Страница:
– Е, друже, гляди, щоб не довелося тобі шкодувати через таку самодіяльність! Я не терпітиму, щоб мої люди поводилися так із джентльменами! – мовив містер Шелбі, силуючись виглядати якомога суворіше.
Але негра так само важко залякати удаваним гнівом, як і дитину. Цих не обдуриш! Негри відчувають фальш. Тож Сем не злякався погроз свого господаря, але для порядку скорчив покаянну мармизу і далі слухав господаря, притримуючи язика.
– Правильно, все правильно! Каюся, я вчинив погано. Це ж ясно, як Божий день, не можна попускати таких витрибеньків. Я й сам це прекрасно розумію. Але нещасний негр нічого не може вдіяти з собою, іноді його так і комизить утнути щось таке, чого не можна, особливо тоді, коли люди, як оце містер Гейлі, починають перегинати палку. Хіба ж він джентльмен? Ми справжніх джентльменів звикли бачити з дитинства, і розрізняємо, хто джентльмен, а хто ні!
– Гаразд, Семе, – сказала місіс Шелбі, – оскільки ти визнав свою провину, можеш піти до тітоньки Хлої і попросити у неї перехопити, що там залишилося від обіду. Гадаю, ви з Енді добряче зголодніли.
– Довіку не забуду вашої доброти, місіс! – Сем поспіхом уклонився господарям і щез за дверима вітальні.
Так, Сем умів використовувати будь-яку ситуацію у своїх інтересах. Будь-що він міг перекрутити з ніг на голову, якщо було треба. Так сталося і цього разу. Задовольнивши господарів своєю покірністю та богобоязливістю, він начепив свою панаму набакир і швидко покрокував у напрямку тітоньчиних володінь, мріючи похизуватися серед своїх. Він думав: «Сьогодні цим неграм буде що послухати! Я їм таке розповім… Надовго вони запам’ятають Сема-героя». А поки він, поспішаючи туди, марнославно тішився, ми маємо віддати шану його персоні: якби з таким даром Сем потрапив у політичні кола будь-якого суспільства, то він би не пас там задніх! Недарма ж Сем обожнював супроводжувати містера Шелбі на політичні зібрання. Він ставав десь за огорожею або залазив на дерево і досхочу слухав ораторських промов, а потім збирав довкола себе побратимів, які теж приїхали зі своїми господарями, і тоді оратором був уже він. Кривляючи політиків, він майстерно передавав усе ними сказане, при цьому зберігаючи серйозність і урочистість викладу. О, тоді Сем почувався зіркою! Бувало й так, що до чорношкірої аудиторії приєднувалися й білі, і тоді всі разом сміялися над Семовими виступами, підморгували йому, і це для нього була найвища похвала. Красномовство Чорний Сем вважав своїм покликанням, тож ніколи не втрачав нагоди покрасуватися у цій ролі.
Та ось Сем уже дійшов до хатинки дядька Тома, точніше, вже тепер до хатинки тітоньки Хлої. Ту т доречно повідомити читачеві, що Сем і тітонька Хлоя давно зайняли ворожі позиції, чи радше холодні. Але цього разу Сем не мав наміру поглиблювати ворожнечу, адже йому страшенно хотілося їсти після важкого дня. Він вирішив бути миролюбним і приязним. І хоча точно знав, що наказ господарів без зайвих слів буде виконаний Хлоєю, він вважав доцільним зробити так, аби Хлоя сама захотіла нагодувати його смачніше, ніж зазвичай. І він переступив поріг хатинки, сповнений смиренної покірності перед долею, яка наслала на нього тяжкі муки за допомогу ближньому. Він прийшов і натхненно розповів, чому завітав до її хатинки у таку пізню годину, тим самим визнавши, що без неї, головної кухарки, усе обійстя Шелбі приречене на голодну смерть.
Спрацювало! Це була легка перемога. Жоден громадянин, навіть найбільший простак, так легко не піддавався на хитрощі мудрого політика під час передвиборної кампанії, як повелася на Семові лестощі тітонька Хлоя. Навіть блудного сина, який повернувся до батьківського дому, приймали не так щедро. Хлоя заходилася коло Сема, як рідна мама. Перед ним мов з-під землі виросла велика полив’яна миска з усілякими смачнючими наїдками, які залишилися після обіду господарів. Апетитна шинка, золотаві маїсові коржі, окрайці пирогів, курячі крильця та стегенця – все це виглядало для Сема як вишуканий натюрморт для поціновувача живопису. Він із виглядом царя у трапезній залі сидів за столом у кухарчиній хатці, і великодушно ділився розкішним частуванням із Енді, який примостився по праву від нього руку.
Але вони були тут не самі. Сюди злетілися, мов комашки на ліхтарне світло, усі негри дому Шелбі, щоб послухати від очевидців та учасників подій цього насиченого дня, як все відбувалося. Це був Семів зоряний час слави. Ще мить – і його увінчають лаврами. Він розповідав про свої подвиги, щедро прикрашаючи історію й не дуже правдоподібними деталями. Тепер він нічим не відрізнявся від балакунів, які роблять шоу на рівному місці. Оповідка Сема супроводжувалася вибухами реготу його друзів. Сміх дорослих заражав дітлахів, які понабивалися у кожен кут, а деякі від сміху аж качалися по підлозі. Але автор тримав марку і не дозволяв собі сміятися, хіба лиш інколи театрально закочував очі і підморгував слухачам, не втрачаючи при тому серйозності і зберігаючи піднесено-повчальний тон.
– Отже, побратими, – виголосив він, розмахуючи стегном індички, – тепер ви й самі переконалися, до чого треба вдаватися людині, яка вирішила стати на захист усіх пригнічених і принижених… Але це велика справа, і вона того варта! Адже відтепер той, хто зачепить когось із нас, образить увесь наш народ! Це принципово. Кожен работорговець, якому заманеться купувати наших людей, буде мати справу із Чорним Семом! Я усіма силами протистоятиму його гріховному наміру! Йдіть до мене, браття, зі своєю бідою! Сем стане за вас горою, Сем захищатиме ваші права до останньої краплі крові…
– Стривай-но, Семе… – витріщився на нього Енді. – Чи не ти сьогодні зранку рішуче збирався допомогти містерові Гейлі впіймати Ліззі? А тепер?..
– Послухайся моєї поради, Енді, – гордовито відповів на цей закид Сем. – Не берися судити про те, чого не розумієш. Ви, молодь, взагалі-то непогані, але ж нічогісінько не тямите у принципах!
Енді винувато затих, прибитий незрозумілим словом «принципи», яке подібно вплинуло і на присутніх тут його ровесників. А Сем спокійно рік далі:
– Совість у мені прокинулася, совість… Вирішивши ловити Ліззі, я був певен, що цього хоче господар. А у господині, як виявилося, з цього приводу були зовсім інші думки. Оскільки у нашому домі завжди вигідніше ставати на бік господині, то моя совість і прокинулася. Я людина принципова і ніколи не зраджую своїм переконанням. У мене є совість, – на цих словах Сем здійняв руку, тримаючи, мов прапор, курячу шийку. – Який сенс у принципах, якщо їх не дотримуватися? На, Енді, кісточку, я її ще не до кінця обсмоктав.
Аудиторія слухала Сема, повідкривавши роти, тож він мусив продовжувати:
– А щодо стійкості духу, друзі мої, це складне питання, тут не кожен сильний, – заплутував Сем думки, як тільки міг. – От, до прикладу, сьогодні людина хоче чогось одного, а завтра – зовсім іншого. Що кажуть про таку людину? Правильно, що вона не має стійкості духу. Ану, Енді, подай-но мені оладки… А тепер вдумаймося. Маю надію, що леді й джентльмени пробачать мені такий буденний приклад. Так от, припустімо, що я забажав вилізти на копицю сіна, підставив до неї драбину – а в мене ніц не виходить. Тоді я беру цю драбину і підставляю її з протилежного боку копиці. І легко на неї залажу. Скажете, що у мене нема стійкості духу? А от і є! Адже я таки зробив по-своєму і виліз на копицю, ясно вам?
– Хіба що на це у тебе і стане тієї стійкості, – прошипіла тітонька Хлоя, для якої цей театр був як сіль на рану.
– Так, друзі, так! – мовив на завершення Сем, сповнений по вінця, якщо так можна висловитися, і їжею, і славою. – Так, пани і представниці прекрасної статі! Я маю принципи і цим пишаюся! У наш час без принципів кроку не ступиш (як і в будь-які часи, між іншим). Я за свої принципи горою! Хай мене живцем спалять або й четвертують, нічого не боюся! Так і скажу, мужньо терплячи муки: «Забирайте хоч усю мою кров до останньої краплі, та я не поступлюся своїми принципами!»
– Гаразд, гаразд, – сказала тітонька Хлоя, – принциповий ти наш, не завадило б тобі узяти на озброєння ще один принцип: лягати вчасно і не тримати до ранку тут людей! Ану марш звідси, інакше усім дістанеться на горіхи!
– Негри! – виголосив Сем, благоговійно змахнувши панамою. – Прийміть моє благословення. Ідіть по своїх домівках і не грішіть!
Отримавши напутнє слово, зібрання покірно розійшлося.
Розділ IX
У каміні затишної вітальні весело потріскували дрова, язики полум’я відбивалися на боках чашок та блискучого чайника, які стояли на столі й очікували часу чаювання. Сидячи на килимі біля вогню, сенатор Берд знімав чоботи, щоб приміряти нові пантофлі, які йому вишила дружина за його відсутності через засідання Сенату. Місіс Берд, втілення безмежного щастя, слідкувала, як слуги накривають на стіл і жартома сварила дітлахів за їхні витівки, від яких усім матерям немає спокою від самого початку світобуття.
– Томе, облиш дверну ручку!.. Мері, Мері! Не тягни кішку за хвоста – їй боляче!.. Вона тебе дряпне… Джиме, ану злазь зі столу! Друже мій, як добре, що ти вдома! Ми тебе сьогодні й не сподівалися побачити! Такий приємний сюрприз… – вітала вона чоловіка, викроївши нарешті хвильку і для нього також.
– Так, так. А я оце вирішив приїхати додому бодай на нічку, відпочити як слід. Страшенно змучився, аж голова розколюється.
Місіс Берд повернулася до серванту, де стояла баночка з камфорною олією, маючи намір запропонувати чоловікові нею скористатися, проте він зупинив її:
– Ні, Мері, не треба, не напихай мене тими ліками! Чашка гарячого, ароматного чаю, трохи домашнього затишку – ось найкращі ліки для мене зараз. Ох і життя у законодавців!
Сенатор усміхався: думка, що він жертвує собою заради батьківщини, його гріла.
– А як там справи у Сенаті? – запитала його дружина, коли закінчилося чаювання.
Маємо зауважити, що місіс Берд досі Сенатом не переймалася, по-жіночому мудро вирішивши, що їй вистачить власних справ на кожен день. Це запитання дещо здивувало чоловіка, проте він, піднявши брови, відповів:
– Та наче нічого особливого.
– А чи правда, ніби Сенат ухвалив закон, який забороняє давати прихисток і харчі нещасним неграм-утікачам? Я вже давно про це чула, та досі не йму віри, що таке можливо.
– Мері, з якого дива ти зацікавитися політикою?
– До чого тут політика? Вона мені зовсім нецікава! Мова про нечувану жорстокість, яка суперечить християнській моралі! Я сподіваюся, мій друже, що ви цього закону не пропустите!
– Але Сенат і справді вже ухвалив закон, який забороняє допомагати невільникам, які намагаються утекти за межі Кентуккі. Останнім часом ці аболіціоністи так знахабніли, що у штаті вже серйозно замислилися, як запобігти усім цим рухам вольності.
– То ж невже не можна буде цим бідолахам запропонувати притулок бодай на одну ніч, нагодувати їх, дати щось зі старого одягу і відправити по-християнськи далі у путь, яку вони для себе обрали?
– Не можна, моя люба. Бо саме це і означає «допомагати неграм-утікачам» і «сприяти їхній втечі».
Місіс Берд була скромною, сором’язливою жінкою. Блакитноока, вона мала ніжне, як персик, обличчя і м’який лагідний голос. Така зовнішність видавала те, що дружина сенатора до сміливиць не належала. Навіть індик своїм бульканням міг примусити її утікати, а дворовому псові було досить лиш показати зуби, щоб вона здалася без бою. Чоловік і діти були для жінки цілим світом, який вона оберігала своїм добром і ніжністю, а не наказами і материнським авторитетом. Тільки одне могло її вибити із рівноваги – навіть найменший вияв жорстокості викликав у жінки праведний гнів, що надзвичайно контрастував із її неконфліктним характером. Місіс Берд була великодушною, поблажливою матір’ю, але її сини назавжди закарбували собі у пам’яті той день, коли вона покарала їх за те, що вони разом із сусідськими хлопчиськами закидали камінням беззахисне кошеня.
«Ото я тоді страху натерпівся! – розповідав пізніше маленький Білл. – Я подумав, що мама збожеволіла, бо накинулася на нас, мов дика кішка, набила і відправила спати без вечері. Я лежу, намагаючись заснути, а за дверима мама плаче… Від того мені так тяжко на душі стало… Хочу вам сказати, – мовив він на закінчення, – ми більше ніколи не знущалися над кошенятами».
Почувши чоловікову відповідь, місіс Берд спалахнула багрянцем, що їй було до лиця, і чітко запитала:
– Джоне, зізнавайся як на духу: ти як християнин теж вважаєш цей закон справедливим?
– А якщо я скажу «так», Мері? Що, уб’єш мене?
– Ну, пане сенатор, цього я від тебе не очікувала! Невже ти голосував за цей нелюдський закон?
– Го-ло-су-вав, мій чарівний політик!
– Як не соромно! Який жахливий, несправедливий закон! Я буду першою, хто його порушить, за першої ж нагоди. До чого ж дійшло наше суспільство, якщо жінка не має права нагодувати й зігріти нещасну, бездомну, обездолену і просто голодну людину лише тому, що вона – чиясь власність і за свого життя не зазнала нічого, крім батога, лайки і наказів!
– Моя люба Мері, послухай-но, твої почуття мені зрозумілі, і за таке співчутливе серце я кохаю тебе ще більше. Але прислухайся до здорового глузду, зрозумій, ці сентименти недоречні. Йдеться про спокій у суспільстві, заради якого ми маємо поступатися певними особистими поглядами.
– Джоне! Політик з мене нікудишній, це правда. Проте я уважно читаю Біблію, і там чорним по білому написано: голодного нагодуй, голого зодягни, засмученого утіш. І я чинитиму так, як велить Святе Письмо!
– Але якщо цими вчинками ти нашкодиш суспільству…
– Той, хто кориться Господові, суспільству не загрожує! Виконання його волі – найправильніший шлях.
– Слухай, Мері, зараз я тобі доведу…
– Усе це маячня, Джоне! Можеш повчати мене хоч до світанкової зорі, я все одно з тобою не погоджуся. Скажи мені краще:
ти б зміг прогнати від дверей свого дому голодну, скрючену від холоду людину лише тому, що це утікач? Відповідай, зміг би?
Задля правдивості мусимо зазначити, що на щастя чи на біду наш сенатор від природи був дуже доброю, співчутливою людиною і не відмовляв людям у допомозі, якої вони потребували і яку він міг надати. Тож зараз його було затиснуто у глухий кут власною дружиною, якій було пречудово відомо, який він добряк. Єдине, що він міг зараз зробити – це тягнути час. Він протягнув багатозначне «гм-м!», кашлянув кілька разів, витягнув із кишені хустинку і почав зосереджено протирати окуляри. А місіс Берд, переконавшись, що суперник пасує, наступала далі, скориставшись своєю виграшною позицією:
– Хотіла б я бачити, як ти це робитимеш, дуже хотіла б, о Джоне, бачити, як ти проганятимеш жінку, яка взимку постукає у наші двері, коли надворі вируватимуть хурделиця і заметіль! Може, ти ще й затримаєш її, щоб передати поліції?! Це, Джоне, так на тебе схоже! – безжально іронізувала вона.
– Я й не сперечаюся, це важко… Але обов’язок… – повільно замимрив містер Берд.
– Що ти таке кажеш, Джоне? Наш обов’язок суперечить цьому законові! Нехай господарі краще поводяться зі своїми неграми, тоді вони й не тікатимуть від них! Якби у мене, не дай Боже, були раби, я б не хвилювалася, що вони втечуть. Від добра не тікають, запевняю тебе! А якщо негр все-таки вирішить рятуватися, то такого натерпиться на своєму шляху, що цькувати його з-за кожного повороту просто ницо! Ні, я вашому закону не коритимуся!
– Мері, Мері, вислухай мене! Треба міркувати тверезо!
– Ти знаєш, Джоне, як я не люблю щось комусь доводити, нав’язувати свою думку – та ще на таку тему! Ви, політики, повсякчас мудруєте, коли йдеться про найпростіші речі, а насправді це просто слова, яким надано статусу законів. Я ж тебе наскрізь бачу! Ти сам відчуваєш, що Сенат ухвалив несправедливий закон, і не будеш діяти згідно з ним.
У цей кульмінаційний момент їхній чорний слуга Каджо прочинив двері до вітальні і попросив місіс пройти до кухні. Наш сенатор відчув неабияке полегшення і, провівши дружину поглядом, у якому вигадливо сплелися пригнічення і лукавинка, сів у крісло і поринув у читання газети.
Але насолоджувався він недовго. Скоро з-за дверей долинув схвильований голос місіс Берд:
– Джоне, Джоне! Ходи-но сюди!
Відклавши газету, містер Берн театрально зітхнув і пройшов на кухню, де зупинився на порозі, мов укопаний. Те, що він побачив, вразило його.
Зомліла тендітна молода жінка в обідраній зледенілій сукні лежала на двох складених докупи стільцях. Вона була боса, від панчіх лишилися самі дірки, а зі свіжих ран на ступнях цівками струменіла кров. Риси її обличчя свідчили, що вона належить до гнаної нації. Хіба могла людина із серцем залишитися байдужою до їхньої скорботної краси?! Холодна непорушність її обличчя змусила сенатора здригнутися. Він стояв і мовчав, затамувавши подих. Його дружина і єдина їхня чорна служниця Діна, клопоталися коло бідолашки, намагаючись привести її до тями, а старий Каджо тримав на колінах маленького хлопчика і, знявши з нього черевички і панчохи, розтирав його замерзлі ноженята.
– Дивлюся на неї – і серце розривається від жалю! – сказала тітонька Ді. – Як з холоду в тепло потрапила, одразу й зомліла. Увійшла до кухні – ще ніби нічого, говорила. Переступила поріг: «Чи можна у вас погрітися?» Я навіть не встигла запитати, звідки вони з дитиною прийшли, а вона раптом ляп на підлогу… Руки має ніжні, певно, чорної роботи не бачили…
– Ой, нещасна! – співчутливо прошепотіла місіс Берд, перехопивши погляд її темних очей. Гостя опритомніла.
За мить жах спотворив бліде обличчя жінки. Вона піднялася на ліктях і крикнула:
– Гаррі! Де він… Його впіймали?
Почувши голос матері, хлопчик зіскочив з колін Каджо і підбіг до неї.
– Він тут, тут! – полегшено зітхнула жінка. – Врятуйте нас, благаю!.. – У цих словах, звернених до місіс Берд, звучали відчай і тінь зневіри. – У мене хочуть забрати моє дитя!
– Нічого не бійся, тут тобі нічого не загрожує, – впевнено сказала місіс Берд.
– Нехай вас благословить Господь! – прошепотіла жінка, затуливши обличчя руками, й гірко розплакалася.
Хлопчик, побачивши мамині сльози, заліз до неї на коліна і по-дитячому заходився її втішати.
Врешті-решт піклування і ласка місіс Берд, на яку, до речі, мало хто спроможний, заспокоїли жінку. Вона лягла на широку лавку, спеціально для неї постелену біля кухонного вогнища, і миттєво заснула глибоким сном, міцно обнявши змучене хлоп’я, яке теж спало. Як її не вмовляли покласти дитину окремо, вона категорично відмовилася і навіть уві сні притискала його до грудей.
Подружжя повернулося до вітальні. Їхня перервана розмова чомусь не мала продовження. Місіс Берд мовчки узялася до в’язання, а містер Берд розгорнув газету і почав старанно удавати вдумливого читача. Виходило це у нього поганенько.
– Цікаво, хто вона? – спромігся нарешті видушити він.
– От прокинеться, трошки освоїться, і тоді ми все дізнаємося, – розважливо відповіла місіс Берд.
– Послухай, Мері… – задумливо мовив містер Берд.
– Слухаю, любий.
– Може, їй підійде якась із твоїх суконь, якщо трохи перешити? Вона, здається, вища за тебе?
Місіс Берд ледь помітно всміхнулася і відповіла:
– Щось знайдемо.
Вони замовкли, але містер Берд знову не витримав:
– Мері, послухай…
– Що, Джоне?
– Знаєш, той теплий плащ, яким ти мене укриваєш, коли я дрімаю по обіді… Віддай його їй, знадобиться.
Цієї миті тітонька Ді зазирнула до вітальні і повідомила, що жінка прокинулася і дуже хоче поговорити з господинею.
Містер і місіс Берд пішли у кухню разом із двома старшими хлопчиками (меншенькі на ту пору вже, мабуть, бачили десятий сон).
Жінка сиділа на лавці біля печі, непорушно вдивляючись у вогонь. Від її збентеження не лишилося й сліду.
– Ти хотіла зі мною поговорити? – лагідно запитала місіс Берд. – Сподіваюся, тобі краще, бідолашко?
Відповіддю було довге, судомне зітхання. Жінка підняла на місіс Берд темні очі, і в цьому погляді було стільки смутку та благання, що він розчулив сенаторову дружину аж до сліз.
– Не бійся, ми – друзі. Розкажи, звідки ти, що тебе змусило пуститися в дорогу?
– Я прибігла з Кентуккі.
– Коли? – поцікавився містер Берд.
– Нині.
– Як же ти сюди потрапила?
– Перейшла крижинами.
– Як?! – вигукнули разом усі присутні.
– Так, крижинами, – повільно повторила жінка. – Господь мені допоміг, бо іншого виходу у мене не було… За мною гналися.
– Господи Боже! Місіс! – вигукнув Каджо. – Адже льодохід вже почався, між льодинами вода так і вирує!
– Я все бачила і розуміла! – зблиснувши очима, впевнено заговорила жінка. – І все одно побігла. Я ні на що не сподівалась, не могла надіятися, що дістануся берега, але мені було байдуже – чи йти по льоду, чи померти на місці. І Господь мені допоміг. Якби тільки люди знали, як він може допомогти в біді!
– Ти невільниця? – прямо запитав її сенатор.
– Так, сер. Мій господар із Кентуккі.
– Він погано поводився з тобою?
– Ні, сер, він дуже хороша людина.
– Отже, у всьому винна господиня?
– О ні, сер, ні! Я від неї знала лише добро.
– То що ж змусило тебе тікати з хорошого дому, наражаючи себе і дитину на смертельну небезпеку? – запитала місіс Берд.
Утікачка пильно подивилася на місіс Берд, і та помітила, що нещасна перебуває у глибокій скорботі.
– Пані, скажіть, – мовила вона раптом, – ви розумієте, що значить для жінки втратити дитя?
Такого питання не чекав ніхто, а воно сипонуло сіллю на свіжу рану подружжя. Якийсь місяць тому Берди поховали крихітного сина.
Містер Берд різко розвернувся і відійшов до вікна, а місіс Берд зайшлася у невтішному плачі, а потім, опанувавши себе, спитала:
– Чому ти про це питаєш? Я знаю, що це таке. Нещодавно помер наш хлопчик.
– Тоді ви зрозумієте мене. Я втратила двох, одне за одним… Я залишила їхні могили там, в Кентуккі, а це (вона вказала на Гаррі) – моя єдина втіха. Я не відпускаю його ні на крок від себе. Він моя гордість, моя розрада, та його хочуть у мене забрати… Продати на Південь! Ви лише вдумайтеся, пані! Продати дитину! Хіба з цим може змиритися материнське серце? Хіба можна таке пережити? Я втекла вночі, щойно дізналася, що всі папери уже підписано і мій синочок скоро залишить мене. За мною гналися троє – работорговець, що купив Гаррі, і двоє слуг мого господаря. Вони були за декілька кроків від нас, і я скочила на лід… Як мені вдалося перебратися на протилежний бік, сама не знаю… Пам’ятаю лише, що якийсь добрий пан протягнув мені руку і допоміг вийти на берег.
Розповідаючи все це, жінка навіть не плакала. Сльози свої вона вже вилила. Ті ж, хто слухав цю розповідь, відгукнулися на неї усім серцем, кожен по-своєму. Хлопчики – сини господарів – зашморгали носами і заходилися нишпорити по кишенях, шукаючи носових хустинок, яких, ясна річ, там ніколи не було. Коли пошуки не принесли очікуваних знахідок, дітлахи повстромлювали голівки матері у коліна і розревлися, витираючи очі і носи просто її сукнею. Місіс Берд затулила обличчя хустиною. Тітонька Діна, не витираючи сліз, що котилися по її чорних щоках, голосно, мов на молитовному зібранні, повторювала: «Господи! Змилуйся над нами!» Старий Каджо корчив неймовірні гримаси і час від часу палко приєднувався до вигуків тітоньки Діни. А наш сенатор, будучи державним діячем, не міг відкрито, як прості люди, плакати, тож вимушено повернувся до усіх спиною, втупивши погляд у вікно, відкашлявся, протер окуляри і демонстративно висякався. Це здивувало би будь-кого зі знайомих цього пана, якби вони стали свідками такої сцени.
– Чому ж ти стверджуєш, що твій господар хороший? – раптом вигукнув він, ковтнувши сльози, які стискали йому горло.
– Я завжди так казатиму! Вони обоє хороші, але… Так склалися обставини. Господар уліз у великі борги і, повністю залежачи від однієї поганої людини, був змушений йому поступитися. Я чула, як вони про це розмовляли з господинею, як вона заступалася за рабів, але господар сказав, що вже запізно, всі папери вже готові і передані тій людині. Тоді я взяла дитину і втекла з дому. Я все одно не житиму без нього, він один наповнює моє життя змістом.
– А чоловік у тебе є?
– Так, але у нього інший господар, дуже злий і жорстокий. Він не відпускав чоловіка до мене, мучив його, погрожував продати на Південь… Із ним ми, мабуть, ніколи вже не побачимося…
Неуважний свідок цієї розповіді міг би подумати, що жінці байдуже до чоловіка, що розлука не тривожить її, – так спокійно вона про це говорила. Але її тривожні смутні очі виказували протилежне.
– Куди ж ти тепер, бідолашко? – запитала місіс Берд.
– До Канади… Але де вона – я не знаю. Чи далеко звідси? – і вона довірливо глянула на місіс Берд.
– Нещасна! – вихопилося у господині дому.
– Напевно, дуже далеко?..
– Далі, ніж ти собі уявляєш, – чесно відповіла місіс Берд. – Але ми постараємося тобі допомогти. Ді, постели їм у своїй кімнаті. До ранку ми щось придумаємо. А ти, голубко, не журися, спокійно спи, набирайся сил і покладайся на Господа – він тебе захистить.
Місіс Берд із чоловіком повернулися до вітальні. Вона сіла у крісло-гойдалку і, повільно погойдуючись, задумливо вдивлялася у камін. Містер Берд міряв кроками кімнату і бурмотів собі під ніс:
Але негра так само важко залякати удаваним гнівом, як і дитину. Цих не обдуриш! Негри відчувають фальш. Тож Сем не злякався погроз свого господаря, але для порядку скорчив покаянну мармизу і далі слухав господаря, притримуючи язика.
– Правильно, все правильно! Каюся, я вчинив погано. Це ж ясно, як Божий день, не можна попускати таких витрибеньків. Я й сам це прекрасно розумію. Але нещасний негр нічого не може вдіяти з собою, іноді його так і комизить утнути щось таке, чого не можна, особливо тоді, коли люди, як оце містер Гейлі, починають перегинати палку. Хіба ж він джентльмен? Ми справжніх джентльменів звикли бачити з дитинства, і розрізняємо, хто джентльмен, а хто ні!
– Гаразд, Семе, – сказала місіс Шелбі, – оскільки ти визнав свою провину, можеш піти до тітоньки Хлої і попросити у неї перехопити, що там залишилося від обіду. Гадаю, ви з Енді добряче зголодніли.
– Довіку не забуду вашої доброти, місіс! – Сем поспіхом уклонився господарям і щез за дверима вітальні.
Так, Сем умів використовувати будь-яку ситуацію у своїх інтересах. Будь-що він міг перекрутити з ніг на голову, якщо було треба. Так сталося і цього разу. Задовольнивши господарів своєю покірністю та богобоязливістю, він начепив свою панаму набакир і швидко покрокував у напрямку тітоньчиних володінь, мріючи похизуватися серед своїх. Він думав: «Сьогодні цим неграм буде що послухати! Я їм таке розповім… Надовго вони запам’ятають Сема-героя». А поки він, поспішаючи туди, марнославно тішився, ми маємо віддати шану його персоні: якби з таким даром Сем потрапив у політичні кола будь-якого суспільства, то він би не пас там задніх! Недарма ж Сем обожнював супроводжувати містера Шелбі на політичні зібрання. Він ставав десь за огорожею або залазив на дерево і досхочу слухав ораторських промов, а потім збирав довкола себе побратимів, які теж приїхали зі своїми господарями, і тоді оратором був уже він. Кривляючи політиків, він майстерно передавав усе ними сказане, при цьому зберігаючи серйозність і урочистість викладу. О, тоді Сем почувався зіркою! Бувало й так, що до чорношкірої аудиторії приєднувалися й білі, і тоді всі разом сміялися над Семовими виступами, підморгували йому, і це для нього була найвища похвала. Красномовство Чорний Сем вважав своїм покликанням, тож ніколи не втрачав нагоди покрасуватися у цій ролі.
Та ось Сем уже дійшов до хатинки дядька Тома, точніше, вже тепер до хатинки тітоньки Хлої. Ту т доречно повідомити читачеві, що Сем і тітонька Хлоя давно зайняли ворожі позиції, чи радше холодні. Але цього разу Сем не мав наміру поглиблювати ворожнечу, адже йому страшенно хотілося їсти після важкого дня. Він вирішив бути миролюбним і приязним. І хоча точно знав, що наказ господарів без зайвих слів буде виконаний Хлоєю, він вважав доцільним зробити так, аби Хлоя сама захотіла нагодувати його смачніше, ніж зазвичай. І він переступив поріг хатинки, сповнений смиренної покірності перед долею, яка наслала на нього тяжкі муки за допомогу ближньому. Він прийшов і натхненно розповів, чому завітав до її хатинки у таку пізню годину, тим самим визнавши, що без неї, головної кухарки, усе обійстя Шелбі приречене на голодну смерть.
Спрацювало! Це була легка перемога. Жоден громадянин, навіть найбільший простак, так легко не піддавався на хитрощі мудрого політика під час передвиборної кампанії, як повелася на Семові лестощі тітонька Хлоя. Навіть блудного сина, який повернувся до батьківського дому, приймали не так щедро. Хлоя заходилася коло Сема, як рідна мама. Перед ним мов з-під землі виросла велика полив’яна миска з усілякими смачнючими наїдками, які залишилися після обіду господарів. Апетитна шинка, золотаві маїсові коржі, окрайці пирогів, курячі крильця та стегенця – все це виглядало для Сема як вишуканий натюрморт для поціновувача живопису. Він із виглядом царя у трапезній залі сидів за столом у кухарчиній хатці, і великодушно ділився розкішним частуванням із Енді, який примостився по праву від нього руку.
Але вони були тут не самі. Сюди злетілися, мов комашки на ліхтарне світло, усі негри дому Шелбі, щоб послухати від очевидців та учасників подій цього насиченого дня, як все відбувалося. Це був Семів зоряний час слави. Ще мить – і його увінчають лаврами. Він розповідав про свої подвиги, щедро прикрашаючи історію й не дуже правдоподібними деталями. Тепер він нічим не відрізнявся від балакунів, які роблять шоу на рівному місці. Оповідка Сема супроводжувалася вибухами реготу його друзів. Сміх дорослих заражав дітлахів, які понабивалися у кожен кут, а деякі від сміху аж качалися по підлозі. Але автор тримав марку і не дозволяв собі сміятися, хіба лиш інколи театрально закочував очі і підморгував слухачам, не втрачаючи при тому серйозності і зберігаючи піднесено-повчальний тон.
– Отже, побратими, – виголосив він, розмахуючи стегном індички, – тепер ви й самі переконалися, до чого треба вдаватися людині, яка вирішила стати на захист усіх пригнічених і принижених… Але це велика справа, і вона того варта! Адже відтепер той, хто зачепить когось із нас, образить увесь наш народ! Це принципово. Кожен работорговець, якому заманеться купувати наших людей, буде мати справу із Чорним Семом! Я усіма силами протистоятиму його гріховному наміру! Йдіть до мене, браття, зі своєю бідою! Сем стане за вас горою, Сем захищатиме ваші права до останньої краплі крові…
– Стривай-но, Семе… – витріщився на нього Енді. – Чи не ти сьогодні зранку рішуче збирався допомогти містерові Гейлі впіймати Ліззі? А тепер?..
– Послухайся моєї поради, Енді, – гордовито відповів на цей закид Сем. – Не берися судити про те, чого не розумієш. Ви, молодь, взагалі-то непогані, але ж нічогісінько не тямите у принципах!
Енді винувато затих, прибитий незрозумілим словом «принципи», яке подібно вплинуло і на присутніх тут його ровесників. А Сем спокійно рік далі:
– Совість у мені прокинулася, совість… Вирішивши ловити Ліззі, я був певен, що цього хоче господар. А у господині, як виявилося, з цього приводу були зовсім інші думки. Оскільки у нашому домі завжди вигідніше ставати на бік господині, то моя совість і прокинулася. Я людина принципова і ніколи не зраджую своїм переконанням. У мене є совість, – на цих словах Сем здійняв руку, тримаючи, мов прапор, курячу шийку. – Який сенс у принципах, якщо їх не дотримуватися? На, Енді, кісточку, я її ще не до кінця обсмоктав.
Аудиторія слухала Сема, повідкривавши роти, тож він мусив продовжувати:
– А щодо стійкості духу, друзі мої, це складне питання, тут не кожен сильний, – заплутував Сем думки, як тільки міг. – От, до прикладу, сьогодні людина хоче чогось одного, а завтра – зовсім іншого. Що кажуть про таку людину? Правильно, що вона не має стійкості духу. Ану, Енді, подай-но мені оладки… А тепер вдумаймося. Маю надію, що леді й джентльмени пробачать мені такий буденний приклад. Так от, припустімо, що я забажав вилізти на копицю сіна, підставив до неї драбину – а в мене ніц не виходить. Тоді я беру цю драбину і підставляю її з протилежного боку копиці. І легко на неї залажу. Скажете, що у мене нема стійкості духу? А от і є! Адже я таки зробив по-своєму і виліз на копицю, ясно вам?
– Хіба що на це у тебе і стане тієї стійкості, – прошипіла тітонька Хлоя, для якої цей театр був як сіль на рану.
– Так, друзі, так! – мовив на завершення Сем, сповнений по вінця, якщо так можна висловитися, і їжею, і славою. – Так, пани і представниці прекрасної статі! Я маю принципи і цим пишаюся! У наш час без принципів кроку не ступиш (як і в будь-які часи, між іншим). Я за свої принципи горою! Хай мене живцем спалять або й четвертують, нічого не боюся! Так і скажу, мужньо терплячи муки: «Забирайте хоч усю мою кров до останньої краплі, та я не поступлюся своїми принципами!»
– Гаразд, гаразд, – сказала тітонька Хлоя, – принциповий ти наш, не завадило б тобі узяти на озброєння ще один принцип: лягати вчасно і не тримати до ранку тут людей! Ану марш звідси, інакше усім дістанеться на горіхи!
– Негри! – виголосив Сем, благоговійно змахнувши панамою. – Прийміть моє благословення. Ідіть по своїх домівках і не грішіть!
Отримавши напутнє слово, зібрання покірно розійшлося.
Розділ IX
Сенатор – теж людина
У каміні затишної вітальні весело потріскували дрова, язики полум’я відбивалися на боках чашок та блискучого чайника, які стояли на столі й очікували часу чаювання. Сидячи на килимі біля вогню, сенатор Берд знімав чоботи, щоб приміряти нові пантофлі, які йому вишила дружина за його відсутності через засідання Сенату. Місіс Берд, втілення безмежного щастя, слідкувала, як слуги накривають на стіл і жартома сварила дітлахів за їхні витівки, від яких усім матерям немає спокою від самого початку світобуття.
– Томе, облиш дверну ручку!.. Мері, Мері! Не тягни кішку за хвоста – їй боляче!.. Вона тебе дряпне… Джиме, ану злазь зі столу! Друже мій, як добре, що ти вдома! Ми тебе сьогодні й не сподівалися побачити! Такий приємний сюрприз… – вітала вона чоловіка, викроївши нарешті хвильку і для нього також.
– Так, так. А я оце вирішив приїхати додому бодай на нічку, відпочити як слід. Страшенно змучився, аж голова розколюється.
Місіс Берд повернулася до серванту, де стояла баночка з камфорною олією, маючи намір запропонувати чоловікові нею скористатися, проте він зупинив її:
– Ні, Мері, не треба, не напихай мене тими ліками! Чашка гарячого, ароматного чаю, трохи домашнього затишку – ось найкращі ліки для мене зараз. Ох і життя у законодавців!
Сенатор усміхався: думка, що він жертвує собою заради батьківщини, його гріла.
– А як там справи у Сенаті? – запитала його дружина, коли закінчилося чаювання.
Маємо зауважити, що місіс Берд досі Сенатом не переймалася, по-жіночому мудро вирішивши, що їй вистачить власних справ на кожен день. Це запитання дещо здивувало чоловіка, проте він, піднявши брови, відповів:
– Та наче нічого особливого.
– А чи правда, ніби Сенат ухвалив закон, який забороняє давати прихисток і харчі нещасним неграм-утікачам? Я вже давно про це чула, та досі не йму віри, що таке можливо.
– Мері, з якого дива ти зацікавитися політикою?
– До чого тут політика? Вона мені зовсім нецікава! Мова про нечувану жорстокість, яка суперечить християнській моралі! Я сподіваюся, мій друже, що ви цього закону не пропустите!
– Але Сенат і справді вже ухвалив закон, який забороняє допомагати невільникам, які намагаються утекти за межі Кентуккі. Останнім часом ці аболіціоністи так знахабніли, що у штаті вже серйозно замислилися, як запобігти усім цим рухам вольності.
– То ж невже не можна буде цим бідолахам запропонувати притулок бодай на одну ніч, нагодувати їх, дати щось зі старого одягу і відправити по-християнськи далі у путь, яку вони для себе обрали?
– Не можна, моя люба. Бо саме це і означає «допомагати неграм-утікачам» і «сприяти їхній втечі».
Місіс Берд була скромною, сором’язливою жінкою. Блакитноока, вона мала ніжне, як персик, обличчя і м’який лагідний голос. Така зовнішність видавала те, що дружина сенатора до сміливиць не належала. Навіть індик своїм бульканням міг примусити її утікати, а дворовому псові було досить лиш показати зуби, щоб вона здалася без бою. Чоловік і діти були для жінки цілим світом, який вона оберігала своїм добром і ніжністю, а не наказами і материнським авторитетом. Тільки одне могло її вибити із рівноваги – навіть найменший вияв жорстокості викликав у жінки праведний гнів, що надзвичайно контрастував із її неконфліктним характером. Місіс Берд була великодушною, поблажливою матір’ю, але її сини назавжди закарбували собі у пам’яті той день, коли вона покарала їх за те, що вони разом із сусідськими хлопчиськами закидали камінням беззахисне кошеня.
«Ото я тоді страху натерпівся! – розповідав пізніше маленький Білл. – Я подумав, що мама збожеволіла, бо накинулася на нас, мов дика кішка, набила і відправила спати без вечері. Я лежу, намагаючись заснути, а за дверима мама плаче… Від того мені так тяжко на душі стало… Хочу вам сказати, – мовив він на закінчення, – ми більше ніколи не знущалися над кошенятами».
Почувши чоловікову відповідь, місіс Берд спалахнула багрянцем, що їй було до лиця, і чітко запитала:
– Джоне, зізнавайся як на духу: ти як християнин теж вважаєш цей закон справедливим?
– А якщо я скажу «так», Мері? Що, уб’єш мене?
– Ну, пане сенатор, цього я від тебе не очікувала! Невже ти голосував за цей нелюдський закон?
– Го-ло-су-вав, мій чарівний політик!
– Як не соромно! Який жахливий, несправедливий закон! Я буду першою, хто його порушить, за першої ж нагоди. До чого ж дійшло наше суспільство, якщо жінка не має права нагодувати й зігріти нещасну, бездомну, обездолену і просто голодну людину лише тому, що вона – чиясь власність і за свого життя не зазнала нічого, крім батога, лайки і наказів!
– Моя люба Мері, послухай-но, твої почуття мені зрозумілі, і за таке співчутливе серце я кохаю тебе ще більше. Але прислухайся до здорового глузду, зрозумій, ці сентименти недоречні. Йдеться про спокій у суспільстві, заради якого ми маємо поступатися певними особистими поглядами.
– Джоне! Політик з мене нікудишній, це правда. Проте я уважно читаю Біблію, і там чорним по білому написано: голодного нагодуй, голого зодягни, засмученого утіш. І я чинитиму так, як велить Святе Письмо!
– Але якщо цими вчинками ти нашкодиш суспільству…
– Той, хто кориться Господові, суспільству не загрожує! Виконання його волі – найправильніший шлях.
– Слухай, Мері, зараз я тобі доведу…
– Усе це маячня, Джоне! Можеш повчати мене хоч до світанкової зорі, я все одно з тобою не погоджуся. Скажи мені краще:
ти б зміг прогнати від дверей свого дому голодну, скрючену від холоду людину лише тому, що це утікач? Відповідай, зміг би?
Задля правдивості мусимо зазначити, що на щастя чи на біду наш сенатор від природи був дуже доброю, співчутливою людиною і не відмовляв людям у допомозі, якої вони потребували і яку він міг надати. Тож зараз його було затиснуто у глухий кут власною дружиною, якій було пречудово відомо, який він добряк. Єдине, що він міг зараз зробити – це тягнути час. Він протягнув багатозначне «гм-м!», кашлянув кілька разів, витягнув із кишені хустинку і почав зосереджено протирати окуляри. А місіс Берд, переконавшись, що суперник пасує, наступала далі, скориставшись своєю виграшною позицією:
– Хотіла б я бачити, як ти це робитимеш, дуже хотіла б, о Джоне, бачити, як ти проганятимеш жінку, яка взимку постукає у наші двері, коли надворі вируватимуть хурделиця і заметіль! Може, ти ще й затримаєш її, щоб передати поліції?! Це, Джоне, так на тебе схоже! – безжально іронізувала вона.
– Я й не сперечаюся, це важко… Але обов’язок… – повільно замимрив містер Берд.
– Що ти таке кажеш, Джоне? Наш обов’язок суперечить цьому законові! Нехай господарі краще поводяться зі своїми неграми, тоді вони й не тікатимуть від них! Якби у мене, не дай Боже, були раби, я б не хвилювалася, що вони втечуть. Від добра не тікають, запевняю тебе! А якщо негр все-таки вирішить рятуватися, то такого натерпиться на своєму шляху, що цькувати його з-за кожного повороту просто ницо! Ні, я вашому закону не коритимуся!
– Мері, Мері, вислухай мене! Треба міркувати тверезо!
– Ти знаєш, Джоне, як я не люблю щось комусь доводити, нав’язувати свою думку – та ще на таку тему! Ви, політики, повсякчас мудруєте, коли йдеться про найпростіші речі, а насправді це просто слова, яким надано статусу законів. Я ж тебе наскрізь бачу! Ти сам відчуваєш, що Сенат ухвалив несправедливий закон, і не будеш діяти згідно з ним.
У цей кульмінаційний момент їхній чорний слуга Каджо прочинив двері до вітальні і попросив місіс пройти до кухні. Наш сенатор відчув неабияке полегшення і, провівши дружину поглядом, у якому вигадливо сплелися пригнічення і лукавинка, сів у крісло і поринув у читання газети.
Але насолоджувався він недовго. Скоро з-за дверей долинув схвильований голос місіс Берд:
– Джоне, Джоне! Ходи-но сюди!
Відклавши газету, містер Берн театрально зітхнув і пройшов на кухню, де зупинився на порозі, мов укопаний. Те, що він побачив, вразило його.
Зомліла тендітна молода жінка в обідраній зледенілій сукні лежала на двох складених докупи стільцях. Вона була боса, від панчіх лишилися самі дірки, а зі свіжих ран на ступнях цівками струменіла кров. Риси її обличчя свідчили, що вона належить до гнаної нації. Хіба могла людина із серцем залишитися байдужою до їхньої скорботної краси?! Холодна непорушність її обличчя змусила сенатора здригнутися. Він стояв і мовчав, затамувавши подих. Його дружина і єдина їхня чорна служниця Діна, клопоталися коло бідолашки, намагаючись привести її до тями, а старий Каджо тримав на колінах маленького хлопчика і, знявши з нього черевички і панчохи, розтирав його замерзлі ноженята.
– Дивлюся на неї – і серце розривається від жалю! – сказала тітонька Ді. – Як з холоду в тепло потрапила, одразу й зомліла. Увійшла до кухні – ще ніби нічого, говорила. Переступила поріг: «Чи можна у вас погрітися?» Я навіть не встигла запитати, звідки вони з дитиною прийшли, а вона раптом ляп на підлогу… Руки має ніжні, певно, чорної роботи не бачили…
– Ой, нещасна! – співчутливо прошепотіла місіс Берд, перехопивши погляд її темних очей. Гостя опритомніла.
За мить жах спотворив бліде обличчя жінки. Вона піднялася на ліктях і крикнула:
– Гаррі! Де він… Його впіймали?
Почувши голос матері, хлопчик зіскочив з колін Каджо і підбіг до неї.
– Він тут, тут! – полегшено зітхнула жінка. – Врятуйте нас, благаю!.. – У цих словах, звернених до місіс Берд, звучали відчай і тінь зневіри. – У мене хочуть забрати моє дитя!
– Нічого не бійся, тут тобі нічого не загрожує, – впевнено сказала місіс Берд.
– Нехай вас благословить Господь! – прошепотіла жінка, затуливши обличчя руками, й гірко розплакалася.
Хлопчик, побачивши мамині сльози, заліз до неї на коліна і по-дитячому заходився її втішати.
Врешті-решт піклування і ласка місіс Берд, на яку, до речі, мало хто спроможний, заспокоїли жінку. Вона лягла на широку лавку, спеціально для неї постелену біля кухонного вогнища, і миттєво заснула глибоким сном, міцно обнявши змучене хлоп’я, яке теж спало. Як її не вмовляли покласти дитину окремо, вона категорично відмовилася і навіть уві сні притискала його до грудей.
Подружжя повернулося до вітальні. Їхня перервана розмова чомусь не мала продовження. Місіс Берд мовчки узялася до в’язання, а містер Берд розгорнув газету і почав старанно удавати вдумливого читача. Виходило це у нього поганенько.
– Цікаво, хто вона? – спромігся нарешті видушити він.
– От прокинеться, трошки освоїться, і тоді ми все дізнаємося, – розважливо відповіла місіс Берд.
– Послухай, Мері… – задумливо мовив містер Берд.
– Слухаю, любий.
– Може, їй підійде якась із твоїх суконь, якщо трохи перешити? Вона, здається, вища за тебе?
Місіс Берд ледь помітно всміхнулася і відповіла:
– Щось знайдемо.
Вони замовкли, але містер Берд знову не витримав:
– Мері, послухай…
– Що, Джоне?
– Знаєш, той теплий плащ, яким ти мене укриваєш, коли я дрімаю по обіді… Віддай його їй, знадобиться.
Цієї миті тітонька Ді зазирнула до вітальні і повідомила, що жінка прокинулася і дуже хоче поговорити з господинею.
Містер і місіс Берд пішли у кухню разом із двома старшими хлопчиками (меншенькі на ту пору вже, мабуть, бачили десятий сон).
Жінка сиділа на лавці біля печі, непорушно вдивляючись у вогонь. Від її збентеження не лишилося й сліду.
– Ти хотіла зі мною поговорити? – лагідно запитала місіс Берд. – Сподіваюся, тобі краще, бідолашко?
Відповіддю було довге, судомне зітхання. Жінка підняла на місіс Берд темні очі, і в цьому погляді було стільки смутку та благання, що він розчулив сенаторову дружину аж до сліз.
– Не бійся, ми – друзі. Розкажи, звідки ти, що тебе змусило пуститися в дорогу?
– Я прибігла з Кентуккі.
– Коли? – поцікавився містер Берд.
– Нині.
– Як же ти сюди потрапила?
– Перейшла крижинами.
– Як?! – вигукнули разом усі присутні.
– Так, крижинами, – повільно повторила жінка. – Господь мені допоміг, бо іншого виходу у мене не було… За мною гналися.
– Господи Боже! Місіс! – вигукнув Каджо. – Адже льодохід вже почався, між льодинами вода так і вирує!
– Я все бачила і розуміла! – зблиснувши очима, впевнено заговорила жінка. – І все одно побігла. Я ні на що не сподівалась, не могла надіятися, що дістануся берега, але мені було байдуже – чи йти по льоду, чи померти на місці. І Господь мені допоміг. Якби тільки люди знали, як він може допомогти в біді!
– Ти невільниця? – прямо запитав її сенатор.
– Так, сер. Мій господар із Кентуккі.
– Він погано поводився з тобою?
– Ні, сер, він дуже хороша людина.
– Отже, у всьому винна господиня?
– О ні, сер, ні! Я від неї знала лише добро.
– То що ж змусило тебе тікати з хорошого дому, наражаючи себе і дитину на смертельну небезпеку? – запитала місіс Берд.
Утікачка пильно подивилася на місіс Берд, і та помітила, що нещасна перебуває у глибокій скорботі.
– Пані, скажіть, – мовила вона раптом, – ви розумієте, що значить для жінки втратити дитя?
Такого питання не чекав ніхто, а воно сипонуло сіллю на свіжу рану подружжя. Якийсь місяць тому Берди поховали крихітного сина.
Містер Берд різко розвернувся і відійшов до вікна, а місіс Берд зайшлася у невтішному плачі, а потім, опанувавши себе, спитала:
– Чому ти про це питаєш? Я знаю, що це таке. Нещодавно помер наш хлопчик.
– Тоді ви зрозумієте мене. Я втратила двох, одне за одним… Я залишила їхні могили там, в Кентуккі, а це (вона вказала на Гаррі) – моя єдина втіха. Я не відпускаю його ні на крок від себе. Він моя гордість, моя розрада, та його хочуть у мене забрати… Продати на Південь! Ви лише вдумайтеся, пані! Продати дитину! Хіба з цим може змиритися материнське серце? Хіба можна таке пережити? Я втекла вночі, щойно дізналася, що всі папери уже підписано і мій синочок скоро залишить мене. За мною гналися троє – работорговець, що купив Гаррі, і двоє слуг мого господаря. Вони були за декілька кроків від нас, і я скочила на лід… Як мені вдалося перебратися на протилежний бік, сама не знаю… Пам’ятаю лише, що якийсь добрий пан протягнув мені руку і допоміг вийти на берег.
Розповідаючи все це, жінка навіть не плакала. Сльози свої вона вже вилила. Ті ж, хто слухав цю розповідь, відгукнулися на неї усім серцем, кожен по-своєму. Хлопчики – сини господарів – зашморгали носами і заходилися нишпорити по кишенях, шукаючи носових хустинок, яких, ясна річ, там ніколи не було. Коли пошуки не принесли очікуваних знахідок, дітлахи повстромлювали голівки матері у коліна і розревлися, витираючи очі і носи просто її сукнею. Місіс Берд затулила обличчя хустиною. Тітонька Діна, не витираючи сліз, що котилися по її чорних щоках, голосно, мов на молитовному зібранні, повторювала: «Господи! Змилуйся над нами!» Старий Каджо корчив неймовірні гримаси і час від часу палко приєднувався до вигуків тітоньки Діни. А наш сенатор, будучи державним діячем, не міг відкрито, як прості люди, плакати, тож вимушено повернувся до усіх спиною, втупивши погляд у вікно, відкашлявся, протер окуляри і демонстративно висякався. Це здивувало би будь-кого зі знайомих цього пана, якби вони стали свідками такої сцени.
– Чому ж ти стверджуєш, що твій господар хороший? – раптом вигукнув він, ковтнувши сльози, які стискали йому горло.
– Я завжди так казатиму! Вони обоє хороші, але… Так склалися обставини. Господар уліз у великі борги і, повністю залежачи від однієї поганої людини, був змушений йому поступитися. Я чула, як вони про це розмовляли з господинею, як вона заступалася за рабів, але господар сказав, що вже запізно, всі папери вже готові і передані тій людині. Тоді я взяла дитину і втекла з дому. Я все одно не житиму без нього, він один наповнює моє життя змістом.
– А чоловік у тебе є?
– Так, але у нього інший господар, дуже злий і жорстокий. Він не відпускав чоловіка до мене, мучив його, погрожував продати на Південь… Із ним ми, мабуть, ніколи вже не побачимося…
Неуважний свідок цієї розповіді міг би подумати, що жінці байдуже до чоловіка, що розлука не тривожить її, – так спокійно вона про це говорила. Але її тривожні смутні очі виказували протилежне.
– Куди ж ти тепер, бідолашко? – запитала місіс Берд.
– До Канади… Але де вона – я не знаю. Чи далеко звідси? – і вона довірливо глянула на місіс Берд.
– Нещасна! – вихопилося у господині дому.
– Напевно, дуже далеко?..
– Далі, ніж ти собі уявляєш, – чесно відповіла місіс Берд. – Але ми постараємося тобі допомогти. Ді, постели їм у своїй кімнаті. До ранку ми щось придумаємо. А ти, голубко, не журися, спокійно спи, набирайся сил і покладайся на Господа – він тебе захистить.
Місіс Берд із чоловіком повернулися до вітальні. Вона сіла у крісло-гойдалку і, повільно погойдуючись, задумливо вдивлялася у камін. Містер Берд міряв кроками кімнату і бурмотів собі під ніс: