Страница:
— Ні, не їздили.
— Взяли б із собою Ген-тяна, він був би такий радий. От дивні люди!
„Напевне, Аяко почервоніла”,— подумав Канае. „Ви їздили купатися на море? ..” Ні, Аяко не відважилася кудись із ним поїхати — ні на море, ні в гори. Не спокусилася також і його пропозицією вирушити на Хоккайдо. Чогось побоювалася. І все-таки, зустрічаючись іноді з нею, він почав думати про неї як про свою наречену.
— То, може, хоч у кіно ходили? — не відступала Мотоко.
— Ні.
— Невже й з дому не виходили?
— Ходили тільки на храмове свято. Адже Сома-сан рідко навідувався.
Тепер і йому не годилося мовчати.
— Бо я був зайнятий. Узяв відпустку на тиждень, щоб з'їздити до батьків. Тож потім уже не мав вільного часу. Життя службовця не райське.
Канае здалося, ніби по обличчю Мотоко пробігла тінь зневаги.
— От підібралося двоє скромників!
Ніхто з них не відповідав. „Аяко завжди сором'язлива,— міркував Канае.— Під час весняної прогулянки по парку вона переживала через те, що разом з нею не було Мотоко. Цей її настрій давався взнаки й пізніше, видно, прогулянку зі мною вона вважала зрадою подруги. Раз забрала собі це в голову і відтоді вже не зрікалася. Бо Мотоко прискіплива”.
— Запалити свічку? Мабуть, струм ще не скоро подадуть.
Кімната була в цілковитій темряві. Канае вийняв сірник і запалив свічку на столику. Кволий миготливий вогник освітив дівочі лиця. Канае поставив свічку на попільничку й прикурив від вогника цигарку. Здається, дощ уже перестав, а прохолодний, як восени, вітерець з вікна коливав полум'ям.
— Мотоко-сан, що ви робили в Хіросімі?
— Я? Нічого.
— Мабуть, відзначали річницю водневого бомбардування? Адже з того часу минуло вісім років.
— Я їздила не заради цього.
— А заради чого?
Якийсь час Мотоко мовчки дивилася на полум'я свічки, а потім сказала:
— Ви хочете багато знати.
Канае засміявся.
— Це ви доскіпливі. Не даєте просвітку мені та Аяко-сан.
— Нічого подібного. Просто мене смішить ваша сором'язливість. Бо мені до всього байдуже.
— Я вас не розумію. Цілий місяць ви провели в Хіросімі, а кажете, що нічого не робили. Я думав, ви зважилися взяти участь у боротьбі за мир.
Мотоко прикурила від свічки цигарку з пачки гостя, а він тим часом загасив свій недопалок.
— Я не з тих, що включаються у рух за мир. У Хіросімі, а точніше, серед потерпілих від водневої бомби, є два типи людей. Одні вважають свій гіркий досвід унікальним і не перестають розповідати вголос про страхіття водневого бомбардування. Сенс життя вони вбачають у тому, щоб, залишаючись свідками трагедії, показувати свої рани людям, проклинати атомну бомбу і своїми протестами не допустити повторення світової війни. Це їхній обов'язок. Ви, Сома-сан, та й не тільки ви, мабуть, гадаєте, що всі жителі Хіросіми такі. Насправді це не так. Є чимало інших людей. Звісно, вони теж ненавидять водневу бомбу, але хотіли б забути про пережите, забути про страждання, якби це було можливе. Оскільки вони не здатні допомогти собі, то й не беруть участі в русі, мета якого врятувати інших.
— Я думав, ви належите до першого типу людей.
— До сміливих? Хіба я чимось схожа на них? Як послухаєш їх, то виходить, що тільки слабодухи та боягузи мовчать або відбирають собі життя. Я недавно сказала, що нічого не боюся, бо коли пройдеш через таке пекло, то вже ніщо тобі не страшне. А тому я вважаю, що в такому випадку йдеться не про слабодухість чи боягузтво, а просто дається взнаки безсилля, що пронизує тебе наскрізь. Ні тоді, ні після ти не зміг нічого вдіяти, ти знаєш, що найважливіше — це зберігати силу духу, але ж од неї не лишилося нічого й тобі здається, що тепер уже нема сенсу братися до чогось.
— А це не малодушність? — несміливо запитав Канае.
— Я б назвала це душевним спустошенням. Сюди треба додати ще почуття сорому. Мені соромно, що я постраждала від водневої бомби. Я не хочу вертатися до Хіросіми, не хочу, щоб у мені пізнавали жертву, хочу жити, як усі. Звичайно, можна було б змішатися з масами, що виступають за мир, забути про той сором, ба навіть навпаки, обернути його собі на користь і сміливо заявити про своє прагнення. Але ж є люди, які соромляться власних ран і зализують їх на самоті. Так це, по-вашому, слабодухість?
Поки Мотоко говорила, цигарка в її руці майже зотліла. Вона запалила ще одну. В мерехтливому полум'ї свічки було видно її бліде обличчя.
— Я не кажу, що боротьба за мир непотрібна, позбавлена сенсу. Та усе це, кінець кінцем, політика, що не може врятувати людини.
— А що ви скажете про релігію?
— Релігію? Я б хотіла врятуватися з її допомогою, якби це було їй під силу.
— Але ж рух за мир — це, зрештою, молитва. Молитва японців, хіба ні?
— Мені здається, що в молитві є щось від самовдоволеності. Звичайно, у хвилину загального нещастя можна молитися за інших. Але вибух водневої бомби — це особливе випробування, стороння людина не збагне його. Із звичними муками воно не має нічого спільного. Воно витворює іншу, відмінну від вашої, свідомість.
— Мотоко-сан, я можу молитися за вас,— тихо втрутилася Аяко.
— Дякую. Але звільніть мене від співчуття як до жертви водневої бомби.
Мотоко нервово роздушила цигарку. „Тільки сльози могли б розтопити її закам'яніле серце,— подумав Канае.— Та, на жаль, її власні сльози висохли, а чужих вона не підпускає до себе. Завдана Мотоко рана зробила її неймовірно гордою й замкнутою в своїй самотності. Вияву солідарності вона не прийме. Мабуть, місяць у Хіросімі вона провела в повному відчуженні, соромлячись себе й земляків, разом з якими зазнала стільки горя”.
— Здається, я знову наговорила зайвого. Я так не люблю полум'я свічок, бо після того вночі світилися тільки вони.
Було зрозуміло, що має на увазі Мотоко. Догоряв мерехтливий вогник, незграбною купкою прилип до попільнички віск.
— Принесу ще одну свічку,— раптом сказала Аяко і встала.
— А може мені піти? Час уже струм подати,— озвався Канае, але дівчина випередила його й вийшла з кімнати.
— Ая-тян утекла, щоб не розплакатися. Вона така тонкосльоза,— докірливо проказала Мотоко, але в її голосі все-таки вчувалося тепло.
— Свічка от-от погасне. А дощ начебто вже перестав.
— Стало так прохолодно, що я аж змерзла.
— Зачинити вікно?
Канае підійшов до підвіконня й виглянув надвір — у темряві не було видно жодного вогника.
— То що ви робили цілий місяць? — спитав він, зачинивши вікно.
— Була в лікарні,— просто відповіла вона.
— Вам погіршало? — занепокоївся Канае.
— Нічого страшного. Лягла на обстеження в знайому лікарню. Тільки щоб це лишилося між нами. Бо інакше Ая-тян зайвий раз хвилюватиметься.
Полум'я свічки кілька разів блимнуло і згасло. Кімната відразу потонула в пітьмі. Застигши спиною до вікна, Канае вдивлявся в Мотоко, та незабаром її образ розтанув перед його очима.
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
НІЧ
— Взяли б із собою Ген-тяна, він був би такий радий. От дивні люди!
„Напевне, Аяко почервоніла”,— подумав Канае. „Ви їздили купатися на море? ..” Ні, Аяко не відважилася кудись із ним поїхати — ні на море, ні в гори. Не спокусилася також і його пропозицією вирушити на Хоккайдо. Чогось побоювалася. І все-таки, зустрічаючись іноді з нею, він почав думати про неї як про свою наречену.
— То, може, хоч у кіно ходили? — не відступала Мотоко.
— Ні.
— Невже й з дому не виходили?
— Ходили тільки на храмове свято. Адже Сома-сан рідко навідувався.
Тепер і йому не годилося мовчати.
— Бо я був зайнятий. Узяв відпустку на тиждень, щоб з'їздити до батьків. Тож потім уже не мав вільного часу. Життя службовця не райське.
Канае здалося, ніби по обличчю Мотоко пробігла тінь зневаги.
— От підібралося двоє скромників!
Ніхто з них не відповідав. „Аяко завжди сором'язлива,— міркував Канае.— Під час весняної прогулянки по парку вона переживала через те, що разом з нею не було Мотоко. Цей її настрій давався взнаки й пізніше, видно, прогулянку зі мною вона вважала зрадою подруги. Раз забрала собі це в голову і відтоді вже не зрікалася. Бо Мотоко прискіплива”.
— Запалити свічку? Мабуть, струм ще не скоро подадуть.
Кімната була в цілковитій темряві. Канае вийняв сірник і запалив свічку на столику. Кволий миготливий вогник освітив дівочі лиця. Канае поставив свічку на попільничку й прикурив від вогника цигарку. Здається, дощ уже перестав, а прохолодний, як восени, вітерець з вікна коливав полум'ям.
— Мотоко-сан, що ви робили в Хіросімі?
— Я? Нічого.
— Мабуть, відзначали річницю водневого бомбардування? Адже з того часу минуло вісім років.
— Я їздила не заради цього.
— А заради чого?
Якийсь час Мотоко мовчки дивилася на полум'я свічки, а потім сказала:
— Ви хочете багато знати.
Канае засміявся.
— Це ви доскіпливі. Не даєте просвітку мені та Аяко-сан.
— Нічого подібного. Просто мене смішить ваша сором'язливість. Бо мені до всього байдуже.
— Я вас не розумію. Цілий місяць ви провели в Хіросімі, а кажете, що нічого не робили. Я думав, ви зважилися взяти участь у боротьбі за мир.
Мотоко прикурила від свічки цигарку з пачки гостя, а він тим часом загасив свій недопалок.
— Я не з тих, що включаються у рух за мир. У Хіросімі, а точніше, серед потерпілих від водневої бомби, є два типи людей. Одні вважають свій гіркий досвід унікальним і не перестають розповідати вголос про страхіття водневого бомбардування. Сенс життя вони вбачають у тому, щоб, залишаючись свідками трагедії, показувати свої рани людям, проклинати атомну бомбу і своїми протестами не допустити повторення світової війни. Це їхній обов'язок. Ви, Сома-сан, та й не тільки ви, мабуть, гадаєте, що всі жителі Хіросіми такі. Насправді це не так. Є чимало інших людей. Звісно, вони теж ненавидять водневу бомбу, але хотіли б забути про пережите, забути про страждання, якби це було можливе. Оскільки вони не здатні допомогти собі, то й не беруть участі в русі, мета якого врятувати інших.
— Я думав, ви належите до першого типу людей.
— До сміливих? Хіба я чимось схожа на них? Як послухаєш їх, то виходить, що тільки слабодухи та боягузи мовчать або відбирають собі життя. Я недавно сказала, що нічого не боюся, бо коли пройдеш через таке пекло, то вже ніщо тобі не страшне. А тому я вважаю, що в такому випадку йдеться не про слабодухість чи боягузтво, а просто дається взнаки безсилля, що пронизує тебе наскрізь. Ні тоді, ні після ти не зміг нічого вдіяти, ти знаєш, що найважливіше — це зберігати силу духу, але ж од неї не лишилося нічого й тобі здається, що тепер уже нема сенсу братися до чогось.
— А це не малодушність? — несміливо запитав Канае.
— Я б назвала це душевним спустошенням. Сюди треба додати ще почуття сорому. Мені соромно, що я постраждала від водневої бомби. Я не хочу вертатися до Хіросіми, не хочу, щоб у мені пізнавали жертву, хочу жити, як усі. Звичайно, можна було б змішатися з масами, що виступають за мир, забути про той сором, ба навіть навпаки, обернути його собі на користь і сміливо заявити про своє прагнення. Але ж є люди, які соромляться власних ран і зализують їх на самоті. Так це, по-вашому, слабодухість?
Поки Мотоко говорила, цигарка в її руці майже зотліла. Вона запалила ще одну. В мерехтливому полум'ї свічки було видно її бліде обличчя.
— Я не кажу, що боротьба за мир непотрібна, позбавлена сенсу. Та усе це, кінець кінцем, політика, що не може врятувати людини.
— А що ви скажете про релігію?
— Релігію? Я б хотіла врятуватися з її допомогою, якби це було їй під силу.
— Але ж рух за мир — це, зрештою, молитва. Молитва японців, хіба ні?
— Мені здається, що в молитві є щось від самовдоволеності. Звичайно, у хвилину загального нещастя можна молитися за інших. Але вибух водневої бомби — це особливе випробування, стороння людина не збагне його. Із звичними муками воно не має нічого спільного. Воно витворює іншу, відмінну від вашої, свідомість.
— Мотоко-сан, я можу молитися за вас,— тихо втрутилася Аяко.
— Дякую. Але звільніть мене від співчуття як до жертви водневої бомби.
Мотоко нервово роздушила цигарку. „Тільки сльози могли б розтопити її закам'яніле серце,— подумав Канае.— Та, на жаль, її власні сльози висохли, а чужих вона не підпускає до себе. Завдана Мотоко рана зробила її неймовірно гордою й замкнутою в своїй самотності. Вияву солідарності вона не прийме. Мабуть, місяць у Хіросімі вона провела в повному відчуженні, соромлячись себе й земляків, разом з якими зазнала стільки горя”.
— Здається, я знову наговорила зайвого. Я так не люблю полум'я свічок, бо після того вночі світилися тільки вони.
Було зрозуміло, що має на увазі Мотоко. Догоряв мерехтливий вогник, незграбною купкою прилип до попільнички віск.
— Принесу ще одну свічку,— раптом сказала Аяко і встала.
— А може мені піти? Час уже струм подати,— озвався Канае, але дівчина випередила його й вийшла з кімнати.
— Ая-тян утекла, щоб не розплакатися. Вона така тонкосльоза,— докірливо проказала Мотоко, але в її голосі все-таки вчувалося тепло.
— Свічка от-от погасне. А дощ начебто вже перестав.
— Стало так прохолодно, що я аж змерзла.
— Зачинити вікно?
Канае підійшов до підвіконня й виглянув надвір — у темряві не було видно жодного вогника.
— То що ви робили цілий місяць? — спитав він, зачинивши вікно.
— Була в лікарні,— просто відповіла вона.
— Вам погіршало? — занепокоївся Канае.
— Нічого страшного. Лягла на обстеження в знайому лікарню. Тільки щоб це лишилося між нами. Бо інакше Ая-тян зайвий раз хвилюватиметься.
Полум'я свічки кілька разів блимнуло і згасло. Кімната відразу потонула в пітьмі. Застигши спиною до вікна, Канае вдивлявся в Мотоко, та незабаром її образ розтанув перед його очима.
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
Я вірила в час. З дурного розуму вірила, що він плине разом зі мною. Я помилково вважала, що її час плине паралельно з моїм, коли, вийшовши з дому Нісімото-сан, вигукнула: „Їдемо!” — а Ая-тян, усміхаючись, повторила: „Їдемо!”. Бо навіть якщо час Ая-тян протікав рівномірно, коли експрес мчав на захід цілий день і цілу ніч, коли я знайомила її з цим містом, порізаним багатьма річками і коли ми надвечір зупинилися в першому-ліпшому готелі, то про мій час цього не можна сказати. Мій час був зовсім інший. Це була застигла маса, що замкнула мене в своїх холодних, шерехатих стінах, крізь які моїм очам відкривалися дивовижні мінливі образи. „Нарешті прибули? Мені ноги відібрало”,— проказала Ая-тян, сидячи у плетеному кріслі на веранді, а я, зіпершись на столик посередині вітальні, стежила, як вона розтирає свої стрункі ноги. Її запитання „Нарешті прибули?” було для мене пустим звуком, наче іншомовна фраза. Бо коли час тече, все має початок і кінець, а от для мене не існувало ні від'їзду, ні прибуття. Бо відколи в о н о почалося і заволоділо мною, я не вибувала з в і д с и.
„Ми прибули й нікуди вже не підемо”,— відповіла я лагідно, але Ая-тян не збагнула змісту цих слів. Виблискуючи по-дитячому зацікавленими очима, вона допитувалася: „А чого ж ми обходили все місто? Чого шукали? Може, цього готелю?” — „Ні, ми нічого не шукали. Пробач, що я водила тебе з собою. Просто мені хотілося зробити прогулянку, роздивитися, чи це пишне місто не обдурює мене, та й у цей готель ми забрели чисто випадково”,— відповіла я. Поглядаючи на мене з недовірою, Ая-тян, однак, сказала: „Он воно що”,— і, повернувшись обличчям до засклених дверей, додала: „Начебто видно море”. Я теж перейшла на веранду й сіла в плетене крісло за столом навпроти Ая-тян. Ми дивилися в бік моря, захованого в нічній пітьмі, без жодного рибальського вогника. Перед нашими очима простягався нерухомий простір. Море було зовсім близько, воно давало про себе знати шумом хвиль. Якщо вибір цього готелю диктувався якоюсь причиною, то нею могло бути саме його сусідство з морською стихією. Ми слухали мовчки, як перекочуються хвилі, а мені не виходило з голови запитання Ая-тян. Якщо людина зважилася на рішучий крок і повернулася до рідного міста, то вона, напевне, захоче ще раз оглянути знайомі вулиці, зустрітися з людьми й вибрати собі місце останнього спочинку. Мабуть, так думала про мене Ая-тян. Та насправді я не мала що оглядати, не мала з ким зустрічатися. Бо знайоме місто розтануло в череві велетенського змія, а рідні мені люди опинилися по той бік ночі. Як невидиме море промовляє плюскотом хвиль, так і відлуння їхніх голосів у моєму серці служить доказом колишнього їхнього існування. Відколи мене оточили з усіх боків шерехаті стіни, я не можу ступити нікуди й кроку. Т у т мій кінець. Разом зі мною замкнуто й мій час, схожий на загусле повітря, в якому й не ворухнешся. Ні, скоріше між тими стінами була порожнеча. А проте мені здавалося, що час тече, іноді я подумки вигукувала: „Це ніч чи день?” — або думала: „Це я наближаюся до кінця, чи кінець підступає до мене?” Та насправді все було інакше. Від самого початку я залишалася т у т. У труні.
„Здається, нарешті ти зрозуміла”,— сказало в о н о.
…Коли вона розплющила очі, знадвору крізь вікно на неї лилося ранкове світло. Його густий потік ніжно лоскотав їй повіки. Ранкове пробудження завжди було щасливим. Якусь хвилину її не покидало відчуття, що вона вдома, а поряд мати й менша сестричка, але дивна річ — згадка про щасливе пробудження (вчорашнє чи позавчорашнє?) ніяк не воскресала. Вона згадувала себе колишньою, а була вже іншою. Минула ще мить, і вона збагнула, що шибки вибито, а залишилася сама рама, порожнє небо не по-літньому сліпуче, а наче догоряє, отже, світ, який їй ввижається, світ, у якому вона була собою (вчорашній чи позавчорашній?), уже належить минулому. Змінився світ, змінилася й вона. Як тільки вона побачила, що лежить під тонкою ковдрою в канцелярії директора народної школи, перетвореної в пункт швидкої медичної допомоги, то відразу, а може, ще й раніше, відчула такий біль, ніби її обличчя, руки, ноги й плечі горять на вогні, і зрозуміла, що новий ранок зустрів її майже мертвою. Вона підвелась і глянула на синє небо — ще вчора перед сном вона не повірила б, що суцільна чорнота коли-небудь зникне. Цікаво, як минав час тоді, перед сном? Може, й зараз небо за вікном чорне, як ніч, а їй лише приснилося, що вона прокинулася. Ні, це не був сон.
Вона вийшла з кімнати в коридор — там з одного боку видніло білясто-каламутне небо — і попрямувала на яскраве світло. І в коридорі, і надворі, де вона сподівалася подихати свіжим повітрям, стояв різкий неприємний запах. Щось тріщало, стогнали люди, тягло горілим. Можливо, саме ці звуки, що спочатку здавалися їй шепотінням, пробудили її зі сну. Як тільки вона розплющила очі, вони поманили її до себе. І вона пішла. Незабаром перед нею показався стовп чорного диму, а потім гуготливе полум'я, лікарі в білих халатах і ряди трупів.
„І тут пекло. Якийсь незнайомий світ”,— прошепотіла вона, ні на мить не сумніваючись, що це пекло і є тим світом, у якому вона живе. Прокинувшись, вона зрозуміла, що все це не сон, а тому їй залишалося одне: примиритися. Як замову проти смерті, вона повторювала: „Я жива. Я жива”, але не хотіла дивитися на своїх живих земляків і на трупи, огорнуті полум'ям. Вона переконувала себе, що це горять не люди, а речі.
— Сенсей, дайте мені якусь роботу!
— А-а, це ти? — здивувався начальник пункту медичної допомоги.— Ти б краще поспала. Вчора попрацювала і, мабуть, утомилася. Пізніше я займусь твоїм лікуванням. Зараз не маю часу. Поки сонце не припекло, треба прибрати останки людей.
— Розумію. Я вам допоможу.
Саме в цю хвилину до неї звернувся молодий лікар:
— Слухай, може, ти мене заміниш? Тут робота не складна.
На квадрати з колод, трісок і дощок чоловіки складали загорнуті в укривала трупи і, взявши в нещасних якийсь речовий доказ їхньої смерті, обливали їх нафтою. Її завданням було збирати ті докази й разом із записами, зробленими ще при повній свідомості потерпілих, розкладати в пакетики. Коли вогонь згасав в одному місці, то спалахував в іншому. „Спалюють не людей, а речі”,— повторювала вона подушки.
— От біда, про цю дівчинку нема ніятіх записів!
Іноді траплялися безіменні трупи, і тоді рухи лікарів ставала повільнішими. Ледве тримаючись на ногах, вона підійшла до маленького тіла. Мабуть, ця дівчинка нікого не кликала. Правда, їй пригадалося, що хтось (може, саме ця дівчинка) звертався до неї. Вона відгорнула покривало — за ніч обличчя набрякло, але вона не сумнівалася, що перед нею дівчинка, яка вмерла майже на її руках. В останню мить дівчинка скрикнула: „Мамо!” — і вхопилася за неї.
Вона довго дивилася на мертве обличчя, а потім відвернулася вбік — щоб не заплакати. Чого вона тоді не закричала, що це її дитина, що це її менша сестричка? Адже це маленьке створіння дивилося на неї своїми невидющими очима і, чіпляючись уже холодною ручкою за її руку, вважало її мамою або старшою сестрою. І це тоді, коли їй здавалося, що перед нею не річ, а людина.
Маленький труп безіменної дівчинки поклали на купу дров разом з іншими, облили нафтою й запалили. Полум'я шугнуло вгору, дихнуло їй в обличчя нестерпним жаром. І саме тоді вона розпачливо закричала:
— Хоч у труну покладіть! Спаліть, як людину! Це моя дитина! Це моя менша сестричка! Спалювати голою — це жорстоко!
Однак її ридань, слабких на тлі гуготливого вогнища, ніхто з медперсоналу не почув…
Переді мною виднів профіль Ая-тян, що дивилася в сторону моря. Пальці моїх ніг охололи, та ще більший холод проник у душу. „З якоїсь примхи (а може, для того була якась причина?) я привела її сюди, а вона лише наївно поскаржилася на втому, хоча, напевно, свідома того, що тут має щось статися. Не здогадуючись про те, що я давно померла, вона спокійно довірила мені своє життя. Чим пояснити таку її поведінку? Любов'ю?” — міркувала я. Воно відразу відчуло, що мене гризуть сумніви, а тому закричало: „Ти вмерла! Тебе давно поклали в труну, й лише крізь її стінки ти бачиш різні видива. І Сома-сан, і Ая-тян — привиди. Насправді вони не існують. Ти можеш пригадати, що було перед т и м, а твоє життя після т о г о — сон. То чого ж ти вагаєшся?”
Я посміхнулась і заперечила: „Не пхайся в чужі справи!” — а потім додала: „Обійдуся без твоїх підказок”. Я була затиснута у вузенький простір між двома стінами, а тому мені здавалося, що я опускаюся чимраз нижче й нижче. Стрілки мого годинника зупинилися на восьмій годині п'ятнадцять хвилин ранку, після того я жила в нерухомому часі, постійно відчуваючи втрату. В такому стані любов не народжується.
Обернувшись до мене, Ая-тян сказала: „Правда ж, на веранді холодно? Може, перейдемо туди?” — і вона показала очима на вітальню. Я злегка кивнула, але з крісла не підвелася. Оскільки вечерю було велено принести перед купелею, то саме в ту хвилину зайшла покоївка з великим підносом, поставила їжу на столик, побажала нам доброго відпочинку й залишила кімнату. За столом ми були в піднесеному настрої, хоча добре знали — і я, і Ая-тян,— що нас чекає незабаром. А тому після вечері я обійшлася якомога коротшим поясненням своєї поведінки. „Я приїхала до Хіросіми не для того, щоб, як тобі здається, з кимсь зустрітися, щось побачити, востаннє попрощатися. І минулого літа я відвідала Хіросіму, але теж не заради відзначення річниці водневого бомбардування чи зустрічі зі знайомими людьми. Я просто сподівалася, що, може, повітря батьківщини дасть мені сили й охоти до життя. Але ця надія не справдилася: від прогулянок під гарячим сонцем ще дужче потьмарилося в моїй голові, і я попала в лікарню. В психоневрологічне відділення. Я тобі про це не розповідала?” — „Ні”,— зробивши великі очі, відповіла Ая-тян. „Зі мною тоді нічого страшного не сталося. Я швидко видужала. Та мені здається, ніби в повітрі Хіросіми є щось таке, що здатне довести людину до божевілля. Цього разу я прибула сюди, щоб остаточно вмерти там, де вже вмирала. Кажуть, що поблизу епіцентру вибуху в землі можна знайти людські кістки. Певно, серед них є й мої. А тому хоч і з запізненням на вісім років я таки повернулася сюди, де мені судилося вмерти. Минулого серпня я приїжджала в пошуках життя, а цього разу — в пошуках смерті. Чи не здається тобі, що я трохи романтична особа?” — „Причина мене не цікавить,— відповіла Ая-тян, а потім докинула: — І місце”.
…Після того як вогонь згас, а вітер порозносив попіл, лікарі заходилися виймати довгими щипцями кістки. Вона стояла поряд з пакетиками, куди спалювані трупів спритно вкладали свої знахідки. Дивитися на кістки було набагато легше, ніж на трупи. Іноді траплялися недогорілі черепи, але й вони її не вражали. І тільки тоді, коли дійшла черга до останків маленької дівчинки, вона сама взяла в руки щипці. Бо подумала, що принаймні цим виявить людську турботу про невідому дитину, якій вона цілком випадково стала матір'ю. Тоненькі кісточки одна за одною розсипалися на шматочки, але вона не довірила нікому свого обов'язку…
Поки я говорила, Ая-тян дивилася на мене вологими від сліз очима, та раптом відкрила рот і прошепотіла: „Які ви нещасні!” Я цього не сподівалась, а тому якийсь час сиділа розгублена. „Чим я нещасна?” — спитала я. „Іншої такої нещасної людини нема в світі. Торік улітку ви їздили до Хіросіми в пошуках сили до життя. І Нісімото-сан, і Сома-сан, і я — всі ми сприяли тому, щоб ви обрали життя. Та ви зопалу перемінили свій намір. Ніяке людське тепло не могло розігріти вашого серця”,— сказала Ая-тян. „Будь ласка, перестань читати мені нотації! — закричала я.— Я ненавиджу, коли мене називають нещасною! Якщо ти поїхала зі мною з почуттям жалю, то краще вертайся назад. Бо я — це я, а ти — це ти”. Ая-тян зблідла й прошепотіла: „Я не це мала на увазі”,— а тоді тихо захлипала, зіпершись ліктями на столик і затуливши обличчя долонями. Я перейшла на веранду і, сівши в плетене крісло, звернула погляд надвір. „Ого, сніг пішов!” — вигукнула я.
„Ми прибули й нікуди вже не підемо”,— відповіла я лагідно, але Ая-тян не збагнула змісту цих слів. Виблискуючи по-дитячому зацікавленими очима, вона допитувалася: „А чого ж ми обходили все місто? Чого шукали? Може, цього готелю?” — „Ні, ми нічого не шукали. Пробач, що я водила тебе з собою. Просто мені хотілося зробити прогулянку, роздивитися, чи це пишне місто не обдурює мене, та й у цей готель ми забрели чисто випадково”,— відповіла я. Поглядаючи на мене з недовірою, Ая-тян, однак, сказала: „Он воно що”,— і, повернувшись обличчям до засклених дверей, додала: „Начебто видно море”. Я теж перейшла на веранду й сіла в плетене крісло за столом навпроти Ая-тян. Ми дивилися в бік моря, захованого в нічній пітьмі, без жодного рибальського вогника. Перед нашими очима простягався нерухомий простір. Море було зовсім близько, воно давало про себе знати шумом хвиль. Якщо вибір цього готелю диктувався якоюсь причиною, то нею могло бути саме його сусідство з морською стихією. Ми слухали мовчки, як перекочуються хвилі, а мені не виходило з голови запитання Ая-тян. Якщо людина зважилася на рішучий крок і повернулася до рідного міста, то вона, напевне, захоче ще раз оглянути знайомі вулиці, зустрітися з людьми й вибрати собі місце останнього спочинку. Мабуть, так думала про мене Ая-тян. Та насправді я не мала що оглядати, не мала з ким зустрічатися. Бо знайоме місто розтануло в череві велетенського змія, а рідні мені люди опинилися по той бік ночі. Як невидиме море промовляє плюскотом хвиль, так і відлуння їхніх голосів у моєму серці служить доказом колишнього їхнього існування. Відколи мене оточили з усіх боків шерехаті стіни, я не можу ступити нікуди й кроку. Т у т мій кінець. Разом зі мною замкнуто й мій час, схожий на загусле повітря, в якому й не ворухнешся. Ні, скоріше між тими стінами була порожнеча. А проте мені здавалося, що час тече, іноді я подумки вигукувала: „Це ніч чи день?” — або думала: „Це я наближаюся до кінця, чи кінець підступає до мене?” Та насправді все було інакше. Від самого початку я залишалася т у т. У труні.
„Здається, нарешті ти зрозуміла”,— сказало в о н о.
…Коли вона розплющила очі, знадвору крізь вікно на неї лилося ранкове світло. Його густий потік ніжно лоскотав їй повіки. Ранкове пробудження завжди було щасливим. Якусь хвилину її не покидало відчуття, що вона вдома, а поряд мати й менша сестричка, але дивна річ — згадка про щасливе пробудження (вчорашнє чи позавчорашнє?) ніяк не воскресала. Вона згадувала себе колишньою, а була вже іншою. Минула ще мить, і вона збагнула, що шибки вибито, а залишилася сама рама, порожнє небо не по-літньому сліпуче, а наче догоряє, отже, світ, який їй ввижається, світ, у якому вона була собою (вчорашній чи позавчорашній?), уже належить минулому. Змінився світ, змінилася й вона. Як тільки вона побачила, що лежить під тонкою ковдрою в канцелярії директора народної школи, перетвореної в пункт швидкої медичної допомоги, то відразу, а може, ще й раніше, відчула такий біль, ніби її обличчя, руки, ноги й плечі горять на вогні, і зрозуміла, що новий ранок зустрів її майже мертвою. Вона підвелась і глянула на синє небо — ще вчора перед сном вона не повірила б, що суцільна чорнота коли-небудь зникне. Цікаво, як минав час тоді, перед сном? Може, й зараз небо за вікном чорне, як ніч, а їй лише приснилося, що вона прокинулася. Ні, це не був сон.
Вона вийшла з кімнати в коридор — там з одного боку видніло білясто-каламутне небо — і попрямувала на яскраве світло. І в коридорі, і надворі, де вона сподівалася подихати свіжим повітрям, стояв різкий неприємний запах. Щось тріщало, стогнали люди, тягло горілим. Можливо, саме ці звуки, що спочатку здавалися їй шепотінням, пробудили її зі сну. Як тільки вона розплющила очі, вони поманили її до себе. І вона пішла. Незабаром перед нею показався стовп чорного диму, а потім гуготливе полум'я, лікарі в білих халатах і ряди трупів.
„І тут пекло. Якийсь незнайомий світ”,— прошепотіла вона, ні на мить не сумніваючись, що це пекло і є тим світом, у якому вона живе. Прокинувшись, вона зрозуміла, що все це не сон, а тому їй залишалося одне: примиритися. Як замову проти смерті, вона повторювала: „Я жива. Я жива”, але не хотіла дивитися на своїх живих земляків і на трупи, огорнуті полум'ям. Вона переконувала себе, що це горять не люди, а речі.
— Сенсей, дайте мені якусь роботу!
— А-а, це ти? — здивувався начальник пункту медичної допомоги.— Ти б краще поспала. Вчора попрацювала і, мабуть, утомилася. Пізніше я займусь твоїм лікуванням. Зараз не маю часу. Поки сонце не припекло, треба прибрати останки людей.
— Розумію. Я вам допоможу.
Саме в цю хвилину до неї звернувся молодий лікар:
— Слухай, може, ти мене заміниш? Тут робота не складна.
На квадрати з колод, трісок і дощок чоловіки складали загорнуті в укривала трупи і, взявши в нещасних якийсь речовий доказ їхньої смерті, обливали їх нафтою. Її завданням було збирати ті докази й разом із записами, зробленими ще при повній свідомості потерпілих, розкладати в пакетики. Коли вогонь згасав в одному місці, то спалахував в іншому. „Спалюють не людей, а речі”,— повторювала вона подушки.
— От біда, про цю дівчинку нема ніятіх записів!
Іноді траплялися безіменні трупи, і тоді рухи лікарів ставала повільнішими. Ледве тримаючись на ногах, вона підійшла до маленького тіла. Мабуть, ця дівчинка нікого не кликала. Правда, їй пригадалося, що хтось (може, саме ця дівчинка) звертався до неї. Вона відгорнула покривало — за ніч обличчя набрякло, але вона не сумнівалася, що перед нею дівчинка, яка вмерла майже на її руках. В останню мить дівчинка скрикнула: „Мамо!” — і вхопилася за неї.
Вона довго дивилася на мертве обличчя, а потім відвернулася вбік — щоб не заплакати. Чого вона тоді не закричала, що це її дитина, що це її менша сестричка? Адже це маленьке створіння дивилося на неї своїми невидющими очима і, чіпляючись уже холодною ручкою за її руку, вважало її мамою або старшою сестрою. І це тоді, коли їй здавалося, що перед нею не річ, а людина.
Маленький труп безіменної дівчинки поклали на купу дров разом з іншими, облили нафтою й запалили. Полум'я шугнуло вгору, дихнуло їй в обличчя нестерпним жаром. І саме тоді вона розпачливо закричала:
— Хоч у труну покладіть! Спаліть, як людину! Це моя дитина! Це моя менша сестричка! Спалювати голою — це жорстоко!
Однак її ридань, слабких на тлі гуготливого вогнища, ніхто з медперсоналу не почув…
Переді мною виднів профіль Ая-тян, що дивилася в сторону моря. Пальці моїх ніг охололи, та ще більший холод проник у душу. „З якоїсь примхи (а може, для того була якась причина?) я привела її сюди, а вона лише наївно поскаржилася на втому, хоча, напевно, свідома того, що тут має щось статися. Не здогадуючись про те, що я давно померла, вона спокійно довірила мені своє життя. Чим пояснити таку її поведінку? Любов'ю?” — міркувала я. Воно відразу відчуло, що мене гризуть сумніви, а тому закричало: „Ти вмерла! Тебе давно поклали в труну, й лише крізь її стінки ти бачиш різні видива. І Сома-сан, і Ая-тян — привиди. Насправді вони не існують. Ти можеш пригадати, що було перед т и м, а твоє життя після т о г о — сон. То чого ж ти вагаєшся?”
Я посміхнулась і заперечила: „Не пхайся в чужі справи!” — а потім додала: „Обійдуся без твоїх підказок”. Я була затиснута у вузенький простір між двома стінами, а тому мені здавалося, що я опускаюся чимраз нижче й нижче. Стрілки мого годинника зупинилися на восьмій годині п'ятнадцять хвилин ранку, після того я жила в нерухомому часі, постійно відчуваючи втрату. В такому стані любов не народжується.
Обернувшись до мене, Ая-тян сказала: „Правда ж, на веранді холодно? Може, перейдемо туди?” — і вона показала очима на вітальню. Я злегка кивнула, але з крісла не підвелася. Оскільки вечерю було велено принести перед купелею, то саме в ту хвилину зайшла покоївка з великим підносом, поставила їжу на столик, побажала нам доброго відпочинку й залишила кімнату. За столом ми були в піднесеному настрої, хоча добре знали — і я, і Ая-тян,— що нас чекає незабаром. А тому після вечері я обійшлася якомога коротшим поясненням своєї поведінки. „Я приїхала до Хіросіми не для того, щоб, як тобі здається, з кимсь зустрітися, щось побачити, востаннє попрощатися. І минулого літа я відвідала Хіросіму, але теж не заради відзначення річниці водневого бомбардування чи зустрічі зі знайомими людьми. Я просто сподівалася, що, може, повітря батьківщини дасть мені сили й охоти до життя. Але ця надія не справдилася: від прогулянок під гарячим сонцем ще дужче потьмарилося в моїй голові, і я попала в лікарню. В психоневрологічне відділення. Я тобі про це не розповідала?” — „Ні”,— зробивши великі очі, відповіла Ая-тян. „Зі мною тоді нічого страшного не сталося. Я швидко видужала. Та мені здається, ніби в повітрі Хіросіми є щось таке, що здатне довести людину до божевілля. Цього разу я прибула сюди, щоб остаточно вмерти там, де вже вмирала. Кажуть, що поблизу епіцентру вибуху в землі можна знайти людські кістки. Певно, серед них є й мої. А тому хоч і з запізненням на вісім років я таки повернулася сюди, де мені судилося вмерти. Минулого серпня я приїжджала в пошуках життя, а цього разу — в пошуках смерті. Чи не здається тобі, що я трохи романтична особа?” — „Причина мене не цікавить,— відповіла Ая-тян, а потім докинула: — І місце”.
…Після того як вогонь згас, а вітер порозносив попіл, лікарі заходилися виймати довгими щипцями кістки. Вона стояла поряд з пакетиками, куди спалювані трупів спритно вкладали свої знахідки. Дивитися на кістки було набагато легше, ніж на трупи. Іноді траплялися недогорілі черепи, але й вони її не вражали. І тільки тоді, коли дійшла черга до останків маленької дівчинки, вона сама взяла в руки щипці. Бо подумала, що принаймні цим виявить людську турботу про невідому дитину, якій вона цілком випадково стала матір'ю. Тоненькі кісточки одна за одною розсипалися на шматочки, але вона не довірила нікому свого обов'язку…
Поки я говорила, Ая-тян дивилася на мене вологими від сліз очима, та раптом відкрила рот і прошепотіла: „Які ви нещасні!” Я цього не сподівалась, а тому якийсь час сиділа розгублена. „Чим я нещасна?” — спитала я. „Іншої такої нещасної людини нема в світі. Торік улітку ви їздили до Хіросіми в пошуках сили до життя. І Нісімото-сан, і Сома-сан, і я — всі ми сприяли тому, щоб ви обрали життя. Та ви зопалу перемінили свій намір. Ніяке людське тепло не могло розігріти вашого серця”,— сказала Ая-тян. „Будь ласка, перестань читати мені нотації! — закричала я.— Я ненавиджу, коли мене називають нещасною! Якщо ти поїхала зі мною з почуттям жалю, то краще вертайся назад. Бо я — це я, а ти — це ти”. Ая-тян зблідла й прошепотіла: „Я не це мала на увазі”,— а тоді тихо захлипала, зіпершись ліктями на столик і затуливши обличчя долонями. Я перейшла на веранду і, сівши в плетене крісло, звернула погляд надвір. „Ого, сніг пішов!” — вигукнула я.
НІЧ
Канае з недовір'ям стежив, як схема залізничного маршруту, що висіла на стіні поруч із заскленими дверима в кінці вагона, оберталась на метелика. Той метелик замахав крильцями й незабаром зник. Водночас двері, немов жива істота, почали то розтягуватися, то стискатися. Здавалось, ніби сіре загусле повітря поволі розширюється і, шукаючи виходу, намагається їх висадити. Нарешті двері потроху відхиляються.
„Невже провідник?” — думає Канае. У дверях з'являється чоловік у протертому дощовику — не провідник, а той п'яниця. „Невже він ще не зійшов з потяга?” Притримуючись спинок сидінь, він наближається до Канае і, підійшовши зовсім близько, втуплюється в нього очима.
— Що з тобою? Ти не висів у Хімедзі? І не вернувся до Осаки?
— Цей поїзд не зупиняється,-машинально, не поспішаючи, відповідає чоловік.
— Не зупиняється? Не може цього бути. Хімедзі ми вже проїхали. Тепер буде Окаяма.
— Ви нічого не тямите. Цей експрес зупиниться тільки на кінцевій станції.
— Що за дурниця! Я ж маю зійти в Хіросімі.
Чоловік мовчить. Глузливо поглядає на Канае. Потім повертається і йде до дверей.
— Постривай! А де та кінцева станція? Де поїзд нарешті зупиниться?
Канае кричить йому вслід, але чоловік не оглядається. Його постать ніби розчиняється за дверима. Не знати звідки береться велетенський метелик і прилипає до стіни.
„Що сталося з тим чолов'ягою? — міркує Канае.— Хіба ж є на світі поїзди, що зупиняються лише на кінцевій станції?” Він підводиться з місця й неквапливо простує до дверей — наче доганяє зниклого чоловіка. „Краще не роби цього”,— шепоче йому на вухо внутрішній голос. За дверима причаїлася якась небезпека. Вони нею дихають, мов легені. Однак Канае не в силі зупинитися на півдорозі.
Він хапається за ручку дверей, але вона тане, а за нею тануть і самі двері. Канае йде в темряві — так, наче поїзд пірнув у тунель. Проте з одного боку ніби щось просвічує — видно профіль того чоловіка. Канае сідає на вільний стілець.
— Момоко-сан нема,— промовляє жінка перед ним. Це хазяйка бару. „Невже це бар „Леда” ?” — губиться в здогадах Канае.
— Момоко-сан нема,— вторить їй молода дівчина. Це Сакура. Усміхаючись, вона ставить перед ним склянку.
— Чому нема?
Обличчям Сакури знову пробігає усмішка.
— Запитайте в сусіда, Яма-сана.
Канае повертає голову до клієнта. Ні, це не той п'яниця з поїзда. Цього він зустрічав у барі. Під прилизаним волоссям схоже на маску обличчя. Занадто червоні губи. Вони розтуляються:
— Момоко-сан нема. Скільки б ти не шукав її, не знайдеш.
— Я будь-що хочу з нею побачитися. Мушу.
Чоловік кривить насмішкувато губи.
— Ви не зможете з нею зустрітися,— втручається хазяйка бару.
— Чому? Вона кинула роботу?
— Момоко-сан нема. Ви що, не розумієте? Її нема.
Хто це говорить: хазяйка чи Сакура? Спираючись на прилавок, Канае силкується встати. Далі так не можна.
— Я мушу зустрітися з Момоко-сан.
Крізь щілинки повік сусід спостерігає, як Канае підводиться, потім спроквола каже:
— А може, тобі треба зустрітися з Аяко-сан?
Обидві жінки голосно регочуть. Здається, ніби їх не двоє, а одна. І голос наче один.
— З Аяко-сан?
— Атож, з Аяко-сан.
— Звідки ти її знаєш? З нею щось трапилося? Крізь регіт пробивається різкий жіночий голос:
— І Аяко-сан нема.
— І Момоко-сан нема.
— Вже нема нікого.
Канае видивився бездумно на двох жінок, які чомусь здавалися йому одною.
— А от ми є.
— Ми тут.
Канае раптом підвищує голос:
— А мені потрібні не ви! Я мушу зустрітися з Мотоко-сан. З нею щось сталося?
Він пробує рушити з місця, але дорогу йому заступає сусід.
— Ти сам нікого не знайдеш. Не зустрінеш ні Мотоко-сан, ні Аяко-сан.
— Чому?
— Бо тобі потрібен гід. Тобто я. Я тебе поведу.
— А хто ти такий? Чого ти маєш вести мене?
— Я — твій Мефістофель. Тільки от у тебе аж дві Маргарити.
Сусід регоче й рушає. Канае поспішає за ним. Навколо темнішає. „Якщо я від нього відстану, то вже ніколи не побачуся з дівчатами”,— міркує він. Пітьма гусне, дух забиває.
Незабаром Канае знову помічає профіль усміхненого чоловіка. Біля нього стоїть Аяко.
— Ось тут. Кімната мала й неохайна.
— Але я…
— Може, зайдете на хвилинку? Гаразд?
— Та…
Чоловік швидко відчиняє двері. Аяко все ще вагається.
— Аяко-сан, не заходьте!— відчайдушно кричить Канае, але свого голосу не чує.
Після хвилинного вагання Аяко зникає за дверима — так, наче її щось проковтнуло. Канае спішить за нею й опиняється на порозі квартири К. Значить, це К. заманює її до себе. Вхопившись за ручку, Канае намагається відчинити двері, але вони не подаються.
— А хіба це не ти впустив Аяко-сан усередину? — озивається попередній чоловік, що невідомо звідки з'явився знову.
— Звідки ти взявся? Ти ж, здається, щойно зник за дверима.
— Це був не я, а К. Витвір твоєї уяви. Це ж вона, твоя уява, завела Аяко-сан у квартиру. Тепер уже нема чого поспішати.
— Але ж…
Канае все ще не хоче розлучитися з дверима — то штовхає їх, то сіпає на себе.
— Тебе не пускає туди боягузливість. За тими дверима твоя власна душа. Тебе лякає те, що ти знаєш її таємниці!— в'їдливо кричить чоловік.
— Нічого подібного!
— Ти можеш любити тільки через співчуття. А закохався в Аяко-сан лише тому, що хтось залишив у її серці рану. Ти сам намагався виконувати роль того чоловіка, але в тебе нічого не вийшло. А знаєш чому? Бо ти слабодухий.
— Ти помиляєшся.
— Якщо ти не згоден, то спробуй зайти. Ці двері не зачинені.
Раптом чоловік зникає. Дорогу Канае загороджують двері і, щирячись ворожістю, то розширюються, то звужуються. Поки він розгублено дивиться на них, метелик на стіні перестає тріпотіти крильми і, склавши їх докупи, обертається знову в схему залізничного маршруту. Десь здалека долинає протяжний голос:
— Окаяма, Окаяма…
„Я спав і бачив сон,— вирішує Канае.— Поїзд прибув до Окаями. Їхати лишилося вже зовсім небагато. Ще трошки терпіння”.
Двері стоять зачинені. „Може, вийти на платформу й трохи подихати свіжим повітрям?” — думає Канае і, підвівшись, прямує до виходу. Двері легко відхиляються — там біля східців стоїть якийсь чоловік. Він повертає голову. Видно, що це той п'яний. Він дивиться на Канае посоловілими очима.
„Невже провідник?” — думає Канае. У дверях з'являється чоловік у протертому дощовику — не провідник, а той п'яниця. „Невже він ще не зійшов з потяга?” Притримуючись спинок сидінь, він наближається до Канае і, підійшовши зовсім близько, втуплюється в нього очима.
— Що з тобою? Ти не висів у Хімедзі? І не вернувся до Осаки?
— Цей поїзд не зупиняється,-машинально, не поспішаючи, відповідає чоловік.
— Не зупиняється? Не може цього бути. Хімедзі ми вже проїхали. Тепер буде Окаяма.
— Ви нічого не тямите. Цей експрес зупиниться тільки на кінцевій станції.
— Що за дурниця! Я ж маю зійти в Хіросімі.
Чоловік мовчить. Глузливо поглядає на Канае. Потім повертається і йде до дверей.
— Постривай! А де та кінцева станція? Де поїзд нарешті зупиниться?
Канае кричить йому вслід, але чоловік не оглядається. Його постать ніби розчиняється за дверима. Не знати звідки береться велетенський метелик і прилипає до стіни.
„Що сталося з тим чолов'ягою? — міркує Канае.— Хіба ж є на світі поїзди, що зупиняються лише на кінцевій станції?” Він підводиться з місця й неквапливо простує до дверей — наче доганяє зниклого чоловіка. „Краще не роби цього”,— шепоче йому на вухо внутрішній голос. За дверима причаїлася якась небезпека. Вони нею дихають, мов легені. Однак Канае не в силі зупинитися на півдорозі.
Він хапається за ручку дверей, але вона тане, а за нею тануть і самі двері. Канае йде в темряві — так, наче поїзд пірнув у тунель. Проте з одного боку ніби щось просвічує — видно профіль того чоловіка. Канае сідає на вільний стілець.
— Момоко-сан нема,— промовляє жінка перед ним. Це хазяйка бару. „Невже це бар „Леда” ?” — губиться в здогадах Канае.
— Момоко-сан нема,— вторить їй молода дівчина. Це Сакура. Усміхаючись, вона ставить перед ним склянку.
— Чому нема?
Обличчям Сакури знову пробігає усмішка.
— Запитайте в сусіда, Яма-сана.
Канае повертає голову до клієнта. Ні, це не той п'яниця з поїзда. Цього він зустрічав у барі. Під прилизаним волоссям схоже на маску обличчя. Занадто червоні губи. Вони розтуляються:
— Момоко-сан нема. Скільки б ти не шукав її, не знайдеш.
— Я будь-що хочу з нею побачитися. Мушу.
Чоловік кривить насмішкувато губи.
— Ви не зможете з нею зустрітися,— втручається хазяйка бару.
— Чому? Вона кинула роботу?
— Момоко-сан нема. Ви що, не розумієте? Її нема.
Хто це говорить: хазяйка чи Сакура? Спираючись на прилавок, Канае силкується встати. Далі так не можна.
— Я мушу зустрітися з Момоко-сан.
Крізь щілинки повік сусід спостерігає, як Канае підводиться, потім спроквола каже:
— А може, тобі треба зустрітися з Аяко-сан?
Обидві жінки голосно регочуть. Здається, ніби їх не двоє, а одна. І голос наче один.
— З Аяко-сан?
— Атож, з Аяко-сан.
— Звідки ти її знаєш? З нею щось трапилося? Крізь регіт пробивається різкий жіночий голос:
— І Аяко-сан нема.
— І Момоко-сан нема.
— Вже нема нікого.
Канае видивився бездумно на двох жінок, які чомусь здавалися йому одною.
— А от ми є.
— Ми тут.
Канае раптом підвищує голос:
— А мені потрібні не ви! Я мушу зустрітися з Мотоко-сан. З нею щось сталося?
Він пробує рушити з місця, але дорогу йому заступає сусід.
— Ти сам нікого не знайдеш. Не зустрінеш ні Мотоко-сан, ні Аяко-сан.
— Чому?
— Бо тобі потрібен гід. Тобто я. Я тебе поведу.
— А хто ти такий? Чого ти маєш вести мене?
— Я — твій Мефістофель. Тільки от у тебе аж дві Маргарити.
Сусід регоче й рушає. Канае поспішає за ним. Навколо темнішає. „Якщо я від нього відстану, то вже ніколи не побачуся з дівчатами”,— міркує він. Пітьма гусне, дух забиває.
Незабаром Канае знову помічає профіль усміхненого чоловіка. Біля нього стоїть Аяко.
— Ось тут. Кімната мала й неохайна.
— Але я…
— Може, зайдете на хвилинку? Гаразд?
— Та…
Чоловік швидко відчиняє двері. Аяко все ще вагається.
— Аяко-сан, не заходьте!— відчайдушно кричить Канае, але свого голосу не чує.
Після хвилинного вагання Аяко зникає за дверима — так, наче її щось проковтнуло. Канае спішить за нею й опиняється на порозі квартири К. Значить, це К. заманює її до себе. Вхопившись за ручку, Канае намагається відчинити двері, але вони не подаються.
— А хіба це не ти впустив Аяко-сан усередину? — озивається попередній чоловік, що невідомо звідки з'явився знову.
— Звідки ти взявся? Ти ж, здається, щойно зник за дверима.
— Це був не я, а К. Витвір твоєї уяви. Це ж вона, твоя уява, завела Аяко-сан у квартиру. Тепер уже нема чого поспішати.
— Але ж…
Канае все ще не хоче розлучитися з дверима — то штовхає їх, то сіпає на себе.
— Тебе не пускає туди боягузливість. За тими дверима твоя власна душа. Тебе лякає те, що ти знаєш її таємниці!— в'їдливо кричить чоловік.
— Нічого подібного!
— Ти можеш любити тільки через співчуття. А закохався в Аяко-сан лише тому, що хтось залишив у її серці рану. Ти сам намагався виконувати роль того чоловіка, але в тебе нічого не вийшло. А знаєш чому? Бо ти слабодухий.
— Ти помиляєшся.
— Якщо ти не згоден, то спробуй зайти. Ці двері не зачинені.
Раптом чоловік зникає. Дорогу Канае загороджують двері і, щирячись ворожістю, то розширюються, то звужуються. Поки він розгублено дивиться на них, метелик на стіні перестає тріпотіти крильми і, склавши їх докупи, обертається знову в схему залізничного маршруту. Десь здалека долинає протяжний голос:
— Окаяма, Окаяма…
„Я спав і бачив сон,— вирішує Канае.— Поїзд прибув до Окаями. Їхати лишилося вже зовсім небагато. Ще трошки терпіння”.
Двері стоять зачинені. „Може, вийти на платформу й трохи подихати свіжим повітрям?” — думає Канае і, підвівшись, прямує до виходу. Двері легко відхиляються — там біля східців стоїть якийсь чоловік. Він повертає голову. Видно, що це той п'яний. Він дивиться на Канае посоловілими очима.