Страница:
— Он там лежать платівки. Можете поставити,— озвалася ззаду Мотоко. У її голосі знову вчувалася приязнь.
— А не заважатиму?
— Нітрохи. Я завжди працюю при музиці.
Канае й сьогодні раз по раз поглядав на знайомий програвач у кутку кімнати, поряд з яким стояло ребром зо два десятки платівок. Забувши про все на світі, він заходився читати наклейки. Майже все — інструментальна музика Баха, Моцарта і Бетховена. Серед платівок тільки одна була довгограюча, але й від простих у нього аж очі розбігалися, — так хотілося послухати. Він мало не охав. Та поки вибирав, одчинились двері і пролунав дзвінкий голос:
— А ось і я! Вибачте, що спізнилася.
Канае обернувся — в кімнату заходила Аяко Аймі з великим пакунком.
— Добрий день, Сома-сан! Нісімото-сан сказала внизу, що ви завітали.
— Наш гість засмутився, коли побачив, що Ая-тян нема,— промовила офіційним тоном Мотоко, і Аяко зразу почервоніла. „Так спішила, що аж змарніла” ,— збрехала вона не дуже переконливо.
— Моегі-сан прийняла мене холодно, і я мало не пішов додому,— виправдовувався Канае.
— Чим це я вам не догодила?
— Мотоко-сан, невже ви не пригостили гостя чаєм? — запитала Аяко.
— Ви ж не погодилися на мою пропозицію, хіба не так? — відповів Канае.
— Ви про обкладинку? А невже вам горить?
— Та ні, але хотілося б мати її до кінця червня.
— Ну що ж, подумаємо. Ви ще зайдете?
— А дасте тоді послухати ваші платівки?
Мотоко кивнула головою. Чорне волосся заслонило їй очі, і вона роздратовано відгорнула його рукою, що тримала палітру.
— Сома-сан, ідіть сюди. І ви, Мотоко-сан, перепочиньте.
Вгощаю чаєм,— почувся голос Аяко з маленької кімнаті
— Може, допомогти? — запитав Канае.
— Відкрийте, будь ласка, оцю пачку з тістечками.
— Мені аж незручно: ніби напросився на частування.
— Сома-сан, вам пощастило. Я роздобула в універмазі подарунок для Мотоко-сан, тож приєднуйтесь до мене.
Посередині кімнати, як і раніше, стояло котацу. В таку гарну погоду не було бажання гріти ноги під його ковдрою.
— Сьогодні вісімнадцяте квітня, а ви ще тримаєте котацу.
— Та…
— Що, полінувалися прибрати?
— Зовсім ні,— лагідно сказала Аяко, потім тихо додала: — Мотоко-сан мерзлякувата.
— Ая-тян, Сома-сан уже знає,— озвалася з майстерні Мотоко.
— Про це?
— Я йому сьогодні розповіла… Сома-сан, мені не вистачає білокрівців, та, на жаль, котацу не помагає.
Канае опустив голову, бо зрозумів, як нерозважно поводився. Тим часом Аяко спритно розливала чай, а він розкладав по тарілочках тістечка. Поглядаючи на її профіль, Канае міркував: „Таки не вдалося мені побачити, як вона йшла додому. Певно, я читав тоді наклейки на платівках”.
— Мотоко-сан, ідіть сюди.
Услід Аяко й Канае повернувся обличчям до майстерні. Мотоко зиркнула на них і мовчки опустила голову. Канае здалося, що за цю коротку мить він побачив у її очах відчай, мішаний з роздратуванням — таке буває у погляді людини, що простягає руку потопельнику, а той відмовляється від порятунку. „В її душі таїться якесь загадкове почуття”,— подумав він.
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
УЧОРА
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
НАВЕСНІ, ДВІСТІ СІМДЕСЯТ ТРИ ДНІ ТОМУ
— А не заважатиму?
— Нітрохи. Я завжди працюю при музиці.
Канае й сьогодні раз по раз поглядав на знайомий програвач у кутку кімнати, поряд з яким стояло ребром зо два десятки платівок. Забувши про все на світі, він заходився читати наклейки. Майже все — інструментальна музика Баха, Моцарта і Бетховена. Серед платівок тільки одна була довгограюча, але й від простих у нього аж очі розбігалися, — так хотілося послухати. Він мало не охав. Та поки вибирав, одчинились двері і пролунав дзвінкий голос:
— А ось і я! Вибачте, що спізнилася.
Канае обернувся — в кімнату заходила Аяко Аймі з великим пакунком.
— Добрий день, Сома-сан! Нісімото-сан сказала внизу, що ви завітали.
— Наш гість засмутився, коли побачив, що Ая-тян нема,— промовила офіційним тоном Мотоко, і Аяко зразу почервоніла. „Так спішила, що аж змарніла” ,— збрехала вона не дуже переконливо.
— Моегі-сан прийняла мене холодно, і я мало не пішов додому,— виправдовувався Канае.
— Чим це я вам не догодила?
— Мотоко-сан, невже ви не пригостили гостя чаєм? — запитала Аяко.
— Ви ж не погодилися на мою пропозицію, хіба не так? — відповів Канае.
— Ви про обкладинку? А невже вам горить?
— Та ні, але хотілося б мати її до кінця червня.
— Ну що ж, подумаємо. Ви ще зайдете?
— А дасте тоді послухати ваші платівки?
Мотоко кивнула головою. Чорне волосся заслонило їй очі, і вона роздратовано відгорнула його рукою, що тримала палітру.
— Сома-сан, ідіть сюди. І ви, Мотоко-сан, перепочиньте.
Вгощаю чаєм,— почувся голос Аяко з маленької кімнаті
— Може, допомогти? — запитав Канае.
— Відкрийте, будь ласка, оцю пачку з тістечками.
— Мені аж незручно: ніби напросився на частування.
— Сома-сан, вам пощастило. Я роздобула в універмазі подарунок для Мотоко-сан, тож приєднуйтесь до мене.
Посередині кімнати, як і раніше, стояло котацу. В таку гарну погоду не було бажання гріти ноги під його ковдрою.
— Сьогодні вісімнадцяте квітня, а ви ще тримаєте котацу.
— Та…
— Що, полінувалися прибрати?
— Зовсім ні,— лагідно сказала Аяко, потім тихо додала: — Мотоко-сан мерзлякувата.
— Ая-тян, Сома-сан уже знає,— озвалася з майстерні Мотоко.
— Про це?
— Я йому сьогодні розповіла… Сома-сан, мені не вистачає білокрівців, та, на жаль, котацу не помагає.
Канае опустив голову, бо зрозумів, як нерозважно поводився. Тим часом Аяко спритно розливала чай, а він розкладав по тарілочках тістечка. Поглядаючи на її профіль, Канае міркував: „Таки не вдалося мені побачити, як вона йшла додому. Певно, я читав тоді наклейки на платівках”.
— Мотоко-сан, ідіть сюди.
Услід Аяко й Канае повернувся обличчям до майстерні. Мотоко зиркнула на них і мовчки опустила голову. Канае здалося, що за цю коротку мить він побачив у її очах відчай, мішаний з роздратуванням — таке буває у погляді людини, що простягає руку потопельнику, а той відмовляється від порятунку. „В її душі таїться якесь загадкове почуття”,— подумав він.
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
Спочатку рядки літер на папері ні про що не говорили. Та це тривало лише одну мить. Канае почав читати:
„Минулої ночі в місцевому готелі Мотоко Моегі та Аяко Аймі зробили спробу отруїтися, сьогодні вранці їх привезено до нашої…”
В очах Канае потемніло, йому здалося, ніби літери зароїлися, як мушва. Вони люто кусали його в самий мозок, але він читав далі:
„…лікарні, де їм подано медичну допомогу, але стан їх критичний. Просимо повідомити родичів і негайно приїхати. Передмістя Хіросіми, лікарня Фуцукаматі”.
Канае дивився на телеграму й не вірив своїм очам. У голові не було жодної думки.
— Сома-сан!
Він опам'ятався. Зиркнувши на бліде обличчя старої Нісімото, раптом пригадав, що з ним відбувається. „Канае, тримайся! Ти ж мужчина!” — дорікнув він собі й навмисне голосно промовив:
— Нічого страшного. Вони ж живі!
Господиня раптом стиснула обома руками його руку з телеграмою. Її тремтіння передалось і йому.
— Цього ще не вистачало…
У її очах забриніли сльози. Канае посадив стару на порозі їдальні, сам сів поруч. І тоді ще раз глянув на телеграму.
— Термінова?.. Сьогодні зранку їх виявили й одразу помітили в лікарню Фуцукаматі. Ви не знаєте, де це?
— Гм, я…
— Я так гадаю: якщо лікарня в передмісті, то треба їхати до самої Хіросіми. Я теж поїду…
— Поїдете?
— Звичайно. Тільки ось тут сказано, що треба повідомити когось із родичів. У Мотоко-сан є хтось, з ким можна було б зв'язатися?
— Вона казала, що вся її найближча рідня загинула в Хіросімі, і начебто залишився живим хтось із далеких родичів, але я про нього нічого не знаю.
— Як же бути? Може, в Аяко-сан є батьки?
— Є. Я маю їхню адресу.
— Це десь на березі Сумідагави. Принаймні я так чув. Її батько нібито лікар.
Стара Нісімото добула з шухляди комода якийсь папірець. Канае переглянув його і запхав разом із складеною телеграмою в записник.
— А тут і номер телефону є. Зайду я в ту амбулаторію Аймі та спитаю, чи хто зі мною поїде. Здається, Аяко-сан порвала з батьками.
— Начебто. І цілком покладалася на Мотоко-сан. А та, кінець кінцем, теж до неї прив'язалася. Я чомусь боялася за Мотоко-сан, але подумала: коли з нею Аяко-сан, то нічого не станеться — і заспокоїлась…
— Не треба впадати у відчай. їх напевно врятують. Учора вночі вони щось випили, а вранці їх виявили. Досить скоро. А коли так, то все якось обійдеться.
— Ви так гадаєте?
Щоб підбадьорити господиню, Канае видушив із себе усмішку, а тоді енергійно встав.
— Ну то я йду. Треба поспішати, бо я не знаю розкладу руху потягів.
— Ой, завдали вам такого клопоту…
Канае рушив до виходу, але перед дверима мимоволі глянув на сходи, що вели на другий поверх.
— Нісімото-сан,— озвався він до господині, що, видно, залишилася в їдальні,— я ще раз огляну їхню кімнату. Вчора я там уже був, та, може, цього разу знайду якусь записку.
І, не чекаючи на відповідь, Канае, мов шалений, побіг нагору.
„Минулої ночі в місцевому готелі Мотоко Моегі та Аяко Аймі зробили спробу отруїтися, сьогодні вранці їх привезено до нашої…”
В очах Канае потемніло, йому здалося, ніби літери зароїлися, як мушва. Вони люто кусали його в самий мозок, але він читав далі:
„…лікарні, де їм подано медичну допомогу, але стан їх критичний. Просимо повідомити родичів і негайно приїхати. Передмістя Хіросіми, лікарня Фуцукаматі”.
Канае дивився на телеграму й не вірив своїм очам. У голові не було жодної думки.
— Сома-сан!
Він опам'ятався. Зиркнувши на бліде обличчя старої Нісімото, раптом пригадав, що з ним відбувається. „Канае, тримайся! Ти ж мужчина!” — дорікнув він собі й навмисне голосно промовив:
— Нічого страшного. Вони ж живі!
Господиня раптом стиснула обома руками його руку з телеграмою. Її тремтіння передалось і йому.
— Цього ще не вистачало…
У її очах забриніли сльози. Канае посадив стару на порозі їдальні, сам сів поруч. І тоді ще раз глянув на телеграму.
— Термінова?.. Сьогодні зранку їх виявили й одразу помітили в лікарню Фуцукаматі. Ви не знаєте, де це?
— Гм, я…
— Я так гадаю: якщо лікарня в передмісті, то треба їхати до самої Хіросіми. Я теж поїду…
— Поїдете?
— Звичайно. Тільки ось тут сказано, що треба повідомити когось із родичів. У Мотоко-сан є хтось, з ким можна було б зв'язатися?
— Вона казала, що вся її найближча рідня загинула в Хіросімі, і начебто залишився живим хтось із далеких родичів, але я про нього нічого не знаю.
— Як же бути? Може, в Аяко-сан є батьки?
— Є. Я маю їхню адресу.
— Це десь на березі Сумідагави. Принаймні я так чув. Її батько нібито лікар.
Стара Нісімото добула з шухляди комода якийсь папірець. Канае переглянув його і запхав разом із складеною телеграмою в записник.
— А тут і номер телефону є. Зайду я в ту амбулаторію Аймі та спитаю, чи хто зі мною поїде. Здається, Аяко-сан порвала з батьками.
— Начебто. І цілком покладалася на Мотоко-сан. А та, кінець кінцем, теж до неї прив'язалася. Я чомусь боялася за Мотоко-сан, але подумала: коли з нею Аяко-сан, то нічого не станеться — і заспокоїлась…
— Не треба впадати у відчай. їх напевно врятують. Учора вночі вони щось випили, а вранці їх виявили. Досить скоро. А коли так, то все якось обійдеться.
— Ви так гадаєте?
Щоб підбадьорити господиню, Канае видушив із себе усмішку, а тоді енергійно встав.
— Ну то я йду. Треба поспішати, бо я не знаю розкладу руху потягів.
— Ой, завдали вам такого клопоту…
Канае рушив до виходу, але перед дверима мимоволі глянув на сходи, що вели на другий поверх.
— Нісімото-сан,— озвався він до господині, що, видно, залишилася в їдальні,— я ще раз огляну їхню кімнату. Вчора я там уже був, та, може, цього разу знайду якусь записку.
І, не чекаючи на відповідь, Канае, мов шалений, побіг нагору.
УЧОРА
Подумки обзиваючи себе дурнем, Канае й того вечора навідався до Нісімото. Він не надавав особливого значення відсутності дівчат, а тому не переживав так, як учора, коли ще з провулка не побачив світла у вікнах другого поверху. „Якщо вони вирушили в подорож учора вранці, то повернуться не раніше, як післязавтра, в неділю” ,— подумав він.
— Я знову прийшов. А їх усе немає? — ще на ґанку спитав він стару господиню. У порівнянні з ним, бадьорим, Нісімото мала ще більш стривожений вигляд, ніж учора.
— От добре, що ви завітали! Я чомусь не знаходжу собі місця.
Заходячи в їдальню, Канае запитав:
— А де Ген-тян?
— Уже спить.
— Так рано? Я прийшов ненадовго. Мабуть, вони поїхали кудись на екскурсію й завтра пришлють листівку.
Канае всівся зручно на дзабутоні і смакував чаєм.
— Сома-сан, ви самі живете в пансіоні? — спитала Нісімото.
— Орендую одну кімнату в великому будинку.
— А де харчуєтеся?
— В місті. А що таке?
— Певно, сумно одному? Дивлюся, з яким смаком п'єте цей виварений чай і жаль мені вас.
— То, може, й ви хочете висватати мені наречену?
— Та ні, сватання — діло клопітне. Я тільки подумала, що ви з Аяко-сан були б чудовою парою.
— З Аяко-сан?
Канае Сома відчув, як раптом запашіли його щоки.
— Аяко-сан, така лагідна й турботлива, гадаю, була б вам доброю дружиною. Коли бачу, як вона дбає про Мотоко-сан, то ловлю себе на думці, що такої серйозної дівчини в наш час не знайти. Але ж так не може тривати вічно. Вони допомагатимуть одна одній і начебто будуть задоволені, та хто може сказати, доки? Мотоко-сан має улюблене заняття й може жити одиначкою, а якщо Аяко-сан не вийде заміж, то змарнує своє життя. Бо що не кажіть, без пари жінка не може бути щасливою.
— А чого б вам не прочитати цю проповідь Аяко-сан? Ви трохи помилилися адресою.
— Так якби ви зацікавилися нею, вона відповіла б вам взаємністю.
Стара пророкувала з таким великим знанням справи, що Канае, розуміючи нездійсненність того пророцтва, аж стрепенувся. „Нісімото-сан багато чого не знає” ,— подумав він, а вголос проказав:
— У мене таке враження, що вони до смерті будуть разом.
Лагідна усмішка раптом щезла з обличчя господині, і воно спохмурніло.
— А все-таки куди вони подалися? Якби хоч це знати, то було б спокійніше на душі.
— Їхні кімнати ви оглядали?
— Ні.
— То, може, підемо нагору і я окину їх поглядом?
Канае легко встав і першим рушив сходами нагору. Повернувши два вимикачі в коридорі, відчинив двері в майстерню.
Освітлена яскравою електричною лампочкою майстерня здавалася дуже просторою. Цьому сприяло те, що всередині все було прибрано. „Небачений порядок” ,— здивувався Канае і зразу відчув, як по тілу пробіг холодок. Посередині майстерні завжди стояв мольберт, стіл і стілець, на підлозі валялися якісь речі, а зараз усе це розмістилося під стіною поряд з програвачем. „Усе це — робота Аяко-сан” ,— здогадався Канае. Впадали в око голі, брудні стіни, без картин. Полотна, одне на одному, стояли внизу на підлозі, обернуті лицем до стіни. Канае зиркнув на кілька з них — вони були замазані білою фарбою. Тепер холодок заповз у саме серце.
— Щось узнали? — озвалася від дверей господиня.
— Нічого. Все чисто прибрано. Огляну ще жилу кімнату.
Канае відсунув перегородку між майстернею й кімнаткою в японському стилі. У ній було темно, і це навіювало лихі передчуття. „Як же це так? Я ж таки вмикав світло”, — подумав Канае і здогадався, що всередині є ще один вимикач.
І ця порожня кімната вражала похмурістю. Ковдра з яскравою розцвіткою над котацу не пасувала до неї. Знайомі здавна меблі — невеликий комод, буфет для чайного посуду, книжкова шафа — мали непривабливий вигляд. Канае оглянув усі шухляди комоду, але, нічого особливого не знайшов. Зрештою, він навіть не знав, чого шукає. Наостанок Канае зирнув у шафу — на верхній полиці лежали старанно складені постільні речі, на нижній — невелика скринька.
— Нема нічого. Неприємно, ніби роблю обшук,— сказав він, зачиняючи шафу. Господиня все ще стояла біля перегородки.
— І навіщо вони так прибрали?
На таке запитання стара не могла дати розумної відповіді.
— Може тому, що Аяко-сан любить чистоту? Мотоко-сан геть усе розкидає, а сердешна Аяко-сан за нею прибирає,— сказала Нісімото і вийшла з майстерні.
Уже під дверима Канае ще раз уважно оглянув кімнати, і раптом йому пригадалось, яке обличчя було в Аяко, коли вона позавчора у нього начебто хотіла в чомусь звіритись, але не наважилася. Того вечора вона повернулася сюди наступного ранку, тобто вчора, разом з Мотоко кудись поїхала. Тоді ж таки підмела кімнати і все прибрала. „Як це сталося, що вони ні сіло ні впало вирішили мандрувати? І якщо про цей намір вона знала раніше, то чому того вечора нічого мені не сказала? Адже Аяко-сан здогадувалася, що я не байдужий до неї…”
Канае знизав плечима й зачинив двері, потім повернув обидва вимикачі в коридорі й поплентався вслід за господинею вниз.
— Я знову прийшов. А їх усе немає? — ще на ґанку спитав він стару господиню. У порівнянні з ним, бадьорим, Нісімото мала ще більш стривожений вигляд, ніж учора.
— От добре, що ви завітали! Я чомусь не знаходжу собі місця.
Заходячи в їдальню, Канае запитав:
— А де Ген-тян?
— Уже спить.
— Так рано? Я прийшов ненадовго. Мабуть, вони поїхали кудись на екскурсію й завтра пришлють листівку.
Канае всівся зручно на дзабутоні і смакував чаєм.
— Сома-сан, ви самі живете в пансіоні? — спитала Нісімото.
— Орендую одну кімнату в великому будинку.
— А де харчуєтеся?
— В місті. А що таке?
— Певно, сумно одному? Дивлюся, з яким смаком п'єте цей виварений чай і жаль мені вас.
— То, може, й ви хочете висватати мені наречену?
— Та ні, сватання — діло клопітне. Я тільки подумала, що ви з Аяко-сан були б чудовою парою.
— З Аяко-сан?
Канае Сома відчув, як раптом запашіли його щоки.
— Аяко-сан, така лагідна й турботлива, гадаю, була б вам доброю дружиною. Коли бачу, як вона дбає про Мотоко-сан, то ловлю себе на думці, що такої серйозної дівчини в наш час не знайти. Але ж так не може тривати вічно. Вони допомагатимуть одна одній і начебто будуть задоволені, та хто може сказати, доки? Мотоко-сан має улюблене заняття й може жити одиначкою, а якщо Аяко-сан не вийде заміж, то змарнує своє життя. Бо що не кажіть, без пари жінка не може бути щасливою.
— А чого б вам не прочитати цю проповідь Аяко-сан? Ви трохи помилилися адресою.
— Так якби ви зацікавилися нею, вона відповіла б вам взаємністю.
Стара пророкувала з таким великим знанням справи, що Канае, розуміючи нездійсненність того пророцтва, аж стрепенувся. „Нісімото-сан багато чого не знає” ,— подумав він, а вголос проказав:
— У мене таке враження, що вони до смерті будуть разом.
Лагідна усмішка раптом щезла з обличчя господині, і воно спохмурніло.
— А все-таки куди вони подалися? Якби хоч це знати, то було б спокійніше на душі.
— Їхні кімнати ви оглядали?
— Ні.
— То, може, підемо нагору і я окину їх поглядом?
Канае легко встав і першим рушив сходами нагору. Повернувши два вимикачі в коридорі, відчинив двері в майстерню.
Освітлена яскравою електричною лампочкою майстерня здавалася дуже просторою. Цьому сприяло те, що всередині все було прибрано. „Небачений порядок” ,— здивувався Канае і зразу відчув, як по тілу пробіг холодок. Посередині майстерні завжди стояв мольберт, стіл і стілець, на підлозі валялися якісь речі, а зараз усе це розмістилося під стіною поряд з програвачем. „Усе це — робота Аяко-сан” ,— здогадався Канае. Впадали в око голі, брудні стіни, без картин. Полотна, одне на одному, стояли внизу на підлозі, обернуті лицем до стіни. Канае зиркнув на кілька з них — вони були замазані білою фарбою. Тепер холодок заповз у саме серце.
— Щось узнали? — озвалася від дверей господиня.
— Нічого. Все чисто прибрано. Огляну ще жилу кімнату.
Канае відсунув перегородку між майстернею й кімнаткою в японському стилі. У ній було темно, і це навіювало лихі передчуття. „Як же це так? Я ж таки вмикав світло”, — подумав Канае і здогадався, що всередині є ще один вимикач.
І ця порожня кімната вражала похмурістю. Ковдра з яскравою розцвіткою над котацу не пасувала до неї. Знайомі здавна меблі — невеликий комод, буфет для чайного посуду, книжкова шафа — мали непривабливий вигляд. Канае оглянув усі шухляди комоду, але, нічого особливого не знайшов. Зрештою, він навіть не знав, чого шукає. Наостанок Канае зирнув у шафу — на верхній полиці лежали старанно складені постільні речі, на нижній — невелика скринька.
— Нема нічого. Неприємно, ніби роблю обшук,— сказав він, зачиняючи шафу. Господиня все ще стояла біля перегородки.
— І навіщо вони так прибрали?
На таке запитання стара не могла дати розумної відповіді.
— Може тому, що Аяко-сан любить чистоту? Мотоко-сан геть усе розкидає, а сердешна Аяко-сан за нею прибирає,— сказала Нісімото і вийшла з майстерні.
Уже під дверима Канае ще раз уважно оглянув кімнати, і раптом йому пригадалось, яке обличчя було в Аяко, коли вона позавчора у нього начебто хотіла в чомусь звіритись, але не наважилася. Того вечора вона повернулася сюди наступного ранку, тобто вчора, разом з Мотоко кудись поїхала. Тоді ж таки підмела кімнати і все прибрала. „Як це сталося, що вони ні сіло ні впало вирішили мандрувати? І якщо про цей намір вона знала раніше, то чому того вечора нічого мені не сказала? Адже Аяко-сан здогадувалася, що я не байдужий до неї…”
Канае знизав плечима й зачинив двері, потім повернув обидва вимикачі в коридорі й поплентався вслід за господинею вниз.
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
Одним духом Канае подолав сходи і штовхнув двері майстерні. При запнутих вікнах усередині було напівтемно. Канае поспішив одслонити завісу, і в порожню кімнату полилося несміливе бліде світло похмурого зимового дня. „Я ж був тут учора ввечері! Як же я не завважив, що отакий порядок тут не нормальний?” — стоячи біля вікна й оглядаючи майстерню, думав він. Голі стіни, приставлені до них лицем полотна, замазані набіло, складені в коробку фарби, палітра, вазочка для пензля, мольберт. З підлоги по ногах Канае знову почав підніматися знайомий від учора холодок. І чого це він усього цього не помітив? Канае перевів погляд на суміжну кімнатку: перегородка була відсунута. але при запнутому вікні й тут панувала напівтемрява. Канае відслонив завісу і взявся гарячково чогось шукати, а чого — й сам не знав. Заглянув у шухляду трюмо. Йому здалося, ніби вчора він у ній копався, та хіба можна вірити пам'яті, коли ти сам не свій? Руки Канае машинально обмацували комод і буфет, а в голові снувалося щось зовсім інше. „Що мені недавно спало на думку?.. А-а, пригадую: ще в коридорі я подумав, що саме тут треба шукати записку, якщо вона взагалі є”. Та в шухлядах листа не було. Канае ще раз окинув майстерню неуважним поглядом. „Час не жде. Якщо в передмісті Хіросіми дівчата спробували отруїтися, то зовсім не обов'язково, щоб у домі Нісімото вони залишили передсмертного листа. Тож замість того, щоб тут чогось шукати, треба якомога швидше їхати на місце нещастя” ,— наморщивши чоло, думав він і, немов заворожений, перебігав очима по майстерні. Голі стіни, повернуті до стіни полотна, коробка фарб і палітра на столі, стілець, програвач, пластинки… „Цікаво, котру з них слухала вона востаннє?”
Наступної миті Канае зіскочив з підвищення кімнатки в японському стилі на підлогу майстерні й поспішив до програвача. Підняв кришку — на обертовому диску лежав складений учетверо аркуш паперу. Канае розгорнув його тремтячими руками і, стоячи спиною до вікна, прочитав:
„Сома-сан, якщо я не повернуся, вважайте, що цей програвач з пластинками ваш”.
На аркуші поштового паперу розгонистим почерком було поспіхом написано лише це коротке речення, схоже на телеграму. Здається, вона ще щось писала, але потім все начисто закреслила. Підпису не було, але Канае й так зрозумів, що записка належить Мотоко Моегі. „Якщо я не повернуся…” Невже вона зважилася на все вже тоді? Так, очевидно, зважилася. А програвач з пластинками задумала залишити на згадку. Та як же тоді Аяко? Невже нічогісінько не знала про її намір? — зіпершись спиною до підвіконня, мучився у здогадах Канае.
— Щось знайшли?
На порозі з'явилася, наче привид, постать Нісімото. Канае опам'ятався.
— Ось тільки це.
Господиня простягла було тремтячу руку, щоб узяти записку, але передумала і спитала:
— А що там написано?
Канае прочитав, а вона кивнула головою і зляканим порожнім поглядом окинула майстерню.
— Невже Мотоко-сан вирішила накласти на себе руки? А чого ж тоді Аяко-сан не зупинила її?
Канае мовчки згорнув аркуш і встромив його в записник, а потім мимо господині вийшов у коридор і помчав сходами вниз. І лише тоді, обернувшись, вигукнув:
— Я їду! Було б добре, якби встиг!
З цими словами він відчув, як тягар дійсності з нездоланною силою наліг йому на плечі.
Наступної миті Канае зіскочив з підвищення кімнатки в японському стилі на підлогу майстерні й поспішив до програвача. Підняв кришку — на обертовому диску лежав складений учетверо аркуш паперу. Канае розгорнув його тремтячими руками і, стоячи спиною до вікна, прочитав:
„Сома-сан, якщо я не повернуся, вважайте, що цей програвач з пластинками ваш”.
На аркуші поштового паперу розгонистим почерком було поспіхом написано лише це коротке речення, схоже на телеграму. Здається, вона ще щось писала, але потім все начисто закреслила. Підпису не було, але Канае й так зрозумів, що записка належить Мотоко Моегі. „Якщо я не повернуся…” Невже вона зважилася на все вже тоді? Так, очевидно, зважилася. А програвач з пластинками задумала залишити на згадку. Та як же тоді Аяко? Невже нічогісінько не знала про її намір? — зіпершись спиною до підвіконня, мучився у здогадах Канае.
— Щось знайшли?
На порозі з'явилася, наче привид, постать Нісімото. Канае опам'ятався.
— Ось тільки це.
Господиня простягла було тремтячу руку, щоб узяти записку, але передумала і спитала:
— А що там написано?
Канае прочитав, а вона кивнула головою і зляканим порожнім поглядом окинула майстерню.
— Невже Мотоко-сан вирішила накласти на себе руки? А чого ж тоді Аяко-сан не зупинила її?
Канае мовчки згорнув аркуш і встромив його в записник, а потім мимо господині вийшов у коридор і помчав сходами вниз. І лише тоді, обернувшись, вигукнув:
— Я їду! Було б добре, якби встиг!
З цими словами він відчув, як тягар дійсності з нездоланною силою наліг йому на плечі.
НАВЕСНІ, ДВІСТІ СІМДЕСЯТ ТРИ ДНІ ТОМУ
Канае сидів на дзабутоні біля холодного котацу, а всміхнена Аяко стояла.
— Котацу так і не прибрали? Вам і весною тепла мало?
— Та це для Мотоко-сан. Вона…
— Мерзлячка? Знаю, але все одно смішно.
— Вона й тепер не розлучається з грілкою. І дарма ви кепкуєте. Це жорстоко.
— Нічого я не кепкую,— обурився Канае.— Просто мене здивувало котацу в таку пору року. Я навіть узимку ним не користуюся.
— А біля чого ви грієтеся?
І Аяко розставила на дошці над котацу чайник і чашки. Дивно, як це вона зуміла все так швидко приготувати? Цього разу тістечка приніс Канае.
— Біля невеличкої електроплитки, і то потайки. Бо моя господиня дуже боїться пожежі.
— То вам холодно?
— Байдуже. Взимку накриваюся з головою. А так рано лягаю і читаю книжку перед сном.
— Без грілки?
— Звичайно. Буває, зігріваюся зсередини.
Аяко наливала чай і розкладала тістечка на тарілочки, та при цих словах на мить задумалась і глянула на гостя.
— Тобто алкоголем?
— Чого ви так на мене дивитеся? Як на непросипущого п'яницю.
— Ні, я не хотіла.
Зашарівшись, Аяко розмішувала ложкою чай.
— П'ю не так часто, щоб у звичку ввійшло. Запасаюся тільки пляшечкою віскі. А, до речі, цей чай непоганий.
„І що це мене потягло за язик?” — роздумував Канае, наминаючи тістечко, а Аяко, все ще з виразом подиву на обличчі, не спускала з нього очей.
— І ви пригощайтеся. А то мені самому незручно.
— Ага.
— Навіть не знати, хто з нас гість.
Аяко всміхнулася.
— Сома-сан, я в захопленні від вашого апетиту. Але ж ці тістечка — подарунок для Мотоко-сан. То хіба годиться їх їсти?
— Та нічого. Я купив найкращі, бо мені їх оплатить видавництво. Правда, з тими, що ви принесли з універмагу минулого тижня, нічого й порівнювати.
— Ну, це вже перебільшення.
Все ще усміхаючись, Аяко почала скромно орудувати виделкою.
— Подарунок, що його сам вибираєш,— це вираз щирого ставлення до людини. Та, на жаль, при низькій зарплатні не дуже розщедришся на солодощі. Інша річ, коли даруєш щось за рахунок видавництва. Тоді й собі дещо перепадає. Щоправда, тільки якесь там тістечко.
— А що б ви хотіли?
— Ну, хоча б віскі абощо. Та хіба головний допустить, щоб я йшов до Мотоко Моегі з пляшкою віскі?
— Між нами кажучи, Мотоко-сан теж іноді закропляє душу горілкою. Якби вона знала, що це я вибазікала, то сварилася б. А ваші тістечка справді чудові. Ще налити чаю?
— Якщо вони вам до смаку, я завжди їх приноситиму. А головному доповім: Моегі-сенсей страх як любить ласощі.
Аяко знову всміхнулася. Як наївна, не обізнана з життям дівчина. І ця усмішка ще дужче прихилила його до неї. Хоча минулого тижня Канае приходив у справі до Мотоко, та, не заставши Аяко, відчував, ніби йому чогось не вистачає, і все думав: от було б добре, якби вона чимшвидше повернулася! А от сьогодні в присутності самої Аяко він одразу заспокоївся й почувався, як удома. І все це тому, подумалось йому, що в стосунках з Мотоко він виступає в ролі редактора, а з Аяко може знайти спільну мову, як звичайна людина. Намагаючись підтримати цей радісний настрій, Канае запитав навпростець:-Скажіть, ким доводиться вам Мотоко-сан?
— У якому розумінні?
— Ну, хто вона вам: родичка, товаришка по школі чи по службі? Здається, ви казали, що малюєте?
Канае зиркнув на полотна, приставлені до стіни неподалік від перегородки між кімнаткою й майстернею,
— Вважайте мене ученицею Мотоко-сан.
— Справді? І більше ніщо вас не пов'язує?
— Ніщо. Та й називати мене ученицею — несерйозно. Я тільки почала вчитися.
— Вчитися? А я й не знав. Де?
— На відділенні дизайну в Жіночому інституті мистецтв. Правда, я не певна, що маю до цього хист.
Канае подумав, що Аяко напускає на себе скромність. А втім, не було видно, щоб у ній таївся якийсь художній талант. Хіба що до готування чаю або складання букетів, як того навчають на курсах підготовки наречених. Для серйозного заняття мистецтвом їй бракувало настирливості. Та як на свій молодий вік, Аяко володіла собою якнайкраще.
— Ви зовсім не схожі на студентку. Бо сучасні студентки, особливо з мистецьких закладів, набагато спритніші.
Аяко підвела голову і глянула гостеві просто в очі.
— Ви хочете сказати, що я бездара?
Канае зареготав.
— Та що ви! Наприкінці березня на виставці я спершу подумав, що ви, напевно, студентка художнього інституту. Але згодом чомусь перестав так вважати. Тоді мені почало здаватися, що ви двоюрідна сестра художниці. А скажіть, як ви тут опинилися? Як ви познайомилися з Мотоко-сан?
— Як вам сказати?..— і Аяко замовкла. На її обличчі можна було прочитати намагання скоріше щось не домовити, ніж пояснити. За цим ховалося щось тяжке для такої молодої дівчини. „Гаразд, не буду вас силувати…” — хотів
було мовити Канае, але саме в ту мить Аяко нарешті зважилась і одним духом виповіла:
— Коли я втекла з дому й не знала, де голову прихилити,
Мотоко-сан сказала: „То, може, поживеш зі мною?” Ось так я й опинилася в цьому домі.
Приголомшений Канае дивився на дівчину: ледь-ледь опустивши голову, вона втупилась у чашки біля котацу. Але поводилась вона так спокійно, що годі було повірити щойно сказаному.
— Овва! Я б ніколи не подумав, що така дівчина, як ви, втекла з дому. А все-таки ви познайомилися з Мотоко-сан раніше?
— Ні. Тільки в лікарні. Вона така чуйна. Побачила цілком незнайому людину в біді й не роздумуючи подала руку.
Канае й перед тим відчував, що в Мотоко є якась таємниця, а тепер виходить, що й про Аяко можна сказати те ж саме. От тільки він не міг дібрати, як вони обоє зійшлися. Розпитувати було незручно, а тому Канае звернув погляд на майстерню.
— Мотоко-сан кудись пішла?
— Вона в лікарні. Її час від часу обстежують,— проказала дівчина тихо, раптом посмутнівши, а тоді радісним голосом запитала: — І минулого разу ви приходили в суботу? Отже, ви вподобали собі саме цей день?
— Річ у тім, що в суботу пополудні я маю надію застати вас обох удома.
— А чим неділя погана?
— Неділю гріх марнувати.
— А сьогоднішній день?
— Сьогодні я об'їжджаю авторів. У видавничих справах. А тому й приніс трохи солодощів.
— То що ж ви робите в неділю?
— Працюю. На себе,— згорда проказав Канае.
— А-а, пригадую: пишете роман,— сказала дівчина поважно, і Канае, силувано всміхнувшись, почав виправдовуватися:
— Тільки збираюся писати. Я ж вам минулого разу про це казав.
— Пробачте.
— Та нічого. Зрештою, читати, думати, робити записи — це теж робота.
— Я просто боюся романістів.— Аяко насупила чарівні брови.— Вони все описують. А я б не хотіла, щоб і моє життя потрапило на сторінки чийогось твору.
— Вам нема чого боятися. Я ж про вас нічого не знаю.
— От і добре, що не знаєте. Бо якби знали…
— Виходить, ви мені не довіряєте? — Канае на мить задумався, а тоді почав свою лекцію для дівчини, здається не дуже обізнаної з проблемами літератури: — Аяко-сан, ви маєте неправильне уявлення про роман. Створити його — це не означає описати все точнісінько так, як було насправді. Роман — не просто життєва історія. Іноді автор ліпить художні образи твору, відштовхуючись від конкретних людей і доповнюючи їх своїм домислом. У такому разі герої твору мають живих прототипів. Буває, що персонажі роману несуть у собі частку авторської особистості, та не обов'язково їхні думки і вчинки повторюють його
власні. На цьому шляху дехто досягає успіху, та я не прихильник подібних методів. Прообраз — це одне, але найважливіше — яким змістом його наповнити. І тут усе залежить від уяви автора. От, скажімо, в моєму романі з'являється дівчина, що втекла з дому, як оце ви. Це ж не означає, що її образ я спишу з вас і використаю ваш особистий досвід. Я створю цілком іншу реальність, яка не має нічого спільного з тим, що було з вами. У цьому розумінні дійсність, зображена в романі,— це зовсім інший світ, не тотожний нашому. Отож я не описуватиму того, що вас хвилює.
— Але ж…— заперечила Аяко,— може статися так, що породжене вашою уявою збігатиметься з дійсністю.
— Справді…— Канае на мить затнувся, та відразу заперечив: — Ні, це неймовірно. Як у кожної людини, моя уява чисто індивідуальна, вона розкривається тільки у згоді з моїми власними уподобаннями. А проте кожна подія будить у нас,— незалежно від нашого характеру,— неусвідомлене й непереборне передчуття тривоги. Романна дійсність — це майстерно злагоджене плетиво життєвих подробиць, здатних породити в читача відчуття правди, тобто того, чого прагне досягти кожен письменник. Що ж до мене, то, зібравши деякий матеріал, я даю волю уяві: цікаво спостерігати, як він розбухає, наче на дріжджах. Як і цілком сформовані романісти, я надаю перевагу цікавості, а це не те саме, що бездумне збирання життєвих фактиків. Я не маю наміру лізти комусь у душу. Найголовніше я додумую.
— І про мене? — споважнівши, запитала Аяко.
— Та як вам сказати?..
— Не треба мене розпитувати. Я не хочу, щоб ви знали про мене все. Не хочу та й годі.
— Ну що ж, хай буде по-вашому. Тим більше, що я ще не романіст…
— Просто не хочу, безвідносно до того, будете ви писати чи ні…
— Ви мене ще не знаєте, а тому дарма хвилюєтеся. Я не той Канае, в якому можна сумніватися.
Дівчина все ще була чимось стривожена і на сміх Канае не зреагувала. „А все-таки яке в Аяко минуле?” — думав Канае, намагаючись знайти спосіб, як би її заспокоїти.
— Правду кажучи, мене більше цікавить Мотоко-сан. Як художниця вона для мене загадка.
— Ого! Ви й до неї хочете докопатися?
— Що ж тут дивного? Звичайнісінька людська цікавість.
— Так-то воно так…— обличчя Аяко набрало звичного виразу,— але ж я сама небагато знаю про неї, бо вона мені не звіряється. Мені відомо лише те, що вона постраждала від атомної бомби, закінчила Жіночий інститут мистецтв, а тепер учителює в жіночій школі.
— Отже, ви живете разом, нічого не знаючи одна про одну?
— Ага.
— Цікаво.
Канае обвів поглядом майстерню — тут і там валялися якісь речі.
— Мабуть, і в голові Мотоко-сан такий безлад?
— Я весь час прибираю, та це не допомагає. Більше того, Мотоко-сан дратує моя настирливість.
У цих словах чулась гіркота. Канае всміхнувся.
— Видно, ви понад усе любите чистоту. Мабуть, і втікаючи з дому, не забули все прибрати.
— Це що, допит? — Аяко глянула сердито на Канае, та за мить опанувала себе і щиро призналася: — Ви вгадали. Саме так. Я дуже люблю порядок.
— Мені здається, ви ніби створені для сімейного життя. Як і моя мати. Певно, кухня у вас блищить і рисові колобки вам удаються на славу.
— А чого це ви раптом про колобки заговорили?
Канае посміхнувся.
— Через кілька днів Золотий тиждень[24]. Може, наберемо рисових колобків і помандруємо кудись утрьох пішки? Власне, я прийшов, щоб вас намовити на це.
— Котацу так і не прибрали? Вам і весною тепла мало?
— Та це для Мотоко-сан. Вона…
— Мерзлячка? Знаю, але все одно смішно.
— Вона й тепер не розлучається з грілкою. І дарма ви кепкуєте. Це жорстоко.
— Нічого я не кепкую,— обурився Канае.— Просто мене здивувало котацу в таку пору року. Я навіть узимку ним не користуюся.
— А біля чого ви грієтеся?
І Аяко розставила на дошці над котацу чайник і чашки. Дивно, як це вона зуміла все так швидко приготувати? Цього разу тістечка приніс Канае.
— Біля невеличкої електроплитки, і то потайки. Бо моя господиня дуже боїться пожежі.
— То вам холодно?
— Байдуже. Взимку накриваюся з головою. А так рано лягаю і читаю книжку перед сном.
— Без грілки?
— Звичайно. Буває, зігріваюся зсередини.
Аяко наливала чай і розкладала тістечка на тарілочки, та при цих словах на мить задумалась і глянула на гостя.
— Тобто алкоголем?
— Чого ви так на мене дивитеся? Як на непросипущого п'яницю.
— Ні, я не хотіла.
Зашарівшись, Аяко розмішувала ложкою чай.
— П'ю не так часто, щоб у звичку ввійшло. Запасаюся тільки пляшечкою віскі. А, до речі, цей чай непоганий.
„І що це мене потягло за язик?” — роздумував Канае, наминаючи тістечко, а Аяко, все ще з виразом подиву на обличчі, не спускала з нього очей.
— І ви пригощайтеся. А то мені самому незручно.
— Ага.
— Навіть не знати, хто з нас гість.
Аяко всміхнулася.
— Сома-сан, я в захопленні від вашого апетиту. Але ж ці тістечка — подарунок для Мотоко-сан. То хіба годиться їх їсти?
— Та нічого. Я купив найкращі, бо мені їх оплатить видавництво. Правда, з тими, що ви принесли з універмагу минулого тижня, нічого й порівнювати.
— Ну, це вже перебільшення.
Все ще усміхаючись, Аяко почала скромно орудувати виделкою.
— Подарунок, що його сам вибираєш,— це вираз щирого ставлення до людини. Та, на жаль, при низькій зарплатні не дуже розщедришся на солодощі. Інша річ, коли даруєш щось за рахунок видавництва. Тоді й собі дещо перепадає. Щоправда, тільки якесь там тістечко.
— А що б ви хотіли?
— Ну, хоча б віскі абощо. Та хіба головний допустить, щоб я йшов до Мотоко Моегі з пляшкою віскі?
— Між нами кажучи, Мотоко-сан теж іноді закропляє душу горілкою. Якби вона знала, що це я вибазікала, то сварилася б. А ваші тістечка справді чудові. Ще налити чаю?
— Якщо вони вам до смаку, я завжди їх приноситиму. А головному доповім: Моегі-сенсей страх як любить ласощі.
Аяко знову всміхнулася. Як наївна, не обізнана з життям дівчина. І ця усмішка ще дужче прихилила його до неї. Хоча минулого тижня Канае приходив у справі до Мотоко, та, не заставши Аяко, відчував, ніби йому чогось не вистачає, і все думав: от було б добре, якби вона чимшвидше повернулася! А от сьогодні в присутності самої Аяко він одразу заспокоївся й почувався, як удома. І все це тому, подумалось йому, що в стосунках з Мотоко він виступає в ролі редактора, а з Аяко може знайти спільну мову, як звичайна людина. Намагаючись підтримати цей радісний настрій, Канае запитав навпростець:-Скажіть, ким доводиться вам Мотоко-сан?
— У якому розумінні?
— Ну, хто вона вам: родичка, товаришка по школі чи по службі? Здається, ви казали, що малюєте?
Канае зиркнув на полотна, приставлені до стіни неподалік від перегородки між кімнаткою й майстернею,
— Вважайте мене ученицею Мотоко-сан.
— Справді? І більше ніщо вас не пов'язує?
— Ніщо. Та й називати мене ученицею — несерйозно. Я тільки почала вчитися.
— Вчитися? А я й не знав. Де?
— На відділенні дизайну в Жіночому інституті мистецтв. Правда, я не певна, що маю до цього хист.
Канае подумав, що Аяко напускає на себе скромність. А втім, не було видно, щоб у ній таївся якийсь художній талант. Хіба що до готування чаю або складання букетів, як того навчають на курсах підготовки наречених. Для серйозного заняття мистецтвом їй бракувало настирливості. Та як на свій молодий вік, Аяко володіла собою якнайкраще.
— Ви зовсім не схожі на студентку. Бо сучасні студентки, особливо з мистецьких закладів, набагато спритніші.
Аяко підвела голову і глянула гостеві просто в очі.
— Ви хочете сказати, що я бездара?
Канае зареготав.
— Та що ви! Наприкінці березня на виставці я спершу подумав, що ви, напевно, студентка художнього інституту. Але згодом чомусь перестав так вважати. Тоді мені почало здаватися, що ви двоюрідна сестра художниці. А скажіть, як ви тут опинилися? Як ви познайомилися з Мотоко-сан?
— Як вам сказати?..— і Аяко замовкла. На її обличчі можна було прочитати намагання скоріше щось не домовити, ніж пояснити. За цим ховалося щось тяжке для такої молодої дівчини. „Гаразд, не буду вас силувати…” — хотів
було мовити Канае, але саме в ту мить Аяко нарешті зважилась і одним духом виповіла:
— Коли я втекла з дому й не знала, де голову прихилити,
Мотоко-сан сказала: „То, може, поживеш зі мною?” Ось так я й опинилася в цьому домі.
Приголомшений Канае дивився на дівчину: ледь-ледь опустивши голову, вона втупилась у чашки біля котацу. Але поводилась вона так спокійно, що годі було повірити щойно сказаному.
— Овва! Я б ніколи не подумав, що така дівчина, як ви, втекла з дому. А все-таки ви познайомилися з Мотоко-сан раніше?
— Ні. Тільки в лікарні. Вона така чуйна. Побачила цілком незнайому людину в біді й не роздумуючи подала руку.
Канае й перед тим відчував, що в Мотоко є якась таємниця, а тепер виходить, що й про Аяко можна сказати те ж саме. От тільки він не міг дібрати, як вони обоє зійшлися. Розпитувати було незручно, а тому Канае звернув погляд на майстерню.
— Мотоко-сан кудись пішла?
— Вона в лікарні. Її час від часу обстежують,— проказала дівчина тихо, раптом посмутнівши, а тоді радісним голосом запитала: — І минулого разу ви приходили в суботу? Отже, ви вподобали собі саме цей день?
— Річ у тім, що в суботу пополудні я маю надію застати вас обох удома.
— А чим неділя погана?
— Неділю гріх марнувати.
— А сьогоднішній день?
— Сьогодні я об'їжджаю авторів. У видавничих справах. А тому й приніс трохи солодощів.
— То що ж ви робите в неділю?
— Працюю. На себе,— згорда проказав Канае.
— А-а, пригадую: пишете роман,— сказала дівчина поважно, і Канае, силувано всміхнувшись, почав виправдовуватися:
— Тільки збираюся писати. Я ж вам минулого разу про це казав.
— Пробачте.
— Та нічого. Зрештою, читати, думати, робити записи — це теж робота.
— Я просто боюся романістів.— Аяко насупила чарівні брови.— Вони все описують. А я б не хотіла, щоб і моє життя потрапило на сторінки чийогось твору.
— Вам нема чого боятися. Я ж про вас нічого не знаю.
— От і добре, що не знаєте. Бо якби знали…
— Виходить, ви мені не довіряєте? — Канае на мить задумався, а тоді почав свою лекцію для дівчини, здається не дуже обізнаної з проблемами літератури: — Аяко-сан, ви маєте неправильне уявлення про роман. Створити його — це не означає описати все точнісінько так, як було насправді. Роман — не просто життєва історія. Іноді автор ліпить художні образи твору, відштовхуючись від конкретних людей і доповнюючи їх своїм домислом. У такому разі герої твору мають живих прототипів. Буває, що персонажі роману несуть у собі частку авторської особистості, та не обов'язково їхні думки і вчинки повторюють його
власні. На цьому шляху дехто досягає успіху, та я не прихильник подібних методів. Прообраз — це одне, але найважливіше — яким змістом його наповнити. І тут усе залежить від уяви автора. От, скажімо, в моєму романі з'являється дівчина, що втекла з дому, як оце ви. Це ж не означає, що її образ я спишу з вас і використаю ваш особистий досвід. Я створю цілком іншу реальність, яка не має нічого спільного з тим, що було з вами. У цьому розумінні дійсність, зображена в романі,— це зовсім інший світ, не тотожний нашому. Отож я не описуватиму того, що вас хвилює.
— Але ж…— заперечила Аяко,— може статися так, що породжене вашою уявою збігатиметься з дійсністю.
— Справді…— Канае на мить затнувся, та відразу заперечив: — Ні, це неймовірно. Як у кожної людини, моя уява чисто індивідуальна, вона розкривається тільки у згоді з моїми власними уподобаннями. А проте кожна подія будить у нас,— незалежно від нашого характеру,— неусвідомлене й непереборне передчуття тривоги. Романна дійсність — це майстерно злагоджене плетиво життєвих подробиць, здатних породити в читача відчуття правди, тобто того, чого прагне досягти кожен письменник. Що ж до мене, то, зібравши деякий матеріал, я даю волю уяві: цікаво спостерігати, як він розбухає, наче на дріжджах. Як і цілком сформовані романісти, я надаю перевагу цікавості, а це не те саме, що бездумне збирання життєвих фактиків. Я не маю наміру лізти комусь у душу. Найголовніше я додумую.
— І про мене? — споважнівши, запитала Аяко.
— Та як вам сказати?..
— Не треба мене розпитувати. Я не хочу, щоб ви знали про мене все. Не хочу та й годі.
— Ну що ж, хай буде по-вашому. Тим більше, що я ще не романіст…
— Просто не хочу, безвідносно до того, будете ви писати чи ні…
— Ви мене ще не знаєте, а тому дарма хвилюєтеся. Я не той Канае, в якому можна сумніватися.
Дівчина все ще була чимось стривожена і на сміх Канае не зреагувала. „А все-таки яке в Аяко минуле?” — думав Канае, намагаючись знайти спосіб, як би її заспокоїти.
— Правду кажучи, мене більше цікавить Мотоко-сан. Як художниця вона для мене загадка.
— Ого! Ви й до неї хочете докопатися?
— Що ж тут дивного? Звичайнісінька людська цікавість.
— Так-то воно так…— обличчя Аяко набрало звичного виразу,— але ж я сама небагато знаю про неї, бо вона мені не звіряється. Мені відомо лише те, що вона постраждала від атомної бомби, закінчила Жіночий інститут мистецтв, а тепер учителює в жіночій школі.
— Отже, ви живете разом, нічого не знаючи одна про одну?
— Ага.
— Цікаво.
Канае обвів поглядом майстерню — тут і там валялися якісь речі.
— Мабуть, і в голові Мотоко-сан такий безлад?
— Я весь час прибираю, та це не допомагає. Більше того, Мотоко-сан дратує моя настирливість.
У цих словах чулась гіркота. Канае всміхнувся.
— Видно, ви понад усе любите чистоту. Мабуть, і втікаючи з дому, не забули все прибрати.
— Це що, допит? — Аяко глянула сердито на Канае, та за мить опанувала себе і щиро призналася: — Ви вгадали. Саме так. Я дуже люблю порядок.
— Мені здається, ви ніби створені для сімейного життя. Як і моя мати. Певно, кухня у вас блищить і рисові колобки вам удаються на славу.
— А чого це ви раптом про колобки заговорили?
Канае посміхнувся.
— Через кілька днів Золотий тиждень[24]. Може, наберемо рисових колобків і помандруємо кудись утрьох пішки? Власне, я прийшов, щоб вас намовити на це.