Послали по нові карти, але все було марно. Коли Вейвода зупинявся на п’ятнадцяти, то партнер мав лише чотирнадцять. Усі вовком дивилися на старого Вейводу, а найбільше лаявся один бруківник, що всього-на-всього виклав готівкою вісім крон. Він відверто заявив, що такий чоловік, як Вейвода, не повинен би ходити світом, його треба було б відлупцювати носаками, викинути і втопити, як цуценя. Ви не можете собі уявити розпачу старого Вейводи. Врешті йому сяйнула чудова думка. «Мені треба до вбиральні, – сказав він сажотрусові. – Пограйте за мене, пане майстре!» І так, як був, без капелюха, вибіг надвір і просто до Мислікової вулиці, привести поліцію. Знайшов патруля й каже: «В тому і тому шинку грають в азартну гру. Поліцаї наказали йому повернутись, а вони, мовляв, прийдуть слідом за ним. Коли Вейвода повернувся, йому повідомили, що за цей час студент-медик просадив понад два мільйони, а двірник понад три». На тарілці вже зібралося п’ятсот тисяч крон розписками. За хвилину туди влетіла поліція. Бруківник вигукнув: «Рятуйся, хто може!» Але було запізно. Конфіскували банк і всіх повели до поліції. Вугляр із Здераза почав пручатись, і його довелося везти в поліційній таратайці. У банку самими розписками було понад півмільярда, а готівкою понад півтори тисячі крон. «Таке мені ще на зуби не потрапляло, – заявив інспектор поліції, коли побачив ці карколомні суми. – Куди до них Монте-Карло!» Всіх, окрім старого Вейводи, залишили в поліції аж до ранку. Вейводу як донощика випустили, пообіцявши одну третину законної нагороди з конфіскованого банку – десь близько ста шістдесяти мільйонів. Але він до ранку з’їхав з глузду, а вранці ходив по Празі й замовляв вогнетривкі сейфи цілими дюжинами. Оце так пощастило в картах!
Потім Швейк пішов варити ґроґ, а вночі фельдкурат, коли Швейкові насилу вдалося дотягти його до ліжка, пустив сльозу й захлипав:
– Продав я тебе, друже, ганебно продав. Проклинай мене, бий, усе витримаю. Я тебе кинув на поталу. Не можу поглянути тобі в очі. Шматуй мене, кусай, здирай шкуру. Я ліпшого не вартий. Знаєш, що я таке? – І фельдкурат, ховаючи заплакане обличчя в подушку, тихо сказав м’яким, ніжним голосом: – Я безхарактерна падлюка, – і заснув, як у воду поринув.
Другого дня фельдкурат, не насмілюючись підняти на Швейка очей, як пішов уранці, то повернувся лише вночі з якимось огрядним піхотинцем.
– Покажіть йому, Швейку, – сказав він, знов уникаючи Швейкового погляду, – де що лежить, аби все знав, і навчіть його, як варити ґроґ. А вранці вам потрібно з’явитись до надпоручика Лукаша.
Швейк зі своїм заступником чудесно провели ніч за приготуванням ґроґу. На ранок товстий піхотинець ледве тримався на ногах і мугикав якусь дивну мішанину з різних народних пісень:
– «Гей, біля Ходова там тече водичка, – продає там моя мила червоненьке пиво, горо, горо височенька, йшли дівчата битим шляхом, на Білій горі там ратай оре».
– За тебе я не боюся, – сказав Швейк. З такими здібностями ти у фельдкурата втримаєшся.
Так і сталося, що того дня по обіді надпоручик Лукаш уперше побачив чесне й щире обличчя бравого вояка Швейка, який йому відрапортував: – Насмілюсь доповісти, пане оберлейтенанте, – я той самий Швейк, якого пан фельдкурат програв вам у карти.
II
III
Потім Швейк пішов варити ґроґ, а вночі фельдкурат, коли Швейкові насилу вдалося дотягти його до ліжка, пустив сльозу й захлипав:
– Продав я тебе, друже, ганебно продав. Проклинай мене, бий, усе витримаю. Я тебе кинув на поталу. Не можу поглянути тобі в очі. Шматуй мене, кусай, здирай шкуру. Я ліпшого не вартий. Знаєш, що я таке? – І фельдкурат, ховаючи заплакане обличчя в подушку, тихо сказав м’яким, ніжним голосом: – Я безхарактерна падлюка, – і заснув, як у воду поринув.
Другого дня фельдкурат, не насмілюючись підняти на Швейка очей, як пішов уранці, то повернувся лише вночі з якимось огрядним піхотинцем.
– Покажіть йому, Швейку, – сказав він, знов уникаючи Швейкового погляду, – де що лежить, аби все знав, і навчіть його, як варити ґроґ. А вранці вам потрібно з’явитись до надпоручика Лукаша.
Швейк зі своїм заступником чудесно провели ніч за приготуванням ґроґу. На ранок товстий піхотинець ледве тримався на ногах і мугикав якусь дивну мішанину з різних народних пісень:
– «Гей, біля Ходова там тече водичка, – продає там моя мила червоненьке пиво, горо, горо височенька, йшли дівчата битим шляхом, на Білій горі там ратай оре».
– За тебе я не боюся, – сказав Швейк. З такими здібностями ти у фельдкурата втримаєшся.
Так і сталося, що того дня по обіді надпоручик Лукаш уперше побачив чесне й щире обличчя бравого вояка Швейка, який йому відрапортував: – Насмілюсь доповісти, пане оберлейтенанте, – я той самий Швейк, якого пан фельдкурат програв вам у карти.
II
Інститут офіцерських денщиків сягає прадавніх часів. Здається, вже Александр Македонський мав свого денщика. Але відомо напевно, що за феодальної доби в цій ролі виступали наймані зброєносці лицарів. А ким був Санчо Панса для Дон Кіхота?
Як не дивно, але ще ніхто не написав історії денщицтва. Ми б там прочитали, що герцог Альмавірський під час облоги Толедо з голоду з’їв без солі свого денщика; про це сам герцог пише в своїх мемуарах. Він оповідає, ніби його слуга мав м’ясо ніжне, м’яке, соковите, яке смаком нагадувало щось середнє між курятиною та ослятиною.
В одній старій швабській книзі про воєнне мистецтво знаходимо й настанови для денщиків. За старих часів денщик мав бути побожним, порядним, правдивим, скромним, хоробрим, відважним, чесним, працьовитим. Коротше кажучи, він мав бути ідеалом людини. Нова доба внесла до цього типу людей багато змін. Новітня «офіцерська люлька» звичайно не буває ні побожною, ні порядною, ні правдивою. Бреше, ошукує свого пана й дуже часто перетворює життя свого начальника на справжнє пекло. Це лукавий раб, який вигадує найрізноманітніші підступні заходи, щоб отруїти своєму панові життя. Поміж цієї нової генерації денщиків не знайдеться таких самовідданих істот, котрі б дозволили з’їсти себе своїм панам без солі, як благородний Фернандо герцога Альмавірського. З іншого боку, ми бачимо, що начальники в боротьбі на життя і на смерть зі своїми новочасними денщиками вживають найрішучіших заходів, прагнуть утримати власний авторитет. Часом це набирає форми терору. Так, у 1912 році в Граці відбувся процес, на якому головну роль грав один капітан, що забив носаками свого денщика. Капітана тоді виправдали, бо він це вчинив тільки вдруге. В очах тих панів життя денщика не має ніякісінької ціни. Це лише річ, лялька для биття, раб, служка для всіх потреб. Отже, не диво, що таке становище примушує раба бути дуже хитрим і підступним. Його становище на нашій планеті можна порівняти хіба що з муками слуг-хлопчиків у ресторанах за старих часів, яких ляпасами й знущанням привчали сумлінно ставитися до своїх обов’язків.
Та бувають випадки, коли денщик піднімається до ступеня фаворита і тоді стає пострахом роти, батальйону. Всі нижні чини намагаються підкупити його хабарами. В його руках не тільки відпустки, він, якщо треба, може вступитися за когось під час рапорту, й тоді все добре минається.
Ці фаворити діставали на війні великі й малі срібні медалі за хоробрість і відвагу.
Я знав у дев’яносто першому полку кількох таких. Один денщик дістав велику срібну медаль за те, що неперевершено вмів смажити вкрадених ним же гусей; другому вручили малу срібну, бо він діставав з дому чудові посилки з харчами і його офіцер у часи найбільшого голоду обжирався так, аж не міг ходити.
Реляцію на його відзначення медаллю начальник зредагував так: «За те, що в боях виявляв нечувану відвагу й хоробрість, за те, що нехтував своїм життям і не залишав свого офіцера ані на крок під сильним вогнем атакуючого ворога».
А той тим часом десь у тилу спустошував курники. Війна змінила ставлення денщика до офіцера й зробила з нього найненависніше створіння для інших вояків. Денщик мав сам завжди цілу бляшанку консервів, тоді як на п’ятеро солдатів припадала також одна. Його польова фляжка завжди була повна рому або коньяку. Таке убоїсько весь день жувало шоколад і жерло офіцерські сухарики, курило сигарети свого офіцера, куховарило, поралося біля їжі, носило пошите за індивідуальною міркою новеньке обмундирування.
Денщик перебував у найближчому зв’язку з ординарцем і постачав йому недоїдки зі свого стола та ділився з ним своїми привілеями. До тріумвірату залучався ще фельдфебель-рахівник. Ця трійця, яка жила в безпосередньому зв’язку з офіцером, була обізнана з усіма операціями та воєнними планами.
Підрозділ, капрал якого приятелював з офіцерським денщиком, був завжди найкраще поінформований, коли й що почнеться.
Якщо денщик казав: «О другій тридцять п’ять чмихнемо», – то точно о другій тридцять п’ять австрійські вояки починали «відриватися від ворога». Денщик перебував у найтісніших стосунках з польовою кухнею, дуже охоче крутився біля казана й там диктував, що йому подати, немов сидів у ресторані й мав перед собою меню.
– Я хочу реберце, – звертався він до кухаря, – вчора ти дав мені хвіст. Вкинь мені в юшку шматок печінки. Адже знаєш, я селезінки не жеру.
Денщик був мастак сіяти паніку. Під час бомбардування позицій серце у нього тікало в п’яти, він з усіма офіцерськими манатками опинявся в найбезпечнішому бліндажі, ховав голову під ковдру, аби його не знайшла граната, і бажав лише одного: щоб його командира поранило й він разом із ним потрапив у тил, якнайдалі від фронту.
Він систематично і з таємничим виглядом поширював паніку.
– Мені здається, що знімають телефон, – конфіденційно інформував він підрозділи й був щасливий, коли міг сказати: «Вже його зняли».
Ніхто так радо не відступав, як він. У таку мить він забував, що над головою свистять гранати й шрапнель, і невтомно пробирався зі своїми валізами до штабу, де стояв обоз. Він любив австрійський обоз і дуже радо з ним їздив. У скрутній ситуації він задовольнявся навіть санітарними двоколками. А якщо йому доводилося шпарити пішки, справляв враження найнещаснішої людини. У такому випадку він кидав речі свого пана в траншеях і тягнув тільки власне добро.
А коли часом траплялося, що офіцер рятувався втечею від полону, а денщик там залишався, то він нізащо у світі не забував потягти в полон і речі свого пана. Вони ставали його власністю, і він оберігав їх, мов зіницю ока.
Я бачив одного полоненого денщика, який з-під Дубна йшов пішки аж до Дарниці під Києвом. Крім власного ранця й ранця свого офіцера, який не здався в полон, а втік, він мав ще п’ять ручних валізок різної форми, дві ковдри й подушку. Крім цього, ніс на голові якийсь клунок. Скаржився, що козаки вкрали в нього дві валізи.
Ніколи не забуду того чоловіка, який так поневірявся зі своїм тягарем по всій Україні. Це був живий експедиторський вагон. Я й досі не можу зрозуміти, як він міг усе це перти кількасот кілометрів на собі, потім їхати з цим аж до Ташкента, берегти кожну річ і сконати на своїх клунках від висипного тифу в таборі для полонених.
Тепер денщики розбрелися по всій нашій республіці й оповідають про свої звитяги. Вони, мовляв, штурмували Сокаль, Дубно[155], Ніш[156], Піаву[157]. Кожен із них – Наполеон: «Я сказав своєму полковникові, щоб зателефонував до штабу, вже можна починати».
Здебільшого денщики були реакціонери, й солдати їх ненавиділи. Декотрі з них були донощиками. Дивитись, як кого в’яжуть, було їм особливо приємно.
Вони розвинулись у своєрідну касту, їхній егоїзм не мав меж.
Як не дивно, але ще ніхто не написав історії денщицтва. Ми б там прочитали, що герцог Альмавірський під час облоги Толедо з голоду з’їв без солі свого денщика; про це сам герцог пише в своїх мемуарах. Він оповідає, ніби його слуга мав м’ясо ніжне, м’яке, соковите, яке смаком нагадувало щось середнє між курятиною та ослятиною.
В одній старій швабській книзі про воєнне мистецтво знаходимо й настанови для денщиків. За старих часів денщик мав бути побожним, порядним, правдивим, скромним, хоробрим, відважним, чесним, працьовитим. Коротше кажучи, він мав бути ідеалом людини. Нова доба внесла до цього типу людей багато змін. Новітня «офіцерська люлька» звичайно не буває ні побожною, ні порядною, ні правдивою. Бреше, ошукує свого пана й дуже часто перетворює життя свого начальника на справжнє пекло. Це лукавий раб, який вигадує найрізноманітніші підступні заходи, щоб отруїти своєму панові життя. Поміж цієї нової генерації денщиків не знайдеться таких самовідданих істот, котрі б дозволили з’їсти себе своїм панам без солі, як благородний Фернандо герцога Альмавірського. З іншого боку, ми бачимо, що начальники в боротьбі на життя і на смерть зі своїми новочасними денщиками вживають найрішучіших заходів, прагнуть утримати власний авторитет. Часом це набирає форми терору. Так, у 1912 році в Граці відбувся процес, на якому головну роль грав один капітан, що забив носаками свого денщика. Капітана тоді виправдали, бо він це вчинив тільки вдруге. В очах тих панів життя денщика не має ніякісінької ціни. Це лише річ, лялька для биття, раб, служка для всіх потреб. Отже, не диво, що таке становище примушує раба бути дуже хитрим і підступним. Його становище на нашій планеті можна порівняти хіба що з муками слуг-хлопчиків у ресторанах за старих часів, яких ляпасами й знущанням привчали сумлінно ставитися до своїх обов’язків.
Та бувають випадки, коли денщик піднімається до ступеня фаворита і тоді стає пострахом роти, батальйону. Всі нижні чини намагаються підкупити його хабарами. В його руках не тільки відпустки, він, якщо треба, може вступитися за когось під час рапорту, й тоді все добре минається.
Ці фаворити діставали на війні великі й малі срібні медалі за хоробрість і відвагу.
Я знав у дев’яносто першому полку кількох таких. Один денщик дістав велику срібну медаль за те, що неперевершено вмів смажити вкрадених ним же гусей; другому вручили малу срібну, бо він діставав з дому чудові посилки з харчами і його офіцер у часи найбільшого голоду обжирався так, аж не міг ходити.
Реляцію на його відзначення медаллю начальник зредагував так: «За те, що в боях виявляв нечувану відвагу й хоробрість, за те, що нехтував своїм життям і не залишав свого офіцера ані на крок під сильним вогнем атакуючого ворога».
А той тим часом десь у тилу спустошував курники. Війна змінила ставлення денщика до офіцера й зробила з нього найненависніше створіння для інших вояків. Денщик мав сам завжди цілу бляшанку консервів, тоді як на п’ятеро солдатів припадала також одна. Його польова фляжка завжди була повна рому або коньяку. Таке убоїсько весь день жувало шоколад і жерло офіцерські сухарики, курило сигарети свого офіцера, куховарило, поралося біля їжі, носило пошите за індивідуальною міркою новеньке обмундирування.
Денщик перебував у найближчому зв’язку з ординарцем і постачав йому недоїдки зі свого стола та ділився з ним своїми привілеями. До тріумвірату залучався ще фельдфебель-рахівник. Ця трійця, яка жила в безпосередньому зв’язку з офіцером, була обізнана з усіма операціями та воєнними планами.
Підрозділ, капрал якого приятелював з офіцерським денщиком, був завжди найкраще поінформований, коли й що почнеться.
Якщо денщик казав: «О другій тридцять п’ять чмихнемо», – то точно о другій тридцять п’ять австрійські вояки починали «відриватися від ворога». Денщик перебував у найтісніших стосунках з польовою кухнею, дуже охоче крутився біля казана й там диктував, що йому подати, немов сидів у ресторані й мав перед собою меню.
– Я хочу реберце, – звертався він до кухаря, – вчора ти дав мені хвіст. Вкинь мені в юшку шматок печінки. Адже знаєш, я селезінки не жеру.
Денщик був мастак сіяти паніку. Під час бомбардування позицій серце у нього тікало в п’яти, він з усіма офіцерськими манатками опинявся в найбезпечнішому бліндажі, ховав голову під ковдру, аби його не знайшла граната, і бажав лише одного: щоб його командира поранило й він разом із ним потрапив у тил, якнайдалі від фронту.
Він систематично і з таємничим виглядом поширював паніку.
– Мені здається, що знімають телефон, – конфіденційно інформував він підрозділи й був щасливий, коли міг сказати: «Вже його зняли».
Ніхто так радо не відступав, як він. У таку мить він забував, що над головою свистять гранати й шрапнель, і невтомно пробирався зі своїми валізами до штабу, де стояв обоз. Він любив австрійський обоз і дуже радо з ним їздив. У скрутній ситуації він задовольнявся навіть санітарними двоколками. А якщо йому доводилося шпарити пішки, справляв враження найнещаснішої людини. У такому випадку він кидав речі свого пана в траншеях і тягнув тільки власне добро.
А коли часом траплялося, що офіцер рятувався втечею від полону, а денщик там залишався, то він нізащо у світі не забував потягти в полон і речі свого пана. Вони ставали його власністю, і він оберігав їх, мов зіницю ока.
Я бачив одного полоненого денщика, який з-під Дубна йшов пішки аж до Дарниці під Києвом. Крім власного ранця й ранця свого офіцера, який не здався в полон, а втік, він мав ще п’ять ручних валізок різної форми, дві ковдри й подушку. Крім цього, ніс на голові якийсь клунок. Скаржився, що козаки вкрали в нього дві валізи.
Ніколи не забуду того чоловіка, який так поневірявся зі своїм тягарем по всій Україні. Це був живий експедиторський вагон. Я й досі не можу зрозуміти, як він міг усе це перти кількасот кілометрів на собі, потім їхати з цим аж до Ташкента, берегти кожну річ і сконати на своїх клунках від висипного тифу в таборі для полонених.
Тепер денщики розбрелися по всій нашій республіці й оповідають про свої звитяги. Вони, мовляв, штурмували Сокаль, Дубно[155], Ніш[156], Піаву[157]. Кожен із них – Наполеон: «Я сказав своєму полковникові, щоб зателефонував до штабу, вже можна починати».
Здебільшого денщики були реакціонери, й солдати їх ненавиділи. Декотрі з них були донощиками. Дивитись, як кого в’яжуть, було їм особливо приємно.
Вони розвинулись у своєрідну касту, їхній егоїзм не мав меж.
III
Надпоручик Лукаш був типовим кадровим офіцером струхлявілої австрійської монархії. Кадетський корпус виховав з нього гібрида. У товаристві говорив по-німецькому, писав по-німецькому, але книжки читав чеські, а коли викладав у школі однорічників, що складалася з самих чехів, говорив їм на вухо: «Будьмо чехами, але щоб про це ніхто не знав. Я – теж чех».
Він дивився на чеський рух, мов на якусь таємну організацію, яку найкраще обминати десятою дорогою.
А поза тим був хорошою людиною, не боявся свого начальства, під час маневрів сумлінно піклувався про свою роту. Завжди знаходив для неї вигідний нічліг у стодолах і часто з невеликої своєї платні ставив солдатам бочку пива.
Любив, щоб, маршируючи, вони співали пісень. Вони мусили співати йдучи на навчання й повертаючись із навчань. Маршируючи поруч із своєю ротою, він підспівував:
Старшини тремтіли перед ним, а найжорстокішого фельдфебеля він за місяць міг перетворити на покірливе ягнятко.
Щоправда, кричати він умів, але ніколи не лаявся. Він вживав тільки вишукані слова і вирази. – Бачите, я справді неохоче караю вас, хлопче, але іншого виходу в мене нема, бо від дисципліни залежить боєздатність війська, його сила, а без дисципліни армія – це хисткий очерет: під вітром гнеться на всі боки. Якщо у вас не в порядку форма і погано пришиті ґудзики або їх бракує, то з цього видно, що ви забуваєте про свої обов’язки щодо армії. У вас, напевно, й у голові не вкладається, чому вас треба посадити на гауптвахту через таку маленьку, незначну дрібничку, як ґудзик, якого бракувало на мундирі вчора під час огляду. Таж у цивільному житті ніхто б на це й оком не кинув. А ось в армії таке занедбання зовнішнього вигляду тягне за собою покарання. А чому? Тут, бачите, йдеться не про якийсь там відірваний ґудзик, а про те, що ви повинні звикнути до порядку. Сьогодні ви не пришили одного ґудзика, але з цього й починається ваше зледачіння. Завтра вже вам буде важко розібрати й почистити гвинтівку, післязавтра десь у шиночку забудете багнет, а врешті заснете на варті, бо, починаючи з того нещасного ґудзика, ви стали ледарем. Так-то воно, юначе! Отож я вас і караю, щоб на майбутнє вберегти від гіршої кари за ті речі, які б ви могли зробити напевно, але поволі забуваючи свої обов’язки. Я вас саджаю на п’ять днів і бажаю, аби ви, сидячи на хлібі й на воді, поміркували про те, що кара – це не помста, а тільки засіб виховання. Мета його – виправити покараного солдата, щоб він став кращим.
Надпоручикові Лукашу вже давно належало стати капітаном, та в цьому не допомогла йому навіть обережність у національному питанні, бо він завжди виступав проти своїх начальників зі справжньою відвертістю, та й у службових стосунках не визнавав жодного підлабузництва.
Лукаш народився в селі серед чорних лісів та ставків і зберіг риси характеру, властиві селянам Південної Чехії.
Та якщо до солдатів надпоручик Лукаш був справедливий і не збиткувався над ними, була в його характері й одна особливість. Він ненавидів своїх денщиків, бо, як на зло, йому завжди діставалися найнегідніші та найпідліші.
Не вважаючи їх за солдатів, він давав їм по пиці, бив по голові, роками намагався виховувати їх умовляннями та добрими вчинками. Лукаш безуспішно змагався з ними, безперестану міняв і кожного разу зітхав: «Мені знову попалася підла тварюка». На своїх денщиків він дивився, як на нижчих істот.
Лукаш дуже любив тварин. Були в нього гарцький канарок, ангорська кішка та пінчер. Усі денщики, які тільки поперебували в Лукаша, поводились із тими тваринами не ліпше, ніж надпоручик з ними, коли вони робили йому якусь підлоту.
Канарка морили голодом, ангорській кішці один денщик вибив око, пінчера лупили, коли тільки попадав під руку, а один із попередників Швейка кінець кінцем відвів нещасну тварину на Панкрац до гицеля і навіть не пошкодував власних десяти крон, аби тільки її там убили. А потім заявив надпоручикові, що пес утік від нього на прогулянці. Наступного дня він уже марширував з ротою на плац.
Коли Швейк прийшов доповісти Лукашеві, що з’явився до нього на службу, надпоручик завів його до кімнати й сказав:
– Вас рекомендував пан фельдкурат Кац, і я хочу, щоб ви були гідним його рекомендації. В мене вже було тих денщиків більше дюжини, але жоден з них не зігрів у мене місця. Попереджую, я вимогливий і суворо караю за будь-яку підлість і брехню. Хочу, щоб ви говорили завжди правду і, не ремствуючи, виконували всі мої накази. Якщо я скажу: «Стрибніть у вогонь», – то ви й у вогонь мусите стрибнути, хоч би навіть вам цього не хотілося. Куди ви дивитеся?
Швейк зацікавлено дивився вбік, на стіну, де висіла клітка з канарком. Почувши надпоручикове запитання, він утупив свої лагідні очі в офіцера й відповів милим, добродушним тоном:
– Насмілюсь доповісти, пане надпоручику, – це гарцький канарок.
Перервавши таким чином мову надпоручика, Швейк виструнчився по-військовому і, не кліпаючи, дивився йому просто в очі.
Надпоручик хотів сказати щось гостре, але, побачивши невинний вираз Швейкового обличчя, тільки промовив:
– Пан фельдкурат рекомендував вас як неперевершеного ідіота. Думаю, він не помилився.
– Насмілюсь доповісти, пане надпоручику, пан фельдкурат справді не помилився. Коли я служив у армії, мене звільнили за ідіотизм, до того ще й невиліковний. У нашому полку звільнили зі служби двох таких: мене і ще одного, пана капітана фон Кауніца. Той, вибачайте, пане надпоручику, йдучи по вулиці безупинно длубав пальцем лівої руки в лівій ніздрі, пальцем правої руки – в правій. Коли ж ішов з нами на муштру, завжди вишиковував нас, як для дефілювання, і говорив: «Солдати… е-е… пам’ятайте… е-е… сьогодні середа, тому що… завтра буде четвер… е-е…»
Надпоручик Лукаш знизав плечима, як той, хто не знає і не знаходить потрібних слів, аби ясно висловити певну думку.
Він пройшов повз Швейка від дверей до вікна й назад, а Швейк, залежно від того, де саме був надпоручик, рівнявся то направо, то наліво з таким відвертим, невинним обличчям, що надпоручик опустив очі й, втуплячись у килим, промимрив щось, зовсім не зв’язане із Швейковим натяком про капітана-ідіота.
– Так, у мене мусить бути порядок, чистота, і ніхто не сміє мені брехати. Я люблю чесність. Ненавиджу брехню й караю її немилосердно. Ви мене добре розумієте?
– Насмілюсь доповісти, пане надпоручику, розумію. Немає нічого гіршого, ніж коли людина бреше. Досить раз заплутатись, і йому вже капут. В одному селі за Пелгржимовом був собі вчитель Марек. Він упадав за донькою лісника Шпери, котрий переказав йому, що, як зустрічатиметься з дівчиною в лісі, він йому при нагоді з рушниці засадить у задок щетини з сіллю. Учитель сказав, що це неправда, що він з нею не зустрічається. Але одного разу, коли він ішов на побачення з дівчиною, лісник випадково наскочив на нього і вже хотів був зробити цю саму штуку, та вчитель почав туману напускати: він, мовляв, збирає квіти, – потім відбріхувався, ніби прийшов ловити якихось жучків, і чимдалі заплутався все більше й більше, аж раптом з того переляку давай присягатися: «Я, – каже, – їй-богу, вийшов наставити сильце на зайців». Тоді той лісник схопив його за барки та й потяг на жандармський пост, звідтіля справа пішла по суду, і вчителя мало не запхали до каталажки. А сказав би чисту правду, був би дістав лише оту посолену щетину в м’яке місце. Я завжди вважаю, що найкраще признатися, бути щирим, а коли щось устругнеш, прийти й сказати: «Насмілюсь доповісти: я зробив те і те». А щодо тієї чесності, то це річ дуже корисна, бо з нею завжди пропхаєшся якнайдалі. Це так, як у змаганнях з ходи. Коли хто починає шахрувати і підбігає, то його виключають із змагань. Таке трапилося з моїм двоюрідним братом. Чесного всюди шанують і поважають, чесний вдоволений сам із себе і почувається як новонароджений, коли, лягаючи в ліжко, може сказати: «Я й сьогодні був чесний».
Під час цієї балаканини надпоручик Лукаш сидів у кріслі, дивився на Швейкові черевики й думав: «Боже мій, таж і я часто верзу такі самі нісенітниці, а різниця тут лише у формі, – я їх інакше викладаю».
Проте, не бажаючи втратити авторитету, він сказав Швейкові, коли той скінчив:
– Ви повинні чистити свої черевики, утримувати свою форму в порядку, ґудзики мають бути пришиті так, як слід, аби ви справляли враження солдата, а не якогось цивільного заволоки. Просто вірити не хочеться, що ніхто з вас не вміє триматися по-військовому. Лише один із усіх моїх денщиків мав бойовий вигляд, але й той, зрештою, вкрав мою парадну форму й продав її у єврейському кварталі.
На хвилину він замовк, а далі заговорив знову, пояснюючи Швейкові всі його обов’язки, причому не забув підкреслити насамперед, що той мусить бути вірний йому й ніде не розповідати про те, що робиться вдома.
– До мене в гості ходять дами, – зазначив він. – Інколи якась із них залишається на ніч, коли мені вранці не треба йти на службу. У такому випадку ви повинні приносити нам каву до ліжка, але тільки тоді, коли я подзвоню. Зрозуміли?
– Насмілюсь доповісти, розумію, пане обер-лейтенанте, бо коли б я несподівано підійшов до ліжка, дамі це могло б бути неприємно. Я одного разу привів до себе додому одну таку панночку, а моя служниця принесла нам до ліжка каву саме тоді, коли ми надзвичайно приємно розважались. З переляку вона облила мені спину та ще й сказала: «Доброго ранку!» Я знаю, що треба і як треба, коли в когось ночує дама.
– Гаразд, Швейку, з дамами треба завжди поводитися тактовно, – сказав надпоручик. Настрій у нього поліпшився, бо мова перейшла на те, що заповнювало весь його вільний час між казармами, плацом і картами.
Жінки були душею надпоручикової квартири. Вони створювали йому домашнє гніздечко. Було їх кілька дюжин, і багато хто з них намагалися за час свого перебування причепурити квартиру різними цяцьками.
Жінка одного власника кав’ярні прожила у надпоручика цілих два тижні, аж поки по неї приїхав чоловік. Вона вишила йому гарненьку доріжку на стіл, на всій його спідній білизні монограми й, можливо, була б скінчила вишивати стінний килимок, та її чоловік поклав край тій ідилії.
Інша дама, по яку за три тижні приїхали батько й мати, хотіла зробити з його спальні дамський будуар: порозставляла всюди всілякі дрібнички, вазочки, почепила над ліжком образок ангела-охоронця.
В усіх кутках спальні та їдальні відчувалася жіноча рука, яка проникла й до кухні, де можна було побачити найрізноманітніше кухонне начиння і посуд – розкішний дар закоханої жінки одного фабриканта. Вона привезла з собою, крім своєї жаги, машинку для різання всякої зелені й капусти, тертушку для сухариків і печінки, каструлі, сковороди, жаровні, ополоники й ще бозна-що.
Але за тиждень вона пішла, бо не могла примиритися з думкою, що надпоручик має, крім неї, ще, мабуть, близько двадцяти коханок, а це залишало деякі сліди на працездатності благородного самця в мундирі. Надпоручик Лукаш вів також широке листування, мав альбом своїх коханок і колекцію різних реліквій, бо за останні два роки почав виявляти нахил до фетишизму. Так, наприклад, у нього було кілька різних дамських підв’язок, чотири пари милесеньких дамських вишиваних панталончиків і три прозорі тендітні дамські сорочки, батистові хусточки і навіть один корсет та кілька панчішок.
– Сьогодні у мене служба, – прийду аж уночі. Подбайте про все й приберіть квартиру. Останній мій денщик через своє ледарство пішов сьогодні з маршбатальйоном на фронт.
Віддавши ще накази щодо канарка й ангорської кішки, він пішов, не забувши з порога ще раз кинути кілька слів про чесність і порядок.
Швейк навів у квартирі зразковий порядок, так що, коли надпоручик Лукаш уночі повернувся додому, Швейк міг йому відрапортувати:
Він дивився на чеський рух, мов на якусь таємну організацію, яку найкраще обминати десятою дорогою.
А поза тим був хорошою людиною, не боявся свого начальства, під час маневрів сумлінно піклувався про свою роту. Завжди знаходив для неї вигідний нічліг у стодолах і часто з невеликої своєї платні ставив солдатам бочку пива.
Любив, щоб, маршируючи, вони співали пісень. Вони мусили співати йдучи на навчання й повертаючись із навчань. Маршируючи поруч із своєю ротою, він підспівував:
Надпоручик був надзвичайно справедливий і не мав звички збиткуватися над кимсь, тому й солдати його любили.
А як чорна ніч прийшла,
Вівсик вискочив з мішка.
Жумтарія бум.
Старшини тремтіли перед ним, а найжорстокішого фельдфебеля він за місяць міг перетворити на покірливе ягнятко.
Щоправда, кричати він умів, але ніколи не лаявся. Він вживав тільки вишукані слова і вирази. – Бачите, я справді неохоче караю вас, хлопче, але іншого виходу в мене нема, бо від дисципліни залежить боєздатність війська, його сила, а без дисципліни армія – це хисткий очерет: під вітром гнеться на всі боки. Якщо у вас не в порядку форма і погано пришиті ґудзики або їх бракує, то з цього видно, що ви забуваєте про свої обов’язки щодо армії. У вас, напевно, й у голові не вкладається, чому вас треба посадити на гауптвахту через таку маленьку, незначну дрібничку, як ґудзик, якого бракувало на мундирі вчора під час огляду. Таж у цивільному житті ніхто б на це й оком не кинув. А ось в армії таке занедбання зовнішнього вигляду тягне за собою покарання. А чому? Тут, бачите, йдеться не про якийсь там відірваний ґудзик, а про те, що ви повинні звикнути до порядку. Сьогодні ви не пришили одного ґудзика, але з цього й починається ваше зледачіння. Завтра вже вам буде важко розібрати й почистити гвинтівку, післязавтра десь у шиночку забудете багнет, а врешті заснете на варті, бо, починаючи з того нещасного ґудзика, ви стали ледарем. Так-то воно, юначе! Отож я вас і караю, щоб на майбутнє вберегти від гіршої кари за ті речі, які б ви могли зробити напевно, але поволі забуваючи свої обов’язки. Я вас саджаю на п’ять днів і бажаю, аби ви, сидячи на хлібі й на воді, поміркували про те, що кара – це не помста, а тільки засіб виховання. Мета його – виправити покараного солдата, щоб він став кращим.
Надпоручикові Лукашу вже давно належало стати капітаном, та в цьому не допомогла йому навіть обережність у національному питанні, бо він завжди виступав проти своїх начальників зі справжньою відвертістю, та й у службових стосунках не визнавав жодного підлабузництва.
Лукаш народився в селі серед чорних лісів та ставків і зберіг риси характеру, властиві селянам Південної Чехії.
Та якщо до солдатів надпоручик Лукаш був справедливий і не збиткувався над ними, була в його характері й одна особливість. Він ненавидів своїх денщиків, бо, як на зло, йому завжди діставалися найнегідніші та найпідліші.
Не вважаючи їх за солдатів, він давав їм по пиці, бив по голові, роками намагався виховувати їх умовляннями та добрими вчинками. Лукаш безуспішно змагався з ними, безперестану міняв і кожного разу зітхав: «Мені знову попалася підла тварюка». На своїх денщиків він дивився, як на нижчих істот.
Лукаш дуже любив тварин. Були в нього гарцький канарок, ангорська кішка та пінчер. Усі денщики, які тільки поперебували в Лукаша, поводились із тими тваринами не ліпше, ніж надпоручик з ними, коли вони робили йому якусь підлоту.
Канарка морили голодом, ангорській кішці один денщик вибив око, пінчера лупили, коли тільки попадав під руку, а один із попередників Швейка кінець кінцем відвів нещасну тварину на Панкрац до гицеля і навіть не пошкодував власних десяти крон, аби тільки її там убили. А потім заявив надпоручикові, що пес утік від нього на прогулянці. Наступного дня він уже марширував з ротою на плац.
Коли Швейк прийшов доповісти Лукашеві, що з’явився до нього на службу, надпоручик завів його до кімнати й сказав:
– Вас рекомендував пан фельдкурат Кац, і я хочу, щоб ви були гідним його рекомендації. В мене вже було тих денщиків більше дюжини, але жоден з них не зігрів у мене місця. Попереджую, я вимогливий і суворо караю за будь-яку підлість і брехню. Хочу, щоб ви говорили завжди правду і, не ремствуючи, виконували всі мої накази. Якщо я скажу: «Стрибніть у вогонь», – то ви й у вогонь мусите стрибнути, хоч би навіть вам цього не хотілося. Куди ви дивитеся?
Швейк зацікавлено дивився вбік, на стіну, де висіла клітка з канарком. Почувши надпоручикове запитання, він утупив свої лагідні очі в офіцера й відповів милим, добродушним тоном:
– Насмілюсь доповісти, пане надпоручику, – це гарцький канарок.
Перервавши таким чином мову надпоручика, Швейк виструнчився по-військовому і, не кліпаючи, дивився йому просто в очі.
Надпоручик хотів сказати щось гостре, але, побачивши невинний вираз Швейкового обличчя, тільки промовив:
– Пан фельдкурат рекомендував вас як неперевершеного ідіота. Думаю, він не помилився.
– Насмілюсь доповісти, пане надпоручику, пан фельдкурат справді не помилився. Коли я служив у армії, мене звільнили за ідіотизм, до того ще й невиліковний. У нашому полку звільнили зі служби двох таких: мене і ще одного, пана капітана фон Кауніца. Той, вибачайте, пане надпоручику, йдучи по вулиці безупинно длубав пальцем лівої руки в лівій ніздрі, пальцем правої руки – в правій. Коли ж ішов з нами на муштру, завжди вишиковував нас, як для дефілювання, і говорив: «Солдати… е-е… пам’ятайте… е-е… сьогодні середа, тому що… завтра буде четвер… е-е…»
Надпоручик Лукаш знизав плечима, як той, хто не знає і не знаходить потрібних слів, аби ясно висловити певну думку.
Він пройшов повз Швейка від дверей до вікна й назад, а Швейк, залежно від того, де саме був надпоручик, рівнявся то направо, то наліво з таким відвертим, невинним обличчям, що надпоручик опустив очі й, втуплячись у килим, промимрив щось, зовсім не зв’язане із Швейковим натяком про капітана-ідіота.
– Так, у мене мусить бути порядок, чистота, і ніхто не сміє мені брехати. Я люблю чесність. Ненавиджу брехню й караю її немилосердно. Ви мене добре розумієте?
– Насмілюсь доповісти, пане надпоручику, розумію. Немає нічого гіршого, ніж коли людина бреше. Досить раз заплутатись, і йому вже капут. В одному селі за Пелгржимовом був собі вчитель Марек. Він упадав за донькою лісника Шпери, котрий переказав йому, що, як зустрічатиметься з дівчиною в лісі, він йому при нагоді з рушниці засадить у задок щетини з сіллю. Учитель сказав, що це неправда, що він з нею не зустрічається. Але одного разу, коли він ішов на побачення з дівчиною, лісник випадково наскочив на нього і вже хотів був зробити цю саму штуку, та вчитель почав туману напускати: він, мовляв, збирає квіти, – потім відбріхувався, ніби прийшов ловити якихось жучків, і чимдалі заплутався все більше й більше, аж раптом з того переляку давай присягатися: «Я, – каже, – їй-богу, вийшов наставити сильце на зайців». Тоді той лісник схопив його за барки та й потяг на жандармський пост, звідтіля справа пішла по суду, і вчителя мало не запхали до каталажки. А сказав би чисту правду, був би дістав лише оту посолену щетину в м’яке місце. Я завжди вважаю, що найкраще признатися, бути щирим, а коли щось устругнеш, прийти й сказати: «Насмілюсь доповісти: я зробив те і те». А щодо тієї чесності, то це річ дуже корисна, бо з нею завжди пропхаєшся якнайдалі. Це так, як у змаганнях з ходи. Коли хто починає шахрувати і підбігає, то його виключають із змагань. Таке трапилося з моїм двоюрідним братом. Чесного всюди шанують і поважають, чесний вдоволений сам із себе і почувається як новонароджений, коли, лягаючи в ліжко, може сказати: «Я й сьогодні був чесний».
Під час цієї балаканини надпоручик Лукаш сидів у кріслі, дивився на Швейкові черевики й думав: «Боже мій, таж і я часто верзу такі самі нісенітниці, а різниця тут лише у формі, – я їх інакше викладаю».
Проте, не бажаючи втратити авторитету, він сказав Швейкові, коли той скінчив:
– Ви повинні чистити свої черевики, утримувати свою форму в порядку, ґудзики мають бути пришиті так, як слід, аби ви справляли враження солдата, а не якогось цивільного заволоки. Просто вірити не хочеться, що ніхто з вас не вміє триматися по-військовому. Лише один із усіх моїх денщиків мав бойовий вигляд, але й той, зрештою, вкрав мою парадну форму й продав її у єврейському кварталі.
На хвилину він замовк, а далі заговорив знову, пояснюючи Швейкові всі його обов’язки, причому не забув підкреслити насамперед, що той мусить бути вірний йому й ніде не розповідати про те, що робиться вдома.
– До мене в гості ходять дами, – зазначив він. – Інколи якась із них залишається на ніч, коли мені вранці не треба йти на службу. У такому випадку ви повинні приносити нам каву до ліжка, але тільки тоді, коли я подзвоню. Зрозуміли?
– Насмілюсь доповісти, розумію, пане обер-лейтенанте, бо коли б я несподівано підійшов до ліжка, дамі це могло б бути неприємно. Я одного разу привів до себе додому одну таку панночку, а моя служниця принесла нам до ліжка каву саме тоді, коли ми надзвичайно приємно розважались. З переляку вона облила мені спину та ще й сказала: «Доброго ранку!» Я знаю, що треба і як треба, коли в когось ночує дама.
– Гаразд, Швейку, з дамами треба завжди поводитися тактовно, – сказав надпоручик. Настрій у нього поліпшився, бо мова перейшла на те, що заповнювало весь його вільний час між казармами, плацом і картами.
Жінки були душею надпоручикової квартири. Вони створювали йому домашнє гніздечко. Було їх кілька дюжин, і багато хто з них намагалися за час свого перебування причепурити квартиру різними цяцьками.
Жінка одного власника кав’ярні прожила у надпоручика цілих два тижні, аж поки по неї приїхав чоловік. Вона вишила йому гарненьку доріжку на стіл, на всій його спідній білизні монограми й, можливо, була б скінчила вишивати стінний килимок, та її чоловік поклав край тій ідилії.
Інша дама, по яку за три тижні приїхали батько й мати, хотіла зробити з його спальні дамський будуар: порозставляла всюди всілякі дрібнички, вазочки, почепила над ліжком образок ангела-охоронця.
В усіх кутках спальні та їдальні відчувалася жіноча рука, яка проникла й до кухні, де можна було побачити найрізноманітніше кухонне начиння і посуд – розкішний дар закоханої жінки одного фабриканта. Вона привезла з собою, крім своєї жаги, машинку для різання всякої зелені й капусти, тертушку для сухариків і печінки, каструлі, сковороди, жаровні, ополоники й ще бозна-що.
Але за тиждень вона пішла, бо не могла примиритися з думкою, що надпоручик має, крім неї, ще, мабуть, близько двадцяти коханок, а це залишало деякі сліди на працездатності благородного самця в мундирі. Надпоручик Лукаш вів також широке листування, мав альбом своїх коханок і колекцію різних реліквій, бо за останні два роки почав виявляти нахил до фетишизму. Так, наприклад, у нього було кілька різних дамських підв’язок, чотири пари милесеньких дамських вишиваних панталончиків і три прозорі тендітні дамські сорочки, батистові хусточки і навіть один корсет та кілька панчішок.
– Сьогодні у мене служба, – прийду аж уночі. Подбайте про все й приберіть квартиру. Останній мій денщик через своє ледарство пішов сьогодні з маршбатальйоном на фронт.
Віддавши ще накази щодо канарка й ангорської кішки, він пішов, не забувши з порога ще раз кинути кілька слів про чесність і порядок.
Швейк навів у квартирі зразковий порядок, так що, коли надпоручик Лукаш уночі повернувся додому, Швейк міг йому відрапортувати: