Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ДРАМА З СIЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДIЯХ
ДIЙОВI ОСОБИ
Микола Задорожний_, чоловiк, лiт 45, невеликого росту, похилий, рухи
повiльнi.
Анна_, його жiнка, молодиця, лiт 25.
Михайло Гурман_, Жандарм _, високий, здоровий мужчина, лiт З0.
Олекса Бабич_, селянин, лiт 40, сусiда Миколи.
Настя_, його жiнка, лiт 35.
Вiйт_, селянин, лiт 50.
Шльома_, орендар.
Селяни, селянки, парубки i дiвчата, музи к и i т. i._
Дi ться коло 1870 року в пiдгiрськiм селi Незваничах.
ДIЯ ПЕРША
_
Нутро сiльсько© хати. Нiч. Надворi чути шум вiтру, снiг б' об вiкна. В
печi горить огонь, при нiм горшки. Анна i Настя пораються коло печi. На
лавi, на ослонi, на припiчку i на печi дiвчата i парубки, однi прядуть,
другi мотають пряжу на мотовилах; насеред хати при стiльцi один парубок
плете рукавицi, Другий на коливоротi крутить шнур.
ЯВА ПЕРША
Парубки, дiвчата, Анна i Настя._
_
Парубки i дiвчата (спiвають):_
Ой там за горою та за кремiнною
Не по правдi жи чоловiк з жоною.
Вона йому стелить бiлу постеленьку,
А вiн ©й готу дротяну нагайку.
Бiла постеленька порохом припала,
Дротяна нагайка бiле тiло рвала.
Бiла постеленька порохом присiла,
Дротяна нагайка кров'ю обкипiла.
Настя (перерива , махаючи стиркою)._ Та тьфу на вас! Що се ви вигадали
тако© плаксиво©! Мов по покiйнику голосять.
1 парубок (регочеться)._ Ага, а у вас мурашки по шкiрi забiгали.
Настя_. Тю на тебе та на твою голову! Ти гада ш, що я твого тата жiнка,
що небiжка нiколи з синцiв не виходила.
1 парубок_. Го-го, мiй тато небiжчик усе говорив:
"Як чоловiк жiнки не б' , то в нiй утроба гни ".
2 парубок_. О, твiй тато добрий цирулик був. Вiн i хлопам умiв кров
пускати.
1 парубок. _I задармо! То также щось варто! Настя. Та повиннi-сте
стидатися хоть тут, у тiй хатi таке говорити та спiвати. Пек, осина! То
так якби, не при хатi кажучи, злого духа при малiй дитинi згадав. Тут
ангели божi лiтають, одна хата в цiлiм селi, де святий супокiй, та згода,
та лад, та любов - а ви якесь таке завели, що гидко i в губу брати.
1 дiвчина_. Та не бiйтеся, тiтко, ми сво ю спiванкою святих ангелiв iз
хати не виполошимо.
Настя_. А ти вiдки се зна ш? А може, якраз виполошите? Зна ш, як старi
люди кажуть: не викликай вовка з лiсу. А то бува таке, що як у злу годину
скажеш кому лихе слово, то воно зараз сповниться. Мо© небiжка мамуня
розповiдали, що раз один такий...
1 парубок_. Та пипоть вам на язик! Iдiть до печi та глядiть, чи швидко
тi вареники будуть, бо далi Микола з мiста при©де та нас понаганя додому.
Настя_. Ади, який швидкий! Не бiйся, вареники будуть. Гляди тiлько, щоб
ти свою рукавицю доплiв. (Iде до печi.)_
1 дiвчина_. Ну, кiнчiм, сестрички, тоту спiванку. Вона дуже красна. А
така жалiсна, аж плакати хочеться.
Анна (вiд печi)._ Почекайте-но, як замуж повиходите та на сво©х плечах
того добра зазна те, то вам ще й не так плакати захочеться.
Дiвчата_. От тобi й на! А ви се вiдки зна те? Хiба ви сього зазнали?
Анна_. Ну, я не про себе говорю. А втiм, що зазнала, то досить менi
знати та богу.
Дiвчата (хвилю мовчать, потiм починають спiвати):_
Ой мужу ж мiй, мужу, не бий мене дуже,
В мене тiло бiле, болить мене дуже.
Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок,
Най я собi урву рожевий квiточок,
Урву рожу-квiтку та й пущу на воду:
Плини, плини, роже-квiтко, аж до мого роду.
Плини, плини, квiтко, плини по Дунаю,
Як побачиш мою неньку, приплини до краю.
Настя (тим часом повиймала вареники, вiдцiдила ©х, полила ©х олi м,
посолила i ставить на столi)._ Ну, годi вам спiвати! Кидайте роботу!
Вареники на столi! (Парубки i дiвчата покидають роботу i з веселим гамором
сiдають за стiл i ©дять. Настя з Анною коло печi; вона вiдсипала собi
також вареникiв i сiда на припiчку, обернена до столу плечима.)_ Ну,
кумо, помагай i ти!
Анна (глядить до вiкна)._ Господи, яка там шаруга© Коли б тiлько нашi
де з дороги не збилися! , -
Настя_. Не бiйся, ©м не першина.
Анна_. Не знаю, але менi так чогось лячно, так чогось сумно, як коли б
якесь велике нещастя надо мною зависло.
Настя_. Та я то, небого, виджу. Цiлий день як сама не своя ходиш. Та й
уже сама собi мiркую, чого би тобi журитися? Живеш, як у бога за дверми...
Анна_. Я?
Настя_. Чоловiка ма ш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться
до тебе.
Анна (зiтха )._ Та що то з того!
Настя (тихiше)._ Ага, ти про те, що дiтей не ма ш. Не бiйся, бог
ласкав, будуть iще.
Анна (маха рукою)._ Ей, я не проте!
Настя_. А про що ж? Чого тобi ще треба? Що брати тебе на посагу
скривдили? Тьфу! Наплюй ти на ©х посаг! Тм твоя кривда боком вилiзе.
Анна (кида ться мов ужалена)._ Йой, кумо! Та хiба я про посаг? I пощо
ви менi згаду те мо©х братiв? Адже зна те, що вони мо© найтяжчi вороги.
Настя_. Знаю, небого, знаю! Наслухалась я про тво керваве дiвування.
Анна (живо)._ Що? Про мо дiвування? Що ви про нього зна те?
Настя (добродушно)._ Все знаю, небого моя, все знаю. Як тебе брати
побивали, за наймичку мали, мiж людей не пускали i вкiнцi за наймита замуж
випхали, ще й на посагу покривдили. Ой, та чи тiлько те!..
Анна_. Як то? Ще й бiльше щось зна те?
Настя (смi ться)._ Та ти, кумо, мене не бiйся! Кажу тобi, що знаю все,
хоч то вiд нас не близька сторона, аж у другiм повiтi, а братiв тво©х я й
на очi не бачила.
Анна_. А вiдки ж ви все те зна те?
Настя (смi ться)._ Через сороки-ворони, любонько! Були вже такi люди,
що менi доповiли. Навiть би-сь нiколи не вгадала,хто.
Анна_. Певне-сте, десь якусь мою посестру на ярмарку бачили?
Настя_. Ой, кумонько! Чи то я так на тих ярмарках часто буваю! Нi, таки
до мо © хати сама звiстка прийшла, та й то не коли, а вчора.
Анна_. Ну, то я вже нiяк не вгадаю, хто то мiг бути. Парубки i дiвчата
(встають вiд ©ди)._ Спасибiг вам, тiтко Анно, i вам, тiтко Насте, за
вечерю!
1 парубок_. Господи тобi слава, що ся душа напхала! Настя (б' його
стиркою)._ Iди, iди ти, негосподарська дитино!
Дiвчата_. Ну, пора нам додому, а то позамiта дорогу, то не докопа мося
вулицею.
2 парубок_. Не бiйтеся, мо© ластiвочки! Нас тут хлопцiв досить, кождий
по двi вас на плечi вiзьме та й додому занесе.
1 дiвчина_. Овва, якi менi силачi. Ще подвига теся та болячки
постручу те!
Збираються, забирають куделi та пряжу i виходять._
Ну, добранiч вам!
Цiлуються з Анною, вона свiтить ©м скiпкою до сiней._
Анна_. Добранiч, дiвчата, добранiч! Та приходiть i завтра, будьте
ласкавi! (Зачиня за ними дверi.)_
ЯВА ДРУГА
Анна i Настя._
_
Настя_. Та було хiба i менi йти.
Анна (спряту зо стола)._ Ой, посидьте ще троха. У вас хата не сама, а
як ваш чоловiк буде ©хати, то й так попри нашу хату, то почу те. А менi
веселiше буде ждати.
Настя (помага прятати)._ Та воно то так. А все-таки хата рук потребу .
Ну, та вже для тебе се зроблю... (Зупиня ться серед хати перед Анною, з
мискою в руках.) _Ну, а ти не цiкава, вiд кого я дiзналася про тво
дiвування?
Анна_. Та що менi! Я не вдатна загадки розгадувати.
Настя (лукаво)._ А тво серце нiчого тобi не говорить?
Анна_. Серце? А вам що таке? Що воно менi ма говорити?
Настя_. Ага, а на лицi мiнишся! Блiднеш, то знов червонi ш! Ну, ну, не
лякайся! Я знаю все, вiд нього самого.
Анна_. Схаменiться! Що ви говорите? Вiд якого нього?
Настя_. Вiд Михайла, а вiд кого ж би?
Анна_. Вiд якого Михайла?
Настя_. Ей, кумо, та не прикидайся, що нiчого не розумi ш. Адже ми обi
не дiти! Михайла Гурмана зна ш, а?
Анна (вiдступа крок взад i хреститься)._ Свят, свят, свят! Ви що се,
кумо, говорите? Михайло Гурман - так, я зналася з ним, але його давно на
свiтi нема. Вiн у Боснi© згиб.
Настя_. Хто се тобi сказав?
Анна_. Я ее знаю, брати говорили.
Настя_. Еге, то-то й , що брати!
Анна_. його мати сама лист менi показувала, плакала.
Настя_. Ну, то мусив бути лист фальшивий, бо Михайло живiсiнький.
Анна_. Кумо, бiйтеся бога, не говорiть сього! Може, вам приснився?
Може, дух його вам об'явився?
Настя_. Нi, кумо Анно, я тобi кажу: вiн живiсiнький. У Жандарм _ах
служить уже три роки. Десь був у iншiй сторонi, а тепер його до нас
перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.
Анна_. Господи, що се таке? Що зо мною дi ться? Кумо, голубонько!
Кажiть, що се вам привидiлося, приснилося! Адже ж сс... сс такс, що
здурiти можна! Адже ж я тому Михайловi клялася, присягала, що радше в
могилу пiду, нiж з ким iншим до шлюбу стану. А тепер!.. Вiн по мою душу
прийшов. Та нi, нi, ви жарту те, ви тiлько так говорите!
Настя_. Хрестися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима рiч, що
брати ошукали тебе. Значить, на тобi нема нiяко© вини. Вiн i сам се казав.
Вiн зовсiм не винуватив тебе. О, якби ти знала, як вiн гарно та щиро
говорив про тебе!
Анна_. Нi, нi, нi! Не говорiть менi нiчого! Не хочу чути про нього, не
хочу бачити його. (Ходить по хатi, ламаючи руки.)_ Ой господи! Ой боже
мiй, та невже сьому правда? Невже i тут мене одурили, ошукали, мов кота в
мiшку продали?
Настя_. Та вспокiйся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Най ©м
за се бог заплатить.
Анна (все ще в нетямi ходить по хатi)._ I за що? Пощо? А, знаю, знаю!
Вони Михайла боялися, щоб не вiдiбрав вiд них мо © батькiвщини. О, так,
так! А сей покiрливий, наймит, ще й рад, що що-небудь дiстав. Господи,
рятуй мене! Не дай одурiти!
Настя (бере ©© за плече)._ Та отямся-бо, кумо! Що ти торочиш? Чи не
грiх тобi? Ти тепер замужня жiнка, треба про се все забути.
Анна (вдавлю ться в не©, по хвилi)._ А так, правда ваша! Правда ваша!
Забути треба. Хоч би мало серце розiрватися, а забути треба. Ой господи! I
як воно досi не трiсло? Кiлько я намучилася за тi роки! А тепер гадала, що
от-от давнi рани перестануть болiти. А тут на тобi! Ма ш! Той, що досi був
для мене помершим, явля ться наново. Кумонько, матiнко моя! Порадь менi,
що маю робити? Дай менi якого зiлля, щоби тут, отут перестало болiти!
Настя_. Де вже менi, небого, до зiлля? Не пораджу я тобi нiчого, хiба
одно: молися богу, чень вiн вiдверне вiд тебе се лихо.
Анна_. Молилась, кумо, молилась! Товкла чолом о кам'янi сходи при
церквi, слiзьми плити вмивала - нiчого не помага .
Настя (надслуху )._ Га, чу ш? Мабуть, дзвiнок теленька . Певно, нашi
©дуть.
Анна (при вiкнi)._ Теленька ! Ледво чути за свистом вiтру, а теленька .
Господи тобi слава, що ©дуть! Ходiмо зустрiчати!
Обидвi сквапно одягаються i виходять._
ЯВА ТРЕТЯ
По хвилi входять Анна, Настя i Бабич, увесь у снiгу, з батогом у
руках._
_
Бабич_. Дай боже вечiр добрий!
Анна_. Дай боже здоровля! Так, кажете, мiй з вами не ©хав?
Бабич_. Нi, кумо. Я його ще на солянiй жупi лишив. Ще докладав сво ©
купи дров i щось там почав з вiйтом перемовлятися, та я не дочiкував до
кiнця та й по©хав за iншими.
Анна_. Бiйтеся бога! Як же ж ви могли його самого лишити в таку страшну
негоду?
Бабич_. Е, не бiйтеся, сам вiн не буде. Певно, по©хав на Купiння з
передiльничанами. А нашi всi на Радловичi гостинцем ©хали. Але вiн швидко
при©де, не бiйтеся. Конята у нього добрi.
Анна_. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лiсi вовки появилися. Ще не дай
боже якого нещастя!
Бабич_. Та вспокiйтеся, кумо! Ще бог ласкав, вiдверне вiд нас лиху
пригоду. А Микола не дитина. Вiн за худобу дба . Ну, стара, ходiмо ©хати
додому, там десь конята перемерзли.
Настя_. Ну, добранiч тобi, кумо. Молися, небого, богу, все добре буде!
Бабич_. Добранiч!
Анна_. Оставайтеся з богом!
_
Бабич i Настя виходять._
ЯВА ЧЕТВЕРТА
_
Анна (сама, одягнена в кожу i хустинi, сiда коло вiкна i надслуху )._
Не чути! Тiлько вiтер свище i ви . (Заламу руки.)_ А вiн жи , жи , жи !
Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Нi, не хочу
про се думати. В мене чоловiк, шлюбний. Я йому присягала i йому додержу
вiри. (Надслуху .)_ Ах! Ось вiн ©де! Ну, прецiнь! Господи тобi слава!
(Виходить.)_
ЯВА П'ЯТА
Микола i Анна._
_
За сценою чути брязкiт нашийникiв. По хвилi входить Микола, весь
присипаний снiгом, в гунi, надiтiй поверх кожуха, в баранячiй кучмi, в
рукавицях i з батогом. Вiн ста насеред хати, вийма батiг iз-за ременя i
почина обтрiпувати снiг, стукаючи при тiм об землю чобiтьми. Вiдтак
охаючи почина роздягатися._
_
Микола_. Ось тобi i заробок! Ось тобi жий та будь! Ой господи, i як се
я душi не згубив по дорозi, то й сам уже не знаю! Ох, та й утепенився ж я!
Та й промерз до само© костi! (Вiдсува вiкно i кричить.)_ Анно, а коням
треба пити дати! Думав напо©ти на Купiннi, та не мож було!
Анна (за сценою)._ Добре, добре! Я вже й воду зладила.
Микола (засува вiкно, знiма гуню, потiм кожух i вiша ©х на жердцi)._
Ну, заробок, нема що казати! За вiсiм шiсток головою наложи - оплатиться.
Цiлiсiнький день роби, двигай, волочися, худобу збавляй, мерзни i мокни,
як остатня собака, - i за все те вiсiм шiсток. А прийдеться платити, то й
того ©м, людо©дам, жаль. I тото би зажерли. Як дають чоловiковi той
кровавий крейцар, то так i видиш, що ©х i за тим колька коче. А бодай вас
уже раз людська праця розсадила та розперла, щоби-сте лиш очi
повивалювали, нелюди поганi! (Сiда кiнець стола i почина стягати
чоботи.)_ От iще бiдонька моя! (Кричить.) _Жiнко, гей, жiнко! Анно! Де ти
там?
Анна (входить)._ Ти мене кликав?
Микола._ Таже кликав. Ну що, конi пили?
Анна_. Ще й як. Так, бiднята, перемерзли, мов риби тряслися. Бiдна
худiбка! Я ©м трохи сировицi до води долила, випили по двi коновцi.
Микола_. А ©сти мають там що?
Анна_. Ну, та вже я не спустилась на тебе, поки ти ©м даси. Мають по
гарцевi вiвса, та й сiчки я нарiзала у заступника на машинi, ну, та й сiна
поза драбину понапихала. Ба, та чого ти так запiзнився?
Микола_. Ет, волиш не питати. От ходи та поможи менi чоботи стягнути.
Ади, позамерзали як костомахи, та боюсь, щоб ноги не повiдморожувати.
Анна_. Пек-запек! Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! (Бере за
чобiт, тягне, та, заглянувши Миколi в лице, опуска ногу, вiдступа на
крок узад i хреститься.)_ Свят, свят, свят! Миколо! А тобi що такого? Ти
весь у кровi!
Микола_. Я?
Анна_. Бiйся бога! А се що таке? Чи бiйка де була? Чи, може, ти
скалiчився де?
Микола_. Та нi, нi, не бiйся!
Анна (кида ться до нього i розпина лейбик)._ Та почекай лишень!
Господи, сорочку покровавив! Ну, що се таке з тобою сталося, Миколо?
Микола_. Та то наш вiйтонько гiдний та поважний.
Анна_. Що? Бив тебе?
Микола_. Та певно, що не гладив. (Грима кулаком об стiл.)_ Але я йому
не подарую! Я на нiм сво © кривди пошукаю!
Анна_. Ба, та що таке межи вами зайшло? За що?
Микола_. Питай ти мене, а я тебе буду. За нiзащо© З доброго дива мене
вчепився, бодай його той учепився, що в болотi сидить.
Анна (все ще огляда його)._ Та не клени, Микола не гнiви бога! Ой
господи, та з тебе тут кварта кровi зь йшла! От iще недоля моя! Давай я
обмию. Десь тут iще тепла вода лишилася. (Iде до печi.)_
Микола (кричить)._ Нi, не треба! Я його до суду завдам! Я завтра, ось
так як , до самого пана судi© пiду. Най пани побачать! Не мий!
Анна (налива в миску води i наближа ться). _Iди, iди, бiдна ти голово!
Не роби з себе смiховище людське! Вiйтовi нiчого не зробиш, тiлько з себе
смiх зробиш.
Микола_. Як то нiчого не зроблю? То цiсарське право позволяв отак над
людьми збиткуватися? Як вiн вiйт пiдпри мець вiд довозу дров на жупу, то
йому вiльно з чоловiка й душу вигнати?
Анна_. Ти, певно, знов полiна продавав?
Микола_. Ну, та певно, що мусив продати. Бiйся бога, чоловiк намучився
в лiсi, намерзся, як собака, крейцарика при душi не ма , а треба прецiнь
чимось душу пiдкрiпити.
Анна_. Ей, Миколо, Миколо! Кiлько разiв я тобi говорила: радше
притерпи, а не роби сього! А тепер ще до суду хочеш iти! Адже вiйт тебе за
таке до арешту борше запаку , нiж ти його!
Микола (глядить на не© з острахом)._ Агiй, жiнко! Та се ти правду
кажеш! А менi се i в голову не прийшло. Ну, на, мийi
Анна (ми його)._ Я би не знати що за се дала, що ти не тiлько полiна
продав, а ще й сам вiйтовi якесь згiрдне слово сказав.
Микола_. Я? Та скари ж то мене господи, що нi! Вчепився мене, що латер
неповний. Я, як звичайно, остатнiй накладав, а вiн до мене. Вже там хтось
мусив мене прискаржити, що я пару тих дурних полiн продав.
Анна_. А може, вiн i сам видiв?
Микола. А дiдько його зна , може, й видiв. Досить, що вiн до мене. "Я
тобi, - каже, - не заплачу, поки латер не буде цiлий". А я кажу: "Який був
у лiсi, такий тут ". А вiн менi каже: "Брешеш, ти п'ять полiн продав". А
я йому кажу: "Як продав, то не сам продав. I iншi продають". А вiн до мене
пристав: "Хто прода ?" Та й хто, та й хто? Що я мав йому казати? По
правдi, чоловiк нiчого не бачив, а так на першого-лiпшого говорити стидно.
От я возьми та й скажи йому: "Та й ви самi, доки-сте не були пiдпри мцем,
то-сте продавали". Не встиг я йому се сказати, а вiн як не кинеться на
мене, як не почне гаратати мене палицею! Та через голову, та куди попало.
То вже я й нестямився, коли, i хто, i як мене вiдборонив та на сани
посадив.
Анна (хита головою)._ Я так i думала, що ти щось таке мусив ляпнути.
Вiйт не такий чоловiк, аби когось задармо вчепився.
Микола (гiрко). О,_ та певно. У тебе кождий чес' ний, кождий розумний,
коби. тiлько не твiй чоловiк.
Анна_. Я тобi честi не уймаю, але полiн не треба було продавати.
Микола_. Л мерзнути та о голодi бути треба!
Анна_. Було собi з дому взяти пару крейцарiв на горiвку, коли вже без
не© не можеш обiйтися. Адже ж ми вже не такi остатнi.
Микола_. От таке! На заробок ©хати i ще грошi з дому брати!
Анна_. Ну, коли так, то ма ш заробок, якого-сь хотiв. (Застелю стiл i
заходиться давати вечерю.)_ Ну, але де ж ти так довго барився?
Микола (гнiвно)._ А тобi що до того? Не тво дiло! Коли я тобi такий
нелюбий, то не питайся мене нi про що!
Анна (ставить миски на стiл)._ Ну, коли так будеш зо мною говорити, то
певно любiший не будеш.
Мовчанка. Микола тарабанить пальцями по вiкнi, _Anna_ заставля вечерю.
Микола оберта ться i почина мовчки ©сти. Втiм чути стукання до вiкна.
Анна здрига ться, Микола випуска ложку з рук._
Анна_. Свят, свят, свят! А се що таке?
Микола_. Хтось до вiкна стука ! В таку пiзню годину, в таку негоду -
ой, може, яке нещастя!
Голос за вiкном_. Гей, люди, створiть, не дайте душi загинути!
Анна_. Хтось, певно, з дороги збився. Бiжу створити.
Микола_. Анно, стiй! Може, яка зла душа?
Анна_. Ба, та що? Дати чоловiковi загибати? Та й що нам зла душа? Взяти
у нас нема що, нiкому ми нiчого не виннi, то чого нам боятися? (Виходить.
Чути калатання засувiв.)_
ЯВА ШОСТА
_
Микола, по хвилi входить Жандарм з карабiном, увесь присипаний снiгом,
за ним Анна._
_
Жандарм _. Дай боже добрий вечiр!
Микола_. Дай боже здоровля!
Жандарм _. Перепрашаю, що в таку пiзню пору неПрошений до вашо© хати
набиваюся. Але там такастоашна буря, куревiльниця, щоне дай господи! Я з
дороги збився думав уже, що або замерзну де в заметi, або вовкам на зуби
попадуся.
Анна (хреститься)._ Господи!
Жандарм (озира ться на не©, витрiщуе очi, потiм перемага себе)._ А
так! Недалеко вже було до того. Там пiд лiсом чути, як вони виють. Кождо©
хвилi могли, бестi©, зо мною привiтатися!
Микола_. Та роздягнiться, пане, сiдайте! Адже ж тепер, пiд нiч, далi не
пiдете.
Жандарм _. Та куди вже! Нiг сво©х не чую, так промерз та змучився! Ой,
господи тобi слава, що з душею з того снiгового пекла вихопився!
(Обтрiпу ться зо снiгу i почина роздягатися. Микола придивля ться йому
ближче.)_
Микола_. А ви вiдки, пане шандаре?
Жандарм _. Та ходом з мiста.
Микола_. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але менi зда ться, що я
вас десь колись бачив.
Жандарм (смi ться)._ Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хiба ж ти
не пiзнав мене? (Клепле його по плечi.)_
Микола_. Михайло Гурман! Так се ти! А ми гадали... Анно, ба, а ти хiба
не пiзнала Михайла?
Анна (зовсiм забувшися, сто©ть кiнець столу i, не дивлячись на них,
шепче молитву)._ I остави, i ослаби, i вiдпусти, господи...
Жандарм (регочеться)._ Анно! Господине! Що се вам на побожнiсть
зiбралося? Що ж то, не привiта теся зо старим знайомим?
Анна (пода йому руку)._ Як ся ма те, пане шандар?
Жандарм (хвилю пильно глядiв на не©, потiм пустив ©© руку, зцiпив зуби
i вiдвернувся, говорить далi тiльки до Миколи)._ Ну, нинiшньо© ночi не
забуду, доки життя мого. Зна те, як я почув крiзь вiтер тi вовчi голоси,
та й то так недалеко - ну, гадаю собi, вже по менi! I так менi нараз мовби
хто приском поза плечима посипав. I в тiй самiй хвилi я побачив збоку
свiтло. Зразу подумав, що то вовк очима блима , але далi бачу, що сто©ть
на мiсцi... I вже я нiчого бiльше не думав, не мiркував, тiлько як не
пущуся бiгти пiвперек снiгiв, через якiсь рiвчаки, замети та плоти. I бог
його зна , вiдки в мене стiльки сили набралося. Гримнув чоловiк собою з
десять разiв, то правда, але богу дякую, що. хоть костi цiлi!
Микола_. Ну, що ж, богу дякувати! Але скажи ти менi, будь ласкав, що се
з тобою? Вiдки ти взявся? Адже ж казали, що ти...
Жандарм (регочеться)._ Ха, ха, ха! Що я що такого?
Микола_. Ну, та що ти погиб, умер...
Жандарм (смi ться ще дужче i пiдходить до нього. Микола цофаеться)._
Ха, ха, ха! Та се й правда! Адже ж я небiжчик. Не вiриш, Миколо? Я
вмерлий! Я з гробу приходжу.
Микола (переляканий, хреститься)._ Свят, свят, свят!.. (Слабо
всмiха ться.)_ Ну, що ти дурницi говориш, Михаиле? То не годиться з такими
рiчами жартувати.
Жандарм (грiзно)._ Ти дума ш, що я жартую? Ану, на, доторкнися мене!
(Простяга руку, Микола вiдскаку )_ А видиш! Та проте дарма! Зна ш,
Миколо, пощо я прийшов?
Микола_. Ти? До мене?
Жандарм _. Еге! По твою душу. (Регочеться.)_ Ха, ха, ха! Ото налякав!
Ну, не бiйся, бiдолахо! Твоя душа не така-то дуже цiнна рiч, щоб аж мерцi
з гробу по не© приходили. Не бiйся, ади, я живий чоловiк, такий, як ти!
(Плеще його по плечi.)_ А вiдки я тут узявся, се я тобi зараз скажу.
Вернувши з вiйська, я продав грунт i хату i вступив до Жандарм _iв, ось
уже три роки служу. Зразу на границi був, пачкарiв ловив, а оте пару
недiль тому перенесли мене в сей повiт.
Микола_. I чи не можна було вiдразу се сказати? А то на тобi! Взявся
страшити мене небiжчиком. Ей, Михаиле, Михаиле! Ти, як бачу, все ще такий
збиточник, як був колись. (Хита головою.)_ Ну, сiдай та от вечеряй разом
з нами.
Жандарм _. Оте справдi розумне слово. (Бере за ложку i сiда коло
столу.)_ Ба, а ви чому так пiзно вечеря те? Адже, певне, вже пiвнiч буде!
Микола_. Адже я в такiм самiм був, як ти. Тiлько недавно з дороги
при©хав.
Жандарм (©дячи). З_ яко© дороги?
Микола_. Та з мiста. Латри возив на жупу та й так припiзнився. Насилу
додому допхався, (©сть.)_ А ще менi лиха доля казала ©хати на Купiння.
Думав, що ближче буде, пiвперек лiсу, а тим часом там замело так, що я
троха худоби навiки не збавив,
Жандарм (кладе ложку i глядить на нього здивований)._ Що? Ти се© ночi
на Купiння ©хав?
Микола_. Таже ©хав.
Жандарм _. Попри купiнську коршму?
Микола_. Ну, таже не куди. Ще зупинився, хотiв конi напо©ти, та якась
мара вiдро урвала. Почав було стукати до жидiв, але якось нiхто не
виходив, а я подумав собi: "Ей, уже й так додому близько!" Та й не
достукавшися нiкого, взявся та й по©хав.
Жандарм _. А давно се було?
Микола_. О, певно, що вже зо три години тому. Хоть то вiд нас до
купiнсько© корщми ледво пiвмилi, але як я почав ©хати, як почав стрягнути
та з дороги збиватися, то здавалося, що принаймнi пiвроку ©ду. А тут
чоловiк сам-самiсiнький у лiсi.
Жандарм _. То ти сам ©хав? I не тямиш, ©хав ще хто за тобою?
Микола_. Де там! Усi нашi геть поперед мене ви©хали, та й усi ©хали на
Радловичi, гостинцем.
Жандарм _. Ну, а в коршмi свiтилося?
Микола_. Та було свiтло, але вiкна були заслоненi та й дверi замкненi.
Мабуть, жиди вже спали, бо на мiй стук нiхто не обiзвався.
Жандарм (воркоче)._ Ну, певно©
дять, мовчанка. Анна сидить на припiчку, силу ться ©сти, та не може.
_
Ну, спасибi вам, пане господарю, за вечерю! (Кладе ложку i вста .)_
Микола_. За мало. Видихай здоров! (Вста також, оба сiдають на лавi.)_
Анна мовчки спряту зо столу._
Жандарм (придивля ться Миколi збоку)._ Ба, що се у тебе, Миколо, таке
лице обдряпане? Я щось не тямлю, аби ти був охочий до бiйки!
Микола (змiшаний)._ Я? Ха, ха, ха! Та куди менi до бiйки? Я чоловiк
спокiйний. А се тi нещаснi латри сьогоднi так мене до©хали. Тiлько що я
почав брати з купи полiна, а вся верхня верства гур-гур на мене. Ще щастя,
що мене на мiсцi не забило.
Жандарм _. Ов, то погана пригода©
Микола_. Ой, най бог боронить вiд такого зарiбку!
Жандарм _. А багато заробля ш на день?
Микола_. Е, тiлько того зарiбку як кiт наплакав. Вiсiм шiсток на день.
А кiлько чоловiк надвига ться, намерзнеться, намучить себе i худобу i
нагризеться, то вiдрiкся б i того зарiбку.
Жандарм (знов придивля ться його лицю)._ Але тебе, брате, таки порядно
тi полiна мусили за©хати. Цiле праве лице мов граблями подряпане.
Микола_. Та кажу тобi, що як на мене з правого боку полiна гуркнули, то
я думав, що вже менi голову на камуз розбили.
Жандарм (вста , проходиться по хатi i сiда лiворуч вiд Миколи, а потiм
глядить на нього)._ Ов, та бо у Тебе i з лiвого боку ще гiрше калiцтво.
Микола (змiшаний)._ А то я тим боком на землю впав, на рiще, та й так
направився. Ще щастя, що ока на сук не висадив.
Жандарм (загляда йому в очi)._ Е, та бо i спереду шрам на чолi,
зовсiм, як би хто подряпав. Ще й синцi попiд очима. Ей, Миколо, признайся,
се не вiд полiн!
Микола (ще гiрше змiшаний)._ Що ти знов! До чого маю признатися?
Бiймебоже, що я з нiким не бився! Та й нащо би я тебе дурив?
Жандарм (смi ться i клепле його по плечi)._ Ну, ну, Микола, не бiйся! Я
нинi твiй гiсть, то не потребу ш Nменi нi до чого признаватися. Але се
одно тобi скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно вiдразу, коли
хочеш щось збрехати, а воно тобi анi руш не уда ться!
Микол а (заляканий)._ Але ж скари ж то мене господи!
Анна_. Миколо, та покинь же божитися! Ось подумай радише, де ми пану
шандаревi постелимо. Пiзня година, , а ви оба помученi, пора спати.
Микола_. Ай, ай, ай, твоя правда, небого! А я, дурень, забалакався та й
забув про се! Я зараз, зараз! (Хапа ться _сюди й туди по хатi, та не може
потрапити на лад. Надiва_ _ шапку та й кожух.)_
Анна_. Ба, ти куди?
Микола_. Я зараз! Зна ш, я так думаю: околот соломи принесу, постелимо
Михайловi отут на землi. Ти только верет яких приладь, подушку, а кожухом
накри ться.
Жандарм _. О, спасибiг вам. У мене е свiй плащ.
Анна_. Та я би була сама за соломою пiшла. Микола. НуI Куди тобi! Я сам
заразiсько принесу. (Бере шапку i виходить.)_
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ДРАМА З СIЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДIЯХ
ДIЙОВI ОСОБИ
Микола Задорожний_, чоловiк, лiт 45, невеликого росту, похилий, рухи
повiльнi.
Анна_, його жiнка, молодиця, лiт 25.
Михайло Гурман_, Жандарм _, високий, здоровий мужчина, лiт З0.
Олекса Бабич_, селянин, лiт 40, сусiда Миколи.
Настя_, його жiнка, лiт 35.
Вiйт_, селянин, лiт 50.
Шльома_, орендар.
Селяни, селянки, парубки i дiвчата, музи к и i т. i._
Дi ться коло 1870 року в пiдгiрськiм селi Незваничах.
ДIЯ ПЕРША
_
Нутро сiльсько© хати. Нiч. Надворi чути шум вiтру, снiг б' об вiкна. В
печi горить огонь, при нiм горшки. Анна i Настя пораються коло печi. На
лавi, на ослонi, на припiчку i на печi дiвчата i парубки, однi прядуть,
другi мотають пряжу на мотовилах; насеред хати при стiльцi один парубок
плете рукавицi, Другий на коливоротi крутить шнур.
ЯВА ПЕРША
Парубки, дiвчата, Анна i Настя._
_
Парубки i дiвчата (спiвають):_
Ой там за горою та за кремiнною
Не по правдi жи чоловiк з жоною.
Вона йому стелить бiлу постеленьку,
А вiн ©й готу дротяну нагайку.
Бiла постеленька порохом припала,
Дротяна нагайка бiле тiло рвала.
Бiла постеленька порохом присiла,
Дротяна нагайка кров'ю обкипiла.
Настя (перерива , махаючи стиркою)._ Та тьфу на вас! Що се ви вигадали
тако© плаксиво©! Мов по покiйнику голосять.
1 парубок (регочеться)._ Ага, а у вас мурашки по шкiрi забiгали.
Настя_. Тю на тебе та на твою голову! Ти гада ш, що я твого тата жiнка,
що небiжка нiколи з синцiв не виходила.
1 парубок_. Го-го, мiй тато небiжчик усе говорив:
"Як чоловiк жiнки не б' , то в нiй утроба гни ".
2 парубок_. О, твiй тато добрий цирулик був. Вiн i хлопам умiв кров
пускати.
1 парубок. _I задармо! То также щось варто! Настя. Та повиннi-сте
стидатися хоть тут, у тiй хатi таке говорити та спiвати. Пек, осина! То
так якби, не при хатi кажучи, злого духа при малiй дитинi згадав. Тут
ангели божi лiтають, одна хата в цiлiм селi, де святий супокiй, та згода,
та лад, та любов - а ви якесь таке завели, що гидко i в губу брати.
1 дiвчина_. Та не бiйтеся, тiтко, ми сво ю спiванкою святих ангелiв iз
хати не виполошимо.
Настя_. А ти вiдки се зна ш? А може, якраз виполошите? Зна ш, як старi
люди кажуть: не викликай вовка з лiсу. А то бува таке, що як у злу годину
скажеш кому лихе слово, то воно зараз сповниться. Мо© небiжка мамуня
розповiдали, що раз один такий...
1 парубок_. Та пипоть вам на язик! Iдiть до печi та глядiть, чи швидко
тi вареники будуть, бо далi Микола з мiста при©де та нас понаганя додому.
Настя_. Ади, який швидкий! Не бiйся, вареники будуть. Гляди тiлько, щоб
ти свою рукавицю доплiв. (Iде до печi.)_
1 дiвчина_. Ну, кiнчiм, сестрички, тоту спiванку. Вона дуже красна. А
така жалiсна, аж плакати хочеться.
Анна (вiд печi)._ Почекайте-но, як замуж повиходите та на сво©х плечах
того добра зазна те, то вам ще й не так плакати захочеться.
Дiвчата_. От тобi й на! А ви се вiдки зна те? Хiба ви сього зазнали?
Анна_. Ну, я не про себе говорю. А втiм, що зазнала, то досить менi
знати та богу.
Дiвчата (хвилю мовчать, потiм починають спiвати):_
Ой мужу ж мiй, мужу, не бий мене дуже,
В мене тiло бiле, болить мене дуже.
Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок,
Най я собi урву рожевий квiточок,
Урву рожу-квiтку та й пущу на воду:
Плини, плини, роже-квiтко, аж до мого роду.
Плини, плини, квiтко, плини по Дунаю,
Як побачиш мою неньку, приплини до краю.
Настя (тим часом повиймала вареники, вiдцiдила ©х, полила ©х олi м,
посолила i ставить на столi)._ Ну, годi вам спiвати! Кидайте роботу!
Вареники на столi! (Парубки i дiвчата покидають роботу i з веселим гамором
сiдають за стiл i ©дять. Настя з Анною коло печi; вона вiдсипала собi
також вареникiв i сiда на припiчку, обернена до столу плечима.)_ Ну,
кумо, помагай i ти!
Анна (глядить до вiкна)._ Господи, яка там шаруга© Коли б тiлько нашi
де з дороги не збилися! , -
Настя_. Не бiйся, ©м не першина.
Анна_. Не знаю, але менi так чогось лячно, так чогось сумно, як коли б
якесь велике нещастя надо мною зависло.
Настя_. Та я то, небого, виджу. Цiлий день як сама не своя ходиш. Та й
уже сама собi мiркую, чого би тобi журитися? Живеш, як у бога за дверми...
Анна_. Я?
Настя_. Чоловiка ма ш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться
до тебе.
Анна (зiтха )._ Та що то з того!
Настя (тихiше)._ Ага, ти про те, що дiтей не ма ш. Не бiйся, бог
ласкав, будуть iще.
Анна (маха рукою)._ Ей, я не проте!
Настя_. А про що ж? Чого тобi ще треба? Що брати тебе на посагу
скривдили? Тьфу! Наплюй ти на ©х посаг! Тм твоя кривда боком вилiзе.
Анна (кида ться мов ужалена)._ Йой, кумо! Та хiба я про посаг? I пощо
ви менi згаду те мо©х братiв? Адже зна те, що вони мо© найтяжчi вороги.
Настя_. Знаю, небого, знаю! Наслухалась я про тво керваве дiвування.
Анна (живо)._ Що? Про мо дiвування? Що ви про нього зна те?
Настя (добродушно)._ Все знаю, небого моя, все знаю. Як тебе брати
побивали, за наймичку мали, мiж людей не пускали i вкiнцi за наймита замуж
випхали, ще й на посагу покривдили. Ой, та чи тiлько те!..
Анна_. Як то? Ще й бiльше щось зна те?
Настя (смi ться)._ Та ти, кумо, мене не бiйся! Кажу тобi, що знаю все,
хоч то вiд нас не близька сторона, аж у другiм повiтi, а братiв тво©х я й
на очi не бачила.
Анна_. А вiдки ж ви все те зна те?
Настя (смi ться)._ Через сороки-ворони, любонько! Були вже такi люди,
що менi доповiли. Навiть би-сь нiколи не вгадала,хто.
Анна_. Певне-сте, десь якусь мою посестру на ярмарку бачили?
Настя_. Ой, кумонько! Чи то я так на тих ярмарках часто буваю! Нi, таки
до мо © хати сама звiстка прийшла, та й то не коли, а вчора.
Анна_. Ну, то я вже нiяк не вгадаю, хто то мiг бути. Парубки i дiвчата
(встають вiд ©ди)._ Спасибiг вам, тiтко Анно, i вам, тiтко Насте, за
вечерю!
1 парубок_. Господи тобi слава, що ся душа напхала! Настя (б' його
стиркою)._ Iди, iди ти, негосподарська дитино!
Дiвчата_. Ну, пора нам додому, а то позамiта дорогу, то не докопа мося
вулицею.
2 парубок_. Не бiйтеся, мо© ластiвочки! Нас тут хлопцiв досить, кождий
по двi вас на плечi вiзьме та й додому занесе.
1 дiвчина_. Овва, якi менi силачi. Ще подвига теся та болячки
постручу те!
Збираються, забирають куделi та пряжу i виходять._
Ну, добранiч вам!
Цiлуються з Анною, вона свiтить ©м скiпкою до сiней._
Анна_. Добранiч, дiвчата, добранiч! Та приходiть i завтра, будьте
ласкавi! (Зачиня за ними дверi.)_
ЯВА ДРУГА
Анна i Настя._
_
Настя_. Та було хiба i менi йти.
Анна (спряту зо стола)._ Ой, посидьте ще троха. У вас хата не сама, а
як ваш чоловiк буде ©хати, то й так попри нашу хату, то почу те. А менi
веселiше буде ждати.
Настя (помага прятати)._ Та воно то так. А все-таки хата рук потребу .
Ну, та вже для тебе се зроблю... (Зупиня ться серед хати перед Анною, з
мискою в руках.) _Ну, а ти не цiкава, вiд кого я дiзналася про тво
дiвування?
Анна_. Та що менi! Я не вдатна загадки розгадувати.
Настя (лукаво)._ А тво серце нiчого тобi не говорить?
Анна_. Серце? А вам що таке? Що воно менi ма говорити?
Настя_. Ага, а на лицi мiнишся! Блiднеш, то знов червонi ш! Ну, ну, не
лякайся! Я знаю все, вiд нього самого.
Анна_. Схаменiться! Що ви говорите? Вiд якого нього?
Настя_. Вiд Михайла, а вiд кого ж би?
Анна_. Вiд якого Михайла?
Настя_. Ей, кумо, та не прикидайся, що нiчого не розумi ш. Адже ми обi
не дiти! Михайла Гурмана зна ш, а?
Анна (вiдступа крок взад i хреститься)._ Свят, свят, свят! Ви що се,
кумо, говорите? Михайло Гурман - так, я зналася з ним, але його давно на
свiтi нема. Вiн у Боснi© згиб.
Настя_. Хто се тобi сказав?
Анна_. Я ее знаю, брати говорили.
Настя_. Еге, то-то й , що брати!
Анна_. його мати сама лист менi показувала, плакала.
Настя_. Ну, то мусив бути лист фальшивий, бо Михайло живiсiнький.
Анна_. Кумо, бiйтеся бога, не говорiть сього! Може, вам приснився?
Може, дух його вам об'явився?
Настя_. Нi, кумо Анно, я тобi кажу: вiн живiсiнький. У Жандарм _ах
служить уже три роки. Десь був у iншiй сторонi, а тепер його до нас
перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.
Анна_. Господи, що се таке? Що зо мною дi ться? Кумо, голубонько!
Кажiть, що се вам привидiлося, приснилося! Адже ж сс... сс такс, що
здурiти можна! Адже ж я тому Михайловi клялася, присягала, що радше в
могилу пiду, нiж з ким iншим до шлюбу стану. А тепер!.. Вiн по мою душу
прийшов. Та нi, нi, ви жарту те, ви тiлько так говорите!
Настя_. Хрестися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима рiч, що
брати ошукали тебе. Значить, на тобi нема нiяко© вини. Вiн i сам се казав.
Вiн зовсiм не винуватив тебе. О, якби ти знала, як вiн гарно та щиро
говорив про тебе!
Анна_. Нi, нi, нi! Не говорiть менi нiчого! Не хочу чути про нього, не
хочу бачити його. (Ходить по хатi, ламаючи руки.)_ Ой господи! Ой боже
мiй, та невже сьому правда? Невже i тут мене одурили, ошукали, мов кота в
мiшку продали?
Настя_. Та вспокiйся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Най ©м
за се бог заплатить.
Анна (все ще в нетямi ходить по хатi)._ I за що? Пощо? А, знаю, знаю!
Вони Михайла боялися, щоб не вiдiбрав вiд них мо © батькiвщини. О, так,
так! А сей покiрливий, наймит, ще й рад, що що-небудь дiстав. Господи,
рятуй мене! Не дай одурiти!
Настя (бере ©© за плече)._ Та отямся-бо, кумо! Що ти торочиш? Чи не
грiх тобi? Ти тепер замужня жiнка, треба про се все забути.
Анна (вдавлю ться в не©, по хвилi)._ А так, правда ваша! Правда ваша!
Забути треба. Хоч би мало серце розiрватися, а забути треба. Ой господи! I
як воно досi не трiсло? Кiлько я намучилася за тi роки! А тепер гадала, що
от-от давнi рани перестануть болiти. А тут на тобi! Ма ш! Той, що досi був
для мене помершим, явля ться наново. Кумонько, матiнко моя! Порадь менi,
що маю робити? Дай менi якого зiлля, щоби тут, отут перестало болiти!
Настя_. Де вже менi, небого, до зiлля? Не пораджу я тобi нiчого, хiба
одно: молися богу, чень вiн вiдверне вiд тебе се лихо.
Анна_. Молилась, кумо, молилась! Товкла чолом о кам'янi сходи при
церквi, слiзьми плити вмивала - нiчого не помага .
Настя (надслуху )._ Га, чу ш? Мабуть, дзвiнок теленька . Певно, нашi
©дуть.
Анна (при вiкнi)._ Теленька ! Ледво чути за свистом вiтру, а теленька .
Господи тобi слава, що ©дуть! Ходiмо зустрiчати!
Обидвi сквапно одягаються i виходять._
ЯВА ТРЕТЯ
По хвилi входять Анна, Настя i Бабич, увесь у снiгу, з батогом у
руках._
_
Бабич_. Дай боже вечiр добрий!
Анна_. Дай боже здоровля! Так, кажете, мiй з вами не ©хав?
Бабич_. Нi, кумо. Я його ще на солянiй жупi лишив. Ще докладав сво ©
купи дров i щось там почав з вiйтом перемовлятися, та я не дочiкував до
кiнця та й по©хав за iншими.
Анна_. Бiйтеся бога! Як же ж ви могли його самого лишити в таку страшну
негоду?
Бабич_. Е, не бiйтеся, сам вiн не буде. Певно, по©хав на Купiння з
передiльничанами. А нашi всi на Радловичi гостинцем ©хали. Але вiн швидко
при©де, не бiйтеся. Конята у нього добрi.
Анна_. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лiсi вовки появилися. Ще не дай
боже якого нещастя!
Бабич_. Та вспокiйтеся, кумо! Ще бог ласкав, вiдверне вiд нас лиху
пригоду. А Микола не дитина. Вiн за худобу дба . Ну, стара, ходiмо ©хати
додому, там десь конята перемерзли.
Настя_. Ну, добранiч тобi, кумо. Молися, небого, богу, все добре буде!
Бабич_. Добранiч!
Анна_. Оставайтеся з богом!
_
Бабич i Настя виходять._
ЯВА ЧЕТВЕРТА
_
Анна (сама, одягнена в кожу i хустинi, сiда коло вiкна i надслуху )._
Не чути! Тiлько вiтер свище i ви . (Заламу руки.)_ А вiн жи , жи , жи !
Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Нi, не хочу
про се думати. В мене чоловiк, шлюбний. Я йому присягала i йому додержу
вiри. (Надслуху .)_ Ах! Ось вiн ©де! Ну, прецiнь! Господи тобi слава!
(Виходить.)_
ЯВА П'ЯТА
Микола i Анна._
_
За сценою чути брязкiт нашийникiв. По хвилi входить Микола, весь
присипаний снiгом, в гунi, надiтiй поверх кожуха, в баранячiй кучмi, в
рукавицях i з батогом. Вiн ста насеред хати, вийма батiг iз-за ременя i
почина обтрiпувати снiг, стукаючи при тiм об землю чобiтьми. Вiдтак
охаючи почина роздягатися._
_
Микола_. Ось тобi i заробок! Ось тобi жий та будь! Ой господи, i як се
я душi не згубив по дорозi, то й сам уже не знаю! Ох, та й утепенився ж я!
Та й промерз до само© костi! (Вiдсува вiкно i кричить.)_ Анно, а коням
треба пити дати! Думав напо©ти на Купiннi, та не мож було!
Анна (за сценою)._ Добре, добре! Я вже й воду зладила.
Микола (засува вiкно, знiма гуню, потiм кожух i вiша ©х на жердцi)._
Ну, заробок, нема що казати! За вiсiм шiсток головою наложи - оплатиться.
Цiлiсiнький день роби, двигай, волочися, худобу збавляй, мерзни i мокни,
як остатня собака, - i за все те вiсiм шiсток. А прийдеться платити, то й
того ©м, людо©дам, жаль. I тото би зажерли. Як дають чоловiковi той
кровавий крейцар, то так i видиш, що ©х i за тим колька коче. А бодай вас
уже раз людська праця розсадила та розперла, щоби-сте лиш очi
повивалювали, нелюди поганi! (Сiда кiнець стола i почина стягати
чоботи.)_ От iще бiдонька моя! (Кричить.) _Жiнко, гей, жiнко! Анно! Де ти
там?
Анна (входить)._ Ти мене кликав?
Микола._ Таже кликав. Ну що, конi пили?
Анна_. Ще й як. Так, бiднята, перемерзли, мов риби тряслися. Бiдна
худiбка! Я ©м трохи сировицi до води долила, випили по двi коновцi.
Микола_. А ©сти мають там що?
Анна_. Ну, та вже я не спустилась на тебе, поки ти ©м даси. Мають по
гарцевi вiвса, та й сiчки я нарiзала у заступника на машинi, ну, та й сiна
поза драбину понапихала. Ба, та чого ти так запiзнився?
Микола_. Ет, волиш не питати. От ходи та поможи менi чоботи стягнути.
Ади, позамерзали як костомахи, та боюсь, щоб ноги не повiдморожувати.
Анна_. Пек-запек! Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! (Бере за
чобiт, тягне, та, заглянувши Миколi в лице, опуска ногу, вiдступа на
крок узад i хреститься.)_ Свят, свят, свят! Миколо! А тобi що такого? Ти
весь у кровi!
Микола_. Я?
Анна_. Бiйся бога! А се що таке? Чи бiйка де була? Чи, може, ти
скалiчився де?
Микола_. Та нi, нi, не бiйся!
Анна (кида ться до нього i розпина лейбик)._ Та почекай лишень!
Господи, сорочку покровавив! Ну, що се таке з тобою сталося, Миколо?
Микола_. Та то наш вiйтонько гiдний та поважний.
Анна_. Що? Бив тебе?
Микола_. Та певно, що не гладив. (Грима кулаком об стiл.)_ Але я йому
не подарую! Я на нiм сво © кривди пошукаю!
Анна_. Ба, та що таке межи вами зайшло? За що?
Микола_. Питай ти мене, а я тебе буду. За нiзащо© З доброго дива мене
вчепився, бодай його той учепився, що в болотi сидить.
Анна (все ще огляда його)._ Та не клени, Микола не гнiви бога! Ой
господи, та з тебе тут кварта кровi зь йшла! От iще недоля моя! Давай я
обмию. Десь тут iще тепла вода лишилася. (Iде до печi.)_
Микола (кричить)._ Нi, не треба! Я його до суду завдам! Я завтра, ось
так як , до самого пана судi© пiду. Най пани побачать! Не мий!
Анна (налива в миску води i наближа ться). _Iди, iди, бiдна ти голово!
Не роби з себе смiховище людське! Вiйтовi нiчого не зробиш, тiлько з себе
смiх зробиш.
Микола_. Як то нiчого не зроблю? То цiсарське право позволяв отак над
людьми збиткуватися? Як вiн вiйт пiдпри мець вiд довозу дров на жупу, то
йому вiльно з чоловiка й душу вигнати?
Анна_. Ти, певно, знов полiна продавав?
Микола_. Ну, та певно, що мусив продати. Бiйся бога, чоловiк намучився
в лiсi, намерзся, як собака, крейцарика при душi не ма , а треба прецiнь
чимось душу пiдкрiпити.
Анна_. Ей, Миколо, Миколо! Кiлько разiв я тобi говорила: радше
притерпи, а не роби сього! А тепер ще до суду хочеш iти! Адже вiйт тебе за
таке до арешту борше запаку , нiж ти його!
Микола (глядить на не© з острахом)._ Агiй, жiнко! Та се ти правду
кажеш! А менi се i в голову не прийшло. Ну, на, мийi
Анна (ми його)._ Я би не знати що за се дала, що ти не тiлько полiна
продав, а ще й сам вiйтовi якесь згiрдне слово сказав.
Микола_. Я? Та скари ж то мене господи, що нi! Вчепився мене, що латер
неповний. Я, як звичайно, остатнiй накладав, а вiн до мене. Вже там хтось
мусив мене прискаржити, що я пару тих дурних полiн продав.
Анна_. А може, вiн i сам видiв?
Микола. А дiдько його зна , може, й видiв. Досить, що вiн до мене. "Я
тобi, - каже, - не заплачу, поки латер не буде цiлий". А я кажу: "Який був
у лiсi, такий тут ". А вiн менi каже: "Брешеш, ти п'ять полiн продав". А
я йому кажу: "Як продав, то не сам продав. I iншi продають". А вiн до мене
пристав: "Хто прода ?" Та й хто, та й хто? Що я мав йому казати? По
правдi, чоловiк нiчого не бачив, а так на першого-лiпшого говорити стидно.
От я возьми та й скажи йому: "Та й ви самi, доки-сте не були пiдпри мцем,
то-сте продавали". Не встиг я йому се сказати, а вiн як не кинеться на
мене, як не почне гаратати мене палицею! Та через голову, та куди попало.
То вже я й нестямився, коли, i хто, i як мене вiдборонив та на сани
посадив.
Анна (хита головою)._ Я так i думала, що ти щось таке мусив ляпнути.
Вiйт не такий чоловiк, аби когось задармо вчепився.
Микола (гiрко). О,_ та певно. У тебе кождий чес' ний, кождий розумний,
коби. тiлько не твiй чоловiк.
Анна_. Я тобi честi не уймаю, але полiн не треба було продавати.
Микола_. Л мерзнути та о голодi бути треба!
Анна_. Було собi з дому взяти пару крейцарiв на горiвку, коли вже без
не© не можеш обiйтися. Адже ж ми вже не такi остатнi.
Микола_. От таке! На заробок ©хати i ще грошi з дому брати!
Анна_. Ну, коли так, то ма ш заробок, якого-сь хотiв. (Застелю стiл i
заходиться давати вечерю.)_ Ну, але де ж ти так довго барився?
Микола (гнiвно)._ А тобi що до того? Не тво дiло! Коли я тобi такий
нелюбий, то не питайся мене нi про що!
Анна (ставить миски на стiл)._ Ну, коли так будеш зо мною говорити, то
певно любiший не будеш.
Мовчанка. Микола тарабанить пальцями по вiкнi, _Anna_ заставля вечерю.
Микола оберта ться i почина мовчки ©сти. Втiм чути стукання до вiкна.
Анна здрига ться, Микола випуска ложку з рук._
Анна_. Свят, свят, свят! А се що таке?
Микола_. Хтось до вiкна стука ! В таку пiзню годину, в таку негоду -
ой, може, яке нещастя!
Голос за вiкном_. Гей, люди, створiть, не дайте душi загинути!
Анна_. Хтось, певно, з дороги збився. Бiжу створити.
Микола_. Анно, стiй! Може, яка зла душа?
Анна_. Ба, та що? Дати чоловiковi загибати? Та й що нам зла душа? Взяти
у нас нема що, нiкому ми нiчого не виннi, то чого нам боятися? (Виходить.
Чути калатання засувiв.)_
ЯВА ШОСТА
_
Микола, по хвилi входить Жандарм з карабiном, увесь присипаний снiгом,
за ним Анна._
_
Жандарм _. Дай боже добрий вечiр!
Микола_. Дай боже здоровля!
Жандарм _. Перепрашаю, що в таку пiзню пору неПрошений до вашо© хати
набиваюся. Але там такастоашна буря, куревiльниця, щоне дай господи! Я з
дороги збився думав уже, що або замерзну де в заметi, або вовкам на зуби
попадуся.
Анна (хреститься)._ Господи!
Жандарм (озира ться на не©, витрiщуе очi, потiм перемага себе)._ А
так! Недалеко вже було до того. Там пiд лiсом чути, як вони виють. Кождо©
хвилi могли, бестi©, зо мною привiтатися!
Микола_. Та роздягнiться, пане, сiдайте! Адже ж тепер, пiд нiч, далi не
пiдете.
Жандарм _. Та куди вже! Нiг сво©х не чую, так промерз та змучився! Ой,
господи тобi слава, що з душею з того снiгового пекла вихопився!
(Обтрiпу ться зо снiгу i почина роздягатися. Микола придивля ться йому
ближче.)_
Микола_. А ви вiдки, пане шандаре?
Жандарм _. Та ходом з мiста.
Микола_. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але менi зда ться, що я
вас десь колись бачив.
Жандарм (смi ться)._ Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хiба ж ти
не пiзнав мене? (Клепле його по плечi.)_
Микола_. Михайло Гурман! Так се ти! А ми гадали... Анно, ба, а ти хiба
не пiзнала Михайла?
Анна (зовсiм забувшися, сто©ть кiнець столу i, не дивлячись на них,
шепче молитву)._ I остави, i ослаби, i вiдпусти, господи...
Жандарм (регочеться)._ Анно! Господине! Що се вам на побожнiсть
зiбралося? Що ж то, не привiта теся зо старим знайомим?
Анна (пода йому руку)._ Як ся ма те, пане шандар?
Жандарм (хвилю пильно глядiв на не©, потiм пустив ©© руку, зцiпив зуби
i вiдвернувся, говорить далi тiльки до Миколи)._ Ну, нинiшньо© ночi не
забуду, доки життя мого. Зна те, як я почув крiзь вiтер тi вовчi голоси,
та й то так недалеко - ну, гадаю собi, вже по менi! I так менi нараз мовби
хто приском поза плечима посипав. I в тiй самiй хвилi я побачив збоку
свiтло. Зразу подумав, що то вовк очима блима , але далi бачу, що сто©ть
на мiсцi... I вже я нiчого бiльше не думав, не мiркував, тiлько як не
пущуся бiгти пiвперек снiгiв, через якiсь рiвчаки, замети та плоти. I бог
його зна , вiдки в мене стiльки сили набралося. Гримнув чоловiк собою з
десять разiв, то правда, але богу дякую, що. хоть костi цiлi!
Микола_. Ну, що ж, богу дякувати! Але скажи ти менi, будь ласкав, що се
з тобою? Вiдки ти взявся? Адже ж казали, що ти...
Жандарм (регочеться)._ Ха, ха, ха! Що я що такого?
Микола_. Ну, та що ти погиб, умер...
Жандарм (смi ться ще дужче i пiдходить до нього. Микола цофаеться)._
Ха, ха, ха! Та се й правда! Адже ж я небiжчик. Не вiриш, Миколо? Я
вмерлий! Я з гробу приходжу.
Микола (переляканий, хреститься)._ Свят, свят, свят!.. (Слабо
всмiха ться.)_ Ну, що ти дурницi говориш, Михаиле? То не годиться з такими
рiчами жартувати.
Жандарм (грiзно)._ Ти дума ш, що я жартую? Ану, на, доторкнися мене!
(Простяга руку, Микола вiдскаку )_ А видиш! Та проте дарма! Зна ш,
Миколо, пощо я прийшов?
Микола_. Ти? До мене?
Жандарм _. Еге! По твою душу. (Регочеться.)_ Ха, ха, ха! Ото налякав!
Ну, не бiйся, бiдолахо! Твоя душа не така-то дуже цiнна рiч, щоб аж мерцi
з гробу по не© приходили. Не бiйся, ади, я живий чоловiк, такий, як ти!
(Плеще його по плечi.)_ А вiдки я тут узявся, се я тобi зараз скажу.
Вернувши з вiйська, я продав грунт i хату i вступив до Жандарм _iв, ось
уже три роки служу. Зразу на границi був, пачкарiв ловив, а оте пару
недiль тому перенесли мене в сей повiт.
Микола_. I чи не можна було вiдразу се сказати? А то на тобi! Взявся
страшити мене небiжчиком. Ей, Михаиле, Михаиле! Ти, як бачу, все ще такий
збиточник, як був колись. (Хита головою.)_ Ну, сiдай та от вечеряй разом
з нами.
Жандарм _. Оте справдi розумне слово. (Бере за ложку i сiда коло
столу.)_ Ба, а ви чому так пiзно вечеря те? Адже, певне, вже пiвнiч буде!
Микола_. Адже я в такiм самiм був, як ти. Тiлько недавно з дороги
при©хав.
Жандарм (©дячи). З_ яко© дороги?
Микола_. Та з мiста. Латри возив на жупу та й так припiзнився. Насилу
додому допхався, (©сть.)_ А ще менi лиха доля казала ©хати на Купiння.
Думав, що ближче буде, пiвперек лiсу, а тим часом там замело так, що я
троха худоби навiки не збавив,
Жандарм (кладе ложку i глядить на нього здивований)._ Що? Ти се© ночi
на Купiння ©хав?
Микола_. Таже ©хав.
Жандарм _. Попри купiнську коршму?
Микола_. Ну, таже не куди. Ще зупинився, хотiв конi напо©ти, та якась
мара вiдро урвала. Почав було стукати до жидiв, але якось нiхто не
виходив, а я подумав собi: "Ей, уже й так додому близько!" Та й не
достукавшися нiкого, взявся та й по©хав.
Жандарм _. А давно се було?
Микола_. О, певно, що вже зо три години тому. Хоть то вiд нас до
купiнсько© корщми ледво пiвмилi, але як я почав ©хати, як почав стрягнути
та з дороги збиватися, то здавалося, що принаймнi пiвроку ©ду. А тут
чоловiк сам-самiсiнький у лiсi.
Жандарм _. То ти сам ©хав? I не тямиш, ©хав ще хто за тобою?
Микола_. Де там! Усi нашi геть поперед мене ви©хали, та й усi ©хали на
Радловичi, гостинцем.
Жандарм _. Ну, а в коршмi свiтилося?
Микола_. Та було свiтло, але вiкна були заслоненi та й дверi замкненi.
Мабуть, жиди вже спали, бо на мiй стук нiхто не обiзвався.
Жандарм (воркоче)._ Ну, певно©
дять, мовчанка. Анна сидить на припiчку, силу ться ©сти, та не може.
_
Ну, спасибi вам, пане господарю, за вечерю! (Кладе ложку i вста .)_
Микола_. За мало. Видихай здоров! (Вста також, оба сiдають на лавi.)_
Анна мовчки спряту зо столу._
Жандарм (придивля ться Миколi збоку)._ Ба, що се у тебе, Миколо, таке
лице обдряпане? Я щось не тямлю, аби ти був охочий до бiйки!
Микола (змiшаний)._ Я? Ха, ха, ха! Та куди менi до бiйки? Я чоловiк
спокiйний. А се тi нещаснi латри сьогоднi так мене до©хали. Тiлько що я
почав брати з купи полiна, а вся верхня верства гур-гур на мене. Ще щастя,
що мене на мiсцi не забило.
Жандарм _. Ов, то погана пригода©
Микола_. Ой, най бог боронить вiд такого зарiбку!
Жандарм _. А багато заробля ш на день?
Микола_. Е, тiлько того зарiбку як кiт наплакав. Вiсiм шiсток на день.
А кiлько чоловiк надвига ться, намерзнеться, намучить себе i худобу i
нагризеться, то вiдрiкся б i того зарiбку.
Жандарм (знов придивля ться його лицю)._ Але тебе, брате, таки порядно
тi полiна мусили за©хати. Цiле праве лице мов граблями подряпане.
Микола_. Та кажу тобi, що як на мене з правого боку полiна гуркнули, то
я думав, що вже менi голову на камуз розбили.
Жандарм (вста , проходиться по хатi i сiда лiворуч вiд Миколи, а потiм
глядить на нього)._ Ов, та бо у Тебе i з лiвого боку ще гiрше калiцтво.
Микола (змiшаний)._ А то я тим боком на землю впав, на рiще, та й так
направився. Ще щастя, що ока на сук не висадив.
Жандарм (загляда йому в очi)._ Е, та бо i спереду шрам на чолi,
зовсiм, як би хто подряпав. Ще й синцi попiд очима. Ей, Миколо, признайся,
се не вiд полiн!
Микола (ще гiрше змiшаний)._ Що ти знов! До чого маю признатися?
Бiймебоже, що я з нiким не бився! Та й нащо би я тебе дурив?
Жандарм (смi ться i клепле його по плечi)._ Ну, ну, Микола, не бiйся! Я
нинi твiй гiсть, то не потребу ш Nменi нi до чого признаватися. Але се
одно тобi скажу, небоже: ти на крутаря не вродився. Видно вiдразу, коли
хочеш щось збрехати, а воно тобi анi руш не уда ться!
Микол а (заляканий)._ Але ж скари ж то мене господи!
Анна_. Миколо, та покинь же божитися! Ось подумай радише, де ми пану
шандаревi постелимо. Пiзня година, , а ви оба помученi, пора спати.
Микола_. Ай, ай, ай, твоя правда, небого! А я, дурень, забалакався та й
забув про се! Я зараз, зараз! (Хапа ться _сюди й туди по хатi, та не може
потрапити на лад. Надiва_ _ шапку та й кожух.)_
Анна_. Ба, ти куди?
Микола_. Я зараз! Зна ш, я так думаю: околот соломи принесу, постелимо
Михайловi отут на землi. Ти только верет яких приладь, подушку, а кожухом
накри ться.
Жандарм _. О, спасибiг вам. У мене е свiй плащ.
Анна_. Та я би була сама за соломою пiшла. Микола. НуI Куди тобi! Я сам
заразiсько принесу. (Бере шапку i виходить.)_