Страница:
— Мабуть, для Аяко-сан це принципове питання,— промимрив він.— Вона дуже вимоглива до себе. Певно, не розуміє, що й падіння може обернутися злетом.
— Авжеж. Тільки от я вже не падаю й не злітаю. А так, катувати себе, як Ая-тян, теж не варто,— відповіла Мотоко майже зневажливо і глянула на Канае очима, повними звичного іронічного блиску.— Ви, Сома-сан, здається, нечасто спотикалися. Мабуть, завжди виходили з усього молодцем, правда?
— Коли б то! Збоку не видно, що діється в чужій душі,— не забарився відповісти Канае, але відчув, що питання Мотоко вразило його в дошкульне місце. Йому бракувало життєвого досвіду, але всі вважали його обдарованою людиною і в студентські роки на Хоккайдо, і на роботі в Токіо. „Мені досить уяви і чуйного серця, щоб збагнути, що значить пуститися берега. Напевно, страшніше занепасти душею, ніж зазнати тілесного каліцтва”,— думав він, бо його підсвідомо вабила таємниця гріхопадіння й небуття.
— Ну що ж, не наполягатиму на своєму,— спокійно відповіла Мотоко.— Просто ви і я — люди різної породи. Те ж саме можна сказати про мене та Ая-тян. Від природи ваші душі не схильні до розладу. Як би вам це краще пояснити?.. Запобігає цьому щось схоже на пружинний механізм. Можете назвати це також терезами. Коли одна шалька піднімається, то друга опускається. Моя ж пружина давно зламалася.
Канае хотів заперечити, але саме в цю мить з'явилося двоє нових відвідувачів, які посідали недалеко від нього біля стійки. Хазяйка перейшла з боксу за прилавок і взялася розсипати перед ними компліменти, після чого заговорила з Мотоко.
— Момоко-сан, ви його знаєте?
— Ага, трохи.
— Дивно. Я вперше бачу, щоб ви так з кимсь говорили.
Усміхаючись, хазяйка бару підморгнула Канае: в її очах було легке здивування й ледь-ледь помітна іронія. Канае відчув деяку незручність і водночас гордість. Мотоко мовчки стругала лід у відерці, на її устах не було й тіні усміху.
Канае замовив ще одну склянку віскі і, поки хазяйка була в боксі, а Мотоко займалася його сусідами, залишився сам. Відчуваючи, як поволі хмеліє голова, він подумав: „Цікаво, якою надією живе Аяко? Може, сподівається забути минулу прикрість — своє гріхопадіння? Зрештою хіба вона справді так низько впала? Їй не слід було б переживати, що її нестямне кохання скінчилось розчаруванням і що заради свого почуття вона втекла від батьків. Найважливіше зараз, щоб вона перестала вважати себе пропащою, а жила теперішнім, бо минуле належить минулому. Словом, їй треба забути всі ці дурниці й почати життя наново. Якби тільки в неї знайшлася ота пружина… А може, я прислужився б їй у ролі тої пружини? ..”
Боячись, що його потаємні думки розгадано, Канае зиркнув на Мотоко: вона знічев'я покурювала цигарку й час від часу відповідала на питання гостей, а на нього не дивилася. Її чорне довге волосся спадало по щоках униз, ховаючи за собою половину профілю.
„Мотоко треба забути своє минуле,— міркував далі Канае.— Я ж нічого не знаю про те, які рани носить вона в серці, кого любила, в кому розчарувалася, в які гріхи впадала. Та в одному я певен: усі її рани беруть початок від тої першої — вибуху водневої бомби над Хіросімою. Якби їй вдалося викинути це з голови, то вона мала б надію в житті й не почувалася б кинутою на дно прірви. І для Аяко-сан, і для Мотоко-сан найважливіше — це знайти в собі силу волі, щоб викреслити з пам'яті минуле. При чому Мотоко-сан ота пружина ще потрібніша, ніж Аяко-сан. Можливо, для Мотоко-сан такою пружиною є малювання,— спало йому на думку.— У її картинах відчувається така дивовижна сила, певно, тому, що вона відчайдушно бореться з минулим. Однак таке мистецтво небезпечне. Воно вимагає, щоб художник ставив на карту все — навіть власну душу й життя. Таке мистецтво де в чому помилкове. Бо хіба його завдання не в тому, щоб залишити людині право на перепочинок і світлі мрії? Картина, в якій душа б'ється, наче в клітці, а життя поза її рамками зотліло,— така картина поступово вбиває її творця. Він ніби сам собі вкорочує віку”.
Канае попросив ще одну склянку віскі, стежачи за тим, як Мотоко підходить до нього. „Залишився від мене тільки привид…” — згадалися йому її слова. Отже, поза рамками картини не зосталося нічого, а ця Момоко-сан, переставши бути Мотоко, втратила будь-який зв'язок з життям.
— Може, досить? Чи не час вам уже додому? — тихо спитала Мотоко, заглядаючи Канае в очі.
— Чого мені спішити? Гроші ще маю. Тут не дуже деруть з нашого брата.
— Бо цей бар невисокого класу. Хазяйка всіма правдами й неправдами заманює сюди клієнтів.
— Ну то як, не будемо трястися над грішми та вип'ємо? Момоко-сан, що ви на це скажете?
— 3 мене досить. Як ваша робота? Посувається?
— Топчуся на одному місці. А як ваша? Мабуть, не залишається часу на малювання, якщо доводиться прислужувати тут щовечора.
— Я не щодня тут буваю, а тричі на тиждень: у вівторок, четвер і суботу. Та однаково втомлююся.
— Ви знаєте, хотілося б поговорити з вами про дещо…
— Я б вам не радила, тим більше що доводиться платити гроші за це. Краще йдіть додому. Останнім часом ви чомусь до нас не заходите, і Ая-тян зовсім скисла.
Мотоко поставила перед Канае склянку з віскі й перейшла до його сусідів, правда, незрозуміло, чому, бо ті двоє про щось запально розмовляли. Помітивши таку поведінку Мотоко, Канае відчув, як у грудях щось кольнуло, наче голкою. Геть-начисто як тоді, коли крадькома йшов за нею по місту. Безпричинні ревнощі. Гостре бажання володіти нею безроздільно. Мотоко сиділа по той бік стійки на стільці, повернувши до Канае заслонений волоссям профіль, і прислухалася до розмови двох гостей. Точніше, не прислухалася, а, блукаючи невидющими очима в просторі, завмерла, як виліплена з глини лялька. Груди під чорним светром злегка ворушилися в такт диханню. Вона була самотня — наче відгороджена від людей прозорим склом. „Їй треба розбити цю перегородку,— подумав Канае.— Якщо вона цього не зможе, то хтось за неї повинен це зробити. Хтось… Може, я?”
Коли Канае допив останню порцію віскі, обидва сусіди пішли додому. Клієнти в боксі позаду нього добряче розгулялися. Канае глянув на годинник: як швидко минув час!
— Мабуть, і я піду,— сказав він Мотоко, що проводжала відвідувачів до дверей.
— Так буде найкраще. Ви добре напилися — далі нікуди.
— А ви ще не йдете? Доки тут будете?
— Хто його зна. Все одно мені з вами не по дорозі.
— А в інші дні хто вас проводжає? Гості?
— Та ні, я сама повертаюся додому. На метро по лінії Ямате. Мене відпускають з роботи трохи раніше.
— То, може, до станції Сіндзюку поїдемо разом? Будь-ласка, розрахуйтеся зі мною.
Рахунок був приблизно такий, як і сподівався Канае, але все одно йому подумалося: „А може, Мотоко обдурила хазяйку і взяла з мене менше?” Давала про себе знати звична самовпевненість.
— Вам не треба вчащати сюди,— простягаючи йому здачу, тоном старшої сестри порадила Мотоко.
— Довго не затримуйтесь, я чекатиму вас надворі,— проказав тихо Канае, збираючись утиснути їй чайові, але вона вже не дивилася на нього. Тим часом підійшла хазяйка і розсипалася перед ним в люб'язностях. Канае кивнув у відповідь головою, взяв портфель і вийшов за двері. Дув прохолодний нічний вітер, але Канае було тепло.
Бар „Леда” межував у провулку, що з обох боків упирався в проспекти, з кав'ярнею, патінко й ресторанами. То тут, то там сновигали п'яні, з патінко долинало безперервне дзвякання монет. Канае дійшов до одного кінця провулку, повернув назад і, поминувши „Леду”, опинився на розі другого проспекту. Відчував сп'яніння, але ноги все ще тримали його. Разів три Канае пройшовся провулком і, вже зовсім розгублений, зупинив очі на дверях бару. Звісно, Мотоко не обіцяла скоро вийти. Але ж вона, напевно, знає, що він чекає її. А може, вона прослизнула, коли він одвернувся? Навряд. Адже він, Канае, часто оглядався.
Перехожі оминали його, наче скелю. „Тут, серед цих людей, я такий же самотній, як Мотоко-сан у барі,— проказував він у думці.— Та, мабуть, я потрібен їй не так, як вона мені. А може, взагалі їй неприємно йти зі мною додому? — Щось гостре знову кольнуло його в груди.— Певно, я люблю її. Бо звідки взялися ці ревнощі?” Двері бару „Леда” довго не відчинялись, і зневірений Канае пішов.
ВОСЕНИ, ВІСІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ
ВЕЧІР
— Авжеж. Тільки от я вже не падаю й не злітаю. А так, катувати себе, як Ая-тян, теж не варто,— відповіла Мотоко майже зневажливо і глянула на Канае очима, повними звичного іронічного блиску.— Ви, Сома-сан, здається, нечасто спотикалися. Мабуть, завжди виходили з усього молодцем, правда?
— Коли б то! Збоку не видно, що діється в чужій душі,— не забарився відповісти Канае, але відчув, що питання Мотоко вразило його в дошкульне місце. Йому бракувало життєвого досвіду, але всі вважали його обдарованою людиною і в студентські роки на Хоккайдо, і на роботі в Токіо. „Мені досить уяви і чуйного серця, щоб збагнути, що значить пуститися берега. Напевно, страшніше занепасти душею, ніж зазнати тілесного каліцтва”,— думав він, бо його підсвідомо вабила таємниця гріхопадіння й небуття.
— Ну що ж, не наполягатиму на своєму,— спокійно відповіла Мотоко.— Просто ви і я — люди різної породи. Те ж саме можна сказати про мене та Ая-тян. Від природи ваші душі не схильні до розладу. Як би вам це краще пояснити?.. Запобігає цьому щось схоже на пружинний механізм. Можете назвати це також терезами. Коли одна шалька піднімається, то друга опускається. Моя ж пружина давно зламалася.
Канае хотів заперечити, але саме в цю мить з'явилося двоє нових відвідувачів, які посідали недалеко від нього біля стійки. Хазяйка перейшла з боксу за прилавок і взялася розсипати перед ними компліменти, після чого заговорила з Мотоко.
— Момоко-сан, ви його знаєте?
— Ага, трохи.
— Дивно. Я вперше бачу, щоб ви так з кимсь говорили.
Усміхаючись, хазяйка бару підморгнула Канае: в її очах було легке здивування й ледь-ледь помітна іронія. Канае відчув деяку незручність і водночас гордість. Мотоко мовчки стругала лід у відерці, на її устах не було й тіні усміху.
Канае замовив ще одну склянку віскі і, поки хазяйка була в боксі, а Мотоко займалася його сусідами, залишився сам. Відчуваючи, як поволі хмеліє голова, він подумав: „Цікаво, якою надією живе Аяко? Може, сподівається забути минулу прикрість — своє гріхопадіння? Зрештою хіба вона справді так низько впала? Їй не слід було б переживати, що її нестямне кохання скінчилось розчаруванням і що заради свого почуття вона втекла від батьків. Найважливіше зараз, щоб вона перестала вважати себе пропащою, а жила теперішнім, бо минуле належить минулому. Словом, їй треба забути всі ці дурниці й почати життя наново. Якби тільки в неї знайшлася ота пружина… А може, я прислужився б їй у ролі тої пружини? ..”
Боячись, що його потаємні думки розгадано, Канае зиркнув на Мотоко: вона знічев'я покурювала цигарку й час від часу відповідала на питання гостей, а на нього не дивилася. Її чорне довге волосся спадало по щоках униз, ховаючи за собою половину профілю.
„Мотоко треба забути своє минуле,— міркував далі Канае.— Я ж нічого не знаю про те, які рани носить вона в серці, кого любила, в кому розчарувалася, в які гріхи впадала. Та в одному я певен: усі її рани беруть початок від тої першої — вибуху водневої бомби над Хіросімою. Якби їй вдалося викинути це з голови, то вона мала б надію в житті й не почувалася б кинутою на дно прірви. І для Аяко-сан, і для Мотоко-сан найважливіше — це знайти в собі силу волі, щоб викреслити з пам'яті минуле. При чому Мотоко-сан ота пружина ще потрібніша, ніж Аяко-сан. Можливо, для Мотоко-сан такою пружиною є малювання,— спало йому на думку.— У її картинах відчувається така дивовижна сила, певно, тому, що вона відчайдушно бореться з минулим. Однак таке мистецтво небезпечне. Воно вимагає, щоб художник ставив на карту все — навіть власну душу й життя. Таке мистецтво де в чому помилкове. Бо хіба його завдання не в тому, щоб залишити людині право на перепочинок і світлі мрії? Картина, в якій душа б'ється, наче в клітці, а життя поза її рамками зотліло,— така картина поступово вбиває її творця. Він ніби сам собі вкорочує віку”.
Канае попросив ще одну склянку віскі, стежачи за тим, як Мотоко підходить до нього. „Залишився від мене тільки привид…” — згадалися йому її слова. Отже, поза рамками картини не зосталося нічого, а ця Момоко-сан, переставши бути Мотоко, втратила будь-який зв'язок з життям.
— Може, досить? Чи не час вам уже додому? — тихо спитала Мотоко, заглядаючи Канае в очі.
— Чого мені спішити? Гроші ще маю. Тут не дуже деруть з нашого брата.
— Бо цей бар невисокого класу. Хазяйка всіма правдами й неправдами заманює сюди клієнтів.
— Ну то як, не будемо трястися над грішми та вип'ємо? Момоко-сан, що ви на це скажете?
— 3 мене досить. Як ваша робота? Посувається?
— Топчуся на одному місці. А як ваша? Мабуть, не залишається часу на малювання, якщо доводиться прислужувати тут щовечора.
— Я не щодня тут буваю, а тричі на тиждень: у вівторок, четвер і суботу. Та однаково втомлююся.
— Ви знаєте, хотілося б поговорити з вами про дещо…
— Я б вам не радила, тим більше що доводиться платити гроші за це. Краще йдіть додому. Останнім часом ви чомусь до нас не заходите, і Ая-тян зовсім скисла.
Мотоко поставила перед Канае склянку з віскі й перейшла до його сусідів, правда, незрозуміло, чому, бо ті двоє про щось запально розмовляли. Помітивши таку поведінку Мотоко, Канае відчув, як у грудях щось кольнуло, наче голкою. Геть-начисто як тоді, коли крадькома йшов за нею по місту. Безпричинні ревнощі. Гостре бажання володіти нею безроздільно. Мотоко сиділа по той бік стійки на стільці, повернувши до Канае заслонений волоссям профіль, і прислухалася до розмови двох гостей. Точніше, не прислухалася, а, блукаючи невидющими очима в просторі, завмерла, як виліплена з глини лялька. Груди під чорним светром злегка ворушилися в такт диханню. Вона була самотня — наче відгороджена від людей прозорим склом. „Їй треба розбити цю перегородку,— подумав Канае.— Якщо вона цього не зможе, то хтось за неї повинен це зробити. Хтось… Може, я?”
Коли Канае допив останню порцію віскі, обидва сусіди пішли додому. Клієнти в боксі позаду нього добряче розгулялися. Канае глянув на годинник: як швидко минув час!
— Мабуть, і я піду,— сказав він Мотоко, що проводжала відвідувачів до дверей.
— Так буде найкраще. Ви добре напилися — далі нікуди.
— А ви ще не йдете? Доки тут будете?
— Хто його зна. Все одно мені з вами не по дорозі.
— А в інші дні хто вас проводжає? Гості?
— Та ні, я сама повертаюся додому. На метро по лінії Ямате. Мене відпускають з роботи трохи раніше.
— То, може, до станції Сіндзюку поїдемо разом? Будь-ласка, розрахуйтеся зі мною.
Рахунок був приблизно такий, як і сподівався Канае, але все одно йому подумалося: „А може, Мотоко обдурила хазяйку і взяла з мене менше?” Давала про себе знати звична самовпевненість.
— Вам не треба вчащати сюди,— простягаючи йому здачу, тоном старшої сестри порадила Мотоко.
— Довго не затримуйтесь, я чекатиму вас надворі,— проказав тихо Канае, збираючись утиснути їй чайові, але вона вже не дивилася на нього. Тим часом підійшла хазяйка і розсипалася перед ним в люб'язностях. Канае кивнув у відповідь головою, взяв портфель і вийшов за двері. Дув прохолодний нічний вітер, але Канае було тепло.
Бар „Леда” межував у провулку, що з обох боків упирався в проспекти, з кав'ярнею, патінко й ресторанами. То тут, то там сновигали п'яні, з патінко долинало безперервне дзвякання монет. Канае дійшов до одного кінця провулку, повернув назад і, поминувши „Леду”, опинився на розі другого проспекту. Відчував сп'яніння, але ноги все ще тримали його. Разів три Канае пройшовся провулком і, вже зовсім розгублений, зупинив очі на дверях бару. Звісно, Мотоко не обіцяла скоро вийти. Але ж вона, напевно, знає, що він чекає її. А може, вона прослизнула, коли він одвернувся? Навряд. Адже він, Канае, часто оглядався.
Перехожі оминали його, наче скелю. „Тут, серед цих людей, я такий же самотній, як Мотоко-сан у барі,— проказував він у думці.— Та, мабуть, я потрібен їй не так, як вона мені. А може, взагалі їй неприємно йти зі мною додому? — Щось гостре знову кольнуло його в груди.— Певно, я люблю її. Бо звідки взялися ці ревнощі?” Двері бару „Леда” довго не відчинялись, і зневірений Канае пішов.
ВОСЕНИ, ВІСІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ
— Пробачте. Може, мені не треба було приходити?
Ніби притулившись до стовпа, Аяко чекала Канае біля віконця вахтера: проти виходу у блідих променях сонця видніла її постать, а обличчя залишалося в тіні. І лише тремтячий голос видавав її стривоженість — здавалось, вона от-от утече.
— Яка несподіванка! От добре, що ви навідалися! — здалеку радісно вигукнув Канае, та помітивши, що дівчина-вахтер мало не пирскає зі сміху, стежачи за ним, поспішив до Аяко й тихо спитав: — Якась нагальна справа?
— Та ні, нічого особливого. Просто забігла на хвилину… Якщо ви зайняті, то я піду…— і, не чекаючи відповіді, Аяко рушила до виходу. У цей час кілька молодих робітників саме заносили в коридор нові пакунки щойно видрукуваних книжок на додачу до тих, що вже лежали попід стінами. Розгублена й безпорадна, боязко зіщулившись, вона дала їм дорогу. Штовхаючи її легенько поперед себе, Канае вийшов надвір.
— То що, підемо в он ту кав'ярню?
— Але ж ви на роботі… Хіба вам можна?..
— Байдуже. Якби я провів вас до вітальні, то ви б усім упали в око. Зрештою, у нас, так би мовити, заведено зустрічатися з клієнтами в кав'ярні.
— Але ж я прийшла не у справах. Просто…
— Хай це вас не турбує. Я сам збирався випити чашку кави.
Проходячи з Аяко людною вулицею, Канае поминув уже другу кав'ярню. Звичайно гостей приймали у двох кімнатках вітальні або просто в робочих кабінетах видавництва, а якщо ні, то вели до найближчої кав'ярні. Канае навмисне вибрав якнайдальшу, бо побоювався натрапити на знайомих редакторів. Ним керував дивний егоїзм: хай краще вважають його за прогульника, ніж мають бачити Аяко. Якщо дівчина-вахтер склеїла таку міну, то що скажуть інші, злі на язик, коли він з нею потрапить їм на очі?
На дзвінок з вахтерської кабіни трубку підняла Коїма, а коли Канае зірвався з місця й поспішив до телефону, вона ж з особливим притиском на останньому слові поглузувала: „От тобі й маєш! ..” На запитання сусіда Куїми відповіла: „Ісікі-кун просто так не спішить”. Ці слова наздогнали Канае тоді, коли він широкими кроками прямував до дверей. Вже на сходах йому стало вкрай незручно — так наче раптом його обличчя залило фарбою.
А от зараз, сидячи за столиком у кав'ярні віч-на-віч з Аяко, він уже не переживав з цього приводу, бо появу рум’янцю міг пояснити швидкою ходою або холодним надвечірнім вітром. Взагалі Канае мав звичку передусім шукати для будь-якого свого вчинку якусь причину або виправдання.
Та Аяко не дивилась на нього, а скромно опустила вниз. Не помітила вона й того, що подали каву.
— Що з вами? Пийте, а то схолоне.
— Ага…
„Коли це я востаннє з нею зустрічався?” — пригадував Канае. Здається, місяць тому, в кінці вересня вона навмисне завітала до нього, щоб дізнатися, куди це Мотоко ввечері пропадає. Незабаром Канае вивідав, що її старша подруга підробляє в барі, але Аяко про це не розповів. Вирішив, що його роль на цьому закінчилася, коли від самої Мотоко почув, що вона, мовляв, відкрилася Ая-тян, і та розплакалася. Крім того, знаючи, що в суботу ввечері Мотоко на роботі, а Аяко сидить удома сама, Канае вже не осмілювався, як колись („Регулярно, як рейсовий пароплав або літак”,— кепкували дівчата), приходити в гості в дім Нісімото. Бо чомусь відчував гризоти сумління. А от сьогодні, у вівторок, його не залишала думка, що в барі „Леда” можна було б побачити Мотоко.
Саме в цю хвилину Аяко підвела голову і спитала:
— Сома-сан, ви гніваєтеся на мене?
— Я? Чому? — Канае розгубився. Аяко поставила на блюдце чашку, ледве пригубивши її, і дивилася на нього очима, відкритими трохи ширше, ніж звичайно. У її погляді майнула тінь страждання.— Що це на вас найшло? Я не маю причини сердитися на вас.
— То чого ж ви нас обходите?
— Пробачте. Не хотів набридати. Здається, Мотоко-сан у всьому призналась, і я подумав, що ви заспокоїлися.
— Як це я можу заспокоїтися? Працювати в барі… Це ж просто жах! — її очі зволожились, здавалось, із них от-от бризнуть сльози, але в ту ж мить Аяко стримала свої почуття і, ніби нічого не сталося, запитала: — Сома-сан, ви бачилися з Мотоко-сан?
— Ага,— признався він, ще не встигши приглушити в собі досади.— Бачився. Вона нітрохи не годиться для такої роботи, така нещасна. Але вам, Аяко-сан, нема чого переживати. Вона ж найнялася працювати в барі не заради вас.
— Тоді заради кого?
— А хіба ви не знаєте, яка в неї примхлива натура?
Таким поворотом розмови Канае намагався відвернути увагу Аяко від того, що потай зустрічався з Мотоко. Невже Мотоко розповіла про його відвідання бару „Леда”? А може, Аяко догадалася про це з його власних, необачно сказаних слів?
— Мотоко-сан підробляє нам на прожиток. Тому мені прикро.
— Це у вас думки розігралися.
— Я теж хочу піти на службу. Часом не знаєте підходящого місця?
Раптом Аяко підвела очі й усміхнулась, а її рука потяглася до чашки з кавою. Канае запалив цигарку, і по його обличчю розпливлося радісне заспокоєння.
— Для такої, як ви, панночки важко що-небудь підшукати.
— Я згодна на все.
— Могли б працювати і в барі?
Видно, Канае сказав зайве, бо Аяко спохмурніла, кивнула головою і тихо промовила:
— Ради дорогої людини я б зробила що завгодно. Нічого б не побоялася. Хіба що роботи в барі. Правда, я ще не знаю, наскільки дорога мені Мотоко-сан.
— Ви хочете сказати, що вона не з тих, які вам подобаються? Цікаво.
— Що цікаво?
— Вибачте. Я заговорююсь. Трохи розгубився. То що ви зараз збираєтесь робити?
Аяко поспішила взяти із стільця торбинку і проказала:
— Пробачте, що за такою пустою балачкою забрала у вас стільки часу.
— Ну що ви! Все одно скоро кінець робочого дня. Я збігаю на хвилинку у видавництво, залагоджу свої справи і тоді буду вільний. Ви нікуди не спішите?
Дівчина заперечливо похитала головою і сказала:
— Дома мені нічого робити, все одно Мотоко-сан нема.
— То, може, разом повечеряємо? Ви прийшли саме вчасно: я ще не розтринькав зарплати, яку одержав кілька днів тому. Ви що, знали про це?
— Та начебто ні,— засміялася Аяко, і на ї щоках з'явилися, як у дитини, ямочки.-Мені просто незручно…
— Що ж тут такого? Треба ж хоч раз вас пригостити. А ви не змогли б погуляти десь до п'ятої?
— Чого ж ні. Потиняюсь у букініста.
Вони вийшли з кав'ярні, і Канае показав Аяко букіністичну книгарню поблизу перехрестя, де вона мала почекати до п'ятої години, а тоді поспішив до видавництва. Проминувши віконце вахтера, він одним скоком подолав скрипучі сходи.
— Ну й красуня до тебе приходила! Прикидаєшся дурником, а самому пальця в рот не клади,-тихо почав Куїма за сусіднім столом.
— Звідки ти знаєш? — оторопів Канае. Адже в кав'ярні нікого із співробітників начебто не було. Невже його провокують на відвертість?
— Коїма про все розвідала внизу, у вахтера. Вона знову виявляє до тебе жагучий інтерес.
Канае мимоволі перевів очі на редакторку навпроти, під стіною, заставленою книжками й журналами — їхні погляди зустрілись, І Коїма, яку всі вважали дуже влюбливою, насмішкувато показала язика. Спересердя Канае одвернувсь і заглибився в роботу.
Разів зо три Канае нишком поглядав на годинник, чого за ним звичайно не помічалося. Він нічого не міг вдіяти із собою — раз по раз над коректурою випливало обличчя Аяко. А крім того, з його голови не виходило кепкування сусіда і довгий червоний язик Коїми. Душевні муки тривали менше ніж годину, та здавалися нескінченними. Нарешті настала п'ята — Канае швидко прибрав на своєму столі, взяв портфель і підійшов до стола головного в глибині кімнати. „Найважливіше — це сміливість,— переконував він себе.— І сила волі”.
— Дозвольте відлучитися, мені треба залагодити одну справу.
Сімма відірвав від паперів насуплене обличчя, глянув спочатку на Канае, а тоді на настінний електричний годинник: щойно минула п'ята.
— Гаразд,— сказав він, повернувши до Канае свою похмуру фізіономію, І тут же поринув з головою в роботу. Боячись, щоб головний не затримав його, якщо баритиметься, Канае притьмом попрощався з колегами й вискочив із прокуреної редакторської кімнати. Звичайно робочий день тривав до п'ятої, але йти додому можна було лише з дозволу головного. Та поки він не закінчив своєї роботи, про це і не варто було згадувати. Як на те, Сімма не спішив підніматися зі свого стільця — здавалось, він приріс до нього.
„Словом, усюди потрібна сила волі,— думав Канае, спускаючись сходами.— Найголовніше — це випередити суперника”. Тоді згадав Аяко, що жде його у букініста, й мимоволі всміхнувся. Мабуть, тому й дівчині-вахтеру привітно вклонився, коли виходив надвір. „А чого це я завжди піддаюся Мотоко, що мною легковажить? — запитував себе Канае.— Зовсім по-іншому я почуваюся з Аяко. Можу розслабитися, не бути насторожі. Певно, тому, що вона ніби промениться душевним теплом”.
Пробиваючись крізь людський натовп у цю надвечірню годину, Канае раптом згадав недавню розмову в кав'ярні, і йому почало видаватися, що Аяко не можна назвати до кінця відвертою. Та зрештою, якби він не знав Мотоко, а після випадкової зустрічі на художній виставці завів знайомство лише з Аяко, то не мав би зайвих клопотів і міг би говорити, нічого не остерігаючись. А так за його плечима завжди стояла привидом Мотоко, прислухалася до розмови і шукала в ній інший, потаємний зміст. Хоч би як щиро він поводився, а все одно між ним і Аяко раптом з'являлася тінь іншої жінки.
Канае помітив Аяко в глибині букіністичної книгарні. Ззаду вона здалася йому цілком безпорадною. Книжок вона не купила, тримала в руці лише свою торбинку. Коли він покликав її, вона з радощів мало не зойкнула.
Він узяв таксі, і вони поїхали до ресторану на центральній вулиці міста,— не найвищого класу (на це не вистачило б його грошей), але й непоганого. За обідом Аяко поводилась, як дівчина з порядної сім'ї, а душу Канае щось ніби гризло. Чи не те, що між ними стояла привидом Мотоко? Невинне обличчя Аяко світилося радістю, але говорила вона мало. „Мабуть, збоку ми здаємося ближчими, ніж бувають друзі, і більш чужими, ніж бувають коханці»,— подумав Канае.
Після обіду, вже на вулиці, Канае запропонував піти в кіно, але Аяко не відповіла. Ще не було дуже пізно, а вони не знали, як згаяти час.
— То що будемо робити? Може, підемо до вас додому?
— Не хочу.
— От біда! Може, ви хочете щось побачити або десь прогулятися?
— Нічого не хочу. І додому не тягне.
Канае з цікавістю дивився подобрілими від невеликої порції пива очима на вередливу, як мала дитина, супутницю.
— Чому не тягне? Вам незатишно в Нісімото-сан? — спитав він.
— Та ні,— ніби чимось нажахана, вона обернулась до Канае і раптом з незвичайною напругою в голосі додала: — Просто я не люблю самотності. Вечори, коли Мотоко-сан на роботі, такі довгі й сумні! Вона радить мені зайнятися малюванням, та я нічому не можу віддатися, навіть читанню. Ось того й додому мене не тягне.
— Зрозуміло,— відповів Канае.
— А з вами такого не буває?
— Я звик жити один. Мені так дуже добре. Думки не розбігаються, і душа може зосередитися.
— Я б теж примирилась і звикла, якби щовечора залишалася на самоті. А то ж Мотоко-сан ходить на роботу через день — у вівторок, четвер і суботу. Так мені ще важче. Я ніколи не призвичаюся до самотності. Нічого не робити, а тільки чекати повернення Мотоко-сан з роботи — хіба може бути щось жалюгідніше? Мотоко-сан абсолютно не розуміє мого душевного стану. А ви?
— Розумію.
Так, Канае розумів її, та з цієї розмови зробив висновок, що Аяко мучить не стільки самотність, як щось серйозніше — тривога, а може, й страх. І, звичайно, не від холодного осіннього вітру легко дрижало її тіло.
— Отже, вам треба вертатися додому одночасно з Мотоко-сан. А чи не зайти нам до неї на роботу — в бар? Забрали б її з собою.
У цю мить сталося щось несподіване — чи то від легкого сп'яніння, чи від того, що між співрозмовниками з'явилася тінь Мотоко, Аяко стрепенулась і вигукнула:
— Це неможливо! Це однаково, що образити Мотоко-сан! Як ви могли таке сказати?
— Даруйте, даруйте.— Канае зупинився.— Та що мені з вами робити? Додому вас не тягне, і йти нікуди не хочете. А від такої ходьби можна з ніг звалитися.
Аяко покірно кивнула головою й тихо сказала:
— То я йду додому.
— Все-таки йдете? А ви не проти, щоб перед тим десь випити чаю?
— Дякую. Досить з мене того чаю. Ви так мене начастували. То я піду до станції.
Аяко обернулась і рушила. Канае не міг збагнути її поведінки. Казала, що не любить самотності, а піти разом з ним у кіно відмовилася. І водночас не можна було сказати, що вона сердиться.
У вагоні електропоїзда, що курсував на лінії Ямате, вони сиділи поряд: Аяко дивилася поперед себе й лише відповідала на запитання Канае. Перед станцією Ікебукуро він підвівся, щоб провести її, та вона сказала, що не треба, бо ще доведеться їхати автобусом.
— Тільки змарнуєте дорогоцінний час.
— Байдуже.
— Щиро дякую вам за сьогоднішній день. Мені справді з вами дуже приємно,— сказала Аяко і, зупинивши його рукою, пірнула в юрбу пасажирів за дверима. Якийсь час Канае відчував на лікті тепло її долоні.
Повернувшись додому, він переодягнувся і плюхнувся на стілець перед столиком. До півночі залишалося ще багато, щоб виконати сьогоднішню частку літературної роботи. У громадську лазню він вирішив не йти, а поставив чайник на електроплитку й розгорнув свій роман на недописаній сторінці. І саме тоді в голові йому сяйнула думка: „А може, Аяко хотіла сюди завітати? Спокійно зі мною поговорити”. Цей здогад здався йому цілком достовірним. Вона ж сказала, що не хоче повертатися додому й сидіти на самоті. І йти в кіно або кудись-інде теж не схотіла. А про відвідання бару „Леда” й чути не бажала. Коли так, то вона прагла побувати тут, у цій кімнаті, та він не здогадався. Хотіла побувати в цій непривітній, малій, всього на вісім татамі холостяцькій кімнатці, де він мережить свої мрії. Якби вона сюди прийшла…
Ніби притулившись до стовпа, Аяко чекала Канае біля віконця вахтера: проти виходу у блідих променях сонця видніла її постать, а обличчя залишалося в тіні. І лише тремтячий голос видавав її стривоженість — здавалось, вона от-от утече.
— Яка несподіванка! От добре, що ви навідалися! — здалеку радісно вигукнув Канае, та помітивши, що дівчина-вахтер мало не пирскає зі сміху, стежачи за ним, поспішив до Аяко й тихо спитав: — Якась нагальна справа?
— Та ні, нічого особливого. Просто забігла на хвилину… Якщо ви зайняті, то я піду…— і, не чекаючи відповіді, Аяко рушила до виходу. У цей час кілька молодих робітників саме заносили в коридор нові пакунки щойно видрукуваних книжок на додачу до тих, що вже лежали попід стінами. Розгублена й безпорадна, боязко зіщулившись, вона дала їм дорогу. Штовхаючи її легенько поперед себе, Канае вийшов надвір.
— То що, підемо в он ту кав'ярню?
— Але ж ви на роботі… Хіба вам можна?..
— Байдуже. Якби я провів вас до вітальні, то ви б усім упали в око. Зрештою, у нас, так би мовити, заведено зустрічатися з клієнтами в кав'ярні.
— Але ж я прийшла не у справах. Просто…
— Хай це вас не турбує. Я сам збирався випити чашку кави.
Проходячи з Аяко людною вулицею, Канае поминув уже другу кав'ярню. Звичайно гостей приймали у двох кімнатках вітальні або просто в робочих кабінетах видавництва, а якщо ні, то вели до найближчої кав'ярні. Канае навмисне вибрав якнайдальшу, бо побоювався натрапити на знайомих редакторів. Ним керував дивний егоїзм: хай краще вважають його за прогульника, ніж мають бачити Аяко. Якщо дівчина-вахтер склеїла таку міну, то що скажуть інші, злі на язик, коли він з нею потрапить їм на очі?
На дзвінок з вахтерської кабіни трубку підняла Коїма, а коли Канае зірвався з місця й поспішив до телефону, вона ж з особливим притиском на останньому слові поглузувала: „От тобі й маєш! ..” На запитання сусіда Куїми відповіла: „Ісікі-кун просто так не спішить”. Ці слова наздогнали Канае тоді, коли він широкими кроками прямував до дверей. Вже на сходах йому стало вкрай незручно — так наче раптом його обличчя залило фарбою.
А от зараз, сидячи за столиком у кав'ярні віч-на-віч з Аяко, він уже не переживав з цього приводу, бо появу рум’янцю міг пояснити швидкою ходою або холодним надвечірнім вітром. Взагалі Канае мав звичку передусім шукати для будь-якого свого вчинку якусь причину або виправдання.
Та Аяко не дивилась на нього, а скромно опустила вниз. Не помітила вона й того, що подали каву.
— Що з вами? Пийте, а то схолоне.
— Ага…
„Коли це я востаннє з нею зустрічався?” — пригадував Канае. Здається, місяць тому, в кінці вересня вона навмисне завітала до нього, щоб дізнатися, куди це Мотоко ввечері пропадає. Незабаром Канае вивідав, що її старша подруга підробляє в барі, але Аяко про це не розповів. Вирішив, що його роль на цьому закінчилася, коли від самої Мотоко почув, що вона, мовляв, відкрилася Ая-тян, і та розплакалася. Крім того, знаючи, що в суботу ввечері Мотоко на роботі, а Аяко сидить удома сама, Канае вже не осмілювався, як колись („Регулярно, як рейсовий пароплав або літак”,— кепкували дівчата), приходити в гості в дім Нісімото. Бо чомусь відчував гризоти сумління. А от сьогодні, у вівторок, його не залишала думка, що в барі „Леда” можна було б побачити Мотоко.
Саме в цю хвилину Аяко підвела голову і спитала:
— Сома-сан, ви гніваєтеся на мене?
— Я? Чому? — Канае розгубився. Аяко поставила на блюдце чашку, ледве пригубивши її, і дивилася на нього очима, відкритими трохи ширше, ніж звичайно. У її погляді майнула тінь страждання.— Що це на вас найшло? Я не маю причини сердитися на вас.
— То чого ж ви нас обходите?
— Пробачте. Не хотів набридати. Здається, Мотоко-сан у всьому призналась, і я подумав, що ви заспокоїлися.
— Як це я можу заспокоїтися? Працювати в барі… Це ж просто жах! — її очі зволожились, здавалось, із них от-от бризнуть сльози, але в ту ж мить Аяко стримала свої почуття і, ніби нічого не сталося, запитала: — Сома-сан, ви бачилися з Мотоко-сан?
— Ага,— признався він, ще не встигши приглушити в собі досади.— Бачився. Вона нітрохи не годиться для такої роботи, така нещасна. Але вам, Аяко-сан, нема чого переживати. Вона ж найнялася працювати в барі не заради вас.
— Тоді заради кого?
— А хіба ви не знаєте, яка в неї примхлива натура?
Таким поворотом розмови Канае намагався відвернути увагу Аяко від того, що потай зустрічався з Мотоко. Невже Мотоко розповіла про його відвідання бару „Леда”? А може, Аяко догадалася про це з його власних, необачно сказаних слів?
— Мотоко-сан підробляє нам на прожиток. Тому мені прикро.
— Це у вас думки розігралися.
— Я теж хочу піти на службу. Часом не знаєте підходящого місця?
Раптом Аяко підвела очі й усміхнулась, а її рука потяглася до чашки з кавою. Канае запалив цигарку, і по його обличчю розпливлося радісне заспокоєння.
— Для такої, як ви, панночки важко що-небудь підшукати.
— Я згодна на все.
— Могли б працювати і в барі?
Видно, Канае сказав зайве, бо Аяко спохмурніла, кивнула головою і тихо промовила:
— Ради дорогої людини я б зробила що завгодно. Нічого б не побоялася. Хіба що роботи в барі. Правда, я ще не знаю, наскільки дорога мені Мотоко-сан.
— Ви хочете сказати, що вона не з тих, які вам подобаються? Цікаво.
— Що цікаво?
— Вибачте. Я заговорююсь. Трохи розгубився. То що ви зараз збираєтесь робити?
Аяко поспішила взяти із стільця торбинку і проказала:
— Пробачте, що за такою пустою балачкою забрала у вас стільки часу.
— Ну що ви! Все одно скоро кінець робочого дня. Я збігаю на хвилинку у видавництво, залагоджу свої справи і тоді буду вільний. Ви нікуди не спішите?
Дівчина заперечливо похитала головою і сказала:
— Дома мені нічого робити, все одно Мотоко-сан нема.
— То, може, разом повечеряємо? Ви прийшли саме вчасно: я ще не розтринькав зарплати, яку одержав кілька днів тому. Ви що, знали про це?
— Та начебто ні,— засміялася Аяко, і на ї щоках з'явилися, як у дитини, ямочки.-Мені просто незручно…
— Що ж тут такого? Треба ж хоч раз вас пригостити. А ви не змогли б погуляти десь до п'ятої?
— Чого ж ні. Потиняюсь у букініста.
Вони вийшли з кав'ярні, і Канае показав Аяко букіністичну книгарню поблизу перехрестя, де вона мала почекати до п'ятої години, а тоді поспішив до видавництва. Проминувши віконце вахтера, він одним скоком подолав скрипучі сходи.
— Ну й красуня до тебе приходила! Прикидаєшся дурником, а самому пальця в рот не клади,-тихо почав Куїма за сусіднім столом.
— Звідки ти знаєш? — оторопів Канае. Адже в кав'ярні нікого із співробітників начебто не було. Невже його провокують на відвертість?
— Коїма про все розвідала внизу, у вахтера. Вона знову виявляє до тебе жагучий інтерес.
Канае мимоволі перевів очі на редакторку навпроти, під стіною, заставленою книжками й журналами — їхні погляди зустрілись, І Коїма, яку всі вважали дуже влюбливою, насмішкувато показала язика. Спересердя Канае одвернувсь і заглибився в роботу.
Разів зо три Канае нишком поглядав на годинник, чого за ним звичайно не помічалося. Він нічого не міг вдіяти із собою — раз по раз над коректурою випливало обличчя Аяко. А крім того, з його голови не виходило кепкування сусіда і довгий червоний язик Коїми. Душевні муки тривали менше ніж годину, та здавалися нескінченними. Нарешті настала п'ята — Канае швидко прибрав на своєму столі, взяв портфель і підійшов до стола головного в глибині кімнати. „Найважливіше — це сміливість,— переконував він себе.— І сила волі”.
— Дозвольте відлучитися, мені треба залагодити одну справу.
Сімма відірвав від паперів насуплене обличчя, глянув спочатку на Канае, а тоді на настінний електричний годинник: щойно минула п'ята.
— Гаразд,— сказав він, повернувши до Канае свою похмуру фізіономію, І тут же поринув з головою в роботу. Боячись, щоб головний не затримав його, якщо баритиметься, Канае притьмом попрощався з колегами й вискочив із прокуреної редакторської кімнати. Звичайно робочий день тривав до п'ятої, але йти додому можна було лише з дозволу головного. Та поки він не закінчив своєї роботи, про це і не варто було згадувати. Як на те, Сімма не спішив підніматися зі свого стільця — здавалось, він приріс до нього.
„Словом, усюди потрібна сила волі,— думав Канае, спускаючись сходами.— Найголовніше — це випередити суперника”. Тоді згадав Аяко, що жде його у букініста, й мимоволі всміхнувся. Мабуть, тому й дівчині-вахтеру привітно вклонився, коли виходив надвір. „А чого це я завжди піддаюся Мотоко, що мною легковажить? — запитував себе Канае.— Зовсім по-іншому я почуваюся з Аяко. Можу розслабитися, не бути насторожі. Певно, тому, що вона ніби промениться душевним теплом”.
Пробиваючись крізь людський натовп у цю надвечірню годину, Канае раптом згадав недавню розмову в кав'ярні, і йому почало видаватися, що Аяко не можна назвати до кінця відвертою. Та зрештою, якби він не знав Мотоко, а після випадкової зустрічі на художній виставці завів знайомство лише з Аяко, то не мав би зайвих клопотів і міг би говорити, нічого не остерігаючись. А так за його плечима завжди стояла привидом Мотоко, прислухалася до розмови і шукала в ній інший, потаємний зміст. Хоч би як щиро він поводився, а все одно між ним і Аяко раптом з'являлася тінь іншої жінки.
Канае помітив Аяко в глибині букіністичної книгарні. Ззаду вона здалася йому цілком безпорадною. Книжок вона не купила, тримала в руці лише свою торбинку. Коли він покликав її, вона з радощів мало не зойкнула.
Він узяв таксі, і вони поїхали до ресторану на центральній вулиці міста,— не найвищого класу (на це не вистачило б його грошей), але й непоганого. За обідом Аяко поводилась, як дівчина з порядної сім'ї, а душу Канае щось ніби гризло. Чи не те, що між ними стояла привидом Мотоко? Невинне обличчя Аяко світилося радістю, але говорила вона мало. „Мабуть, збоку ми здаємося ближчими, ніж бувають друзі, і більш чужими, ніж бувають коханці»,— подумав Канае.
Після обіду, вже на вулиці, Канае запропонував піти в кіно, але Аяко не відповіла. Ще не було дуже пізно, а вони не знали, як згаяти час.
— То що будемо робити? Може, підемо до вас додому?
— Не хочу.
— От біда! Може, ви хочете щось побачити або десь прогулятися?
— Нічого не хочу. І додому не тягне.
Канае з цікавістю дивився подобрілими від невеликої порції пива очима на вередливу, як мала дитина, супутницю.
— Чому не тягне? Вам незатишно в Нісімото-сан? — спитав він.
— Та ні,— ніби чимось нажахана, вона обернулась до Канае і раптом з незвичайною напругою в голосі додала: — Просто я не люблю самотності. Вечори, коли Мотоко-сан на роботі, такі довгі й сумні! Вона радить мені зайнятися малюванням, та я нічому не можу віддатися, навіть читанню. Ось того й додому мене не тягне.
— Зрозуміло,— відповів Канае.
— А з вами такого не буває?
— Я звик жити один. Мені так дуже добре. Думки не розбігаються, і душа може зосередитися.
— Я б теж примирилась і звикла, якби щовечора залишалася на самоті. А то ж Мотоко-сан ходить на роботу через день — у вівторок, четвер і суботу. Так мені ще важче. Я ніколи не призвичаюся до самотності. Нічого не робити, а тільки чекати повернення Мотоко-сан з роботи — хіба може бути щось жалюгідніше? Мотоко-сан абсолютно не розуміє мого душевного стану. А ви?
— Розумію.
Так, Канае розумів її, та з цієї розмови зробив висновок, що Аяко мучить не стільки самотність, як щось серйозніше — тривога, а може, й страх. І, звичайно, не від холодного осіннього вітру легко дрижало її тіло.
— Отже, вам треба вертатися додому одночасно з Мотоко-сан. А чи не зайти нам до неї на роботу — в бар? Забрали б її з собою.
У цю мить сталося щось несподіване — чи то від легкого сп'яніння, чи від того, що між співрозмовниками з'явилася тінь Мотоко, Аяко стрепенулась і вигукнула:
— Це неможливо! Це однаково, що образити Мотоко-сан! Як ви могли таке сказати?
— Даруйте, даруйте.— Канае зупинився.— Та що мені з вами робити? Додому вас не тягне, і йти нікуди не хочете. А від такої ходьби можна з ніг звалитися.
Аяко покірно кивнула головою й тихо сказала:
— То я йду додому.
— Все-таки йдете? А ви не проти, щоб перед тим десь випити чаю?
— Дякую. Досить з мене того чаю. Ви так мене начастували. То я піду до станції.
Аяко обернулась і рушила. Канае не міг збагнути її поведінки. Казала, що не любить самотності, а піти разом з ним у кіно відмовилася. І водночас не можна було сказати, що вона сердиться.
У вагоні електропоїзда, що курсував на лінії Ямате, вони сиділи поряд: Аяко дивилася поперед себе й лише відповідала на запитання Канае. Перед станцією Ікебукуро він підвівся, щоб провести її, та вона сказала, що не треба, бо ще доведеться їхати автобусом.
— Тільки змарнуєте дорогоцінний час.
— Байдуже.
— Щиро дякую вам за сьогоднішній день. Мені справді з вами дуже приємно,— сказала Аяко і, зупинивши його рукою, пірнула в юрбу пасажирів за дверима. Якийсь час Канае відчував на лікті тепло її долоні.
Повернувшись додому, він переодягнувся і плюхнувся на стілець перед столиком. До півночі залишалося ще багато, щоб виконати сьогоднішню частку літературної роботи. У громадську лазню він вирішив не йти, а поставив чайник на електроплитку й розгорнув свій роман на недописаній сторінці. І саме тоді в голові йому сяйнула думка: „А може, Аяко хотіла сюди завітати? Спокійно зі мною поговорити”. Цей здогад здався йому цілком достовірним. Вона ж сказала, що не хоче повертатися додому й сидіти на самоті. І йти в кіно або кудись-інде теж не схотіла. А про відвідання бару „Леда” й чути не бажала. Коли так, то вона прагла побувати тут, у цій кімнаті, та він не здогадався. Хотіла побувати в цій непривітній, малій, всього на вісім татамі холостяцькій кімнатці, де він мережить свої мрії. Якби вона сюди прийшла…
ВЕЧІР
„Он воно що! Он що сталося,— шепотів він у нестямі тремтячими губами.— А хіба ти не сподівався такого?” Канае навіть не пам'ятав, як повернувся від провідника на своє місце, як проходив, намагаючись зберегти рівновагу, крізь вагони. За коротку мить простір навколо нього ніби замкнувся, звузився так, що не можна було ворухнутися, більше того, щось здушило й нутрощі. Водночас у очах посіріло, потемніло, почорніло, і тільки внутрішній голос, що, здавалось, належав іншій людині, повторював: „Он воно що! Все дуже просто. Ти навіть не сподівався…”
— Щось сталося?
Як у кошмарному сні, стіни замкнутого простору потроху роздавалися, прозорішали і разом з цим до нього повернувся зір — Канае отямився. Ні, він не втрачав притомності. Він бачив стривожене, спантеличене обличчя дівчини, що сиділа навпроти. Бачив, але не міг збагнути, звідки вона взялася й чого сидить перед ним. Щойно в його мозку стався вибух страшних думок — вони не встигли набрати словесної форми, і ось тепер їхні уламки, кружляючи, падали вниз. „Он воно що! ..”
— Якась прикра звістка?
Канае машинально кивнув і завдяки цьому рухові помітив затиснутий у правій руці телеграфний бланк. Будь-хто з першого погляду зрозумів би, що з ним щось негаразд. Але Канае напустив на себе маску урочистості і підроблено всміхнувся.
— Ох, пробачте, задумався…
Він склав докупи папірець і, відчуваючи бажання ще раз його перечитати — мав надію, що, може, тепер текст виявиться цілком іншим, наприклад таким: „Обоє живі та здорові”,— засунув у записник, вийнятий з кишені піджака. „Чудес не буває. Хіба ти не підозрював, що нічого вже не вдасться виправити?” Уламки думок, кружляючи, все ще падали вниз. Канае відчув, що дівчина не спускає з нього свого погляду.
— Я розпорядився, щоб відповідь на мою телеграму догнала мене в Нагої. І от вона прийшла.
— З прикрою новиною?
— Дуже. Про смерть.
На обличчі сусідки застигло співчуття й переляк, а в очах проступило болісне зусилля позбутися раптового заціпеніння. Мабуть, її обличчя, як дзеркало, відбивало його власне, ще застигліше, ніж у мерця. Щоб переконати її, що він, Канае, не вмер, треба заговорити. Тоді маска перетвориться на справжнє обличчя, і він зможе об'єктивно оцінити факти. А тому Канае, прикидаючись веселим, ніби нічого й не сталося, почав розповідати:
— Їду до Хіросіми. Там у лікарні мої друзі.
— У Хіросімі? Може, через променеву хворобу?
Обличчя дівчини вже починало м'якнути, та при цих словах знову заціпеніло. Канае збагнув, що сама згадка про Хіросіму завжди жахає. Проклята земля. На тій проклятій землі загинули прокляті люди. Ні, це не означає, що загинула саме Мотоко. А хто ж тоді? Цього він не знав.
— Та ні, не з цієї причини. Хоч у лікарні…— Канае запнувся, бо не міг провадити далі таким веселим тоном. Власне, як їй усе пояснити? Зовсім чужій людині. Мабуть, не просто розповісти про все дівчині, яка лише за звичаєм поспівчувала йому. Навряд чи вона щось зрозуміє.
Свист парового опалення гучнішав, до нього домішувався перестук вагонів. За вікнами так стемніло, що крізь мокру від дощу шибку нічого не можна було розрізнити, при слабому освітленні вона перетворилася на дзеркало, в якому відбивалося темно-бліде обличчя Канае. З пальта дівчини, висіло на вішалці край вікна, час од часу скапувала на підлогу вода.
— Щось сталося?
Як у кошмарному сні, стіни замкнутого простору потроху роздавалися, прозорішали і разом з цим до нього повернувся зір — Канае отямився. Ні, він не втрачав притомності. Він бачив стривожене, спантеличене обличчя дівчини, що сиділа навпроти. Бачив, але не міг збагнути, звідки вона взялася й чого сидить перед ним. Щойно в його мозку стався вибух страшних думок — вони не встигли набрати словесної форми, і ось тепер їхні уламки, кружляючи, падали вниз. „Он воно що! ..”
— Якась прикра звістка?
Канае машинально кивнув і завдяки цьому рухові помітив затиснутий у правій руці телеграфний бланк. Будь-хто з першого погляду зрозумів би, що з ним щось негаразд. Але Канае напустив на себе маску урочистості і підроблено всміхнувся.
— Ох, пробачте, задумався…
Він склав докупи папірець і, відчуваючи бажання ще раз його перечитати — мав надію, що, може, тепер текст виявиться цілком іншим, наприклад таким: „Обоє живі та здорові”,— засунув у записник, вийнятий з кишені піджака. „Чудес не буває. Хіба ти не підозрював, що нічого вже не вдасться виправити?” Уламки думок, кружляючи, все ще падали вниз. Канае відчув, що дівчина не спускає з нього свого погляду.
— Я розпорядився, щоб відповідь на мою телеграму догнала мене в Нагої. І от вона прийшла.
— З прикрою новиною?
— Дуже. Про смерть.
На обличчі сусідки застигло співчуття й переляк, а в очах проступило болісне зусилля позбутися раптового заціпеніння. Мабуть, її обличчя, як дзеркало, відбивало його власне, ще застигліше, ніж у мерця. Щоб переконати її, що він, Канае, не вмер, треба заговорити. Тоді маска перетвориться на справжнє обличчя, і він зможе об'єктивно оцінити факти. А тому Канае, прикидаючись веселим, ніби нічого й не сталося, почав розповідати:
— Їду до Хіросіми. Там у лікарні мої друзі.
— У Хіросімі? Може, через променеву хворобу?
Обличчя дівчини вже починало м'якнути, та при цих словах знову заціпеніло. Канае збагнув, що сама згадка про Хіросіму завжди жахає. Проклята земля. На тій проклятій землі загинули прокляті люди. Ні, це не означає, що загинула саме Мотоко. А хто ж тоді? Цього він не знав.
— Та ні, не з цієї причини. Хоч у лікарні…— Канае запнувся, бо не міг провадити далі таким веселим тоном. Власне, як їй усе пояснити? Зовсім чужій людині. Мабуть, не просто розповісти про все дівчині, яка лише за звичаєм поспівчувала йому. Навряд чи вона щось зрозуміє.
Свист парового опалення гучнішав, до нього домішувався перестук вагонів. За вікнами так стемніло, що крізь мокру від дощу шибку нічого не можна було розрізнити, при слабому освітленні вона перетворилася на дзеркало, в якому відбивалося темно-бліде обличчя Канае. З пальта дівчини, висіло на вішалці край вікна, час од часу скапувала на підлогу вода.