– Привіт! – сказав фельдкурат, подаючи йому руку. – Як воно живеться?
– Так собі, – відповів слідчий Берніс, – переплутали мені всі матеріали, а тепер сам нечистий не розбере. Вчора я послав начальству вже опрацьований матеріал про одного типа, обвинуваченого в заколоті, а мені все повернули назад, бо, мовляв, у цьому випадку йдеться не про бунт, а про крадіжку бляшанки консервів. Окрім цього, я поставив на справі не той номер, що слід. Як вони до того додлубались, один Бог знає.
Ревізор сплюнув.
– Ти ще ходиш грати в карти? – спитав фельдкурат.
– Я здорово програвся. Востаннє ми грали з тим лисим полковником у макао, і все пішло як бісові в пельку. Але, скажу тобі, я нагледів таку дівчинку… А ти що поробляєш, святий отче?
– Мені потрібен денщик, – сказав фельдкурат, – останнім часом у мене служив один старий бухгалтер, без вищої освіти, але тварюка – перший клас. Увесь час тільки скиглив і молився, щоб його Бог уберіг, то я його й послав з марш-батальйоном на фронт. Кажуть, той батальйон вибили до ноги. Потім мені прислали якогось хитруна, і той нічого не робив, тільки сидів у шинку та пив за мій рахунок. Цей був ще так-сяк стерпний, але в нього пітніли ноги. Отож я і його відправив з маршбатальйоном. А сьогодні на проповіді я нагледів одного мугиряку, що задля сміху розридався. Ось такого мені й потрібно. Прізвище його Швейк, а сидить у шістнадцятій. Хотів би я знати, за що його посадили й чи не можна було б мені якось цього типа звідтіль витягти.
Слідчий почав шукати по шухлядах справу Швейка. Шукав, шукав, але, як завжди, не міг нічого знайти.
– Мабуть, вони в капітана Лінгарта, – сказав він нарешті. – Біс його знає, куди пропадають усі ті документи! Мабуть, я їх надіслав Лінгартові. Зараз йому зателефоную. Алло, говорить слідчий надпоручик Берніс. Пане капітане, пробачте, чи не маєте ви там у себе паперів на такого собі Швейка? Що кажете? Швейк мусить бути в мене? Дуже дивно… Кажете, я їх сам у вас забрав? Їй-богу, дивно. Сидить у шістнадцятій… Так, я знаю, пане капітане, що шістнадцятка моя, але я гадав, що Швейкові папери валяються десь у вас. Просите таким тоном з вами не розмовляти? У вас, кажете, нічого не валяється? Алло… Алло…
Слідчий Берніс сів за стіл і заходився обурюватись непорядками у веденні слідства. Між ним і капітаном Лінгартом уже давно точилася ворожнеча, й обидва в ній були дуже послідовні. Якщо документ, призначений Лінгартові, потрапляв до рук Берніса, Берніс запроторював його так, що й чорти кінців не відшукали б, Лінгарт робив те саме з паперами Берніса. Так само зникали кудись і додатки до справ.[112]
(Швейкові папери знайшлися в архіві військового суду аж після перевороту з таким висновком: «Збирався скинути маску лицемірства й публічно виступити проти нашого монарха та нашої держави». Документи запхнули у справу якогось Йозефа Коуделі. На конверті стояв хрестик, а під ним: «Виконано», – і дата.)
– Нічого не вдієш. Швейк загубився, – сказав слідчий Берніс. – Накажу викликати його сюди, і якщо ні в чому не признається – випущу й звелю відвезти до тебе, а ти вже доведеш до кінця цю справу в полку.
Тільки-но фельдкурат пішов, слідчий Берніс наказав привести Швейка; але тому довелося чекати біля дверей, бо з управління поліції прийшла телефонограма, в якій повідомлялося, що потрібний матеріал до обвинувачення № 7267 (справа піхотинця Майкснера), прийнятий до канцелярії № 1 за підписом капітана Лінгарта.
Швейк тим часом оглядав кабінет слідчого. Не можна сказати, щоб обстановка його справляла дуже приємне враження, особливо фотографії, розвішані по стінах. Вони відтворювали різноманітні екзекуції, вчинені армією в Галичині й Сербії. Це були мистецькі знімки спалених хат і дерев, гілля яких згиналося під вагою повішених. Особливо гарною була фотографія з Сербії – повішена родина: маленький хлопчик, батько й мати. Двоє солдатів із багнетами охороняють дерево зі страченими, а якийсь офіцер гордовито, мов переможець, стоїть на передньому плані й палить цигарку. По другий бік, на задньому плані, видно польову кухню в розпалі роботи.
– То як же нам бути, Швейку? – поцікавився слідчий Берніс, поклавши телефонограму в папку зі справою. – Що ви накоїли? Признаєтеся чи, може, чекатимете, аж поки на вас буде складено звинувачувальний акт? Так далі не піде. Не думайте, що ви перед якимось судом, де вас допитують цивільні телепні. У нас суд військовий, K. und K. Militärgericht[113]. Врятувати вас від суворої та справедливої кари може тільки ваше відверте зізнання.
Ревізор Берніс мав свій метод на випадок втрати матеріалів проти обвинуваченого. Проте, як бачите, в цьому методі не було нічого особливого, тому не доводилося дивуватись, коли результати такого слідства й допиту завжди дорівнювали нулю.
І тоді слідчий Берніс вважав себе настільки далекоглядним, що, коли не мав матеріалу проти обвинуваченого, не знав, у чому його обвинувачують і за що той сидить у гарнізонній тюрмі, він уважно спостерігав за поведінкою та фізіономією допитуваного в’язня й на підставі цього вигадував причину ув’язнення.
Його проникливість і знання людей були такими глибокими, що одного цигана, який потрапив зі свого полку в гарнізонну тюрму за крадіжку кількох дюжин білизни (він був помічником комірника на складі), Берніс обвинуватив у політичному злочині, – мовляв, той десь у шинку говорив із солдатами про створення самостійної національної держави із земель королівства Чеського і Словаччини під егідою короля-слов’янина.
– У нас є документи, – сказав він нещасному циганові, – і вам не залишається нічого іншого, як тільки признатися, в якому шинку ви це говорили, з якого полку були солдати, що вас слухали, та коли це сталось.
Бідолашний циган видумав і дату, і шинок, і з якого полку були його імовірні слухачі, а дорогою з допиту до гарнізонної тюрми просто втік.
– Ви не хочете ні в чому признаватись? – спитав слідчий Берніс, бо Швейк мовчав, як пень. – Ви не хочете повідомити, чому ви тут опинилися, за що вас посадили? Принаймні мені ви могли б сказати це, доки я сам не сказав. Попереджую ще раз, признайтесь. Це ж краще для вас, бо полегшить слідство й зменшить покарання. Щодо цього, то в нас так само, як і у цивільних судах.
– Насмілюсь доповісти, – відізвався Швейк добродушним голосом, – що я тут, у гарнізоні, як знайда.
– Тобто як?
– Насмілюсь доповісти, я це можу пояснити дуже просто. На нашій вулиці живе один вугляр, у нього був ні в чому не винний дворічний хлопчик. Одного разу хлопчик пішки забрів з Віноградів аж до Лібені[114], сів на тротуарі, там його поліцай і надибав. Він завів хлопчика до комісаріату, де цю дворічну дитину замкнули. Як бачите, хлопчик був ні в чому не винний, а проте його все ж посадили. А якби він умів говорити, а хтось його запитав, за що він сидить, він однаково не зміг би відповісти. І зі мною вийшло щось подібне. Я теж такий знайда.
Пронизливий погляд слідчого ковзнув по Швейковій постаті, по обличчю й розбився об них. Усе Швейкове єство променіло такою байдужістю й невинністю, що Берніс почав роздратовано походжати канцелярією, й хто зна, чим би все це скінчилося для Швейка, коли б слідчий не пообіцяв послати його фельдкуратові. Нарешті Берніс знову зупинився біля свого столу.
– Слухайте, – сказав він Швейкові, який байдуже розглядався навколо. – Тільки ще раз наверніться мені під руку, – довго мене не забудете! Відведіть його!
Поки Швейка відводили назад до шістнадцятки, слідчий Берніс викликав до себе наглядача Славіка.
– Аж до остаточного вирішення, – наказав він коротко, – Швейк надсилається в розпорядження пана фельдкурата Каца. Приготувати папери на звільнення та з двома конвойними відвести до пана фельдкурата.
– Чи накажете відвести його в кайданах, пане надпоручику?
Слідчий грюкнув кулаком по столу:
– Бовдуре! Я ж вам ясно сказав, приготувати папери на звільнення.
І все, що назбиралося за день у душі слідчого: і капітан Лінгарт, і Швейк, – вилилось бурхливим потоком на наглядача й завершилося словами:
– А тепер розумієте, що ви коронований віслюк?
Так годилося б називати лише королів і цісарів, але навіть і звичайний наглядач – особа некоронована – не був задоволений таким звертанням. Виходячи від слідчого, він копнув в’язня, який прибирав у коридорі.
Щодо Швейка, то наглядач вирішив залишити його бодай на одну ніч у гарнізонній в’язниці, хай ще зазнає втіхи.
Ніч, проведена в гарнізонній тюрмі, завжди викликає приємні спогади. Поряд із шістнадцяткою містився карцер-одиночка, похмура діра, звідки й цієї ночі розлягалося виття замкненого солдата, що йому фельдфебель Ржепа з наказу штабного наглядача Славіка ламав ребра за якусь дисциплінарну провину.
Коли виття вщухло, в шістнадцятій стало чути тільки потріскування знайдених у білизні вошей, які потрапили під нігті в’язнів.
Над дверима, в заглибленні стіни, стояла гасова лампа з дротяною запобіжною сіткою. Лампа світила тьмяно й коптіла. Запах гасу змішувався з природними випарами людських немитих тіл і смородом параші. Після кожного користування параша відкривала свою поверхню, випускаючи нову хвилю смороду в шістнадцятку.
Недоброякісна їжа утруднювала процес травлення, й більшість людей страждала від накопичення газів, які випускалися в нічну тишу. В’язні перегукувались один із одним тими сигналами, супроводжуваними всілякими жартами. У коридорах чулися розмірені кроки вартових, коли-не-коли у дверях відчинялося віконце й в нього зазирав наглядач.
З середніх нар линула тиха розповідь.
– Мене перевели сюди після невдалої втечі. Раніше я сидів у дванадцятій камері. Там ніби тримають за легші провини. Одного разу привели до нас сільського дядька. Цей голубчик дістав чотирнадцять діб за те, що приймав до себе на нічліг вояків. Спочатку думали – політична змова, але потім виявилося, що він робив це за гроші. Селянина мали посадити поміж дрібними злочинцями, але там було вже повнісінько, й він потрапив до нас. Якого тільки добра він не приніс із собою з дому, і чого йому не напередавали! Йому дозволили чомусь харчуватися власними продуктами на додаток до тюремної їжі. І палити дозволили. Приніс він із собою дві шинки, величезну хлібину, яйця, масло, цигарки, тютюн – одне слово, все, чого душа забажає, й все він тримав у двох торбах. Цей дурило збирався усе те зжерти сам. Навіть не здогадався поділитися з нами, як чинили інші, коли щось діставали. А коли ми почали у нього випрошувати, він, скнара бісова, все відмовлявся та відмовлявся. Він, мовляв, сидітиме тут чотирнадцять днів і може зіпсувати собі шлунок тією капустою та гнилою картоплею, що нам дають на обід. Він обіцяв віддавати нам усю тюремну страву й тюремний хліб, бо вони, мовляв, його не цікавлять. «Діліться, – каже, – поміж собою або міняйтеся по черзі». І знаєте, такий був панський цуцик, що навіть не хотів сідати на парашу, а чекав наступного дня, аби на прогулянці зробити це у вбиральні. Це розпещене створіння принесло з собою навіть туалетний папір. Ми йому сказали, що нам начхати на ту його порцію. І терпіли день, другий, третій. Чолов’яга жер шинку, мастив хліб маслом, лупив яйця, одним словом, жив, як у Бога за пазухою. Курив сигарети й не хотів навіть дати комусь бодай хоч раз затягнутись. Вам, казав, заборонено курити, і якщо наглядач побачить, то йому, мовляв, нагорить. Так ми терпіли три дні. А на четвертий день вночі з ним і порахувались. Вранці скнара прокидається, – а я вам забув сказати, що він завжди вранці, вдень і ввечері, перед тим як напхатися, молився. Довго молився. Отже, й тепер помолився й давай нишпорити по своїх торбах під нарами.
Торби лежали на місці, але були сплющені й зморщені, мов висушена слива. Бідолаха почав репетувати, що його обікрали, що там залишився тільки туалетний папір. Спочатку він думав, що ми жартуємо, просто все поховали кудись. І каже нам, та ще так весело: «Гей ви, шалапути, ви ж однаково мені все повернете, але ніде правди діти, гарно у вас це вийшло». Серед нас був один із Лібеня, ось він і каже: «Знаєте що, дядьку, ви з головою накрийтеся рядном і рахуйте до десяти, а потім визирніть й загляньте у свої торби». Скупиндра накрився, як слухняний хлопчик, і рахує: «Один, два, три…» А лібенчанин йому знову: «Не так швидко, не так швидко, лічіть повільніше». А той під рядном і справді почав рахувати прокволом, із перервами: «Один, два, три…» Коли відрахував до десяти, зліз із нар, заглянув у торби та як зарепетує: «Ісусе Христе, люди добрі! Таж вони порожні, як і були!» Треба було бачити його дурнувату пику! Ми всі мало не луснули зо сміху. А лібенчанин каже: «Ану, спробуйте ще раз!» І хоч вірте, хоч ні – мурмило так від усього того отетерів, що спробував ще раз, але, знов не знайшовши в торбах анічогісінько, крім туалетного паперу, почав гамселити в двері й горлати: «Мене обікрали, мене пограбували! Рятуйте! Відчиніть! Ради Бога, відчиніть!» Тієї ж миті до камери збіглися охоронники, покликали штабного наглядача й фельдфебеля Ржепу. Ми всі в один голос кажемо, що він з глузду з’їхав. Учора до пізньої ночі жер, аж поки все не ум’яв. А той тільки плаче і безперестанку своєї торочить: «Бодай крихти повинні б лишитися!» Почали наглядачі шукати крихти, але так і не знайшли, бо й ми ж не в тім’я биті: те, що самі не зжерли, послали «поштою» по мотузці на другий поверх. Так нам нічого й не змогли довести, хоч той йолоп без упину торочив: «Таж крихти повинні десь бути». Цілий день він нічого не жер, а приглядався, хто що їсть і чи не курить. А наступного дня спочатку не торкався тюремної їжі, але вже ввечері наминав собі на здоров’ячко і капусту, і гнилу картоплю, аж за вухами лящало. Тільки що не молився, як уперше, коли брався до шинки та яєць. Потім одному з нас поталанило дістати з волі «Драмки»[115] й ось тоді він із нами вперше заговорив, мовляв, дайте хоч разок затягнутися, але ми йому дідька лисого дали.
– А я вже боявся, що ви йому кінець кінцем таки дали покурити, – сказав Швейк, – ви б цим зіпсували все оповідання. Таке благородство буває тільки в романах, але в гарнізонній тюрмі в тих умовах подібне було б просто дурістю.
– А ви його не висповідали потемки? – почувся чийсь голос.
– Ні, про це забули.
Розпочалися тихі дебати, чи варто було його на додаток ще й віддухопелити. Більшість була «за».
Розмови помалу втихали. Арештанти засинали, шкреблися під пахвами, чухали груди, живіт, де в білизні найбільше заводяться воші. Засинали, натягаючи завошивлені рядна на голову, щоб не заважало світло гасової лампи.
О восьмій годині ранку Швейка викликали й наказали йти до канцелярії.
– З лівого боку біля дверей канцелярії є плювальниця, куди кидають недопалки, – повчав Швейка один із в’язнів.
– А на другому поверсі ти теж ітимеш повз плювальницю. Замітають коридори аж о дев’ятій, то, мабуть, там дещо буде.
Але Швейк не виправдав їхніх надій. До шістнадцятки він більше не повернувся. Дев’ятнадцять підштанків з приводу цього робили найрізноманітніші припущення. Один веснянкуватий ополченець із найбуйнішою фантазією розпустив чутку, ніби Швейк застрелив свого капітана і його сьогодні повели на Мотольський плац на страту.
Глава X
І
– Так собі, – відповів слідчий Берніс, – переплутали мені всі матеріали, а тепер сам нечистий не розбере. Вчора я послав начальству вже опрацьований матеріал про одного типа, обвинуваченого в заколоті, а мені все повернули назад, бо, мовляв, у цьому випадку йдеться не про бунт, а про крадіжку бляшанки консервів. Окрім цього, я поставив на справі не той номер, що слід. Як вони до того додлубались, один Бог знає.
Ревізор сплюнув.
– Ти ще ходиш грати в карти? – спитав фельдкурат.
– Я здорово програвся. Востаннє ми грали з тим лисим полковником у макао, і все пішло як бісові в пельку. Але, скажу тобі, я нагледів таку дівчинку… А ти що поробляєш, святий отче?
– Мені потрібен денщик, – сказав фельдкурат, – останнім часом у мене служив один старий бухгалтер, без вищої освіти, але тварюка – перший клас. Увесь час тільки скиглив і молився, щоб його Бог уберіг, то я його й послав з марш-батальйоном на фронт. Кажуть, той батальйон вибили до ноги. Потім мені прислали якогось хитруна, і той нічого не робив, тільки сидів у шинку та пив за мій рахунок. Цей був ще так-сяк стерпний, але в нього пітніли ноги. Отож я і його відправив з маршбатальйоном. А сьогодні на проповіді я нагледів одного мугиряку, що задля сміху розридався. Ось такого мені й потрібно. Прізвище його Швейк, а сидить у шістнадцятій. Хотів би я знати, за що його посадили й чи не можна було б мені якось цього типа звідтіль витягти.
Слідчий почав шукати по шухлядах справу Швейка. Шукав, шукав, але, як завжди, не міг нічого знайти.
– Мабуть, вони в капітана Лінгарта, – сказав він нарешті. – Біс його знає, куди пропадають усі ті документи! Мабуть, я їх надіслав Лінгартові. Зараз йому зателефоную. Алло, говорить слідчий надпоручик Берніс. Пане капітане, пробачте, чи не маєте ви там у себе паперів на такого собі Швейка? Що кажете? Швейк мусить бути в мене? Дуже дивно… Кажете, я їх сам у вас забрав? Їй-богу, дивно. Сидить у шістнадцятій… Так, я знаю, пане капітане, що шістнадцятка моя, але я гадав, що Швейкові папери валяються десь у вас. Просите таким тоном з вами не розмовляти? У вас, кажете, нічого не валяється? Алло… Алло…
Слідчий Берніс сів за стіл і заходився обурюватись непорядками у веденні слідства. Між ним і капітаном Лінгартом уже давно точилася ворожнеча, й обидва в ній були дуже послідовні. Якщо документ, призначений Лінгартові, потрапляв до рук Берніса, Берніс запроторював його так, що й чорти кінців не відшукали б, Лінгарт робив те саме з паперами Берніса. Так само зникали кудись і додатки до справ.[112]
(Швейкові папери знайшлися в архіві військового суду аж після перевороту з таким висновком: «Збирався скинути маску лицемірства й публічно виступити проти нашого монарха та нашої держави». Документи запхнули у справу якогось Йозефа Коуделі. На конверті стояв хрестик, а під ним: «Виконано», – і дата.)
– Нічого не вдієш. Швейк загубився, – сказав слідчий Берніс. – Накажу викликати його сюди, і якщо ні в чому не признається – випущу й звелю відвезти до тебе, а ти вже доведеш до кінця цю справу в полку.
Тільки-но фельдкурат пішов, слідчий Берніс наказав привести Швейка; але тому довелося чекати біля дверей, бо з управління поліції прийшла телефонограма, в якій повідомлялося, що потрібний матеріал до обвинувачення № 7267 (справа піхотинця Майкснера), прийнятий до канцелярії № 1 за підписом капітана Лінгарта.
Швейк тим часом оглядав кабінет слідчого. Не можна сказати, щоб обстановка його справляла дуже приємне враження, особливо фотографії, розвішані по стінах. Вони відтворювали різноманітні екзекуції, вчинені армією в Галичині й Сербії. Це були мистецькі знімки спалених хат і дерев, гілля яких згиналося під вагою повішених. Особливо гарною була фотографія з Сербії – повішена родина: маленький хлопчик, батько й мати. Двоє солдатів із багнетами охороняють дерево зі страченими, а якийсь офіцер гордовито, мов переможець, стоїть на передньому плані й палить цигарку. По другий бік, на задньому плані, видно польову кухню в розпалі роботи.
– То як же нам бути, Швейку? – поцікавився слідчий Берніс, поклавши телефонограму в папку зі справою. – Що ви накоїли? Признаєтеся чи, може, чекатимете, аж поки на вас буде складено звинувачувальний акт? Так далі не піде. Не думайте, що ви перед якимось судом, де вас допитують цивільні телепні. У нас суд військовий, K. und K. Militärgericht[113]. Врятувати вас від суворої та справедливої кари може тільки ваше відверте зізнання.
Ревізор Берніс мав свій метод на випадок втрати матеріалів проти обвинуваченого. Проте, як бачите, в цьому методі не було нічого особливого, тому не доводилося дивуватись, коли результати такого слідства й допиту завжди дорівнювали нулю.
І тоді слідчий Берніс вважав себе настільки далекоглядним, що, коли не мав матеріалу проти обвинуваченого, не знав, у чому його обвинувачують і за що той сидить у гарнізонній тюрмі, він уважно спостерігав за поведінкою та фізіономією допитуваного в’язня й на підставі цього вигадував причину ув’язнення.
Його проникливість і знання людей були такими глибокими, що одного цигана, який потрапив зі свого полку в гарнізонну тюрму за крадіжку кількох дюжин білизни (він був помічником комірника на складі), Берніс обвинуватив у політичному злочині, – мовляв, той десь у шинку говорив із солдатами про створення самостійної національної держави із земель королівства Чеського і Словаччини під егідою короля-слов’янина.
– У нас є документи, – сказав він нещасному циганові, – і вам не залишається нічого іншого, як тільки признатися, в якому шинку ви це говорили, з якого полку були солдати, що вас слухали, та коли це сталось.
Бідолашний циган видумав і дату, і шинок, і з якого полку були його імовірні слухачі, а дорогою з допиту до гарнізонної тюрми просто втік.
– Ви не хочете ні в чому признаватись? – спитав слідчий Берніс, бо Швейк мовчав, як пень. – Ви не хочете повідомити, чому ви тут опинилися, за що вас посадили? Принаймні мені ви могли б сказати це, доки я сам не сказав. Попереджую ще раз, признайтесь. Це ж краще для вас, бо полегшить слідство й зменшить покарання. Щодо цього, то в нас так само, як і у цивільних судах.
– Насмілюсь доповісти, – відізвався Швейк добродушним голосом, – що я тут, у гарнізоні, як знайда.
– Тобто як?
– Насмілюсь доповісти, я це можу пояснити дуже просто. На нашій вулиці живе один вугляр, у нього був ні в чому не винний дворічний хлопчик. Одного разу хлопчик пішки забрів з Віноградів аж до Лібені[114], сів на тротуарі, там його поліцай і надибав. Він завів хлопчика до комісаріату, де цю дворічну дитину замкнули. Як бачите, хлопчик був ні в чому не винний, а проте його все ж посадили. А якби він умів говорити, а хтось його запитав, за що він сидить, він однаково не зміг би відповісти. І зі мною вийшло щось подібне. Я теж такий знайда.
Пронизливий погляд слідчого ковзнув по Швейковій постаті, по обличчю й розбився об них. Усе Швейкове єство променіло такою байдужістю й невинністю, що Берніс почав роздратовано походжати канцелярією, й хто зна, чим би все це скінчилося для Швейка, коли б слідчий не пообіцяв послати його фельдкуратові. Нарешті Берніс знову зупинився біля свого столу.
– Слухайте, – сказав він Швейкові, який байдуже розглядався навколо. – Тільки ще раз наверніться мені під руку, – довго мене не забудете! Відведіть його!
Поки Швейка відводили назад до шістнадцятки, слідчий Берніс викликав до себе наглядача Славіка.
– Аж до остаточного вирішення, – наказав він коротко, – Швейк надсилається в розпорядження пана фельдкурата Каца. Приготувати папери на звільнення та з двома конвойними відвести до пана фельдкурата.
– Чи накажете відвести його в кайданах, пане надпоручику?
Слідчий грюкнув кулаком по столу:
– Бовдуре! Я ж вам ясно сказав, приготувати папери на звільнення.
І все, що назбиралося за день у душі слідчого: і капітан Лінгарт, і Швейк, – вилилось бурхливим потоком на наглядача й завершилося словами:
– А тепер розумієте, що ви коронований віслюк?
Так годилося б називати лише королів і цісарів, але навіть і звичайний наглядач – особа некоронована – не був задоволений таким звертанням. Виходячи від слідчого, він копнув в’язня, який прибирав у коридорі.
Щодо Швейка, то наглядач вирішив залишити його бодай на одну ніч у гарнізонній в’язниці, хай ще зазнає втіхи.
Ніч, проведена в гарнізонній тюрмі, завжди викликає приємні спогади. Поряд із шістнадцяткою містився карцер-одиночка, похмура діра, звідки й цієї ночі розлягалося виття замкненого солдата, що йому фельдфебель Ржепа з наказу штабного наглядача Славіка ламав ребра за якусь дисциплінарну провину.
Коли виття вщухло, в шістнадцятій стало чути тільки потріскування знайдених у білизні вошей, які потрапили під нігті в’язнів.
Над дверима, в заглибленні стіни, стояла гасова лампа з дротяною запобіжною сіткою. Лампа світила тьмяно й коптіла. Запах гасу змішувався з природними випарами людських немитих тіл і смородом параші. Після кожного користування параша відкривала свою поверхню, випускаючи нову хвилю смороду в шістнадцятку.
Недоброякісна їжа утруднювала процес травлення, й більшість людей страждала від накопичення газів, які випускалися в нічну тишу. В’язні перегукувались один із одним тими сигналами, супроводжуваними всілякими жартами. У коридорах чулися розмірені кроки вартових, коли-не-коли у дверях відчинялося віконце й в нього зазирав наглядач.
З середніх нар линула тиха розповідь.
– Мене перевели сюди після невдалої втечі. Раніше я сидів у дванадцятій камері. Там ніби тримають за легші провини. Одного разу привели до нас сільського дядька. Цей голубчик дістав чотирнадцять діб за те, що приймав до себе на нічліг вояків. Спочатку думали – політична змова, але потім виявилося, що він робив це за гроші. Селянина мали посадити поміж дрібними злочинцями, але там було вже повнісінько, й він потрапив до нас. Якого тільки добра він не приніс із собою з дому, і чого йому не напередавали! Йому дозволили чомусь харчуватися власними продуктами на додаток до тюремної їжі. І палити дозволили. Приніс він із собою дві шинки, величезну хлібину, яйця, масло, цигарки, тютюн – одне слово, все, чого душа забажає, й все він тримав у двох торбах. Цей дурило збирався усе те зжерти сам. Навіть не здогадався поділитися з нами, як чинили інші, коли щось діставали. А коли ми почали у нього випрошувати, він, скнара бісова, все відмовлявся та відмовлявся. Він, мовляв, сидітиме тут чотирнадцять днів і може зіпсувати собі шлунок тією капустою та гнилою картоплею, що нам дають на обід. Він обіцяв віддавати нам усю тюремну страву й тюремний хліб, бо вони, мовляв, його не цікавлять. «Діліться, – каже, – поміж собою або міняйтеся по черзі». І знаєте, такий був панський цуцик, що навіть не хотів сідати на парашу, а чекав наступного дня, аби на прогулянці зробити це у вбиральні. Це розпещене створіння принесло з собою навіть туалетний папір. Ми йому сказали, що нам начхати на ту його порцію. І терпіли день, другий, третій. Чолов’яга жер шинку, мастив хліб маслом, лупив яйця, одним словом, жив, як у Бога за пазухою. Курив сигарети й не хотів навіть дати комусь бодай хоч раз затягнутись. Вам, казав, заборонено курити, і якщо наглядач побачить, то йому, мовляв, нагорить. Так ми терпіли три дні. А на четвертий день вночі з ним і порахувались. Вранці скнара прокидається, – а я вам забув сказати, що він завжди вранці, вдень і ввечері, перед тим як напхатися, молився. Довго молився. Отже, й тепер помолився й давай нишпорити по своїх торбах під нарами.
Торби лежали на місці, але були сплющені й зморщені, мов висушена слива. Бідолаха почав репетувати, що його обікрали, що там залишився тільки туалетний папір. Спочатку він думав, що ми жартуємо, просто все поховали кудись. І каже нам, та ще так весело: «Гей ви, шалапути, ви ж однаково мені все повернете, але ніде правди діти, гарно у вас це вийшло». Серед нас був один із Лібеня, ось він і каже: «Знаєте що, дядьку, ви з головою накрийтеся рядном і рахуйте до десяти, а потім визирніть й загляньте у свої торби». Скупиндра накрився, як слухняний хлопчик, і рахує: «Один, два, три…» А лібенчанин йому знову: «Не так швидко, не так швидко, лічіть повільніше». А той під рядном і справді почав рахувати прокволом, із перервами: «Один, два, три…» Коли відрахував до десяти, зліз із нар, заглянув у торби та як зарепетує: «Ісусе Христе, люди добрі! Таж вони порожні, як і були!» Треба було бачити його дурнувату пику! Ми всі мало не луснули зо сміху. А лібенчанин каже: «Ану, спробуйте ще раз!» І хоч вірте, хоч ні – мурмило так від усього того отетерів, що спробував ще раз, але, знов не знайшовши в торбах анічогісінько, крім туалетного паперу, почав гамселити в двері й горлати: «Мене обікрали, мене пограбували! Рятуйте! Відчиніть! Ради Бога, відчиніть!» Тієї ж миті до камери збіглися охоронники, покликали штабного наглядача й фельдфебеля Ржепу. Ми всі в один голос кажемо, що він з глузду з’їхав. Учора до пізньої ночі жер, аж поки все не ум’яв. А той тільки плаче і безперестанку своєї торочить: «Бодай крихти повинні б лишитися!» Почали наглядачі шукати крихти, але так і не знайшли, бо й ми ж не в тім’я биті: те, що самі не зжерли, послали «поштою» по мотузці на другий поверх. Так нам нічого й не змогли довести, хоч той йолоп без упину торочив: «Таж крихти повинні десь бути». Цілий день він нічого не жер, а приглядався, хто що їсть і чи не курить. А наступного дня спочатку не торкався тюремної їжі, але вже ввечері наминав собі на здоров’ячко і капусту, і гнилу картоплю, аж за вухами лящало. Тільки що не молився, як уперше, коли брався до шинки та яєць. Потім одному з нас поталанило дістати з волі «Драмки»[115] й ось тоді він із нами вперше заговорив, мовляв, дайте хоч разок затягнутися, але ми йому дідька лисого дали.
– А я вже боявся, що ви йому кінець кінцем таки дали покурити, – сказав Швейк, – ви б цим зіпсували все оповідання. Таке благородство буває тільки в романах, але в гарнізонній тюрмі в тих умовах подібне було б просто дурістю.
– А ви його не висповідали потемки? – почувся чийсь голос.
– Ні, про це забули.
Розпочалися тихі дебати, чи варто було його на додаток ще й віддухопелити. Більшість була «за».
Розмови помалу втихали. Арештанти засинали, шкреблися під пахвами, чухали груди, живіт, де в білизні найбільше заводяться воші. Засинали, натягаючи завошивлені рядна на голову, щоб не заважало світло гасової лампи.
О восьмій годині ранку Швейка викликали й наказали йти до канцелярії.
– З лівого боку біля дверей канцелярії є плювальниця, куди кидають недопалки, – повчав Швейка один із в’язнів.
– А на другому поверсі ти теж ітимеш повз плювальницю. Замітають коридори аж о дев’ятій, то, мабуть, там дещо буде.
Але Швейк не виправдав їхніх надій. До шістнадцятки він більше не повернувся. Дев’ятнадцять підштанків з приводу цього робили найрізноманітніші припущення. Один веснянкуватий ополченець із найбуйнішою фантазією розпустив чутку, ніби Швейк застрелив свого капітана і його сьогодні повели на Мотольський плац на страту.
Глава X
Швейк денщиком у фельдкурата
І
І знову починається Швейкова одіссея під почесним ескортом двох солдатів з багнетами, які мали припровадити його до фельдкурата.
Конвоїри взаємно доповнювали один одного. Перший з них був сухорлявий довгань, другий – маленький і гладкий. Довгань кульгав на праву ногу, коротун – на ліву. Обидва служили в тилу, бо ще перед війною їх зовсім звільнили від військової служби.
Вони поважно йшли бруком біля тротуару, інколи скоса позираючи на Швейка. Той ішов поміж ними й козиряв направо і наліво. Його цивільний одяг загубився на складі гарнізонної тюрми разом з військовим кашкетом, у якому він пішов до армії. Отож перед звільненням йому видали стару військову форму, що раніше належала якомусь череваневі, на цілу голову вищому за Швейка.
У штани, в які він убрався, могли б улізти три Швейки. Нескінченні зборки від ніг і мало не до шиї, куди сягали штани, мимохіть збуджували подив прохожих. Величезна, полатана на ліктях, брудна і заяложена гімнастерка теліпалася на ньому, як на городньому опудалі. Штани висіли на Швейкові, мов на клоуні в цирку. Військовий кашкет, який у гарнізонній тюрмі йому теж замінили, з’їхав аж за вуха.
На посмішки глядачів Швейк відповідав м’яким усміхом і теплим поглядом своїх лагідних очей.
Так ішли вони до Карліна, де мешкав фельдкурат.
Першим заговорив до Швейка товстун. Вони саме були на Мaлій Стрaні під портиком.
– Ти звідкіля? – спитав він.
– З Праги.
– А не втечеш від нас?
У розмову втрутився сухорлявий довгань. Дивне явище: коли маленькі товстуни звичайно бувають добродушними оптимістами, то люди худі й довготелесі – переважно скептиками.
Тому довгий сказав маленькому:
– Звичайно, якби міг, утік би.
– А на якого біса йому тікати? – озвався маленький. – Так чи так, він – на волі, з гарнізонної тюрми звільнений. Це я й несу ось тут, у пакеті, для фельдкурата.
– А що в ньому? – спитав довгань.
– Не знаю.
– От бач, не знаєш, а балакаєш… Карлів міст вони пройшли мовчки. Але на Карловій вулиці товстун знову заговорив до Швейка:
– Ти не знаєш, нащо ми ведем тебе до фельдкурата?
– На сповідь, – байдуже відповів Швейк, – завтра мене вішатимуть. Це завжди так робиться, і таку процедуру називають духовною розрадою.
– А за що тебе, так би мовити, теє?.. – обережно спитав довгань, тоді як товстун співчутливо поглянув на Швейка. Обидва були сільські ремісники й батьки родин.
– Не знаю, – відповів Швейк, добродушно всміхаючись. – Я нічого не знаю, мабуть, така вже доля.
– Либонь, тобі така нещаслива планета вийшла, – співчутливо, із знанням справи зауважив маленький. – У нас в Ясенній біля Йозефова ще за прусської війни теж повісили одного. Прийшли по нього, нічого йому не сказали і в Йозефові повісили.
– А по-моєму, – сказав скептично довготелесий, – так, ні сіло ні впало, не вішають. Мусить же бути якась причина, щоб усе це обґрунтувати.
– Коли немає війни, – зазначив Швейк, – воно обґрунтовується, але під час війни хто зважатиме на якусь одну людину. Однаково, чи загине на фронті, чи вдома її повісять. Пішки чи за возом – один дідько.
– Послухай-но, чи ти, бува, не пхав носа до тієї політики? – спитав довгань. З його тону видно було, що в нього прокидається симпатія до Швейка.
– Ще й до якої політики! – усміхнувся Швейк.
– А чи ти часом не національний соціаліст[116]? Тепер товстун став обережний і втрутився в розмову.
– А що нам до нього? – сказав він. – Дивіться, всюди повно людей, і всі витріщаються на нас. Коли б принаймні ми могли в якомусь під’їзді зняти багнети, щоб не так упадати в очі. Ти не втечеш? А то ми матимемо неприємності. Правда ж, Тоніку? – звернувся він до довганя; той тихо промовив:
– Багнети можна було б зняти. Адже він наш.
Тонік перестав бути скептиком і сповнився співчуттям до Швейка.
Вони знайшли під’їзд, де зняли багнети, і товстун дозволив Швейкові йти поруч нього.
– Ти б, може, закурив, га? – спитав він. – А чи… – Він хотів спитати: «А чи дадуть тобі покурити, перш ніж повісять!» – але не докінчив речення, відчуваючи, що це було б нетактовно.
Вони закурили, і конвоїри почали розповідати Швейкові про свої родини, які живуть в районі Градец Кралове, про жінок, дітей, про шматок поля, про єдину корівчину.
– Пити хочеться, – заявив Швейк. Довгань і малий перезирнулися.
– Десь на один кухоль і ми знайшли б, – сказав малий, відчуваючи, що довгань не проти. – Але куди-небудь так, щоб не впадало в вічі.
– Ходімо в «Куклік»[117], – запропонував Швейк, – гвинтівки можна лишити в кухні, шинкарем там Серабона, сокіл[118], його можете не боятися. Там грає скрипка і гармонія, – говорив він далі, – заходять туди і вуличні дівчата та інші пристойні люди, яких не пускають в «репрезентяк».[119]
Довгань ще раз перезирнувся з малим і сказав:
– Що ж, ходімо, до Карліна ще далеко.
Дорогою Швейк розповідав їм різні анекдоти; вони прийшли в «Куклік» у доброму настрої і все зробили так, як порадив Швейк. Гвинтівки сховали на кухні й зайшли до залу, де скрипка і гармонія наповнювали все приміщення звуками улюбленої пісні «На Панкраці є горбочок, там алея, як шнурочок…».
Якась дівчина сиділа на колінах у підтоптаного на вигляд молодика з рівненьким проділом і співала хрипким голосом: «Я нагледів дівчиноньку, та у неї інший є».
За одним столиком спав п’яний торгівець сардинами. Вряди-годи він прокидався, грюкав кулаком об стіл і бурмотів: «Так не годиться!» І знову засинав. За більярдом під дзеркалом сиділо ще троє дівчат, що гукали якомусь залізничному кондукторові: «Кавалере, почастуйте нас вермутом!» Біля музикантів двоє сварилися, з’ясовуючи, чи зацапав учора патруль якусь Марженку, чи ні. Один казав, що бачив це на власні очі, а другий запевняв, що вона пішла переспати з якимось солдатом у готель «Вальшум».
Біля самих дверей сидів солдат із кількома цивільними й розповідав їм, як його поранили в Сербії. У нього була перев’язана рука і повні кишені сигарет, які він дістав від співрозмовників. Він усе говорив, що не може більше пити, а один з цієї компанії, лисий дідок, безперестанно його заохочував:
– Та пийте, пийте, солдатику, хто зна, чи ще колись зустрінемось. Замовити для вас якусь пісню? Ви любите «Сирітку»?
Це була улюблена пісня лисого дідка, і коли за хвилину скрипка і гармонія заквилили її, очі старого налилися слізьми, і він завів деренчливим голосом:
– Та годі ж бо! Йдіть під три чорти! Забирайтесь вже з цією своєю сиріткою!
І наперекір старому за ворожим столом почали співати:
Швейк із своїми конвоїрами зацікавлено дивилися на цю сцену.
Швейк – він часто бував тут до війни – поринув у спогади, як налітав сюди, бувало, з облавою комісар поліції Драшнер, як його боялися повії, але все ж таки складали про нього пісні, де все було навпаки.
Якось вони навіть хором заспівали:
Швейк пригадав також одного поета, який висиджував тут під дзеркалом, і під невгамовну метушню та звуки гармонії писав віршики й тут же, у «Кукліку», читав їх повіям.
Конвоїри взаємно доповнювали один одного. Перший з них був сухорлявий довгань, другий – маленький і гладкий. Довгань кульгав на праву ногу, коротун – на ліву. Обидва служили в тилу, бо ще перед війною їх зовсім звільнили від військової служби.
Вони поважно йшли бруком біля тротуару, інколи скоса позираючи на Швейка. Той ішов поміж ними й козиряв направо і наліво. Його цивільний одяг загубився на складі гарнізонної тюрми разом з військовим кашкетом, у якому він пішов до армії. Отож перед звільненням йому видали стару військову форму, що раніше належала якомусь череваневі, на цілу голову вищому за Швейка.
У штани, в які він убрався, могли б улізти три Швейки. Нескінченні зборки від ніг і мало не до шиї, куди сягали штани, мимохіть збуджували подив прохожих. Величезна, полатана на ліктях, брудна і заяложена гімнастерка теліпалася на ньому, як на городньому опудалі. Штани висіли на Швейкові, мов на клоуні в цирку. Військовий кашкет, який у гарнізонній тюрмі йому теж замінили, з’їхав аж за вуха.
На посмішки глядачів Швейк відповідав м’яким усміхом і теплим поглядом своїх лагідних очей.
Так ішли вони до Карліна, де мешкав фельдкурат.
Першим заговорив до Швейка товстун. Вони саме були на Мaлій Стрaні під портиком.
– Ти звідкіля? – спитав він.
– З Праги.
– А не втечеш від нас?
У розмову втрутився сухорлявий довгань. Дивне явище: коли маленькі товстуни звичайно бувають добродушними оптимістами, то люди худі й довготелесі – переважно скептиками.
Тому довгий сказав маленькому:
– Звичайно, якби міг, утік би.
– А на якого біса йому тікати? – озвався маленький. – Так чи так, він – на волі, з гарнізонної тюрми звільнений. Це я й несу ось тут, у пакеті, для фельдкурата.
– А що в ньому? – спитав довгань.
– Не знаю.
– От бач, не знаєш, а балакаєш… Карлів міст вони пройшли мовчки. Але на Карловій вулиці товстун знову заговорив до Швейка:
– Ти не знаєш, нащо ми ведем тебе до фельдкурата?
– На сповідь, – байдуже відповів Швейк, – завтра мене вішатимуть. Це завжди так робиться, і таку процедуру називають духовною розрадою.
– А за що тебе, так би мовити, теє?.. – обережно спитав довгань, тоді як товстун співчутливо поглянув на Швейка. Обидва були сільські ремісники й батьки родин.
– Не знаю, – відповів Швейк, добродушно всміхаючись. – Я нічого не знаю, мабуть, така вже доля.
– Либонь, тобі така нещаслива планета вийшла, – співчутливо, із знанням справи зауважив маленький. – У нас в Ясенній біля Йозефова ще за прусської війни теж повісили одного. Прийшли по нього, нічого йому не сказали і в Йозефові повісили.
– А по-моєму, – сказав скептично довготелесий, – так, ні сіло ні впало, не вішають. Мусить же бути якась причина, щоб усе це обґрунтувати.
– Коли немає війни, – зазначив Швейк, – воно обґрунтовується, але під час війни хто зважатиме на якусь одну людину. Однаково, чи загине на фронті, чи вдома її повісять. Пішки чи за возом – один дідько.
– Послухай-но, чи ти, бува, не пхав носа до тієї політики? – спитав довгань. З його тону видно було, що в нього прокидається симпатія до Швейка.
– Ще й до якої політики! – усміхнувся Швейк.
– А чи ти часом не національний соціаліст[116]? Тепер товстун став обережний і втрутився в розмову.
– А що нам до нього? – сказав він. – Дивіться, всюди повно людей, і всі витріщаються на нас. Коли б принаймні ми могли в якомусь під’їзді зняти багнети, щоб не так упадати в очі. Ти не втечеш? А то ми матимемо неприємності. Правда ж, Тоніку? – звернувся він до довганя; той тихо промовив:
– Багнети можна було б зняти. Адже він наш.
Тонік перестав бути скептиком і сповнився співчуттям до Швейка.
Вони знайшли під’їзд, де зняли багнети, і товстун дозволив Швейкові йти поруч нього.
– Ти б, може, закурив, га? – спитав він. – А чи… – Він хотів спитати: «А чи дадуть тобі покурити, перш ніж повісять!» – але не докінчив речення, відчуваючи, що це було б нетактовно.
Вони закурили, і конвоїри почали розповідати Швейкові про свої родини, які живуть в районі Градец Кралове, про жінок, дітей, про шматок поля, про єдину корівчину.
– Пити хочеться, – заявив Швейк. Довгань і малий перезирнулися.
– Десь на один кухоль і ми знайшли б, – сказав малий, відчуваючи, що довгань не проти. – Але куди-небудь так, щоб не впадало в вічі.
– Ходімо в «Куклік»[117], – запропонував Швейк, – гвинтівки можна лишити в кухні, шинкарем там Серабона, сокіл[118], його можете не боятися. Там грає скрипка і гармонія, – говорив він далі, – заходять туди і вуличні дівчата та інші пристойні люди, яких не пускають в «репрезентяк».[119]
Довгань ще раз перезирнувся з малим і сказав:
– Що ж, ходімо, до Карліна ще далеко.
Дорогою Швейк розповідав їм різні анекдоти; вони прийшли в «Куклік» у доброму настрої і все зробили так, як порадив Швейк. Гвинтівки сховали на кухні й зайшли до залу, де скрипка і гармонія наповнювали все приміщення звуками улюбленої пісні «На Панкраці є горбочок, там алея, як шнурочок…».
Якась дівчина сиділа на колінах у підтоптаного на вигляд молодика з рівненьким проділом і співала хрипким голосом: «Я нагледів дівчиноньку, та у неї інший є».
За одним столиком спав п’яний торгівець сардинами. Вряди-годи він прокидався, грюкав кулаком об стіл і бурмотів: «Так не годиться!» І знову засинав. За більярдом під дзеркалом сиділо ще троє дівчат, що гукали якомусь залізничному кондукторові: «Кавалере, почастуйте нас вермутом!» Біля музикантів двоє сварилися, з’ясовуючи, чи зацапав учора патруль якусь Марженку, чи ні. Один казав, що бачив це на власні очі, а другий запевняв, що вона пішла переспати з якимось солдатом у готель «Вальшум».
Біля самих дверей сидів солдат із кількома цивільними й розповідав їм, як його поранили в Сербії. У нього була перев’язана рука і повні кишені сигарет, які він дістав від співрозмовників. Він усе говорив, що не може більше пити, а один з цієї компанії, лисий дідок, безперестанно його заохочував:
– Та пийте, пийте, солдатику, хто зна, чи ще колись зустрінемось. Замовити для вас якусь пісню? Ви любите «Сирітку»?
Це була улюблена пісня лисого дідка, і коли за хвилину скрипка і гармонія заквилили її, очі старого налилися слізьми, і він завів деренчливим голосом:
Від сусіднього стола хтось гукнув:
Розуму набрала, і все маму звала, і все маму звала.
– Та годі ж бо! Йдіть під три чорти! Забирайтесь вже з цією своєю сиріткою!
І наперекір старому за ворожим столом почали співати:
– Франто! – покликали вони пораненого вояка, заглушивши «Сирітку» і доспівавши «Розлуку». – Кинь ти вже їх до бісового батька та ходи до нас. Плюнь на них і тягни сюди сигарети. Годі тобі розважати овечок Божих.
Розлука, розлука,
для серця розпука, розпука…
Швейк із своїми конвоїрами зацікавлено дивилися на цю сцену.
Швейк – він часто бував тут до війни – поринув у спогади, як налітав сюди, бувало, з облавою комісар поліції Драшнер, як його боялися повії, але все ж таки складали про нього пісні, де все було навпаки.
Якось вони навіть хором заспівали:
Цієї миті несподівано ввійшов Драшнер у супроводі свого почту, страшний і невблаганний. Всі сіпонулись, як куріпки від пострілу. Таємні агенти зігнали всіх докупи, і Швейк теж опинився в цій компанії, бо на свою біду, коли комісар Драшнер зажадав від нього посвідчення особи, спитав: «А чи маєте ви на це дозвіл управління поліції?»
За Драшнера-пана
Пригодонька сталась,[120]
Марженка упилась,
Його не боялась.
Швейк пригадав також одного поета, який висиджував тут під дзеркалом, і під невгамовну метушню та звуки гармонії писав віршики й тут же, у «Кукліку», читав їх повіям.