Страница:
– Я й сам подумував, що варто Тома запросити найближчими днями, – зізнався Джордж. – Прошу тебе, зроби все так, щоб здивувати гостя! Він ще довго не забуде нашого частування!
– Домовилися! – тітонька Хлоя ледь не підскочила від радості. – Я не осоромлюся! О ні, містере Джордж, вам не доведеться червоніти перед другом через тітоньку Хлою. Я не боюся навіть найпримхливіших гостей! Я їх стільки перегодувала, Боже мій! Пригадуєте, я спекла величезну запіканку із курятиною, коли до ваших батьків завітав генерал Нокс? Ми з місіс тоді ледь не почубилися. Ці леді іноді таке коять! Людина зайнята, усе з рук падає, хвилюється, розуміючи відповідальність трапези, а вони кроку не дадуть ступити, бо їм, бачте, усе треба контролювати! Ось і моя місіс то одного зажадає, то іншого, радить, що і як мені пекти. Я не стрималася і кажу: «Місіс, погляньте-но на свої рученьки, тонесенькі пальчики із перснями – ну просто як вдосвіта у нашому саду лілеї! А у мене ручиська – мов чорне гілля. То як ви гадаєте, чиї руки Бог створив, щоб випічкою займатися?» Це було надто сміливо, але я не змогла промовчати, містере Джордж.
– І як же мама зреагувала на таке? – вражено витріщився на куховарку хлопець. – Вона вам тоді щось сказала?
– А що сказала? Усміхнулася самими очима і: «Твоя правда, тітонько Хлоє, твоя правда…» – та й пішла до вітальні. Мене за таке зухвальство слід було б покарати, але що господарі зі мною пороблять: я така, яка є, і не стерплю, коли мені заважатимуть.
– То був знаменитий обід… – мрійливо закотив очі Джордж. – Пригадую, як усі його вихваляли.
– Вихваляли! Ви гадаєте, я, стоячи під дверима, не бачила, як генералові тричі підкладали запіканку, і не чула, як він кілька разів повторив: «Чудова у вас кухарка, місіс Шелбі!» Але ж і натерпілася я тоді страху! Генерал гурман, знає, як має смакувати страва, – продовжувала нескромну промову Хлоя. – Поважна людина. Їхній рід є одним із найбільш знатних у старій Вірджінії. Він не сплутає хороше із поганим. А не кожен має такий тонкий смак, містере Джордж, ох не кожен! Я тоді ще подумала: «Ну, генералові будь-що не запропонуєш, він знається на добрих стравах!»
Доки тітонька Хлоя отак вихвалялася, Джордж вже наївся так, що навіть крихітний шматочок найсмачнішої страви вже не ліз до рота. Лише тепер він помітив, як дві пари очей-вогників уважно спостерігають за тим, що відбувається за столом.
– Мозе, Піте, ось маєте! – гукнув він, подавши їм по великому шматку торта. – Либонь, ледь слиною не захлинулися – так хочеться торта? Нагодуй їх, тітонько Хлоє.
Маленький гість і господар хатинки перебралися до затишного куточка біля печі, а тітонька Хлоя, насмаживши ще гору оладків, посадовила собі на коліна крихітку-доню, і заходилася шматочкати годувати то її, то Моза із Пітом, яким їжа чомусь смакувала краще, коли вони вовтузилися на підлозі, лоскочучи одне одного, і час від часу хапали сестричку за ніжки. Поміж тих клопотів Хлоя трохи перекусила й сама.
– Та вгамуйтеся ж хоч на хвильку! – покрикувала вона на дітлахів. Коли ж їхні забави робилися занадто буйними, вона навмання хвицькала ногою під столом і примовляла: – До нас у гості зайшов юний господар, а їм і байдуже! Припиніть негайно! Сидіть тихо, а інакше я вам покажу, де раки зимують, щойно містер Джордж піде.
Що означала ця погроза, тітонька, мабуть, сама не знала. Можливо, саме тому вона не вразила її синів і ніяк не вплинула на дитячі безтурботні пустощі.
– Що за діти у нас! – вигукнув дядько Том. – Казилися б днями!
З-під столу вигулькнули обидва капосники, вимащені патокою аж по вуха, і накинулися із поцілунками на сестричку.
– Ну що ти скажеш! – скрикнула мати, відводячи рукою кучеряві голівки від дівчинки. – Злипнетеся між собою, що я потім з вами робитиму? Ану марш до криниці, непослухи, та глядіть, щоб повернулися чистісінькими!
Свої настанови тітонька Хлоя підкріпила, ляснувши по Богом призначеному місцю того з хлоп’ят, який був до неї ближче, але й це призвело лише до вибуху сміху обох її синочків, які вже котилися із хатинки.
– Таких розбишак світ не бачив! – з ніжністю у голосі мовила тітонька Хлоя і, змочивши водою з тріснутого чайника старенький сірий рушничок, витерла ним замурзані ручки і обличчя доні. Потім вона посадовила її на коліна Томові, а сама заходилася прибирати зі столу посуд. Дівчинка, не гаючи часу, ухопила батька за носа і натхненно запустила свої пухкенькі рученята у кучеряву копицю його волосся, щосили за неї смикаючи.
– Оце бешкетниця! – вдоволено крекнув Том, тримаючи доню перед собою на витягнутих руках. Потім чоловік посадив її собі на плечі і почав хвацько стрибати, тупцяти і витанцьовувати кімнатою.
Це видовище захопило усіх: юний Джордж розмахував хустиною, Моз і Піт (вони повернулися, зацікавившись веселим гамором, що линув із хатини) бігали і ревли, вдаючи ведмедів, і лише тітонька Хлоя удавано гнівалася, що у неї «голова на плечах не тримається» через цей тарарам. Але оскільки голова її щодня якимсь чином таки поверталася на своє місце, це не розчулило нікого з присутніх, і веселощі у хатині стихли лише тоді, коли всі добряче потомилися від крику, біганини і танців.
– Ну ось, здається вгамувалися, – сказала тітонька Хлоя, висуваючи у центр кімнати низеньке ліжко на коліщатках. – Мозе, Піте, влягайтеся спати, бо зараз розпочнеться молитовне зібрання.
– Ма-амо! Ми не хочемо спати! Хочемо молитися! На зібраннях буває так цікаво!
– Тітонько Хлоє, нехай залишаться! – рішуче сказав Джордж, пхнувши ногою дошки на колесах, які слугували Мозу й Піту ліжком.
Тітоньці Хлої не залишалося нічого, окрім як закотити ліжко назад, втім вона була задоволена, що процедура укладання на ніч пройшла як зазвичай, і сказала:
– Ну гаразд, може, це піде вам на користь.
І усі присутні почали радитися, як краще підготуватися до молитовного зібрання.
– Де нам набрати стільців, щоб усім вистачило? – бідкалася тітонька Хлоя.
Такі зібрання відбувалися у хатинці дядька Тома щотижня, і завжди кількість стільців була однаковою, тож щоразу все проходило чудово. Сьогодні також не було про що хвилюватися. Ці клопоти тітоньки Хлої як господині дому вже стали традиційними.
– На минулому зібранні старий дядько Пітер співав так натхненно, що й не помітив, як зламав у стільця аж дві ніжки, – нагадав Моз.
– Ти наговорюєш на людину! Мабуть, сам нашкодив? – осудливо похитала головою його мати.
– Та нічого ж страшного не сталося! То й стільчик можна приперти до стіни і сидіти на ньому ще хоч сто років! – виправдовувався Моз.
– Може й так, але садовити туди дядька Пітера не варто. Він під час співу скаче на стільці, мов на коні! Минулого разу галопом проскакав з одного кута в інший! – сказав Піт.
– Ото добре! Хай на нього і сідає! Насміємося… – наперед втішався Моз. – Як заведе: «Слухайте, що я скажу, праведні та грішники…», а тоді як полетить шкереберть!.. – Моз загугнявив гімн і впав, демонструючи, як падатиме дядько Пітер.
– Поводься пристойно! – суворо прикрикнула на ці кривляння жінка. – Гріх насміхатися над старшими!
Але містер Джордж розсміявся разом із Мозом, оцінивши його дотеп, тож виховний ефект, який мало справити зауваження тітоньки Хлої, було зведено нанівець.
– Ну, старий, час уже, – сказала тітонька Хлоя, – зносьте барильця до кімнати.
– Ті бочечки схожі на вдову, що про неї читав нам містер Джордж – вони теж можуть витримати будь-яке випробування! – прошепотів братові на вухо Моз.
– От і перевіримо, чи всі випробування їм до снаги! – засумнівався Піт. – Пам’ятаєш, як минулого разу в однієї відпало дно і всі попадали на підлогу?
Поки брати перешіптувалися, у кімнаті з’явилися дві порожні бочечки, попідпирані з усіх боків важким камінням, на які зверху примостили дошки. До цієї конструкції додали декілька розгойданих стільців та перевернутих догори дном відер. Нарешті нехитрі приготування до молитовних зборів було завершено.
– Я знаю, містер Джордж буде сьогодні такий люб’язний і почитає нам із книжки, – лагідно звернулася до юного господаря тітонька Хлоя. – Так у нього до ладу це виходить, що аж-аж! А з книжки слухати наскільки цікавіше!
Джордж радо погодився виконати її прохання, бо він, як і будь-який інший хлопчак, не марнував нагоди показати свою поважність.
Через певний час у хатинці дядька Тома зібралися негри різного віку, від старенького вісімдесятилітнього дідуся до юнаків із дівчатами. Поки решта сходилася, вже прибулі розмовляли про те, про се – пліткували, одним словом. Незабаром всі знали, що у тітоньки Саллі незрозуміло звідки з’явилася прегарна червона хустина, що господиня пообіцяла Ліззі подарувати свою білу у горошок батистову сукню, коли пошиє собі нову. Чоловіків зацікавило те, що містер Шелбі має намір придбати гніде лоша, яке, безсумнівно, примножить добру славу його маєтку.
Християни з інших маєтків приходили сюди, запитавши дозволу у своїх господарів. Вони повідомляли цікаві факти про справи у володіннях панів-сусідів. Усе це тут обговорювалося із жвавим зацікавленням і, що цікаво, у вищих верствах суспільства предметом інтелігентних розмов були теми, дуже подібні до цих.
Трохи згодом розпочалася пісенна молитва. Дуже радував хор. Сила і одухотвореність співу торкалися найтонших струн душ усіх присутніх, і навіть гугнява манера виконання не псувала чарівності цих урочистостей. Ту т співали як відомі церковні гімни, так і духовні пісні з характерним хитромудрим ритмом.
Приспів однієї з пісень був особливо глибоким і змістовним:
Виспівуючи улюблені молитви, люди сміялися, плакали, плескали у долоні і дружно стискали одне одному руки, ніби й справді змогли дістатися берегів Йордану.
Час від часу спів переривався проповідями й повчальними розповідями. Одна сива старенька, яка вже давно не працює і яку всі дуже шанують як живий літопис минувшини, встала з місця, спираючись на міцний костур, і почала говорити:
– Діти мої! Не висловити словами, наскільки рада я вас тут бачити і чути! Нікому не відомо, коли кому судилося відійти у край вічного спокою. Та знайте, що я готова, діти мої! Готова, ніби мою дорожню торбинку вже зібрано, капор вже вдягнено на голову, а я лише чекаю, коли по мене приїде фіра і повезе додому. Буває, вночі мені не спиться, і тоді я прислухаюся, чи не чути гуркоту її коліс. І ви також мусите приготуватися! – вона стукнула костуром об підлогу. – Адже нічого кращого за вічне блаженство немає. Кажу вам, діти! Якби ви лише знали, як це прекрасно – перебувати у стані блаженного очікування! – Бабуся так розхвилювалася, що їй забракло сили продовжувати, тож вона сіла на місце і зайшлася плачем, а хор, мов по команді, заспівав:
Підбадьорений своїм успіхом, Джордж, який добре засвоїв материні уроки закону Божого, бувало, сам брався коментувати текст, чим викликав захоплення молоді і благоговіння старших. А коли хлопець замовкав, усі сходилися у думці, що «навіть священик не зміг би так зрозуміло усе пояснити» і що це «просто неймовірно, який він молодець».
У релігійних питаннях дядько Том вважався мало не духовним пастирем усієї околиці. Високі моральні принципи, мудрість цієї людини природно спонукали його старших і молодших друзів ставитися до нього, як до священика, з особливою повагою, а зрозумілість і душевність його проповідей, безсумнівно, могла б розчулити навіть вчених людей. Та апогею проникливості він досягав під час молитви. Щось більш зворушливе, ніж серйозність і одухотвореність його молитви, годі собі уявити. Він так глибоко сприймав окремі фрази зі Святого письма, що вони ставали ніби його власними і у молитвах звучали дуже органічно.
За висловом одного вельми побожного літнього негра, Том молився «без запинки». Його молитви надзвичайно впливали на паству й усі натхненно повторювали за ним кожне слово у релігійному екстазі.
Поки у Томовій хижці проходили молитовні збори, у господі пана Шелбі відбувалося щось зовсім інше.
Работорговець і господар дому сиділи у тій самій їдальні, де минулої їхньої зустрічі пляшка вина змінювалася наступною і стояли різноманітні наїдки, а тепер лежали чорнильниця з пером і якісь папери.
Містер Шелбі перераховував гроші і передавав їх работорговцю.
– Все правильно, – сказав Гейлі, – а тепер підпишіться тут і ось тут.
Містер Шелбі поспіхом взяв обидві угоди, підписав їх і відсунув від себе разом з грошима. Йому, певно, хотілося якнайшвидше закінчити цю неприємну справу. Гейлі витягнув зі свого заяложеного саквояжа якийсь документ і, краєм ока глянувши на нього, передав містеру Шелбі, який з усіх сил намагався не виказати свого нетерпіння.
– Ну, справу зроблено, – сказав работорговець, встаючи з-за столу.
– Так, – задумливо прорік містер Шелбі і, тяжко зітхнувши, повторив: – Зроблено!
– Ви наче не задоволені… – здивувався работорговець.
– Гейлі, – сказав містер Шелбі, – я сподіваюся, що ви дотримаєте слова й не продаватимете Тома невідомо кому.
– Але ж ви самі щойно це зробили, сер, – реготнув работорговець.
– Ви добре знаєте, які обставини змусили мене це зробити, – зверхньо відповів містер Шелбі.
– Ну, такі ж обставини можуть скластися і у мене, – мовив работорговець. – Та годі про це, я намагатимусь продати вашого Тома у непогане місце. А щодо людяного ставлення, то про це не турбуйтеся. Я від природи нежорстокий, за що вдячний Творцю.
Пригадуючи те, що Гейлі вважав ознаками гуманності, містер Шелбі не міг покладатися на його обіцянки, та на інше годі було розраховувати. Він провів неприємного гостя до виходу і, залишившись на самоті, запалив сигару, щоб хоч трохи заспокоїтися.
Розділ V
Містер і місіс Шелбі пішли до своєї спальні. Сидячи у фотелі, містер Шелбі переглядав пошту, а його дружина розчісувала перед дзеркалом волосся, із якого вранці Еліза так майстерно створила елегантну зачіску. Побачивши увечері бліде обличчя служниці і аж запалі від сліз очі, місіс Шелбі відпустила її раніше, ніж зазвичай, і наказала негайно вкладатися спати. А зараз, розчісуючись перед сном, вона згадала їхню недавню розмову і запитала чоловіка ніби між іншим:
– До речі, Артуре, що за грубий мужлай сьогодні у нас обідав?
– Його прізвище Гейлі, – насторожено відповів Шелбі, не піднімаючи очей на дружину, і почав вмощуватися в кріслі, ніби хотів заховатися якомога глибше.
– Гейлі? А хто він такий, цей Гейлі, і що його привело до нашого маєтку?
– Я мав із ним певні справи після останньої поїздки у Натчез, – відповів містер Шелбі.
– Невже це дало йому право напрошуватися на обід?
– Та ні, я сам його запросив. Потрібно було підписати деякі папери.
– Ага, то він работорговець? – здогадалася місіс Шелбі, помітивши хвилювання чоловіка.
– Хто вам таке сказав, люба? – заперечив Шелбі, нарешті зважившись знічено глянути на неї.
– Та так… Просто згадала, як після обіду Еліза прибігла до мене засмучена, заплакана і запевняла, що чула, як работорговець пропонував вам продати її хлопчика. Така дивачка!
– Вона чула? – уточнив містер Шелбі і ще певний час не зводив очей з листа, навіть не помітивши, що він перевернутий догори ногами. Він думав: «Колись це все одно б стало відомо, тож ліпше зізнатися просто зараз».
– Я висварила Елізу, – вела далі місіс Шелбі, розчісуючись, – і запевнила її, що ви не маєте справ із работорговцями, які перепродують невільників на Південь. Адже ви ніколи не продаватимете наших негрів, тим паче в такі руки!
– Саме так, Емілі, – відповів її чоловік, – досі я цього не робив. Але тепер мої справи просто не залишили мені вибору. Таки довелося декого продати.
– Отому антихристові? Нечувано! Містере Шелбі, я не розумію подібних жартів!
– Я й сам хотів би, щоб це був лише жарт, – зітхнув Шелбі. – Я вирішив продати Тома.
– Кого?.. Тома, який служить нам вірою та правдою з дитинства?! Артуре Шелбі! А як же ваша обіцянка дати йому відпускного листа? Ми неодноразово це обговорювали! Коли так, я не здивуюся, якщо ви захочете продати єдиного сина нещасної Елізи! – слова місіс Шелбі були сповнені гніву і смутку водночас.
– Добре, Емілі. Я розповім усе по правді. Я вирішив продати Тома і Гаррі. І не розумію, чому ви про мене говорите, як про якогось монстра! Інші роблять це мало не щодня.
– Але чому саме їх? Хіба у нас мало інших рабів, якщо справді виникла необхідність когось продавати?
– Тому що за них платять найкраще – ось чому. Я згоден, можна було б вибрати когось іншого. Ця людина пропонувала мені великі гроші за Елізу. Це вас влаштувало б?
– Негідник! – вигукнула місіс Шелбі.
– Я його і слухати не став, знаючи, що вас це страшенно засмутило б. Подякуйте мені хоча б за це.
– Я погарячкувала, – опанувавши себе, сказала місіс Шелбі. – Але… Це так несподівано! Дозвольте мені хоч попіклуватися про цих нещасних! Том, хоч і негр, але такий благородний, такий вірний! Я щиро вірю, містере Шелбі, що за потреби він заради вас пожертвував би своїм життям.
– Я знаю. Але навіщо про це говорити, якщо вже нічого не зміниш?
– Давайте пожертвуємо чимось! Я можу поступитися де якими своїми благами. О Артуре! Я завжди щиро старалася, як і належить справжній християнці, виконати свій обов’язок щодо цих нещасних істот, які повністю залежать від нас. Я піклувалася про них, настановляла їх на добрі вчинки, слідкувала за їхнім вихованням. Багато років поспіль вони діляться зі мною і горем, і радістю. Подумайте, як я дивитимусь їм у вічі, якщо заради якоїсь нікчемної матеріальної вигоди ми продамо бідного Тома – прекрасну людину, яка беззастережно нам довіряє? Як ми заберемо у нього все, що він любить і цінує, чим він живе! Невже ми тепер виступимо лицемірами, відкрито зізнавшись, що гроші важать більше для нас, ніж найважливіші, найсвятіші людські цінності? А Еліза? Я наставляла її, вчила молитися за сина, бути йому хорошою матір’ю, радила, як виростити його справжнім християнином. Що ви порадите їй сказати, коли той Гейлі забере від неї її єдиного, обожнюваного синочка, чию безсмертну душу і тіло ви продасте людині без будь-яких принципів та моралі? Я вчила Елізу, що душа людини дорожча за всі скарби світу. Як вона зможе мені довіряти, коли побачить, що ми відмовилися від власних переконань і відправили її дитину (дитину!) на невідворотну погибель?
– Мені так боляче засмучувати вас, Емілі, – зворушено сказав містер Шелбі. – Я поважаю ваші почуття, хоча не буду лукавити, стверджуючи, що повністю їх розділяю. Але змиріться, бо вже запізно щось змінити. Я не можу вчинити інакше. Я не хотів вам цього розповідати, але тепер доведеться, щоб ви зрозуміли серйозність ситуації. Якщо коротко, то ми опинилися перед вибором: або продати цих двох, або… решту всіх і всього, що у нас є. У руках Гейлі опинилися мої боргові векселі, Якщо я із ним не розрахуюся, то він відправить нас обох із торбами блукати світом. Я викручувався, як міг, я зібрав усі гроші, які мав – тільки що не жебракував, але для остаточного розрахунку необхідно ще продати Тома і Гаррі. Хлопчина сподобався Гейлі, він поставив умову: ми зможемо нормально залагодити нашу справу лише за умови, що я продам хлопчика. Ту т нічого від мене вже не залежить. Ви так переймаєтеся долею цих двох, а що ви відчували б, якби нам довелося відмовитися від усього, що маємо?
Ці пояснення чоловіка шокували місіс Шелбі. Вона підійшла до трюмо, закрила обличчя руками і з її грудей вирвався розпачливий стогін.
– Прокляття Господнє тяжіє на рабстві, страшне прокляття! Воно винищує і рабів, і нас, панів. А я, нерозумна, гадала, що мені до снаги перемогти це жахливе зло! Який гріх – мати рабів за наших варварських законів! Я завжди відчувала це, навіть дитиною, а коли усвідомила свій релігійний обов’язок, то відчула ще гостріше. Та я помилялася, думаючи, що рабовласництво можна певною мірою пом’якшити добротою, людяністю, уважним до негрів ставленням. Я гадала, хороше ставлення може їм здатися кращим за свободу! Хіба це не безумство?
– Емілі! Ви перетворилися у справжню аболіціоністку.
– Аболіціоністку? Я? Та якби ті, хто виборює права для рабів, знали те, що знаю про рабство я, вони були б значно переконливішими. Ні, вони не зможуть нас навчити нічого нового. Мене завжди гнітило, що у нас є раби. Я переконана, що так не має бути!
– Отже, у вас зовсім інший погляд на цю проблему, ніж у багатьох побожних (і розумних!) людей, – закинув їй чоловік. – Згадайте хоча б останню проповідь містера Бі.
– А я не бажаю слухати подібних проповідей! Таким особам, як містер Бі, взагалі не місце у християнській церкві! Священики, так само як і ми, неспроможні боротися зі злом, але ж навіщо вони його виправдовують? Це суперечить здоровому глуздові! Так я завжди вважала. Ба навіть більше, я впевнена, що остання проповідь не сподобалася і вам також.
– Так. – кивнув Шелбі, – Відверто кажучи, люди, які говорять до нас від імені Бога, нерідко бувають більш грішні, аніж ми, прості люди. Ми змушені на багато речей дивитися крізь пальці, миритися з багатьма неприпустимими речами, та коли жінки і священики нехтують принципами моралі, це вже ні у які ворота не лізе! Я сподіваюся, моя люба, що тепер ви не сумніваєтеся у необхідності цього вчинку, бо кращого виходу з ситуації, яка склалася, придумати неможливо.
– Так, так, – машинально відповіла місіс Шелбі, розгублено погладжуючи свій золотий годинничок. – Ви знаєте, у мене немає дуже коштовних речей, – задумливо продовжувала вона, – але, можливо, ви візьмете хоча б оцей годинник? Він колись коштував дорого. Я б усе, що маю, віддала, аби врятувати дитину Елізи… Хоча б дитину…
– Мені боляче, Емілі, так вас засмучувати… – мовив Шелбі, – але їм тепер нічим зарадити. Документи підписано, і Гейлі забрав їх із собою. Дякуйте Богові, що все минулось благополучно. Відносно благополучно, ясна річ. Цей тип міг розорити нас. Якби ви знали його так, як я, то зрозуміли б, що ми були за крок від прірви.
– Невже він настільки категоричний, жорстокий?
– Та якось і не скажеш про Гейлі, що він жорстокий, проте грубий і холодний. Для нього немає нічого важливішого, ніж вигода. Із ним домовлятися – що зі смертю. Якщо йому запропонувати гарні гроші за рідну маму, то він продасть і її, при цьому зовсім не бажаючи їй зла.
– І ця підлота купила нашого доброго Тома і синочка Елізи!
– Так, Емілі, мене також гнітить і мучить ця думка. До того ж Гейлі хоче забрати їх завтра. Я звелю, щоб осідлали мого коня, і рано поїду з маєтку, щоб не бачитися з Томом. І вам із Елізою раджу кудись поїхати цього дня. Нехай усе відбудеться без неї.
– Оце вже ні! – вигукнула місіс Шелбі. – Я не братиму участі у цьому безчинстві! Я піду до нещасного Тома – нехай допоможе йому Господь пережити це лихо! Нехай ці люди хоча б знають, що я на їхньому боці. А про Елізу мені страшно навіть подумати. Що з нею буде?.. Пробач нас, Боже, і помилуй! Чим ми накликали на себе таке жахіття?!
Містер і місіс Шелбі навіть не підозрювали, що їхню розмову можуть підслухати.
Поруч із подружньою спальнею була невеличка темна кімнатка, двері якої вели в коридор. Коли місіс Шелбі відпустила Елізу на ніч, молода мати, передчуваючи нещастя зболілим серцем, згадала про цю кімнатку. Вона сховалася там і, приліпившись вухом до щілини у дверях, почула кожнісіньке слово із розмови своїх господарів.
Коли голоси у спальні стихли, Еліза, тремтячи від страшної новини, крадькома вийшла у коридор – бліда, зі скам’янілим обличчям і стиснутими губами. Це була вже не та довірлива, скромна і слухняна служниця.
Обережно минула вона коридор, сповільнивши кроки перед панською спальнею, у німому благанні здійняла руки вгору, щиро помолившись небу, і прослизнула до своєї кімнатки. Її скромний і чистенький покоїк розміщувався на одному поверсі із господаревим. Ту т, біля вікна, яке сонце щедро освітлювало, вона провела безліч годин за шиттям; на її поличці стояли книжки і різні сувеніри, подаровані місіс Шелбі до Різдва; у комоді та шафі зберігався її скромний одяг. Словом, цей куточок Еліза вважала своїм домом, почуваючись тут щасливою. Ось на ліжку спить її дитина. Його кучерики безладно розсипалися на подушці, губи були ледь відкриті, маленькі пухкі рученята лежали на ковдрі, а посмішка, мов сонячний промінь, освітлювала сонне дитяче личко.
– Домовилися! – тітонька Хлоя ледь не підскочила від радості. – Я не осоромлюся! О ні, містере Джордж, вам не доведеться червоніти перед другом через тітоньку Хлою. Я не боюся навіть найпримхливіших гостей! Я їх стільки перегодувала, Боже мій! Пригадуєте, я спекла величезну запіканку із курятиною, коли до ваших батьків завітав генерал Нокс? Ми з місіс тоді ледь не почубилися. Ці леді іноді таке коять! Людина зайнята, усе з рук падає, хвилюється, розуміючи відповідальність трапези, а вони кроку не дадуть ступити, бо їм, бачте, усе треба контролювати! Ось і моя місіс то одного зажадає, то іншого, радить, що і як мені пекти. Я не стрималася і кажу: «Місіс, погляньте-но на свої рученьки, тонесенькі пальчики із перснями – ну просто як вдосвіта у нашому саду лілеї! А у мене ручиська – мов чорне гілля. То як ви гадаєте, чиї руки Бог створив, щоб випічкою займатися?» Це було надто сміливо, але я не змогла промовчати, містере Джордж.
– І як же мама зреагувала на таке? – вражено витріщився на куховарку хлопець. – Вона вам тоді щось сказала?
– А що сказала? Усміхнулася самими очима і: «Твоя правда, тітонько Хлоє, твоя правда…» – та й пішла до вітальні. Мене за таке зухвальство слід було б покарати, але що господарі зі мною пороблять: я така, яка є, і не стерплю, коли мені заважатимуть.
– То був знаменитий обід… – мрійливо закотив очі Джордж. – Пригадую, як усі його вихваляли.
– Вихваляли! Ви гадаєте, я, стоячи під дверима, не бачила, як генералові тричі підкладали запіканку, і не чула, як він кілька разів повторив: «Чудова у вас кухарка, місіс Шелбі!» Але ж і натерпілася я тоді страху! Генерал гурман, знає, як має смакувати страва, – продовжувала нескромну промову Хлоя. – Поважна людина. Їхній рід є одним із найбільш знатних у старій Вірджінії. Він не сплутає хороше із поганим. А не кожен має такий тонкий смак, містере Джордж, ох не кожен! Я тоді ще подумала: «Ну, генералові будь-що не запропонуєш, він знається на добрих стравах!»
Доки тітонька Хлоя отак вихвалялася, Джордж вже наївся так, що навіть крихітний шматочок найсмачнішої страви вже не ліз до рота. Лише тепер він помітив, як дві пари очей-вогників уважно спостерігають за тим, що відбувається за столом.
– Мозе, Піте, ось маєте! – гукнув він, подавши їм по великому шматку торта. – Либонь, ледь слиною не захлинулися – так хочеться торта? Нагодуй їх, тітонько Хлоє.
Маленький гість і господар хатинки перебралися до затишного куточка біля печі, а тітонька Хлоя, насмаживши ще гору оладків, посадовила собі на коліна крихітку-доню, і заходилася шматочкати годувати то її, то Моза із Пітом, яким їжа чомусь смакувала краще, коли вони вовтузилися на підлозі, лоскочучи одне одного, і час від часу хапали сестричку за ніжки. Поміж тих клопотів Хлоя трохи перекусила й сама.
– Та вгамуйтеся ж хоч на хвильку! – покрикувала вона на дітлахів. Коли ж їхні забави робилися занадто буйними, вона навмання хвицькала ногою під столом і примовляла: – До нас у гості зайшов юний господар, а їм і байдуже! Припиніть негайно! Сидіть тихо, а інакше я вам покажу, де раки зимують, щойно містер Джордж піде.
Що означала ця погроза, тітонька, мабуть, сама не знала. Можливо, саме тому вона не вразила її синів і ніяк не вплинула на дитячі безтурботні пустощі.
– Що за діти у нас! – вигукнув дядько Том. – Казилися б днями!
З-під столу вигулькнули обидва капосники, вимащені патокою аж по вуха, і накинулися із поцілунками на сестричку.
– Ну що ти скажеш! – скрикнула мати, відводячи рукою кучеряві голівки від дівчинки. – Злипнетеся між собою, що я потім з вами робитиму? Ану марш до криниці, непослухи, та глядіть, щоб повернулися чистісінькими!
Свої настанови тітонька Хлоя підкріпила, ляснувши по Богом призначеному місцю того з хлоп’ят, який був до неї ближче, але й це призвело лише до вибуху сміху обох її синочків, які вже котилися із хатинки.
– Таких розбишак світ не бачив! – з ніжністю у голосі мовила тітонька Хлоя і, змочивши водою з тріснутого чайника старенький сірий рушничок, витерла ним замурзані ручки і обличчя доні. Потім вона посадовила її на коліна Томові, а сама заходилася прибирати зі столу посуд. Дівчинка, не гаючи часу, ухопила батька за носа і натхненно запустила свої пухкенькі рученята у кучеряву копицю його волосся, щосили за неї смикаючи.
– Оце бешкетниця! – вдоволено крекнув Том, тримаючи доню перед собою на витягнутих руках. Потім чоловік посадив її собі на плечі і почав хвацько стрибати, тупцяти і витанцьовувати кімнатою.
Це видовище захопило усіх: юний Джордж розмахував хустиною, Моз і Піт (вони повернулися, зацікавившись веселим гамором, що линув із хатини) бігали і ревли, вдаючи ведмедів, і лише тітонька Хлоя удавано гнівалася, що у неї «голова на плечах не тримається» через цей тарарам. Але оскільки голова її щодня якимсь чином таки поверталася на своє місце, це не розчулило нікого з присутніх, і веселощі у хатині стихли лише тоді, коли всі добряче потомилися від крику, біганини і танців.
– Ну ось, здається вгамувалися, – сказала тітонька Хлоя, висуваючи у центр кімнати низеньке ліжко на коліщатках. – Мозе, Піте, влягайтеся спати, бо зараз розпочнеться молитовне зібрання.
– Ма-амо! Ми не хочемо спати! Хочемо молитися! На зібраннях буває так цікаво!
– Тітонько Хлоє, нехай залишаться! – рішуче сказав Джордж, пхнувши ногою дошки на колесах, які слугували Мозу й Піту ліжком.
Тітоньці Хлої не залишалося нічого, окрім як закотити ліжко назад, втім вона була задоволена, що процедура укладання на ніч пройшла як зазвичай, і сказала:
– Ну гаразд, може, це піде вам на користь.
І усі присутні почали радитися, як краще підготуватися до молитовного зібрання.
– Де нам набрати стільців, щоб усім вистачило? – бідкалася тітонька Хлоя.
Такі зібрання відбувалися у хатинці дядька Тома щотижня, і завжди кількість стільців була однаковою, тож щоразу все проходило чудово. Сьогодні також не було про що хвилюватися. Ці клопоти тітоньки Хлої як господині дому вже стали традиційними.
– На минулому зібранні старий дядько Пітер співав так натхненно, що й не помітив, як зламав у стільця аж дві ніжки, – нагадав Моз.
– Ти наговорюєш на людину! Мабуть, сам нашкодив? – осудливо похитала головою його мати.
– Та нічого ж страшного не сталося! То й стільчик можна приперти до стіни і сидіти на ньому ще хоч сто років! – виправдовувався Моз.
– Може й так, але садовити туди дядька Пітера не варто. Він під час співу скаче на стільці, мов на коні! Минулого разу галопом проскакав з одного кута в інший! – сказав Піт.
– Ото добре! Хай на нього і сідає! Насміємося… – наперед втішався Моз. – Як заведе: «Слухайте, що я скажу, праведні та грішники…», а тоді як полетить шкереберть!.. – Моз загугнявив гімн і впав, демонструючи, як падатиме дядько Пітер.
– Поводься пристойно! – суворо прикрикнула на ці кривляння жінка. – Гріх насміхатися над старшими!
Але містер Джордж розсміявся разом із Мозом, оцінивши його дотеп, тож виховний ефект, який мало справити зауваження тітоньки Хлої, було зведено нанівець.
– Ну, старий, час уже, – сказала тітонька Хлоя, – зносьте барильця до кімнати.
– Ті бочечки схожі на вдову, що про неї читав нам містер Джордж – вони теж можуть витримати будь-яке випробування! – прошепотів братові на вухо Моз.
– От і перевіримо, чи всі випробування їм до снаги! – засумнівався Піт. – Пам’ятаєш, як минулого разу в однієї відпало дно і всі попадали на підлогу?
Поки брати перешіптувалися, у кімнаті з’явилися дві порожні бочечки, попідпирані з усіх боків важким камінням, на які зверху примостили дошки. До цієї конструкції додали декілька розгойданих стільців та перевернутих догори дном відер. Нарешті нехитрі приготування до молитовних зборів було завершено.
– Я знаю, містер Джордж буде сьогодні такий люб’язний і почитає нам із книжки, – лагідно звернулася до юного господаря тітонька Хлоя. – Так у нього до ладу це виходить, що аж-аж! А з книжки слухати наскільки цікавіше!
Джордж радо погодився виконати її прохання, бо він, як і будь-який інший хлопчак, не марнував нагоди показати свою поважність.
Через певний час у хатинці дядька Тома зібралися негри різного віку, від старенького вісімдесятилітнього дідуся до юнаків із дівчатами. Поки решта сходилася, вже прибулі розмовляли про те, про се – пліткували, одним словом. Незабаром всі знали, що у тітоньки Саллі незрозуміло звідки з’явилася прегарна червона хустина, що господиня пообіцяла Ліззі подарувати свою білу у горошок батистову сукню, коли пошиє собі нову. Чоловіків зацікавило те, що містер Шелбі має намір придбати гніде лоша, яке, безсумнівно, примножить добру славу його маєтку.
Християни з інших маєтків приходили сюди, запитавши дозволу у своїх господарів. Вони повідомляли цікаві факти про справи у володіннях панів-сусідів. Усе це тут обговорювалося із жвавим зацікавленням і, що цікаво, у вищих верствах суспільства предметом інтелігентних розмов були теми, дуже подібні до цих.
Трохи згодом розпочалася пісенна молитва. Дуже радував хор. Сила і одухотвореність співу торкалися найтонших струн душ усіх присутніх, і навіть гугнява манера виконання не псувала чарівності цих урочистостей. Ту т співали як відомі церковні гімни, так і духовні пісні з характерним хитромудрим ритмом.
Приспів однієї з пісень був особливо глибоким і змістовним:
У іншій пісні, яка тут була дуже популярною, рефреном повторювався цілий куплет:
Зустрівши смерть на полі бою,
Зустрівши смерть на полі бою,
Дорогою блаженства продовжу путь свою.
Йорданські береги, Ханаанська земля і Новий Єрусалим постійно згадувалися у цих піснях, і мальовничі картини виразно уявлялися неграм. Особливо їх чарувало, як вишукано ті місця описувалися, бо ж мова цих пісень була ніби з іншого світу.
Душа моя блаженства прагне,
З собою кличе душу твою,
Янголи райські привітно кивають,
Мене до себе зазивають…
В золотоверхім місті у блакиті
Чекає нас безсмертя благодать.
Виспівуючи улюблені молитви, люди сміялися, плакали, плескали у долоні і дружно стискали одне одному руки, ніби й справді змогли дістатися берегів Йордану.
Час від часу спів переривався проповідями й повчальними розповідями. Одна сива старенька, яка вже давно не працює і яку всі дуже шанують як живий літопис минувшини, встала з місця, спираючись на міцний костур, і почала говорити:
– Діти мої! Не висловити словами, наскільки рада я вас тут бачити і чути! Нікому не відомо, коли кому судилося відійти у край вічного спокою. Та знайте, що я готова, діти мої! Готова, ніби мою дорожню торбинку вже зібрано, капор вже вдягнено на голову, а я лише чекаю, коли по мене приїде фіра і повезе додому. Буває, вночі мені не спиться, і тоді я прислухаюся, чи не чути гуркоту її коліс. І ви також мусите приготуватися! – вона стукнула костуром об підлогу. – Адже нічого кращого за вічне блаженство немає. Кажу вам, діти! Якби ви лише знали, як це прекрасно – перебувати у стані блаженного очікування! – Бабуся так розхвилювалася, що їй забракло сили продовжувати, тож вона сіла на місце і зайшлася плачем, а хор, мов по команді, заспівав:
Містер Джордж, виконуючи прохання усього зібрання, прочитав декілька останніх розділів з Апокаліпсиса. Час від часу його перебивали вигуками: «Боже мій, Боже!», «Як же так?», «Господи, помилуй!», «Невже так все і буде, як оце написано?»…
О Ханаан! О Ханаан!
Земля обітована!
Підбадьорений своїм успіхом, Джордж, який добре засвоїв материні уроки закону Божого, бувало, сам брався коментувати текст, чим викликав захоплення молоді і благоговіння старших. А коли хлопець замовкав, усі сходилися у думці, що «навіть священик не зміг би так зрозуміло усе пояснити» і що це «просто неймовірно, який він молодець».
У релігійних питаннях дядько Том вважався мало не духовним пастирем усієї околиці. Високі моральні принципи, мудрість цієї людини природно спонукали його старших і молодших друзів ставитися до нього, як до священика, з особливою повагою, а зрозумілість і душевність його проповідей, безсумнівно, могла б розчулити навіть вчених людей. Та апогею проникливості він досягав під час молитви. Щось більш зворушливе, ніж серйозність і одухотвореність його молитви, годі собі уявити. Він так глибоко сприймав окремі фрази зі Святого письма, що вони ставали ніби його власними і у молитвах звучали дуже органічно.
За висловом одного вельми побожного літнього негра, Том молився «без запинки». Його молитви надзвичайно впливали на паству й усі натхненно повторювали за ним кожне слово у релігійному екстазі.
Поки у Томовій хижці проходили молитовні збори, у господі пана Шелбі відбувалося щось зовсім інше.
Работорговець і господар дому сиділи у тій самій їдальні, де минулої їхньої зустрічі пляшка вина змінювалася наступною і стояли різноманітні наїдки, а тепер лежали чорнильниця з пером і якісь папери.
Містер Шелбі перераховував гроші і передавав їх работорговцю.
– Все правильно, – сказав Гейлі, – а тепер підпишіться тут і ось тут.
Містер Шелбі поспіхом взяв обидві угоди, підписав їх і відсунув від себе разом з грошима. Йому, певно, хотілося якнайшвидше закінчити цю неприємну справу. Гейлі витягнув зі свого заяложеного саквояжа якийсь документ і, краєм ока глянувши на нього, передав містеру Шелбі, який з усіх сил намагався не виказати свого нетерпіння.
– Ну, справу зроблено, – сказав работорговець, встаючи з-за столу.
– Так, – задумливо прорік містер Шелбі і, тяжко зітхнувши, повторив: – Зроблено!
– Ви наче не задоволені… – здивувався работорговець.
– Гейлі, – сказав містер Шелбі, – я сподіваюся, що ви дотримаєте слова й не продаватимете Тома невідомо кому.
– Але ж ви самі щойно це зробили, сер, – реготнув работорговець.
– Ви добре знаєте, які обставини змусили мене це зробити, – зверхньо відповів містер Шелбі.
– Ну, такі ж обставини можуть скластися і у мене, – мовив работорговець. – Та годі про це, я намагатимусь продати вашого Тома у непогане місце. А щодо людяного ставлення, то про це не турбуйтеся. Я від природи нежорстокий, за що вдячний Творцю.
Пригадуючи те, що Гейлі вважав ознаками гуманності, містер Шелбі не міг покладатися на його обіцянки, та на інше годі було розраховувати. Він провів неприємного гостя до виходу і, залишившись на самоті, запалив сигару, щоб хоч трохи заспокоїтися.
Розділ V
Як одухотворена власність ставиться до зміни власника
– До речі, Артуре, що за грубий мужлай сьогодні у нас обідав?
– Його прізвище Гейлі, – насторожено відповів Шелбі, не піднімаючи очей на дружину, і почав вмощуватися в кріслі, ніби хотів заховатися якомога глибше.
– Гейлі? А хто він такий, цей Гейлі, і що його привело до нашого маєтку?
– Я мав із ним певні справи після останньої поїздки у Натчез, – відповів містер Шелбі.
– Невже це дало йому право напрошуватися на обід?
– Та ні, я сам його запросив. Потрібно було підписати деякі папери.
– Ага, то він работорговець? – здогадалася місіс Шелбі, помітивши хвилювання чоловіка.
– Хто вам таке сказав, люба? – заперечив Шелбі, нарешті зважившись знічено глянути на неї.
– Та так… Просто згадала, як після обіду Еліза прибігла до мене засмучена, заплакана і запевняла, що чула, як работорговець пропонував вам продати її хлопчика. Така дивачка!
– Вона чула? – уточнив містер Шелбі і ще певний час не зводив очей з листа, навіть не помітивши, що він перевернутий догори ногами. Він думав: «Колись це все одно б стало відомо, тож ліпше зізнатися просто зараз».
– Я висварила Елізу, – вела далі місіс Шелбі, розчісуючись, – і запевнила її, що ви не маєте справ із работорговцями, які перепродують невільників на Південь. Адже ви ніколи не продаватимете наших негрів, тим паче в такі руки!
– Саме так, Емілі, – відповів її чоловік, – досі я цього не робив. Але тепер мої справи просто не залишили мені вибору. Таки довелося декого продати.
– Отому антихристові? Нечувано! Містере Шелбі, я не розумію подібних жартів!
– Я й сам хотів би, щоб це був лише жарт, – зітхнув Шелбі. – Я вирішив продати Тома.
– Кого?.. Тома, який служить нам вірою та правдою з дитинства?! Артуре Шелбі! А як же ваша обіцянка дати йому відпускного листа? Ми неодноразово це обговорювали! Коли так, я не здивуюся, якщо ви захочете продати єдиного сина нещасної Елізи! – слова місіс Шелбі були сповнені гніву і смутку водночас.
– Добре, Емілі. Я розповім усе по правді. Я вирішив продати Тома і Гаррі. І не розумію, чому ви про мене говорите, як про якогось монстра! Інші роблять це мало не щодня.
– Але чому саме їх? Хіба у нас мало інших рабів, якщо справді виникла необхідність когось продавати?
– Тому що за них платять найкраще – ось чому. Я згоден, можна було б вибрати когось іншого. Ця людина пропонувала мені великі гроші за Елізу. Це вас влаштувало б?
– Негідник! – вигукнула місіс Шелбі.
– Я його і слухати не став, знаючи, що вас це страшенно засмутило б. Подякуйте мені хоча б за це.
– Я погарячкувала, – опанувавши себе, сказала місіс Шелбі. – Але… Це так несподівано! Дозвольте мені хоч попіклуватися про цих нещасних! Том, хоч і негр, але такий благородний, такий вірний! Я щиро вірю, містере Шелбі, що за потреби він заради вас пожертвував би своїм життям.
– Я знаю. Але навіщо про це говорити, якщо вже нічого не зміниш?
– Давайте пожертвуємо чимось! Я можу поступитися де якими своїми благами. О Артуре! Я завжди щиро старалася, як і належить справжній християнці, виконати свій обов’язок щодо цих нещасних істот, які повністю залежать від нас. Я піклувалася про них, настановляла їх на добрі вчинки, слідкувала за їхнім вихованням. Багато років поспіль вони діляться зі мною і горем, і радістю. Подумайте, як я дивитимусь їм у вічі, якщо заради якоїсь нікчемної матеріальної вигоди ми продамо бідного Тома – прекрасну людину, яка беззастережно нам довіряє? Як ми заберемо у нього все, що він любить і цінує, чим він живе! Невже ми тепер виступимо лицемірами, відкрито зізнавшись, що гроші важать більше для нас, ніж найважливіші, найсвятіші людські цінності? А Еліза? Я наставляла її, вчила молитися за сина, бути йому хорошою матір’ю, радила, як виростити його справжнім християнином. Що ви порадите їй сказати, коли той Гейлі забере від неї її єдиного, обожнюваного синочка, чию безсмертну душу і тіло ви продасте людині без будь-яких принципів та моралі? Я вчила Елізу, що душа людини дорожча за всі скарби світу. Як вона зможе мені довіряти, коли побачить, що ми відмовилися від власних переконань і відправили її дитину (дитину!) на невідворотну погибель?
– Мені так боляче засмучувати вас, Емілі, – зворушено сказав містер Шелбі. – Я поважаю ваші почуття, хоча не буду лукавити, стверджуючи, що повністю їх розділяю. Але змиріться, бо вже запізно щось змінити. Я не можу вчинити інакше. Я не хотів вам цього розповідати, але тепер доведеться, щоб ви зрозуміли серйозність ситуації. Якщо коротко, то ми опинилися перед вибором: або продати цих двох, або… решту всіх і всього, що у нас є. У руках Гейлі опинилися мої боргові векселі, Якщо я із ним не розрахуюся, то він відправить нас обох із торбами блукати світом. Я викручувався, як міг, я зібрав усі гроші, які мав – тільки що не жебракував, але для остаточного розрахунку необхідно ще продати Тома і Гаррі. Хлопчина сподобався Гейлі, він поставив умову: ми зможемо нормально залагодити нашу справу лише за умови, що я продам хлопчика. Ту т нічого від мене вже не залежить. Ви так переймаєтеся долею цих двох, а що ви відчували б, якби нам довелося відмовитися від усього, що маємо?
Ці пояснення чоловіка шокували місіс Шелбі. Вона підійшла до трюмо, закрила обличчя руками і з її грудей вирвався розпачливий стогін.
– Прокляття Господнє тяжіє на рабстві, страшне прокляття! Воно винищує і рабів, і нас, панів. А я, нерозумна, гадала, що мені до снаги перемогти це жахливе зло! Який гріх – мати рабів за наших варварських законів! Я завжди відчувала це, навіть дитиною, а коли усвідомила свій релігійний обов’язок, то відчула ще гостріше. Та я помилялася, думаючи, що рабовласництво можна певною мірою пом’якшити добротою, людяністю, уважним до негрів ставленням. Я гадала, хороше ставлення може їм здатися кращим за свободу! Хіба це не безумство?
– Емілі! Ви перетворилися у справжню аболіціоністку.
– Аболіціоністку? Я? Та якби ті, хто виборює права для рабів, знали те, що знаю про рабство я, вони були б значно переконливішими. Ні, вони не зможуть нас навчити нічого нового. Мене завжди гнітило, що у нас є раби. Я переконана, що так не має бути!
– Отже, у вас зовсім інший погляд на цю проблему, ніж у багатьох побожних (і розумних!) людей, – закинув їй чоловік. – Згадайте хоча б останню проповідь містера Бі.
– А я не бажаю слухати подібних проповідей! Таким особам, як містер Бі, взагалі не місце у християнській церкві! Священики, так само як і ми, неспроможні боротися зі злом, але ж навіщо вони його виправдовують? Це суперечить здоровому глуздові! Так я завжди вважала. Ба навіть більше, я впевнена, що остання проповідь не сподобалася і вам також.
– Так. – кивнув Шелбі, – Відверто кажучи, люди, які говорять до нас від імені Бога, нерідко бувають більш грішні, аніж ми, прості люди. Ми змушені на багато речей дивитися крізь пальці, миритися з багатьма неприпустимими речами, та коли жінки і священики нехтують принципами моралі, це вже ні у які ворота не лізе! Я сподіваюся, моя люба, що тепер ви не сумніваєтеся у необхідності цього вчинку, бо кращого виходу з ситуації, яка склалася, придумати неможливо.
– Так, так, – машинально відповіла місіс Шелбі, розгублено погладжуючи свій золотий годинничок. – Ви знаєте, у мене немає дуже коштовних речей, – задумливо продовжувала вона, – але, можливо, ви візьмете хоча б оцей годинник? Він колись коштував дорого. Я б усе, що маю, віддала, аби врятувати дитину Елізи… Хоча б дитину…
– Мені боляче, Емілі, так вас засмучувати… – мовив Шелбі, – але їм тепер нічим зарадити. Документи підписано, і Гейлі забрав їх із собою. Дякуйте Богові, що все минулось благополучно. Відносно благополучно, ясна річ. Цей тип міг розорити нас. Якби ви знали його так, як я, то зрозуміли б, що ми були за крок від прірви.
– Невже він настільки категоричний, жорстокий?
– Та якось і не скажеш про Гейлі, що він жорстокий, проте грубий і холодний. Для нього немає нічого важливішого, ніж вигода. Із ним домовлятися – що зі смертю. Якщо йому запропонувати гарні гроші за рідну маму, то він продасть і її, при цьому зовсім не бажаючи їй зла.
– І ця підлота купила нашого доброго Тома і синочка Елізи!
– Так, Емілі, мене також гнітить і мучить ця думка. До того ж Гейлі хоче забрати їх завтра. Я звелю, щоб осідлали мого коня, і рано поїду з маєтку, щоб не бачитися з Томом. І вам із Елізою раджу кудись поїхати цього дня. Нехай усе відбудеться без неї.
– Оце вже ні! – вигукнула місіс Шелбі. – Я не братиму участі у цьому безчинстві! Я піду до нещасного Тома – нехай допоможе йому Господь пережити це лихо! Нехай ці люди хоча б знають, що я на їхньому боці. А про Елізу мені страшно навіть подумати. Що з нею буде?.. Пробач нас, Боже, і помилуй! Чим ми накликали на себе таке жахіття?!
Містер і місіс Шелбі навіть не підозрювали, що їхню розмову можуть підслухати.
Поруч із подружньою спальнею була невеличка темна кімнатка, двері якої вели в коридор. Коли місіс Шелбі відпустила Елізу на ніч, молода мати, передчуваючи нещастя зболілим серцем, згадала про цю кімнатку. Вона сховалася там і, приліпившись вухом до щілини у дверях, почула кожнісіньке слово із розмови своїх господарів.
Коли голоси у спальні стихли, Еліза, тремтячи від страшної новини, крадькома вийшла у коридор – бліда, зі скам’янілим обличчям і стиснутими губами. Це була вже не та довірлива, скромна і слухняна служниця.
Обережно минула вона коридор, сповільнивши кроки перед панською спальнею, у німому благанні здійняла руки вгору, щиро помолившись небу, і прослизнула до своєї кімнатки. Її скромний і чистенький покоїк розміщувався на одному поверсі із господаревим. Ту т, біля вікна, яке сонце щедро освітлювало, вона провела безліч годин за шиттям; на її поличці стояли книжки і різні сувеніри, подаровані місіс Шелбі до Різдва; у комоді та шафі зберігався її скромний одяг. Словом, цей куточок Еліза вважала своїм домом, почуваючись тут щасливою. Ось на ліжку спить її дитина. Його кучерики безладно розсипалися на подушці, губи були ледь відкриті, маленькі пухкі рученята лежали на ковдрі, а посмішка, мов сонячний промінь, освітлювала сонне дитяче личко.