Селяни_. Бiйтеся бога, куме, що ви говорите! Таже то образа божа!
Микола (маха рукою)._ Одно мене ще в свiтi держить - отся живиця!
(Бере чарку, налива i п' .)_
Настя (пiд вiкном до друго© жiнки, киваючи голо вою)._ Я то знала, що
до того воно дiйде. Бiйтеся бога, тога жiнка анi стиду не ма , анi серця.
Перша жiнка_. Ой та певно. Мiй старий казав, що буде в радi о тiм
говорити, аби ©© при всiй громадi рiзками висiчи, най не да злого
прикладу.
Настя_. Певно, що варто би. Адже й нинi в церквi. -Бiйтеся бога! Таж
такого ще свiт не бачив. З чужим парубком аж до само© церкви прийшла, а
потому як сама стала, то щоби вам до образiв, до вiвтаря святого лицем
обернулася! Де там! До нього обернулася, до нього, 'окаянна, молитви
шепче. Жiнки довкола не© повiдступалися, таке вам колесо зробили, мов вiд
заражено© тиснуться, а вона нiчого, мов i не бачить. Так усю хвалу божу й
вистояла. Та не всю, бо скоро "Достойно" проспiвали, мiй Вiандар iз
церкви, моргнув на не©, та й вона за ним вийшла.
Перша жiнка_. Та куди ж вони потяглися?
Настя_. Мабуть, до коршми. Там собi обо в ванькирi запиваються.
(Шепче.)_
Бабич_. Куме Миколо, так ви кажете, що жiнка вас голодом морить?
Микола_. Хто? Я? Коли я се казав? Де?
Бабич_. Ну, я так чув.
Перший селянин_. I я чув. Геть по селу чутка ходить.
Микола (в п'янiм запалi)._ Бреше тота чутка! Всi брешуть, хто ©© далi
розносить. Кому яке дiло до мене i до мо © жiнки?
Настя_. Ну, та певно, що нам дiла нема. Але хтось такий, що ма до
не© дiло.
Микола_. Кого то обходить, що ми ©мо, що варимо, чи ситi, чи голоднi?
Бабич_. Та ви, куме, не гнiвайтеся, що я вас спитав, Я прецiнь не зi
зло© волi. Бо тут, бачите, деякi хотiли на радi громадськiй...
Микола_. Що, що, що? Зась радi громадськiй до мо © жiнки. Не ма рада
права!
Бабич_. Ну, як ви собi не кривду те - то певно. Тiлько що, бачите, люди
собi дуже марикують, кажуть, що вона дуже поганий приклад да , вибачте, на
публiку людську з тим Гурманом волочиться.
Микола (хапа себе за голову)._ Он, ой, ой! Люди! Не рiжте мене без
ножа! Не мучте мене! Не бабрайтесь у мо©м серцi! Най вам моя жiнка не
сто©ть у очах! От пийте, коли-сьте чеснi та добрi, що-сьте до мене
прийшли, частуйтеся i говорiть дещо веселiшого. А то тьфу! Чоловiковi й
без вас тяжко, а ви ще дода те.
Настя_. Ой кумочку, та чи то ми не зна мо, що вам тяжко? (П' .)_
Микола_. Ой тяжко, кумонько, тяжко! (Налива i п' .)_
Настя_. Та кажуть, що вона до вас по цiлих днях не говорить?
Микола_. Та що будемо говорити? Вона мовчить, i я мовчу. Отак цiлий
день мов тумани ходимо. А вона все тiлько в вiкно зазира , чи вiн не йде.
А до мене хоч би словечко сказала.
Настя_. Ой бiдний ти, кумочку, бiдний! (Налива i п' .)_
Микола_. Ой бiдний, кумочко, бiдний, як той мак начетверо! (Налива i
п' .)_ Як той горох при дорозi. (Плаче.)_
Настя_. Та хiба я не знаю, що ти не раз з голоду млi ш, а вона що
зварить, то тому поганиновi держить. Куме, таже я твоя близька сусiда. Все
знаю, все бачу, хоч би не раз i не хотiла бачити. Не раз аж серце менi
кра ться! Бiгме, кумочку, кра ться. (Плаче i обiйма його.)_
Бабич_. Ну, ну, жiнко, може, нам пора додому?
Селяни_. Та пора би йти.
Микола_. Люди добрi, сусiди чеснi! Посидьте ще троха! Не кваптеся, не
розходiться! Я рад, що людський голос у тих стiнах чую. Поговорiть,
почастуйтеся. Ну, прошу! Ов, чарка сто©ть! Що се такого? Фляшка порожня? Я
зараз другу принесу. У мене барилка сть, схована в половнику. Що ма
грiшний чоловiк робити? Коли вже таке на мою голову впало, то що дiяти! Не
береться мене нiяка робота, вiдiйшла охота до життя, до господарства.
Тьфу, нащо воно менi! Взяв я продав конята, грошi сховав та й пропиваю
потроха. Най iдуть! Не стане тих, знов щось продам.
Бабич_. Ой куме, куме, зле ти робиш! Занадто собi до голови взяв таку
дурницю та iз-за тако© негiдницi добро сво керваве марну ш!
Микола_. А нащо ж воно менi? Хiба менi життя буде? Не буде, куме! Все
пропало! Вже менi господарем не бути, так нехай же iде все! I поле продам,
i хату продам, нехай iде.
Бабич_. Говори, говори. Продам, кажеш. А потому що буде?
Микола_. Коли потому? Як потому? У мене, куме, вже тепер потому. Вже
тепер по всьому. Дальше вже нiчого не буде. Нiчогiсiнько. Так цур йому
всьому! (Виходить а фляшкою.)_
Перша жiнка_. Зовсiм знiвечили чоловiка! Зовсiм з пантелику збили!
Друга жiнка_. Не много того розуму в бiдолахи .було, та й той виплив.
Настя_. Я би не знати що дала, що вона його якимось зiллям упо©ла.
Бабич_. А найгiрше шкода господарства. Гарував чоловiк, весь вiк робив,
аж йому очi з голови лiзли, мучився, терпiв - ой господи, кiлько
натерпiвся! Нарештi дохрапався кусника хлiба, жити б, та бога хвалити, та
дiточок надiятися, а тут на тобi! Мов пожар наскаку , мов грiм з ясного
неба.
Перша жiнка_. Говорiть, куме, говорiть! Кажете: Дiтей надiятись. Того й
уся бiда в тiм, що в них дiтей цема. Якби у не© були дiти, то вона б на
таке не пустилася. Скажу я слово й за не©.
Перший селяни н_. Ая тому не вiрю. Вже як котра жiнка така вдасться, то
ти ©© й ланцем до дому не прику ш. I дiтей покине.
Перша жiнка_. Не слухай того, куме, бiгме, не слухай! Дiти - велика
рiч. Дiти - половина матерi. Одна половина може би й рада пiти, позволити
собi, а друга не пуска , кричить: "А ми, мамо! А що з нас буде?" I не
пустять тамто© половини.
Микола (входить з фляшкою i ставить ©© на столi). _Ось вона! Ось наша
радiсть! Ось одинока потiха. (Пiднiма фляшку, телепа i знов ставить.)_
Повна, вистане нам! Ану, кумове чеснi, сусiди мо© при мнi - дай нам боже
здоровля! (Налива , п' i пуска чарку кружляти.)_
Бабич_. Куме Миколо, ген, куме©
Микола_. Га!
Бабич_. А я би тобi, куме, щось сказав, та боюся, щоб ти на мене не
огнiвався.
Микола (сiда коло нього, обнiма його за шию, плачучи)._ Кажи,
кумочку, кажиi Ти в мене найближчий сусiда, ти мiй порадник. Говори!
Бабич_. Ти, куме, - не в гнiв тобi кажучи, - занадто м'який, занадто
податливий.
Микола (хита головою i тяжко зiтха )._ Ой так, так, занадто м'який,
занадто податливий.
Бабич_. А вони бачать, що ти такий, та й тобi кiлля на головi тешуть.
Микола (хапа себе за голову)._ Ой тешуть, тешуть! Аж у мiзку лупа !
(Плаче.)_
Бабич_. Цить, куме, фе! Не плач! Не будь дитиною!
Микола_. Не бути дитиною? А то як?
Бабич_. Ти б узявся до сво © жiнки троха острiше. Похрупостiв би на
не©, погрозив би, а то й ударив раз, другий. Зна ш, жiнка так, як коняка,
любить батiг, а без нього зовсiм ледащi .
Микола_. Ой ледащi , ледащi .
Бабич_. Ну, i до сього Гурмана ти постався. Що то вiн завоював тебе, чи
що? Покажи йому, що ти в хатi господар. Закажи йому бувати у себе.
Микола_. Ой просив я його, та де тобi, ще й смi ться.
Бабич_. Просив! Бiйся бога, куме, хто ж тако© рiчi просить? Та то
певно, що вiн просьби не послуха . А ти остро до нього!
Микола_. Ой кумочку, боюсь я його! Страшний вiн такий, як кат.
Бабич_. Фе, куме! Ти ж чень не дитина. Чого тобi боятися? Адже вiн тобi
нiчого не може зробити!
Микола (випростову ться)._ Та то правда! Чого менi його боятися?
Бабич_. Ти йому погрози, що пiдеш до суду на скаргу, що вiн тобi жити з
жiнкою не да .
Микола_. Та то правда! Адже i над ним старший! На скаргу!
Бабич_. Що в цiлiм селi соблазнь робить, сором на цiлу громаду.
Микола_. Га, таже за се тяжка кара!
Бабич_. А ти думав як? Зараз його вiдси перенесуть!
А ти вже собi потому з жiнкою даси якось раду. Коби .лиш його вiдси
мара взяла.
Микола_. О, певно, що з нею я собi пораджу. Адже ж ви, сус.iдоньки,
зна те, яка вона була добра, щира та вiрна, заким його зла доля на мiй дiм
навернула! До рани можна було ©© приложити, не то що! (Плаче.)_
Настя_. Ти, куме, його до хати не пусти, ось що! Дверi йому перед носом
замкни. Цiпом по головi за©дь. Так би я на тво©м мiсцi зробила!
Микола_. Так, так, так! Цiпом по головi! Мундур на камаття! Нехай мене
скаржить! Я вже буду знав, як боронитися!
Бабич_. Нас, куме, на свiдкiв клич. Ми посвiдчимо, ЯК вони з тобою
обходилися!
Селяни_. Так, так! Усi посвiдчимо! Його зовсiм зi служби проженуть, а
тобi нiчого не буде!
Микола (схапу ться)._ Добре! Все зроблю, вiзьму на вiдвагу. Або що,
хiба я не чоловiк, не господар? Ану, випиймо, сусiди! Бiг заплатить вам за
раду. Побачимо, хто тут буде старший. (П' i часту ©х за чергою.)_
_
ЯВА ДРУГА
_
Тi самi. Входять Жандарм i Анна._
_
Жандарм _(трохи пiдпитий)._ Го, го, го! А тут що? Празник якийсь,
комашня чи поминки?
Микола_. Та поминки, поминки справляю.
Жандарм _. А по кiм?
Микола_. По собi самiм. По сво©й честi, по сво©м супокою, по сво©м
життi.
Жандарм _(Iде до столу - люди розступаються перед ним, вiн сiда . Анна
також сiда на припiчку)._ Ага, ти, бачу, вже троха те ... язиком пута ш!
Микола_. Як то путаю? Я не путаю, я правду говорю! То ти, Михаиле, мо
життя попутав, так що й кiнця не найду.
Жандарм _. От, Миколо, не молов би-сь дурниць, та й ще при чужих людях,
а радше частуй гостя.
Микола_. Ой участував ти мене! Не такого ти частунку вiд мене варт!
Жандарм _(схапу ться i пiдступа до нього)._ Що ти говориш, що? Якого
частунку?
Микола (плю йому в лице)._ Ось якого, коли хочеш знати.
Жандарм _(б' його кулаком у голову)._ Ось тобi за це!
Микола пада на землю. Люди кидаються до Миколи, Анна до Михайла._
Анна_. Михаиле, вспокiйся, що ти робиш?
Жандарм_. Я спокiйний i нiчого бiльше не роблю, але плювати на себе не
дам! Не бiйся, се йому не пошкодить. Троха свiчки в очах стали, але се
байка. Протверезиться швидко. А я й так хотiв iз ним розумне слово
поговорити.
Микола _(з трудом пiдноситься, його садять на лавi), _Так ти ось як
менi платиш за мою доброту?
Жандарм_. Не за доброту, Миколо! За доброту гiлько бог заплатить. А я
за дурноту. За те, що ти плю ш на цiсарський мундур.
Микола_. Я не на цiсарський мундур плюю, але на того огидника, що
ганьбить образ божий. Ти його зна ш? Михайла Гурмана!
Селяни. Так, так!
Жандарм. _(гне в собi злiсть)._ Зна те ви що, панове свiдки, я тут хочу
з Миколою розумне слово говорити. Вас тут не потрiбно. Може б, ви пiшли
собi до дiдька?
Микола_. Нi, сусiди! Сидiть, не вiдходьте! Я вас прошу. Я вас тут
запросив, вiн не ма права вас виганяти.
Жандарм. _(зiскаку i хапа за карабiн)._ А я вам кажу, п'яницi поганi,
геть вiдси! Хто зараз не вступиться, той ось тут кольбою в груди дiстане.
Марш!
Селяни i селянки сквапно виходять. Декотрi хрестяться i плюють._
ЯВА ТРЕТЯ
Микола, Жандарм i Анна._
_
Микола (прискаку до нього)._ Яким ти правом смi ш мо©х гостей з мо ©
хати виганяти, га? До тебе прийшли? Твою горiвку пили?
Жандарм. _(вiдтручу його набiк)._ Мовчи, дурню! Слухай, що я тобi буду
казати. Сiдай ось тут!
Микола неохiтно сiда ._
Слухай, Миколо, що ти собi гада ш?
Микола_. Як то що?
Жандарм _. Чого ти сам собi шкоду робиш? Роботу докинув, господарство
занедбав, конi продав та все тiлько з п'яницями водишся та сво добро
розкида ш? Чи то ладно так, га?
Микола_. Ладнiше, нiж чужу жiнку на грiх наводити.
Жандарм _. Миколо, Миколо, не повинен би ти й згадувати про те.
Микола_. Он як! Не повинен i згадувати про те, вiд чого серце рветься i
голова трiска ? Спасибi за ласку. А скажи ти менi, Михаиле, про що я маю
згадувати? Для кого маю дбати? На кого робити?
Жандарм _. Хоч би на себе самого.
Микола_. Не бiйся, на себе самого я дбаю! Продаю, роздаю, розкидаю,
пропиваю те, що менi непотрiбне, а беру лиш те, що менi потрiбне. А
потрiбне менi тепер лиш одно - ось що! (Телепа фляшкою.)_
Жандарм _. Фе, Миколо, стидайся!
Микола_. Я маю стидатися! Ха, ха, ха! А ти стида шся? А отся негiдниця
стида ться, що по селу раз у раз з тобою волочиться? Ви ма те стид?
Жандарм _. Зась тобi до нас.
Микола (зрива ться)._ Кому зась? Менi? А ти хто тут? Яке ти право ма ш
менi заськати?
Жандарм. _(силою саджа його назад)._ Ну, ну, не решетися! Я тобi
скажу, яке я маю право. Слухай, Миколо! Ти зна ш, хто я був колись, ще
там, у нашiм селi?
Микола_. А хто? Урвитель, забiяка.
Жандарм_. Брешеш, друже мiй. Я був чесний парубок, може, троха
загарячий, запалкий. Але кривди я не любив, неправди не мiг знести - i то
було мо нещастя.
Микола_. Було дещо й бiльше.
Жандарм _. Правду кажеш. I я тобi зараз скажу, що ще причинилося до
мого нещастя. Я полюбив отсю бiдолаху, Анну, сироту, поштуркувану та
кривджену нелюдами-братами. Ся любов була мо©м одиноким, найдорожчим
скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловiка. А
ти, Миколо, ти до спiлки з тими нелюдами вкрав менi те одиноке щастя.
Микола (зрива ться)._ Я? Вкрав тобi... (Хапа себе за голову.)_
Господи, що се зо мною? Чи весь свiт догори ногами переверта ться? Я,
втоптаний у болото, обдертий з честi, супокою i поваги, зруйнований,
зарiзаний без ножа - я, по-твойому, виходжу ще й злодi м?
Жандарм_. Не хапайся за голову, Миколо! Адже тво сумлiння само тобi
каже, що моя правда.
Микола_. Нi, брешеш. Я ©© не силував! Вона ще вдячна менi була...
Жандарм _. Адже бачиш ©© вдячнiсть.
Микола_. Вороже, се ти ©© звiв, одурив, причарувавi
Жандарм_. Ти мав три роки часу причарувати ©© до себе. Чому сього не
вчинив?
Микола_.. Бо я не чарiвник - ось чому!
Жандарм_. Бо ти вiхоть, а не чоловiк - ось чому!
Микола_. Хто вiхоть? Я вiхоть?
Жандарм _. Авжеж не я.
Микола_. Отже я зараз покажу тобi, що я не вiхоть. Марш менi з хати!
(Хапа його за плечi.)_
Жандарм. _(вiдтручу його)._ Iди спати, Миколо! Ти троха п'яний.
Микола_. П'яний чи не п'яний, не твоя рiч. Але ти менi геть iз хати
забирайся!
Жандарм_. От же не вступлюся. Тут i заночую, коли менi схочеться.
Микола (лагiдно)._ Вступися, Михаиле! Не доводи мене до лютостi.
Жандарм _(лагiдно)._ I не доходи до лютостi, небоже, се нездорово. А я
справдi у тебе заночую. А завтра оба разом по©демо до мiста.
Микола_. Оба разом? Пощо?
Жандарм _(вийма папiр i показу )._ Ади, зна ш отсей папiр?
Микола_. Чорти б його знали, а не я!
Жандарм _. То зле, Миколо! Не вадило б тобi його знати. Тут i про тебе
дещо написано.
Микола_.. А що там про мене написано?
Жандарм _. Наказ iз суду, аби тебе приставити. Я ще нинi маю його
доручити вiйтовi. Там знов на тебе в судi щось наговорили.
Микола_.. Га. Юдо! Так ти знов з того боку пiдо мною ри ш? Зовсiм мене
доконати хочеш? От же не дiждеш! (Вирива йому з рук папiр i рве на
куснi.)_ На, ма ш, ма ш, ма ш!
Жандарм _. Дурню, i що ти зробив? Чи ти зна ш, що тобi буде за се?
Микола_. Не менi, а тобi.
Жандарм _. Нi, тобi! На, ма ш раз! (Б' його в лице.)_ Се на завдаток!
На, ма ш два! (Замаху ться.)_
Микола (хапа карабiн)._ На тобi також разi (Кида ться на Михайла.)_
Анна (кида ться мiж них)._ Миколо, набiк!
Микола (вiдтручу ©©)._ Ти сама набiк!
Жандарм _. Пусти його, Анно! Я його i так не боюся. (Хапа за карабiн,
хоче вирвати Миколi.)_ Пусти, дурню! З тим не жартуй!
Микола_. Ось тобi мiй жарт! (Пуска карабiн, хапа сокиру i втоплю в
груди Жандарм овi. Той пада .)_
Анна_. Господи! Що з тобою, Михаиле? (Кида ться до нього.)_
Жандарм _(вхопився рукою за груди, з котрих буха кров)._ А ее так!
Нiчого! Нiчого менi не треба.
Анна_. Кров! Кров! Ти ранений, Михаиле, забитий. Голубчику! Де рана?
Жандарм _. Нiчого, Анно, нiчого! Се лиш жарт був. Троха поболить та й
перестане. Годi, Миколо! Чого став та й трусишся? Дай руку!
Микола (кида сокиру)._ Та... та... невже воно нiчого?
Жандарм. _(слабше)._ Дай руку! (Простяга йому закровавлену руку.
Микола да свою.)_ Спасибi тобi! Ти зробив менi прислугу, i я не гнiваюсь
на тебе! Я хотiв i сам собi таке зробити, та якось рука не пiднялася.
Анна. Михаиле, серце мо , скажи, що тобi? Де в тебе рана?
Жандарм _. Кажу тобi, що менi зовсiм добре. Навiть i лiкiв не треба! А
ось i свiдки! Ну, слава богу! Слава богу!
_
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Тi самi, вiйт, Бабич, Настя, селяни._
Вiйт_. Ген! А тут що такого? Хто тут галасу ?
Настя_. Ой лишенько! Шандар забитий.
Вiйт_. Невже неживий? Миколо, Анпо! Що се таке? Говорiть, чого сто©те
як остовпiлi?
Жандарм _(слабо)._ Пане вiйте! Дайте ©м спокiй! Вони не виннi! Я... я
сам...
Вiйт_. А тобi що таке сталося? Пощо на себе руки наложив?
Жандарм _. Так було треба. То моя рiч... Анно! Миколо... бувайте
здоровi... i простiть. (Умира .)_
Анна (кида ться до трупа)._ Михаиле, Михайлику! На кого ти мене
покида ш? Що я без тебе на свiтi зачну?
Микола_. Анно, вспокiйся, хiба ти не ма ш для кого жити?
Заслона спада _
Микола (маха рукою)._ Одно мене ще в свiтi держить - отся живиця!
(Бере чарку, налива i п' .)_
Настя (пiд вiкном до друго© жiнки, киваючи голо вою)._ Я то знала, що
до того воно дiйде. Бiйтеся бога, тога жiнка анi стиду не ма , анi серця.
Перша жiнка_. Ой та певно. Мiй старий казав, що буде в радi о тiм
говорити, аби ©© при всiй громадi рiзками висiчи, най не да злого
прикладу.
Настя_. Певно, що варто би. Адже й нинi в церквi. -Бiйтеся бога! Таж
такого ще свiт не бачив. З чужим парубком аж до само© церкви прийшла, а
потому як сама стала, то щоби вам до образiв, до вiвтаря святого лицем
обернулася! Де там! До нього обернулася, до нього, 'окаянна, молитви
шепче. Жiнки довкола не© повiдступалися, таке вам колесо зробили, мов вiд
заражено© тиснуться, а вона нiчого, мов i не бачить. Так усю хвалу божу й
вистояла. Та не всю, бо скоро "Достойно" проспiвали, мiй Вiандар iз
церкви, моргнув на не©, та й вона за ним вийшла.
Перша жiнка_. Та куди ж вони потяглися?
Настя_. Мабуть, до коршми. Там собi обо в ванькирi запиваються.
(Шепче.)_
Бабич_. Куме Миколо, так ви кажете, що жiнка вас голодом морить?
Микола_. Хто? Я? Коли я се казав? Де?
Бабич_. Ну, я так чув.
Перший селянин_. I я чув. Геть по селу чутка ходить.
Микола (в п'янiм запалi)._ Бреше тота чутка! Всi брешуть, хто ©© далi
розносить. Кому яке дiло до мене i до мо © жiнки?
Настя_. Ну, та певно, що нам дiла нема. Але хтось такий, що ма до
не© дiло.
Микола_. Кого то обходить, що ми ©мо, що варимо, чи ситi, чи голоднi?
Бабич_. Та ви, куме, не гнiвайтеся, що я вас спитав, Я прецiнь не зi
зло© волi. Бо тут, бачите, деякi хотiли на радi громадськiй...
Микола_. Що, що, що? Зась радi громадськiй до мо © жiнки. Не ма рада
права!
Бабич_. Ну, як ви собi не кривду те - то певно. Тiлько що, бачите, люди
собi дуже марикують, кажуть, що вона дуже поганий приклад да , вибачте, на
публiку людську з тим Гурманом волочиться.
Микола (хапа себе за голову)._ Он, ой, ой! Люди! Не рiжте мене без
ножа! Не мучте мене! Не бабрайтесь у мо©м серцi! Най вам моя жiнка не
сто©ть у очах! От пийте, коли-сьте чеснi та добрi, що-сьте до мене
прийшли, частуйтеся i говорiть дещо веселiшого. А то тьфу! Чоловiковi й
без вас тяжко, а ви ще дода те.
Настя_. Ой кумочку, та чи то ми не зна мо, що вам тяжко? (П' .)_
Микола_. Ой тяжко, кумонько, тяжко! (Налива i п' .)_
Настя_. Та кажуть, що вона до вас по цiлих днях не говорить?
Микола_. Та що будемо говорити? Вона мовчить, i я мовчу. Отак цiлий
день мов тумани ходимо. А вона все тiлько в вiкно зазира , чи вiн не йде.
А до мене хоч би словечко сказала.
Настя_. Ой бiдний ти, кумочку, бiдний! (Налива i п' .)_
Микола_. Ой бiдний, кумочко, бiдний, як той мак начетверо! (Налива i
п' .)_ Як той горох при дорозi. (Плаче.)_
Настя_. Та хiба я не знаю, що ти не раз з голоду млi ш, а вона що
зварить, то тому поганиновi держить. Куме, таже я твоя близька сусiда. Все
знаю, все бачу, хоч би не раз i не хотiла бачити. Не раз аж серце менi
кра ться! Бiгме, кумочку, кра ться. (Плаче i обiйма його.)_
Бабич_. Ну, ну, жiнко, може, нам пора додому?
Селяни_. Та пора би йти.
Микола_. Люди добрi, сусiди чеснi! Посидьте ще троха! Не кваптеся, не
розходiться! Я рад, що людський голос у тих стiнах чую. Поговорiть,
почастуйтеся. Ну, прошу! Ов, чарка сто©ть! Що се такого? Фляшка порожня? Я
зараз другу принесу. У мене барилка сть, схована в половнику. Що ма
грiшний чоловiк робити? Коли вже таке на мою голову впало, то що дiяти! Не
береться мене нiяка робота, вiдiйшла охота до життя, до господарства.
Тьфу, нащо воно менi! Взяв я продав конята, грошi сховав та й пропиваю
потроха. Най iдуть! Не стане тих, знов щось продам.
Бабич_. Ой куме, куме, зле ти робиш! Занадто собi до голови взяв таку
дурницю та iз-за тако© негiдницi добро сво керваве марну ш!
Микола_. А нащо ж воно менi? Хiба менi життя буде? Не буде, куме! Все
пропало! Вже менi господарем не бути, так нехай же iде все! I поле продам,
i хату продам, нехай iде.
Бабич_. Говори, говори. Продам, кажеш. А потому що буде?
Микола_. Коли потому? Як потому? У мене, куме, вже тепер потому. Вже
тепер по всьому. Дальше вже нiчого не буде. Нiчогiсiнько. Так цур йому
всьому! (Виходить а фляшкою.)_
Перша жiнка_. Зовсiм знiвечили чоловiка! Зовсiм з пантелику збили!
Друга жiнка_. Не много того розуму в бiдолахи .було, та й той виплив.
Настя_. Я би не знати що дала, що вона його якимось зiллям упо©ла.
Бабич_. А найгiрше шкода господарства. Гарував чоловiк, весь вiк робив,
аж йому очi з голови лiзли, мучився, терпiв - ой господи, кiлько
натерпiвся! Нарештi дохрапався кусника хлiба, жити б, та бога хвалити, та
дiточок надiятися, а тут на тобi! Мов пожар наскаку , мов грiм з ясного
неба.
Перша жiнка_. Говорiть, куме, говорiть! Кажете: Дiтей надiятись. Того й
уся бiда в тiм, що в них дiтей цема. Якби у не© були дiти, то вона б на
таке не пустилася. Скажу я слово й за не©.
Перший селяни н_. Ая тому не вiрю. Вже як котра жiнка така вдасться, то
ти ©© й ланцем до дому не прику ш. I дiтей покине.
Перша жiнка_. Не слухай того, куме, бiгме, не слухай! Дiти - велика
рiч. Дiти - половина матерi. Одна половина може би й рада пiти, позволити
собi, а друга не пуска , кричить: "А ми, мамо! А що з нас буде?" I не
пустять тамто© половини.
Микола (входить з фляшкою i ставить ©© на столi). _Ось вона! Ось наша
радiсть! Ось одинока потiха. (Пiднiма фляшку, телепа i знов ставить.)_
Повна, вистане нам! Ану, кумове чеснi, сусiди мо© при мнi - дай нам боже
здоровля! (Налива , п' i пуска чарку кружляти.)_
Бабич_. Куме Миколо, ген, куме©
Микола_. Га!
Бабич_. А я би тобi, куме, щось сказав, та боюся, щоб ти на мене не
огнiвався.
Микола (сiда коло нього, обнiма його за шию, плачучи)._ Кажи,
кумочку, кажиi Ти в мене найближчий сусiда, ти мiй порадник. Говори!
Бабич_. Ти, куме, - не в гнiв тобi кажучи, - занадто м'який, занадто
податливий.
Микола (хита головою i тяжко зiтха )._ Ой так, так, занадто м'який,
занадто податливий.
Бабич_. А вони бачать, що ти такий, та й тобi кiлля на головi тешуть.
Микола (хапа себе за голову)._ Ой тешуть, тешуть! Аж у мiзку лупа !
(Плаче.)_
Бабич_. Цить, куме, фе! Не плач! Не будь дитиною!
Микола_. Не бути дитиною? А то як?
Бабич_. Ти б узявся до сво © жiнки троха острiше. Похрупостiв би на
не©, погрозив би, а то й ударив раз, другий. Зна ш, жiнка так, як коняка,
любить батiг, а без нього зовсiм ледащi .
Микола_. Ой ледащi , ледащi .
Бабич_. Ну, i до сього Гурмана ти постався. Що то вiн завоював тебе, чи
що? Покажи йому, що ти в хатi господар. Закажи йому бувати у себе.
Микола_. Ой просив я його, та де тобi, ще й смi ться.
Бабич_. Просив! Бiйся бога, куме, хто ж тако© рiчi просить? Та то
певно, що вiн просьби не послуха . А ти остро до нього!
Микола_. Ой кумочку, боюсь я його! Страшний вiн такий, як кат.
Бабич_. Фе, куме! Ти ж чень не дитина. Чого тобi боятися? Адже вiн тобi
нiчого не може зробити!
Микола (випростову ться)._ Та то правда! Чого менi його боятися?
Бабич_. Ти йому погрози, що пiдеш до суду на скаргу, що вiн тобi жити з
жiнкою не да .
Микола_. Та то правда! Адже i над ним старший! На скаргу!
Бабич_. Що в цiлiм селi соблазнь робить, сором на цiлу громаду.
Микола_. Га, таже за се тяжка кара!
Бабич_. А ти думав як? Зараз його вiдси перенесуть!
А ти вже собi потому з жiнкою даси якось раду. Коби .лиш його вiдси
мара взяла.
Микола_. О, певно, що з нею я собi пораджу. Адже ж ви, сус.iдоньки,
зна те, яка вона була добра, щира та вiрна, заким його зла доля на мiй дiм
навернула! До рани можна було ©© приложити, не то що! (Плаче.)_
Настя_. Ти, куме, його до хати не пусти, ось що! Дверi йому перед носом
замкни. Цiпом по головi за©дь. Так би я на тво©м мiсцi зробила!
Микола_. Так, так, так! Цiпом по головi! Мундур на камаття! Нехай мене
скаржить! Я вже буду знав, як боронитися!
Бабич_. Нас, куме, на свiдкiв клич. Ми посвiдчимо, ЯК вони з тобою
обходилися!
Селяни_. Так, так! Усi посвiдчимо! Його зовсiм зi служби проженуть, а
тобi нiчого не буде!
Микола (схапу ться)._ Добре! Все зроблю, вiзьму на вiдвагу. Або що,
хiба я не чоловiк, не господар? Ану, випиймо, сусiди! Бiг заплатить вам за
раду. Побачимо, хто тут буде старший. (П' i часту ©х за чергою.)_
_
ЯВА ДРУГА
_
Тi самi. Входять Жандарм i Анна._
_
Жандарм _(трохи пiдпитий)._ Го, го, го! А тут що? Празник якийсь,
комашня чи поминки?
Микола_. Та поминки, поминки справляю.
Жандарм _. А по кiм?
Микола_. По собi самiм. По сво©й честi, по сво©м супокою, по сво©м
життi.
Жандарм _(Iде до столу - люди розступаються перед ним, вiн сiда . Анна
також сiда на припiчку)._ Ага, ти, бачу, вже троха те ... язиком пута ш!
Микола_. Як то путаю? Я не путаю, я правду говорю! То ти, Михаиле, мо
життя попутав, так що й кiнця не найду.
Жандарм _. От, Миколо, не молов би-сь дурниць, та й ще при чужих людях,
а радше частуй гостя.
Микола_. Ой участував ти мене! Не такого ти частунку вiд мене варт!
Жандарм _(схапу ться i пiдступа до нього)._ Що ти говориш, що? Якого
частунку?
Микола (плю йому в лице)._ Ось якого, коли хочеш знати.
Жандарм _(б' його кулаком у голову)._ Ось тобi за це!
Микола пада на землю. Люди кидаються до Миколи, Анна до Михайла._
Анна_. Михаиле, вспокiйся, що ти робиш?
Жандарм_. Я спокiйний i нiчого бiльше не роблю, але плювати на себе не
дам! Не бiйся, се йому не пошкодить. Троха свiчки в очах стали, але се
байка. Протверезиться швидко. А я й так хотiв iз ним розумне слово
поговорити.
Микола _(з трудом пiдноситься, його садять на лавi), _Так ти ось як
менi платиш за мою доброту?
Жандарм_. Не за доброту, Миколо! За доброту гiлько бог заплатить. А я
за дурноту. За те, що ти плю ш на цiсарський мундур.
Микола_. Я не на цiсарський мундур плюю, але на того огидника, що
ганьбить образ божий. Ти його зна ш? Михайла Гурмана!
Селяни. Так, так!
Жандарм. _(гне в собi злiсть)._ Зна те ви що, панове свiдки, я тут хочу
з Миколою розумне слово говорити. Вас тут не потрiбно. Може б, ви пiшли
собi до дiдька?
Микола_. Нi, сусiди! Сидiть, не вiдходьте! Я вас прошу. Я вас тут
запросив, вiн не ма права вас виганяти.
Жандарм. _(зiскаку i хапа за карабiн)._ А я вам кажу, п'яницi поганi,
геть вiдси! Хто зараз не вступиться, той ось тут кольбою в груди дiстане.
Марш!
Селяни i селянки сквапно виходять. Декотрi хрестяться i плюють._
ЯВА ТРЕТЯ
Микола, Жандарм i Анна._
_
Микола (прискаку до нього)._ Яким ти правом смi ш мо©х гостей з мо ©
хати виганяти, га? До тебе прийшли? Твою горiвку пили?
Жандарм. _(вiдтручу його набiк)._ Мовчи, дурню! Слухай, що я тобi буду
казати. Сiдай ось тут!
Микола неохiтно сiда ._
Слухай, Миколо, що ти собi гада ш?
Микола_. Як то що?
Жандарм _. Чого ти сам собi шкоду робиш? Роботу докинув, господарство
занедбав, конi продав та все тiлько з п'яницями водишся та сво добро
розкида ш? Чи то ладно так, га?
Микола_. Ладнiше, нiж чужу жiнку на грiх наводити.
Жандарм _. Миколо, Миколо, не повинен би ти й згадувати про те.
Микола_. Он як! Не повинен i згадувати про те, вiд чого серце рветься i
голова трiска ? Спасибi за ласку. А скажи ти менi, Михаиле, про що я маю
згадувати? Для кого маю дбати? На кого робити?
Жандарм _. Хоч би на себе самого.
Микола_. Не бiйся, на себе самого я дбаю! Продаю, роздаю, розкидаю,
пропиваю те, що менi непотрiбне, а беру лиш те, що менi потрiбне. А
потрiбне менi тепер лиш одно - ось що! (Телепа фляшкою.)_
Жандарм _. Фе, Миколо, стидайся!
Микола_. Я маю стидатися! Ха, ха, ха! А ти стида шся? А отся негiдниця
стида ться, що по селу раз у раз з тобою волочиться? Ви ма те стид?
Жандарм _. Зась тобi до нас.
Микола (зрива ться)._ Кому зась? Менi? А ти хто тут? Яке ти право ма ш
менi заськати?
Жандарм. _(силою саджа його назад)._ Ну, ну, не решетися! Я тобi
скажу, яке я маю право. Слухай, Миколо! Ти зна ш, хто я був колись, ще
там, у нашiм селi?
Микола_. А хто? Урвитель, забiяка.
Жандарм_. Брешеш, друже мiй. Я був чесний парубок, може, троха
загарячий, запалкий. Але кривди я не любив, неправди не мiг знести - i то
було мо нещастя.
Микола_. Було дещо й бiльше.
Жандарм _. Правду кажеш. I я тобi зараз скажу, що ще причинилося до
мого нещастя. Я полюбив отсю бiдолаху, Анну, сироту, поштуркувану та
кривджену нелюдами-братами. Ся любов була мо©м одиноким, найдорожчим
скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловiка. А
ти, Миколо, ти до спiлки з тими нелюдами вкрав менi те одиноке щастя.
Микола (зрива ться)._ Я? Вкрав тобi... (Хапа себе за голову.)_
Господи, що се зо мною? Чи весь свiт догори ногами переверта ться? Я,
втоптаний у болото, обдертий з честi, супокою i поваги, зруйнований,
зарiзаний без ножа - я, по-твойому, виходжу ще й злодi м?
Жандарм_. Не хапайся за голову, Миколо! Адже тво сумлiння само тобi
каже, що моя правда.
Микола_. Нi, брешеш. Я ©© не силував! Вона ще вдячна менi була...
Жандарм _. Адже бачиш ©© вдячнiсть.
Микола_. Вороже, се ти ©© звiв, одурив, причарувавi
Жандарм_. Ти мав три роки часу причарувати ©© до себе. Чому сього не
вчинив?
Микола_.. Бо я не чарiвник - ось чому!
Жандарм_. Бо ти вiхоть, а не чоловiк - ось чому!
Микола_. Хто вiхоть? Я вiхоть?
Жандарм _. Авжеж не я.
Микола_. Отже я зараз покажу тобi, що я не вiхоть. Марш менi з хати!
(Хапа його за плечi.)_
Жандарм. _(вiдтручу його)._ Iди спати, Миколо! Ти троха п'яний.
Микола_. П'яний чи не п'яний, не твоя рiч. Але ти менi геть iз хати
забирайся!
Жандарм_. От же не вступлюся. Тут i заночую, коли менi схочеться.
Микола (лагiдно)._ Вступися, Михаиле! Не доводи мене до лютостi.
Жандарм _(лагiдно)._ I не доходи до лютостi, небоже, се нездорово. А я
справдi у тебе заночую. А завтра оба разом по©демо до мiста.
Микола_. Оба разом? Пощо?
Жандарм _(вийма папiр i показу )._ Ади, зна ш отсей папiр?
Микола_. Чорти б його знали, а не я!
Жандарм _. То зле, Миколо! Не вадило б тобi його знати. Тут i про тебе
дещо написано.
Микола_.. А що там про мене написано?
Жандарм _. Наказ iз суду, аби тебе приставити. Я ще нинi маю його
доручити вiйтовi. Там знов на тебе в судi щось наговорили.
Микола_.. Га. Юдо! Так ти знов з того боку пiдо мною ри ш? Зовсiм мене
доконати хочеш? От же не дiждеш! (Вирива йому з рук папiр i рве на
куснi.)_ На, ма ш, ма ш, ма ш!
Жандарм _. Дурню, i що ти зробив? Чи ти зна ш, що тобi буде за се?
Микола_. Не менi, а тобi.
Жандарм _. Нi, тобi! На, ма ш раз! (Б' його в лице.)_ Се на завдаток!
На, ма ш два! (Замаху ться.)_
Микола (хапа карабiн)._ На тобi також разi (Кида ться на Михайла.)_
Анна (кида ться мiж них)._ Миколо, набiк!
Микола (вiдтручу ©©)._ Ти сама набiк!
Жандарм _. Пусти його, Анно! Я його i так не боюся. (Хапа за карабiн,
хоче вирвати Миколi.)_ Пусти, дурню! З тим не жартуй!
Микола_. Ось тобi мiй жарт! (Пуска карабiн, хапа сокиру i втоплю в
груди Жандарм овi. Той пада .)_
Анна_. Господи! Що з тобою, Михаиле? (Кида ться до нього.)_
Жандарм _(вхопився рукою за груди, з котрих буха кров)._ А ее так!
Нiчого! Нiчого менi не треба.
Анна_. Кров! Кров! Ти ранений, Михаиле, забитий. Голубчику! Де рана?
Жандарм _. Нiчого, Анно, нiчого! Се лиш жарт був. Троха поболить та й
перестане. Годi, Миколо! Чого став та й трусишся? Дай руку!
Микола (кида сокиру)._ Та... та... невже воно нiчого?
Жандарм. _(слабше)._ Дай руку! (Простяга йому закровавлену руку.
Микола да свою.)_ Спасибi тобi! Ти зробив менi прислугу, i я не гнiваюсь
на тебе! Я хотiв i сам собi таке зробити, та якось рука не пiднялася.
Анна. Михаиле, серце мо , скажи, що тобi? Де в тебе рана?
Жандарм _. Кажу тобi, що менi зовсiм добре. Навiть i лiкiв не треба! А
ось i свiдки! Ну, слава богу! Слава богу!
_
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Тi самi, вiйт, Бабич, Настя, селяни._
Вiйт_. Ген! А тут що такого? Хто тут галасу ?
Настя_. Ой лишенько! Шандар забитий.
Вiйт_. Невже неживий? Миколо, Анпо! Що се таке? Говорiть, чого сто©те
як остовпiлi?
Жандарм _(слабо)._ Пане вiйте! Дайте ©м спокiй! Вони не виннi! Я... я
сам...
Вiйт_. А тобi що таке сталося? Пощо на себе руки наложив?
Жандарм _. Так було треба. То моя рiч... Анно! Миколо... бувайте
здоровi... i простiть. (Умира .)_
Анна (кида ться до трупа)._ Михаиле, Михайлику! На кого ти мене
покида ш? Що я без тебе на свiтi зачну?
Микола_. Анно, вспокiйся, хiба ти не ма ш для кого жити?
Заслона спада _