Страница:
Було вже майже темно, коли її розбудило сюрчання цвіркунів. Тоді вона запалила Суботні свічки, оглянула тіні на своїх руках, закрила очі й промовила благословення — далі пішла до ліжка чоловіка з Колок. Його обличчя було дуже збитим і напухлим.
Брід, — почав він, але вона втишила його. Принесла шматок льоду з підвалу і приклала йому до ока; тримала так доти, доки його обличчя вже нічого не відчувало і її рука вже нічого не відчувала.
Я кохаю тебе, — сказала вона. — Справді кохаю.
Ні, не кохаєш, — відказав він. Але я справді кохаю, — сказала вона, торкаючись його волосся.
Ні. Але це нічого. Я завжди знав, що ти набагато розумніша за мене, Брід, і що я тобі не пара. Я постійно чекав, що ти мені колись це скажеш. Кожного дня чекав. Я почувався, як той служник, що куштує цареву їжу і завжди чекає на той вечір, коли страву отруять.
Перестань, — сказала вона. — Це неправда. Я люблю тебе. Ти перестань. Але я люблю тебе.
Це добре. І зі мною все добре. Вона торкнулася чорної пухлини довкола його ока. Ворсинки, котрі зубці колеса повиривали з подушки, тепер чіплялися до сліз на їхніх щоках. Слухай, — сказав він, — скоро я помру. Перестань.
Ми обоє це знаємо.
Перестань.
Нема сенсу уникати цієї розмови.
Перестань.
Я б тебе лише просив, чи не могла б ти хоча б на трошки, чи не могли б ми хоча б на якийсь час робити вигляд, що ми любимо одне одного. Доки мене не стане. Тиша.
Вона відчула це знову, те саме, що і в ту ніч, коли вперше його побачила, коли його за її вікном освітила блискавка, коли вона перестала затулятися руками й повернулася, щоб він її бачив.
Так, ми можемо це зробити, — сказала вона. Вона пробила в стіні маленьку дірочку в його кімнату, щоби він міг говорити до неї з сусідньої спальні, куди він замкнув себе на добровільне ув'язнення, а в його дверях зробили отвір, щоби можна було крізь нього передавати їжу. Так воно й велося увесь останній рік їхнього шлюбу. Вона підсунула своє ліжко ближче до стіни і тепер могла чути його божевільні мурмотіння, а часом тримати його за вказівний палець, який через дірку не міг ні завдавати болю, ні пестити. Час від часу вона насмілювалася просунути через стіну один зі своїх пальців (так, наче дражнила лева у клітці) і покликати свою любов на розмову обабіч соснових дощок перегородки.
Що ти робиш? — запитував він.
Розмовляю з тобою.
Він прикладав око до щілини: Ти виглядаєш такою красивою.
Дякую, — відказувала вона, — а я на тебе можу поглянути?
Він відсувався від стіни, щоби вона могла побачити його хоча б трохи.
Ти б не хотів скинути сорочку? — запитувала вона.
О, я соромитимуся, — відповідав він і скидав сорочку. — А ти не хочеш скинути свою, щоби я не почувався тут так незручно?
А тоді ти почуватимешся менш незручно? — сміялася вона. Проте вона скидала сорочку й відходила від стіни, щоби він міг заглянути й побачити її цілком.
А ти не хочеш скинути свої шкарпетки? — запитувала вона. — А штани?
А ти роздягнешся також?
Я соромитимуся, — казала вона, й це була правда, хоча вони бачили оголені тіла одне одного сотні чи й тисячі разів. Але вони ніколи не бачили голе тіло одне одного здалеку. Вони ніколи не відчували тієї найглибшої інтимності, тієї близькості, котра з'являється тільки на віддалі. Вона підійшла до щілини й дивилася на нього кілька довгих мовчазних хвилин. Потім вона відійшла. Тоді до стіни підійшов він і дивився на неї кілька довгих мовчазних хвилин. У тиші вони знаходили ще одну інтимність; ту, яку творять несказані слова.
Тепер ти скинеш білизну? — запитувала вона.
А ти скинеш свою?
Якщо ти скинеш свою.
Ти це зробиш?
Так.
Обіцяєш?
Вони скидали білизну і по-черзі підходили до стіни, заглядаючи в дірку й відчуваючи несподівану і глибинну радість від споглядання голих тіл одне одного, а ще — біль, бо не могли бачити одне одного одночасно.
Торкнися до себе так, начебто твої руки є моїми, — сказала вона.
Брід…
Ну, будь ласка.
Він зробив це, незважаючи на велике своє замішання, незважаючи на те, що знаходився від стіни на відстані цілого тіла. І навіть незважаючи на те, що міг бачити лише її око у шпарині — блакитну кульку в чорній порожнечі — і вона робила те ж саме, намагаючись із допомогою своїх рук пригадати його руки. Вона відхилилася від стіни і просунула у шпарину між соснових дощок вказівний палець правої руки, у той час як палець лівої руки виписував кола у її найтаємнішому місці, котре також щілина, також місце, якого немає, то скільки ж ще потрібно доказів?
Прийдеш до мене? — запитувала вона.
Прийду.
Так?
Прийду.
Вони кохалися через шпарину в стіні. Троє коханців поруч одне одного, однак не притуляючись повністю. Чоловік з Колок цілував стіну і Брід цілувала стіну, проте холодна стіна не повертала їм поцілунків. Чоловік з Колок притискав долоні до стіни, а Брід, котра повергалася до стіни спиною, щоби він кохав її, щільно притискалася до неї стегнами — але стіна залишалася байдужою, навіть не помічаючи того, що так силкуються зробити ці двоє.
Вони жили зі шпариною, її визначена відсутність оберталася визначенням їхньої присутності. Життя стало маленьким небуттям, вирізаним з вічної тверді і, чи не вперше, набуло сенсу — не того, який несуть міріади слів, нічого насправді не позначаючи, а того, який має останній подих людини, котра йде на дно.
Не маючи можливості обстежити все тіло чоловіка з Колок, лікар виснував, що у нього туберкульоз — не більш ніж припущення, як не рахувати кількох закорючок на рецепті. Через дірку в чорній стіні Брід бачила, як поступово в'яне її все ще молодий чоловік. Сильний, як дерево, мужчина, котрого освітила блискавка в ніч Янкелевої смерті, котрий пояснив їй природу її перших місячних, котрий вставав рано, а повертався пізно вночі, щоб тільки забезпечити свою дружину, котрий ніколи й пальцем не торкнув її, а натомість досить часто з усієї сили бив кулаком, тепер він виглядав вісімдесятирічним старцем. Довкола вух волосся у нього посивіло, а на вершку голови — вже й повипадало. Вени вічно поморщених рук повсякчас пульсували й випиналися під шкірою. Живіт запався. Груди стали більшими, ніж у Брід, у якої, до речі сказати, вони були маленькими, зате великим був біль, з яким вона це усвідомлювала.
Вона переконала його вдруге змінити ім'я. Можливо, Ангел смерті, прилетівши по чоловіка з Колок, знітиться, не знайшовши такого. (Неминуче, поза тим, є неминучим.) Можливо, він дозволить себе обманути й подумає, що чоловік з Колок є кимсь таким, ким він не є, як врешті дозволив себе обманути й сам чоловік з Колок. Тому Брід почала називати його Саф-ран, бо про такого йшлося в написі, який, як вона з сумом пригадала, був написаний помадою на стелі батькової кімнати. (І саме на честь цього Сафрана назвали пізніше мого діда, нареченого, який вклякнув перед Сонячним Годинником.) Проте все це не допомогло. Стан Шалома-чоловіка-з-Колок-далі-Сафрана все погіршувався, його роки минали за лічені дні, а сили вже не вистачало навіть на те, щоби розрізати жили на зап'ясті до зубців колеса в голові і так покінчити зі своїм життям.
Незабаром після їхнього примусового заслання на верхівки дахів, Віспи з Ардишту зрозуміли, що скоро їм забракне сірників, щоби прикурювати їхні улюблені цигарки. Вони почали відлік, позначаючи кількість сірників крейдяними рисками на найвищому з димарів містечка. П'ять сотень. Наступного дня — три сотні. Ще за день — лише сотня. Вони почали заощаджувати, випалювати сірники аж поки ті не починали пекти їх у пальці, намагалися прикурити з одного до тридцяти цигарок одразу. Коли сірників залишилося тільки двадцять, припалювання перетворилося на церемонію. На останній десятці всі жінки плакали. Далі лишилося дев'ять. Вісім. Сьомий сірник випадково зронив з даху старійшина клану — і, не роздумуючи, кинувся сам услід за ним. Шість. П'ять. Насувалося неминуче. Четвертого сірника забрав вітер — то був також недогляд нового родового вождя, котрий також поплативсяжиттям, щоправда його стрибок з даху не був добровільним. Три: Ми всі загинемо без них. Два: Продовжувати надто болісна. І тоді, в момент найбільшого розпачу, виникла рятівна ідея, висловлена, звичайно ж, малою дитиною: просто потрібно, щоби хто-небудь постійно курив. А від попередньої цигарки можна буде припалювати наступну. Доки існує запалена цигарка, існує і обіцянка наступної. У розпеченому попелі на кінчику цигарки зріє насінина неперервності! Затвердили розпорядок: чергування до сходу сонця, вранішнє паління, обіднє попахкування, пообіднє чергування, надвечірня вахта, самотнє нічне сторожування. Під небом завжди палала бодай одна цигарка — свічка надії.
Так було і з Брід, яка знала, що її чоловіку з Колок жити залишилося лічені дні, й почала побиватися за ним задовго до його смерті. Вона вбирала зношений чорний одяг і сідала на низький дерев'яний ослінчик близько землі. Вона навіть голосно читала Заупокійну Молитву, щоби Сафран міг її почути. Залишилося кілька тижнів, — думала вона. А тепер вже кілька днів. Вона не плакала, лише глухо голосила і знову голосила. (Що, звісно, не могло піти на користь моєму пра-пра-пра-прадіду, зачатому через дірку в стіні, який тоді восьмимісячним лежав у її утробі.) І тоді, в один із відтинків свого просвітління Шалом-чоловік-3-Колок-далі-Сафран озвався до неї: Я все ще тут, ти ж знаєш. І ти обіцяла уявляти собі, що любиш мене, аж поки я не помру. А натомість ти уявляєш собі, що я вже помер,
Це правда, — подумала Брід. — Я порушую свою обіцянку.
Отак вони й нанизували хвилини свого життя, немов перлини на нитку годин. Жодне з них не спало. Вони тішилися своїм безсонням, притиснувшись щоками до соснової перегородки, немов школярі, передавали одне одному через шпарину записки, вульгарні віршики, повітряні поцілунки, блюзнірські прокльони й пісеньки.
Ти помираєш, — Брід сказала це, бо то була правда, всеохопна й неуникна правда, а вона вже стомилася казати речі, які не були правдою.
Так і є, — сказав він.
На що це схоже?
Я не знаю, — промовив він крізь шпарину, — мені страшно.
Тобі нема чого боятися, — сказала вона, — все буде добре.
А чим же воно буде добре?
Тобі не буде боліти.
Не думаю, що боюся саме цього.
А чого ж ти боїшся?
Я боюся перестати бути живим.
Тобі нема чого боятися, — знову сказала вона.
Тиша.
Він просунув крізь шпарину свій вказівний палець.
Я маю тобі щось сказати, Брід.
Що?
Це щось таке, що я хотів тобі сказати ще відтоді, коли вперше тебе зустрів, та й справді варто було б сказати тобі це вже давно, але чим довше я чекав, тим більш неможливо було сказати це. Я не хочу, щоб ти мене ненавиділа.
Я не можу тебе ненавидіти, — відповіла вона і взяла його за палець.
Все це повністю неправильно. Я зовсім не так собі це уявляв. Ти маєш це знати.
Ш… ш…
Я винен тобі набагато більше, ніж це.
Ти мені нічого не винен. Ш…
Я погана людина.
Ти добра людина.
Я маю тобі щось сказати.
Це добре.
Він припав губами до шпарини: Янкель не був твоїм справжнім батьком.
Хвилини вискочили зі своїх місць. Вони падали на підлогу й котилися по кімнаті, гублячись у далеких закапелках.
Я кохаю тебе, — сказала вона, і вперше за її життя ці слова набули значення.
Через вісімнадцять днів народилася дитина, котра все те чула, притулившись вушком до маминого пупця. Виснажена після пологів, Брід нарешті заснула. Вже за кілька хвилин по народженню немовляти, а може, і акурат в сам момент його народження, дім настільки переповнився енергією життя, що ніхто й не помітив нової смерті: Шалом-чоловік-з-Колок-далі-Сафран помер, так і не побачивши свою третю дитину. Пізніше Брід шкодувала, що не знала точного моменту, коли її чоловік відійшов із цього світу. Якщо це сталося перед народженням немовляти, то його можна було б назвати Шалом, або той, що з Колок, або Сафран. Але називати дитину на честь живих родичів єврейська традиція забороняє. Кажуть, що це приносить нещастя. Тоді Брід назвала його Янкелем, як і обох старших своїх дітей.
Вона вирізала зі стіни ту шпарину, котра відділяла її від чоловіка з Колок упродовж останніх місяців, і почепила те соснове кружальце собі на шию, поруч з мініатюрною рахівницею, яку їй дуже давно подарував Янкель. Цей тягарець мав нагадувати їй про другого чоловіка, якого вона втратила за свої вісімнадцять років, а ще свідчити, що щілина — це не розкол у житті, не винятковість, а життєве правило. Дірка — це не пустота; пустота існує довкола неї.
Люди з млина, котрі так відчайдушно хотіли зробити для Брід щось добре, щось таке, що спонукало б її полюбити їх, оскільки вони її любили, зібрали гроші й покрили тіло чоловіка з Колок бронзою; далі вони послали петицію до уряду і їм дозволили встановити статую на площі в центрі містечка, як символ сили та витривалості; до того ж, через точний перпендикуляр, який творило зубчате колесо відносно горизонту, пам'ятник можна було так-сяк використовувати для вимірювання часу за сонцем.
Але годинник-пам'ятник почав символізувати не лише силу та витривалість, а найперше, добру удачу. Врешті-решт, саме щасливий випадок допоміг чоловіку з Колок виловити в річці мішечок із золотом на Трохимів День, а потім привів його до Брід у ту ж саму ніч, коли її покинув Янкель. Випадок спрямував йому в голову зубчатку, випадок залишив колесо там і він же спричинився до співпадіння Сафранової смерті та народження його третьої дитини. З віддалених штетлів приходили чоловіки та жінки й терли пам'ятнику ніс на щастя; робили це з таким завзяттям, що вже за місяць витерли метал аж до плоті — довелося покривати бронзою знову. До нього приносили дітей — завжди опівдні, коли тіні від пам'ятника не було жодної — це вберігало їх від блискавки, вроків та випадкових бандитських куль. Старі приходили до нього розповідати свої таємниці, сподіваючись, що він буде розчулений, пожаліє їх і дасть їм прожити ще по кілька років. Неодружені жінки цілували його в губи, прохаючи про своє майбутнє кохання; було так багато поцілунків, що губи пам'ятника скоро запалися і стали роздавати пусті поцілунки — їх також довелося вкривати бронзою вдруге. Приходило так багато прохачів, котрі цілували пам'ятник у різні частини його тіла для звершення своїх бажань, що статую змушені були наново вкривати бронзою щомісяця. Він став таким собі мінливим богом, котрого щоразу знищували й відновлювали його вірні, котрого знищувала й відновлювала їхня віра.
З кожним новим покриттям бронзою його розміри дещо змінювалися. З часом його руки, котрі спершу були опущені вздовж тіла, піднялися високо над головою. Біцепси, котрі спершу виглядали хворобливими і слабкими, поступово набрали ваги й сили. Його лице полірувало так багато рук стількох прохачів, а потім так багато рук так багато разів його відновлювало, що риси обличчя змінилися до невпізнанності й пам'ятник уже не нагадував того бога, кому молилися найперші вірні. З кожним новим ремонтом майстри надавали обличчю пам'ятника схожість із його сьогочасними нащадками — така собі зворотна спадковість. (Тобто коли мій дід думав, що подорослішав і став подібний на свого пра-пра-прадіда, то насправді пра-пра-прадід став подібним на нього. Останнє поновлення перетворило пам'ятник на подобу його самого.) Ті ж, хто молилися, все менше й менше вірили в бога, створюваного їхніми руками, а, натомість, більше й більше вірили в саму віру. Незаміжні жінки цілували випуклі губи Годинника, проте не були вірними своєму богові, а думали лише про поцілунок: цілували самі себе. А коли перед пам'ятником падали на коліна перед своїм одруженням чоловіки, то й ці вірили у сам жест стояння на колінах, але аж ніяк не в коліна бога і, тим більше, не у свої власні. Отож, мій молодий дідусь став на коліна — прекрасна ланка в досконало однаковому ланцюгу — це сталося майже через сто п'ятдесят років після того, як його пра-пра-прабабуся Брід побачила у своєму вікні освітленого блискавкою чоловіка з Колок. Лівою рукою він витягнув з кишеньки трусики-хустусики й витер піт із брів і з верхньої губи.
Пра-пра-прадіду, — зітхнув він, — не дай мені зненавидіти того, ким я стану.
Коли відчув, що може продовжувати, — цю церемонію, це пообіддя, подальше своє життя — то підвівся і його знову зустріли підбадьорливі вигуки чоловіків штетля.
17 листопада 1997
Дорогий Джонатан,
Уф-ф! Я відчуваю, шо повинен тебе багато про шо сповістити. Багатообіцяючий початок, чи не так? Ну добре вже, я почну з менш жорсткої теми, тобто з мого письменництва. Я не можу зрозуміти, ти задоволений моєю останньою частиною чи ні? Не просікаю, до якої міри вона тебе розчулила. Я радий, шо тебе розвеселив вигаданий мною епізод про те, шо я силою наказав тобі випити каву, аж поки я не побачу своє обличчя на дні чашки, а ти сказав, шо чашка ж глиняна. Я взагалі вважаю себе дуже прикольним, хоча, наприклад, Ігорчик вважає, шо я жартую рідко. Звичайно ж, мої інші вигадки теж супер, правда? Питаю, бо ти у своєму листі про них зовсім не згадуєш. А, ну так, я звичайно, печу раків з приводу доданої мною частини, яка стосується твого нерозуміння істинного сенсу слова «стріляти». Я забрав її, так же, як і своє нахабство в інших частинах. Ну ти ж знаєш, навіть Альфу інколи важко жартувати. Я також намагався тебе менше непокоїти в різних описаних ситуаціях, як ти і радив. Але це було суперважко, бо ти дійсно неспокійний. Може, тобі треба якісь таблетки поприймати?
Тепер про твого листа. Мушу тобі сказати, шо спочатку він мене озадачив. Я не вкурив, хто там цей новий Сафран, хто пам'ятник, а хто жениться? Спочатку я подумав, шо це весілля Брід і того мужика з Колок, але потім я зрозумів, шо то не так, і не догнав, чого історія не продовжується? Напевно, ти втішився,
коли дізнався, шо я викинув частину твоєї історії в сміття. А від того все стає просто ясно. Я тішився, шо ти повернувся до історії Брід і хлопця з Колок, хоча й засмутився, шо він став таким, як став через пилку (до речі, я не впевнений, шо тоді були вже циркулярки, але в тебе є прекрасна причина виправдати своє незнання); ага, ше я радий, шо їм вдалося відшукати свою любов, хоча це ж не була справжня любов, хіба ні? З весілля Брід і того з Колок можна зробити серйозні висновки. Я ше не знаю, які точно, але це висновки про любов. До речі, наша ти назвав його «людиною з Колок» — ітак ясно, шо він «людина», це все одно, шо ви кажете «країна Україна» — шо, і так неясно?
Якби ти дозволив дати мені тобі пораду, то будь ласка, дозволь Брід стати щасливою. Ну, будь ласка. Хіба ж це не важливо? Може, вона могла би ше пожити і якось зійтися з твоїм дідом Сафраном? А от ше краща ідея: давай Брід перетвориться в Августину. Ти розумієш, до чого я веду? Тобі треба буде серйозно змінити всю історію, й Августина стане набагато старшою, але хіба ж це не буде класний поворот?
Те, шо ти написав у листі про свою бабулю, змусило мене згадати, як ти розказував на сходах будинку Августини, як ти ховався у неї під спідницею і як тобі там було добре й спокійно. Скажу тобі, шо тоді на мене зійшла меланхолія, яка триває досі. Мене це навіть дуже занепокоїло — так ти цього домагаєшся? — як же тобі вдалося написати про те, як було твоїй бабці важко одній бути мамою без чоловіка. Хіба ж не здорово, шо твоєму дідові довелося стільки пережити, і все для того, шоби померти, коли він тільки-но приїхав до Америки. Може, це тому, шо після всіх бід, які треба було пережити, уже більше не було бід для переживання? Коли ти написав про ранню смерть свого діда, це допомогло мені зрозуміти депресію мого Дєда, який так тяжко пережив смерть моєї Бабки, — і це не тільки від того, шо вони обоє повмирали від раку. Я не знаю твоєї мами, але зате я знаю тебе і скажу тобі, шо твій дід тобою би дуже гордився. Я от, наприклад, дуже надіюся, шо мною буде гордитися моя мама.
А ше відносно того, чи треба інформувати твою бабку про нашу поїздку — звичайно треба, навіть якшо вона після цього почне плакати. Хоча, правда, дивитися, як твої дід чи бабка ридають — це вже якесь збочення. Я тобі розказував, шо бачив, як мій Дєд плаче, так я тобі скажу, шо я більше б не хотів цього бачити ніколи. Якшо для того, шоб він не плакав, треба робити якісь речі, то я навіть буду їх робити. Якшо ж навіть не треба дивитися, як він плаче, то я теж: не буду. Але ти від мене по цьому ділу, звичайно ж, відрізняєшся. Я вважаю, шо тобі треба побачити свою бабку плачучою, і якшо для цього треба шось зробити, то треба це зробити, а якшо для цього треба ше й на неї дивитися — тоді треба це бачити.
Твоя бабка якось повинна змиритися з тим, шо ти робив в Україні. Я впевнений, шо вона простить тебе, якшо ти їй розкажеш про все. Ну, а якшо ти нічого не розкажеш, то вона, звичайно, ніяк не зможе тебе вибачити. А ти ж саме цього бажаєш, хіба не? Ну, шоб вона тебе вибачила? Ти хіба не для цього все це робиш? Одна частина твого листа спровокувала в мене особливу меланхолію. Це та частина, в якій ти жалієшся, шо нікого не знаєш, і як це тебе вже дістало. Я дуже добре розумію, про шо ти. А ти пам'ятаєш той параграф, у якому я тобі писав, шо Дєд мій називав мене комбінацією Баті, Мами, Брежнєва й мене? Я згадав про це, коли прочитав, шо ти написав. (У нашому письмі ми повинні про все нагадувати одне одному. Ми ж пишемо одну історію, правда?) А зараз я тебе мушу про дещо повідомити. Я про це ще не повідомляв нікого в світі, так шо і ти дай мені обіцянку берегти цей секрет. Я ше не трахався ні з одною дівчиною. Знаю-знаю, ти не повіриш, але всі мої історії, шо я тобі розказував про те, шо в мене є дівчатка, які кличуть мене Ніч-без-сну, Манюня і Грошзнак — все брехня, хоча не така вже й брехня. Я думаю, шо я все це вигадав, бо бажав виглядати класним пацаном. Батя мене часто розпитує про дівок, про те, з ким я займаюся розпустою і в яких приміщеннях. Він часто зі мною жартує з цього приводу, особливо пізно вночі, нажльопавшись горілки. Я знаю, його би дуже засмутило, якби він дізнався, який я насправді.
Більше того, я брешу й Ігорчику. Я ж прагну, шоб він відчував, шо в нього потужний братан, чиє життя він би одного разу вирішив би так само прожить. Я бажаю, шоб він міг похвалитися своїм брателлою перед другими пацанами і шоб хотів, шоби нас бачили вдвох у громадських місцях. Я думаю, шо саме через все це мені так цікаво писати для тебе. Це можливість для мене перестати бути собою і стати таким, яким я би бажав бути в очах Ігорчика. Я можу приколюватися, бо в мене є час, шоб подумати, як ліпше прикольнутися, я можу виправити свої помилки, якшо я їх роблю, я можу навіть сумувати, але не тільки тяжко сумувати, а ше й цікаво. Писательство дає нам інші шанси. Ше в перший вечір нашої поїздки ти сказав мені, шо ти, напевне, народився, шоб стати письменником. Я подумав, шо це кошмар. Хоча мушу сказати, шо ти тоді сам не розумів того, шо ти сказав. Ти будував припущення про те, як тобі цікаво писати й вигадувати світи, які несхожі на наш власний, або ж точнісінько такі ж, як і наш власний світ. Це правда, я впевнений, шо ти напишеш за своє життя набагато більше книг, ніж я, але я тобі скажу, шо це я, а не ти народився, шоб стати письменником.
Брід, — почав він, але вона втишила його. Принесла шматок льоду з підвалу і приклала йому до ока; тримала так доти, доки його обличчя вже нічого не відчувало і її рука вже нічого не відчувала.
Я кохаю тебе, — сказала вона. — Справді кохаю.
Ні, не кохаєш, — відказав він. Але я справді кохаю, — сказала вона, торкаючись його волосся.
Ні. Але це нічого. Я завжди знав, що ти набагато розумніша за мене, Брід, і що я тобі не пара. Я постійно чекав, що ти мені колись це скажеш. Кожного дня чекав. Я почувався, як той служник, що куштує цареву їжу і завжди чекає на той вечір, коли страву отруять.
Перестань, — сказала вона. — Це неправда. Я люблю тебе. Ти перестань. Але я люблю тебе.
Це добре. І зі мною все добре. Вона торкнулася чорної пухлини довкола його ока. Ворсинки, котрі зубці колеса повиривали з подушки, тепер чіплялися до сліз на їхніх щоках. Слухай, — сказав він, — скоро я помру. Перестань.
Ми обоє це знаємо.
Перестань.
Нема сенсу уникати цієї розмови.
Перестань.
Я б тебе лише просив, чи не могла б ти хоча б на трошки, чи не могли б ми хоча б на якийсь час робити вигляд, що ми любимо одне одного. Доки мене не стане. Тиша.
Вона відчула це знову, те саме, що і в ту ніч, коли вперше його побачила, коли його за її вікном освітила блискавка, коли вона перестала затулятися руками й повернулася, щоб він її бачив.
Так, ми можемо це зробити, — сказала вона. Вона пробила в стіні маленьку дірочку в його кімнату, щоби він міг говорити до неї з сусідньої спальні, куди він замкнув себе на добровільне ув'язнення, а в його дверях зробили отвір, щоби можна було крізь нього передавати їжу. Так воно й велося увесь останній рік їхнього шлюбу. Вона підсунула своє ліжко ближче до стіни і тепер могла чути його божевільні мурмотіння, а часом тримати його за вказівний палець, який через дірку не міг ні завдавати болю, ні пестити. Час від часу вона насмілювалася просунути через стіну один зі своїх пальців (так, наче дражнила лева у клітці) і покликати свою любов на розмову обабіч соснових дощок перегородки.
Що ти робиш? — запитував він.
Розмовляю з тобою.
Він прикладав око до щілини: Ти виглядаєш такою красивою.
Дякую, — відказувала вона, — а я на тебе можу поглянути?
Він відсувався від стіни, щоби вона могла побачити його хоча б трохи.
Ти б не хотів скинути сорочку? — запитувала вона.
О, я соромитимуся, — відповідав він і скидав сорочку. — А ти не хочеш скинути свою, щоби я не почувався тут так незручно?
А тоді ти почуватимешся менш незручно? — сміялася вона. Проте вона скидала сорочку й відходила від стіни, щоби він міг заглянути й побачити її цілком.
А ти не хочеш скинути свої шкарпетки? — запитувала вона. — А штани?
А ти роздягнешся також?
Я соромитимуся, — казала вона, й це була правда, хоча вони бачили оголені тіла одне одного сотні чи й тисячі разів. Але вони ніколи не бачили голе тіло одне одного здалеку. Вони ніколи не відчували тієї найглибшої інтимності, тієї близькості, котра з'являється тільки на віддалі. Вона підійшла до щілини й дивилася на нього кілька довгих мовчазних хвилин. Потім вона відійшла. Тоді до стіни підійшов він і дивився на неї кілька довгих мовчазних хвилин. У тиші вони знаходили ще одну інтимність; ту, яку творять несказані слова.
Тепер ти скинеш білизну? — запитувала вона.
А ти скинеш свою?
Якщо ти скинеш свою.
Ти це зробиш?
Так.
Обіцяєш?
Вони скидали білизну і по-черзі підходили до стіни, заглядаючи в дірку й відчуваючи несподівану і глибинну радість від споглядання голих тіл одне одного, а ще — біль, бо не могли бачити одне одного одночасно.
Торкнися до себе так, начебто твої руки є моїми, — сказала вона.
Брід…
Ну, будь ласка.
Він зробив це, незважаючи на велике своє замішання, незважаючи на те, що знаходився від стіни на відстані цілого тіла. І навіть незважаючи на те, що міг бачити лише її око у шпарині — блакитну кульку в чорній порожнечі — і вона робила те ж саме, намагаючись із допомогою своїх рук пригадати його руки. Вона відхилилася від стіни і просунула у шпарину між соснових дощок вказівний палець правої руки, у той час як палець лівої руки виписував кола у її найтаємнішому місці, котре також щілина, також місце, якого немає, то скільки ж ще потрібно доказів?
Прийдеш до мене? — запитувала вона.
Прийду.
Так?
Прийду.
Вони кохалися через шпарину в стіні. Троє коханців поруч одне одного, однак не притуляючись повністю. Чоловік з Колок цілував стіну і Брід цілувала стіну, проте холодна стіна не повертала їм поцілунків. Чоловік з Колок притискав долоні до стіни, а Брід, котра повергалася до стіни спиною, щоби він кохав її, щільно притискалася до неї стегнами — але стіна залишалася байдужою, навіть не помічаючи того, що так силкуються зробити ці двоє.
Вони жили зі шпариною, її визначена відсутність оберталася визначенням їхньої присутності. Життя стало маленьким небуттям, вирізаним з вічної тверді і, чи не вперше, набуло сенсу — не того, який несуть міріади слів, нічого насправді не позначаючи, а того, який має останній подих людини, котра йде на дно.
Не маючи можливості обстежити все тіло чоловіка з Колок, лікар виснував, що у нього туберкульоз — не більш ніж припущення, як не рахувати кількох закорючок на рецепті. Через дірку в чорній стіні Брід бачила, як поступово в'яне її все ще молодий чоловік. Сильний, як дерево, мужчина, котрого освітила блискавка в ніч Янкелевої смерті, котрий пояснив їй природу її перших місячних, котрий вставав рано, а повертався пізно вночі, щоб тільки забезпечити свою дружину, котрий ніколи й пальцем не торкнув її, а натомість досить часто з усієї сили бив кулаком, тепер він виглядав вісімдесятирічним старцем. Довкола вух волосся у нього посивіло, а на вершку голови — вже й повипадало. Вени вічно поморщених рук повсякчас пульсували й випиналися під шкірою. Живіт запався. Груди стали більшими, ніж у Брід, у якої, до речі сказати, вони були маленькими, зате великим був біль, з яким вона це усвідомлювала.
Вона переконала його вдруге змінити ім'я. Можливо, Ангел смерті, прилетівши по чоловіка з Колок, знітиться, не знайшовши такого. (Неминуче, поза тим, є неминучим.) Можливо, він дозволить себе обманути й подумає, що чоловік з Колок є кимсь таким, ким він не є, як врешті дозволив себе обманути й сам чоловік з Колок. Тому Брід почала називати його Саф-ран, бо про такого йшлося в написі, який, як вона з сумом пригадала, був написаний помадою на стелі батькової кімнати. (І саме на честь цього Сафрана назвали пізніше мого діда, нареченого, який вклякнув перед Сонячним Годинником.) Проте все це не допомогло. Стан Шалома-чоловіка-з-Колок-далі-Сафрана все погіршувався, його роки минали за лічені дні, а сили вже не вистачало навіть на те, щоби розрізати жили на зап'ясті до зубців колеса в голові і так покінчити зі своїм життям.
Незабаром після їхнього примусового заслання на верхівки дахів, Віспи з Ардишту зрозуміли, що скоро їм забракне сірників, щоби прикурювати їхні улюблені цигарки. Вони почали відлік, позначаючи кількість сірників крейдяними рисками на найвищому з димарів містечка. П'ять сотень. Наступного дня — три сотні. Ще за день — лише сотня. Вони почали заощаджувати, випалювати сірники аж поки ті не починали пекти їх у пальці, намагалися прикурити з одного до тридцяти цигарок одразу. Коли сірників залишилося тільки двадцять, припалювання перетворилося на церемонію. На останній десятці всі жінки плакали. Далі лишилося дев'ять. Вісім. Сьомий сірник випадково зронив з даху старійшина клану — і, не роздумуючи, кинувся сам услід за ним. Шість. П'ять. Насувалося неминуче. Четвертого сірника забрав вітер — то був також недогляд нового родового вождя, котрий також поплативсяжиттям, щоправда його стрибок з даху не був добровільним. Три: Ми всі загинемо без них. Два: Продовжувати надто болісна. І тоді, в момент найбільшого розпачу, виникла рятівна ідея, висловлена, звичайно ж, малою дитиною: просто потрібно, щоби хто-небудь постійно курив. А від попередньої цигарки можна буде припалювати наступну. Доки існує запалена цигарка, існує і обіцянка наступної. У розпеченому попелі на кінчику цигарки зріє насінина неперервності! Затвердили розпорядок: чергування до сходу сонця, вранішнє паління, обіднє попахкування, пообіднє чергування, надвечірня вахта, самотнє нічне сторожування. Під небом завжди палала бодай одна цигарка — свічка надії.
Так було і з Брід, яка знала, що її чоловіку з Колок жити залишилося лічені дні, й почала побиватися за ним задовго до його смерті. Вона вбирала зношений чорний одяг і сідала на низький дерев'яний ослінчик близько землі. Вона навіть голосно читала Заупокійну Молитву, щоби Сафран міг її почути. Залишилося кілька тижнів, — думала вона. А тепер вже кілька днів. Вона не плакала, лише глухо голосила і знову голосила. (Що, звісно, не могло піти на користь моєму пра-пра-пра-прадіду, зачатому через дірку в стіні, який тоді восьмимісячним лежав у її утробі.) І тоді, в один із відтинків свого просвітління Шалом-чоловік-3-Колок-далі-Сафран озвався до неї: Я все ще тут, ти ж знаєш. І ти обіцяла уявляти собі, що любиш мене, аж поки я не помру. А натомість ти уявляєш собі, що я вже помер,
Це правда, — подумала Брід. — Я порушую свою обіцянку.
Отак вони й нанизували хвилини свого життя, немов перлини на нитку годин. Жодне з них не спало. Вони тішилися своїм безсонням, притиснувшись щоками до соснової перегородки, немов школярі, передавали одне одному через шпарину записки, вульгарні віршики, повітряні поцілунки, блюзнірські прокльони й пісеньки.
Їхні останні розмови (дев'яносто восьма, дев'яносто дев'ята й сота) складалися з її голосінь, котрі набували форми сонетів, вичитаних Брід в одній із улюблених Янкелевих книжок, — звідти ще випала пожмакана записка: Я мусила зробити це заради самої себе — та найбільш бузувірських непристойностей Шалома-чоловіка-з-Колок-далі-Сафрана, однак усі вони означали не те, що промовляли, а те, що могла зрозуміти лише його дружина: Мені шкода, що ти живеш таким життям. Дякую, що прикидаєшся разом зі мною.
Не план, моя любове,
Не плач, моя любове,
Серця наші так близько.
Покурвлена ти сучко,
Ти стерво безголове,
Серця наші так близько.
Не бійся, зла потворо,
Я зовсім, зовсім поруч,
Серця наші так близько.
Виберу тобі очі,
Дам в голову, як схочу,
Ти, курво, суча дочко,
Серця наші так близько.
Ти помираєш, — Брід сказала це, бо то була правда, всеохопна й неуникна правда, а вона вже стомилася казати речі, які не були правдою.
Так і є, — сказав він.
На що це схоже?
Я не знаю, — промовив він крізь шпарину, — мені страшно.
Тобі нема чого боятися, — сказала вона, — все буде добре.
А чим же воно буде добре?
Тобі не буде боліти.
Не думаю, що боюся саме цього.
А чого ж ти боїшся?
Я боюся перестати бути живим.
Тобі нема чого боятися, — знову сказала вона.
Тиша.
Він просунув крізь шпарину свій вказівний палець.
Я маю тобі щось сказати, Брід.
Що?
Це щось таке, що я хотів тобі сказати ще відтоді, коли вперше тебе зустрів, та й справді варто було б сказати тобі це вже давно, але чим довше я чекав, тим більш неможливо було сказати це. Я не хочу, щоб ти мене ненавиділа.
Я не можу тебе ненавидіти, — відповіла вона і взяла його за палець.
Все це повністю неправильно. Я зовсім не так собі це уявляв. Ти маєш це знати.
Ш… ш…
Я винен тобі набагато більше, ніж це.
Ти мені нічого не винен. Ш…
Я погана людина.
Ти добра людина.
Я маю тобі щось сказати.
Це добре.
Він припав губами до шпарини: Янкель не був твоїм справжнім батьком.
Хвилини вискочили зі своїх місць. Вони падали на підлогу й котилися по кімнаті, гублячись у далеких закапелках.
Я кохаю тебе, — сказала вона, і вперше за її життя ці слова набули значення.
Через вісімнадцять днів народилася дитина, котра все те чула, притулившись вушком до маминого пупця. Виснажена після пологів, Брід нарешті заснула. Вже за кілька хвилин по народженню немовляти, а може, і акурат в сам момент його народження, дім настільки переповнився енергією життя, що ніхто й не помітив нової смерті: Шалом-чоловік-з-Колок-далі-Сафран помер, так і не побачивши свою третю дитину. Пізніше Брід шкодувала, що не знала точного моменту, коли її чоловік відійшов із цього світу. Якщо це сталося перед народженням немовляти, то його можна було б назвати Шалом, або той, що з Колок, або Сафран. Але називати дитину на честь живих родичів єврейська традиція забороняє. Кажуть, що це приносить нещастя. Тоді Брід назвала його Янкелем, як і обох старших своїх дітей.
Вона вирізала зі стіни ту шпарину, котра відділяла її від чоловіка з Колок упродовж останніх місяців, і почепила те соснове кружальце собі на шию, поруч з мініатюрною рахівницею, яку їй дуже давно подарував Янкель. Цей тягарець мав нагадувати їй про другого чоловіка, якого вона втратила за свої вісімнадцять років, а ще свідчити, що щілина — це не розкол у житті, не винятковість, а життєве правило. Дірка — це не пустота; пустота існує довкола неї.
Люди з млина, котрі так відчайдушно хотіли зробити для Брід щось добре, щось таке, що спонукало б її полюбити їх, оскільки вони її любили, зібрали гроші й покрили тіло чоловіка з Колок бронзою; далі вони послали петицію до уряду і їм дозволили встановити статую на площі в центрі містечка, як символ сили та витривалості; до того ж, через точний перпендикуляр, який творило зубчате колесо відносно горизонту, пам'ятник можна було так-сяк використовувати для вимірювання часу за сонцем.
Але годинник-пам'ятник почав символізувати не лише силу та витривалість, а найперше, добру удачу. Врешті-решт, саме щасливий випадок допоміг чоловіку з Колок виловити в річці мішечок із золотом на Трохимів День, а потім привів його до Брід у ту ж саму ніч, коли її покинув Янкель. Випадок спрямував йому в голову зубчатку, випадок залишив колесо там і він же спричинився до співпадіння Сафранової смерті та народження його третьої дитини. З віддалених штетлів приходили чоловіки та жінки й терли пам'ятнику ніс на щастя; робили це з таким завзяттям, що вже за місяць витерли метал аж до плоті — довелося покривати бронзою знову. До нього приносили дітей — завжди опівдні, коли тіні від пам'ятника не було жодної — це вберігало їх від блискавки, вроків та випадкових бандитських куль. Старі приходили до нього розповідати свої таємниці, сподіваючись, що він буде розчулений, пожаліє їх і дасть їм прожити ще по кілька років. Неодружені жінки цілували його в губи, прохаючи про своє майбутнє кохання; було так багато поцілунків, що губи пам'ятника скоро запалися і стали роздавати пусті поцілунки — їх також довелося вкривати бронзою вдруге. Приходило так багато прохачів, котрі цілували пам'ятник у різні частини його тіла для звершення своїх бажань, що статую змушені були наново вкривати бронзою щомісяця. Він став таким собі мінливим богом, котрого щоразу знищували й відновлювали його вірні, котрого знищувала й відновлювала їхня віра.
З кожним новим покриттям бронзою його розміри дещо змінювалися. З часом його руки, котрі спершу були опущені вздовж тіла, піднялися високо над головою. Біцепси, котрі спершу виглядали хворобливими і слабкими, поступово набрали ваги й сили. Його лице полірувало так багато рук стількох прохачів, а потім так багато рук так багато разів його відновлювало, що риси обличчя змінилися до невпізнанності й пам'ятник уже не нагадував того бога, кому молилися найперші вірні. З кожним новим ремонтом майстри надавали обличчю пам'ятника схожість із його сьогочасними нащадками — така собі зворотна спадковість. (Тобто коли мій дід думав, що подорослішав і став подібний на свого пра-пра-прадіда, то насправді пра-пра-прадід став подібним на нього. Останнє поновлення перетворило пам'ятник на подобу його самого.) Ті ж, хто молилися, все менше й менше вірили в бога, створюваного їхніми руками, а, натомість, більше й більше вірили в саму віру. Незаміжні жінки цілували випуклі губи Годинника, проте не були вірними своєму богові, а думали лише про поцілунок: цілували самі себе. А коли перед пам'ятником падали на коліна перед своїм одруженням чоловіки, то й ці вірили у сам жест стояння на колінах, але аж ніяк не в коліна бога і, тим більше, не у свої власні. Отож, мій молодий дідусь став на коліна — прекрасна ланка в досконало однаковому ланцюгу — це сталося майже через сто п'ятдесят років після того, як його пра-пра-прабабуся Брід побачила у своєму вікні освітленого блискавкою чоловіка з Колок. Лівою рукою він витягнув з кишеньки трусики-хустусики й витер піт із брів і з верхньої губи.
Пра-пра-прадіду, — зітхнув він, — не дай мені зненавидіти того, ким я стану.
Коли відчув, що може продовжувати, — цю церемонію, це пообіддя, подальше своє життя — то підвівся і його знову зустріли підбадьорливі вигуки чоловіків штетля.
По вулицях вони несли його на плечах. З вікон звисали довгі стяги білих покривал, і вся бруківка також була білою — якби тільки хто знав — від муки. Попереду продовжували витинати скрипалі, того часу вони грали швидкі народні мелодії, котрі чоловіки в унісон їм підхоплювали:
Ура! Йде молодий!
Йодль-додль!
До синагоги швидше!
Через те, що мій дід та його наречена були Приземленими, церемонія в синагозі була вельми короткою. Читання семи благословень здійснив Рабин-Сама-Невинність, а мій дід у потрібний момент підняв вуаль з обличчя своєї нареченої — вона, до речі, встигла звабливо підморгнути молодому, поки Рабин відвернувся до ковчега — і розбив кришталевий, хоч насправді таки скляний, келих, кинувши його під ноги.
Бідль бідль бідль бідль боп
бідль боп…
***
17 листопада 1997
Дорогий Джонатан,
Уф-ф! Я відчуваю, шо повинен тебе багато про шо сповістити. Багатообіцяючий початок, чи не так? Ну добре вже, я почну з менш жорсткої теми, тобто з мого письменництва. Я не можу зрозуміти, ти задоволений моєю останньою частиною чи ні? Не просікаю, до якої міри вона тебе розчулила. Я радий, шо тебе розвеселив вигаданий мною епізод про те, шо я силою наказав тобі випити каву, аж поки я не побачу своє обличчя на дні чашки, а ти сказав, шо чашка ж глиняна. Я взагалі вважаю себе дуже прикольним, хоча, наприклад, Ігорчик вважає, шо я жартую рідко. Звичайно ж, мої інші вигадки теж супер, правда? Питаю, бо ти у своєму листі про них зовсім не згадуєш. А, ну так, я звичайно, печу раків з приводу доданої мною частини, яка стосується твого нерозуміння істинного сенсу слова «стріляти». Я забрав її, так же, як і своє нахабство в інших частинах. Ну ти ж знаєш, навіть Альфу інколи важко жартувати. Я також намагався тебе менше непокоїти в різних описаних ситуаціях, як ти і радив. Але це було суперважко, бо ти дійсно неспокійний. Може, тобі треба якісь таблетки поприймати?
Тепер про твого листа. Мушу тобі сказати, шо спочатку він мене озадачив. Я не вкурив, хто там цей новий Сафран, хто пам'ятник, а хто жениться? Спочатку я подумав, шо це весілля Брід і того мужика з Колок, але потім я зрозумів, шо то не так, і не догнав, чого історія не продовжується? Напевно, ти втішився,
коли дізнався, шо я викинув частину твоєї історії в сміття. А від того все стає просто ясно. Я тішився, шо ти повернувся до історії Брід і хлопця з Колок, хоча й засмутився, шо він став таким, як став через пилку (до речі, я не впевнений, шо тоді були вже циркулярки, але в тебе є прекрасна причина виправдати своє незнання); ага, ше я радий, шо їм вдалося відшукати свою любов, хоча це ж не була справжня любов, хіба ні? З весілля Брід і того з Колок можна зробити серйозні висновки. Я ше не знаю, які точно, але це висновки про любов. До речі, наша ти назвав його «людиною з Колок» — ітак ясно, шо він «людина», це все одно, шо ви кажете «країна Україна» — шо, і так неясно?
Якби ти дозволив дати мені тобі пораду, то будь ласка, дозволь Брід стати щасливою. Ну, будь ласка. Хіба ж це не важливо? Може, вона могла би ше пожити і якось зійтися з твоїм дідом Сафраном? А от ше краща ідея: давай Брід перетвориться в Августину. Ти розумієш, до чого я веду? Тобі треба буде серйозно змінити всю історію, й Августина стане набагато старшою, але хіба ж це не буде класний поворот?
Те, шо ти написав у листі про свою бабулю, змусило мене згадати, як ти розказував на сходах будинку Августини, як ти ховався у неї під спідницею і як тобі там було добре й спокійно. Скажу тобі, шо тоді на мене зійшла меланхолія, яка триває досі. Мене це навіть дуже занепокоїло — так ти цього домагаєшся? — як же тобі вдалося написати про те, як було твоїй бабці важко одній бути мамою без чоловіка. Хіба ж не здорово, шо твоєму дідові довелося стільки пережити, і все для того, шоби померти, коли він тільки-но приїхав до Америки. Може, це тому, шо після всіх бід, які треба було пережити, уже більше не було бід для переживання? Коли ти написав про ранню смерть свого діда, це допомогло мені зрозуміти депресію мого Дєда, який так тяжко пережив смерть моєї Бабки, — і це не тільки від того, шо вони обоє повмирали від раку. Я не знаю твоєї мами, але зате я знаю тебе і скажу тобі, шо твій дід тобою би дуже гордився. Я от, наприклад, дуже надіюся, шо мною буде гордитися моя мама.
А ше відносно того, чи треба інформувати твою бабку про нашу поїздку — звичайно треба, навіть якшо вона після цього почне плакати. Хоча, правда, дивитися, як твої дід чи бабка ридають — це вже якесь збочення. Я тобі розказував, шо бачив, як мій Дєд плаче, так я тобі скажу, шо я більше б не хотів цього бачити ніколи. Якшо для того, шоб він не плакав, треба робити якісь речі, то я навіть буду їх робити. Якшо ж навіть не треба дивитися, як він плаче, то я теж: не буду. Але ти від мене по цьому ділу, звичайно ж, відрізняєшся. Я вважаю, шо тобі треба побачити свою бабку плачучою, і якшо для цього треба шось зробити, то треба це зробити, а якшо для цього треба ше й на неї дивитися — тоді треба це бачити.
Твоя бабка якось повинна змиритися з тим, шо ти робив в Україні. Я впевнений, шо вона простить тебе, якшо ти їй розкажеш про все. Ну, а якшо ти нічого не розкажеш, то вона, звичайно, ніяк не зможе тебе вибачити. А ти ж саме цього бажаєш, хіба не? Ну, шоб вона тебе вибачила? Ти хіба не для цього все це робиш? Одна частина твого листа спровокувала в мене особливу меланхолію. Це та частина, в якій ти жалієшся, шо нікого не знаєш, і як це тебе вже дістало. Я дуже добре розумію, про шо ти. А ти пам'ятаєш той параграф, у якому я тобі писав, шо Дєд мій називав мене комбінацією Баті, Мами, Брежнєва й мене? Я згадав про це, коли прочитав, шо ти написав. (У нашому письмі ми повинні про все нагадувати одне одному. Ми ж пишемо одну історію, правда?) А зараз я тебе мушу про дещо повідомити. Я про це ще не повідомляв нікого в світі, так шо і ти дай мені обіцянку берегти цей секрет. Я ше не трахався ні з одною дівчиною. Знаю-знаю, ти не повіриш, але всі мої історії, шо я тобі розказував про те, шо в мене є дівчатка, які кличуть мене Ніч-без-сну, Манюня і Грошзнак — все брехня, хоча не така вже й брехня. Я думаю, шо я все це вигадав, бо бажав виглядати класним пацаном. Батя мене часто розпитує про дівок, про те, з ким я займаюся розпустою і в яких приміщеннях. Він часто зі мною жартує з цього приводу, особливо пізно вночі, нажльопавшись горілки. Я знаю, його би дуже засмутило, якби він дізнався, який я насправді.
Більше того, я брешу й Ігорчику. Я ж прагну, шоб він відчував, шо в нього потужний братан, чиє життя він би одного разу вирішив би так само прожить. Я бажаю, шоб він міг похвалитися своїм брателлою перед другими пацанами і шоб хотів, шоби нас бачили вдвох у громадських місцях. Я думаю, шо саме через все це мені так цікаво писати для тебе. Це можливість для мене перестати бути собою і стати таким, яким я би бажав бути в очах Ігорчика. Я можу приколюватися, бо в мене є час, шоб подумати, як ліпше прикольнутися, я можу виправити свої помилки, якшо я їх роблю, я можу навіть сумувати, але не тільки тяжко сумувати, а ше й цікаво. Писательство дає нам інші шанси. Ше в перший вечір нашої поїздки ти сказав мені, шо ти, напевне, народився, шоб стати письменником. Я подумав, шо це кошмар. Хоча мушу сказати, шо ти тоді сам не розумів того, шо ти сказав. Ти будував припущення про те, як тобі цікаво писати й вигадувати світи, які несхожі на наш власний, або ж точнісінько такі ж, як і наш власний світ. Це правда, я впевнений, шо ти напишеш за своє життя набагато більше книг, ніж я, але я тобі скажу, шо це я, а не ти народився, шоб стати письменником.