Страница:
Джордж, здавалося, скам’янів, слухаючи, як вирішувалася його доля. Він знав, що протистояти примхам цієї людини неможливо. Він стояв, склавши руки на грудях і стиснувши зуби, проте в його душі вивергався справжній вулкан протесту, який розжареною лавою розтікався по жилах. Він глибоко дихав, його очі гнівно виблискували, мов вуглини. Ще мить – і цей протест вирвався б на волю, проте доброзичливий і кмітливий фабрикант вчасно сказав стишеним голосом, торкнувшись його руки:
– Не сперечайся, Джордже, їдь. Згодом ми знайдемо спосіб, як допомогти тобі.
Та цей вияв підтримки не залишився непоміченим для деспотичного пана. Він зрозумів, про що мова, хоча не розчув до пуття ані слова. Це обурило його і спонукало показати присутнім, хто тут керує ситуацією.
Тож Джорджа забрали з фабрики і призначили його на найчорнішу роботу. Він не зронив жодного слова, але його вигляд красномовніше за будь-які слова доводив, що людину перетворити на річ неможливо: його чорні очі метали блискавки, а чоло загрозливо хмурилося.
Еліза познайомилася і побралася з Джорджем ще у той щасливий час, коли він працював на фабриці. Фабрикант цінував і поважав Джорджа, тому й надавав йому свободу. Місіс Шелбі, як справжня сваха, усіма можливими способами підтримувала цей шлюб і щиро раділа, що у її гарненької улюблениці є така чудова пара. Їх урочисто одружили у вітальні маєтку Шелбі. Господиня власноруч прикрасила волосся нареченої флердоранжем, накинула на неї фату. Еліза була прекрасною нареченою. Святкування було гідне не лише рабів. Ту т усього вистачало: і тортів, і вина, і святково вбраних гостей. Усі щиро милувалися нареченою і вшановували господиню, яка так опікувалася долею своєї вихованки-служниці.
Перші два роки заміжжя Еліза бачилася з чоловіком часто. Їхнє щастя затьмарила лише смерть двох немовлят, яких вона палко любила. Вона так страждала, що місіс Шелбі просто-таки із материнським співчуттям лагідно умовляла її змиритися із цією втратою і заспокоїтися, поклавшись на волю Божу.
Лише після народження Гаррі Еліза трохи ожила і до неї повернувся душевний спокій. Вона мала у серці стільки невитраченої материнської любові, яку і віддала усю цьому крихітному створінню. Затягнулися душевні рани, і вона жила щасливо, аж поки її чоловіка примусово не перевели із фабрики на ферму, де він тепер повністю залежав від господаря-самодура.
Минуло зо два тижні після того, як Джорджа забрали з фабрики, коли до містера Гарріса навідався фабрикант, сподіваючись, що його гнів минув. Він ревно переконував господаря маєтку відпустити молодого мулата на попереднє місце роботи.
– Не марнуйте свого часу, – рішуче заявив Гарріс. – У ваших порадах щодо ведення моїх справ, сер, немає потреби.
– Мені й на думку не спадало у них втручатися! Я лише намагаюся пояснити, що це у ваших же інтересах! Відпустіть до нас Джорджа на нових, дуже вигідних для вас умовах! – чемно правив своєї фабрикант.
– Ви помиляєтеся, вважаючи, що я не помітив, як ви перешіптувалися, коли я забирав Джорджа! Але цей негр – моя власність, тож маю право робити із ним усе, що забажаю, ось так!
Цей візит фабриканта був для Джорджа останньою надією, і тепер вона зав’янула. Попереду його чекало життя, сповнене нудної непосильної праці, всілякі приниження і кпини злого, нікчемного деспота.
Один дуже гуманний правознавець сказав: «Найгірше, що можна зробити з людиною, це повісити її». Виявляється, ні! Буває й гірше…
Розділ ІІІ
Місіс Шелбі поїхала у гості. Еліза, стоячи на ґанку, похмуро дивилася услід бричці, яка віддалялася від дому. Раптом хтось торкнувся її плеча. Вона рвучко повернула голову, і радість засяяла у її прекрасних очах.
– Джордже, як же я рада тебе бачити! Пані буде вдома аж увечері. Ходімо до мене, побалакаємо, навтішаємося недовгою волею.
Говорячи це, Еліза провела чоловіка до маленької чистої кімнатки одразу за ґанком. Ту т вона зазвичай шила і завжди могла почути, коли господиня її кликала.
– Аж не віриться, що ти тут! Чому ж ти такий сумний? Глянь-но на Гаррі – мені здається, він підріс! Але тобі видніше.
Хлопчик стояв біля матері, чіпляючись за її спідницю, і сором’язливо позирав на батька крізь заплутані кучері, які спадали йому на очі.
– До того ж він став такий красунчик! – гордо додала Еліза, відкидаючи синові волосся з чола і чілуючи його.
– Краще б він взагалі не народжувався на світ Божий! – розпачливо вигукнув Джордж. – І я також!
Здивована і налякана страшними словами, Еліза сіла у крісло, притулилася до чоловіка і зайшлася сльозами.
– Елізо, не треба, не плач! Вибач, моя хороша, що засмучую тебе. Бідолашечко! – ніжно сказав він. – Вибач… І чому судилося нам зустрітися! З іншим ти була б щасливою!
– О Джордже, що ти таке кажеш? Щось трапилося? Ні? Адже нам нічого не загрожує, правда? Досі ми були щасливі.
– Так, люба. Ми були щасливі, – відповів їй чоловік і, посадивши Гаррі до себе на коліна, пильно задивився у темні очі сина й провів обома руками по його кучерях. – Він схожий на тебе, як дві краплі води! А ти ж, Елізо, найвродливіша жінка в усьому світі. Навіщо доля дала нам зійтися?!
– Не говори так, благаю тебе, Джордже!
– Яка доля нас чекає, Елізо? Нещастя за нещастями! Моє життя гіркіше від полину. Я гину. Я нікчемний, безправний раб. Я і тебе за собою потягну на дно. Який сенс до чогось прагнути, здобувати знання? Навіщо взагалі жити? Скоріше б лягти в домовину і покінчити з цим жалюгідним існуванням!
– Гріх про таке й думати, Джордже! Я знаю, як тобі не хотілося йти з фабрики і який жорстокий твій господар… Але потерпи, можливо…
– Та хіба я мало натерпівся? – перебив її Джордж. – Я ж і слова не промовив, коли він ні сіло ні впало забрав мене з фабрики, де мене любили і поважали! Усе, що я заробляв, до останнього цента, забирав він! Хто скаже, що я погано працював?..
– Звісно, ніхто… Це справді жахливо, але він усе ж твій господар.
– Господар! А хто вирішив, що він мій господар? Що дає йому право розпоряджатися мною? Адже я така сама людина, як і він! Та ні, не така, я кращий! Я ліпше знаюся на справах, швидше читаю, вправніше пишу… Я зумів освоїти грамоту проти його волі! То хто, скажи мені, хто дав йому право мати мене за худобу, забороняти займатися справжньою роботою, для якої йому клепки бракує? Те, що я роблю зараз, може і повинна робити скотина! Він навмисно мене принижує і посилає на найтяжчу, найбруднішу роботу.
– Джордже, Джордже, не лякай мене! Що з тобою коїться? Ти ніколи так не говорив! Мені страшно. Ти замислив щось погане?! Я знаю, як тобі прикро, але стримайся, Джордже, заради мене… Заради Гаррі!
– Я занадто довго стримувався, занадто довго терпів – усе своє життя… Мені кожного дня стає дедалі гірше. Терпець мій урвався! Не може людина скоритися перед отаким життям. Він шукає найменшого приводу, щоб дошкулити мені або принизити. Спершу я думав: «Гаразд, я мовчки робитиму усе, що ти скажеш, а вільний час використаю для навчання та читання книг». Та він бачить, що я справляюся з роботою, і дає щоразу більше, більше… Каже мені: «У тобі сидить диявол. Я мушу вивести його на чисту воду». І, Елізо, він таки має рацію! Не за горами день, коли диявол у мені вирветься назовні, і цей бісів Гарріс буде першим, хто гірко пошкодує про це.
– О Господи! Що ж це буде? Що нам робити?! – розтривожилася Еліза.
– Послухай, що трапилося вчора, – продовжував Джордж. – Я вантажив каміння на фіру, а син господаря, містер Том, стояв поруч і ляскав батогом об землю. Кінь сахнувся, тож я ввічливо попросив хлопця не робити цього. Він усе пропустив повз вуха. Я знову його попросив, і він почав шмагати мене! Я притримав його руку, а він як заволає! Він почав купатися, а тоді поскаржився батькові, що я його нібито вдарив. То й розлютився, прив’язав мене до дерева і кричить: «Зараз я нагадаю тобі, хто тут господар!» Наламавши прутів, сказав містеру Тому: «Бий його, доки не стомишся». А малий чорт і радий старатися! Але день, коли вони обоє згадають цей випадок, настане, обов’язково настане! – Молодий мулат, насупившись, так блиснув очима, що його дружина аж здригнулася. – Хто приставив наді мною цю людину? Я хочу знати!
– А я, – сумно мовила Еліза, – я завжди гадала, що як істинна християнка мушу у всьому коритися своїм господарям…
– Це інше. Вони зростили тебе, як власну дитину, годували, одягали, бавили, навіть навчили читати й писати і ніколи не знущалися над тобою. А як живу я? Я відав лише побої і лайку і почувався щасливим лише тоді, коли про мене забували! То що я заборгував своєму господарю? Я вже віддячив за своє утримання. Годі терпіти! – вигукнув Джордж, судомно стискаючи кулаки.
Еліза мовчала. Таким вона ще не знала свого чоловіка. Її розуміння обов’язку перед господарями розсипалися у порох під впливом Джорджевого гніву.
– А твій подарунок – бідний маленький Карло? – знову заговорив Джордж. – Це миле щеня було моєю єдиною втіхою. Карло спав зі мною, не відходив від мене ані на крок… У нього були такі мудрі оченята, що здавалося, ніби він усе розуміє без слів. Знаєш, що сталося? Днями я зібрав на кухні залишки їжі та й годую його, а містер Гарріс, помітивши, каже: «Годуєш за мій рахунок! Якщо усі негри позаводять собі псів, я розорюся!» Він наказав мені прив’язати йому камінь на шию і втопити в ставку…
– І ти зробив це?!
– Я б нізащо не погодився, та вони з Томом власноруч кинули нещасного Карло у воду! Ще й закидали його каменюками… Він так жалісливо дивився на мене, ніби запитував: «Чому ти мене не врятуєш?» І мене знову били – цього разу за те, що я відмовився його топити. Але хай б’ють! Колись господар втямить, що на таких, як я, будь-яка палка зламається. Я не боюся його побоїв. Хай стережуться, буде свято і на нашій вулиці!
– Що ти замислив, Джордже? Не бери гріха на душу! Покладися на Господа, він відведе від тебе муки.
– Я не так ревно, як ти, Елізо, вірю у це. Я не можу покластися на Бога, якщо він попускає таку несправедливість. Я дуже злий, Елізо.
– Не втрачай віри! Моя пані каже: «Навіть у найгірші моменти життя ми повинні вірити, що Господь робить усе для нашого блага».
– Тим, хто ніжиться у м’яких подушках, роз’їжджає у каретах і живе працею інших людей, легко так говорити! Я охоче послухав би, у кого вони вірили б, якби пожили трохи у моїй шкурі! Чи я не був би тоді хорошим та добрим? А не виходить! Не можу змиритися! І ти не зможеш, коли я скажу тобі те, що мене гнітить найбільше. Ти не знаєш найгіршого.
– Господи, Джордже! Ти про що?
– Останнім часом господар часто заводить мову про те, що не слід було мені дозволяти одружуватися на стороні. Містер Шелбі зі своїми приятелями йому ненависні, бо вони нібито запишалися і не хочуть з ним запізнаватися. А ще він упевнений, що це від тебе я заразився гордістю. Він грозився не відпускати мене сюди, а одружити з однією зі своїх рабинь. Спочатку я думав, що то лише пусті слова, але вчора… Він звелів мені узяти собі за жінку Міну і перебратися до неї у хатинку. Якщо відмовлюся, він продасть мене на Південь.
– Але ж ти зі мною вінчаний! Нас, як білих, благословив священик! – простодушно мовила Еліза.
– Хіба тобі не відомо, що раб не має права одружуватися, та й взагалі не має жодних прав? Закони нашої країни не захищають рабів. Якщо господар чогось захоче, то не питатиме, чи подобається це нам. Ось тому я й бідкаюся, що ми зустрілися, що я народився на білий світ! Було б нам усім – тобі, мені і нашому бідному синочку – не народжуватися взагалі, ніж отак страждати. Хто знає, може і його чекає така доля!
– Ну чого ти? Адже мій господар такий добрий!
– Це правда. Але чи може хтось знати наперед, як життя далі складеться? Він постарішає, помре, і тоді Гаррі продадуть. Що з того, що наша дитина гарненька й розумна? Кажу тобі, Елізо: кожна мить щастя, яке ти маєш від сина, обернеться потім гіркими сльозами. Не вберегти нам нашого скарбу!
Ці слова вразили Елізу просто в серце. Той страх, що його посіяли випадково почуті слова работорговця, повернувся. Жінка зблідла і, затамувавши подих, виглянула на ґанок, куди побіг бавитися Гаррі, коли стомився слухати дорослих розмов. Вона посміхнулася, побачивши, як син удавав із себе вершника, осідлавши палицю містера Шелбі. Еліза дуже хотіла поділитися своїми побоюваннями щодо Гаррі з чоловіком, але стрималась.
«Ні, досить з нього горя, – подумала вона. – Навіщо додавати йому страждань безпідставними страхами? Місіс ніколи мене не обманює».
– Ось так, Елізо, – скрушно мовив Джордж після тривалої паузи. – Тримайся мужньо, кохана… І прощавай, я їду.
– Їдеш? Куди, Джордже?
– До Канади, – відповів він, розправляючи плечі, ніби вже був вільним. – Я викуплю тебе, щойно дістануся туди. Це наша єдина надія. Твій господар милосердний і не відмовить мені. Я викуплю вас із сином, присягаюся!
– Боже милий! Тебе ж можуть спіймати, Джордже!
– Не спіймають. Я або виборю для нас волю, або помру!
– Накладеш на себе руки?
– Вони самі вб’ють мене, бо продати себе на Південь я не дозволю.
– Джордже! Не бери гріха на душу, хоча б заради мене! Не губи себе й інших! Так, спокуса велика, але не піддавайся їй!
Якщо ти вирішив тікати – тікай, але будь обережним! Благай Бога, щоб він допоміг тобі!
– Послухай мій план, Елізо. Господар послав мене з листом до містера Сізма, який живе за милю звідси. Він, певно, розраховує, що я зайду до тебе й усе розповім, та й тішиться, адже це така нагода дошкулити «цим Шелбі»! Я повернуся додому сумний, сумирний – розумієш? – ніби я скорився. У мене майже все готово, є люди, які мені допоможуть, і десь за тиждень-два мене у маєтку вже не буде. Помолися, Елізо за мене, може, твої молитви почує Господь.
– Джордже, молися і ти! Довірся Господу, він вбереже тебе.
– А тепер прощавай, – мовив Джордж і, взявши Елізу за руки, довго дивився їй у вічі.
Вони стояли мовчки. Потім були прощальні фрази, гірка туга і невтішні ридання…
Так прощаються люди, коли їхня надія на нову зустріч тонша за павутинку. Так розсталося закохане подружжя.
Розділ IV
Дядько Том жив у невеличкій дерев’яній хатинці, що стояла неподалік від «панських хоромів», як негри зазвичай називають будинок своїх господарів. Перед хатинкою красувався чепурненький садочок із грядками, де дбайливо вирощували полуницю, малину і чимало інших ягід та овочів. Пишні помаранчеві бегонії і в’юнкі рожі сплелися у таке щільне мереживо, що за ними майже не було видно фасаду хатинки. У квітнику барвисто усміхалися своїм цвітом майорці, нагідки, петунії та вербена, сповнюючи радістю і гордістю серце тітоньки Хлої, дядечкової дружини.
А тепер, читачу, ласкаво просимо до самої хатинки.
У панському домі скінчилася вечеря, і тітонька Хлоя, яка була головною на кухні і керувала приготуванням страв, залишила прибирання і миття посуду кухарчукам, а сама пішла до своїх затишних володінь «погодувати старого і дітей». Тож навіть не сумнівайтеся, що це саме вона стоїть біля кухонної печі і пильнує за тим, що шкварчить у пательні, час від часу піднімаючи кришку і випускаючи на волю апетитні аромати, які свідчать, що там готується щось смачненьке.
Обличчя тітоньки Хлої, кругле і чорне, так вилискує, ніби його змащено яєчним білком, як чайні сухарики, які вона полюбляє готувати. На голові у неї чистенький накрохмалений картатий тюрбан. Вона має спокійний і радісний вигляд, навіть дещо самовдоволений. Та це не дивно для жінки, яка славиться найсмачнішими стравами в усіх довколишніх маєтках.
Тітонька Хлоя була куховаркою за покликанням, бо любила цю справу понад усе на світі. Побачивши її на пташиному дворі, кожна курка, індичка і качка могли лише сподіватися, що цього разу жіночка вибере не її. Вони недаремно готувалися до неминучої смерті: тітонька Хлоя дуже відповідально вибирала птицю для майбутньої печені, начинки, котлетки, і це, ясна річ, не могло не лякати істот, які мали хоч і курячий, та все ж мозок.
Рецептура Хлоїної особливої здоби із маїсового борошна (оладки, пампушки, налисники – усього й не перелічиш!) була таємницею для менш досвідчених куховарок. Вона реготала до сліз, розповідаючи про провальні спроби чергової невдахи зробити щось подібне. При цьому вона не приховувала, як пишається своєю майстерністю. Бо й справді, в кулінарії ніхто не міг дорівнятися до тітоньки Хлої.
Вона пурхала, мов на крилах, коли господарі очікували гостей або з якоїсь нагоди замовляли святковий обід. Ніщо так її не тішило, як купи дорожніх валіз на ґанку: вони свідчили про те, що незабаром на неї чекатимуть приємні клопоти і нові перемоги.
І цього вечора тітонька Хлоя зосереджено заглядала до каструлі. Вона займатиметься цією милою її серцю справою, поки ми з вами, читачу, не оглянемо усієї хатинки.
В одному куті хижі стоїть ліжко, акуратно застелене білосніжним покривалом. Перед ліжком – великий килим, що мав би засвідчувати про те, що тітонька Хлоя не остання людина у цьому світі. Цей куток – особиста територія господині, тож він вельми шанований і якомога ретельніше оберігається від дитячих наскоків і дурощів. Взагалі ця частина кімнати слугує не будь-чим, а вітальнею. Під протилежною стіною кімнати – ще одне, дещо скромніше ліжко. Воно, мабуть, спальне. Стіну над кухонною піччю прикрашено кольоровими літографіями із мотивами біблійних сюжетів та портретом генерала Вашінґтона, виконаним у досить самобутньому стилі. Якби цьому добродієві пощастило побачити той шедевр, то його довго довелося б переконувати, що на ньому зображений саме він.
Того вечора, якого ми непрохано завітали у гості до цієї хатинки, на дерев’яній лавці в кутку сиділо двоє круглолицих кучерявих хлоп’ят із блискучими чорними очима. Вони з цікавістю спостерігали, як їхня крихітна сестричка робить перші самостійні кроки. Вона спиналася на ніжки, силуючись хоча б на мить утримати рівновагу, та все одно щоразу падала на підлогу. Кожне таке падіння активно обговорювали глядачі, але це зовсім не заважало їй продовжувати свої спроби.
Перед піччю стояв стіл, по всьому було видно, що він старий і немічний. Але його болячки, набуті віком і працею, турботливо прикривала собою його подруга-скатертина. Вона теж не ледарювала: на ній красувалися чашки, тарілки та інший посуд, зібраний із залишків різних сервізів, – усе це чекало вечері. За столом сидів найкращий слуга містера Шелбі, дядько Том, якого ми опишемо читачеві якомога детальніше, адже він – головний герой нашої розповіді. Отже, дядько Том – міцний мужчина, кремезний, широкоплечий, із типово африканськими рисами обличчя, яке світиться мудрістю, теплом і добродушністю. Увесь його образ сповнений власної гідності, довірливості і водночас душевної простоти.
Дядечко Том сидів і пильно дивився на грифельну дошку, що лежала перед ним. На ній він повільно і старанно виводив літери під наглядом містера Джорджа, веселого тринадцятирічного хлопчака, який добре усвідомлював свою відповідальність як вчителя грамоти.
– Не так, дядечку Томе, не так, – терпляче мовив юний учитель, побачивши, що дядько Том старанно виводить літеру «Е» задом наперед. – У тебе вийшла цифра «3».
– Та невже? – вигукнув із повагою і захопленням чоловік, спостерігаючи, як вправно молодий господар пише спершу літеру «Е», а за нею цифру «3», щоб він міг побачити, чим вони різняться.
Потім дядько Том взяв товстими зашкарублими пальцями грифель і так само ретельно, як досі, заходився писати.
– А білі, за яку справу не візьмуться, всяку до ладу доведуть, – сказала тітонька Хлоя, піднімаючи виделку зі шматком сала, яким змащувала сковороду, з гордістю дивлячись на молодого господаря Джорджа. – Ось хто пише і читає так легко, як і говорить! А тільки вечір настане – одразу до нас, щоб і ми були грамотними. Як же це все цікаво!
– А як же я зголоднів! – вигукнув Джордж. – Коли ж буде готовий торт?
– Вже майже готовий, містере Джордж, от-от подам, – відповіла тітонька Хлоя, піднімаючи кришку і заглядаючи до каструлі. – Як зарум’янився, золото, а не торт! За кого, за кого, а за мене не хвилюйтесь. Ото недавно місіс наказала Саллі спекти торта. Каже, нехай вчиться. А я заперечила: «Та куди їй, місіс! Лише продукти зіпсує. Ось, ну на що тут дивитися: з одного боку виріс, з іншого заломився, точнісінько як мій черевик. Це не робота!»
Вщент розгромивши недосвідченість Саллі і заразом возвеличивши себе, тітонька Хлоя швидко зняла кришку з каструлі і показала присутнім прекрасно спечений торт. Таким пишався б навіть найвправніший кондитер. Цей торт мав бути основною стравою, а оскільки він був вже готовий, господиня заходилася ладнати вечерю.
– Мозе, Піте! Ану геть звідси, розбишаки! Поллі, голубонько моя, зачекай ще трішки, мама свою донечку також нагодує. А ви, містере Джордж, позабирайте зі столу книжки і сідайте, як годиться, з моїм старим до вечері, а я миттю подам ковбасу і накладу вам повні тарілки оладок.
– Мене вдома чекають до вечері… – сказав Джордж, – Але тут мені смакує краще!
– Ще б пак, золотце! – радісно вигукнула тітонька Хлоя, щедро накладаючи йому оладок. – Ваша стара завжди притримає для вас щось смачненьке. Та ви й самі це знаєте, чи не так? – сказавши це, тітонька Хлоя жартома штрикнула пальцем містера Джорджа, а тоді повернулася до печі.
– А можна вже їсти торт? – радше ствердно, аніж запитально мовив Джордж, помітивши, що посудина вже трохи вистигла, і заніс великого ножа над цим витвором кулінарного мистецтва.
– Побійтеся Бога, містере Джордж! – вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за рукав. – Різати мій торт таким величезним ножем! Ви ж його помнете і зіпсуєте усю красу! Для цього якнайкраще підійде мій спеціальний ножик, старий, тоненький. Ось, візьміть. Ну як? Пухкенький мій тортик? От тепер їжте на здоров’я. Смачнішого за цей торт ніхто не спече.
– А Том Лінкен каже, – з набитим ротом проплямкав Джордж, – Том Лінкен каже, що Джінні готує краще за тебе.
– Та хто такі ті Лінкени?! – презирливо кинула тітонька Хлоя, відстоюючи свою першість. – Так, вони люди поважні, але куди їм! Посадіть лиш містера Лінкена поруч із містером Шелбі – ну, і хто з них справжній джентльмен? А місіс Лінкен? Хіба вона може зайти до вітальні, наче пава, як оце моя господиня? Їм далеко, ох як далеко до моїх господарів! Тож навіть не згадуйте їх при мені! – І тітонька Хлоя задерла носа, красномовно демонструючи таким чином свої глибокі знання чеснот білих.
– Та я ж на власні вуха чув, як ти говорила, що Джінні непогана куховарка, – не вгавав Джордж.
– Я від своїх слів не відмовляюся, Джінні готує непогано, – відповіла тітонька Хлоя, підкресливши інтонацією останнє слово. – Але це стосується хіба що буденних страв. Спече кукурудзяних налисників, хлібців, картопельку зварить. Оладки у неї, відверто кажучи, так собі. Коли дуже зголоднієш, то можуть здатися навіть смачними. Проте коли потрібно приготувати щось святкове – оце вже ні! От пече вона пиріг: скоринка тверда, тісто у роті не тане, як моє… Коли місіс Мері видавали заміж, Джінні показала мені весільний торт, який вона спекла. Спробувала б не показати!.. Ми ж подружки. Я тоді нічого не сказала, але подумала: «Та якби я спекла такий препоганий торт, то сім ночей не спала б із сорому! Вона цю підошву називає тортом, та ще й… весільним!!!»
– А мені здалося, що Джінні була задоволена своїм тортом, – сказав Джордж.
– Авжеж! Якби вона ним не пишалася, то хіба ж хвалилася б мені? Просто вона абсолютно не уявляє, яким торт має бути. Та вона ні в чому не винна! У яких господарів живе, такі й торти пече. Для них він чудово підходив! Ех, містере Джордж, ви не цінуєте своєї сім’ї і хорошого виховання! – Тітонька Хлоя зітхнула і театрально повела очима.
– Але ж твої пироги і пудинги я ціную! От спитай у Тома Лінкена, як я задираю перед ним носа!
Тітонька Хлоя рухнула у крісло і знесилено розсміялася над приємним їй дотепом молодого господаря, аж сльози котилися її чорними блискучими щоками. Час від часу вона зупинялася, аби віддихатися, і при цьому поплескувала по плечах містера Джорджа і штрикала його у бік.
– Щоб вам, доки житимете, було так добре, як оце мені від ваших слів! Богом клянуся, я зараз лусну! – тітонька Хлоя пустотливо насварила молодого господаря пальцем і зайшлася новою хвилею щирого реготу.
Джордж вдав, що не вірить, ніби тітонька Хлоя може раптом луснути із веселощів, та про себе вирішив, що не завадить жартувати обережніше.
– Містере Джордж, та ви і мерця розвеселите! То ви перед ним задираєте носа?! Оце молодь!
– Я йому так і сказав: «Томе, ти неодмінно маєш скуштувати випічку нашої тітоньки Хлої. То така смакота, що у тебе довіку язик не повернеться бовкати, що Джінні куховарить краще!»
– А й справді прикро, що він і досі не куштував моїх пирогів і пудингів!.. – зітхнула тітонька Хлоя, щиро співчуваючи нещасному Томові, на її думку, вкрай обділеному долею. – Запросіть якось його до нас на обід, містере Джордж, – і додала набожно: – Знайте, що хоч їх із вашою сім’єю не порівняєш, але зверхньо дивитися на інших не можна. Бо ж усе, що ми маємо, – це Боже благословення, ніколи цього не забувайте.
– Не сперечайся, Джордже, їдь. Згодом ми знайдемо спосіб, як допомогти тобі.
Та цей вияв підтримки не залишився непоміченим для деспотичного пана. Він зрозумів, про що мова, хоча не розчув до пуття ані слова. Це обурило його і спонукало показати присутнім, хто тут керує ситуацією.
Тож Джорджа забрали з фабрики і призначили його на найчорнішу роботу. Він не зронив жодного слова, але його вигляд красномовніше за будь-які слова доводив, що людину перетворити на річ неможливо: його чорні очі метали блискавки, а чоло загрозливо хмурилося.
Еліза познайомилася і побралася з Джорджем ще у той щасливий час, коли він працював на фабриці. Фабрикант цінував і поважав Джорджа, тому й надавав йому свободу. Місіс Шелбі, як справжня сваха, усіма можливими способами підтримувала цей шлюб і щиро раділа, що у її гарненької улюблениці є така чудова пара. Їх урочисто одружили у вітальні маєтку Шелбі. Господиня власноруч прикрасила волосся нареченої флердоранжем, накинула на неї фату. Еліза була прекрасною нареченою. Святкування було гідне не лише рабів. Ту т усього вистачало: і тортів, і вина, і святково вбраних гостей. Усі щиро милувалися нареченою і вшановували господиню, яка так опікувалася долею своєї вихованки-служниці.
Перші два роки заміжжя Еліза бачилася з чоловіком часто. Їхнє щастя затьмарила лише смерть двох немовлят, яких вона палко любила. Вона так страждала, що місіс Шелбі просто-таки із материнським співчуттям лагідно умовляла її змиритися із цією втратою і заспокоїтися, поклавшись на волю Божу.
Лише після народження Гаррі Еліза трохи ожила і до неї повернувся душевний спокій. Вона мала у серці стільки невитраченої материнської любові, яку і віддала усю цьому крихітному створінню. Затягнулися душевні рани, і вона жила щасливо, аж поки її чоловіка примусово не перевели із фабрики на ферму, де він тепер повністю залежав від господаря-самодура.
Минуло зо два тижні після того, як Джорджа забрали з фабрики, коли до містера Гарріса навідався фабрикант, сподіваючись, що його гнів минув. Він ревно переконував господаря маєтку відпустити молодого мулата на попереднє місце роботи.
– Не марнуйте свого часу, – рішуче заявив Гарріс. – У ваших порадах щодо ведення моїх справ, сер, немає потреби.
– Мені й на думку не спадало у них втручатися! Я лише намагаюся пояснити, що це у ваших же інтересах! Відпустіть до нас Джорджа на нових, дуже вигідних для вас умовах! – чемно правив своєї фабрикант.
– Ви помиляєтеся, вважаючи, що я не помітив, як ви перешіптувалися, коли я забирав Джорджа! Але цей негр – моя власність, тож маю право робити із ним усе, що забажаю, ось так!
Цей візит фабриканта був для Джорджа останньою надією, і тепер вона зав’янула. Попереду його чекало життя, сповнене нудної непосильної праці, всілякі приниження і кпини злого, нікчемного деспота.
Один дуже гуманний правознавець сказав: «Найгірше, що можна зробити з людиною, це повісити її». Виявляється, ні! Буває й гірше…
Розділ ІІІ
Чоловік, батько і просто людина
Місіс Шелбі поїхала у гості. Еліза, стоячи на ґанку, похмуро дивилася услід бричці, яка віддалялася від дому. Раптом хтось торкнувся її плеча. Вона рвучко повернула голову, і радість засяяла у її прекрасних очах.
– Джордже, як же я рада тебе бачити! Пані буде вдома аж увечері. Ходімо до мене, побалакаємо, навтішаємося недовгою волею.
Говорячи це, Еліза провела чоловіка до маленької чистої кімнатки одразу за ґанком. Ту т вона зазвичай шила і завжди могла почути, коли господиня її кликала.
– Аж не віриться, що ти тут! Чому ж ти такий сумний? Глянь-но на Гаррі – мені здається, він підріс! Але тобі видніше.
Хлопчик стояв біля матері, чіпляючись за її спідницю, і сором’язливо позирав на батька крізь заплутані кучері, які спадали йому на очі.
– До того ж він став такий красунчик! – гордо додала Еліза, відкидаючи синові волосся з чола і чілуючи його.
– Краще б він взагалі не народжувався на світ Божий! – розпачливо вигукнув Джордж. – І я також!
Здивована і налякана страшними словами, Еліза сіла у крісло, притулилася до чоловіка і зайшлася сльозами.
– Елізо, не треба, не плач! Вибач, моя хороша, що засмучую тебе. Бідолашечко! – ніжно сказав він. – Вибач… І чому судилося нам зустрітися! З іншим ти була б щасливою!
– О Джордже, що ти таке кажеш? Щось трапилося? Ні? Адже нам нічого не загрожує, правда? Досі ми були щасливі.
– Так, люба. Ми були щасливі, – відповів їй чоловік і, посадивши Гаррі до себе на коліна, пильно задивився у темні очі сина й провів обома руками по його кучерях. – Він схожий на тебе, як дві краплі води! А ти ж, Елізо, найвродливіша жінка в усьому світі. Навіщо доля дала нам зійтися?!
– Не говори так, благаю тебе, Джордже!
– Яка доля нас чекає, Елізо? Нещастя за нещастями! Моє життя гіркіше від полину. Я гину. Я нікчемний, безправний раб. Я і тебе за собою потягну на дно. Який сенс до чогось прагнути, здобувати знання? Навіщо взагалі жити? Скоріше б лягти в домовину і покінчити з цим жалюгідним існуванням!
– Гріх про таке й думати, Джордже! Я знаю, як тобі не хотілося йти з фабрики і який жорстокий твій господар… Але потерпи, можливо…
– Та хіба я мало натерпівся? – перебив її Джордж. – Я ж і слова не промовив, коли він ні сіло ні впало забрав мене з фабрики, де мене любили і поважали! Усе, що я заробляв, до останнього цента, забирав він! Хто скаже, що я погано працював?..
– Звісно, ніхто… Це справді жахливо, але він усе ж твій господар.
– Господар! А хто вирішив, що він мій господар? Що дає йому право розпоряджатися мною? Адже я така сама людина, як і він! Та ні, не така, я кращий! Я ліпше знаюся на справах, швидше читаю, вправніше пишу… Я зумів освоїти грамоту проти його волі! То хто, скажи мені, хто дав йому право мати мене за худобу, забороняти займатися справжньою роботою, для якої йому клепки бракує? Те, що я роблю зараз, може і повинна робити скотина! Він навмисно мене принижує і посилає на найтяжчу, найбруднішу роботу.
– Джордже, Джордже, не лякай мене! Що з тобою коїться? Ти ніколи так не говорив! Мені страшно. Ти замислив щось погане?! Я знаю, як тобі прикро, але стримайся, Джордже, заради мене… Заради Гаррі!
– Я занадто довго стримувався, занадто довго терпів – усе своє життя… Мені кожного дня стає дедалі гірше. Терпець мій урвався! Не може людина скоритися перед отаким життям. Він шукає найменшого приводу, щоб дошкулити мені або принизити. Спершу я думав: «Гаразд, я мовчки робитиму усе, що ти скажеш, а вільний час використаю для навчання та читання книг». Та він бачить, що я справляюся з роботою, і дає щоразу більше, більше… Каже мені: «У тобі сидить диявол. Я мушу вивести його на чисту воду». І, Елізо, він таки має рацію! Не за горами день, коли диявол у мені вирветься назовні, і цей бісів Гарріс буде першим, хто гірко пошкодує про це.
– О Господи! Що ж це буде? Що нам робити?! – розтривожилася Еліза.
– Послухай, що трапилося вчора, – продовжував Джордж. – Я вантажив каміння на фіру, а син господаря, містер Том, стояв поруч і ляскав батогом об землю. Кінь сахнувся, тож я ввічливо попросив хлопця не робити цього. Він усе пропустив повз вуха. Я знову його попросив, і він почав шмагати мене! Я притримав його руку, а він як заволає! Він почав купатися, а тоді поскаржився батькові, що я його нібито вдарив. То й розлютився, прив’язав мене до дерева і кричить: «Зараз я нагадаю тобі, хто тут господар!» Наламавши прутів, сказав містеру Тому: «Бий його, доки не стомишся». А малий чорт і радий старатися! Але день, коли вони обоє згадають цей випадок, настане, обов’язково настане! – Молодий мулат, насупившись, так блиснув очима, що його дружина аж здригнулася. – Хто приставив наді мною цю людину? Я хочу знати!
– А я, – сумно мовила Еліза, – я завжди гадала, що як істинна християнка мушу у всьому коритися своїм господарям…
– Це інше. Вони зростили тебе, як власну дитину, годували, одягали, бавили, навіть навчили читати й писати і ніколи не знущалися над тобою. А як живу я? Я відав лише побої і лайку і почувався щасливим лише тоді, коли про мене забували! То що я заборгував своєму господарю? Я вже віддячив за своє утримання. Годі терпіти! – вигукнув Джордж, судомно стискаючи кулаки.
Еліза мовчала. Таким вона ще не знала свого чоловіка. Її розуміння обов’язку перед господарями розсипалися у порох під впливом Джорджевого гніву.
– А твій подарунок – бідний маленький Карло? – знову заговорив Джордж. – Це миле щеня було моєю єдиною втіхою. Карло спав зі мною, не відходив від мене ані на крок… У нього були такі мудрі оченята, що здавалося, ніби він усе розуміє без слів. Знаєш, що сталося? Днями я зібрав на кухні залишки їжі та й годую його, а містер Гарріс, помітивши, каже: «Годуєш за мій рахунок! Якщо усі негри позаводять собі псів, я розорюся!» Він наказав мені прив’язати йому камінь на шию і втопити в ставку…
– І ти зробив це?!
– Я б нізащо не погодився, та вони з Томом власноруч кинули нещасного Карло у воду! Ще й закидали його каменюками… Він так жалісливо дивився на мене, ніби запитував: «Чому ти мене не врятуєш?» І мене знову били – цього разу за те, що я відмовився його топити. Але хай б’ють! Колись господар втямить, що на таких, як я, будь-яка палка зламається. Я не боюся його побоїв. Хай стережуться, буде свято і на нашій вулиці!
– Що ти замислив, Джордже? Не бери гріха на душу! Покладися на Господа, він відведе від тебе муки.
– Я не так ревно, як ти, Елізо, вірю у це. Я не можу покластися на Бога, якщо він попускає таку несправедливість. Я дуже злий, Елізо.
– Не втрачай віри! Моя пані каже: «Навіть у найгірші моменти життя ми повинні вірити, що Господь робить усе для нашого блага».
– Тим, хто ніжиться у м’яких подушках, роз’їжджає у каретах і живе працею інших людей, легко так говорити! Я охоче послухав би, у кого вони вірили б, якби пожили трохи у моїй шкурі! Чи я не був би тоді хорошим та добрим? А не виходить! Не можу змиритися! І ти не зможеш, коли я скажу тобі те, що мене гнітить найбільше. Ти не знаєш найгіршого.
– Господи, Джордже! Ти про що?
– Останнім часом господар часто заводить мову про те, що не слід було мені дозволяти одружуватися на стороні. Містер Шелбі зі своїми приятелями йому ненависні, бо вони нібито запишалися і не хочуть з ним запізнаватися. А ще він упевнений, що це від тебе я заразився гордістю. Він грозився не відпускати мене сюди, а одружити з однією зі своїх рабинь. Спочатку я думав, що то лише пусті слова, але вчора… Він звелів мені узяти собі за жінку Міну і перебратися до неї у хатинку. Якщо відмовлюся, він продасть мене на Південь.
– Але ж ти зі мною вінчаний! Нас, як білих, благословив священик! – простодушно мовила Еліза.
– Хіба тобі не відомо, що раб не має права одружуватися, та й взагалі не має жодних прав? Закони нашої країни не захищають рабів. Якщо господар чогось захоче, то не питатиме, чи подобається це нам. Ось тому я й бідкаюся, що ми зустрілися, що я народився на білий світ! Було б нам усім – тобі, мені і нашому бідному синочку – не народжуватися взагалі, ніж отак страждати. Хто знає, може і його чекає така доля!
– Ну чого ти? Адже мій господар такий добрий!
– Це правда. Але чи може хтось знати наперед, як життя далі складеться? Він постарішає, помре, і тоді Гаррі продадуть. Що з того, що наша дитина гарненька й розумна? Кажу тобі, Елізо: кожна мить щастя, яке ти маєш від сина, обернеться потім гіркими сльозами. Не вберегти нам нашого скарбу!
Ці слова вразили Елізу просто в серце. Той страх, що його посіяли випадково почуті слова работорговця, повернувся. Жінка зблідла і, затамувавши подих, виглянула на ґанок, куди побіг бавитися Гаррі, коли стомився слухати дорослих розмов. Вона посміхнулася, побачивши, як син удавав із себе вершника, осідлавши палицю містера Шелбі. Еліза дуже хотіла поділитися своїми побоюваннями щодо Гаррі з чоловіком, але стрималась.
«Ні, досить з нього горя, – подумала вона. – Навіщо додавати йому страждань безпідставними страхами? Місіс ніколи мене не обманює».
– Ось так, Елізо, – скрушно мовив Джордж після тривалої паузи. – Тримайся мужньо, кохана… І прощавай, я їду.
– Їдеш? Куди, Джордже?
– До Канади, – відповів він, розправляючи плечі, ніби вже був вільним. – Я викуплю тебе, щойно дістануся туди. Це наша єдина надія. Твій господар милосердний і не відмовить мені. Я викуплю вас із сином, присягаюся!
– Боже милий! Тебе ж можуть спіймати, Джордже!
– Не спіймають. Я або виборю для нас волю, або помру!
– Накладеш на себе руки?
– Вони самі вб’ють мене, бо продати себе на Південь я не дозволю.
– Джордже! Не бери гріха на душу, хоча б заради мене! Не губи себе й інших! Так, спокуса велика, але не піддавайся їй!
Якщо ти вирішив тікати – тікай, але будь обережним! Благай Бога, щоб він допоміг тобі!
– Послухай мій план, Елізо. Господар послав мене з листом до містера Сізма, який живе за милю звідси. Він, певно, розраховує, що я зайду до тебе й усе розповім, та й тішиться, адже це така нагода дошкулити «цим Шелбі»! Я повернуся додому сумний, сумирний – розумієш? – ніби я скорився. У мене майже все готово, є люди, які мені допоможуть, і десь за тиждень-два мене у маєтку вже не буде. Помолися, Елізо за мене, може, твої молитви почує Господь.
– Джордже, молися і ти! Довірся Господу, він вбереже тебе.
– А тепер прощавай, – мовив Джордж і, взявши Елізу за руки, довго дивився їй у вічі.
Вони стояли мовчки. Потім були прощальні фрази, гірка туга і невтішні ридання…
Так прощаються люди, коли їхня надія на нову зустріч тонша за павутинку. Так розсталося закохане подружжя.
Розділ IV
Вечір у хатинці дядечка Тома
Дядько Том жив у невеличкій дерев’яній хатинці, що стояла неподалік від «панських хоромів», як негри зазвичай називають будинок своїх господарів. Перед хатинкою красувався чепурненький садочок із грядками, де дбайливо вирощували полуницю, малину і чимало інших ягід та овочів. Пишні помаранчеві бегонії і в’юнкі рожі сплелися у таке щільне мереживо, що за ними майже не було видно фасаду хатинки. У квітнику барвисто усміхалися своїм цвітом майорці, нагідки, петунії та вербена, сповнюючи радістю і гордістю серце тітоньки Хлої, дядечкової дружини.
А тепер, читачу, ласкаво просимо до самої хатинки.
У панському домі скінчилася вечеря, і тітонька Хлоя, яка була головною на кухні і керувала приготуванням страв, залишила прибирання і миття посуду кухарчукам, а сама пішла до своїх затишних володінь «погодувати старого і дітей». Тож навіть не сумнівайтеся, що це саме вона стоїть біля кухонної печі і пильнує за тим, що шкварчить у пательні, час від часу піднімаючи кришку і випускаючи на волю апетитні аромати, які свідчать, що там готується щось смачненьке.
Обличчя тітоньки Хлої, кругле і чорне, так вилискує, ніби його змащено яєчним білком, як чайні сухарики, які вона полюбляє готувати. На голові у неї чистенький накрохмалений картатий тюрбан. Вона має спокійний і радісний вигляд, навіть дещо самовдоволений. Та це не дивно для жінки, яка славиться найсмачнішими стравами в усіх довколишніх маєтках.
Тітонька Хлоя була куховаркою за покликанням, бо любила цю справу понад усе на світі. Побачивши її на пташиному дворі, кожна курка, індичка і качка могли лише сподіватися, що цього разу жіночка вибере не її. Вони недаремно готувалися до неминучої смерті: тітонька Хлоя дуже відповідально вибирала птицю для майбутньої печені, начинки, котлетки, і це, ясна річ, не могло не лякати істот, які мали хоч і курячий, та все ж мозок.
Рецептура Хлоїної особливої здоби із маїсового борошна (оладки, пампушки, налисники – усього й не перелічиш!) була таємницею для менш досвідчених куховарок. Вона реготала до сліз, розповідаючи про провальні спроби чергової невдахи зробити щось подібне. При цьому вона не приховувала, як пишається своєю майстерністю. Бо й справді, в кулінарії ніхто не міг дорівнятися до тітоньки Хлої.
Вона пурхала, мов на крилах, коли господарі очікували гостей або з якоїсь нагоди замовляли святковий обід. Ніщо так її не тішило, як купи дорожніх валіз на ґанку: вони свідчили про те, що незабаром на неї чекатимуть приємні клопоти і нові перемоги.
І цього вечора тітонька Хлоя зосереджено заглядала до каструлі. Вона займатиметься цією милою її серцю справою, поки ми з вами, читачу, не оглянемо усієї хатинки.
В одному куті хижі стоїть ліжко, акуратно застелене білосніжним покривалом. Перед ліжком – великий килим, що мав би засвідчувати про те, що тітонька Хлоя не остання людина у цьому світі. Цей куток – особиста територія господині, тож він вельми шанований і якомога ретельніше оберігається від дитячих наскоків і дурощів. Взагалі ця частина кімнати слугує не будь-чим, а вітальнею. Під протилежною стіною кімнати – ще одне, дещо скромніше ліжко. Воно, мабуть, спальне. Стіну над кухонною піччю прикрашено кольоровими літографіями із мотивами біблійних сюжетів та портретом генерала Вашінґтона, виконаним у досить самобутньому стилі. Якби цьому добродієві пощастило побачити той шедевр, то його довго довелося б переконувати, що на ньому зображений саме він.
Того вечора, якого ми непрохано завітали у гості до цієї хатинки, на дерев’яній лавці в кутку сиділо двоє круглолицих кучерявих хлоп’ят із блискучими чорними очима. Вони з цікавістю спостерігали, як їхня крихітна сестричка робить перші самостійні кроки. Вона спиналася на ніжки, силуючись хоча б на мить утримати рівновагу, та все одно щоразу падала на підлогу. Кожне таке падіння активно обговорювали глядачі, але це зовсім не заважало їй продовжувати свої спроби.
Перед піччю стояв стіл, по всьому було видно, що він старий і немічний. Але його болячки, набуті віком і працею, турботливо прикривала собою його подруга-скатертина. Вона теж не ледарювала: на ній красувалися чашки, тарілки та інший посуд, зібраний із залишків різних сервізів, – усе це чекало вечері. За столом сидів найкращий слуга містера Шелбі, дядько Том, якого ми опишемо читачеві якомога детальніше, адже він – головний герой нашої розповіді. Отже, дядько Том – міцний мужчина, кремезний, широкоплечий, із типово африканськими рисами обличчя, яке світиться мудрістю, теплом і добродушністю. Увесь його образ сповнений власної гідності, довірливості і водночас душевної простоти.
Дядечко Том сидів і пильно дивився на грифельну дошку, що лежала перед ним. На ній він повільно і старанно виводив літери під наглядом містера Джорджа, веселого тринадцятирічного хлопчака, який добре усвідомлював свою відповідальність як вчителя грамоти.
– Не так, дядечку Томе, не так, – терпляче мовив юний учитель, побачивши, що дядько Том старанно виводить літеру «Е» задом наперед. – У тебе вийшла цифра «3».
– Та невже? – вигукнув із повагою і захопленням чоловік, спостерігаючи, як вправно молодий господар пише спершу літеру «Е», а за нею цифру «3», щоб він міг побачити, чим вони різняться.
Потім дядько Том взяв товстими зашкарублими пальцями грифель і так само ретельно, як досі, заходився писати.
– А білі, за яку справу не візьмуться, всяку до ладу доведуть, – сказала тітонька Хлоя, піднімаючи виделку зі шматком сала, яким змащувала сковороду, з гордістю дивлячись на молодого господаря Джорджа. – Ось хто пише і читає так легко, як і говорить! А тільки вечір настане – одразу до нас, щоб і ми були грамотними. Як же це все цікаво!
– А як же я зголоднів! – вигукнув Джордж. – Коли ж буде готовий торт?
– Вже майже готовий, містере Джордж, от-от подам, – відповіла тітонька Хлоя, піднімаючи кришку і заглядаючи до каструлі. – Як зарум’янився, золото, а не торт! За кого, за кого, а за мене не хвилюйтесь. Ото недавно місіс наказала Саллі спекти торта. Каже, нехай вчиться. А я заперечила: «Та куди їй, місіс! Лише продукти зіпсує. Ось, ну на що тут дивитися: з одного боку виріс, з іншого заломився, точнісінько як мій черевик. Це не робота!»
Вщент розгромивши недосвідченість Саллі і заразом возвеличивши себе, тітонька Хлоя швидко зняла кришку з каструлі і показала присутнім прекрасно спечений торт. Таким пишався б навіть найвправніший кондитер. Цей торт мав бути основною стравою, а оскільки він був вже готовий, господиня заходилася ладнати вечерю.
– Мозе, Піте! Ану геть звідси, розбишаки! Поллі, голубонько моя, зачекай ще трішки, мама свою донечку також нагодує. А ви, містере Джордж, позабирайте зі столу книжки і сідайте, як годиться, з моїм старим до вечері, а я миттю подам ковбасу і накладу вам повні тарілки оладок.
– Мене вдома чекають до вечері… – сказав Джордж, – Але тут мені смакує краще!
– Ще б пак, золотце! – радісно вигукнула тітонька Хлоя, щедро накладаючи йому оладок. – Ваша стара завжди притримає для вас щось смачненьке. Та ви й самі це знаєте, чи не так? – сказавши це, тітонька Хлоя жартома штрикнула пальцем містера Джорджа, а тоді повернулася до печі.
– А можна вже їсти торт? – радше ствердно, аніж запитально мовив Джордж, помітивши, що посудина вже трохи вистигла, і заніс великого ножа над цим витвором кулінарного мистецтва.
– Побійтеся Бога, містере Джордж! – вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за рукав. – Різати мій торт таким величезним ножем! Ви ж його помнете і зіпсуєте усю красу! Для цього якнайкраще підійде мій спеціальний ножик, старий, тоненький. Ось, візьміть. Ну як? Пухкенький мій тортик? От тепер їжте на здоров’я. Смачнішого за цей торт ніхто не спече.
– А Том Лінкен каже, – з набитим ротом проплямкав Джордж, – Том Лінкен каже, що Джінні готує краще за тебе.
– Та хто такі ті Лінкени?! – презирливо кинула тітонька Хлоя, відстоюючи свою першість. – Так, вони люди поважні, але куди їм! Посадіть лиш містера Лінкена поруч із містером Шелбі – ну, і хто з них справжній джентльмен? А місіс Лінкен? Хіба вона може зайти до вітальні, наче пава, як оце моя господиня? Їм далеко, ох як далеко до моїх господарів! Тож навіть не згадуйте їх при мені! – І тітонька Хлоя задерла носа, красномовно демонструючи таким чином свої глибокі знання чеснот білих.
– Та я ж на власні вуха чув, як ти говорила, що Джінні непогана куховарка, – не вгавав Джордж.
– Я від своїх слів не відмовляюся, Джінні готує непогано, – відповіла тітонька Хлоя, підкресливши інтонацією останнє слово. – Але це стосується хіба що буденних страв. Спече кукурудзяних налисників, хлібців, картопельку зварить. Оладки у неї, відверто кажучи, так собі. Коли дуже зголоднієш, то можуть здатися навіть смачними. Проте коли потрібно приготувати щось святкове – оце вже ні! От пече вона пиріг: скоринка тверда, тісто у роті не тане, як моє… Коли місіс Мері видавали заміж, Джінні показала мені весільний торт, який вона спекла. Спробувала б не показати!.. Ми ж подружки. Я тоді нічого не сказала, але подумала: «Та якби я спекла такий препоганий торт, то сім ночей не спала б із сорому! Вона цю підошву називає тортом, та ще й… весільним!!!»
– А мені здалося, що Джінні була задоволена своїм тортом, – сказав Джордж.
– Авжеж! Якби вона ним не пишалася, то хіба ж хвалилася б мені? Просто вона абсолютно не уявляє, яким торт має бути. Та вона ні в чому не винна! У яких господарів живе, такі й торти пече. Для них він чудово підходив! Ех, містере Джордж, ви не цінуєте своєї сім’ї і хорошого виховання! – Тітонька Хлоя зітхнула і театрально повела очима.
– Але ж твої пироги і пудинги я ціную! От спитай у Тома Лінкена, як я задираю перед ним носа!
Тітонька Хлоя рухнула у крісло і знесилено розсміялася над приємним їй дотепом молодого господаря, аж сльози котилися її чорними блискучими щоками. Час від часу вона зупинялася, аби віддихатися, і при цьому поплескувала по плечах містера Джорджа і штрикала його у бік.
– Щоб вам, доки житимете, було так добре, як оце мені від ваших слів! Богом клянуся, я зараз лусну! – тітонька Хлоя пустотливо насварила молодого господаря пальцем і зайшлася новою хвилею щирого реготу.
Джордж вдав, що не вірить, ніби тітонька Хлоя може раптом луснути із веселощів, та про себе вирішив, що не завадить жартувати обережніше.
– Містере Джордж, та ви і мерця розвеселите! То ви перед ним задираєте носа?! Оце молодь!
– Я йому так і сказав: «Томе, ти неодмінно маєш скуштувати випічку нашої тітоньки Хлої. То така смакота, що у тебе довіку язик не повернеться бовкати, що Джінні куховарить краще!»
– А й справді прикро, що він і досі не куштував моїх пирогів і пудингів!.. – зітхнула тітонька Хлоя, щиро співчуваючи нещасному Томові, на її думку, вкрай обділеному долею. – Запросіть якось його до нас на обід, містере Джордж, – і додала набожно: – Знайте, що хоч їх із вашою сім’єю не порівняєш, але зверхньо дивитися на інших не можна. Бо ж усе, що ми маємо, – це Боже благословення, ніколи цього не забувайте.