Потім прийшов ординарець і приніс пакет з повідомленням, що завтра при соборуванні в лазареті буде присутнє Товариство шляхтянок для релігійного виховання солдатів.
Це Товариство складалося з істеричок, які роздавали солдатам в госпіталях образки святих та книжечки з оповіданням про католицького солдата, який умирає за найяснішого монарха. На обкладинках був кольоровий малюночок із зображенням бойовища: всюди валяються трупи людей і коней, розбиті вози з амуніцією й гармати лафетами догори. На обрії палає село, рветься шрапнель, а на передньому плані лежить, умираючи, солдат з відірваною ногою. Над ним схиляється ангел, що приніс йому вінок з написом на стрічці: «Ще сьогодні ти будеш зі мною в раю». І солдат щасливо всміхається, немовби йому принесли морозива.
Отто Кац перечитав зміст пакета, сплюнув і подумав: «Ну й день же буде знову завтра».
Фельдкурат знав цю «банду», як він називав товариство, ще з храму Святого Ігнатія, де кілька років тому проповідував для військових. Тоді ще він багато душі вкладав у свої красномовні виступи, товариство шляхтянок звичайно розсідалося за полковником. Дві високі, худющі жінки в чорних сукнях, з чотками якось після проповіді підступили до нього й цілих дві години торочили про релігійне виховання солдатів, поки він не осатанів і не сказав: «Пробачте, ласкаві пані, але на мене чекає пан капітан на партію фербля».
– Ну, єлей ми вже придбали, – урочисто сказав Швейк, повернувшись із фірми «Полак», – конопляна олія номер три, перший ґатунок, можемо тепер вимастити нею хоч цілий батальйон. Це солідна фірма. Продає також оліфу, лаки й пензлі. Нам ще потрібний дзвіночок.
– А навіщо він здався, Швейку?
– Треба, пане фельдкурате, дорогою дзвонити, щоб, коли будемо йти з Господом Богом і з тією конопляною олією номер три, люди перед нами шапки скидали. Це так завжди робиться, і багато людей, які на цю церемонію не звертали уваги й не скидали шапок, були заарештовані. На Жижкові одного разу парафіяльний священик відлупцював сліпого, який теж не зняв шапки, а до того ж бідолаху ще й посадили, бо в суді йому довели, що він не глухонімий, а тільки сліпий, отже, чув дзеленькання дзвіночка і своєю поведінкою подавав поганий приклад, хоч це й було вночі. Це так, як на свято Тіла Господнього[152]. В інший день люди на нас навіть на звернули б уваги, а тепер будуть перед нами шапки скидати, тому, якщо, пане фельдкурате, не маєте нічого проти, я миттю принесу дзвіночок.
Діставши дозвіл, Швейк за півгодини приніс дзвіночок.
– Це з воріт заїзду «У Кржіжку», – сказав він, – коштує мені п’яти хвилин страху, і до того ж довелося чекати, бо весь час швендяли люди.
– Я йду до кав’ярні, Швейку. Якщо хто прийде, хай зачекає.
Десь за годину з’явився сивий підстаркуватий пан. Тримався він прямо і дивився суворо.
Від усієї його постаті віяло злобою й рішучістю. Дивився він так, немовби доля послала його знищити цілу нашу бідну планету, щоб і слід її загубився у всесвіті.
Добродій говорив грубим, сухим і суворим тоном.
– Він дома? Пішов, кажете, до якоїсь кав’ярні? Сказав зачекати? Гаразд. Чекатиму хоч до ранку. На кав’ярню гроші є, а борги платити нема чим. Священик! Тьху, до біса! – І він плюнув у кухні на підлогу.
– Не напльовуйте нам тут, пане, – озвався Швейк, дивлячись з цікавістю на незнайомця.
– А я ще раз плюну, отак, – уперто сказав суворий добродій, плюючи на підлогу вдруге. – Як йому не сором! Військовий священик. Ганьба!
– Якщо ви культурна людина, – застеріг його Швейк, – відучіться плювати в чужій квартирі. Чи, може, ви думаєте, що коли вибухнула світова війна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не так, ніби якийсь голодранець. Ви повинні бути чемним, говорити ввічливо і не хуліганити, ви, пришелепуватий цивіляко!
Суворий пан устав з крісла і, тремтячи від хвилювання, заговорив:
– Ви що собі дозволяєте? Ви смієте казати, що я невихована людина? То хто я, по-вашому, хто? Кажіть!..
– Нужник, ось хто ви! – випалив Швейк, дивлячись йому в очі. – Плюєте на підлогу так, наче ви в трамваї, поїзді або десь у ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять таблички, що на підлогу плювати забороняється. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, уже всюди добре знають.
Суворий незнайомець аж на виду змінився, й на адресу Швейка й фельдкурата посипався град добірної лайки.
– Ви вже виговорились? – спокійно спитав Швейк, коли пролунали останні образи: «Ви розбійники, ви обидва падлюки, – який пан, такий крам». – Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?
Але суворий добродій так уже вичерпався, що на думку йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу… і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.
А за суворим добродієм покотився сходами Швейків голос:
– Вдруге, коли виберетеся в гості до порядних людей, поводьтеся пристойно!
Суворий добродій, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попід вікнами.
Швейк відчинив вікно і стежив за ним.
Нарешті гість дочекався фельдкурата, який привів його до кімнати й посадовив навпроти себе на стілець.
Швейк мовчки приніс плювальницю і поставив її перед гостем.
– А це, Швейку, навіщо?
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, що з цим ось добродієм уже була тут невеличка неприємність через плювання на підлогу.
– Залишіть нас, Швейку, ми дещо маємо наодинці залагодити.
Швейк козирнув:
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я вас залишаю, – пішов на кухню, а в кімнаті розпочалася дуже цікава розмова.
– Ви, якщо не помиляюся, прийшли одержати гроші по тому векселю? – спитав фельдкурат свого гостя.
– Так. І надіюся…
Фельдкурат зітхнув.
– Ми часто потрапляємо в таку ситуацію, коли нам залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце – «надійся». Це один з листочків трилисника, який підносить людину над хаосом життя: віра, надія, любов.
– Я надіявся, пане фельдкурате, що сума…
– Звичайно, шановний пане, – перепинив його фельдкурат. – Можу ще раз повторити, що слово «надіятись» додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте надії. Це прекрасно – мати певний ідеал, бути невинним, чистим створінням, яке позичає гроші під вексель і має надію, що йому вчасно заплатять. Надіятися, постійно надіятися, що я виплачу вам тисячу двісті крон, коли в моїй кишені менше ста.
– Отже, ви… – затинаючись, відізвався гість.
– Так, отже, я… – відповів фельдкурат. Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.
– Пане, це шахрайство, – сказав він, підводячись.
– Заспокойтеся, шановний пане.
– Це шахрайство! – вперто вигукнув гість. – Ви зловживаєте моєю довірою!
– Пане, – сказав фельдкурат, – вам для здоров’я треба свіжого повітря. Тут надто задушно. Швейку, – гукнув він до кухні, – цей пан бажає вийти на свіже повітря!
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – озвався Швейк з кухні, – я цим паном уже раз відчиняв двері.
– Повторити! – пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.
– Дуже добре, пане фельдкурате, – сказав Швейк, повернувшись з коридора, – що ми з ним упоралися раніше, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешіце був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати зі Святого Письма, а коли кого лупцював гарапником, завжди примовляв: «Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, як битися в моєму шинку».
– Бачите, Швейку, як то буває з такою людиною, що не шанує священика, – засміявся фельдкурат. – Святий Іоанн Златоуст сказав: «Хто шанує священика, шанує Христа, хто кривдить священика, кривдить Господа Ісуса Христа, заступником якого є священик». До завтрашнього дня ми повинні добре підготуватися. Підсмажте яєчню з шинкою, зваріть пунш бордо, а потім віддамося побожним роздумам, бо, як сказано у вечірній молитві: «Милосердям Божим відвернуто всі підступи ворогів проти дому цього».
На світі існують уперті люди. До них належав і добродій, що його вже двічі викинули з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось задзвонив. Швейк пішов відчинити, за хвилину повернувся і доповів:
– Він знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ванній, аби ми могли спокійно повечеряти.
– Погано робите, Швейку, – сказав фельдкурат. – Гість у хату – Бог у хату. В давні часи на бенкети для розваги кликали блазнів-потвор. Приведіть його сюди, хай нас розважить.
Швейк за хвилину повернувся з упертим відвідувачем, який похмуро дивився поперед себе.
– Сідайте, – чемно попросив його фельдкурат. – Ми саме кінчаємо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яєчня з шинкою. Тож-бо любо бенкетувати, коли люди позичають гроші!
– По-моєму, я тут не задля сміху, – проговорив похмурий добродій, – я тут сьогодні вже втретє. Сподіваюся, тепер уже все з’ясується.
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – зауважив Швейк, – що це найсправжнісінька гідра, достеменно як той Боушек з Лібні. За один вечір його вісімнадцять разів викидали з «Екснерів», і він за кожним разом знову повертався туди, нібито «забув люльку». Пхався до того ресторану вікном, дверима, з кухні, через мур і через льох і, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Він був такий настирливий, що міг би стати міністром або депутатом. Його б там добре шанували.
Настирливий гість, ніби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив:
– Я хочу все з’ясувати й домагаюсь аби мене вислухали.
– Це вам дозволяється, – сказав фельдкурат, – говоріть, шановний пане, говоріть, скільки хочете, а ми тим часом будемо далі трапезувати. Гадаю, що це не перешкодить вашій розповіді. Швейку, подавайте на стіл!
– Як вам відомо, – сказав упертюх, – зараз шаліє війна. Я позичив вам гроші перед війною, і, коли б не було війни, я б не наполягав, щоб ви заплатили. Але я вже здорово обпікся.
Він витяг з кишені записник і вів далі:
– У мене все записано. Поручик Яната був винен мені сімсот крон, але осмілився загинути на Дрині. Поручик Прашек на російському фронті потрапив у полон, а він у мене позичив майже дві тисячі крон і не повернув. Капітан Віхтерле, який винен мені таку саму суму, дозволив власним солдатам убити себе під Равою-Руською. Поручик Махек – у сербському полоні, не повернув мені тисячу п’ятсот крон. У мене записано багато таких людей. Один із моїм незаплаченим векселем гине в Карпатах, другий преться в полон, третій топиться в Сербії, а четвертий помирає в Угорщині у шпиталі. Тепер ви розумієте мої побоювання. Якщо я не буду енергійний і немилосердний, то ця війна мене зруйнує вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожує жодна безпосередня небезпека. Так ось дивіться. – Він тицьнув фельдкуратові під ніс свій записник. – Бачите: фельдкурат Матіаш помер в інфекційній лікарні тиждень тому. Тепер мені хоч волосся рви на собі. Не повернув мені тисячу вісімсот крон і йде в холерний барак мастити єлеєм людину, з якою його нічого не зв’язувало і яка йому до дідька була потрібна.
– Це був його обов’язок, любий пане, – сказав фельдкурат. – Я завтра теж піду соборувати.
– І також до холерного бараку, – докинув Швейк, – можете піти з нами, аби на власні очі побачити, щî це значить жертвувати собою.
– Пане фельдкурате, – сказав упертюх, – повірте, що я в жахливому становищі! Невже ж війна тільки для того, щоб спровадити зі світу всіх моїх боржників?
– Коли вас призовуть до війська й ви підете на фронт, – знову зауважив Швейк, – ми обидва з паном фельдкуратом відправимо службу, щоб Цар наш Небесний зглянувся і перша ж граната вас ласкаво розірвала.
– Пане, це серйозна справа, – мовила гідра до фельдкурата. – Прошу, хай ваш слуга не пхає свого носа до наших справ. Я хочу їх нарешті скінчити.
– Дозвольте, пане фельдкурате, – озвався Швейк. – Я вас прошу таки справді наказати мені не втручатись у ваші справи, бо інакше я боронитиму ваші інтереси, як личить і як слід порядному воякові. Цей пан має рацію, коли хоче звідсіля вийти сам. Я теж не люблю непотрібних бешкетів. Я людина товариська.
– Швейку, мені вже це набридло, – сказав фельдкурат, немовби не помічаючи присутності гостя, – я думав, цей добродій розповідатиме нам якісь анекдоти, а він домагається, щоб я заборонив вам утручатися в нашу розмову, хоч вам уже довелося з ним двічі морочитись. У такий вечір, перед таким відповідальним актом, коли мені годилось би звернути всі свої почуття до Бога, він турбує мене якоюсь дурною історією про мізерні тисячу двісті крон, відвертає мене від випробування своєї совісті, від Бога і хоче ще раз почути від мене, що я йому зараз нічого не дам. Не хочу з ним далі розводитись. Не хочу псувати цього урочистого вечора. Скажіть йому, Швейку, самі: «Пан фельдкурат вам нічого не дасть».
Швейк виконав наказ, прогорлавши це гостеві на вухо.
Та впертий гість і не ворухнувся.
– Швейку, – заохочував фельдкурат, – спитайте його, чи довго він ще думає тут ґав ловити.
– Ані з місця не зрушу, поки не заплатите, – затято відповіла гідра.
Фельдкурат підвівся, підійшов до вікна і сказав:
– У такому разі, Швейку, я передаю його у ваші руки. Робіть з ним що хочете.
– Ходімте, пане, – сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече. – «Хто хоче по пиці, дістане тричі». – І він повторив свій маневр швидко і елегантно під похоронний марш, який фельдкурат вистукував на шибці.
Присвячений роздумам вечір мав кілька фаз. Фельдкурат так побожно і палко прагнув наблизитися до Бога, що о дванадцятій годині ночі з його квартири ще лунала пісня:
Соборування в шпиталі бажали прийняти двоє людей. Старий майор і банківський службовець – офіцер запасу. Обидва в Карпатах дістали кулі в живіт і тепер лежали поруч. Офіцер запасу вважав за свій обов’язок соборуватися, бо його начальник хотів соборуватись. На його думку, було б порушенням субординації відмовитися від цього. А побожний майор робив це з розрахунку, сподіваючись, що молитва зцілить його. Проте обидва померли саме в ніч перед соборуванням, і коли вранці прийшли фельдкурат зі Швейком, вони вже лежали під простирадлами з почорнілим обличчям, як усі, хто вмирає від задухи.
– Ми з такою помпою сюди їхали, пане фельдкурате, а вони нам усе зіпсували, – сердився Швейк, коли в канцелярії їх повідомили, що обидва хворі вже нічого не потребують.
І справді, вони їхали з помпою: сидячи в дрожках, Швейк видзвонював, а фельдкурат тримав у руці пляшечку з олією, загорнуту в серветку, і тією ж олією з серйозним обличчям благословляв тих перехожих, котрі скидали капелюхи. Щоправда, їх було небагато, хоча Швейк своїм дзвоником намагався здійняти неабиякий гармидер. За дрожками бігло кілька хлопчаків. Один із них причепився ззаду, а його друзі в один голос кричали: «Позаду, позаду!»
Швейк піддзвонював їм, а візник періщив батогом хлопчика. На Водічковій вулиці якась двірничка, що належала до конгрегації Діви Марії, галопом наздогнала дрожки, на льоту впіймала благословення, перехрестилась, а потім плюнула:
– Скачуть з тим Господом Богом, мов ті чорти. Так, чого доброго, і сухоти дістанеш, – і повернулася на своє місце.
Дзвоник найбільше турбував візникову кобилу. Мабуть, він нагадував їй щось із давноминулих років, бо вона все оглядалася назад і часом робила спробу затанцювати на бруківці.
Оце й була та велика помпа, про яку говорив Швейк. Фельдкурат тим часом пішов до канцелярії залагодити фінансовий бік соборування й нарахував фельдфебелю-рахівнику, що державна скарбниця винна йому майже сто п’ятдесят крон за освячену олію та дорогу.
Потім зчинилась суперечка між комендантом шпиталю і фельдкуратом, причому фельдкурат кілька разів грюкнув кулаком по столу і сказав:
– Не думайте, пане капітане, що соборують задурно. Коли драгунського офіцера відряджають на кінний завод по коней, то йому теж платять добові. Дуже шкодую, що ті двоє не дотягли до соборування. Це б коштувало на п’ятдесят крон дорожче.
Тим часом Швейк чекав у вартівні з пляшечкою, яка дуже зацікавила вояків. Хтось зауважив, що тією олією дуже добре було б чистити гвинтівки та багнети.
Якийсь молоденький солдатик із Чесько-Моравської височини, який ще вірив у Господа Бога, прохав про такі речі не говорити й не втягати святого таїнства в дискусію. Треба, мовляв, по-християнському не втрачати надії.
Старий запасний глянув на жовтодзьоба і сказав:
– Нема чого чекати, гарна надія на те, що тобі шрапнеллю голову відірве. Дим нам тільки в очі пускають. Одного разу приїхав до нас якийсь клерикальний депутат і почав розводитись про Божий мир, який сходить на землю, та про те, як Господь Бог, мовляв, не хоче війни й прагне, аби усі жили в злагоді й любилися, як брати. Ось тепер би глянути на того дурного віслюка. Тільки-но вибухнула війна, у всіх церквах відразу ж почали молитися за славу зброї, а про Бога говорять, немов про якогось начальника нашого генерального штабу, що цією війною керує й диригує. Я вже надивився на похорони з цього шпиталю, відрізані ноги й руки возять звідси цілими возами.
– А солдатів ховають голими, – докинув інший вояк, – а їхню форму натягають знову на живих, і так воно триває, мов у зачарованому колі.
– Доки не переможемо, – докинув Швейк.
– І така «офіцерська люлька» хоче перемогти, – озвався з кутка капрал. – Вас би на фронт, у траншеї, та гнати без перепочинку на багнети, на колючий дріт, на міномети. Байдикувати в тилу кожен зуміє, а от на фронті гинути – охочих чортма.
– Що ж, я теж гадаю, це дуже приємно, щоб тебе проштрикнули багнетом, – сказав Швейк. – Воно також непогано й дістати кулю в живіт, а найкраще, коли людину розірве граната і вона побачить, що ноги разом із животом якось від неї відділені, й це її так здивує, що вона вмре від несподіванки, перше ніж хтось устигне все їй пояснити.
Молоденький солдатик глибоко зітхнув. Йому шкода було свого молодого життя, жаль, що в таке дурне сторіччя народився для того, аби його зарізали, мов ту корову на бійні. І навіщо воно все? Інший вояк, за фахом учитель, немов прочитав його думки й зауважив:
– Деякі вчені пояснюють війну появою плям на сонці. Тільки-но з’явиться така пляма, завжди починає діятися щось страшне. Здобуття Карфагена…
– Залишіть при собі свою вченість, – перебив його капрал. – Підметіть краще підлогу, сьогодні ваша черга. Що нам до якоїсь там дурної плями на сонці? Та якби їх там було навіть двадцять, якого дідька я собі за них куплю?
– А ці плями на сонці, що не кажіть, не абищо, – устряв Швейк. – Якось вилізла така пляма, і мене того ж самого дня відгамселили в Нусле «У Банзетів». Відтоді, тільки-но я куди збирався, завжди наперед шукаю у газетах, чи не вилізла знов якась пляма. А якщо вона з’являлася, – прощавай, моя миленька, – я лишався вдома і чекав, поки воно минеться. Коли вулкан Монтань Пеле знищив цілий острів Мартініку, один професор писав у «Національній політиці», що вже давно звертав увагу читачів на велику пляму на сонці. Та «Національна політика» вчасно не дійшла на цей острів, і тому вони там всі й накрилися.
Тим часом фельдкурат нагорі в канцелярії зустрівся з однією дамою з Товариства шляхтянок по релігійному вихованню солдатів – старою огидною каргою, яка вже з самого ранку ходила по шпиталю й усюди роздавала образочки святих, а поранені й хворі солдати кидали їх до плювальниць.
Обходячи, вона дратувала всіх своїм дурним базіканням про те, щоб солдати щиро каялись у своїх гріхах, стали праведними, бо тільки тоді Господь Бог дасть їм по смерті царство небесне. Вона зблідла, розказуючи фельдкуратові, як ця війна, замість облагороджувати солдатів, робить із них тварюк. Там, унизу, хворі, мовляв, показували їй язика й казали у вічі, що вона «почвара» і «коза чортова».
– Das ist wirklich schrecklich, Herr Feldkurat, das Volk ist verdorben.[153]
Далі почала просторікувати про те, як вона уявляє собі релігійне виховання солдата. Лише тоді солдат хоробро воює за свого монарха, коли вірить у Бога і має релігійні почуття. Тоді він не боїться смерті, бо знає, що на нього чекає рай.
Базіка висловила ще кілька таких самих нісенітниць. З усього видно було, що вона не збирається так скоро випустити фельдкурата зі своїх рук, але той безцеремонно розпрощався.
– Їдьмо додому, Швейку! – гукнув він до вартівні. Назад поверталися без жодної помпи.
– Хай удруге соборувати їде хто хоче, – сказав фельдкурат. – Тут за кожну душу, яку ти хотів би врятувати, ще торгуйся з ними. У них там самі бухгалтери сидять. Сволота!
Побачивши у Швейковій руці пляшечку з освяченою олією, він нахмурився:
– Буде найкраще, Швейку, коли ви тією олією помастите мені й собі черевики.
– Спробую помастити також і замок, – додав Швейк, – а то жахливо скрегоче, коли ви вночі повертаєтесь додому.
Таким був кінець нездійсненого соборування.
Глава XIV
I
Це Товариство складалося з істеричок, які роздавали солдатам в госпіталях образки святих та книжечки з оповіданням про католицького солдата, який умирає за найяснішого монарха. На обкладинках був кольоровий малюночок із зображенням бойовища: всюди валяються трупи людей і коней, розбиті вози з амуніцією й гармати лафетами догори. На обрії палає село, рветься шрапнель, а на передньому плані лежить, умираючи, солдат з відірваною ногою. Над ним схиляється ангел, що приніс йому вінок з написом на стрічці: «Ще сьогодні ти будеш зі мною в раю». І солдат щасливо всміхається, немовби йому принесли морозива.
Отто Кац перечитав зміст пакета, сплюнув і подумав: «Ну й день же буде знову завтра».
Фельдкурат знав цю «банду», як він називав товариство, ще з храму Святого Ігнатія, де кілька років тому проповідував для військових. Тоді ще він багато душі вкладав у свої красномовні виступи, товариство шляхтянок звичайно розсідалося за полковником. Дві високі, худющі жінки в чорних сукнях, з чотками якось після проповіді підступили до нього й цілих дві години торочили про релігійне виховання солдатів, поки він не осатанів і не сказав: «Пробачте, ласкаві пані, але на мене чекає пан капітан на партію фербля».
– Ну, єлей ми вже придбали, – урочисто сказав Швейк, повернувшись із фірми «Полак», – конопляна олія номер три, перший ґатунок, можемо тепер вимастити нею хоч цілий батальйон. Це солідна фірма. Продає також оліфу, лаки й пензлі. Нам ще потрібний дзвіночок.
– А навіщо він здався, Швейку?
– Треба, пане фельдкурате, дорогою дзвонити, щоб, коли будемо йти з Господом Богом і з тією конопляною олією номер три, люди перед нами шапки скидали. Це так завжди робиться, і багато людей, які на цю церемонію не звертали уваги й не скидали шапок, були заарештовані. На Жижкові одного разу парафіяльний священик відлупцював сліпого, який теж не зняв шапки, а до того ж бідолаху ще й посадили, бо в суді йому довели, що він не глухонімий, а тільки сліпий, отже, чув дзеленькання дзвіночка і своєю поведінкою подавав поганий приклад, хоч це й було вночі. Це так, як на свято Тіла Господнього[152]. В інший день люди на нас навіть на звернули б уваги, а тепер будуть перед нами шапки скидати, тому, якщо, пане фельдкурате, не маєте нічого проти, я миттю принесу дзвіночок.
Діставши дозвіл, Швейк за півгодини приніс дзвіночок.
– Це з воріт заїзду «У Кржіжку», – сказав він, – коштує мені п’яти хвилин страху, і до того ж довелося чекати, бо весь час швендяли люди.
– Я йду до кав’ярні, Швейку. Якщо хто прийде, хай зачекає.
Десь за годину з’явився сивий підстаркуватий пан. Тримався він прямо і дивився суворо.
Від усієї його постаті віяло злобою й рішучістю. Дивився він так, немовби доля послала його знищити цілу нашу бідну планету, щоб і слід її загубився у всесвіті.
Добродій говорив грубим, сухим і суворим тоном.
– Він дома? Пішов, кажете, до якоїсь кав’ярні? Сказав зачекати? Гаразд. Чекатиму хоч до ранку. На кав’ярню гроші є, а борги платити нема чим. Священик! Тьху, до біса! – І він плюнув у кухні на підлогу.
– Не напльовуйте нам тут, пане, – озвався Швейк, дивлячись з цікавістю на незнайомця.
– А я ще раз плюну, отак, – уперто сказав суворий добродій, плюючи на підлогу вдруге. – Як йому не сором! Військовий священик. Ганьба!
– Якщо ви культурна людина, – застеріг його Швейк, – відучіться плювати в чужій квартирі. Чи, може, ви думаєте, що коли вибухнула світова війна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не так, ніби якийсь голодранець. Ви повинні бути чемним, говорити ввічливо і не хуліганити, ви, пришелепуватий цивіляко!
Суворий пан устав з крісла і, тремтячи від хвилювання, заговорив:
– Ви що собі дозволяєте? Ви смієте казати, що я невихована людина? То хто я, по-вашому, хто? Кажіть!..
– Нужник, ось хто ви! – випалив Швейк, дивлячись йому в очі. – Плюєте на підлогу так, наче ви в трамваї, поїзді або десь у ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять таблички, що на підлогу плювати забороняється. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, уже всюди добре знають.
Суворий незнайомець аж на виду змінився, й на адресу Швейка й фельдкурата посипався град добірної лайки.
– Ви вже виговорились? – спокійно спитав Швейк, коли пролунали останні образи: «Ви розбійники, ви обидва падлюки, – який пан, такий крам». – Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?
Але суворий добродій так уже вичерпався, що на думку йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу… і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.
А за суворим добродієм покотився сходами Швейків голос:
– Вдруге, коли виберетеся в гості до порядних людей, поводьтеся пристойно!
Суворий добродій, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попід вікнами.
Швейк відчинив вікно і стежив за ним.
Нарешті гість дочекався фельдкурата, який привів його до кімнати й посадовив навпроти себе на стілець.
Швейк мовчки приніс плювальницю і поставив її перед гостем.
– А це, Швейку, навіщо?
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, що з цим ось добродієм уже була тут невеличка неприємність через плювання на підлогу.
– Залишіть нас, Швейку, ми дещо маємо наодинці залагодити.
Швейк козирнув:
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я вас залишаю, – пішов на кухню, а в кімнаті розпочалася дуже цікава розмова.
– Ви, якщо не помиляюся, прийшли одержати гроші по тому векселю? – спитав фельдкурат свого гостя.
– Так. І надіюся…
Фельдкурат зітхнув.
– Ми часто потрапляємо в таку ситуацію, коли нам залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце – «надійся». Це один з листочків трилисника, який підносить людину над хаосом життя: віра, надія, любов.
– Я надіявся, пане фельдкурате, що сума…
– Звичайно, шановний пане, – перепинив його фельдкурат. – Можу ще раз повторити, що слово «надіятись» додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте надії. Це прекрасно – мати певний ідеал, бути невинним, чистим створінням, яке позичає гроші під вексель і має надію, що йому вчасно заплатять. Надіятися, постійно надіятися, що я виплачу вам тисячу двісті крон, коли в моїй кишені менше ста.
– Отже, ви… – затинаючись, відізвався гість.
– Так, отже, я… – відповів фельдкурат. Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.
– Пане, це шахрайство, – сказав він, підводячись.
– Заспокойтеся, шановний пане.
– Це шахрайство! – вперто вигукнув гість. – Ви зловживаєте моєю довірою!
– Пане, – сказав фельдкурат, – вам для здоров’я треба свіжого повітря. Тут надто задушно. Швейку, – гукнув він до кухні, – цей пан бажає вийти на свіже повітря!
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – озвався Швейк з кухні, – я цим паном уже раз відчиняв двері.
– Повторити! – пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.
– Дуже добре, пане фельдкурате, – сказав Швейк, повернувшись з коридора, – що ми з ним упоралися раніше, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешіце був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати зі Святого Письма, а коли кого лупцював гарапником, завжди примовляв: «Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, як битися в моєму шинку».
– Бачите, Швейку, як то буває з такою людиною, що не шанує священика, – засміявся фельдкурат. – Святий Іоанн Златоуст сказав: «Хто шанує священика, шанує Христа, хто кривдить священика, кривдить Господа Ісуса Христа, заступником якого є священик». До завтрашнього дня ми повинні добре підготуватися. Підсмажте яєчню з шинкою, зваріть пунш бордо, а потім віддамося побожним роздумам, бо, як сказано у вечірній молитві: «Милосердям Божим відвернуто всі підступи ворогів проти дому цього».
На світі існують уперті люди. До них належав і добродій, що його вже двічі викинули з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось задзвонив. Швейк пішов відчинити, за хвилину повернувся і доповів:
– Він знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ванній, аби ми могли спокійно повечеряти.
– Погано робите, Швейку, – сказав фельдкурат. – Гість у хату – Бог у хату. В давні часи на бенкети для розваги кликали блазнів-потвор. Приведіть його сюди, хай нас розважить.
Швейк за хвилину повернувся з упертим відвідувачем, який похмуро дивився поперед себе.
– Сідайте, – чемно попросив його фельдкурат. – Ми саме кінчаємо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яєчня з шинкою. Тож-бо любо бенкетувати, коли люди позичають гроші!
– По-моєму, я тут не задля сміху, – проговорив похмурий добродій, – я тут сьогодні вже втретє. Сподіваюся, тепер уже все з’ясується.
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – зауважив Швейк, – що це найсправжнісінька гідра, достеменно як той Боушек з Лібні. За один вечір його вісімнадцять разів викидали з «Екснерів», і він за кожним разом знову повертався туди, нібито «забув люльку». Пхався до того ресторану вікном, дверима, з кухні, через мур і через льох і, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Він був такий настирливий, що міг би стати міністром або депутатом. Його б там добре шанували.
Настирливий гість, ніби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив:
– Я хочу все з’ясувати й домагаюсь аби мене вислухали.
– Це вам дозволяється, – сказав фельдкурат, – говоріть, шановний пане, говоріть, скільки хочете, а ми тим часом будемо далі трапезувати. Гадаю, що це не перешкодить вашій розповіді. Швейку, подавайте на стіл!
– Як вам відомо, – сказав упертюх, – зараз шаліє війна. Я позичив вам гроші перед війною, і, коли б не було війни, я б не наполягав, щоб ви заплатили. Але я вже здорово обпікся.
Він витяг з кишені записник і вів далі:
– У мене все записано. Поручик Яната був винен мені сімсот крон, але осмілився загинути на Дрині. Поручик Прашек на російському фронті потрапив у полон, а він у мене позичив майже дві тисячі крон і не повернув. Капітан Віхтерле, який винен мені таку саму суму, дозволив власним солдатам убити себе під Равою-Руською. Поручик Махек – у сербському полоні, не повернув мені тисячу п’ятсот крон. У мене записано багато таких людей. Один із моїм незаплаченим векселем гине в Карпатах, другий преться в полон, третій топиться в Сербії, а четвертий помирає в Угорщині у шпиталі. Тепер ви розумієте мої побоювання. Якщо я не буду енергійний і немилосердний, то ця війна мене зруйнує вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожує жодна безпосередня небезпека. Так ось дивіться. – Він тицьнув фельдкуратові під ніс свій записник. – Бачите: фельдкурат Матіаш помер в інфекційній лікарні тиждень тому. Тепер мені хоч волосся рви на собі. Не повернув мені тисячу вісімсот крон і йде в холерний барак мастити єлеєм людину, з якою його нічого не зв’язувало і яка йому до дідька була потрібна.
– Це був його обов’язок, любий пане, – сказав фельдкурат. – Я завтра теж піду соборувати.
– І також до холерного бараку, – докинув Швейк, – можете піти з нами, аби на власні очі побачити, щî це значить жертвувати собою.
– Пане фельдкурате, – сказав упертюх, – повірте, що я в жахливому становищі! Невже ж війна тільки для того, щоб спровадити зі світу всіх моїх боржників?
– Коли вас призовуть до війська й ви підете на фронт, – знову зауважив Швейк, – ми обидва з паном фельдкуратом відправимо службу, щоб Цар наш Небесний зглянувся і перша ж граната вас ласкаво розірвала.
– Пане, це серйозна справа, – мовила гідра до фельдкурата. – Прошу, хай ваш слуга не пхає свого носа до наших справ. Я хочу їх нарешті скінчити.
– Дозвольте, пане фельдкурате, – озвався Швейк. – Я вас прошу таки справді наказати мені не втручатись у ваші справи, бо інакше я боронитиму ваші інтереси, як личить і як слід порядному воякові. Цей пан має рацію, коли хоче звідсіля вийти сам. Я теж не люблю непотрібних бешкетів. Я людина товариська.
– Швейку, мені вже це набридло, – сказав фельдкурат, немовби не помічаючи присутності гостя, – я думав, цей добродій розповідатиме нам якісь анекдоти, а він домагається, щоб я заборонив вам утручатися в нашу розмову, хоч вам уже довелося з ним двічі морочитись. У такий вечір, перед таким відповідальним актом, коли мені годилось би звернути всі свої почуття до Бога, він турбує мене якоюсь дурною історією про мізерні тисячу двісті крон, відвертає мене від випробування своєї совісті, від Бога і хоче ще раз почути від мене, що я йому зараз нічого не дам. Не хочу з ним далі розводитись. Не хочу псувати цього урочистого вечора. Скажіть йому, Швейку, самі: «Пан фельдкурат вам нічого не дасть».
Швейк виконав наказ, прогорлавши це гостеві на вухо.
Та впертий гість і не ворухнувся.
– Швейку, – заохочував фельдкурат, – спитайте його, чи довго він ще думає тут ґав ловити.
– Ані з місця не зрушу, поки не заплатите, – затято відповіла гідра.
Фельдкурат підвівся, підійшов до вікна і сказав:
– У такому разі, Швейку, я передаю його у ваші руки. Робіть з ним що хочете.
– Ходімте, пане, – сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече. – «Хто хоче по пиці, дістане тричі». – І він повторив свій маневр швидко і елегантно під похоронний марш, який фельдкурат вистукував на шибці.
Присвячений роздумам вечір мав кілька фаз. Фельдкурат так побожно і палко прагнув наблизитися до Бога, що о дванадцятій годині ночі з його квартири ще лунала пісня:
І бравий вояк Швейк співав разом із ним.
Як в похід ми вирушали,
Всі дівчата заридали…
Соборування в шпиталі бажали прийняти двоє людей. Старий майор і банківський службовець – офіцер запасу. Обидва в Карпатах дістали кулі в живіт і тепер лежали поруч. Офіцер запасу вважав за свій обов’язок соборуватися, бо його начальник хотів соборуватись. На його думку, було б порушенням субординації відмовитися від цього. А побожний майор робив це з розрахунку, сподіваючись, що молитва зцілить його. Проте обидва померли саме в ніч перед соборуванням, і коли вранці прийшли фельдкурат зі Швейком, вони вже лежали під простирадлами з почорнілим обличчям, як усі, хто вмирає від задухи.
– Ми з такою помпою сюди їхали, пане фельдкурате, а вони нам усе зіпсували, – сердився Швейк, коли в канцелярії їх повідомили, що обидва хворі вже нічого не потребують.
І справді, вони їхали з помпою: сидячи в дрожках, Швейк видзвонював, а фельдкурат тримав у руці пляшечку з олією, загорнуту в серветку, і тією ж олією з серйозним обличчям благословляв тих перехожих, котрі скидали капелюхи. Щоправда, їх було небагато, хоча Швейк своїм дзвоником намагався здійняти неабиякий гармидер. За дрожками бігло кілька хлопчаків. Один із них причепився ззаду, а його друзі в один голос кричали: «Позаду, позаду!»
Швейк піддзвонював їм, а візник періщив батогом хлопчика. На Водічковій вулиці якась двірничка, що належала до конгрегації Діви Марії, галопом наздогнала дрожки, на льоту впіймала благословення, перехрестилась, а потім плюнула:
– Скачуть з тим Господом Богом, мов ті чорти. Так, чого доброго, і сухоти дістанеш, – і повернулася на своє місце.
Дзвоник найбільше турбував візникову кобилу. Мабуть, він нагадував їй щось із давноминулих років, бо вона все оглядалася назад і часом робила спробу затанцювати на бруківці.
Оце й була та велика помпа, про яку говорив Швейк. Фельдкурат тим часом пішов до канцелярії залагодити фінансовий бік соборування й нарахував фельдфебелю-рахівнику, що державна скарбниця винна йому майже сто п’ятдесят крон за освячену олію та дорогу.
Потім зчинилась суперечка між комендантом шпиталю і фельдкуратом, причому фельдкурат кілька разів грюкнув кулаком по столу і сказав:
– Не думайте, пане капітане, що соборують задурно. Коли драгунського офіцера відряджають на кінний завод по коней, то йому теж платять добові. Дуже шкодую, що ті двоє не дотягли до соборування. Це б коштувало на п’ятдесят крон дорожче.
Тим часом Швейк чекав у вартівні з пляшечкою, яка дуже зацікавила вояків. Хтось зауважив, що тією олією дуже добре було б чистити гвинтівки та багнети.
Якийсь молоденький солдатик із Чесько-Моравської височини, який ще вірив у Господа Бога, прохав про такі речі не говорити й не втягати святого таїнства в дискусію. Треба, мовляв, по-християнському не втрачати надії.
Старий запасний глянув на жовтодзьоба і сказав:
– Нема чого чекати, гарна надія на те, що тобі шрапнеллю голову відірве. Дим нам тільки в очі пускають. Одного разу приїхав до нас якийсь клерикальний депутат і почав розводитись про Божий мир, який сходить на землю, та про те, як Господь Бог, мовляв, не хоче війни й прагне, аби усі жили в злагоді й любилися, як брати. Ось тепер би глянути на того дурного віслюка. Тільки-но вибухнула війна, у всіх церквах відразу ж почали молитися за славу зброї, а про Бога говорять, немов про якогось начальника нашого генерального штабу, що цією війною керує й диригує. Я вже надивився на похорони з цього шпиталю, відрізані ноги й руки возять звідси цілими возами.
– А солдатів ховають голими, – докинув інший вояк, – а їхню форму натягають знову на живих, і так воно триває, мов у зачарованому колі.
– Доки не переможемо, – докинув Швейк.
– І така «офіцерська люлька» хоче перемогти, – озвався з кутка капрал. – Вас би на фронт, у траншеї, та гнати без перепочинку на багнети, на колючий дріт, на міномети. Байдикувати в тилу кожен зуміє, а от на фронті гинути – охочих чортма.
– Що ж, я теж гадаю, це дуже приємно, щоб тебе проштрикнули багнетом, – сказав Швейк. – Воно також непогано й дістати кулю в живіт, а найкраще, коли людину розірве граната і вона побачить, що ноги разом із животом якось від неї відділені, й це її так здивує, що вона вмре від несподіванки, перше ніж хтось устигне все їй пояснити.
Молоденький солдатик глибоко зітхнув. Йому шкода було свого молодого життя, жаль, що в таке дурне сторіччя народився для того, аби його зарізали, мов ту корову на бійні. І навіщо воно все? Інший вояк, за фахом учитель, немов прочитав його думки й зауважив:
– Деякі вчені пояснюють війну появою плям на сонці. Тільки-но з’явиться така пляма, завжди починає діятися щось страшне. Здобуття Карфагена…
– Залишіть при собі свою вченість, – перебив його капрал. – Підметіть краще підлогу, сьогодні ваша черга. Що нам до якоїсь там дурної плями на сонці? Та якби їх там було навіть двадцять, якого дідька я собі за них куплю?
– А ці плями на сонці, що не кажіть, не абищо, – устряв Швейк. – Якось вилізла така пляма, і мене того ж самого дня відгамселили в Нусле «У Банзетів». Відтоді, тільки-но я куди збирався, завжди наперед шукаю у газетах, чи не вилізла знов якась пляма. А якщо вона з’являлася, – прощавай, моя миленька, – я лишався вдома і чекав, поки воно минеться. Коли вулкан Монтань Пеле знищив цілий острів Мартініку, один професор писав у «Національній політиці», що вже давно звертав увагу читачів на велику пляму на сонці. Та «Національна політика» вчасно не дійшла на цей острів, і тому вони там всі й накрилися.
Тим часом фельдкурат нагорі в канцелярії зустрівся з однією дамою з Товариства шляхтянок по релігійному вихованню солдатів – старою огидною каргою, яка вже з самого ранку ходила по шпиталю й усюди роздавала образочки святих, а поранені й хворі солдати кидали їх до плювальниць.
Обходячи, вона дратувала всіх своїм дурним базіканням про те, щоб солдати щиро каялись у своїх гріхах, стали праведними, бо тільки тоді Господь Бог дасть їм по смерті царство небесне. Вона зблідла, розказуючи фельдкуратові, як ця війна, замість облагороджувати солдатів, робить із них тварюк. Там, унизу, хворі, мовляв, показували їй язика й казали у вічі, що вона «почвара» і «коза чортова».
– Das ist wirklich schrecklich, Herr Feldkurat, das Volk ist verdorben.[153]
Далі почала просторікувати про те, як вона уявляє собі релігійне виховання солдата. Лише тоді солдат хоробро воює за свого монарха, коли вірить у Бога і має релігійні почуття. Тоді він не боїться смерті, бо знає, що на нього чекає рай.
Базіка висловила ще кілька таких самих нісенітниць. З усього видно було, що вона не збирається так скоро випустити фельдкурата зі своїх рук, але той безцеремонно розпрощався.
– Їдьмо додому, Швейку! – гукнув він до вартівні. Назад поверталися без жодної помпи.
– Хай удруге соборувати їде хто хоче, – сказав фельдкурат. – Тут за кожну душу, яку ти хотів би врятувати, ще торгуйся з ними. У них там самі бухгалтери сидять. Сволота!
Побачивши у Швейковій руці пляшечку з освяченою олією, він нахмурився:
– Буде найкраще, Швейку, коли ви тією олією помастите мені й собі черевики.
– Спробую помастити також і замок, – додав Швейк, – а то жахливо скрегоче, коли ви вночі повертаєтесь додому.
Таким був кінець нездійсненого соборування.
Глава XIV
Швейк денщиком у надпоручика Лукаша
I
Швейкове щастя тривало недовго. Немилосердна доля розірвала дружні відносини між ним і фельдкуратом. Коли фельдкурат аж до цієї події був симпатичною особою, то те, що він зробив тепер, може зняти з нього цю личину.
Фельдкурат продав Швейка надпоручикові Лукашу, точніше сказати, не продав, а програв його в карти. Так раніше продавали в Росії кріпаків. Сталося це зовсім несподівано. У надпоручика Лукаша зібралася якось приємна компанія. Грали в «очко».
Фельдкурат програвся вщент і нарешті спитав:
– Скільки ви мені позичите на мого денщика? Страшний бевзь, але разом із тим цікава фігура, щось non plus ultra[154]. У вас іще ні в кого ніколи не було такого денщика.
– Можу позичити тобі сто крон, – запропонував поручик Лукаш. – Якщо не віддаси мені їх до післязавтра, то пришлеш мені свого раритета. Мій денщик гидкий тип, весь час зітхає, пише додому листи, а до того й краде все, що попаде під руку. Я вже й бив його, але це нічого не допомагає. Щоразу, як зустрічаю, даю запотиличника, і це не впливає. Вибив йому кілька передніх зубів, та бісове насіння не виправиш.
– Отже, згода, – легковажно сказав фельдкурат, – або післязавтра сто крон, або Швейк.
Він програв і тих сто крон і сумний повертався додому. Фельдкурат чудово знав і зовсім не сумнівався в тому, що до післязавтра тих сто крон не роздобуде, і Швейка він, власне, підло і до того ж дешево продав.
«Адже я міг узяти й двісті крон», – злостився він на себе.
Пересідаючи з трамвая на трамвай, який за хвилину мав довезти його додому, фельдкурат відчував докори сумління, у нього був напад сентиментальності.
«Дуже негарно з мого боку, – подумав він, дзвонячи до своєї квартири. – Як я гляну в його придуркуваті, добродушні очі?»
– Любий Швейку, – сказав він, увійшовши до кімнати, – сьогодні сталося щось незвичайне. Мені страшенно не щастило в картах. Я пішов ва-банк, в мене був туз, я ще прикупив десятку, а в банківника був валет, проте він усе ж таки натягнув до двадцяти одного. Кілька разів я потім ставив на туза або на десятку, і завжди у банківника виявлялося стільки ж. Просвистів я всі гроші.
Він на хвильку замовк.
– А в кінці я програв і вас. Позичив на вас сто крон і якщо до післязавтра їх не поверну, ви будете належати вже не мені, а надпоручикові Лукашу. Мені дуже прикро…
– Сто крон я ще маю, – сказав Швейк, – можу вам позичити.
– Давайте сюди, – пожвавішав фельдкурат. – Я зараз занесу їх Лукашеві. Мені так не хочеться з вами розставатись.
Лукаш дуже здивувався, коли знову побачив фельдкурата.
– Прийшов віддати тобі борг, – сказав фельдкурат, переможно поглядаючи на всіх, – киньте і мені карту.
– Ва-банк! – вигукнув фельдкурат, коли підійшла його черга. – Лише однісіньке очко перебрав! Знову ва-банк, – сказав він, коли починали наступний хід, – ва-банк! Всліпу!
– Двадцять, – заявив банківник.
– Я всього-на-всього маю дев’ятнадцять, – тихо озвався фельдкурат, віддаючи в банк останніх сорок крон із тієї сотні, яку позичав йому Швейк, аби відкупитися від нового рабства.
Повертаючись додому, фельдкурат був переконаний, що всьому вже кінець, що Швейка ніщо не зможе врятувати. Йому, мовляв, уже самою долею призначено служити у надпоручика Лукаша.
Коли Швейк йому відчинив, фельдкурат сказав:
– Все марно, Швейку, проти долі нічого не вдієш. Програв я і вас, і тих ваших сто крон. Я робив усе що міг, але доля сильніша. Вона кинула вас у пазури надпоручика Лукаша, і настане хвилина, коли ми змушені будемо розлучитись.
– А в банку багато було? – спокійно спитав Швейк. – Чи, може, вам не щастило першому починати гру? Погана справа, коли карта не йде, але часом буває ще гірше, коли вже й занадто щастить. У Здеразі жив один бляхар Вейвода. Він любив грати в «мар’яж» в одному шинку за «Столітньою кав’ярнею». Раз якось чорт його спокусив сказати: «А чи не перекинутись нам в «очко» по п’ять крейцарів?» Ну й почали грати в це п’ятачкове «очко». Він банкував. Усі програвали, й нарешті в банку набралася десятка. Старий Вейвода хотів, щоб і хтось інший хоч раз виграв, і без упину примовляв: «Маленька, погана, додому». Ви не можете собі уявити, як йому не щастило. Маленька, погана не йшла, та й годі. Банк виріс аж до сотні. З гравців ніхто не мав стільки, аби йти ва-банк. А з Вейводи аж піт струменів. Тільки й було чути: «Маленька, погана, додому». Картярі ставили по п’ятірці й увесь час продували. Один майстер сажотрусів так розсердився, що пішов додому по гроші, і коли в банку було вже понад півтори сотні, вдарив по ньому. Вейвода хотів позбутися того банку і, як пізніше говорив, збирався прикупити навіть до тридцяти, аби тільки не виграти, а замість цього дістав два тузи. Він удав, що нічого не має, і навмисне каже: «В мене шістнадцять». А той сажотрус мав ледве п’ятнадцять. Ну, хіба це не кара Божа! Старий Вейвода аж зблід, нещасний, а навколо почали лаятись і шепотіти один одному на вухо, що він шахрує і буцімто його раз уже віддухопелили за шулерство, хоч це був найчесніший гравець. А в банк сипались крона за кроною. Там уже було п’ятсот. Тоді й шинкар не витримав. У нього саме були заготовлені гроші для пивзаводу, він узяв їх і підсів до гри. І відразу ж двічі програв по сто крон, а потім заплющив очі, обкрутився на щастя на стільці навколо себе й заявив, що йде ва-банк. «Граємо, – каже, – з відкритими картами». Старий Вейвода був би віддав усе, аби тільки програти. Всі дивувалися, коли він показав карту, – це була сімка, але він залишив її собі. Шинкар сміявся у вуса, бо мав двадцять одно. Старий Вейвода витяг другу сімку і так її залишив. «Тепер прийде туз або десятка, – зловтішно сказав шинкар. – Голову даю навідсіч, пане Вейводо, тепер ви пролетіли». Запала мертва тиша. Вейвода перевернув карту – аж то знову сімка. Шинкар зблід як крейда, – це ж були його останні гроші, – й подався на кухню, а за хвилину прибіг хлопець, що в нього вчився. Біжіть, каже, відрізати пана шинкаря, бо вони висять на віконній клямці. Ми його зняли, оживили й знову сіли грати. Грошей уже ні в кого не було. Все лежало в банку перед Вейводою, а той лише повторював: «Маленька, погана, до мене». І будь-що хотів пролетіти. Але тому, що він мусив відкривати карти й викладати їх на стіл, він не зміг шахрувати і навмисне перебрати. Всі вже від його щастя очманіли й домовилися далі грати під розписку, якщо готівки вже не буде. Гра тривала кілька годин, і перед старим Вейводою росли тисячі й тисячі. Майстер сажотрусів був уже винен у банк понад півтора мільйона, вугляр із Здераза – близько мільйона, двірник із «Столітнього кафе» – вісімсот тисяч крон, один студент медик – понад два мільйони. Лише на тарілці лежало розписок на клаптиках паперу більше ніж на триста тисяч. Старий Вейвода аж із шкіри пнувся, щоб тільки програти. Безнастанно вибігав до вбиральні, залишаючи на своєму місці заступника, а коли повертався, його повідомляли, що й той загріб гроші, бо дістав «очко».
Фельдкурат продав Швейка надпоручикові Лукашу, точніше сказати, не продав, а програв його в карти. Так раніше продавали в Росії кріпаків. Сталося це зовсім несподівано. У надпоручика Лукаша зібралася якось приємна компанія. Грали в «очко».
Фельдкурат програвся вщент і нарешті спитав:
– Скільки ви мені позичите на мого денщика? Страшний бевзь, але разом із тим цікава фігура, щось non plus ultra[154]. У вас іще ні в кого ніколи не було такого денщика.
– Можу позичити тобі сто крон, – запропонував поручик Лукаш. – Якщо не віддаси мені їх до післязавтра, то пришлеш мені свого раритета. Мій денщик гидкий тип, весь час зітхає, пише додому листи, а до того й краде все, що попаде під руку. Я вже й бив його, але це нічого не допомагає. Щоразу, як зустрічаю, даю запотиличника, і це не впливає. Вибив йому кілька передніх зубів, та бісове насіння не виправиш.
– Отже, згода, – легковажно сказав фельдкурат, – або післязавтра сто крон, або Швейк.
Він програв і тих сто крон і сумний повертався додому. Фельдкурат чудово знав і зовсім не сумнівався в тому, що до післязавтра тих сто крон не роздобуде, і Швейка він, власне, підло і до того ж дешево продав.
«Адже я міг узяти й двісті крон», – злостився він на себе.
Пересідаючи з трамвая на трамвай, який за хвилину мав довезти його додому, фельдкурат відчував докори сумління, у нього був напад сентиментальності.
«Дуже негарно з мого боку, – подумав він, дзвонячи до своєї квартири. – Як я гляну в його придуркуваті, добродушні очі?»
– Любий Швейку, – сказав він, увійшовши до кімнати, – сьогодні сталося щось незвичайне. Мені страшенно не щастило в картах. Я пішов ва-банк, в мене був туз, я ще прикупив десятку, а в банківника був валет, проте він усе ж таки натягнув до двадцяти одного. Кілька разів я потім ставив на туза або на десятку, і завжди у банківника виявлялося стільки ж. Просвистів я всі гроші.
Він на хвильку замовк.
– А в кінці я програв і вас. Позичив на вас сто крон і якщо до післязавтра їх не поверну, ви будете належати вже не мені, а надпоручикові Лукашу. Мені дуже прикро…
– Сто крон я ще маю, – сказав Швейк, – можу вам позичити.
– Давайте сюди, – пожвавішав фельдкурат. – Я зараз занесу їх Лукашеві. Мені так не хочеться з вами розставатись.
Лукаш дуже здивувався, коли знову побачив фельдкурата.
– Прийшов віддати тобі борг, – сказав фельдкурат, переможно поглядаючи на всіх, – киньте і мені карту.
– Ва-банк! – вигукнув фельдкурат, коли підійшла його черга. – Лише однісіньке очко перебрав! Знову ва-банк, – сказав він, коли починали наступний хід, – ва-банк! Всліпу!
– Двадцять, – заявив банківник.
– Я всього-на-всього маю дев’ятнадцять, – тихо озвався фельдкурат, віддаючи в банк останніх сорок крон із тієї сотні, яку позичав йому Швейк, аби відкупитися від нового рабства.
Повертаючись додому, фельдкурат був переконаний, що всьому вже кінець, що Швейка ніщо не зможе врятувати. Йому, мовляв, уже самою долею призначено служити у надпоручика Лукаша.
Коли Швейк йому відчинив, фельдкурат сказав:
– Все марно, Швейку, проти долі нічого не вдієш. Програв я і вас, і тих ваших сто крон. Я робив усе що міг, але доля сильніша. Вона кинула вас у пазури надпоручика Лукаша, і настане хвилина, коли ми змушені будемо розлучитись.
– А в банку багато було? – спокійно спитав Швейк. – Чи, може, вам не щастило першому починати гру? Погана справа, коли карта не йде, але часом буває ще гірше, коли вже й занадто щастить. У Здеразі жив один бляхар Вейвода. Він любив грати в «мар’яж» в одному шинку за «Столітньою кав’ярнею». Раз якось чорт його спокусив сказати: «А чи не перекинутись нам в «очко» по п’ять крейцарів?» Ну й почали грати в це п’ятачкове «очко». Він банкував. Усі програвали, й нарешті в банку набралася десятка. Старий Вейвода хотів, щоб і хтось інший хоч раз виграв, і без упину примовляв: «Маленька, погана, додому». Ви не можете собі уявити, як йому не щастило. Маленька, погана не йшла, та й годі. Банк виріс аж до сотні. З гравців ніхто не мав стільки, аби йти ва-банк. А з Вейводи аж піт струменів. Тільки й було чути: «Маленька, погана, додому». Картярі ставили по п’ятірці й увесь час продували. Один майстер сажотрусів так розсердився, що пішов додому по гроші, і коли в банку було вже понад півтори сотні, вдарив по ньому. Вейвода хотів позбутися того банку і, як пізніше говорив, збирався прикупити навіть до тридцяти, аби тільки не виграти, а замість цього дістав два тузи. Він удав, що нічого не має, і навмисне каже: «В мене шістнадцять». А той сажотрус мав ледве п’ятнадцять. Ну, хіба це не кара Божа! Старий Вейвода аж зблід, нещасний, а навколо почали лаятись і шепотіти один одному на вухо, що він шахрує і буцімто його раз уже віддухопелили за шулерство, хоч це був найчесніший гравець. А в банк сипались крона за кроною. Там уже було п’ятсот. Тоді й шинкар не витримав. У нього саме були заготовлені гроші для пивзаводу, він узяв їх і підсів до гри. І відразу ж двічі програв по сто крон, а потім заплющив очі, обкрутився на щастя на стільці навколо себе й заявив, що йде ва-банк. «Граємо, – каже, – з відкритими картами». Старий Вейвода був би віддав усе, аби тільки програти. Всі дивувалися, коли він показав карту, – це була сімка, але він залишив її собі. Шинкар сміявся у вуса, бо мав двадцять одно. Старий Вейвода витяг другу сімку і так її залишив. «Тепер прийде туз або десятка, – зловтішно сказав шинкар. – Голову даю навідсіч, пане Вейводо, тепер ви пролетіли». Запала мертва тиша. Вейвода перевернув карту – аж то знову сімка. Шинкар зблід як крейда, – це ж були його останні гроші, – й подався на кухню, а за хвилину прибіг хлопець, що в нього вчився. Біжіть, каже, відрізати пана шинкаря, бо вони висять на віконній клямці. Ми його зняли, оживили й знову сіли грати. Грошей уже ні в кого не було. Все лежало в банку перед Вейводою, а той лише повторював: «Маленька, погана, до мене». І будь-що хотів пролетіти. Але тому, що він мусив відкривати карти й викладати їх на стіл, він не зміг шахрувати і навмисне перебрати. Всі вже від його щастя очманіли й домовилися далі грати під розписку, якщо готівки вже не буде. Гра тривала кілька годин, і перед старим Вейводою росли тисячі й тисячі. Майстер сажотрусів був уже винен у банк понад півтора мільйона, вугляр із Здераза – близько мільйона, двірник із «Столітнього кафе» – вісімсот тисяч крон, один студент медик – понад два мільйони. Лише на тарілці лежало розписок на клаптиках паперу більше ніж на триста тисяч. Старий Вейвода аж із шкіри пнувся, щоб тільки програти. Безнастанно вибігав до вбиральні, залишаючи на своєму місці заступника, а коли повертався, його повідомляли, що й той загріб гроші, бо дістав «очко».