Страница:
– От ситуація, що ж робити?
Нарешті він зупинився і заявив дружині:
– Ось що, моя люба, їй доведеться покинути наш дім сьогодні ж. Цей работорговець заявиться тут не пізніше завтрашнього ранку, він часу не гаятиме. Якби вона була сама – ще якось би викрутилися, сховали б, поки він не піде, але ж дитина… Його не зв’яжеш і рота не затулиш: висунеться у вікно чи у двері – і все, пиши пропало! А якщо їх знайдуть у моєму домі? Ні! Вирішено, їм треба вирушати звідси нинішньої ночі!
– Вночі? Та як же, куди?
– Я знаю куди, – сказав сенатор, беручись за чобіт. Натягнувши один до половини, він обома руками обхопив коліно і тривожно замислився: – Неприємна справа! – І він продовжив натягувати чобіт, а тоді взявся за другий, зосереджено вивчаючи візерунок на килимі. – Але допомогти таки треба, хай йому грець! – Містер Берд швидко взув другий чобіт, випростався й підійшов до вікна.
Місіс Берд була дуже тактовною і ніколи б не дозволила собі штрикнути когось докором «Ага! Я ж казала!» І тепер вона не зраджувала своїй миролюбній натурі, хоча її серце вистукувало таки тріумфально. Їй кортіло дізнатися, куди поведе чоловік цих людей, проте вона вирішила дочекатися, поки він, господар становища, сам поділиться із нею своїми планами.
– Бачиш, у чім річ, – заговорив нарешті містер Берд, – один із моїх давніх клієнтів, Ван-Тромп, відпустив усіх своїх рабів на волю, поїхав геть з Кентуккі і придбав собі обійстя приблизно за сім миль звідси, вгору за течією. Це десь у лісі, туди ніхто не навідується без потреби, та й знайти його не так і просто. Там вони будуть абсолютно убезпечені. Але погано, що вночі її туди ніхто не зможе повезти, окрім мене.
– Чому? У нас же є Каджо! Він чудовий кучер.
– Так і є, але доведеться двічі перебиратися через річку вбрід, а це небезпечно. Я не раз їздив там верхи і добре знаю це місце. Вирішено, їду. Нехай Каджо десь опівночі приготує коней, але без зайвого шуму, а я сам її відвезу. Потім він проведе мене до найближчого готелю, де можна перехопити нічний диліжанс на Колумбус, і все виглядатиме так, ніби я прибув просто з дому. А зранку мене побачать на засіданні… Але як же я там почуватимусь після цих подій! Та нічого не вдієш, якось протримаюсь.
– Ти прислухався до голосу серця, Джоне, – ніжно сказала місіс Берд, кладучи свою крихітну долоньку на руку чоловіка. – Я ж тебе знаю краще, ніж ти сам.
На очах у жіночки зблиснули сльози, і вона була такою красивою у цю мить, що сенатор подумав: «Який же я все-таки мудрий, якщо мною пишається таке миле створіння!» Що ж йому залишалося робити? Хіба піти і дати розпорядження щодо екіпажу. І він пішов. Та, не дійшовши й до дверей, повернувся до дружини і нерішуче промовив:
– Не знаю, як ти до цього поставишся, Мері, але у нас у комоді стільки речей нашого… Нашого маленького Генрі… – не договоривши, містер Берд різко крутнувся і вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері.
А його дружина повільно увійшла до кімнати поруч зі спальнею, засвітила на комоді свічку і, діставши зі скриньки ключа, відімкнула верхній ящик і гірко задумалася. Обидва хлопчики, які хвостиком ходили за нею, мовчки спостерігали, що робить мама.
Мати, яка зараз читає цю книжку, а в твоєму домі нема скриньки або ящика, доторкнутися до яких для тебе означає те саме, що розрити маленьку могилку? Якщо ні, то ти навіть не уявляєш собі, яка ж ти щаслива!
Місіс Берд нерішуче висунула шухлядку. Там лежали найрізноманітніших фасонів курточки, фартушки, стосики дитячих панчішок і навіть пара витертих на носочках черевичків, дбайливо загорнутих у папір. Поряд із одягом – іграшки: коник, візок, дзиґа і м’ячик. Усі ці пам’ятні речі безліч разів були омиті материнськими сльозами. Місіс Берд присіла на стілець і, закривши обличчя руками, знесилено заплакала. Сльози текли поміж її пальчиками і капали просто у шухляду. Наплакавшись, вона підняла голову і квапливо почала відбирати найнеобхідніші у дорозі речі. Усе те вона зав’язала у дорожній вузлик.
– Мамо, – порушив мовчанку старший син, обережно торкнувшись її руки, – ці речі ти також вирішила віддати?
– Любі мої, – відповіла вона м’яко, – наш маленький Генрі, напевно, дивиться на нас із небес і радіє, що ми робимо саме так. Досі я не могла себе примусити просто так віддати його речі, але тепер я знаю, що їх отримає мати, якій у стократ гірше, ніж мені. Нехай на неї зійде Господнє благословення разом із цими речами!
Таки є ще у грішному світі прекрасні душі, що власні болі обертають благом для інших. Такі люди, схоронивши у сирій землі свої надії, поливаючи їх гіркими сльозами скорботи, вирощують чарівні квіти доброчинності, помічне зілля для знедолених. Саме такою була ця смиренна жінка, яка сиділа, мовчки ковтаючи сльози, і при світлі свічки збирала речі для сина нещасної Елізи. А кожен її доторк до речі померлого сина відбивався у жіночій душі болем втрати, яку ані повернути, ані забути неможливо…
Потім місіс Берд відкрила гардероб, дістала звідти дві-три сукні, наготувала собі голку, ножиці, наперсток і нитки. Вона заходилася переробляти ці сукні для утікачки, як порадив їй чоловік. Копітка робота затягнулася допізна. Коли старовинний годинник, який стояв у одному з кутів кімнати, де шила місіс Берд, пробив північ, вона почула знадвору ледь чутний стукіт коліс. У цю ж хвилину до вітальні зайшов містер Берд з перекинутим через руку плащем.
– Мері, розбуди її, – попросив він дружину і додав: – Час вирушати в дорогу.
Місіс Берд поспіхом склала у маленьку валізку щойно перешиті речі, і попросила віднести у коляску, а сама пішла до покоїв тітоньки Діни.
За декілька хвилин Еліза вийшла на ґанок з дитиною на руках. Вона була зодягнена у подаровані їй плащ, капор і шаль. Місіс Берд провела Елізу та Гаррі до підніжжя коляски, а сенатор допоміг їм сісти усередину. Еліза з вікна простягнула руку, таку ж тендітну та ніжну, як і простягнута їй назустріч рука її благодійниці. Великі темні очі молодої матері невідривно дивилися на постать місіс Берд, губи її здригнулися, але вона не могла вимовити ані слова, – лиш виразно кивнула на небеса, а потім різко відкинулася на сидіння і затулила руками обличчя. Кучер закрив дверцята, зайняв своє місце, і карета рушила.
У якому ж становищі опинився наш сенатор-патріот, який увесь попередній тиждень тільки те й робив, що спонукав законодавчу комісію штату ухвалити жорсткіші закони до утікачів, а також до тих, хто буде із ними у змові і сприятиме втечам!
Шанований у своїх колах сенатор Берд був не гіршим оратором за своїх вашінґтонських колег. Як велично він сидів, засунувши руки в кишені, і висміював сентиментальність тих, хто заради жменьки жалюгідних утікачів готовий жертвувати інтересами цілого штату!
Він був хоробрий, як лев, у подібних суперечках своїм красномовством він переконував не лише колег, але й себе самого. Слово «утікач» було для сенатора якимсь беззмістовним, бо уявлялося йому газетною фотографією людини із подорожнім вузликом на жердині та стандартним підписом: «Він утік від господаря». Досі містер Берд не відчував на собі силу впливу справжнього горя, яке відбивається у благальнім погляді знедоленої людини, тремтінні її руки, сповненому відчаєм й розпукою голосі… Досі він не замислювався над тим, що тікати може і збідована мати, і беззахисна дитина, як-от та, кому віддано шапочку їхнього крихітки Генрі, таку до болю знайому, рідну шапочку, що якраз підійшла!
На щастя, серце сенатора Берда було не кам’яне, тож його патріотизм не витримав серйозного випробування, що перед ним постало. Проте не радимо вам, друзі з Південних штатів, засуджувати чуйного сенатора Берда. Адже він лише людина, і багато хто з вас вчинив би так само на його місці – ми у цьому більш ніж упевнені. Автор знає, що у Кентуккі та Міссісіпі є благородні, великодушні люди, які допомагають тим, хто до них звертається зі своєю бідою.
А щодо сенатора, то скоєний ним політичний гріх йому довелося спокутувати тієї ж таки злощасної ночі.
Напередодні описуваних подій у місцевості, де вони відбувалися, пройшли тривалі зливи. Ґрунт у районі Огайо був м’який і рихлий, тож від такої кількості води він перетворився на непрохідне багно. Шлях, яким їхав сенатор – так звана «залізна дорога», по якій, однак, ніколи не мчали поїзди. «Як це розуміти?» – поцікавляться подорожні, у яких словосполучення «залізна дорога» асоціюється зі швидкістю та зручністю пересування.
Тож пояснюємо для нетутешніх друзів, зокрема із Східних штатів: на території благословенного Заходу країни дороги вимощують неструганими колодами, викладають їх у ряд, а зверху засипають землею, дерном – тобто усім, що є під рукою. Наївні тутешні люди справді вважають їх дорогами, придатними для подолання відстані між пунктами відправлення і призначення, і сміливо вирушають у путь. Та проходить трохи часу і дощі розмивають землю і все, що за геніальним задумом будівельників мало би надійно утримувати колоди укупі. Колоди косо-криво розходяться, а канавки між ними заповнюються в’язким болотом.
Саме такою дорогою віз нещасних своїх гостей наш сенатор. Поки ніщо не віщувало біди, він розважався, міркуючи на морально-етичні теми. Але думки у голові не трималися, адже коляску то різко підкилало, то небезпечно перехиляло, то занадто вдушувало у болото. Тож усім пасажирам, навіть шановному сенаторові, доводилося прилаштовуватися то такої не вельми комфортної їзди, займаючи дивні пози, аби хоч якось втриматися на своїх місцях. І у один із таких моментів усі раптом зрозуміли, що таки застрягли! Каджо вйокає на коней, і ті кілька разів рвучко смикаються, але марно, а терпіння сенатора тим часом потроху вичерпується. Раптом коляска вирівнюється, та за мить передні колеса провалюються у брудну кашу. Пасажири скочуються уперед, капелюх сповзає сенаторові на очі і йому починає здаватися, що він – свічка, яку загасили ковпачком. Дитина перелякалася і заплакала. Каджо вже майже благає коней, а вони пручаються, кидаються то праворуч, то вліво, за що раз у раз дістають батогом. Ще одна спроба – і цього разу у багні опинилися й задні колеса. Сенатора, жінку і дитину відкинуло на заднє сидіння. Містер Берд ліктем зачіпає Елізин капор, її ноги опиняються на його капелюсі, що чомусь лежить на підлозі. Та нарешті трясовину вдалося проїхати, коні, відпочиваючи, зупинилися. Сенатор піднімає з підлоги капелюха, жінка поправляє на голові капор і заспокоює свого сина, і усі вже готові до наступних випробувань. Минає ще кілька хвилин, і все повторюється: коляска пірнає то задніми, то передніми колесами у прогалини між колодами, завалюється набік, трясеться аж до вершечка кабіни.
Пасажири вже майже звикли до того, що коляска хоч поволі, але таки вирівнюється і просувається уперед. Та у якийсь момент подорожі коляска зупинилися, Каджо відчинив дверцята і сказав:
– От біда, сер! Загрузли! Навіть не знаю, як ми з цієї халепи виберемося… Доведеться жердинами підважувати.
Доведений до відчаю, сенатор обережно вийшов із кабіни, намацуючи місця, куди можна ступити, і одразу ж втрапив ногою у трясовину. Намагаючись вивільнитися, втратив рівновагу і упав просто в болото. Коли Каджо допоміг йому підвестися, на сенатора не можна було дивитися без співчуття.
Та годі про це, читачі, мабуть, вже знудилися від опису невдач наших мандрівників. Люди, які подорожували Західними штатами, поспівчувають нашим героям, адже їм теж доводилося серед ночі висмикувати ломаччя з придорожніх тинів і підважувати ними колеса своїх екіпажів, загрузлих у багні. Що ж, це зайняло у наших друзів чимало часу і забрало багато сил та нервів.
Глибокої ночі їм вдалося витягнути усю в болоті коляску на рівну дорогу, яка привела їх до броду. Нарешті вони перейшли річку і зупинилися біля дверей великої ферми.
Та не так просто, як їм здавалося, було розбудити її мешканців, довелося запастися терпінням й виявити неабияку наполегливість. Нарешті господар відчинив їм. Це був великий чоловік, шість футів з гаком на зріст, справжній Орсон. Він був вбраний у червону фланелеву сорочку. Його скуйовджене волосся та щетина красномовно виказували, що їх не доглядали вже багато днів поспіль. Такий вигляд не дуже привабив би будь-кого. Декілька хвилин фермер стояв насуплений, тримаючи у руках запалену свічку, і вдивлявся спросоння на нічних гостей. Сенатор довго пояснював, чому приїхав до нього о такій порі з цими людьми. А поки господар намагається збагнути, що від нього хочуть, ми опишемо його детальніше.
Отже, його ім’я Джон Ван-Тромп. Колись він був одним із найбільших плантаторів і рабовласників у штаті Кентуккі. На вигляд – як ведмідь: гігантського зросту, неймовірної сили. Але серце мав добре і співчутливе, тож рабовласницький лад, однаково ганебний і для рабів, і для їхніх власників, ніколи не був йому до душі. І одного дня чоловік вирішив скинути з душі цей камінь … Узявши гаманця, туго набитого грішми, поїхав у Огайо, купив собі хорошу ділянку чорнозему, написав відпускні листи усім своїм рабам – чоловікам, жінкам і дітям, – порозсаджував їх на вози з усім їхнім, варто сказати, скромним скарбом і порадив, де краще влаштуватися на роботу. А сам облаштував ферму в глибині лісу, із чистою совістю оселившись там зі своєю великою родиною.
– Адже ви не відмовитеся прихистити нещасних жінку з дитиною, які рятуються від погоні? – без зайвих слів запитав його сенатор Берн.
– Звісно, не відмовлюся, – твердо відповів порядний Джон.
– Я в цьому й не сумнівався, – сказав сенатор.
– Хай тільки спробують сюди поткнутися! Ми їх зустрінемо дуже гостинно. Я готовий, – Добродушний дядько розправив свої могутні плечі. – Я ж не один, маю семеро синів, усі мов дуби, по шість футів на зріст – о, вони їм покажуть… Передайте тим відчайдухам, що ми радо їх приймемо у будь-який час, удень чи вночі. Наше їм вітання! – Запустивши величезні пальці у свою густу гриву, Джон голосно розсміявся.
Вимучена Еліза, ледь жива від утоми, зайшла у кухню, тримаючи на руках дитину, яка вже міцно спала. Господар освітив свічкою її обличчя, співчутливо підшморгнув носом і відчинив навстіж двері до маленької спальні поряд із кухнею. Він пройшов туди із гостею, запалив від своєї свічки ще одну і поставив її на стіл. Лише тоді звернувся до Елізи:
– Послухай, люба, тут ти можеш нікого не боятися, хай за тобою приходить хто завгодно: мене зненацька не захопиш! – І він указав їй на рушниці, що висіли на почесному місці над каміном. – Непереливки буде тому, хто забагне вриватися у мої володіння, всі у цьому краї це знають. Так що спи спокійно, ніби ти у колисці, яку гойдає мама.
Залишивши Елізу і дитину в затишній кімнатці, він підійшов до сенатора і сказав:
– Справжня красуня! Найчастіше трапляється так: що вродливіша жінка, то більше у неї причин для того, щоб рятуватися втечею, надто коли вона ще й порядна. Я це добре знаю!
Сенатор коротко переповів йому історію Елізи.
– Йой, ну що виробляють! Яке горе спіткало бідолаху! – розчулився добряк. – Полюють, мов за ланню. А чого вони чекали від хорошої матері?! Слово честі, слухаючи про такі безчинства, я заледве стримуюся, щоб не наговорити чого зайвого. – Джон витер очі величезною веснянкуватою рукою. – Я роками не ходив до церкви, бо там треба було слухати, як возвеличують рабство, буцімто Біблія його виправдовує. Я людина невчена, не знаю ні івриту, ані греки. Куди мені сперечатися зі священиками! А потім я зустрів одного служителя церкви, який і ученим мужем був, і проповідником справжнім, то він казав зовсім інше. Відтоді я став істинно віруючою людиною.
Говорячи це, Джон відкоркував пляшку шипучого сидру, а договоривши, поставив її на стіл.
– Залишайтеся у мене до ранку, – гостинно запропонував він. – Я зараз розбуджу свою стареньку, вона миттю приготує вам постіль.
– Щиро вам дякую, друже, – відповів сенатор. – Але мушу до ранку потрапити до Колумбусу, щоб перехопити нічний диліжанс.
– Коли так, то я вас трохи проведу, покажу кращу дорогу. Та, якою ви добиралися сюди, нікуди не годиться.
Джон зодягнувся, узяв ліхтаря і рушив попереду коляски сенатора, виводячи її на шлях, що пролягав за фермою. Прощаючись із добрим Джоном, сенатор тицьнув йому десять доларів.
– Це для неї, – коротко сказав він.
– Гаразд, передам, – так само по-діловому відповів Джон.
Старі друзі потиснули один одному руки і розійшлися.
Розділ Х
На світанку того лютневого дня у хатинці дядечка Тома не спали. Обличчя тітоньки Хлої і самого Тома були скорботними і невтішними. На стільці перед вогнищем висіли дві вже випрасувані чисті сорочки із грубого полотна, а третя лежала перед тітонькою Хлоєю. Вона старанно випрасовувала кожну складочку, кожен рубець, час від часу втираючи сльози, які струмками стікали по її щоках.
Том сидів за столом, підперши голову рукою. Перед ним лежала розкрита Біблія. Чоловік і жінка мовчали. Пора була рання, дітлахи ще спали, притиснувшись одне до одного на низькому дерев’яному ліжку.
Том, справжній син свого знедоленого народу, був дуже добрим сім’янином. Йому надзвичайно боліла неминуча розлука з родиною. Він вийшов з-за столу, підійшов до ліжечка і довго вдивлявся у сонні дитячі личка.
– Востаннє… – гірко прошепотів він.
Тітонька Хлоя, не вимовивши й слова, продовжувала ялозити праскою по вже й без того випрасуваній сорочці, а потім відклала прасування набік і, упавши в крісло, заплакала навзрид.
– Скоріться Божій волі! Як же тут скоритися? Якби хоч знаття, куди тебе заберуть від мене, в чиї руки ти потрапиш! Місіс каже, що десь за два роки викупимо. Господи милосердний, та хіба звідти повертаються! Там людей замордовують насмерть! Чула я, що роблять із рабами на тих плантаціях!
– Господь всюдисущий, Хлоє, він і там подбає про мене.
– Він всюдисущий, та іноді за його волею відбуваються страшні події, – сказала тітонька Хлоя. – Чим ти можеш мене втішити?!
– Я в руках Божих, – продовжував Том. – Гірше, як він повелить, не буде. Подякуймо йому хоча б за те, що продали мене, а не тебе з дітьми. Ту т принаймні вас ніхто не образить. Я ж стерплю будь-які муки, Господь мені допоможе.
Яке ж мужнє і сильне людське серце, що затамовує свій біль задля полегшення страждань близьких! Томів голос зривався, йому важко було говорити, та він робив це свідомо і виважено.
– Краще згадаймо Господню милість, – насилу додав він, бо про це йому зараз не думалося.
– Господню милість? Щось я її не спостерігаю! Ні, це таки несправедливо! Чому господар продав тебе? – не вгавала тітонька Хлоя. – Адже ти сторицею окупив його борги. Він уже скільки років обіцяв підписати тобі відпускного листа, і от тепер маєш! Може, йому зараз і нелегко, та я відчуваю, що у нього не було морального права так із тобою вчиняти, і навіть не намагайся мене переконувати у протилежному! Хто більш відданий йому, ніж ти? Хто піклувався про його справи ретельніше, ніж він сам? Хто забував заради його вигоди і дружину, і малих дітей? Лиш вдуматися! Ти до нього прив’язаний усією душею, а він тебе… Продає, щоб позбутися боргів! Бог його за це покарає!
– Хлоє, якщо ти мене кохаєш, не кажи так! Може, це наш останній ранок разом, тож не треба жодних поганих слів, Хлоє. Адже я прийняв господаря від старої місіс з рук на руки, коли він був ще немовлям. І не дивно, що я думаю про нього день і ніч, а йому… Хіба йому до Тома? Пани звикли, щоб про них піклувалися. Але ти порівняй нашого господаря з іншими – у кого з них нам жилося б краще? Якби містер Шелбі знав, що все обернеться саме так, він би не довів справу до продажу. Я у це твердо вірю.
– Ні, тут щось не те, – вперто вела своє тітонька Хлоя. Прагнення справедливості не дозволяло їй змиритися з тим, у якій ситуації опинився Том і вся їхня сім’я. – Не знаю, хто тут винен, але так не має бути.
– Подумай про Господа Бога, Хлоє, – повчав дружину Том, – Без його волі жодна волосина не впаде з наших голів.
– Безперечно, однак чомусь мене це не втішає, – зітхнула вона. – Та й скільки не балакай, а тебе про-да-но! Скоро пиріг буде готовий, поснідаєш… Хто знає, коли ще тобі доведеться смачно попоїсти.
Якщо ви, читачу, хотіли б збагнути, як тяжко тим неграм, яких продавали на Південь, згадайте, що почуття у них сильні. Негри – не найсміливіші, не найпідприємливіші люди, проте вони палко прикипають душею до рідних місць, люблять свій дім та сім’ю. Їх жахає невідомість. Від самого народження для рабів-негрів немає нічого страшнішого, як усвідомлення, що їх можуть «продати на Південь», бо у їхніх очах це страшніше за шмагання нагайками, за будь-яке катування. Автору доводилося чути, як вони між собою з жахом розповідали історії про те, як їхні побратими гинули десь там, «униз за течією річки». Для них Південь – це край, «з якого не повертаються живими».
Один місіонер (він жив серед негрів, які змогли утекти до Канади), розповідав, що багато з них залишали обійстя досить гуманних господарів і навіть не побоялися тікати, хоч це загрожувало безліччю небезпек, аби лишень не бути проданими на Південь. Смертельний страх, що вічно нависає над родиною негра, істоти несміливої, робить його рішучим і мужнім, змушує терпіти голод, холод і ризикувати бути впійманим і неминуче жорстоко покараним.
Пара хмаринками підіймалася над столом – скромний сніданок було подано. Місіс Шелбі цього ранку звільнила тітоньку Хлою від роботи на панській кухні, щоб бідолашна жінка могла приготувати цю прощальну трапезу. Хлоя зібрала волю в кулак і приготувала її: зарізала найкращу курку, спекла улюблений пиріг чоловіка і повикладала декілька банок із різними соліннями та маринадами, які витягувалися з погребу лише з особливої нагоди.
– Дивися, Піте, – втішився Моз, – який у нас сьогодні розкішний сніданок! – І схопив шматок курятини з тареля.
Тітонька Хлоя злегка вдарила його за це по руках.
– Ну що ти скажеш? Нещасний батько останній раз вдома снідає, а вони лише про себе й думають!
– Хлоє, – лагідно докорив їй Том.
– Мене полишають останні сили! – вигукнула вона, ховаючи обличчя у фартух. – Голова йде обертом, сама не розумію, що роблю.
Хлопчаки стояли, мов укопані, і мовчки позирали то на батька, то на маму, а маленька донечка, вчепившись у материну спідницю, зчинила неймовірний галас.
– Ось і все! – тітонька Хлоя, витерши очі, підхопила доню на руки. – Я більше не буду, дітки. Сідайте до столу. Найкращу курку сьогодні засмажила. Їжте, діточки. Бідолашки ви наші, й так вам біда, то ще мати дала на горіхи!
Двічі запрошувати до столу не довелося. Хлопчаки узялися запихати за щоки усе, що стояло на столі. Це було доречно, бо якби не їли вони, то цей сніданок міг би залишитися недоторканим.
– А зараз саме час зібрати твої речі, – сказала тітонька Хлоя, нашвидкуруч прибираючи зі столу. – Він, мабуть, вимагатиме, щоб ти усе своє взяв із собою. У таких посіпак руки довгі, загребущі, знаю я таких. У цей кут кладу тобі фланелеву тканину – це якщо тебе ревматизм прихопить. Гляди ж, бережи її, бо якщо загубиш, іншої тобі вже ніхто не дасть. Ось тут маєш дві старі сорочки, а зверху – дві нові. Шкарпетки я вночі підв’язала, всередину кладу клубок шерсті для штопання. Господи, та хто ж тобі їх там зашиватиме! – І тітонька Хлоя, безсила перед своїм горем, поклала голову на валізочку і зайшлася плачем. – Подумати страшно: буде він здоровий чи хворий – нíкому буде про нього попіклуватися… А від мене вимагають покірності!
Хлопчаки, донесхочу наївшись, аж тепер задумалися над тим, що відбувається. Побачивши, що мама плаче, а батько сидить смутний, мов на поминках, і собі почали рюмсати, потираючи очі кулачками. Том посадив доньку собі на коліна і дозволив робити з ним усе, що їй заманеться. Вона такої нагоди не втрачала: дряпала йому обличчя, смикала за волосся і весело гигикала, хоча причина цієї радості була зрозумілою лише їй.
– Радій, донечко, поки маленька та дурненька! – гірко мовила нещасна мати. – І твій час плакати настане. Отак-от і твого чоловіка продадуть колись, а може, і тебе саму. Синочки наші повиростають – їх чекає те саме. Навіщо ж нам, неграм, сім’я, якщо поза нашою волею нас розлучають?
На цих словах один із хлопчиків перебив її:
– Господиня іде!
– Нічого тут їй робити. Однаково нічим не зарадить, – сказала тітонька Хлоя.
Місіс Шелбі зайшла до хатинки. Тітонька Хлоя, насупившись, мовчки подала їй стільця. Та жінка не помітила того, що їй запропонували сісти. Вона була схвильована й бліда.
– Томе, – стиха сказала вона, – я прийшла… – і раптом затнулася, обвела повним розпачу поглядом невтішну сім’ю і розридалася.
– Господь із вами, місіс! Чого це ви? – кинулася її втішати тітонька Хлоя, проте сама не витримала і розплакалася, а за нею і решта.
Ці пекучі сльози, що котилися з очей невільників і господині, розтопили біль і гнів пригнічених. Тож нехай знають ті, хто зверхньо дивиться на невтішних і збідованих людей, що для Господа сльоза бідняка дорожча за сміх багатія. Та сказане не стосується місіс Шелбі. Вона мала чуйне серце і відчувала відповідальність за своїх невільників.
– Друже мій, – заговорила вона, опанувавши себе, – я нічого не можу тобі дати, бо гроші у тебе все одно заберуть. Але присягаюся Богом, я дізнаюся, де ти, і викуплю за першої ж нагоди, а доти покладайся на всеблагого нашого Господа.
Нарешті він зупинився і заявив дружині:
– Ось що, моя люба, їй доведеться покинути наш дім сьогодні ж. Цей работорговець заявиться тут не пізніше завтрашнього ранку, він часу не гаятиме. Якби вона була сама – ще якось би викрутилися, сховали б, поки він не піде, але ж дитина… Його не зв’яжеш і рота не затулиш: висунеться у вікно чи у двері – і все, пиши пропало! А якщо їх знайдуть у моєму домі? Ні! Вирішено, їм треба вирушати звідси нинішньої ночі!
– Вночі? Та як же, куди?
– Я знаю куди, – сказав сенатор, беручись за чобіт. Натягнувши один до половини, він обома руками обхопив коліно і тривожно замислився: – Неприємна справа! – І він продовжив натягувати чобіт, а тоді взявся за другий, зосереджено вивчаючи візерунок на килимі. – Але допомогти таки треба, хай йому грець! – Містер Берд швидко взув другий чобіт, випростався й підійшов до вікна.
Місіс Берд була дуже тактовною і ніколи б не дозволила собі штрикнути когось докором «Ага! Я ж казала!» І тепер вона не зраджувала своїй миролюбній натурі, хоча її серце вистукувало таки тріумфально. Їй кортіло дізнатися, куди поведе чоловік цих людей, проте вона вирішила дочекатися, поки він, господар становища, сам поділиться із нею своїми планами.
– Бачиш, у чім річ, – заговорив нарешті містер Берд, – один із моїх давніх клієнтів, Ван-Тромп, відпустив усіх своїх рабів на волю, поїхав геть з Кентуккі і придбав собі обійстя приблизно за сім миль звідси, вгору за течією. Це десь у лісі, туди ніхто не навідується без потреби, та й знайти його не так і просто. Там вони будуть абсолютно убезпечені. Але погано, що вночі її туди ніхто не зможе повезти, окрім мене.
– Чому? У нас же є Каджо! Він чудовий кучер.
– Так і є, але доведеться двічі перебиратися через річку вбрід, а це небезпечно. Я не раз їздив там верхи і добре знаю це місце. Вирішено, їду. Нехай Каджо десь опівночі приготує коней, але без зайвого шуму, а я сам її відвезу. Потім він проведе мене до найближчого готелю, де можна перехопити нічний диліжанс на Колумбус, і все виглядатиме так, ніби я прибув просто з дому. А зранку мене побачать на засіданні… Але як же я там почуватимусь після цих подій! Та нічого не вдієш, якось протримаюсь.
– Ти прислухався до голосу серця, Джоне, – ніжно сказала місіс Берд, кладучи свою крихітну долоньку на руку чоловіка. – Я ж тебе знаю краще, ніж ти сам.
На очах у жіночки зблиснули сльози, і вона була такою красивою у цю мить, що сенатор подумав: «Який же я все-таки мудрий, якщо мною пишається таке миле створіння!» Що ж йому залишалося робити? Хіба піти і дати розпорядження щодо екіпажу. І він пішов. Та, не дійшовши й до дверей, повернувся до дружини і нерішуче промовив:
– Не знаю, як ти до цього поставишся, Мері, але у нас у комоді стільки речей нашого… Нашого маленького Генрі… – не договоривши, містер Берд різко крутнувся і вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері.
А його дружина повільно увійшла до кімнати поруч зі спальнею, засвітила на комоді свічку і, діставши зі скриньки ключа, відімкнула верхній ящик і гірко задумалася. Обидва хлопчики, які хвостиком ходили за нею, мовчки спостерігали, що робить мама.
Мати, яка зараз читає цю книжку, а в твоєму домі нема скриньки або ящика, доторкнутися до яких для тебе означає те саме, що розрити маленьку могилку? Якщо ні, то ти навіть не уявляєш собі, яка ж ти щаслива!
Місіс Берд нерішуче висунула шухлядку. Там лежали найрізноманітніших фасонів курточки, фартушки, стосики дитячих панчішок і навіть пара витертих на носочках черевичків, дбайливо загорнутих у папір. Поряд із одягом – іграшки: коник, візок, дзиґа і м’ячик. Усі ці пам’ятні речі безліч разів були омиті материнськими сльозами. Місіс Берд присіла на стілець і, закривши обличчя руками, знесилено заплакала. Сльози текли поміж її пальчиками і капали просто у шухляду. Наплакавшись, вона підняла голову і квапливо почала відбирати найнеобхідніші у дорозі речі. Усе те вона зав’язала у дорожній вузлик.
– Мамо, – порушив мовчанку старший син, обережно торкнувшись її руки, – ці речі ти також вирішила віддати?
– Любі мої, – відповіла вона м’яко, – наш маленький Генрі, напевно, дивиться на нас із небес і радіє, що ми робимо саме так. Досі я не могла себе примусити просто так віддати його речі, але тепер я знаю, що їх отримає мати, якій у стократ гірше, ніж мені. Нехай на неї зійде Господнє благословення разом із цими речами!
Таки є ще у грішному світі прекрасні душі, що власні болі обертають благом для інших. Такі люди, схоронивши у сирій землі свої надії, поливаючи їх гіркими сльозами скорботи, вирощують чарівні квіти доброчинності, помічне зілля для знедолених. Саме такою була ця смиренна жінка, яка сиділа, мовчки ковтаючи сльози, і при світлі свічки збирала речі для сина нещасної Елізи. А кожен її доторк до речі померлого сина відбивався у жіночій душі болем втрати, яку ані повернути, ані забути неможливо…
Потім місіс Берд відкрила гардероб, дістала звідти дві-три сукні, наготувала собі голку, ножиці, наперсток і нитки. Вона заходилася переробляти ці сукні для утікачки, як порадив їй чоловік. Копітка робота затягнулася допізна. Коли старовинний годинник, який стояв у одному з кутів кімнати, де шила місіс Берд, пробив північ, вона почула знадвору ледь чутний стукіт коліс. У цю ж хвилину до вітальні зайшов містер Берд з перекинутим через руку плащем.
– Мері, розбуди її, – попросив він дружину і додав: – Час вирушати в дорогу.
Місіс Берд поспіхом склала у маленьку валізку щойно перешиті речі, і попросила віднести у коляску, а сама пішла до покоїв тітоньки Діни.
За декілька хвилин Еліза вийшла на ґанок з дитиною на руках. Вона була зодягнена у подаровані їй плащ, капор і шаль. Місіс Берд провела Елізу та Гаррі до підніжжя коляски, а сенатор допоміг їм сісти усередину. Еліза з вікна простягнула руку, таку ж тендітну та ніжну, як і простягнута їй назустріч рука її благодійниці. Великі темні очі молодої матері невідривно дивилися на постать місіс Берд, губи її здригнулися, але вона не могла вимовити ані слова, – лиш виразно кивнула на небеса, а потім різко відкинулася на сидіння і затулила руками обличчя. Кучер закрив дверцята, зайняв своє місце, і карета рушила.
У якому ж становищі опинився наш сенатор-патріот, який увесь попередній тиждень тільки те й робив, що спонукав законодавчу комісію штату ухвалити жорсткіші закони до утікачів, а також до тих, хто буде із ними у змові і сприятиме втечам!
Шанований у своїх колах сенатор Берд був не гіршим оратором за своїх вашінґтонських колег. Як велично він сидів, засунувши руки в кишені, і висміював сентиментальність тих, хто заради жменьки жалюгідних утікачів готовий жертвувати інтересами цілого штату!
Він був хоробрий, як лев, у подібних суперечках своїм красномовством він переконував не лише колег, але й себе самого. Слово «утікач» було для сенатора якимсь беззмістовним, бо уявлялося йому газетною фотографією людини із подорожнім вузликом на жердині та стандартним підписом: «Він утік від господаря». Досі містер Берд не відчував на собі силу впливу справжнього горя, яке відбивається у благальнім погляді знедоленої людини, тремтінні її руки, сповненому відчаєм й розпукою голосі… Досі він не замислювався над тим, що тікати може і збідована мати, і беззахисна дитина, як-от та, кому віддано шапочку їхнього крихітки Генрі, таку до болю знайому, рідну шапочку, що якраз підійшла!
На щастя, серце сенатора Берда було не кам’яне, тож його патріотизм не витримав серйозного випробування, що перед ним постало. Проте не радимо вам, друзі з Південних штатів, засуджувати чуйного сенатора Берда. Адже він лише людина, і багато хто з вас вчинив би так само на його місці – ми у цьому більш ніж упевнені. Автор знає, що у Кентуккі та Міссісіпі є благородні, великодушні люди, які допомагають тим, хто до них звертається зі своєю бідою.
А щодо сенатора, то скоєний ним політичний гріх йому довелося спокутувати тієї ж таки злощасної ночі.
Напередодні описуваних подій у місцевості, де вони відбувалися, пройшли тривалі зливи. Ґрунт у районі Огайо був м’який і рихлий, тож від такої кількості води він перетворився на непрохідне багно. Шлях, яким їхав сенатор – так звана «залізна дорога», по якій, однак, ніколи не мчали поїзди. «Як це розуміти?» – поцікавляться подорожні, у яких словосполучення «залізна дорога» асоціюється зі швидкістю та зручністю пересування.
Тож пояснюємо для нетутешніх друзів, зокрема із Східних штатів: на території благословенного Заходу країни дороги вимощують неструганими колодами, викладають їх у ряд, а зверху засипають землею, дерном – тобто усім, що є під рукою. Наївні тутешні люди справді вважають їх дорогами, придатними для подолання відстані між пунктами відправлення і призначення, і сміливо вирушають у путь. Та проходить трохи часу і дощі розмивають землю і все, що за геніальним задумом будівельників мало би надійно утримувати колоди укупі. Колоди косо-криво розходяться, а канавки між ними заповнюються в’язким болотом.
Саме такою дорогою віз нещасних своїх гостей наш сенатор. Поки ніщо не віщувало біди, він розважався, міркуючи на морально-етичні теми. Але думки у голові не трималися, адже коляску то різко підкилало, то небезпечно перехиляло, то занадто вдушувало у болото. Тож усім пасажирам, навіть шановному сенаторові, доводилося прилаштовуватися то такої не вельми комфортної їзди, займаючи дивні пози, аби хоч якось втриматися на своїх місцях. І у один із таких моментів усі раптом зрозуміли, що таки застрягли! Каджо вйокає на коней, і ті кілька разів рвучко смикаються, але марно, а терпіння сенатора тим часом потроху вичерпується. Раптом коляска вирівнюється, та за мить передні колеса провалюються у брудну кашу. Пасажири скочуються уперед, капелюх сповзає сенаторові на очі і йому починає здаватися, що він – свічка, яку загасили ковпачком. Дитина перелякалася і заплакала. Каджо вже майже благає коней, а вони пручаються, кидаються то праворуч, то вліво, за що раз у раз дістають батогом. Ще одна спроба – і цього разу у багні опинилися й задні колеса. Сенатора, жінку і дитину відкинуло на заднє сидіння. Містер Берд ліктем зачіпає Елізин капор, її ноги опиняються на його капелюсі, що чомусь лежить на підлозі. Та нарешті трясовину вдалося проїхати, коні, відпочиваючи, зупинилися. Сенатор піднімає з підлоги капелюха, жінка поправляє на голові капор і заспокоює свого сина, і усі вже готові до наступних випробувань. Минає ще кілька хвилин, і все повторюється: коляска пірнає то задніми, то передніми колесами у прогалини між колодами, завалюється набік, трясеться аж до вершечка кабіни.
Пасажири вже майже звикли до того, що коляска хоч поволі, але таки вирівнюється і просувається уперед. Та у якийсь момент подорожі коляска зупинилися, Каджо відчинив дверцята і сказав:
– От біда, сер! Загрузли! Навіть не знаю, як ми з цієї халепи виберемося… Доведеться жердинами підважувати.
Доведений до відчаю, сенатор обережно вийшов із кабіни, намацуючи місця, куди можна ступити, і одразу ж втрапив ногою у трясовину. Намагаючись вивільнитися, втратив рівновагу і упав просто в болото. Коли Каджо допоміг йому підвестися, на сенатора не можна було дивитися без співчуття.
Та годі про це, читачі, мабуть, вже знудилися від опису невдач наших мандрівників. Люди, які подорожували Західними штатами, поспівчувають нашим героям, адже їм теж доводилося серед ночі висмикувати ломаччя з придорожніх тинів і підважувати ними колеса своїх екіпажів, загрузлих у багні. Що ж, це зайняло у наших друзів чимало часу і забрало багато сил та нервів.
Глибокої ночі їм вдалося витягнути усю в болоті коляску на рівну дорогу, яка привела їх до броду. Нарешті вони перейшли річку і зупинилися біля дверей великої ферми.
Та не так просто, як їм здавалося, було розбудити її мешканців, довелося запастися терпінням й виявити неабияку наполегливість. Нарешті господар відчинив їм. Це був великий чоловік, шість футів з гаком на зріст, справжній Орсон. Він був вбраний у червону фланелеву сорочку. Його скуйовджене волосся та щетина красномовно виказували, що їх не доглядали вже багато днів поспіль. Такий вигляд не дуже привабив би будь-кого. Декілька хвилин фермер стояв насуплений, тримаючи у руках запалену свічку, і вдивлявся спросоння на нічних гостей. Сенатор довго пояснював, чому приїхав до нього о такій порі з цими людьми. А поки господар намагається збагнути, що від нього хочуть, ми опишемо його детальніше.
Отже, його ім’я Джон Ван-Тромп. Колись він був одним із найбільших плантаторів і рабовласників у штаті Кентуккі. На вигляд – як ведмідь: гігантського зросту, неймовірної сили. Але серце мав добре і співчутливе, тож рабовласницький лад, однаково ганебний і для рабів, і для їхніх власників, ніколи не був йому до душі. І одного дня чоловік вирішив скинути з душі цей камінь … Узявши гаманця, туго набитого грішми, поїхав у Огайо, купив собі хорошу ділянку чорнозему, написав відпускні листи усім своїм рабам – чоловікам, жінкам і дітям, – порозсаджував їх на вози з усім їхнім, варто сказати, скромним скарбом і порадив, де краще влаштуватися на роботу. А сам облаштував ферму в глибині лісу, із чистою совістю оселившись там зі своєю великою родиною.
– Адже ви не відмовитеся прихистити нещасних жінку з дитиною, які рятуються від погоні? – без зайвих слів запитав його сенатор Берн.
– Звісно, не відмовлюся, – твердо відповів порядний Джон.
– Я в цьому й не сумнівався, – сказав сенатор.
– Хай тільки спробують сюди поткнутися! Ми їх зустрінемо дуже гостинно. Я готовий, – Добродушний дядько розправив свої могутні плечі. – Я ж не один, маю семеро синів, усі мов дуби, по шість футів на зріст – о, вони їм покажуть… Передайте тим відчайдухам, що ми радо їх приймемо у будь-який час, удень чи вночі. Наше їм вітання! – Запустивши величезні пальці у свою густу гриву, Джон голосно розсміявся.
Вимучена Еліза, ледь жива від утоми, зайшла у кухню, тримаючи на руках дитину, яка вже міцно спала. Господар освітив свічкою її обличчя, співчутливо підшморгнув носом і відчинив навстіж двері до маленької спальні поряд із кухнею. Він пройшов туди із гостею, запалив від своєї свічки ще одну і поставив її на стіл. Лише тоді звернувся до Елізи:
– Послухай, люба, тут ти можеш нікого не боятися, хай за тобою приходить хто завгодно: мене зненацька не захопиш! – І він указав їй на рушниці, що висіли на почесному місці над каміном. – Непереливки буде тому, хто забагне вриватися у мої володіння, всі у цьому краї це знають. Так що спи спокійно, ніби ти у колисці, яку гойдає мама.
Залишивши Елізу і дитину в затишній кімнатці, він підійшов до сенатора і сказав:
– Справжня красуня! Найчастіше трапляється так: що вродливіша жінка, то більше у неї причин для того, щоб рятуватися втечею, надто коли вона ще й порядна. Я це добре знаю!
Сенатор коротко переповів йому історію Елізи.
– Йой, ну що виробляють! Яке горе спіткало бідолаху! – розчулився добряк. – Полюють, мов за ланню. А чого вони чекали від хорошої матері?! Слово честі, слухаючи про такі безчинства, я заледве стримуюся, щоб не наговорити чого зайвого. – Джон витер очі величезною веснянкуватою рукою. – Я роками не ходив до церкви, бо там треба було слухати, як возвеличують рабство, буцімто Біблія його виправдовує. Я людина невчена, не знаю ні івриту, ані греки. Куди мені сперечатися зі священиками! А потім я зустрів одного служителя церкви, який і ученим мужем був, і проповідником справжнім, то він казав зовсім інше. Відтоді я став істинно віруючою людиною.
Говорячи це, Джон відкоркував пляшку шипучого сидру, а договоривши, поставив її на стіл.
– Залишайтеся у мене до ранку, – гостинно запропонував він. – Я зараз розбуджу свою стареньку, вона миттю приготує вам постіль.
– Щиро вам дякую, друже, – відповів сенатор. – Але мушу до ранку потрапити до Колумбусу, щоб перехопити нічний диліжанс.
– Коли так, то я вас трохи проведу, покажу кращу дорогу. Та, якою ви добиралися сюди, нікуди не годиться.
Джон зодягнувся, узяв ліхтаря і рушив попереду коляски сенатора, виводячи її на шлях, що пролягав за фермою. Прощаючись із добрим Джоном, сенатор тицьнув йому десять доларів.
– Це для неї, – коротко сказав він.
– Гаразд, передам, – так само по-діловому відповів Джон.
Старі друзі потиснули один одному руки і розійшлися.
Розділ Х
Товар відправлено
На світанку того лютневого дня у хатинці дядечка Тома не спали. Обличчя тітоньки Хлої і самого Тома були скорботними і невтішними. На стільці перед вогнищем висіли дві вже випрасувані чисті сорочки із грубого полотна, а третя лежала перед тітонькою Хлоєю. Вона старанно випрасовувала кожну складочку, кожен рубець, час від часу втираючи сльози, які струмками стікали по її щоках.
Том сидів за столом, підперши голову рукою. Перед ним лежала розкрита Біблія. Чоловік і жінка мовчали. Пора була рання, дітлахи ще спали, притиснувшись одне до одного на низькому дерев’яному ліжку.
Том, справжній син свого знедоленого народу, був дуже добрим сім’янином. Йому надзвичайно боліла неминуча розлука з родиною. Він вийшов з-за столу, підійшов до ліжечка і довго вдивлявся у сонні дитячі личка.
– Востаннє… – гірко прошепотів він.
Тітонька Хлоя, не вимовивши й слова, продовжувала ялозити праскою по вже й без того випрасуваній сорочці, а потім відклала прасування набік і, упавши в крісло, заплакала навзрид.
– Скоріться Божій волі! Як же тут скоритися? Якби хоч знаття, куди тебе заберуть від мене, в чиї руки ти потрапиш! Місіс каже, що десь за два роки викупимо. Господи милосердний, та хіба звідти повертаються! Там людей замордовують насмерть! Чула я, що роблять із рабами на тих плантаціях!
– Господь всюдисущий, Хлоє, він і там подбає про мене.
– Він всюдисущий, та іноді за його волею відбуваються страшні події, – сказала тітонька Хлоя. – Чим ти можеш мене втішити?!
– Я в руках Божих, – продовжував Том. – Гірше, як він повелить, не буде. Подякуймо йому хоча б за те, що продали мене, а не тебе з дітьми. Ту т принаймні вас ніхто не образить. Я ж стерплю будь-які муки, Господь мені допоможе.
Яке ж мужнє і сильне людське серце, що затамовує свій біль задля полегшення страждань близьких! Томів голос зривався, йому важко було говорити, та він робив це свідомо і виважено.
– Краще згадаймо Господню милість, – насилу додав він, бо про це йому зараз не думалося.
– Господню милість? Щось я її не спостерігаю! Ні, це таки несправедливо! Чому господар продав тебе? – не вгавала тітонька Хлоя. – Адже ти сторицею окупив його борги. Він уже скільки років обіцяв підписати тобі відпускного листа, і от тепер маєш! Може, йому зараз і нелегко, та я відчуваю, що у нього не було морального права так із тобою вчиняти, і навіть не намагайся мене переконувати у протилежному! Хто більш відданий йому, ніж ти? Хто піклувався про його справи ретельніше, ніж він сам? Хто забував заради його вигоди і дружину, і малих дітей? Лиш вдуматися! Ти до нього прив’язаний усією душею, а він тебе… Продає, щоб позбутися боргів! Бог його за це покарає!
– Хлоє, якщо ти мене кохаєш, не кажи так! Може, це наш останній ранок разом, тож не треба жодних поганих слів, Хлоє. Адже я прийняв господаря від старої місіс з рук на руки, коли він був ще немовлям. І не дивно, що я думаю про нього день і ніч, а йому… Хіба йому до Тома? Пани звикли, щоб про них піклувалися. Але ти порівняй нашого господаря з іншими – у кого з них нам жилося б краще? Якби містер Шелбі знав, що все обернеться саме так, він би не довів справу до продажу. Я у це твердо вірю.
– Ні, тут щось не те, – вперто вела своє тітонька Хлоя. Прагнення справедливості не дозволяло їй змиритися з тим, у якій ситуації опинився Том і вся їхня сім’я. – Не знаю, хто тут винен, але так не має бути.
– Подумай про Господа Бога, Хлоє, – повчав дружину Том, – Без його волі жодна волосина не впаде з наших голів.
– Безперечно, однак чомусь мене це не втішає, – зітхнула вона. – Та й скільки не балакай, а тебе про-да-но! Скоро пиріг буде готовий, поснідаєш… Хто знає, коли ще тобі доведеться смачно попоїсти.
Якщо ви, читачу, хотіли б збагнути, як тяжко тим неграм, яких продавали на Південь, згадайте, що почуття у них сильні. Негри – не найсміливіші, не найпідприємливіші люди, проте вони палко прикипають душею до рідних місць, люблять свій дім та сім’ю. Їх жахає невідомість. Від самого народження для рабів-негрів немає нічого страшнішого, як усвідомлення, що їх можуть «продати на Південь», бо у їхніх очах це страшніше за шмагання нагайками, за будь-яке катування. Автору доводилося чути, як вони між собою з жахом розповідали історії про те, як їхні побратими гинули десь там, «униз за течією річки». Для них Південь – це край, «з якого не повертаються живими».
Один місіонер (він жив серед негрів, які змогли утекти до Канади), розповідав, що багато з них залишали обійстя досить гуманних господарів і навіть не побоялися тікати, хоч це загрожувало безліччю небезпек, аби лишень не бути проданими на Південь. Смертельний страх, що вічно нависає над родиною негра, істоти несміливої, робить його рішучим і мужнім, змушує терпіти голод, холод і ризикувати бути впійманим і неминуче жорстоко покараним.
Пара хмаринками підіймалася над столом – скромний сніданок було подано. Місіс Шелбі цього ранку звільнила тітоньку Хлою від роботи на панській кухні, щоб бідолашна жінка могла приготувати цю прощальну трапезу. Хлоя зібрала волю в кулак і приготувала її: зарізала найкращу курку, спекла улюблений пиріг чоловіка і повикладала декілька банок із різними соліннями та маринадами, які витягувалися з погребу лише з особливої нагоди.
– Дивися, Піте, – втішився Моз, – який у нас сьогодні розкішний сніданок! – І схопив шматок курятини з тареля.
Тітонька Хлоя злегка вдарила його за це по руках.
– Ну що ти скажеш? Нещасний батько останній раз вдома снідає, а вони лише про себе й думають!
– Хлоє, – лагідно докорив їй Том.
– Мене полишають останні сили! – вигукнула вона, ховаючи обличчя у фартух. – Голова йде обертом, сама не розумію, що роблю.
Хлопчаки стояли, мов укопані, і мовчки позирали то на батька, то на маму, а маленька донечка, вчепившись у материну спідницю, зчинила неймовірний галас.
– Ось і все! – тітонька Хлоя, витерши очі, підхопила доню на руки. – Я більше не буду, дітки. Сідайте до столу. Найкращу курку сьогодні засмажила. Їжте, діточки. Бідолашки ви наші, й так вам біда, то ще мати дала на горіхи!
Двічі запрошувати до столу не довелося. Хлопчаки узялися запихати за щоки усе, що стояло на столі. Це було доречно, бо якби не їли вони, то цей сніданок міг би залишитися недоторканим.
– А зараз саме час зібрати твої речі, – сказала тітонька Хлоя, нашвидкуруч прибираючи зі столу. – Він, мабуть, вимагатиме, щоб ти усе своє взяв із собою. У таких посіпак руки довгі, загребущі, знаю я таких. У цей кут кладу тобі фланелеву тканину – це якщо тебе ревматизм прихопить. Гляди ж, бережи її, бо якщо загубиш, іншої тобі вже ніхто не дасть. Ось тут маєш дві старі сорочки, а зверху – дві нові. Шкарпетки я вночі підв’язала, всередину кладу клубок шерсті для штопання. Господи, та хто ж тобі їх там зашиватиме! – І тітонька Хлоя, безсила перед своїм горем, поклала голову на валізочку і зайшлася плачем. – Подумати страшно: буде він здоровий чи хворий – нíкому буде про нього попіклуватися… А від мене вимагають покірності!
Хлопчаки, донесхочу наївшись, аж тепер задумалися над тим, що відбувається. Побачивши, що мама плаче, а батько сидить смутний, мов на поминках, і собі почали рюмсати, потираючи очі кулачками. Том посадив доньку собі на коліна і дозволив робити з ним усе, що їй заманеться. Вона такої нагоди не втрачала: дряпала йому обличчя, смикала за волосся і весело гигикала, хоча причина цієї радості була зрозумілою лише їй.
– Радій, донечко, поки маленька та дурненька! – гірко мовила нещасна мати. – І твій час плакати настане. Отак-от і твого чоловіка продадуть колись, а може, і тебе саму. Синочки наші повиростають – їх чекає те саме. Навіщо ж нам, неграм, сім’я, якщо поза нашою волею нас розлучають?
На цих словах один із хлопчиків перебив її:
– Господиня іде!
– Нічого тут їй робити. Однаково нічим не зарадить, – сказала тітонька Хлоя.
Місіс Шелбі зайшла до хатинки. Тітонька Хлоя, насупившись, мовчки подала їй стільця. Та жінка не помітила того, що їй запропонували сісти. Вона була схвильована й бліда.
– Томе, – стиха сказала вона, – я прийшла… – і раптом затнулася, обвела повним розпачу поглядом невтішну сім’ю і розридалася.
– Господь із вами, місіс! Чого це ви? – кинулася її втішати тітонька Хлоя, проте сама не витримала і розплакалася, а за нею і решта.
Ці пекучі сльози, що котилися з очей невільників і господині, розтопили біль і гнів пригнічених. Тож нехай знають ті, хто зверхньо дивиться на невтішних і збідованих людей, що для Господа сльоза бідняка дорожча за сміх багатія. Та сказане не стосується місіс Шелбі. Вона мала чуйне серце і відчувала відповідальність за своїх невільників.
– Друже мій, – заговорила вона, опанувавши себе, – я нічого не можу тобі дати, бо гроші у тебе все одно заберуть. Але присягаюся Богом, я дізнаюся, де ти, і викуплю за першої ж нагоди, а доти покладайся на всеблагого нашого Господа.