– Пане Швейку, ви почуваєте себе цілком здоровим?
– Щоб цілком здоровим, то не скажу, вельмишановний пане раднику. Маю ревматизм, натираюсь оподельдоком.
Літній пан знову ласкаво посміхнувся.
– Що б ви сказали, якби ми вас відправили на огляд до судових лікарів?
– Сподіваюся, що зі мною не так уже зле, щоб ті пани марнували на мене свій час. Мене вже оглядав якийсь пан лікар у поліції, чи, бува, не хворий я на трипер.
– Знаєте, пане Швейку, ми все ж таки спробуємо звернутися до судових лікарів. Скличемо добру комісію, посадовимо вас до слідчої в’язниці, ви там гарненько відпочинете. Між іншим, ще одне запитання. Ви, згідно з протоколом, нібито проголошували, що ось незабаром вибухне війна?
– Вибухне, вельмишановний пане раднику, ось-ось вибухне.
– А не буває у вас вряди-годи якихось ударів?
– Ні, не буває, пане раднику. Правда, одного разу мене ледве не вдарила якась машина на Карловій площі, але це було багато років тому.
На цьому допит скінчився. Швейк подав панові судовому радникові руку й, повернувшись до камери, сказав своїм сусідам:
– Так от, через убивство пана ерцгерцога Фердинанда мене будуть оглядати судові лікарі.
– Мене теж оглядали судові лікарі, – мовив один молодик, – це було тоді, коли я через килими попав під суд присяжних. Мене визнали тоді недоумкуватим. Тепер я продав чужу парову молотарку, й мені нічого не зможуть зробити. Мій адвокат учора сказав, що коли вже раз мене визнали недоумкуватим, то мені згодиться це на все життя.
– Я тим судовим лікарям і поготів не вірю, – зауважив інтелігентний на вигляд чоловік. – Одного разу я підробив векселі й про всяк випадок почав ходити на лекції доктора Гевероха[39]. Коли мене впіймали, я вдавав із себе паралітика точнісінько так, як їх змальовував пан доктор Геверох: укусив одного судового лікаря за ногу, випив чорнило з чорнильниці й, пробачте, панове, на очах усієї комісії наклав купу в куточку. Але саме тому, що я одному з них прокусив литку, мене визнали цілком здоровим, і це мене згубило.
– Я цих оглядів зовсім не боюся, – заявив Швейк. – Коли я був на військовій службі, мене оглядав один ветеринар, і хоч би тобі що.
– Судові лікарі – сама наволоч, – відізвався невеличкий скоцюрблений чоловічок. – Нещодавно на моїй луці випадково відкопали якийсь кістяк, і судові лікарі заявили, ніби той чоловік сконав від удару по голові якимсь тупим предметом сорок років тому, а мені тридцять вісім, проте мене посадили, хоч я маю і метрику, і копію з церковної книги, і посвідку на право проживання.
– Я гадаю, – сказав Швейк, – що слід на все дивитися з кращого боку. Адже кожен може помилятись і мусить обов’язково помилятися, що більше над чимсь розмірковує. Судові лікарі – теж люди, у них свої вади. Ось, наприклад, одного разу в Нусле, саме біля мосту через Ботич[40], коли я вночі повертався з «Банзетів»[41], до мене підійшов один пан і потяг гарапником по голові. Я беркиць на землю, а він присвітив мені в обличчя й каже: «Помилка, це не він», – і так розлютився через цю помилку, що вперіщив мене ще раз по спині. Помилятись аж до самої смерті – таке вже людям на роду написано. Хоча б отакий випадок: один чоловік знайшов уночі якогось напівзамерзлого скаженого пса, взяв його з собою додому й пхнув жінці під перину. Пес зігрівся, опритомнів і покусав цілу родину, а найменшого в колисці розірвав і зжер. Або, наприклад, я вам розповім, як у нас удома помилився один токар. Він відімкнув подільський костьол, думаючи, що прийшов додому, роззувся в ризниці, думаючи, що він у себе в кухні, вмостився на вівтар, думаючи, ніби він у своїй хаті в ліжку, накрився якимись покровами з вівтаря зі священними написами, а під голову поклав собі Євангеліє та ще якісь священні книги, щоб вище було під головою. Вранці його знайшов там паламар. Токар уже до того часу протверезився й добродушно пояснив, що це, мовляв, помилка. «Нічого собі помилка, – відповів паламар, – через таку помилку треба знову костьол освячувати». Потім погнали того токаря до судових лікарів, а ті довели, що він був при повному глузді й цілком тверезий, бо, мовляв, коли б він набрався, то ключем не потрапив би в замок костьольної брами. Потім цей токар так і помер у Панкрацькій тюрмі. Або ще наведу вам один приклад, як у Кладно помилився поліційний пес – вівчарка знаменитого ротмістра Роттера. Ротмістр Роттер дресирував тих собак і випробовував їх на різних волоцюгах, так що всі волоцюги почали обминати Кладненську округу, мов зачумлену. Тоді Роттер наказав жандармам за всяку ціну знайти когось підозрілого. Ті й привели йому одного разу досить пристойно вдягненого чоловіка – вони натрапили на нього в Ланських лісах. Він сидів там на пеньку. Роттер наказав відрізати клаптик поли від його пальта й дав той клаптик понюхати собакам. Потім цього чоловіка відвели до якоїсь цегельні за містом, а по слідах пустили дресированих собак. Ті його знайшли й привели назад. Потім того чоловіка примусили лізти по якійсь драбині на горище, стрибати через мур і кидатися в ставок, а собаки, звичайно, за ним. Врешті виявилось, що це був депутат-радикал, якому остогидло засідати в парламенті, й він виїхав на прогулянку до Ланських лісів. Тому я й кажу: немає людей, що не помиляються. Це трапляється з усіма: хай то вчені, чи придуркуваті, чи просто неосвічені бовдури. Навіть міністри помиляються.
Комісія судових лікарів, яка мала вирішити, наскільки психічний стан обвинуваченого Швейка відповідає чи не відповідає всім його переліченим у рапорті злочинам, складалася з трьох дуже поважних панів. Причому погляд кожного зокрема діаметрально різнився від будь-якого погляду інших двох. Вони були представниками трьох різних протилежних напрямків і психіатричних шкіл, і коли ці протилежні наукові табори дійшли до цілковитої згоди щодо Швейка, то це можна пояснити лише тим приголомшливим враженням, яке Швейк справив на всю комісію, ввійшовши до зали, де мали обстежити його психічний стан.
Побачивши на стіні портрет австрійського монарха, він вигукнув: «Панове, хай живе цісар Франц Йосиф Перший!»
Справа була зовсім ясна. Завдяки Швейковому спонтанному виступові відпала ціла низка запитань. Залишилися тільки найважливіші. Відповіді на них мали на підставі системи доктора психіатра Каллерсона, доктора Гевероха й англійця Вейкінга[42] підтвердити первісну думку про Швейка.
– Чи радій важчий за олово?
– Я його, пробачте, не важив, – зі своєю милою посмішкою відповів Швейк.
– Ви вірите в кінець світу?
– Насамперед я мусив би той кінець побачити, – недбало кинув Швейк, – утім, напевно, завтра я його ще не дочекаюсь.
– Чи могли б ви вирахувати діаметр земної кулі?
– Ні, панове, не зумів би, – відповів Швейк, – але я б вам, панове, також загадав одну загадку: стоїть чотириповерховий будинок, а в цьому будинку на кожному поверсі вісім вікон. На даху два дахові віконця й два комини. На кожному поверсі живе по двоє квартирантів. А тепер, панове, скажіть мені, в якому році померла двірникова бабуня?
Судові лікарі значуще перезирнулись, та, незважаючи на це, один із них поставив ще таке запитання:
– Чи знаєте ви, яка найбільша глибина в Тихому океані?
– Цього, панове, не знаю, – почули вони у відповідь, – але думаю, що там, безперечно, глибше, ніж під Вишеградською скелею на Влтаві.[43]
– Досить? – лаконічно поцікавився голова комісії.
Але все ж таки один із членів комісії попросив дозволу ще запитати.
– Скільки буде, якщо дванадцять тисяч вісімсот дев’яносто сім помножити на тринадцять тисяч вісімсот шістдесят три?
– Сімсот двадцять дев’ять, – відповів Швейк, не змигнувши оком.
– Гадаю, цього досить, – промовив голова комісії, – можете відвести обвинуваченого на попереднє місце.
– Дякую вам, панове, – шанобливо сказав Швейк. – З мене цього також цілком досить.
Коли Швейка вивели, колегія трьох дійшла спільного висновку, що Швейк вроджений кретин, що він ідіот згідно з усіма законами природи, відкритими вченими-психіатрами. У висновках, надісланих слідчому, між іншим, було зазначено:
«Судові лікарі, що підписалися нижче, дійшли згоди в діагнозі незаперечного психічного отупіння й вродженого кретинізму Йозефа Швейка, представленого вищевказаній комісії. Вислову «Хай живе цісар Франц Йосиф Перший!» цілком достатньо, щоб визнати душевний стан Йозефа Швейка, як стан безнадійного ідіота, на підставі чого комісія, що підписалася нижче, пропонує:
1. Припинити слідство проти Йозефа Швейка.
2. Відіслати Йозефа Швейка під нагляд до психіатричної лікарні для з’ясування, якою мірою його душевний стан небезпечний для оточення».
Саме тоді як складалися ці висновки, Швейк розповідав товаришам по камері:
– На Фердинанда вони начхали, а патякали зі мною про ще більші дурниці. Наприкінці ми одне одному сказали, що з нас цієї розмови досить, і розійшлись.
– Я нікому не вірю, – зауважив скоцюрблений маленький чоловічок, на чиїй луці випадково викопали чийсь кістяк. – Все це шахрайство.
– Але й шахрайство на світі має бути, – сказав Швейк, вкладаючись на нари. – Якби люди зичили добра кожному своєму ближньому, то незабаром усі б поскублися поміж собою.
Глава IV
Глава V
– Щоб цілком здоровим, то не скажу, вельмишановний пане раднику. Маю ревматизм, натираюсь оподельдоком.
Літній пан знову ласкаво посміхнувся.
– Що б ви сказали, якби ми вас відправили на огляд до судових лікарів?
– Сподіваюся, що зі мною не так уже зле, щоб ті пани марнували на мене свій час. Мене вже оглядав якийсь пан лікар у поліції, чи, бува, не хворий я на трипер.
– Знаєте, пане Швейку, ми все ж таки спробуємо звернутися до судових лікарів. Скличемо добру комісію, посадовимо вас до слідчої в’язниці, ви там гарненько відпочинете. Між іншим, ще одне запитання. Ви, згідно з протоколом, нібито проголошували, що ось незабаром вибухне війна?
– Вибухне, вельмишановний пане раднику, ось-ось вибухне.
– А не буває у вас вряди-годи якихось ударів?
– Ні, не буває, пане раднику. Правда, одного разу мене ледве не вдарила якась машина на Карловій площі, але це було багато років тому.
На цьому допит скінчився. Швейк подав панові судовому радникові руку й, повернувшись до камери, сказав своїм сусідам:
– Так от, через убивство пана ерцгерцога Фердинанда мене будуть оглядати судові лікарі.
– Мене теж оглядали судові лікарі, – мовив один молодик, – це було тоді, коли я через килими попав під суд присяжних. Мене визнали тоді недоумкуватим. Тепер я продав чужу парову молотарку, й мені нічого не зможуть зробити. Мій адвокат учора сказав, що коли вже раз мене визнали недоумкуватим, то мені згодиться це на все життя.
– Я тим судовим лікарям і поготів не вірю, – зауважив інтелігентний на вигляд чоловік. – Одного разу я підробив векселі й про всяк випадок почав ходити на лекції доктора Гевероха[39]. Коли мене впіймали, я вдавав із себе паралітика точнісінько так, як їх змальовував пан доктор Геверох: укусив одного судового лікаря за ногу, випив чорнило з чорнильниці й, пробачте, панове, на очах усієї комісії наклав купу в куточку. Але саме тому, що я одному з них прокусив литку, мене визнали цілком здоровим, і це мене згубило.
– Я цих оглядів зовсім не боюся, – заявив Швейк. – Коли я був на військовій службі, мене оглядав один ветеринар, і хоч би тобі що.
– Судові лікарі – сама наволоч, – відізвався невеличкий скоцюрблений чоловічок. – Нещодавно на моїй луці випадково відкопали якийсь кістяк, і судові лікарі заявили, ніби той чоловік сконав від удару по голові якимсь тупим предметом сорок років тому, а мені тридцять вісім, проте мене посадили, хоч я маю і метрику, і копію з церковної книги, і посвідку на право проживання.
– Я гадаю, – сказав Швейк, – що слід на все дивитися з кращого боку. Адже кожен може помилятись і мусить обов’язково помилятися, що більше над чимсь розмірковує. Судові лікарі – теж люди, у них свої вади. Ось, наприклад, одного разу в Нусле, саме біля мосту через Ботич[40], коли я вночі повертався з «Банзетів»[41], до мене підійшов один пан і потяг гарапником по голові. Я беркиць на землю, а він присвітив мені в обличчя й каже: «Помилка, це не він», – і так розлютився через цю помилку, що вперіщив мене ще раз по спині. Помилятись аж до самої смерті – таке вже людям на роду написано. Хоча б отакий випадок: один чоловік знайшов уночі якогось напівзамерзлого скаженого пса, взяв його з собою додому й пхнув жінці під перину. Пес зігрівся, опритомнів і покусав цілу родину, а найменшого в колисці розірвав і зжер. Або, наприклад, я вам розповім, як у нас удома помилився один токар. Він відімкнув подільський костьол, думаючи, що прийшов додому, роззувся в ризниці, думаючи, що він у себе в кухні, вмостився на вівтар, думаючи, ніби він у своїй хаті в ліжку, накрився якимись покровами з вівтаря зі священними написами, а під голову поклав собі Євангеліє та ще якісь священні книги, щоб вище було під головою. Вранці його знайшов там паламар. Токар уже до того часу протверезився й добродушно пояснив, що це, мовляв, помилка. «Нічого собі помилка, – відповів паламар, – через таку помилку треба знову костьол освячувати». Потім погнали того токаря до судових лікарів, а ті довели, що він був при повному глузді й цілком тверезий, бо, мовляв, коли б він набрався, то ключем не потрапив би в замок костьольної брами. Потім цей токар так і помер у Панкрацькій тюрмі. Або ще наведу вам один приклад, як у Кладно помилився поліційний пес – вівчарка знаменитого ротмістра Роттера. Ротмістр Роттер дресирував тих собак і випробовував їх на різних волоцюгах, так що всі волоцюги почали обминати Кладненську округу, мов зачумлену. Тоді Роттер наказав жандармам за всяку ціну знайти когось підозрілого. Ті й привели йому одного разу досить пристойно вдягненого чоловіка – вони натрапили на нього в Ланських лісах. Він сидів там на пеньку. Роттер наказав відрізати клаптик поли від його пальта й дав той клаптик понюхати собакам. Потім цього чоловіка відвели до якоїсь цегельні за містом, а по слідах пустили дресированих собак. Ті його знайшли й привели назад. Потім того чоловіка примусили лізти по якійсь драбині на горище, стрибати через мур і кидатися в ставок, а собаки, звичайно, за ним. Врешті виявилось, що це був депутат-радикал, якому остогидло засідати в парламенті, й він виїхав на прогулянку до Ланських лісів. Тому я й кажу: немає людей, що не помиляються. Це трапляється з усіма: хай то вчені, чи придуркуваті, чи просто неосвічені бовдури. Навіть міністри помиляються.
Комісія судових лікарів, яка мала вирішити, наскільки психічний стан обвинуваченого Швейка відповідає чи не відповідає всім його переліченим у рапорті злочинам, складалася з трьох дуже поважних панів. Причому погляд кожного зокрема діаметрально різнився від будь-якого погляду інших двох. Вони були представниками трьох різних протилежних напрямків і психіатричних шкіл, і коли ці протилежні наукові табори дійшли до цілковитої згоди щодо Швейка, то це можна пояснити лише тим приголомшливим враженням, яке Швейк справив на всю комісію, ввійшовши до зали, де мали обстежити його психічний стан.
Побачивши на стіні портрет австрійського монарха, він вигукнув: «Панове, хай живе цісар Франц Йосиф Перший!»
Справа була зовсім ясна. Завдяки Швейковому спонтанному виступові відпала ціла низка запитань. Залишилися тільки найважливіші. Відповіді на них мали на підставі системи доктора психіатра Каллерсона, доктора Гевероха й англійця Вейкінга[42] підтвердити первісну думку про Швейка.
– Чи радій важчий за олово?
– Я його, пробачте, не важив, – зі своєю милою посмішкою відповів Швейк.
– Ви вірите в кінець світу?
– Насамперед я мусив би той кінець побачити, – недбало кинув Швейк, – утім, напевно, завтра я його ще не дочекаюсь.
– Чи могли б ви вирахувати діаметр земної кулі?
– Ні, панове, не зумів би, – відповів Швейк, – але я б вам, панове, також загадав одну загадку: стоїть чотириповерховий будинок, а в цьому будинку на кожному поверсі вісім вікон. На даху два дахові віконця й два комини. На кожному поверсі живе по двоє квартирантів. А тепер, панове, скажіть мені, в якому році померла двірникова бабуня?
Судові лікарі значуще перезирнулись, та, незважаючи на це, один із них поставив ще таке запитання:
– Чи знаєте ви, яка найбільша глибина в Тихому океані?
– Цього, панове, не знаю, – почули вони у відповідь, – але думаю, що там, безперечно, глибше, ніж під Вишеградською скелею на Влтаві.[43]
– Досить? – лаконічно поцікавився голова комісії.
Але все ж таки один із членів комісії попросив дозволу ще запитати.
– Скільки буде, якщо дванадцять тисяч вісімсот дев’яносто сім помножити на тринадцять тисяч вісімсот шістдесят три?
– Сімсот двадцять дев’ять, – відповів Швейк, не змигнувши оком.
– Гадаю, цього досить, – промовив голова комісії, – можете відвести обвинуваченого на попереднє місце.
– Дякую вам, панове, – шанобливо сказав Швейк. – З мене цього також цілком досить.
Коли Швейка вивели, колегія трьох дійшла спільного висновку, що Швейк вроджений кретин, що він ідіот згідно з усіма законами природи, відкритими вченими-психіатрами. У висновках, надісланих слідчому, між іншим, було зазначено:
«Судові лікарі, що підписалися нижче, дійшли згоди в діагнозі незаперечного психічного отупіння й вродженого кретинізму Йозефа Швейка, представленого вищевказаній комісії. Вислову «Хай живе цісар Франц Йосиф Перший!» цілком достатньо, щоб визнати душевний стан Йозефа Швейка, як стан безнадійного ідіота, на підставі чого комісія, що підписалася нижче, пропонує:
1. Припинити слідство проти Йозефа Швейка.
2. Відіслати Йозефа Швейка під нагляд до психіатричної лікарні для з’ясування, якою мірою його душевний стан небезпечний для оточення».
Саме тоді як складалися ці висновки, Швейк розповідав товаришам по камері:
– На Фердинанда вони начхали, а патякали зі мною про ще більші дурниці. Наприкінці ми одне одному сказали, що з нас цієї розмови досить, і розійшлись.
– Я нікому не вірю, – зауважив скоцюрблений маленький чоловічок, на чиїй луці випадково викопали чийсь кістяк. – Все це шахрайство.
– Але й шахрайство на світі має бути, – сказав Швейк, вкладаючись на нари. – Якби люди зичили добра кожному своєму ближньому, то незабаром усі б поскублися поміж собою.
Глава IV
Швейка викидають з божевільні
Описуючи пізніше своє перебування в божевільні, Швейк розсипався в похвалах:
– Справді, не знаю, чого тим божевільним не до шмиги, що їх там тримають. Там же дозволяють качатися голяка по підлозі, вити шакалом, казитись і кусатись. Зробив би ти таке десь на вулиці, люди б дивом дивувались, а в божевільні це як раз плюнути. Там така воля, про яку й соціалістам ніколи не снилось. Кожен може видавати себе і за Господа Бога, і за Діву Марію, і за Папу Римського, і за короля англійського, і за найяснішого цісаря або за Святого Вацлава[44]. Правда, той, що вдавав із себе Вацлава, був увесь час зв’язаний, лежачи голяком в одиночці. Був там і такий, що репетував, ніби він архієпископ. Той нічого іншого не знав, тільки обжирався і дещо, вибачте, робив, що римується зі словом «обжирався», але ніхто там цього не соромився. А один навіть видавав себе за Святих Кирила та Мефодія, щоб одержувати по дві порції. Один пан був вагітний. Він кожного запрошував на хрестини. Багато там було шахістів, політиків, рибалок і скаутів, колекціонерів поштових марок, фотографів-аматорів. Один потрапив туди через якісь старі горщики, що їх він називав урнами. Іншого весь час тримали в гамівній сорочці, щоб він не міг вирахувати, коли настане кінець світу. Я зустрівся там і з кількома професорами. Один усе ходив слідом за мною, переконуючи, що цигани походять із Крконоше[45], а другий доводив, що всередині земної кулі є ще одна куля, набагато більша за ту, верхню.
Кожен міг там молоти язиком про все, що заманеться, немов у парламенті. Одного разу почали розповідати казки та й побилися, коли з якоюсь принцесою трапилася велика біда. Найбільше бешкетував один пан, що видавав себе за шістнадцятий том наукової енциклопедії Отто й в кожного просив, аби його розгорнули й відшукали слово «картонажна швачка», бо інакше йому каюк. Втихомирився лише тоді, коли на нього вдягли гамівну сорочку. Цим він дуже пишався, бо, мовляв, потрапив у палітурний прес, і просив, щоб його обрізали згідно з модою. Загалом жилося там, як у раю. Можете собі галасувати, верещати, співати, ридати, мекати, стогнати, плигати, молитися, перекидатися, лазити рачки, стрибати на одній нозі, бігати кружком, танцювати, тупцювати, сидіти цілими днями навпочіпки й дряпатися на стіни. Ніхто до вас не підійде й не скаже: «Цього не можна робити, це, пане, непристойно, як вам не сором, ви ж таки культурна людина». Однак, ніде правди діти, були там і зовсім тихі божевільні. Наприклад, там сидів один учений-винахідник, то він увесь час колупав у носі й лише раз на день промовляв: «Я щойно винайшов електрику». Та що тут розводитись: було там дуже добре, й ті кілька днів, які я пробув у божевільні – найкращі хвилини мого життя.
І справді, вже те, як Швейка зустріли в божевільні, куди його привезли на обстеження з крайового карного суду, перевершувало всі його сподівання. Насамперед Швейка роздягли догола, потім дали якийсь халат і повели купатися, по-дружньому вхопивши під пахви, причому один із санітарів розважав його якимись єврейськими анекдотами. У ванній занурили його спочатку в теплу воду, а потім витягли й поставили під холодний душ. Це з ним зробили тричі, а потім спитали, як це йому подобається. Швейк відповів, що тут навіть краще, ніж у лазні біля Карлового мосту, й що він взагалі дуже любить купатись. «А якщо обріжете мені нігті й пострижете, то мені нічого не бракуватиме для повного щастя», – додав, приємно всміхаючись Швейк.
І в цьому пішли йому назустріч. Потім його ретельно обтерли губкою, загорнули в простирадло, віднесли до першого відділення й, поклавши на ліжко, вкрили ковдрою та попросили заснути.
Швейк ще й тепер захоплено згадує про це:
– Уявіть собі, мене несли, в повному розумінні цього слова, несли, і я почував себе на сьомому небі.
І справді, Швейк заснув сном праведника. Незабаром його збудили й запропонували кухоль молока з булочкою. Булочка була вже порізана на маленькі шматочки, й поки один із санітарів тримав Швейка за обидві руки, другий вмочав шматочки булки в молоко, годуючи його, як годують галушками гуску. Після цього Швейка взяли попід руки й відвели до вбиральні, де попросили задовольнити велику й малу фізіологічні потреби. І про цю чудову мить Швейк оповідає з захопленням. Я не буду повторювати його розповіді про те, що саме з ним робили потім. Наведу лише такі Швейкові слова: «Один із них при цьому тримав мене в обіймах». Потім його привели назад, поклали до ліжка й знову попросили заснути. Коли ж він заснув, то його збудили й відвели до лікарського кабінету, де Швейк, стоячи зовсім голий перед лікарями, пригадав перший день славних часів свого призову, й мимохіть з його уст зірвалося:
– Tauglich![46]
– Що ви сказали? – перепитав один із лікарів. – Зробіть п’ять кроків уперед і п’ять назад, Швейк зробив десять.
– Я ж вам сказав, – зауважив лікар, – зробити п’ять.
– Мені зайвих кількох кроків не шкода, – відказав Швейк.
Потім лікарі запропонували Швейкові сісти на стілець, і один із них, постукавши його по колінах, сказав другому, що рефлекси зовсім нормальні, але той покрутив головою й сам почав стукати Швейка по коліні, тоді як перший піднімав Швейкові повіки й заглядав у зіниці. Після цього вони відійшли від столу й перекинулися кількома латинськими словами.
– Слухайте, ви вмієте співати? – спитав один з лікарів. – Чи не заспівали б ви нам якоїсь пісні?
– Чом би ні, панове, – відповів Швейк. – Хоч у мене, правда, немає ні голосу, ні музичного слуху, але для вас я спробую заспівати, якщо вже так хочете розважитись. – І Швейк почав:
Лікарі перезирнулись, і один із них запитав Швейка:
– Чи обстежували вже коли-небудь ваш психічний стан?
– На військовій службі, – урочисто й гордо відповів Швейк. – Мене, панове, лікарі офіційно визнали за вродженого ідіота.
– Мені здається, що ви симулянт, – розкричався на Швейка другий лікар.
– Ніякий я не симулянт, панове, – боронився Швейк. – Я найсправжнісінький ідіот, можете перевірити це в канцелярії дев’яносто першого полку в Ческе Будєйовіце або в управлінні запасних в Карліні.
Старший лікар безнадійно махнув рукою і, вказуючи на Швейка, сказав санітарам:
– Поверніть цьому чоловікові одяг і передайте його до третього відділення в першому коридорі, а потім один із вас нехай повернеться і віднесе всі його документи до канцелярії. Та скажіть, аби там довго не воловодились, аби ми його якнайшвидше здихались.
Лікарі ще раз кинули нищівний погляд на Швейка, який шанобливо задкував до дверей і чемно кланявся. На запитання одного із санітарів, що це за дурощі, він відповів:
– Я ж не одягнений, зовсім голий, і не хочу тим панам показувати нічого такого, що б дало їм привід подумати, буцімто я нечемний або грубіян.
Відколи санітари дістали наказ повернути Швейкові його одяг, вони більше вже ним не опікувались, а звеліли одягатись, і один із них відвів його до третього відділення.
Поки в канцелярії оформляли документи про виписку з божевільні, Швейк мав нагоду протягом кількох днів здійснювати свої глибокі спостереження. Розчаровані лікарі встановили діагноз, нібито він «недоумкуватий симулянт».
Оскільки Швейка виписали перед обідом, зчинився невеликий скандал. Швейк заявив, що коли вже когось і викидають із божевільні, то не мають права викидати без обіду.
Скандальну сцену припинив викликаний швейцаром поліцай, який відвів Швейка до поліційного комісаріату на Сальмовій вулиці.
– Справді, не знаю, чого тим божевільним не до шмиги, що їх там тримають. Там же дозволяють качатися голяка по підлозі, вити шакалом, казитись і кусатись. Зробив би ти таке десь на вулиці, люди б дивом дивувались, а в божевільні це як раз плюнути. Там така воля, про яку й соціалістам ніколи не снилось. Кожен може видавати себе і за Господа Бога, і за Діву Марію, і за Папу Римського, і за короля англійського, і за найяснішого цісаря або за Святого Вацлава[44]. Правда, той, що вдавав із себе Вацлава, був увесь час зв’язаний, лежачи голяком в одиночці. Був там і такий, що репетував, ніби він архієпископ. Той нічого іншого не знав, тільки обжирався і дещо, вибачте, робив, що римується зі словом «обжирався», але ніхто там цього не соромився. А один навіть видавав себе за Святих Кирила та Мефодія, щоб одержувати по дві порції. Один пан був вагітний. Він кожного запрошував на хрестини. Багато там було шахістів, політиків, рибалок і скаутів, колекціонерів поштових марок, фотографів-аматорів. Один потрапив туди через якісь старі горщики, що їх він називав урнами. Іншого весь час тримали в гамівній сорочці, щоб він не міг вирахувати, коли настане кінець світу. Я зустрівся там і з кількома професорами. Один усе ходив слідом за мною, переконуючи, що цигани походять із Крконоше[45], а другий доводив, що всередині земної кулі є ще одна куля, набагато більша за ту, верхню.
Кожен міг там молоти язиком про все, що заманеться, немов у парламенті. Одного разу почали розповідати казки та й побилися, коли з якоюсь принцесою трапилася велика біда. Найбільше бешкетував один пан, що видавав себе за шістнадцятий том наукової енциклопедії Отто й в кожного просив, аби його розгорнули й відшукали слово «картонажна швачка», бо інакше йому каюк. Втихомирився лише тоді, коли на нього вдягли гамівну сорочку. Цим він дуже пишався, бо, мовляв, потрапив у палітурний прес, і просив, щоб його обрізали згідно з модою. Загалом жилося там, як у раю. Можете собі галасувати, верещати, співати, ридати, мекати, стогнати, плигати, молитися, перекидатися, лазити рачки, стрибати на одній нозі, бігати кружком, танцювати, тупцювати, сидіти цілими днями навпочіпки й дряпатися на стіни. Ніхто до вас не підійде й не скаже: «Цього не можна робити, це, пане, непристойно, як вам не сором, ви ж таки культурна людина». Однак, ніде правди діти, були там і зовсім тихі божевільні. Наприклад, там сидів один учений-винахідник, то він увесь час колупав у носі й лише раз на день промовляв: «Я щойно винайшов електрику». Та що тут розводитись: було там дуже добре, й ті кілька днів, які я пробув у божевільні – найкращі хвилини мого життя.
І справді, вже те, як Швейка зустріли в божевільні, куди його привезли на обстеження з крайового карного суду, перевершувало всі його сподівання. Насамперед Швейка роздягли догола, потім дали якийсь халат і повели купатися, по-дружньому вхопивши під пахви, причому один із санітарів розважав його якимись єврейськими анекдотами. У ванній занурили його спочатку в теплу воду, а потім витягли й поставили під холодний душ. Це з ним зробили тричі, а потім спитали, як це йому подобається. Швейк відповів, що тут навіть краще, ніж у лазні біля Карлового мосту, й що він взагалі дуже любить купатись. «А якщо обріжете мені нігті й пострижете, то мені нічого не бракуватиме для повного щастя», – додав, приємно всміхаючись Швейк.
І в цьому пішли йому назустріч. Потім його ретельно обтерли губкою, загорнули в простирадло, віднесли до першого відділення й, поклавши на ліжко, вкрили ковдрою та попросили заснути.
Швейк ще й тепер захоплено згадує про це:
– Уявіть собі, мене несли, в повному розумінні цього слова, несли, і я почував себе на сьомому небі.
І справді, Швейк заснув сном праведника. Незабаром його збудили й запропонували кухоль молока з булочкою. Булочка була вже порізана на маленькі шматочки, й поки один із санітарів тримав Швейка за обидві руки, другий вмочав шматочки булки в молоко, годуючи його, як годують галушками гуску. Після цього Швейка взяли попід руки й відвели до вбиральні, де попросили задовольнити велику й малу фізіологічні потреби. І про цю чудову мить Швейк оповідає з захопленням. Я не буду повторювати його розповіді про те, що саме з ним робили потім. Наведу лише такі Швейкові слова: «Один із них при цьому тримав мене в обіймах». Потім його привели назад, поклали до ліжка й знову попросили заснути. Коли ж він заснув, то його збудили й відвели до лікарського кабінету, де Швейк, стоячи зовсім голий перед лікарями, пригадав перший день славних часів свого призову, й мимохіть з його уст зірвалося:
– Tauglich![46]
– Що ви сказали? – перепитав один із лікарів. – Зробіть п’ять кроків уперед і п’ять назад, Швейк зробив десять.
– Я ж вам сказав, – зауважив лікар, – зробити п’ять.
– Мені зайвих кількох кроків не шкода, – відказав Швейк.
Потім лікарі запропонували Швейкові сісти на стілець, і один із них, постукавши його по колінах, сказав другому, що рефлекси зовсім нормальні, але той покрутив головою й сам почав стукати Швейка по коліні, тоді як перший піднімав Швейкові повіки й заглядав у зіниці. Після цього вони відійшли від столу й перекинулися кількома латинськими словами.
– Слухайте, ви вмієте співати? – спитав один з лікарів. – Чи не заспівали б ви нам якоїсь пісні?
– Чом би ні, панове, – відповів Швейк. – Хоч у мене, правда, немає ні голосу, ні музичного слуху, але для вас я спробую заспівати, якщо вже так хочете розважитись. – І Швейк почав:
– Далі не знаю, – проказав Швейк, – коли хочете, я заспіваю ще такої:
Що за постать таємнича
При столі сидить і мріє?
Глянь, сльоза в очах яскріє,
Зрошує поблідлі щоки.
– І цієї до кінця не вмію, – зітхнув Швейк. – Знаю ще першу строфу з гімну «Де моя батьківщина»[47], а потім «Генерал Віндішгрец[48] і чини бувалі до схід сонця ранесенько війну розпочали» і ще кілька народних пісеньок, як, наприклад, «Збережи нам, Боже правий, цісаря і рідний край»[49], «Як ми йшли у Яромір»[50] і «Тисячу раз вітаємо тебе…».
Ой як тужно біля серця,
Що підносить груди кволі.
Тільки мука, тільки болі,
Тільки серце в далеч рветься.
Лікарі перезирнулись, і один із них запитав Швейка:
– Чи обстежували вже коли-небудь ваш психічний стан?
– На військовій службі, – урочисто й гордо відповів Швейк. – Мене, панове, лікарі офіційно визнали за вродженого ідіота.
– Мені здається, що ви симулянт, – розкричався на Швейка другий лікар.
– Ніякий я не симулянт, панове, – боронився Швейк. – Я найсправжнісінький ідіот, можете перевірити це в канцелярії дев’яносто першого полку в Ческе Будєйовіце або в управлінні запасних в Карліні.
Старший лікар безнадійно махнув рукою і, вказуючи на Швейка, сказав санітарам:
– Поверніть цьому чоловікові одяг і передайте його до третього відділення в першому коридорі, а потім один із вас нехай повернеться і віднесе всі його документи до канцелярії. Та скажіть, аби там довго не воловодились, аби ми його якнайшвидше здихались.
Лікарі ще раз кинули нищівний погляд на Швейка, який шанобливо задкував до дверей і чемно кланявся. На запитання одного із санітарів, що це за дурощі, він відповів:
– Я ж не одягнений, зовсім голий, і не хочу тим панам показувати нічого такого, що б дало їм привід подумати, буцімто я нечемний або грубіян.
Відколи санітари дістали наказ повернути Швейкові його одяг, вони більше вже ним не опікувались, а звеліли одягатись, і один із них відвів його до третього відділення.
Поки в канцелярії оформляли документи про виписку з божевільні, Швейк мав нагоду протягом кількох днів здійснювати свої глибокі спостереження. Розчаровані лікарі встановили діагноз, нібито він «недоумкуватий симулянт».
Оскільки Швейка виписали перед обідом, зчинився невеликий скандал. Швейк заявив, що коли вже когось і викидають із божевільні, то не мають права викидати без обіду.
Скандальну сцену припинив викликаний швейцаром поліцай, який відвів Швейка до поліційного комісаріату на Сальмовій вулиці.
Глава V
Швейк у поліційному комісаріаті на Сальмовій вулиці
Після гарних сонячних днів у божевільні над Швейком знову нависла чорна хмара. Інспектор австро-угорської поліції Браун влаштував зустріч Швейкові з жорстокістю римських намісників доби ласкавого імператора Нерона. Так само жорстоко, як вони свого часу говорили: «Киньте цього негідника християнина левам», – інспектор Браун наказав:
– Киньте його за ґрати!
Ані слова більш, ані слова менш. Лише очі пана поліційного інспектора Брауна заяскріли при цьому особливою протиприродною насолодою.
Швейк уклонився і з гідністю промовив:
– Я готовий, панове. Гадаю, «за ґрати» означає – до камери, а це не так уже й погано.
– Не дуже-то в нас розперізуйся, – зауважив поліцай, на що Швейк відповів:
– Я дуже скромна людина й буду вдячний за все, що ви для мене зробите.
У камері на нарах в апатичній позі сидів замислено якийсь чоловік. Він, свідчили його очі, не вірив у те, що скреготіння ключа в дверях може означати для нього вихід на волю.
– Моє шанування, добродію, – мовив Швейк, сідаючи біля нього на нари. – Чи не знаєте випадково, котра година?
– Я вже живу поза царством годин, – відповів замислений чоловік.
– Тут непогано, – вів далі розмову Швейк. – Ось і нари зроблено зі струганих дощок.
Серйозний панок не відповідав. Він підвівся й почав швидко походжати невеличким простором поміж дверима й нарами, немовби поспішаючи щось урятувати.
Швейк тим часом зацікавлено оглядав видряпані на стінах написи. В одному з них якийсь в’язень присягався небом, що оголошує війну поліції не на життя, а на смерть. Текст проголошував: «Начувайтесь! Влетить і вам!» Один в’язень написав: «Ідіть під три чорти, півні!»[51] Інший просто стверджував факт: «Я тут сидів 5 червня 1913-го, й зі мною поводилися пристойно. Йозеф Маречек, крамар із Вршовіце». Та був тут і напис, що вражав своєю глибиною: «Змилосердься, великий Боже…» – а під цим: «Поцілуйте мене в ду…». Літери «ду…» були, однак, перекреслені, а збоку написано великими літерами: «ФАЛДУ». Поруч якась поетична душа написала вірші:
– Випустіть мене! Ні, вони мене не випустять, – промовив він сам до себе. – Не випустять, та й годі. Я тут уже від шостої години ранку.
На нього раптом найшла щирість, він випростався й запитав Швейка:
– Чи ви часом не маєте при собі ременя, щоб я міг покласти цьому край?
– Від усієї душі радий вам прислужитися, – відповів Швейк, знімаючи ремінь. – Я ще ніколи не бачив, як люди в камері вішаються на ремені. Прикро лише одне, – говорив він, оглядаючись довкола, – що тут немає жодного гака. Ручка віконна вас не витримає. Хіба що повіситесь на нарах, стоячи навколішки, як це зробив один чернець із Емаузького монастиря[52]. Той через якусь молоду єврейку повісився на розп’ятті. Мені дуже подобаються самовбивці, так що, будь ласка, починайте.
Хмурий панок поглянув на ремінь, який Швейк тицьнув йому в руку, шпурнув його в куток і заридав, розмазуючи сльози брудними руками й репетуючи:
– У мене діточки, а я тут за пияцтво та розпусту. Боже ж мій! Бідна моя жінка! Що мені скажуть на службі? У мене діти, а я тут за пияцтво та розпусту! – повторював він безкінечно.
Врешті ніби трохи вгамувався, підійшов до дверей і заходився грюкати в них ногами й кулаками. За дверима почулися кроки і голос:
– Чого треба?
– Випустіть мене, – сказав він таким тоном, немовби втратив усе, що зв’язувало його з життям.
– Куди? – почулося з другого боку.
– На службу, – відповів нещасний батько, чоловік, урядовець, п’яниця й розпусник.
За дверима розлігся регіт, моторошний регіт у тиші коридору, й кроки знов віддалились.
– Мені здається, що той пан вас ненавидить, якщо так із вас глумиться, – обізвався Швейк, коли зневірений панок знову сів біля нього. – Такий наглядач, коли наливається злістю, може чимало зробити, а коли ще гірше розлютиться, здатний на все. Не рипайтесь, якщо вже не хочете вішатись, і чекайте дальших подій. Правда, якщо ви чиновник, одружений і маєте діток, то це, безперечно, жахлива історія. Ви, коли я не помиляюся, мабуть, певні, що вас витурять із служби?
– Цього вам не можу сказати, – зітхнув той, – бо й сам не пам’ятаю, що я виробляв. Знаю тільки, що мене звідкись викинули, і я хотів повернутися туди, щоб закурити сигару. А почалося все дуже добре. Начальник нашого відділу справляв іменини й запросив нас до однієї винарні. Потім ми подалися ще до другої, до третьої, до четвертої, до п’ятої, до шостої, до сьомої, до восьмої, до дев’ятої…
– Чи не бажаєте, щоб я допоміг вам лічити? – спитав Швейк. – Я на цих справах добре розуміюсь. Одного разу я за ніч відвідав двадцять вісім шинків. Але треба віддати мені належне, я ніде не випив більш, як по три кухлі пива.
– Одно слово, – вів далі нещасний підлеглий начальника, котрий з такою пишнотою справляв свої іменини, – ми обійшли так щось понад десяток різних шиночків і раптом помітили – нема нашого начальника. Загубився, хоч ми його прив’язали на мотузку й водили за собою, наче цуцика. Тоді ми вирушили скрізь його розшукувати, аж поки не розгубили один одного, і я, зрештою, опинився в одному з нічних кафе на Віноградах, у дуже пристойному місці, де й пив якусь наливку просто з пляшки. Що я робив потім, – не пам’ятаю. Знаю тільки, що вже тут, у комісаріаті, два поліцаї, які мене сюди привезли, рапортували, нібито я був п’яний мов чіп, непристойно поводився, побив одну даму, порізав ножиком чужий капелюх, який стягнув із вішалки, розігнав жіночий оркестр, прилюдно обвинуватив обер-кельнера в крадіжці двадцяти крон, розбив мармурову дошку стола, за яким сидів, і навмисне плюнув у чорну каву якомусь незнайомому панові за сусіднім столиком. Більш нічого я не робив, принаймні не можу пригадати, аби я ще що-небудь устругнув. Повірте мені, я порядна, інтелігентна людина й ні про що інше, крім своєї родини, не думаю. Що ви на це все скажете? Я ж зовсім не бешкетник.
– Киньте його за ґрати!
Ані слова більш, ані слова менш. Лише очі пана поліційного інспектора Брауна заяскріли при цьому особливою протиприродною насолодою.
Швейк уклонився і з гідністю промовив:
– Я готовий, панове. Гадаю, «за ґрати» означає – до камери, а це не так уже й погано.
– Не дуже-то в нас розперізуйся, – зауважив поліцай, на що Швейк відповів:
– Я дуже скромна людина й буду вдячний за все, що ви для мене зробите.
У камері на нарах в апатичній позі сидів замислено якийсь чоловік. Він, свідчили його очі, не вірив у те, що скреготіння ключа в дверях може означати для нього вихід на волю.
– Моє шанування, добродію, – мовив Швейк, сідаючи біля нього на нари. – Чи не знаєте випадково, котра година?
– Я вже живу поза царством годин, – відповів замислений чоловік.
– Тут непогано, – вів далі розмову Швейк. – Ось і нари зроблено зі струганих дощок.
Серйозний панок не відповідав. Він підвівся й почав швидко походжати невеличким простором поміж дверима й нарами, немовби поспішаючи щось урятувати.
Швейк тим часом зацікавлено оглядав видряпані на стінах написи. В одному з них якийсь в’язень присягався небом, що оголошує війну поліції не на життя, а на смерть. Текст проголошував: «Начувайтесь! Влетить і вам!» Один в’язень написав: «Ідіть під три чорти, півні!»[51] Інший просто стверджував факт: «Я тут сидів 5 червня 1913-го, й зі мною поводилися пристойно. Йозеф Маречек, крамар із Вршовіце». Та був тут і напис, що вражав своєю глибиною: «Змилосердься, великий Боже…» – а під цим: «Поцілуйте мене в ду…». Літери «ду…» були, однак, перекреслені, а збоку написано великими літерами: «ФАЛДУ». Поруч якась поетична душа написала вірші:
Панок, що бігав поміж дверима й нарами, немов на змаганні з марафонського бігу, нарешті зупинився, задиханий, знову сів на своє місце, стиснув голову в долонях і раптом заволав на все горло:
Ой сиджу я під вербою
побіля потоку
та згадую із журбою
свою чорнооку.
– Випустіть мене! Ні, вони мене не випустять, – промовив він сам до себе. – Не випустять, та й годі. Я тут уже від шостої години ранку.
На нього раптом найшла щирість, він випростався й запитав Швейка:
– Чи ви часом не маєте при собі ременя, щоб я міг покласти цьому край?
– Від усієї душі радий вам прислужитися, – відповів Швейк, знімаючи ремінь. – Я ще ніколи не бачив, як люди в камері вішаються на ремені. Прикро лише одне, – говорив він, оглядаючись довкола, – що тут немає жодного гака. Ручка віконна вас не витримає. Хіба що повіситесь на нарах, стоячи навколішки, як це зробив один чернець із Емаузького монастиря[52]. Той через якусь молоду єврейку повісився на розп’ятті. Мені дуже подобаються самовбивці, так що, будь ласка, починайте.
Хмурий панок поглянув на ремінь, який Швейк тицьнув йому в руку, шпурнув його в куток і заридав, розмазуючи сльози брудними руками й репетуючи:
– У мене діточки, а я тут за пияцтво та розпусту. Боже ж мій! Бідна моя жінка! Що мені скажуть на службі? У мене діти, а я тут за пияцтво та розпусту! – повторював він безкінечно.
Врешті ніби трохи вгамувався, підійшов до дверей і заходився грюкати в них ногами й кулаками. За дверима почулися кроки і голос:
– Чого треба?
– Випустіть мене, – сказав він таким тоном, немовби втратив усе, що зв’язувало його з життям.
– Куди? – почулося з другого боку.
– На службу, – відповів нещасний батько, чоловік, урядовець, п’яниця й розпусник.
За дверима розлігся регіт, моторошний регіт у тиші коридору, й кроки знов віддалились.
– Мені здається, що той пан вас ненавидить, якщо так із вас глумиться, – обізвався Швейк, коли зневірений панок знову сів біля нього. – Такий наглядач, коли наливається злістю, може чимало зробити, а коли ще гірше розлютиться, здатний на все. Не рипайтесь, якщо вже не хочете вішатись, і чекайте дальших подій. Правда, якщо ви чиновник, одружений і маєте діток, то це, безперечно, жахлива історія. Ви, коли я не помиляюся, мабуть, певні, що вас витурять із служби?
– Цього вам не можу сказати, – зітхнув той, – бо й сам не пам’ятаю, що я виробляв. Знаю тільки, що мене звідкись викинули, і я хотів повернутися туди, щоб закурити сигару. А почалося все дуже добре. Начальник нашого відділу справляв іменини й запросив нас до однієї винарні. Потім ми подалися ще до другої, до третьої, до четвертої, до п’ятої, до шостої, до сьомої, до восьмої, до дев’ятої…
– Чи не бажаєте, щоб я допоміг вам лічити? – спитав Швейк. – Я на цих справах добре розуміюсь. Одного разу я за ніч відвідав двадцять вісім шинків. Але треба віддати мені належне, я ніде не випив більш, як по три кухлі пива.
– Одно слово, – вів далі нещасний підлеглий начальника, котрий з такою пишнотою справляв свої іменини, – ми обійшли так щось понад десяток різних шиночків і раптом помітили – нема нашого начальника. Загубився, хоч ми його прив’язали на мотузку й водили за собою, наче цуцика. Тоді ми вирушили скрізь його розшукувати, аж поки не розгубили один одного, і я, зрештою, опинився в одному з нічних кафе на Віноградах, у дуже пристойному місці, де й пив якусь наливку просто з пляшки. Що я робив потім, – не пам’ятаю. Знаю тільки, що вже тут, у комісаріаті, два поліцаї, які мене сюди привезли, рапортували, нібито я був п’яний мов чіп, непристойно поводився, побив одну даму, порізав ножиком чужий капелюх, який стягнув із вішалки, розігнав жіночий оркестр, прилюдно обвинуватив обер-кельнера в крадіжці двадцяти крон, розбив мармурову дошку стола, за яким сидів, і навмисне плюнув у чорну каву якомусь незнайомому панові за сусіднім столиком. Більш нічого я не робив, принаймні не можу пригадати, аби я ще що-небудь устругнув. Повірте мені, я порядна, інтелігентна людина й ні про що інше, крім своєї родини, не думаю. Що ви на це все скажете? Я ж зовсім не бешкетник.