Страница:
Речитатив перервало гупання у двері. Двоє чоловіків у чорних капелюхах ввалилися до кімнати, перш ніж хтось із присутніх встиг схопитися на рівні. МИ ПРИЙШЛИ ВІД ІМЕНІ ПРА-ВОСТІЙНОЇ КОНГРЕГАЦІЇ! — виголосив той, котрий був вищим.
ПРАВОСТІЙНОЇ КОНГРЕГАЦІЇ! — луною відгукнувся менший і кряжистіший.
Ш— ш! -зашикала Шанда.
ЧИ Є СЕРЕД ВАС ЯНКЕЛЬ? — відповів на її нагадування той, який був вищим.
ТАК, ЧИ Є ТУТ ЯНКЕЛЬ? — луною вторив йому менший, кряжистіший.
Тут. Я тут, — відповів Янкель, підіймаючись зі своєї подушки. Він вирішив, що Доброчесному Рабинові забаглося скористатися його фінансовими послугами, як то траплялося не раз у минулому, коли богоугодні справи обходилися ой як недешево. Чим можу допомогти?
ТИ БУДЕШ БАТЬКОМ НЕМОВЛЯТІ З РІЧКИ! — виголосив вищий.
ТИ БУДЕШ БАТЬКОМ! — повторив менший, кряжистіший.
Чудово! — промовив Дідль, закривши Четвертий Том Книги Повторюваних Снів і здійнявши при цьому хмару пилу його палітурками. Це просто чудово!Янкель буде батьком!
Мазелтов! — хором відгукнулись конґреґан-ти. — Хай буде так!
Зненацька Янкеля оповив страх смерті, сильніший, ніж тоді, коли безболісно упокоїлися його батьки, ніж коли на млині забили його єдиного брата чи коли повмирали його діти, сильніший навіть від того страху, який діткнув його у дитинстві, коли він уперше зрозумів, що то значить не жити — не перебувати у темряві, не залишитися без відчуттів — просто не існувати, не бути.
Приземлені вітали його, не помічаючи, поки Янкеля плескали по плечах, він плакав. Дякую тобі, — щоразу говорив він, проте не було ясно, до кого він це каже. Дуже тобі дякую. Отак Янкель отримав дитя, а я — пра-пра-пра-пра-пра-прадіда.
Закоханість, 1791 — 1796
Збезчещений лихвар Янкель Д. забрав дитинча до себе того ж дня увечері. Отак, отак, -сказав він, — підіймаємося на першу сходинку. От ми і прийшли. Це твої двері. А це наша дверна клямка і ми її відкриваємо. А отут ми скидаємо черевики, коли заходимо. А тут вішаємо свій ка-бат. Він говорив так, наче вона могла його розуміти, не підвищував голосу, не промовляв надто коротких і беззмістовних слів. Оце молоко, яким я буду тебе годувати. Його приносить молочник Мордехай, з яким ти одного дня познайомишся. Він бере молоко в корови, яка, коли ти про неї подумаєш, виявиться доволі незвичайною і неспокійною істотою, отож краще не думай про неї… Це моя рука торкається твого личка. Одні люди ліворукі, а інші — більше роблять правою рукою. А от яка ти, ми ще не знаємо, адже ти поки лише сидиш і чекаєш, щоби я тебе перепеленав… Це я поцілував тебе. Так завжди буває, коли губами притискаєшся до чогось і цмокаєш — можуть бути інші губи, чиясь щока або ще щось. То залежить… Оце моє серце. Ти торкаєшся до моїх грудей своєю лівою рукою, але не тому, що ти ліворука, хоч і те може бути, а просто тому, що я тримаю тебе біля свого серця. Воно робить мене живим.
Він зробив малій колиску з великої сковорідки, напхавши її доверху старими зіжмаканими газетами, і поставив її в розтулку печі, щоби немовляті не заважали звуки ззовні. Засувку печі він залишив відкритою і сидів годинами, дивлячись на малу так, як міг би дивитися на хліб, що помалу підходить. Він спостерігав, як дихання у швидкому ритмі підіймає й опускає їй груди, як стискаються і розтискаються кулачки, а очка перекочуються в різні боки без жодної видимої причини. Можливо, вона бачить сон? — дивувався тихо Янкель. А якщо так, тоді про що може бути сон немовляти? Напевне, вона снить про своє попереднє життя, так само, як я бачу сни про життя після життя. Коли ж він витягував її, щоби погодувати або просто погойдати на руках, на тільці малої чудернацькими татуюваннями проступали відбитки газетного шрифту: КАМПАНІЯ «ЗА ЧИСТІ РУКИ» РОЗПОЧАЛАСЯ! МИШУ БУДЕ ПОВІШЕНО! Або: ЗВИНУВАЧЕНИЙ У ЗҐВАЛТУВАННІ СОФ'ЮВКА ПРОСИТЬ УЗЯТИ ДО УВАГИ, ЩО ЙОГО ПЕНІС «ВИЙШОВ З-ПІД КОН-ТРОЛЮ», ТРАГІЧНО ЗАГИБЛИЙ НА МЛИНІ АВРУМ Р. ЗОСТАВИВ ПО СОБІ ЗАГУБЛЕНОГО 48-РІЧНОГО КОТА, МАСТЬ РУДА, МОРДА КРУГЛА, ОДНАК КІТ НЕ ТОВСТИЙ, ХОРОШОЇ СТАТУРИ, МОЖЛИВО, ТРОХИ СХИЛЬНИЙ ДО ПОВНОТИ, ВІДГУКУЄТЬСЯ НА ІМ'Я «МЕТУСЕЛАХ», НУ, ДОБРЕ — ВІН ЖИРНИЙ, ЯК СВИНЯ. ХТО ЗНАЙДЕ — МОЖЕТЕ ЛИШИТИ СОБІ. Час від часу він колисав її, щоби вона знову заснула, і читав по ній зліва направо, і так дізнавався про все, що повинен був знати про цей світ. Якщо ж щось не відбивалося на ній, то і для нього не мало жодного значення.
Янкель уже втратив двох дітей: одне забрала лихоманка, а інше — механічний млин, котрий, відтоді, як його запустили, щороку забирав у громади одне життя. А ще Янкель втратив жінку, тільки забрала її не смерть, а інший чоловік. Одного вечора, просидівши півдня у бібліотеці, він застав на вітальному килимку перед своєю хатою, на самому ШАЛОМ, записку: Я мусила зробити це заради самої себе.
Лілла Ф. порпалася в землі біля маргариток. Біцль Біцль за вікном своєї кухні намагався відшкрябати дочиста рибний прилавок. Шлойм В. дивився на світ крізь верхню колбу піскового годинника, з яким так і не знайшов у собі сили розлучитися. Ніхто не обізвався жодним словом, коли Янкель прочитав записку, і пізніше ніхто нічого не сказав, начебто зникнення його дружини нікого анітрохи не здивувало чи всі зовсім забули, що він взагалі був колись одруженим.
Чому вона не підсунула цидулку під двері? — дивувався Янкель. Чому вона бодай не згорнула її? Записка виглядала так, як і кожна інша, яку вона коли-небудь залишала для свого чоловіка. Так, ніби там писало: Ти б не міг полагодити дверний молоток? Або: Я незабаром повернуся, не хвилюйся. Йому здавалося невимовне дивним, що оця коротенька записка — Я мусила
зробити це заради самої себе — виглядає точнісінько так само: банально, звичайно, ніяк. Він міг ненавидіти ту, яка пішла, бо вона залишила записку на видному місці, а ще міг ненавидіти її за очевидну простоту написаного, за неприкрашеність цього малого клаптика паперу, на якому не проступало найменшої вказівки на те, що це важливо, що це найбільш болюча звістка, яку я написала у своєму житті, так, я швидше помру, ніж зможу написати ці слова знову. А де ж плями від засохлих сліз? Де кривизна почерку від тремтіння рук?
Але колишня дружина була його найпершим і єдиним коханням, а мешканці тієї вбогої громади зазвичай прощали тих, кого любили, тому він змусив себе зрозуміти її або, принаймні, зробив вигляд, що розуміє. Більше ніколи він не осудив її за цю втечу до Києва, за від'їзд із прибулим вусатим бюрократом, котрого прислали розслідувати його ж, Янкеля, судову справу; той чиновник напевне пообіцяв їй краще майбутнє, сказав, що забере її від усіх цих клопотів, кудись, де затишніше, де не потрібно думати, де ніхто не вимагатиме зізнань, де судова тяганина закінчиться. Ні, не те. Справа була в самому Янкелі. Вона хотіла бути без Янкеля. Наступні тижні він змагався з собою, викидаючи з голови думки про те, як чиновник тра-хає його жінку. Це могло бути на підлозі кухні, серед розкиданого начиння. Або навстоячки, коли вона в самих лише панчохах. Або просто на траві перед їхнім новим великим будинком. Він уявляв, як вона стогне від задоволення так, як вона ніколи не стогнала для нього, відчував ті ласки, які вона йому ніколи не дарувала, бо чиновник був мужчиною, а він, Янкель, ним не був. Чи вона смокче його пеніс? — запитував він у себе. Я знаю, що все це тільки дурні думки, уявні образи, які можуть лише завдавати болю, проте я не можу звільнити себе від них. А коли вона смокче його пеніс, бо мусить так робити, що тоді робить він? Чи він забирає їй волосся з обличчя, щоби краще її бачити? Напевне, торкається її грудей. А може, він при цьому думає ще про когось? Якщо так, то я вб'ю його за це.
Вся громада продовжувала спостерігати за ним — Лілла далі порпалася в землі, Біцль Біцль тер прилавок, Шлойм намагався піском виміряти час — тоді Янкель згорнув цидулку у формі сльози, заховав її у своєму піджаку й зайшов досередини. Я не знаю, що робити, — подумав він. Напевне, варто вбити себе.
Він більше не міг витримати це життя, але так само не зміг би витримати й смерть. Він не міг погодитися з думкою, що його жінка кохатиметься з іншим, але так само не погоджувався на повну відсутність думки. А щодо цидулки, то він не мав сил зберігати її, але й не мав сил знищити. Він спробував її загубити. Він залишав записку біля свічників, котрі плакали воском, вкидав поміж мацу кожної Паски, залишав серед розкиданих паперів на своєму столі, сподіваючись, що по його поверненні вона зникне — даремно. Вона завжди знаходилася. Тоді він зробив спробу витрусити її зі своєї кишені, сидячи на лавочці перед фонтаном з розпростертою русалкою, однак коли він знову сягнув у кишеню по хустинку, цидулка все ще була там. Тоді він заклав нею сторінки найбільш ненависного йому роману в бібліотеці, проте за кілька днів записка виринула між сторінок однієї західної книжки, яку крім нього ніхто зі всієї громади не читав — після цього і та книжка стала Янкелю назавжди огидною. Як він не міг стратити своє життя, так і не міг втратити заради свого життя ту записку. Вона продовжувала повертатися до нього. Вона залишалася з ним, як його частина, як його карб, його рука або нога, вона була з ним, у ньому, ним самим, його заклинанням: Я мусила зробити це, заради себе самої.
За своє життя Янкель стільки всього загубив: дрібні цидулки, ключі, ручки, окуляри, годинники і навіть сорочки та кілька срібних ножів і виделок. Він утратив черевик, свої улюблені опалові запонки (рукави його молитовного балахону Приземлених завжди теліпалися незастібнутими), ті три роки, які він провів поза Трохимбродом, мільйони ідей, які він мав намір записати (деякі з них були всуціль оригінальні, а інші — повністю беззмістовні), втратив волосся, достаток, обох батьків, обох дітей, жінку, щастя в грі на гроші — більше всього, ніж міг би перерахувати. Він навіть загубив своє ім'я: адже до його втечі з громади він був Сафраном, тільки Сафраном від самого народження і до його першої смерті. Здавалося б, немає німого такого, що б він міг іще загубити. Але та злощасна цидулка не зникала, так само, як не полишали його образ розпростертої перед іншим жінки й думка, що найкраще для його життя було б з ним покінчити.
До суду Янкеля-тоді-Сафрана всі любили. Він був президентом (скарбником, секретарем та єдиним пайовиком) Комітету Добрих та Красних Мистецтв, а також засновником, багаторазовим головою та єдиним вчителем Школи Високих Вчень, котра відбувала засідання в його хаті і єдиним учнем котрої був він сам. Сім'я вже звикла до пишних обідів на його честь (якщо тільки не за його присутності) й до того, що хтось із багатших членів Комітету запрошував мандрівного художника виконати пензлем його, Янкеля, портрет. Всі портрети були на диво підлабузницькими. Він усім подобався, всі його обожнювали, проте майже ніхто не знав. Він нагадував книжку, яку кожен хотів би мати, про яку баглося говорити, проте яку ніхто не читав, навіть рекомендуючи прочитати її іншим.
На пораду свого адвоката Ісаака М., котрий креслив руками у повітрі знаки оклику з кожним складом, який вилітав з його вуст, Янкель визнав себе винним в усіх навішаних на нього випадках зловживань, сподіваючись, що це якось полегшить приготовану йому кару. Врешті, його позбавили лихварської ліцензії. А також дечого більшого, ніж ліцензія. Він утратив своє добре ім'я, що, як кажуть, ще гірше, ніж втратити добре здоров'я. Перехожі презирливо скалилися йому вслід, шиплячи щось на зразок ото негідник, брехун, здирця, розпутник. Його б ненавиділи куди менше, якби перед тим так не любили. Але поруч з Багатоликим Рабином та Соф'ювкою він був одним зі стовпів громади — невидимою опорою — а тому поруч з його поганьбленням усі відчули непевність, пустку.
Сафран вештався околицею від села до села, пробавляючись випадковими заробітками як вчитель теорії та практики гри на арфікорді, парфумний консультант (при цьому доводилося прикидатися глухим і сліпим, щоби компенсувати брак добрих рекомендацій), він навіть спробував видавати себе за народжену під нещасливою зорею гадалку: Я не буду брехати вам, кажучи, що майбутнє обіцяє багато доброго… Він прокидався щоранку з твердим наміром робити все правильно, стати хорошою і цілеспрямованою особою, врешті, хоч як просто це не звучало і яким неможливо важким могло здатися, стати щасливим. Однак кожного дня його серце поступово опускалося з грудей до шлунка. Перед обідом Янкелю починало здаватися, що все йде не так або що все проти нього, і тоді його затоплювало бажання залишитися насамоті. До вечора так і траплялося: він залишався сам на сам зі своїм горем, зі своєю безпричинною виною, сам на сам з самою самотою. Я не сумую, — говорив він собі, — Я не сумую. Так, наче він вірив, що одного дня переконає себе. Або обдурить себе. Або переконає інших — бо єдиною річчю, котра гірша, ніж бути сумним, є усвідомлення того, що інші знають, як тобі сумно. Я не сумую. Я не сумую. Його життя тоді могло стати просто неймовірно щасливим, адже він почувався досконало білою пустою кімнатою. Він засинав, а його серце лежало біля ніжок ліжка, немов чудернацька домашня тварина, котра не мала з ним нічого спільного. А кожного ранку він знову знаходив його у шафці своєї грудної клітки й воно ставало трошки важчим, трошки слабшим, проте все ще продовжувало битися. А до обіду його знову змагало бажання стати кимось іншим, кимось іншим, кимось іншим і деінде. Я не сумую.
Через три роки блукань він повернувся в громаду — врешті, я є живим доказом, що всі, хто колись пішов, рано чи пізно повертаються — жив собі тихенько, як приземлена оторочка правовірного трохимбрідського рукава, і носив оту страхітливу рахівницю на знак своєї великої вини. Він став Янкелем, бо то було ім'я чиновника, з яким утекла його жінка, і просив усіх, щоби його більше ніколи не кликали Саф-раном (хоч і чув, як це ім'я то тут то там злітає з вуст за його спиною). Багато старих клієнтів знову потребували його послуг і хоча вони відмовилися сплачувати свої колишні борги, незабаром він зміг цілком пристойно влаштуватися на тому ж місці, де й народився, — як це намагаються зробити всі вигнанці.
Коли люди в чорних капелюхах дали йому дитину, він відчув, що також подібний до немовляти, також має шанс прожити без сорому, без того щоби шкодувати за недобре прожитий шмат життя, шанс відчути себе невинним, просто й неможливо щасливим. Він дав малій ім'я Брід, як називали річку її дивовижного народження, і почепив їй на шию тонку стрічечку з манесенькою рахівничкою, щоби вона ніколи не почувалася чужою у своїй сім'ї.
Моя пра— пра-пра-пра-прабабуся підростала, нічого, звісно ж, не пам'ятаючи. Ніхто нічого їй не розповідав. Янкель придумав історію про ранню смерть її матері -безболісну кончину при пологах — і відповідав на численні питання малої так, щоби завдавати їй якомога менше болю. Це ж її мама дала їй ці красиві великі вушка. Це ж успадкованим від матері почуттям гумору так захоплювалися в ній усі хлопці довкола. Він розповідав Брід про літні подорожі, в які пускалися колись він і його дружина (про скалку, яка забилася в колесо її велосипеда у Венеції, про її портрет, який він намалював червоним олівцем біля високого фонтана в Парижі), показував малій любовні листи, які вони посилали одне одному (ті, котрі були від матері Брід, він сам писав перед тим лівою рукою), і вкладав дівчинку спати різноманітними історіями про їхнє давнє кохання.
То була любов з першого погляду, Янкель?
Я закохався у твою маму ще до того, як побачив її — лиш почув її запах!
Розкажи мені ще раз, як вона виглядала.
Отак, як ти. Красива, з різними, як і в тебе, очима. Одне було блакитне, а інше — каре, в тебе такі самі. У неї були твої міцні вилиці і твоя м'яка шкіра.
А яку книжку вона найбільше любила?
Книгу Буття, звісно ж.
Вона вірила в Бога?
Про це вона б мені ніколи не сказала.
А в неї були довгі пальці?
Отакої— от довжини.
А ноги?
Аж отакі.
Розкажи мені, як вона дмухала на твоє обличчя, перш ніж поцілувати.
Саме так і було. Вона дмухала на мої губи, коли збиралася мене цілувати, наче я якась дуже гаряча страва, яку вона збирається з'їсти! То вона була кумедна? Кумедніша, ніж я? Вона була найкумеднішою людиною на світі. Точно такою, як оце ти. Вона була красивою?
Це було неминуче: Янкель закохався у свою жінку, котрої ніколи не бачив. Він прокидався вночі, щоби відчути вагу її тіла, котре не лежало на ліжку поруч із ним, до найменших деталей пам'ятав звичні жести, котрі вона ніколи не робила, сумував за відсутньою вагою її відсутньої руки на його надто справжніх грудях, що робило його удівецькі спогади ще більш переконливими, а його біль ще сильнішим. Він відчував, що втратив її. Він таки її втратив. Уночі він перечитував листи, котрі вона йому ніколи не писала.
Найдорожчий Янкелю,
Я незабаром повернуся додому, тож тобі не варто так за мною нудьгувати, хоч мені й приємно знати, як ти на мене чекаєш. Ти такий дурненький. Ти це знаєш? Ти знаєш, який ти дурненький? Може, я тебе за це й люблю, бо сама така ж дурненька.
Тут довкола прекрасно. Настільки прекрасно, наскільки ти й пообіцяв, що воно так буде. Люди добрі до мене й харчуюсь я також незле, про що згадую лише, бо знаю, як ти завжди хвилюєшся, аби я дбала про себе. Мені ведеться добре, не турбуйся.
Тебе тут справді бракує. Я нудьгую за тобою майже неймовірно. Кожну хвилину кожного дня я думаю, що тебе тут немає, -це майже вбиває мене. Втім, вже скоро ми будемо разом, і мені вже не треба буде нудьгувати й думати, що те, що все, чого тут бракує, це лише те, чого тут немає. Кожного вечора перед сном я цілую свою подушку й уявляю, що то ти. Я знаю, що ти напевне робиш щось подібне. Тому і я роблю це, згадуючи про тебе.
Йому майже вдавалося. Він повторював деталі стільки разів, що їх було майже неможливо відрізнити від фактів. Проте злощасна цидулка поверталася до нього знову і знову й він був переконаний, що саме вона не дає йому осягнути таку просту й неможливу річ, як щастя. Я мусила зробити це заради себе самої. Коли Брід було лише кілька рочків, вона знайшла цю записку. Вона потрапила до малої в праву кишеньку, неначе мала власний розум, неначе ці сім нашкрябаних слів могли й хотіли повернути його до дійсності. Я мусила зробити це заради себе самої. Мала або вважала цидулку страшенно важливою, або навпаки вирішила, що листок ніякої ваги не має, тому що вона нічого не сказала Янкелю, а поклала цидулку на свій нічний столик, де він і запримітив її того ж вечора, прочитавши дівчинці ще одного листа не від її матері, не від його жінки. Я мусила зробити це заради себе самої.
Я не сумую.
Він зробив малій колиску з великої сковорідки, напхавши її доверху старими зіжмаканими газетами, і поставив її в розтулку печі, щоби немовляті не заважали звуки ззовні. Засувку печі він залишив відкритою і сидів годинами, дивлячись на малу так, як міг би дивитися на хліб, що помалу підходить. Він спостерігав, як дихання у швидкому ритмі підіймає й опускає їй груди, як стискаються і розтискаються кулачки, а очка перекочуються в різні боки без жодної видимої причини. Можливо, вона бачить сон? — дивувався тихо Янкель. А якщо так, тоді про що може бути сон немовляти? Напевне, вона снить про своє попереднє життя, так само, як я бачу сни про життя після життя. Коли ж він витягував її, щоби погодувати або просто погойдати на руках, на тільці малої чудернацькими татуюваннями проступали відбитки газетного шрифту: КАМПАНІЯ «ЗА ЧИСТІ РУКИ» РОЗПОЧАЛАСЯ! МИШУ БУДЕ ПОВІШЕНО! Або: ЗВИНУВАЧЕНИЙ У ЗҐВАЛТУВАННІ СОФ'ЮВКА ПРОСИТЬ УЗЯТИ ДО УВАГИ, ЩО ЙОГО ПЕНІС «ВИЙШОВ З-ПІД КОН-ТРОЛЮ», ТРАГІЧНО ЗАГИБЛИЙ НА МЛИНІ АВРУМ Р. ЗОСТАВИВ ПО СОБІ ЗАГУБЛЕНОГО 48-РІЧНОГО КОТА, МАСТЬ РУДА, МОРДА КРУГЛА, ОДНАК КІТ НЕ ТОВСТИЙ, ХОРОШОЇ СТАТУРИ, МОЖЛИВО, ТРОХИ СХИЛЬНИЙ ДО ПОВНОТИ, ВІДГУКУЄТЬСЯ НА ІМ'Я «МЕТУСЕЛАХ», НУ, ДОБРЕ — ВІН ЖИРНИЙ, ЯК СВИНЯ. ХТО ЗНАЙДЕ — МОЖЕТЕ ЛИШИТИ СОБІ. Час від часу він колисав її, щоби вона знову заснула, і читав по ній зліва направо, і так дізнавався про все, що повинен був знати про цей світ. Якщо ж щось не відбивалося на ній, то і для нього не мало жодного значення.
Янкель уже втратив двох дітей: одне забрала лихоманка, а інше — механічний млин, котрий, відтоді, як його запустили, щороку забирав у громади одне життя. А ще Янкель втратив жінку, тільки забрала її не смерть, а інший чоловік. Одного вечора, просидівши півдня у бібліотеці, він застав на вітальному килимку перед своєю хатою, на самому ШАЛОМ, записку: Я мусила зробити це заради самої себе.
Лілла Ф. порпалася в землі біля маргариток. Біцль Біцль за вікном своєї кухні намагався відшкрябати дочиста рибний прилавок. Шлойм В. дивився на світ крізь верхню колбу піскового годинника, з яким так і не знайшов у собі сили розлучитися. Ніхто не обізвався жодним словом, коли Янкель прочитав записку, і пізніше ніхто нічого не сказав, начебто зникнення його дружини нікого анітрохи не здивувало чи всі зовсім забули, що він взагалі був колись одруженим.
Чому вона не підсунула цидулку під двері? — дивувався Янкель. Чому вона бодай не згорнула її? Записка виглядала так, як і кожна інша, яку вона коли-небудь залишала для свого чоловіка. Так, ніби там писало: Ти б не міг полагодити дверний молоток? Або: Я незабаром повернуся, не хвилюйся. Йому здавалося невимовне дивним, що оця коротенька записка — Я мусила
зробити це заради самої себе — виглядає точнісінько так само: банально, звичайно, ніяк. Він міг ненавидіти ту, яка пішла, бо вона залишила записку на видному місці, а ще міг ненавидіти її за очевидну простоту написаного, за неприкрашеність цього малого клаптика паперу, на якому не проступало найменшої вказівки на те, що це важливо, що це найбільш болюча звістка, яку я написала у своєму житті, так, я швидше помру, ніж зможу написати ці слова знову. А де ж плями від засохлих сліз? Де кривизна почерку від тремтіння рук?
Але колишня дружина була його найпершим і єдиним коханням, а мешканці тієї вбогої громади зазвичай прощали тих, кого любили, тому він змусив себе зрозуміти її або, принаймні, зробив вигляд, що розуміє. Більше ніколи він не осудив її за цю втечу до Києва, за від'їзд із прибулим вусатим бюрократом, котрого прислали розслідувати його ж, Янкеля, судову справу; той чиновник напевне пообіцяв їй краще майбутнє, сказав, що забере її від усіх цих клопотів, кудись, де затишніше, де не потрібно думати, де ніхто не вимагатиме зізнань, де судова тяганина закінчиться. Ні, не те. Справа була в самому Янкелі. Вона хотіла бути без Янкеля. Наступні тижні він змагався з собою, викидаючи з голови думки про те, як чиновник тра-хає його жінку. Це могло бути на підлозі кухні, серед розкиданого начиння. Або навстоячки, коли вона в самих лише панчохах. Або просто на траві перед їхнім новим великим будинком. Він уявляв, як вона стогне від задоволення так, як вона ніколи не стогнала для нього, відчував ті ласки, які вона йому ніколи не дарувала, бо чиновник був мужчиною, а він, Янкель, ним не був. Чи вона смокче його пеніс? — запитував він у себе. Я знаю, що все це тільки дурні думки, уявні образи, які можуть лише завдавати болю, проте я не можу звільнити себе від них. А коли вона смокче його пеніс, бо мусить так робити, що тоді робить він? Чи він забирає їй волосся з обличчя, щоби краще її бачити? Напевне, торкається її грудей. А може, він при цьому думає ще про когось? Якщо так, то я вб'ю його за це.
Вся громада продовжувала спостерігати за ним — Лілла далі порпалася в землі, Біцль Біцль тер прилавок, Шлойм намагався піском виміряти час — тоді Янкель згорнув цидулку у формі сльози, заховав її у своєму піджаку й зайшов досередини. Я не знаю, що робити, — подумав він. Напевне, варто вбити себе.
Він більше не міг витримати це життя, але так само не зміг би витримати й смерть. Він не міг погодитися з думкою, що його жінка кохатиметься з іншим, але так само не погоджувався на повну відсутність думки. А щодо цидулки, то він не мав сил зберігати її, але й не мав сил знищити. Він спробував її загубити. Він залишав записку біля свічників, котрі плакали воском, вкидав поміж мацу кожної Паски, залишав серед розкиданих паперів на своєму столі, сподіваючись, що по його поверненні вона зникне — даремно. Вона завжди знаходилася. Тоді він зробив спробу витрусити її зі своєї кишені, сидячи на лавочці перед фонтаном з розпростертою русалкою, однак коли він знову сягнув у кишеню по хустинку, цидулка все ще була там. Тоді він заклав нею сторінки найбільш ненависного йому роману в бібліотеці, проте за кілька днів записка виринула між сторінок однієї західної книжки, яку крім нього ніхто зі всієї громади не читав — після цього і та книжка стала Янкелю назавжди огидною. Як він не міг стратити своє життя, так і не міг втратити заради свого життя ту записку. Вона продовжувала повертатися до нього. Вона залишалася з ним, як його частина, як його карб, його рука або нога, вона була з ним, у ньому, ним самим, його заклинанням: Я мусила зробити це, заради себе самої.
За своє життя Янкель стільки всього загубив: дрібні цидулки, ключі, ручки, окуляри, годинники і навіть сорочки та кілька срібних ножів і виделок. Він утратив черевик, свої улюблені опалові запонки (рукави його молитовного балахону Приземлених завжди теліпалися незастібнутими), ті три роки, які він провів поза Трохимбродом, мільйони ідей, які він мав намір записати (деякі з них були всуціль оригінальні, а інші — повністю беззмістовні), втратив волосся, достаток, обох батьків, обох дітей, жінку, щастя в грі на гроші — більше всього, ніж міг би перерахувати. Він навіть загубив своє ім'я: адже до його втечі з громади він був Сафраном, тільки Сафраном від самого народження і до його першої смерті. Здавалося б, немає німого такого, що б він міг іще загубити. Але та злощасна цидулка не зникала, так само, як не полишали його образ розпростертої перед іншим жінки й думка, що найкраще для його життя було б з ним покінчити.
До суду Янкеля-тоді-Сафрана всі любили. Він був президентом (скарбником, секретарем та єдиним пайовиком) Комітету Добрих та Красних Мистецтв, а також засновником, багаторазовим головою та єдиним вчителем Школи Високих Вчень, котра відбувала засідання в його хаті і єдиним учнем котрої був він сам. Сім'я вже звикла до пишних обідів на його честь (якщо тільки не за його присутності) й до того, що хтось із багатших членів Комітету запрошував мандрівного художника виконати пензлем його, Янкеля, портрет. Всі портрети були на диво підлабузницькими. Він усім подобався, всі його обожнювали, проте майже ніхто не знав. Він нагадував книжку, яку кожен хотів би мати, про яку баглося говорити, проте яку ніхто не читав, навіть рекомендуючи прочитати її іншим.
На пораду свого адвоката Ісаака М., котрий креслив руками у повітрі знаки оклику з кожним складом, який вилітав з його вуст, Янкель визнав себе винним в усіх навішаних на нього випадках зловживань, сподіваючись, що це якось полегшить приготовану йому кару. Врешті, його позбавили лихварської ліцензії. А також дечого більшого, ніж ліцензія. Він утратив своє добре ім'я, що, як кажуть, ще гірше, ніж втратити добре здоров'я. Перехожі презирливо скалилися йому вслід, шиплячи щось на зразок ото негідник, брехун, здирця, розпутник. Його б ненавиділи куди менше, якби перед тим так не любили. Але поруч з Багатоликим Рабином та Соф'ювкою він був одним зі стовпів громади — невидимою опорою — а тому поруч з його поганьбленням усі відчули непевність, пустку.
Сафран вештався околицею від села до села, пробавляючись випадковими заробітками як вчитель теорії та практики гри на арфікорді, парфумний консультант (при цьому доводилося прикидатися глухим і сліпим, щоби компенсувати брак добрих рекомендацій), він навіть спробував видавати себе за народжену під нещасливою зорею гадалку: Я не буду брехати вам, кажучи, що майбутнє обіцяє багато доброго… Він прокидався щоранку з твердим наміром робити все правильно, стати хорошою і цілеспрямованою особою, врешті, хоч як просто це не звучало і яким неможливо важким могло здатися, стати щасливим. Однак кожного дня його серце поступово опускалося з грудей до шлунка. Перед обідом Янкелю починало здаватися, що все йде не так або що все проти нього, і тоді його затоплювало бажання залишитися насамоті. До вечора так і траплялося: він залишався сам на сам зі своїм горем, зі своєю безпричинною виною, сам на сам з самою самотою. Я не сумую, — говорив він собі, — Я не сумую. Так, наче він вірив, що одного дня переконає себе. Або обдурить себе. Або переконає інших — бо єдиною річчю, котра гірша, ніж бути сумним, є усвідомлення того, що інші знають, як тобі сумно. Я не сумую. Я не сумую. Його життя тоді могло стати просто неймовірно щасливим, адже він почувався досконало білою пустою кімнатою. Він засинав, а його серце лежало біля ніжок ліжка, немов чудернацька домашня тварина, котра не мала з ним нічого спільного. А кожного ранку він знову знаходив його у шафці своєї грудної клітки й воно ставало трошки важчим, трошки слабшим, проте все ще продовжувало битися. А до обіду його знову змагало бажання стати кимось іншим, кимось іншим, кимось іншим і деінде. Я не сумую.
Через три роки блукань він повернувся в громаду — врешті, я є живим доказом, що всі, хто колись пішов, рано чи пізно повертаються — жив собі тихенько, як приземлена оторочка правовірного трохимбрідського рукава, і носив оту страхітливу рахівницю на знак своєї великої вини. Він став Янкелем, бо то було ім'я чиновника, з яким утекла його жінка, і просив усіх, щоби його більше ніколи не кликали Саф-раном (хоч і чув, як це ім'я то тут то там злітає з вуст за його спиною). Багато старих клієнтів знову потребували його послуг і хоча вони відмовилися сплачувати свої колишні борги, незабаром він зміг цілком пристойно влаштуватися на тому ж місці, де й народився, — як це намагаються зробити всі вигнанці.
Коли люди в чорних капелюхах дали йому дитину, він відчув, що також подібний до немовляти, також має шанс прожити без сорому, без того щоби шкодувати за недобре прожитий шмат життя, шанс відчути себе невинним, просто й неможливо щасливим. Він дав малій ім'я Брід, як називали річку її дивовижного народження, і почепив їй на шию тонку стрічечку з манесенькою рахівничкою, щоби вона ніколи не почувалася чужою у своїй сім'ї.
Моя пра— пра-пра-пра-прабабуся підростала, нічого, звісно ж, не пам'ятаючи. Ніхто нічого їй не розповідав. Янкель придумав історію про ранню смерть її матері -безболісну кончину при пологах — і відповідав на численні питання малої так, щоби завдавати їй якомога менше болю. Це ж її мама дала їй ці красиві великі вушка. Це ж успадкованим від матері почуттям гумору так захоплювалися в ній усі хлопці довкола. Він розповідав Брід про літні подорожі, в які пускалися колись він і його дружина (про скалку, яка забилася в колесо її велосипеда у Венеції, про її портрет, який він намалював червоним олівцем біля високого фонтана в Парижі), показував малій любовні листи, які вони посилали одне одному (ті, котрі були від матері Брід, він сам писав перед тим лівою рукою), і вкладав дівчинку спати різноманітними історіями про їхнє давнє кохання.
То була любов з першого погляду, Янкель?
Я закохався у твою маму ще до того, як побачив її — лиш почув її запах!
Розкажи мені ще раз, як вона виглядала.
Отак, як ти. Красива, з різними, як і в тебе, очима. Одне було блакитне, а інше — каре, в тебе такі самі. У неї були твої міцні вилиці і твоя м'яка шкіра.
А яку книжку вона найбільше любила?
Книгу Буття, звісно ж.
Вона вірила в Бога?
Про це вона б мені ніколи не сказала.
А в неї були довгі пальці?
Отакої— от довжини.
А ноги?
Аж отакі.
Розкажи мені, як вона дмухала на твоє обличчя, перш ніж поцілувати.
Саме так і було. Вона дмухала на мої губи, коли збиралася мене цілувати, наче я якась дуже гаряча страва, яку вона збирається з'їсти! То вона була кумедна? Кумедніша, ніж я? Вона була найкумеднішою людиною на світі. Точно такою, як оце ти. Вона була красивою?
Це було неминуче: Янкель закохався у свою жінку, котрої ніколи не бачив. Він прокидався вночі, щоби відчути вагу її тіла, котре не лежало на ліжку поруч із ним, до найменших деталей пам'ятав звичні жести, котрі вона ніколи не робила, сумував за відсутньою вагою її відсутньої руки на його надто справжніх грудях, що робило його удівецькі спогади ще більш переконливими, а його біль ще сильнішим. Він відчував, що втратив її. Він таки її втратив. Уночі він перечитував листи, котрі вона йому ніколи не писала.
Найдорожчий Янкелю,
Я незабаром повернуся додому, тож тобі не варто так за мною нудьгувати, хоч мені й приємно знати, як ти на мене чекаєш. Ти такий дурненький. Ти це знаєш? Ти знаєш, який ти дурненький? Може, я тебе за це й люблю, бо сама така ж дурненька.
Тут довкола прекрасно. Настільки прекрасно, наскільки ти й пообіцяв, що воно так буде. Люди добрі до мене й харчуюсь я також незле, про що згадую лише, бо знаю, як ти завжди хвилюєшся, аби я дбала про себе. Мені ведеться добре, не турбуйся.
Тебе тут справді бракує. Я нудьгую за тобою майже неймовірно. Кожну хвилину кожного дня я думаю, що тебе тут немає, -це майже вбиває мене. Втім, вже скоро ми будемо разом, і мені вже не треба буде нудьгувати й думати, що те, що все, чого тут бракує, це лише те, чого тут немає. Кожного вечора перед сном я цілую свою подушку й уявляю, що то ти. Я знаю, що ти напевне робиш щось подібне. Тому і я роблю це, згадуючи про тебе.
Йому майже вдавалося. Він повторював деталі стільки разів, що їх було майже неможливо відрізнити від фактів. Проте злощасна цидулка поверталася до нього знову і знову й він був переконаний, що саме вона не дає йому осягнути таку просту й неможливу річ, як щастя. Я мусила зробити це заради себе самої. Коли Брід було лише кілька рочків, вона знайшла цю записку. Вона потрапила до малої в праву кишеньку, неначе мала власний розум, неначе ці сім нашкрябаних слів могли й хотіли повернути його до дійсності. Я мусила зробити це заради себе самої. Мала або вважала цидулку страшенно важливою, або навпаки вирішила, що листок ніякої ваги не має, тому що вона нічого не сказала Янкелю, а поклала цидулку на свій нічний столик, де він і запримітив її того ж вечора, прочитавши дівчинці ще одного листа не від її матері, не від його жінки. Я мусила зробити це заради себе самої.
Я не сумую.
Ще одна лотерея, рік 1791
Доброчесний Рабин заплатив півдюжини пекаревих яєць і пригорщу чорниць за оголошення, яке Шимон Т. надрукував у щотижневому листку новин: понад всяку міру енергійний і нестримний магістрат міста Львова постановив нашому безіменному поселенню обрати собі ім'я, яке б надалі можна було вживати на картах та в переписах, яке б не дратувало місцеву українську та польську шляхту, яке б не було надто складним до вимови і яке слід придумати до кінця цього тижня.
ГОЛОСУВАННЯ! — урочисто мовив Доброчесний Рабин, — МИ ПОВИННІ ВИРІШИТИ ЦЕ ГОЛОСУВАННЯМ. Адже ж сказав колись Превелебний Рабин: І ЯКЩО МИ ВІРИМО, ЩО КОЖЕН ДОРОСЛИЙ, ДОБРОПОРЯДНИЙ ТА БЛАГОНАДІЙНИЙ ЧОЛОВІК-ЄВРЕЙ, ПРИ ПОВНОМУ РОЗУМІ Й НЕРУХОМОМУ МАЙНІ, НАРОДЖУЄТЬСЯ З ВЛАСНИМ ГОЛОСОМ, КОТРИЙ МИ МАЄМО ПОЧУТИ, ТО ЧОМУ Б НЕ ПРИСЛУХАТИСЯ ДО ВСІХ НИХ?
Наступного ранку перед Правостійною Синагогою виставили урну для голосування, а всі
визнані достойними чоловіки вишикувалися уздовж лінії, котра ділила світ на єврейське та людське. Біцль Біцль Р. пропонував голосувати за «Достаткополь»; філософ-декадент Пін-час Т. — за назву «Капсула Часу, Повна Пилу і Струн». Доброчесний Рабин віддав свій голос за «ПОСЕЛЕННЯ БЛАГОЧЕСТИВИХ ПРИ-ХОЖАН ПРАВОСТІЙНОЇ СИНАГОГИ ТА БЕЗІМЕННИХ ПРИЗЕМЛЕНИХ, З КОТРИМИ ЖОДЕН ДОБРОЧИННИЙ ЄВРЕЙ НЕ ПОВИНЕН МАТИ НІЧОГО СПІЛЬНОГО, ЯКЩО ТІЛЬКИ НЕ ОБЕРЕ ГАРЯЧУ ТОЧКУ ЗА МІСЦЕ СВОГО ЛІТНЬОГО ВІДПОЧИНКУ».
Божевільний поміщик Соф'ювка, котрий мав досить вільного часу й не мав чого робити, викликався охороняти урну впродовж усього пополудня, а ввечері мусив завести її до Львова. До ранку все було вирішено: за двадцять три кілометри на південний схід від Львова і за чотири кілометри на північ від містечка Кілки, випнувшись на польсько-українському кордоні, як тафля на паркані, на картах виник населений пункт Соф'ювка. Нова назва, хоч як це не сумно звучало для всіх зацікавлених у громаді, була оголошена офіційною і незмінною. Поселення мало називатися так аж до кінця свого існування.
Звісно ж, у самій Соф'ювці ніхто свого містечка Соф'ювкою не називав. До появи цієї безчесною назви цей населений пункт узагалі ніхто ніяк не називав. А тепер, коли трапилася така халепа — і містечко назвали іменем того тупоголового невігласа — мешканці ніяк не називали своє поселення навмисно. Деякі навіть називали його Не-Соф'ювка і продовжували так робити й тоді, коли містечко пізніше отримало нову назву.
ГОЛОСУВАННЯ! — урочисто мовив Доброчесний Рабин, — МИ ПОВИННІ ВИРІШИТИ ЦЕ ГОЛОСУВАННЯМ. Адже ж сказав колись Превелебний Рабин: І ЯКЩО МИ ВІРИМО, ЩО КОЖЕН ДОРОСЛИЙ, ДОБРОПОРЯДНИЙ ТА БЛАГОНАДІЙНИЙ ЧОЛОВІК-ЄВРЕЙ, ПРИ ПОВНОМУ РОЗУМІ Й НЕРУХОМОМУ МАЙНІ, НАРОДЖУЄТЬСЯ З ВЛАСНИМ ГОЛОСОМ, КОТРИЙ МИ МАЄМО ПОЧУТИ, ТО ЧОМУ Б НЕ ПРИСЛУХАТИСЯ ДО ВСІХ НИХ?
Наступного ранку перед Правостійною Синагогою виставили урну для голосування, а всі
визнані достойними чоловіки вишикувалися уздовж лінії, котра ділила світ на єврейське та людське. Біцль Біцль Р. пропонував голосувати за «Достаткополь»; філософ-декадент Пін-час Т. — за назву «Капсула Часу, Повна Пилу і Струн». Доброчесний Рабин віддав свій голос за «ПОСЕЛЕННЯ БЛАГОЧЕСТИВИХ ПРИ-ХОЖАН ПРАВОСТІЙНОЇ СИНАГОГИ ТА БЕЗІМЕННИХ ПРИЗЕМЛЕНИХ, З КОТРИМИ ЖОДЕН ДОБРОЧИННИЙ ЄВРЕЙ НЕ ПОВИНЕН МАТИ НІЧОГО СПІЛЬНОГО, ЯКЩО ТІЛЬКИ НЕ ОБЕРЕ ГАРЯЧУ ТОЧКУ ЗА МІСЦЕ СВОГО ЛІТНЬОГО ВІДПОЧИНКУ».
Божевільний поміщик Соф'ювка, котрий мав досить вільного часу й не мав чого робити, викликався охороняти урну впродовж усього пополудня, а ввечері мусив завести її до Львова. До ранку все було вирішено: за двадцять три кілометри на південний схід від Львова і за чотири кілометри на північ від містечка Кілки, випнувшись на польсько-українському кордоні, як тафля на паркані, на картах виник населений пункт Соф'ювка. Нова назва, хоч як це не сумно звучало для всіх зацікавлених у громаді, була оголошена офіційною і незмінною. Поселення мало називатися так аж до кінця свого існування.
Звісно ж, у самій Соф'ювці ніхто свого містечка Соф'ювкою не називав. До появи цієї безчесною назви цей населений пункт узагалі ніхто ніяк не називав. А тепер, коли трапилася така халепа — і містечко назвали іменем того тупоголового невігласа — мешканці ніяк не називали своє поселення навмисно. Деякі навіть називали його Не-Соф'ювка і продовжували так робити й тоді, коли містечко пізніше отримало нову назву.