Страница:
„Нікудишня картина, правда?” — спитала я. А могла б ще сказати: „Це — моя тінь”. Та не варто було, бо Сома-сан однаково не зрозумів би. Йому не збагнути, що я прийшла сама пізно ввечері тільки для того, щоб глянути на картину. Нерозумний він.
А все-таки коли в о н о остаточно визначило мою долю? Коли я дивилася на картину? Вічне море без жодної хвилі, вічний острів з безлистими деревами. Острів, на якому навіть час зупинився. Яка тиша, який спокій!
…Коли вона опам'яталася, той дивовижний звук все ще гуготів у вухах. Вона йшла, а він то слабшав, то сильнішав — здавалося, наче щось палає. Вона йшла обережно, із заплющеними очима, цією страшною темною дорогою, і барабанні перетинки мало не тріскалися. З усіх боків на неї налітало те гуготіння. Ось воно почало наростати і раптом, наче зойк, розпанахавши темряву, пройняло все її єство. Гу-гу-гу… Трісь-трісь-трісь… Незвичайний гугіт… Як тільки вона це подумала, їй зробилося страшно і захотілося тікати.Та нараз темрява розвіялась. Перед нею відкрився навколишній світ, і вона побачила (уже не раз, не вперше, проти своєї волі) чорну купу нерухомих предметів. Рухомі предмети — живі люди — підносили туди каністри з пальним і, немов витанцьовуючи навколо, вихлюпували його на мертвих. Над чорною купою то тут, то там здіймалися язики яскраво-червоного, іноді аж білого полум'я. Коли вона підступила ближче, воно здалося їй пекельнимвогнищем, а людська метушня на його тлі — танком скелетів. Вона застигла і мовчки дивилася на це видовище. її вуха переповнювало моторошне гуготіння, а очі сліпив вогонь…
Все ж таки коли це сталося? В о н о заволоділо мною остаточно тому, що на картині панувала мертва тиша. Ні, це сталося набагато раніше. А може, трохи пізніше. Одного я певна: щось тоді мною заволоділо. Коли я розглядала картину, мене раптом охопило щось схоже на напад хвороби, щось наче скерувало мою волю в інший бік, я б навіть сказала, до життя. Моя душа зійшла з картини і вселилася в тіло. В ту мить я наче збожеволіла. Та душа перетворила мене на іншу жінку і стала переконувати, що жити легко. „Ви живете, отже можете жити, а значить, усе гаразд”,— повчала вона, і я послухалась її. „Робіть, як вам велено. Скоріться. Ви — жертва. Вами заплачено за життя інших. Не опирайтеся. Дайте себе зв'язати й умертвити”.
„Але заради чого?” — запитувала я. Гіркий присмак тих слів, змішаний із слиною, проник в усі закутки свідомості. „Я не можу коритися вашим наказам (власне, хто ви такі?). Якщо жити, то принаймні не в ролі жертви. І не дарованою людьми радістю, насолодою чи захватом. Я сама хочу дарувати. Не хочу, щоб мене роздягали. Сама роздягнуся. Не хочу, щоб мною заволоділи після того, як осліплять, оглушать, відберуть мову чи споять. Сама хочу заволодіти. Не хочу, щоб мене любили. Сама хочу любити”.
…Густе розпечене повітря то піднімалося спіраллю вгору, то опускалося додолу. Його сповнював дух спалених тіл. Вона дихала ним не один день. Мертвих клали на жертовник, живі чекали своєї черги…
„Та навіщо? Я не можу любити,-міркувала я.— Любові немає. Поки є в о н о, любові немає”.
І все-таки, зачинивши за собою двері кімнати Сома-сана я трохи почекала. Сподівалася, що любов існує. Та Сома-сан не вибіг за мною навздогін. І я поглузувала: „Яка я дурна, жалюгідна і простодушна!” Якщо любов існує, то лише між здоровими людьми, наприклад, між Сома-саном і Ая-тян. Мені ж вона неприступна. А тому я, не оглядаючись, пішла. Куди кликало в о н о…
РАНОК
НАВЕСНІ, ТРИСТА ДНІВ ТОМУ
РАНОК
НАВЕСНІ, ДВІСТІ ВІСІМДЕСЯТ П’ЯТЬ ДНІВ ТОМУ
А все-таки коли в о н о остаточно визначило мою долю? Коли я дивилася на картину? Вічне море без жодної хвилі, вічний острів з безлистими деревами. Острів, на якому навіть час зупинився. Яка тиша, який спокій!
…Коли вона опам'яталася, той дивовижний звук все ще гуготів у вухах. Вона йшла, а він то слабшав, то сильнішав — здавалося, наче щось палає. Вона йшла обережно, із заплющеними очима, цією страшною темною дорогою, і барабанні перетинки мало не тріскалися. З усіх боків на неї налітало те гуготіння. Ось воно почало наростати і раптом, наче зойк, розпанахавши темряву, пройняло все її єство. Гу-гу-гу… Трісь-трісь-трісь… Незвичайний гугіт… Як тільки вона це подумала, їй зробилося страшно і захотілося тікати.Та нараз темрява розвіялась. Перед нею відкрився навколишній світ, і вона побачила (уже не раз, не вперше, проти своєї волі) чорну купу нерухомих предметів. Рухомі предмети — живі люди — підносили туди каністри з пальним і, немов витанцьовуючи навколо, вихлюпували його на мертвих. Над чорною купою то тут, то там здіймалися язики яскраво-червоного, іноді аж білого полум'я. Коли вона підступила ближче, воно здалося їй пекельнимвогнищем, а людська метушня на його тлі — танком скелетів. Вона застигла і мовчки дивилася на це видовище. її вуха переповнювало моторошне гуготіння, а очі сліпив вогонь…
Все ж таки коли це сталося? В о н о заволоділо мною остаточно тому, що на картині панувала мертва тиша. Ні, це сталося набагато раніше. А може, трохи пізніше. Одного я певна: щось тоді мною заволоділо. Коли я розглядала картину, мене раптом охопило щось схоже на напад хвороби, щось наче скерувало мою волю в інший бік, я б навіть сказала, до життя. Моя душа зійшла з картини і вселилася в тіло. В ту мить я наче збожеволіла. Та душа перетворила мене на іншу жінку і стала переконувати, що жити легко. „Ви живете, отже можете жити, а значить, усе гаразд”,— повчала вона, і я послухалась її. „Робіть, як вам велено. Скоріться. Ви — жертва. Вами заплачено за життя інших. Не опирайтеся. Дайте себе зв'язати й умертвити”.
„Але заради чого?” — запитувала я. Гіркий присмак тих слів, змішаний із слиною, проник в усі закутки свідомості. „Я не можу коритися вашим наказам (власне, хто ви такі?). Якщо жити, то принаймні не в ролі жертви. І не дарованою людьми радістю, насолодою чи захватом. Я сама хочу дарувати. Не хочу, щоб мене роздягали. Сама роздягнуся. Не хочу, щоб мною заволоділи після того, як осліплять, оглушать, відберуть мову чи споять. Сама хочу заволодіти. Не хочу, щоб мене любили. Сама хочу любити”.
…Густе розпечене повітря то піднімалося спіраллю вгору, то опускалося додолу. Його сповнював дух спалених тіл. Вона дихала ним не один день. Мертвих клали на жертовник, живі чекали своєї черги…
„Та навіщо? Я не можу любити,-міркувала я.— Любові немає. Поки є в о н о, любові немає”.
І все-таки, зачинивши за собою двері кімнати Сома-сана я трохи почекала. Сподівалася, що любов існує. Та Сома-сан не вибіг за мною навздогін. І я поглузувала: „Яка я дурна, жалюгідна і простодушна!” Якщо любов існує, то лише між здоровими людьми, наприклад, між Сома-саном і Ая-тян. Мені ж вона неприступна. А тому я, не оглядаючись, пішла. Куди кликало в о н о…
РАНОК
Свідомість повернулася до нього раптовим спалахом. „Вже пізно — здається, проспав” ,— подумав Канае і розплющив очі. Торшер в узголів'ї стояв не вимкнутий, але кімната не була освітлена так яскраво, як уночі. Знадвору крізь попелясту завісу пробивалося мляве ранкове світло. Канае обмацав простирадло біля подушки — шукав ручного годинника й не знаходив. Замість того рука наткнулася на холодну палітурку блокнота, а тоді полізла під подушку. Пам'ять трохи ожила. Виходить, він бачив сон і вдосвіта прокидався. Що ж це був за сон?
Канае схопився й сів. У самій піжамі було холодно. Він одсунув подушку й помітив годинника на татамі. Була за двадцять дев'ята. Який жах! Так проспав! Таке з ним рідкі траплялося, коли засинав удруге. „Який страшний сон! — міркував Канае, натягаючи на руку годинника.— Моторошний… Схожий на дійсність… Ні, анітрохи з нею не пов'язаний, а тому жахливий… Щось незрозуміле…”
Та для докладних роздумів не було часу. Навдивовижу спритно Канае схопився на ноги. Скинув піжаму, одягнув майку і штани, просунув руки в рукави сорочки і, присівши, натягнув шкарпетки. Тоді підійшов до вікна і взявся рукою за завісу. Як завжди, вона застряла на півдорозі, і тільки за другим махом її вдалося відсунути. Крізь шибки полилося непевне мляве світло зимового ранку.
Застібаючи сорочку і запихаючи її краї у штани, Канае, як завжди, розсіяно поглядав надвір. Зимове небо, захмарене й холодне, було помережане світлими й темними смугами, подекуди сірими, а подекуди білястими з жовтавим відтінком. Здавалось, от-от піде сніг. Внизу, під вікнами, пробігала вузенька стежина, за бетонною стіною виднівся прикритий деревами шиферний дах. Далі — черепичні покрівлі, потиньковані стіни, балкончики, а ген на виднокраї — заводські димарі. З того, як дим стелився над землею, можна було здогадатися, що віє вітер.
Однак споглядати не було коли. Зрештою, Канае вже обридло спостерігати щодня цей краєвид. Він мріяв перебратися десь інде з цього дешевого багатоквартирного будинку. Підійшовши до постелі, він погасив торшер, потім перевірив, чи є вода в чайнику, і ввімкнув електричну плитку. Приготування чаю забирало багато часу, бо плитка мала призначення — нагрівати воду для гоління. Канае давно збирався придбати термос, але через низьку зарплатню не міг цього зробити. Поверх сорочки Канае натягнув светр. Цей светр був з довгою шиєю, і Канае обходився без краватки. Відчинивши двері, він поспішив до туалету на іншому кінці коридору. Мабуть, інші пожильці вже пішли а роботу (зрештою, Канае завжди пас задніх). У коридорі було порожньо, всі двері зачинені. За кожним кроком дерев'яна підлога пронизливо скрипіла.
„Той сон чимось схожий на вибух атомної бомби”,— міркував Канае. Ну й набрався він страху! Хотів було втекти, але не міг. А тепер, коли намагався згадати подробиці того кошмарного сну, вони наче вислизали з пам'яті і залишилося тільки відчуття темряви та неспокою. Напевне, він прокидався для того, щоб запам'ятати той сон (точніше, він запам'ятав його тому, що прокинувся). Йому пригадалося, як, пробудившись удосвіта, він подумав, що в тому кошмарному сні час зупинився. Тепер Канае відчував, як у його свідомість дедалі глибше закрадається безпричинна тривога — таке буває з людиною, коли вона марно силкується згадати щось дуже важливе, заховане в найдальших закутках пам'яті. А може, все це не має нічого спільного з переддосвітнім сном? Може, виною цьому щось інше? Робота? Верстка, яку треба показати головному редакторові? Художнє оформлення книжки? „Ні, мабуть, причину треба шукати в собі самому,— вирішив Канае і тієї ж миті в його уяві виринуло два жіночих обличчя: одне лагідно всміхалося, друге втупилося в нього проникливим поглядом.— Позавчора їх уже не було вдома. Так само й учора. Не було обох. Нісімото-сан, своїй господині, вони начебто сказали, що їдуть кудись на день-два, щоб розвіятися. Тільки ж куди? Може, сьогодні повернуться?”
Канае поспішив з туалету до кімнати. Чайник на плитці вже висвистував парою. Перекинувши через плече рушник, Канае схопив однією рукою миску з зубною пастою, помазком і бритвою, а другою — чайника й побіг у ванну кімнату навпроти туалету. Швидко почистив зуби, пополоскав горло. Тоді плюснув гарячої води в миску й заходився милити обличчя. Бриття для нього — звичне діло, та з поспіху все одно порізався.
— Сома-сан, чого це ви так пізно встали? Навіть незручно казати „Доброго ранку!” — обізвалася господиня, але Канае мовчав, бо саме водив бритвою навколо рота, вкритого мильною піною.— Мабуть, заспали тому, що холодно?.. Час вам уже сім'ю заводити. Чи не підшукати вам наречену?
Балакуча господиня, усміхнене обличчя якої показалося в дзеркалі, жила сама (чоловік її помер, а дві доньки повиходили заміж) у кімнаті на другому поверсі біля сходів і цілими днями щось виготовляла на в'язальній машині — її одноманітне тріскотіння Канае чув щоразу, коли йшов на роботу чи повертався додому.
— Поки що не треба, я вас прошу.
— А то чому? Може, вже знайшли собі суджену? Когось нагледіли?
Канае пропустив повз вуха ці слова, а, вмившись і кивком голови привітавшись з господинею, вийшов у коридор „Суджену? По-старомодному сказано. Якби цей домашній детектив знав про Мотоко чи Аяко, то, напевне, замучив би мене своїми розпитуваннями. А може, господиня щось пронюхала? Та ні, нічого вона не підозрює, бо ті двоє рідко сюди навідувалися” ,— міркував Канае. Під дверима кімнати стояла пляшка молока, а в поштовій скриньці стирчала газета. Переступивши поріг, Канае зняв паперову кришку з пляшки, а ранкову газету розстелив на татамі. Ковтнув холодного молока (пити з хлібом уже не було часу) і пробіг поглядом по заголовках. „Субота, двадцять третє січня. Рішення керівництва профспілки залізничників. Є надія на подолання урядової кризи” . Канае перегорнув сторінку. Жодної статті, що могла б зацікавити. „Перше в цьому році велике змагання з сумо[10]: знову переміг Йосібаяма”. І нарешті остання сторінка. Прогноз погоди: сьогодні — вітер північний, мінлива хмарність з проясненнями; завтра — вітер північно-східний, хмарно, іноді прояснення. Отже, назавтра можна сподіватися більш-менш терпимої погоди? А от сьогоднішню навряд чи справедливо характеризувати словами „мінлива хмарність з проясненнями”. Скоріше вона обіцяє снігопад. Прогноз погоди — як сумо: чого сподіваєшся, ніколи не справджується. Від холодного молока Канае аж затремтів. Зняв піджака з вішалки й одягнувся. Згортати матрац вже не було коли. Канае підняв пальто, що лежало в ногах на постелі, і накинув його на плечі. Потім простяг руку до портфеля на столику. І саме тоді його погляд, наче магнітом, притягло до картини.
Темний острів на темному морі… В душі Канае наче щось заворушилося, але силою волі він приглушив його. Глянув на годинник. Була дев'ята година три хвилини. Ого, як уже пізно! Добре, що вчора під кінець робочого дня він попередив у редакції про свій намір заїхати сьогодні до підопічного автора. Щоправда, верстку треба було вичитати до ранку (Канае сидів над нею до півночі, потім займався своїм романом, а тому так пізно пробудився) і показати головному. Той її жде не діждеться і за будь-яку затримку дасть прочухана. Канае дістав верстку з портфеля, аби переконатися, що не забув її вдома. Два блокноти, товстий і тонкий, що завжди залишалися на столику в узголів'ї, цього разу також чомусь опинилися в портфелі. Надії нате, що йому вдасться заглянути в них на роботі, не було. А все-таки він їх узяв: ану ж згадається сьогоднішній сон… Канае прихопив також один з трьох томів „Калевали”, випущеної видавництвом „Іванамі” — той, якого звечора переклав з книжкової полиці на столик. Ото й усе. Та однаково портфель із штучної шкіри був неважкий. Канае оглянув кімнату і, вирішивши, що сьогодні сонце, певно, не вигляне з-за хмар, усе-таки затягнув завісу. Взув стоптані черевики. „Може, взяти парасольку? — подумав він.— Та навіщо? Тільки заважатиме, а до того ж у таку холоднечу треба сподіватися снігу, а не дощу. А коли так, то обійдуся без неї. Інша річ, якби заносилося на дощ”.
Канае замкнув двері на ключ і, пройшовши скрипучим коридором мимо кімнати господині, з якої долинала тріскотіння в'язальної машини, бігцем подався сходами вниз.
Канае схопився й сів. У самій піжамі було холодно. Він одсунув подушку й помітив годинника на татамі. Була за двадцять дев'ята. Який жах! Так проспав! Таке з ним рідкі траплялося, коли засинав удруге. „Який страшний сон! — міркував Канае, натягаючи на руку годинника.— Моторошний… Схожий на дійсність… Ні, анітрохи з нею не пов'язаний, а тому жахливий… Щось незрозуміле…”
Та для докладних роздумів не було часу. Навдивовижу спритно Канае схопився на ноги. Скинув піжаму, одягнув майку і штани, просунув руки в рукави сорочки і, присівши, натягнув шкарпетки. Тоді підійшов до вікна і взявся рукою за завісу. Як завжди, вона застряла на півдорозі, і тільки за другим махом її вдалося відсунути. Крізь шибки полилося непевне мляве світло зимового ранку.
Застібаючи сорочку і запихаючи її краї у штани, Канае, як завжди, розсіяно поглядав надвір. Зимове небо, захмарене й холодне, було помережане світлими й темними смугами, подекуди сірими, а подекуди білястими з жовтавим відтінком. Здавалось, от-от піде сніг. Внизу, під вікнами, пробігала вузенька стежина, за бетонною стіною виднівся прикритий деревами шиферний дах. Далі — черепичні покрівлі, потиньковані стіни, балкончики, а ген на виднокраї — заводські димарі. З того, як дим стелився над землею, можна було здогадатися, що віє вітер.
Однак споглядати не було коли. Зрештою, Канае вже обридло спостерігати щодня цей краєвид. Він мріяв перебратися десь інде з цього дешевого багатоквартирного будинку. Підійшовши до постелі, він погасив торшер, потім перевірив, чи є вода в чайнику, і ввімкнув електричну плитку. Приготування чаю забирало багато часу, бо плитка мала призначення — нагрівати воду для гоління. Канае давно збирався придбати термос, але через низьку зарплатню не міг цього зробити. Поверх сорочки Канае натягнув светр. Цей светр був з довгою шиєю, і Канае обходився без краватки. Відчинивши двері, він поспішив до туалету на іншому кінці коридору. Мабуть, інші пожильці вже пішли а роботу (зрештою, Канае завжди пас задніх). У коридорі було порожньо, всі двері зачинені. За кожним кроком дерев'яна підлога пронизливо скрипіла.
„Той сон чимось схожий на вибух атомної бомби”,— міркував Канае. Ну й набрався він страху! Хотів було втекти, але не міг. А тепер, коли намагався згадати подробиці того кошмарного сну, вони наче вислизали з пам'яті і залишилося тільки відчуття темряви та неспокою. Напевне, він прокидався для того, щоб запам'ятати той сон (точніше, він запам'ятав його тому, що прокинувся). Йому пригадалося, як, пробудившись удосвіта, він подумав, що в тому кошмарному сні час зупинився. Тепер Канае відчував, як у його свідомість дедалі глибше закрадається безпричинна тривога — таке буває з людиною, коли вона марно силкується згадати щось дуже важливе, заховане в найдальших закутках пам'яті. А може, все це не має нічого спільного з переддосвітнім сном? Може, виною цьому щось інше? Робота? Верстка, яку треба показати головному редакторові? Художнє оформлення книжки? „Ні, мабуть, причину треба шукати в собі самому,— вирішив Канае і тієї ж миті в його уяві виринуло два жіночих обличчя: одне лагідно всміхалося, друге втупилося в нього проникливим поглядом.— Позавчора їх уже не було вдома. Так само й учора. Не було обох. Нісімото-сан, своїй господині, вони начебто сказали, що їдуть кудись на день-два, щоб розвіятися. Тільки ж куди? Може, сьогодні повернуться?”
Канае поспішив з туалету до кімнати. Чайник на плитці вже висвистував парою. Перекинувши через плече рушник, Канае схопив однією рукою миску з зубною пастою, помазком і бритвою, а другою — чайника й побіг у ванну кімнату навпроти туалету. Швидко почистив зуби, пополоскав горло. Тоді плюснув гарячої води в миску й заходився милити обличчя. Бриття для нього — звичне діло, та з поспіху все одно порізався.
— Сома-сан, чого це ви так пізно встали? Навіть незручно казати „Доброго ранку!” — обізвалася господиня, але Канае мовчав, бо саме водив бритвою навколо рота, вкритого мильною піною.— Мабуть, заспали тому, що холодно?.. Час вам уже сім'ю заводити. Чи не підшукати вам наречену?
Балакуча господиня, усміхнене обличчя якої показалося в дзеркалі, жила сама (чоловік її помер, а дві доньки повиходили заміж) у кімнаті на другому поверсі біля сходів і цілими днями щось виготовляла на в'язальній машині — її одноманітне тріскотіння Канае чув щоразу, коли йшов на роботу чи повертався додому.
— Поки що не треба, я вас прошу.
— А то чому? Може, вже знайшли собі суджену? Когось нагледіли?
Канае пропустив повз вуха ці слова, а, вмившись і кивком голови привітавшись з господинею, вийшов у коридор „Суджену? По-старомодному сказано. Якби цей домашній детектив знав про Мотоко чи Аяко, то, напевне, замучив би мене своїми розпитуваннями. А може, господиня щось пронюхала? Та ні, нічого вона не підозрює, бо ті двоє рідко сюди навідувалися” ,— міркував Канае. Під дверима кімнати стояла пляшка молока, а в поштовій скриньці стирчала газета. Переступивши поріг, Канае зняв паперову кришку з пляшки, а ранкову газету розстелив на татамі. Ковтнув холодного молока (пити з хлібом уже не було часу) і пробіг поглядом по заголовках. „Субота, двадцять третє січня. Рішення керівництва профспілки залізничників. Є надія на подолання урядової кризи” . Канае перегорнув сторінку. Жодної статті, що могла б зацікавити. „Перше в цьому році велике змагання з сумо[10]: знову переміг Йосібаяма”. І нарешті остання сторінка. Прогноз погоди: сьогодні — вітер північний, мінлива хмарність з проясненнями; завтра — вітер північно-східний, хмарно, іноді прояснення. Отже, назавтра можна сподіватися більш-менш терпимої погоди? А от сьогоднішню навряд чи справедливо характеризувати словами „мінлива хмарність з проясненнями”. Скоріше вона обіцяє снігопад. Прогноз погоди — як сумо: чого сподіваєшся, ніколи не справджується. Від холодного молока Канае аж затремтів. Зняв піджака з вішалки й одягнувся. Згортати матрац вже не було коли. Канае підняв пальто, що лежало в ногах на постелі, і накинув його на плечі. Потім простяг руку до портфеля на столику. І саме тоді його погляд, наче магнітом, притягло до картини.
Темний острів на темному морі… В душі Канае наче щось заворушилося, але силою волі він приглушив його. Глянув на годинник. Була дев'ята година три хвилини. Ого, як уже пізно! Добре, що вчора під кінець робочого дня він попередив у редакції про свій намір заїхати сьогодні до підопічного автора. Щоправда, верстку треба було вичитати до ранку (Канае сидів над нею до півночі, потім займався своїм романом, а тому так пізно пробудився) і показати головному. Той її жде не діждеться і за будь-яку затримку дасть прочухана. Канае дістав верстку з портфеля, аби переконатися, що не забув її вдома. Два блокноти, товстий і тонкий, що завжди залишалися на столику в узголів'ї, цього разу також чомусь опинилися в портфелі. Надії нате, що йому вдасться заглянути в них на роботі, не було. А все-таки він їх узяв: ану ж згадається сьогоднішній сон… Канае прихопив також один з трьох томів „Калевали”, випущеної видавництвом „Іванамі” — той, якого звечора переклав з книжкової полиці на столик. Ото й усе. Та однаково портфель із штучної шкіри був неважкий. Канае оглянув кімнату і, вирішивши, що сьогодні сонце, певно, не вигляне з-за хмар, усе-таки затягнув завісу. Взув стоптані черевики. „Може, взяти парасольку? — подумав він.— Та навіщо? Тільки заважатиме, а до того ж у таку холоднечу треба сподіватися снігу, а не дощу. А коли так, то обійдуся без неї. Інша річ, якби заносилося на дощ”.
Канае замкнув двері на ключ і, пройшовши скрипучим коридором мимо кімнати господині, з якої долинала тріскотіння в'язальної машини, бігцем подався сходами вниз.
НАВЕСНІ, ТРИСТА ДНІВ ТОМУ
Канае Сома вже довго стояв перед картиною, що мала назву „Острів”. З першого погляду йому передалися дивні чари її зловісного настрою, а очі прикипіли до неї, наче заворожені. Картина вирізнялася холодним темним колоритом, лише де-не-де на морі проглядала темно-синя, сіра або коричнева барва. Хоч небо й було світліше ніж море, та все одно на його блідому непрозорому тлі видніли жовтуваті й червонясті плями, схожі на хмари. Посередині полотна випинався темний острів з коричневими скелястими берегами, укритий темно-зеленими деревами. То був краєвид, якого з натури не намалюєш, хіба що побачиш уві сні. Здавалось, той самотній острів на видноколі, куди не ступала людська нога, не належав цьому світові. Та коли Канае підступив ближче до картини й добре придивився, то побачив на морі човен з людьми. Їхні постаті лише підсилювали безлюдну мовчазність краєвиду; щоправда, їх можна було й не помітити — вони скидалися на малесенькі (порівняно з островом) цяточки фарби. Видно, перед тим як компонувати картину, автор заґрунтував полотно улюбленими фарбами, а тому, надавши йому одноманітного забарвлення, зумів виразити тільки якусь абстрактну ідею. Неуважний глядач, відзначивши похмурість картини, напевне, проходив мимо. Мабуть, його увагу не привертав дивовижний колорит, не хвилювало, є на ній човен чи ні, не цікавили яскраво-червоні ініціали ММ, написані малими літерами в її правому нижньому кутку. Канае Сома був не з таких. Він стояв, розглядаючи її, наче вкопаний.
Потім Канае відступив кілька кроків назад і глянув на полотна обабіч „Острова”. Ліворуч від тої довгастої, в європейському стилі, картини висів невеличкий „Натюрморт”, праворуч — „Міський квартал”. Художниці ММ належала всього-на-всього три твори, об'єднані буйністю уяви та одноманітним похмурим колоритом. „Натюрморт” — якісь невідомі, неземні квіти у скляній вазі, що визирають з-по між темно-зеленого листя і стебел, і кілька фруктів, начебто голубих яблук, на тарілці. Здавалося, згустки фарби самі випливли з темно-синього тла і перетворилися на предмети, що ніби зависли в просторі, не маючи під собою плоскої опори. „Міський квартал” вражав майже суцільною чорнотою й тільки за її переливами вгадувалися начебто обриси будівель, дороги, мосту та річки. Людей тут не було.
Канае знову перевів погляд на картину в середині. „Вона на щось схожа,— почав він міркувати. — Так, на „Острів мертвих” Арнольда Бекліна. В її основі лежить та сама тема. Острів посеред моря і човен, що прямує до нього. Здається, на тому човні є люди. Як повернусь додому, то загляну в збірник репродукцій картин Бекліна і перевірю, чи воно справді так. А проте, навіть якщо тема „Острова” і запозичена в Бекліна, сама картина відрізняється від своєї попередниці. Берлін написав романтично-містичну картину, опираючись на старогрецькі міфи, а художниця ММ скористувалася такою формою, щоб зобразити свій внутрішній світ. Отже, ця картина є ключем для розкриття таємниці, якою вона карається”. І Канае ще раз прочитав на табличці, приклеєній внизу картини, ім'я художниці: Мотоко Моегі. Це ім'я він чув уперше.
Того дощового дня на художній виставці було мало відвідувачів — тільки іноді за спиною хтось проходив до іншого залу. Певно, тому, що в цьому виставлялися художники — початківці. А от Канае ніяк не міг розлучитися з тою картиною і коли відступав назад, щоб подивитися на неї востаннє здалека, то наштовхнувся на когось за плечима.
— Ой, пробачте! — сказав він, поспішно обертаючись.
— Та нічого, це я у всьому винна.
Нахиляючи голову в легкому поклоні, Канае помітив, що людина, з якою він зіткнувся,— то була молода дівчина в легкому демісезонному пальті коричневого кольору,— ледь-ледь усміхалася. Він одразу пригадав, що вона вже розглядала ці картини, коли він зайшов у цей порожній зал, не маючи жодного упередження до художників-початківців. Він тоді зиркнув на її профіль, але як тільки відкрив для себе незвичні картини Мотоко Моегі, то забув про неї.
— Правда, цікаві картини? Я так захопився ними, що й вас не помітив. Ще раз вибачте.
— Та нічого.
Нараз Канае спало на думку: а може, це сама художниця? Немає нічого дивного в тому, що вона прийшла подивитися, котрі з її творів вибрано для виставки. А то чого б вона так довго стояла перед ними?
— Ви часом… не авторка цих картин?
Здивована дівчина глянула на нього широко відкритими очима, але тоді по-молодечому, майже як дитина, засміялася.
— Ні, не авторка.— І немов соромлячись свого сміху, злегка вклонилась і додала: — Ви справді вважаєте, що це цікаві картини?
— Незвичайні. Звісно, я не фахівець і не мені про них судити, та все одно я не сподівався зустріти на цій виставці такі шедеври.
Промовляючи ці слова, Канае поглядав на пухкеньке личко цієї лагідної дівчини. „Між цими картинами й дівчиною нема нічого спільного,— роздумував він.— Це просто панночка, закохана в живопис. А може, студентка Жіночого інституту мистецтв”.
— А ви якої думки про них?
— Я їх боюся. Картини мають бути світліші, радісніші, хіба не так? А ось ці такі похмурі та зловісні.
Прислухаючись до голосу дівчини за плечима, Канае знову підійшов до стіни. „Справді, в них нема ні світла, ні радості. На ці полотна лягла тінь смерті. Це — твори занепадницького мистецтва, що штовхають людину до загибелі,— думав він.— Хто вона, та Мотоко Моегі, що зуміла засобами мистецтва виразити подібні ідеї?”
— А художниця, видно, дуже обдарована. Ви часом її не знаєте? Може, це ваша приятелька?
Канае обернувся, щоб почути відповідь, та за дівчиною вже й слід пропав. Залишившись сам-один у порожньому залі, він відчував, ніби картини Мотоко Моегі заговорили до нього незнаною йому мовою.
Потім Канае відступив кілька кроків назад і глянув на полотна обабіч „Острова”. Ліворуч від тої довгастої, в європейському стилі, картини висів невеличкий „Натюрморт”, праворуч — „Міський квартал”. Художниці ММ належала всього-на-всього три твори, об'єднані буйністю уяви та одноманітним похмурим колоритом. „Натюрморт” — якісь невідомі, неземні квіти у скляній вазі, що визирають з-по між темно-зеленого листя і стебел, і кілька фруктів, начебто голубих яблук, на тарілці. Здавалося, згустки фарби самі випливли з темно-синього тла і перетворилися на предмети, що ніби зависли в просторі, не маючи під собою плоскої опори. „Міський квартал” вражав майже суцільною чорнотою й тільки за її переливами вгадувалися начебто обриси будівель, дороги, мосту та річки. Людей тут не було.
Канае знову перевів погляд на картину в середині. „Вона на щось схожа,— почав він міркувати. — Так, на „Острів мертвих” Арнольда Бекліна. В її основі лежить та сама тема. Острів посеред моря і човен, що прямує до нього. Здається, на тому човні є люди. Як повернусь додому, то загляну в збірник репродукцій картин Бекліна і перевірю, чи воно справді так. А проте, навіть якщо тема „Острова” і запозичена в Бекліна, сама картина відрізняється від своєї попередниці. Берлін написав романтично-містичну картину, опираючись на старогрецькі міфи, а художниця ММ скористувалася такою формою, щоб зобразити свій внутрішній світ. Отже, ця картина є ключем для розкриття таємниці, якою вона карається”. І Канае ще раз прочитав на табличці, приклеєній внизу картини, ім'я художниці: Мотоко Моегі. Це ім'я він чув уперше.
Того дощового дня на художній виставці було мало відвідувачів — тільки іноді за спиною хтось проходив до іншого залу. Певно, тому, що в цьому виставлялися художники — початківці. А от Канае ніяк не міг розлучитися з тою картиною і коли відступав назад, щоб подивитися на неї востаннє здалека, то наштовхнувся на когось за плечима.
— Ой, пробачте! — сказав він, поспішно обертаючись.
— Та нічого, це я у всьому винна.
Нахиляючи голову в легкому поклоні, Канае помітив, що людина, з якою він зіткнувся,— то була молода дівчина в легкому демісезонному пальті коричневого кольору,— ледь-ледь усміхалася. Він одразу пригадав, що вона вже розглядала ці картини, коли він зайшов у цей порожній зал, не маючи жодного упередження до художників-початківців. Він тоді зиркнув на її профіль, але як тільки відкрив для себе незвичні картини Мотоко Моегі, то забув про неї.
— Правда, цікаві картини? Я так захопився ними, що й вас не помітив. Ще раз вибачте.
— Та нічого.
Нараз Канае спало на думку: а може, це сама художниця? Немає нічого дивного в тому, що вона прийшла подивитися, котрі з її творів вибрано для виставки. А то чого б вона так довго стояла перед ними?
— Ви часом… не авторка цих картин?
Здивована дівчина глянула на нього широко відкритими очима, але тоді по-молодечому, майже як дитина, засміялася.
— Ні, не авторка.— І немов соромлячись свого сміху, злегка вклонилась і додала: — Ви справді вважаєте, що це цікаві картини?
— Незвичайні. Звісно, я не фахівець і не мені про них судити, та все одно я не сподівався зустріти на цій виставці такі шедеври.
Промовляючи ці слова, Канае поглядав на пухкеньке личко цієї лагідної дівчини. „Між цими картинами й дівчиною нема нічого спільного,— роздумував він.— Це просто панночка, закохана в живопис. А може, студентка Жіночого інституту мистецтв”.
— А ви якої думки про них?
— Я їх боюся. Картини мають бути світліші, радісніші, хіба не так? А ось ці такі похмурі та зловісні.
Прислухаючись до голосу дівчини за плечима, Канае знову підійшов до стіни. „Справді, в них нема ні світла, ні радості. На ці полотна лягла тінь смерті. Це — твори занепадницького мистецтва, що штовхають людину до загибелі,— думав він.— Хто вона, та Мотоко Моегі, що зуміла засобами мистецтва виразити подібні ідеї?”
— А художниця, видно, дуже обдарована. Ви часом її не знаєте? Може, це ваша приятелька?
Канае обернувся, щоб почути відповідь, та за дівчиною вже й слід пропав. Залишившись сам-один у порожньому залі, він відчував, ніби картини Мотоко Моегі заговорили до нього незнаною йому мовою.
РАНОК
Як завжди під кінець січня, надворі дув пронизливий холодний вітер і штовхав Канае в спину. Небо над містом затягло низькими свинцевими хмарами. Тріпотів хвостом паперовий змій, що зачепився за електричні дроти. Тримаючи в лівій руці дорогоцінний портфель, а праву засунувши в кишеню пальта, Канае поспішав торговою вулицею до автобусної зупинки, відчуваючи невиразну тривогу. Що могло його непокоїти? Мабуть, те саме, що й недавно, коли він, узявши в руки портфель, глянув на картину?.. Зрештою, нас завжди щось тривожить. Адже ми живемо в неспокійну епоху.
На автобусній зупинці вже стояло кілька пасажирів. Вони ховали обличчя в коміри пальт і переступали з ноги на ногу. Канае зайняв чергу і незабаром сам почав тупцювати. „Мабуть, це не випадкова тривога, — думав він. — Вона пов'язана зі сном, який я бачив удосвіта. І з тою картиною. Зі смертю. З холодними очима, що втупились у неї, холодним, наче мертвим, волоссям, холодними сухими губами… Одно слово, з Мотоко Моегі”.
Здіймаючи хмару пилу, під'їхав автобус і, скрегочучи гальмами, зупинився. Як завжди, він був переповнений, але Канае таки зумів протиснутися всередину. „Мене турбує те, що Мотоко поїхала кудись із дому,— роздумував він, силкуючись зберегти рівновагу.— І Аяко нема. Обоє подалися кудись позавчора вранці. Позавчора ввечері їх уже не було вдома. Не було і вчора ввечері”. Автобус круто повернув, і Канае кинуло на чужі спини. Тут, у цьому безликому натовпі, він почувався зовсім безпорадним. „Мотоко має примхливу вдачу, тому не дивно, що вона пустилася в мандрівку. Але ж чому зникла й Аяко?” — запитував він себе. Автобус мчав, то сповільнюючи, то прискорюючи свій біг. Канае якось примудрився добути з кишені книжечку і вирвати з неї один квиток. На пристанційній площі автобус, скрегочучи, зупинився. Віддавши квитка кондукторові, Канае зійшов униз і швидкою ходою попростував до станції. З сезонним проїзним квитком у руці він опинився в людській юрбі, що невдовзі винесла його через турнікет на платформу. Тут дув ще холодніший, ніж на вулиці, вітер. Станційний електричний годинник показував дев'яту вісімнадцять. Година пік уже минула, та людей все одно не поменшало. Канае купив у кіоску пачку цигарок і вже збирався закурити, але передумав. Сьогодні він ще не брав у рот цигарки. Як і слід було сподіватися, незабаром з гуркотом підкотила електричка. Без особливих труднощів Канае пропхався у вагон і через голови пасажирів закинув портфель на багажну сітку. Сідаючи в переповнену електричку, він щоразу мимоволі згадував про нещасний випадок на мосту Нідзюбасі, що стався на початку цього місяця. „Кожен з нас схожий на людину, яка мчить у автобусі чи потязі назустріч катастрофі,— подумав Канае.— Певно, можна було б написати щось у дусі повісті „Міст короля Людовіка Святого”[11]. Міст, що веде до смерті, — символ людського життя. Так само, як і висячий міст над прірвою”. Недавня тривога знов ожила: „Куди вони подалися? Може, сьогодні вернуться? Або завтра?”. В уяві Канае сплило два обличчя. Електричка різко загальмувала, але він утримався за ремінь. „Невже переживаю за обох? — міркував Канае.— За обох однаково?”
Електричка спинилась, і пасажири висипали з вагона на пересадку. Заглибившись у здогади, Канае й не помітив, що звільнилося місце перед ним. „Що мене тривожить: відсутність Мотоко чи Аяко?” — запитував він себе.
Електричка знову набрала швидкості, і Канае, віддавшись її одноманітному погойдуванню, мало-помалу забув про все на світі. „А може, справжньою причиною мого хвилювання є любов? До кого? До Мотоко? І до Аяко? — мучився він запитаннями.— Та хіба це можливе? Ні, такого світ не бачив. Таж не можна кохати двох жінок водночас. Я прагну однієї, тільки однієї. Але котрої?”
Електричка стала. Канае взяв портфель з багажної сітки і разом з іншими пасажирами вибрався на платформу. Дув холодний вітер. Станційний годинник показував дев'яту тридцять три.
На автобусній зупинці вже стояло кілька пасажирів. Вони ховали обличчя в коміри пальт і переступали з ноги на ногу. Канае зайняв чергу і незабаром сам почав тупцювати. „Мабуть, це не випадкова тривога, — думав він. — Вона пов'язана зі сном, який я бачив удосвіта. І з тою картиною. Зі смертю. З холодними очима, що втупились у неї, холодним, наче мертвим, волоссям, холодними сухими губами… Одно слово, з Мотоко Моегі”.
Здіймаючи хмару пилу, під'їхав автобус і, скрегочучи гальмами, зупинився. Як завжди, він був переповнений, але Канае таки зумів протиснутися всередину. „Мене турбує те, що Мотоко поїхала кудись із дому,— роздумував він, силкуючись зберегти рівновагу.— І Аяко нема. Обоє подалися кудись позавчора вранці. Позавчора ввечері їх уже не було вдома. Не було і вчора ввечері”. Автобус круто повернув, і Канае кинуло на чужі спини. Тут, у цьому безликому натовпі, він почувався зовсім безпорадним. „Мотоко має примхливу вдачу, тому не дивно, що вона пустилася в мандрівку. Але ж чому зникла й Аяко?” — запитував він себе. Автобус мчав, то сповільнюючи, то прискорюючи свій біг. Канае якось примудрився добути з кишені книжечку і вирвати з неї один квиток. На пристанційній площі автобус, скрегочучи, зупинився. Віддавши квитка кондукторові, Канае зійшов униз і швидкою ходою попростував до станції. З сезонним проїзним квитком у руці він опинився в людській юрбі, що невдовзі винесла його через турнікет на платформу. Тут дув ще холодніший, ніж на вулиці, вітер. Станційний електричний годинник показував дев'яту вісімнадцять. Година пік уже минула, та людей все одно не поменшало. Канае купив у кіоску пачку цигарок і вже збирався закурити, але передумав. Сьогодні він ще не брав у рот цигарки. Як і слід було сподіватися, незабаром з гуркотом підкотила електричка. Без особливих труднощів Канае пропхався у вагон і через голови пасажирів закинув портфель на багажну сітку. Сідаючи в переповнену електричку, він щоразу мимоволі згадував про нещасний випадок на мосту Нідзюбасі, що стався на початку цього місяця. „Кожен з нас схожий на людину, яка мчить у автобусі чи потязі назустріч катастрофі,— подумав Канае.— Певно, можна було б написати щось у дусі повісті „Міст короля Людовіка Святого”[11]. Міст, що веде до смерті, — символ людського життя. Так само, як і висячий міст над прірвою”. Недавня тривога знов ожила: „Куди вони подалися? Може, сьогодні вернуться? Або завтра?”. В уяві Канае сплило два обличчя. Електричка різко загальмувала, але він утримався за ремінь. „Невже переживаю за обох? — міркував Канае.— За обох однаково?”
Електричка спинилась, і пасажири висипали з вагона на пересадку. Заглибившись у здогади, Канае й не помітив, що звільнилося місце перед ним. „Що мене тривожить: відсутність Мотоко чи Аяко?” — запитував він себе.
Електричка знову набрала швидкості, і Канае, віддавшись її одноманітному погойдуванню, мало-помалу забув про все на світі. „А може, справжньою причиною мого хвилювання є любов? До кого? До Мотоко? І до Аяко? — мучився він запитаннями.— Та хіба це можливе? Ні, такого світ не бачив. Таж не можна кохати двох жінок водночас. Я прагну однієї, тільки однієї. Але котрої?”
Електричка стала. Канае взяв портфель з багажної сітки і разом з іншими пасажирами вибрався на платформу. Дув холодний вітер. Станційний годинник показував дев'яту тридцять три.
НАВЕСНІ, ДВІСТІ ВІСІМДЕСЯТ П’ЯТЬ ДНІВ ТОМУ
Канае витратив немало зусиль і часу, щоб розшукати дім Насімото мимоволі пошкодував, що вибрав собі професію редактора. Йому пощастило дізнатися, що Мотоко Моегі проживає в районі Тойосіма, квартал К., 341-1. Телефону в її квартирі не було.
— Напевно, це там, де перед війною були художні майстерні,— сказав недбало головний редактор.— Ти ще молодий і, мабуть, не знаєш, що там селилися художники-початківці. Їх вабило туди прагнення спілкуватися з визнаними майстрами живопису. І непомітно цей квартал перетворився на селище художників — так тоді його називали. Туди легко дістатися від станції Ікебукуро.
Проте орієнтири головного виявилися нікудишніми, і Канае пошкодував, що не прихопив із собою карту-схему Токіо. „Та чи хоч раз він тут бував по війні? — лютував Канае.— За кожним словом повторює: „А от перед війною…” — і, мабуть, не усвідомлює, що минуло вже цілих дев'ять років, як вона скінчилася. Певно, гадає, що я — робот, walking machine[12]. Прийшовши на роботу, головний сідав за стіл і вже не відривався від нього. За це прозвали його thinking machine[13].
Канае насилу розшукав потрібний дім, якого, здавалось, не зачепила війна. Це була двоповерхова, в європейському стилі, будівля, що наче дрімала в промінні післяобіднього весняного сонця, з явними ознаками старості — пофарбовані дощаті панелі зблякли, взялися плямами, зелений шиферний дах подекуди продірявився. У широкому, обнесеному низькою бамбуковою огорожею дворі колись, мабуть, красувався старанно плеканий моріжок, а тепер панував бур'ян, лише в глибині виднівся город — звідти визирали зелені стрілки цибулі. Незважаючи на запустіння, двір дихав спокоєм і миром.
Побачивши на плетеній з лози хвіртці табличку з прізвищем „Нісімото”, Канае полегшено зітхнув і кинув погляд на вікно другого поверху — йому здалося, ніби там промайнула постать.
— Дядечку, ви до нас? — озвався хтось ззаду.
Канае обернувся: наче на якусь чудернацьку істоту, на нього дивився, блимаючи очима, малюк.
— Слухай-но, хлопче, ти часом не син Нісімото-сан?
— Мене звати Ген-тян. Бабуся вдома.
— А Мотоко-сан?
— Мото-тян, художниці, нема. Є тільки Ая-тян, тонкослізка.
„Слава богу!” — зрадів Канае. Мабуть, саме ця Мото-тян, художниця, йому й потрібна. От було б прикро, якби вся ця поїздка виявилася марною! Тим часом малюк, сказавши: „Заходьте!”, штовхнув хвіртку й побіг углиб двору. Канае не залишилося нічого іншого, як піти кам'яними плитами до ґанку й натиснути на кнопку дзвінка.
— Нісімото — це я.
У дверях з'явилася поважна жінка в кімоно приблизно такого ж віку, як мати Канае, і глянула на нього допитливими очима, в кутиках яких зібралися зморшки — сліди життєвих знегод.
— Я з видавництва «Роккон-сьобо». Пані Мотоко Моегі вдома?
— На жаль, її нема.
— Шкода! А коли вона прийде?
Стара жінка на хвилину задумалася.
— Все одно заходьте. Не розмовляти ж нам тут, на порозі. Тим більше що ви з дороги.
„Напевне, в мене пригнічений вигляд” ,— думав Канае, роззуваючись. Взагалі своїм співрозмовникам він подобався одразу. Хоча, ніде правди діти, не раз траплялось і облизня скуштувати. А тому він радше волів мати ділову розмову (в цьому проявився благодатний вплив головного), ніж слухати улесливі слова. Що ж до пані Нісімото, то її люб’язність була цілком природна.
— Напевно, це там, де перед війною були художні майстерні,— сказав недбало головний редактор.— Ти ще молодий і, мабуть, не знаєш, що там селилися художники-початківці. Їх вабило туди прагнення спілкуватися з визнаними майстрами живопису. І непомітно цей квартал перетворився на селище художників — так тоді його називали. Туди легко дістатися від станції Ікебукуро.
Проте орієнтири головного виявилися нікудишніми, і Канае пошкодував, що не прихопив із собою карту-схему Токіо. „Та чи хоч раз він тут бував по війні? — лютував Канае.— За кожним словом повторює: „А от перед війною…” — і, мабуть, не усвідомлює, що минуло вже цілих дев'ять років, як вона скінчилася. Певно, гадає, що я — робот, walking machine[12]. Прийшовши на роботу, головний сідав за стіл і вже не відривався від нього. За це прозвали його thinking machine[13].
Канае насилу розшукав потрібний дім, якого, здавалось, не зачепила війна. Це була двоповерхова, в європейському стилі, будівля, що наче дрімала в промінні післяобіднього весняного сонця, з явними ознаками старості — пофарбовані дощаті панелі зблякли, взялися плямами, зелений шиферний дах подекуди продірявився. У широкому, обнесеному низькою бамбуковою огорожею дворі колись, мабуть, красувався старанно плеканий моріжок, а тепер панував бур'ян, лише в глибині виднівся город — звідти визирали зелені стрілки цибулі. Незважаючи на запустіння, двір дихав спокоєм і миром.
Побачивши на плетеній з лози хвіртці табличку з прізвищем „Нісімото”, Канае полегшено зітхнув і кинув погляд на вікно другого поверху — йому здалося, ніби там промайнула постать.
— Дядечку, ви до нас? — озвався хтось ззаду.
Канае обернувся: наче на якусь чудернацьку істоту, на нього дивився, блимаючи очима, малюк.
— Слухай-но, хлопче, ти часом не син Нісімото-сан?
— Мене звати Ген-тян. Бабуся вдома.
— А Мотоко-сан?
— Мото-тян, художниці, нема. Є тільки Ая-тян, тонкослізка.
„Слава богу!” — зрадів Канае. Мабуть, саме ця Мото-тян, художниця, йому й потрібна. От було б прикро, якби вся ця поїздка виявилася марною! Тим часом малюк, сказавши: „Заходьте!”, штовхнув хвіртку й побіг углиб двору. Канае не залишилося нічого іншого, як піти кам'яними плитами до ґанку й натиснути на кнопку дзвінка.
— Нісімото — це я.
У дверях з'явилася поважна жінка в кімоно приблизно такого ж віку, як мати Канае, і глянула на нього допитливими очима, в кутиках яких зібралися зморшки — сліди життєвих знегод.
— Я з видавництва «Роккон-сьобо». Пані Мотоко Моегі вдома?
— На жаль, її нема.
— Шкода! А коли вона прийде?
Стара жінка на хвилину задумалася.
— Все одно заходьте. Не розмовляти ж нам тут, на порозі. Тим більше що ви з дороги.
„Напевне, в мене пригнічений вигляд” ,— думав Канае, роззуваючись. Взагалі своїм співрозмовникам він подобався одразу. Хоча, ніде правди діти, не раз траплялось і облизня скуштувати. А тому він радше волів мати ділову розмову (в цьому проявився благодатний вплив головного), ніж слухати улесливі слова. Що ж до пані Нісімото, то її люб’язність була цілком природна.