Страница:
Одного ранку заклопотаний лікар порухом кущистих сірих брів закликав Сью до вітальні.
– Джонсі має один шанс зі, скажімо так, десятьох, – повідомив він, струшуючи ртуть у термометрі. – Цей шанс – у її волі до життя. Коли люди так от налаштовують себе на похоронний лад, жодна фармакопея не допоможе. Ваша подружка забрала собі в голову, що не одужає. У неї є заповітне бажання?
– Вона… вона хотіла намалювати Неаполітанську затоку, – відповіла Сью.
– Намалювати? Які дурниці! Невже у неї немає чогось істотнішого, що змусило б її замислитися над доцільністю смерті, – чоловіка, наприклад?
– Чоловіка? – прогугнявила Сью, ніби хтось їй притиснув дримбу до рота. – Хіба чоловік здатен… ні, ні, лікарю, у неї нічого такого немає.
– У тім-бо й біда, – сказав лікар. – Я зроблю все, на що здатна наука… втілена у моїх вміннях, звісно. Та коли пацієнт починає рахувати екіпажі у власній поховальній процесії, я віднімаю п'ятдесят відсотків від цілющої сили ліків. Якщо ви спонукаєте подругу поцікавитися модним фасоном рукавів у зимових плащах, я скажу вам, що шанси збільшилися до одного з п'ятьох.
Коли лікар пішов, Сью попрямувала до робочого кабінету і добряче виплакалася, сякаючись у японську серветку замість носової хустинки. Потім вона повагом, насвистуючи регтайм, запливла у кімнату Джонсі з мольбертом у руках.
Джонсі лежала обличчям до вікна. Від її дихання заледве підіймалася ковдра. Сью припинила насвистувати, гадаючи, що подруга спить.
Вона встановила мольберт і почала працювати над ілюстрацією до оповіданнячка з журналу. Молодим художникам доводиться торувати шлях до Мистецтва, створюючи ілюстрації до журнальних історій, які пишуть молоді письменники, що торують ними шлях до Літератури.
Коли Сью робила замальовку вишуканих наїзницьких штанів для родео на фігурі головного героя, ковбоя з Айдахо, і монокля на його носі, до неї долинув тихий звук, і вона хутко підійшла до ліжка.
Широко розплющеними очима Джонсі дивилася крізь вікно і рахувала, рахувала у зворотному порядку.
«Дванадцять», шепотіла вона, «одинадцять» – на хвильку пізніше, потім «десять», «дев'ять», далі майже одночасно – «вісім» і «сім».
Сью стурбовано визирнула надвір. Що там можна було рахувати? За вікном було порожнє похмуре подвір'я, а за півдюжини кроків – глуха стіна цегляного будинку. Старий-престарий плющ, сучкуватий і напівзасохлий, видерся до половини стіни. Холодні осінні вітри здмухнули з нього листя, лише голий скелет із лози чіплявся за виїмки у цеглі.
– Що ти кажеш, сонечко? – запитала Сью.
– Шість, – промовила Джонсі майже пошепки. – Тепер вони облітають швидше. Три дні тому їх була ціла сотня. У мене голова розболілася їх рахувати. А зараз це не складно. Ось іще один упав. Залишилося тільки п'ять.
– П'ять чого? Скажи твоїй Сьюзі!
– Листків. Листків на плющі. Коли відлетить останній, я теж відлечу. Я знаю, це вже п'ять днів. Хіба лікар не сказав тобі?
– В житті не чула такої нісенітниці! – вигукнула Сью з неперевершеною глузливістю. – Який зв'язок між листям на старому плющеві та твоїм одужанням? До того ж ти так любила лозу, прикре дівчисько! Не будь дурненькою. Знаєш, лікар сказав мені сьогодні вранці, що шанси на те, що ти скоро одужаєш… зараз я точно повторю його слова… так, він сказав: десять до одного! Ти маєш не більше шансів померти, ніж усі ми в Нью-Йорку, коли їдемо в трамваї чи проходимо повз новий будинок. Постарайся з'їсти трохи супчику, а Сьюзі тим часом повернеться до малюнка, який вона продасть редакторові й купить трішки портвейну для хворого маляти і дрібку свининки для свого жадібного животика.
– Тобі не доведеться купляти портвейн, – сказала Джонсі, не відриваючи очей від вікна. – Іще одного не стало. Ні, мені зовсім не хочеться супу. Лише чотири листочки. Я хочу побачити, як упаде останній, перш ніж надворі стемніє. Тоді я полечу за ним.
– Джонсі, сонечко, – сказала Сью, схиляючись над нею, – пообіцяй мені, що ти заплющиш оченята і не дивитимешся у вікно, поки я не закінчу малювати! Я мушу віддати ілюстрації не пізніш як завтра. Мені потрібне світло, в іншому разі я б опустила штору.
– А ти не можеш працювати в іншій кімнаті? – холодно поцікавилася Джонсі.
– Я радше побуду тут, із тобою, – відповіла Сью. – До того ж я не хочу, щоб ти і далі дивилася на те дурнувате листя плюща.
– Скажеш мені, коли закінчиш, гаразд? – попросила Джонсі, склеплюючи повіки й лягаючи, незворушна і біла, як мармурова статуя. – Я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Хочу звільнитися і вирушити в останню подорож, наче один із бідолашних змучених листочків.
– Постарайся заснути, – сказала Сью, – я мушу збігати вниз по Бергмана. Він мені позуватиме для старого рудокопа-відлюдника. Я повернуся за хвилину. Лежи і не рухайся, доки мене не буде.
Старий Бергман теж був художником і мешкав на першому поверсі – під студією дівчат. Йому було за шістдесят; він міг похвалитися кучерявою бородою Мікеланджелівського Мойсея, що спускалася з голови сатира на тіло гобліна. Бергман нічого не досяг у царині мистецтва. Сорок років тримав він пензель у руках, але йому не вдалося навіть діткнутися до тасьми шат Пані Слави. Постійно він от-от збирався написати шедевр, але так і не почав його писати. За останні кілька років він не створив нічого, крім сумнівної мазанини на догоду комерції та рекламній справі. Бергман підробляв моделлю у колонії для молодих художників, котрі не могли собі дозволити найняти професіонала. Він добряче прикладався до пляшки і далі патякав про шедевр. А так він був злісним стариганем, який нещадно висміював доброту кожного, хто потрапляв йому на язик, і вважав себе мастифом на чатах, який пильно охороняє двох юних художниць зі студії на горищі.
Сью розшукала Бергмана, від якого тхнуло перегаром, у його темній конурці внизу. В кутку причаївся мольберт із потьмянілим полотном, що двадцять п'ять років чекало на перший мазок шедевру. Дівчина розповіла про вигадку Джонсі та про свої побоювання, що подруга, легесенька і тендітна як листочок, покине цей світ, тільки-но послабиться і без того нетривкий її зв'язок із ним.
Старий Бергман із почервонілими очима, що безперервно бігали, не стишував голосу, глузуюючи з таких дурнуватих фантазій.
– Счо! – загорлав він. – Хіба є на сфіті люди достатньо дурні, счоб померти через листки, які падати з клятого плюща? Я про таких не чуф. Ні, я не посуватиму як модель для твого відлюдника-телепня. Чому ти дозфоляти подрузі забирати таку дурницю в голову? Ах, бітолашна маленька міз Джонсі!
– Вона недужа і слабка, – сказала Сью, – це жар спровокував її дивні хворобливі фантазії. Добре, містере Бергман, якщо ви не хочете позувати для мене, не потрібно. Я гадаю, ви просто старий бридкий пустомеля.
– І чого сче чекати фід жінки? – заволав Бергман. – Хто сказав, счо я не буду посувати? Уже півгодини я намахаюсь сказати, счо я готофий посувати. Боше! Це зофсім не місце, де хтозь такий хороший, як міз Джонсі, має лешати хворий. Колизь я намалювати шедефр і ми фсі зфідси поїхати! Так!
Коли вони піднялися в мансарду, Джонсі спала. Сью опустила штору до підвіконня і провела Бергмана до іншої кімнати. Там вони з острахом подивилися у вікно на плющ. Потім мовчки поглянули одне на одного. За вікном уперто мрячив холодний дощ зі снігом. Бергман у старій блакитній сорочці в ролі рудокопа-відлюдника сів на перевернутий догори дриґом чайник, що правив наразі за скелю.
Коли наступного ранку Сью прокинулася після годинки сну, Джонсі широко розплющеними очима байдуже втупилася в опущену зелену штору.
– Підніми її! – пошепки наказала вона. – Я хочу побачити.
Сью стомлено підкорилася.
Але стривайте! Наперекір холодному дощу і жорстоким поривам вітру, які бурували цілу ніч завдовжки у життя, на тлі цегляної стіни чітко вирізнявся один-єдиний листочок плюща. Останній листок на лозі. Ще темно-зелений біля черешка, хоча його зубчаті краєчки вже забарвив жовтий колір занепаду і загибелі, він хоробро тримався на пагоні на висоті кількох метрів над землею.
– Це останній, – сказала Джонсі. – Я гадала, цієї ночі він точно впаде. Я чула завивання вітру. Листок відлетить сьогодні, і я відлечу разом із ним.
– Люба моя, сонечко! – вигукнула Сью, схиляючи над подушкою змарніле обличчя, – подумай про мене, якщо не хочеш подумати про себе. Як я без тебе?
Джонсі нічого не відповіла. Хіба є в світі щось самотніше за душу, котра готується в далеку й загадкову останню подорож? Химерна думка, здавалося, дедалі більше захоплює її, в той час як усе, що пов'язувало дівчину з подругою й рештою світу, поступово втрачає значення.
День добігав кінця, та навіть у сутінках було видно самотній листок плюща, що вчепився черешком за цеглу. Потім прийшла ніч і знову звільнила північний вітер. Дощ періщив по шибках і барабанив по піддашшю.
Тільки-но на вулиці засіріло, немилосердна Джонсі наказала підняти штору.
Листок плюща був на місці.
Джонсі довго лежала, мовчки дивлячись на нього. Потім покликала Сью, котра чаклувала над курячим бульйончиком, що варився на газовій плиті.
– Я була прикрою дівчинкою, Сьюзі, – сказала Джонсі. – Щось змусило останній листок плюща втриматися на стіні, щоб довести мені, наскільки нечемно я поводилася. Бажати смерті – гріх. Можеш принести мені трішки бульйончику і молоко із крапелькою портвейну і… ні, принеси мені спочатку люстерко, а потім поклади подушки так, щоб я могла сісти і спостерігати, як ти куховариш.
За годину вона сказала:
– Сьюзі, я сподіваюсь колись намалювати Неаполітанську затоку.
По обіді прийшов лікар. Сью вийшла провести його у вітальню.
– Шанси п'ятдесят на п'ятдесят, – сказав він, беручи Сью за тоненьку тремтячу руку. – За умови хорошого догляду вона одужає. Зараз я маю йти вниз до іншого пацієнта. Бергман, так його звуть, якийсь художник, я гадаю. Також запалення легенів. Він старий і слабкий, а тут гострий напад. Не виживе, сьогодні я заберу його до лікарні, щоб полегшити йому останні дні.
Наступного дня лікар сказав Сью:
– Небезпеки немає. Ви виграли. Все, що зараз потрібно вашій подрузі, – належне харчування і догляд.
Того дня по обіді Сью підійшла до ліжка, де Джонсі задоволено плела страхітливо блакитний і зовсім не потрібний вовняний шарф, та обійняла її разом із подушками і в'язанням.
– Я мушу тобі дещо розповісти, біле мишенятко, – сказала вона. – Містер Бергман учора помер у лікарні від запалення легенів. Він хворів заледве два дні. Позавчора прибиральниця побачила його у кімнатці внизу цілком безпомічного. Його взуття і одяг наскрізь промокли і були холодні як лід. Ніхто так і не здогадався, куди він міг ходити такої сльотавої ночі. Ще знайшли запалений ліхтар, драбину, яку хтось пересунув зі звичного місця, розкидані пензлики, палітру, на якій він змішував зелену та жовту фарбу, і… Сонечко, поглянь надвір, на останній листочок плюща на стіні. Ти не звернула уваги на те, що він ніколи не тріпотить і не рухається од вітру? Сонечко, це і є Бергманів шедевр. Він намалював його тієї ночі, коли злетів останній листок.
Серце Заходу
Хрест на серці
Болді Вудс потягнувся по пляшку – і таки дістав її. Коли вже Болді хотів щось отримати… Втім, це зовсім інша історія. Вудс налив собі третю склянку, на палець вище, ніж дві попередні. Болді сьогодні давав поради, а рай ця варт своєї плати[7].
– На твоєму місці я був би королем, – упевнений тон Болді підтвердило порипування його кобури і дзвін острогів.
Веб Їгер посунув на потилицю крислатого солом'яного капелюха-стетсона, ще більше скуйовдивши світле волосся. Втім, чепуритися все одно не мало сенсу, і Веб вирішив взяти приклад зі свого винахідливого співрозмовника – налив і собі.
– Якщо чоловік одружився з королевою, то навряд чи він стане двійкою, – невдоволено виголосив Веб.
– Певно, що ні! – підтримав розмову досі спраглий і переповнений співчуття Болді, котрого явно не залишило байдужим порівняння справ сімейних із картярськими. – Ти король по праву. Я б на твоєму місці вимагав перездати карти. їх тобі підтасували – ось що я тобі скажу, Вебе Їгер.
– Що? – у блакитних очах Веба зблиснув промінчик надії.
– Ти ж принц-консорт!
– Друже, охолонь! Давай без образ!
– Це титул, така карта, але взяток вона не бере, – пояснив Болді. – Послухай сюди, Вебе. Так у Європі називають деяких хлопців. Уяви, що ти, чи я, чи якийсь нідерландський герцог одружується з представницею королівської родини, яка рано чи пізно стає королевою. Думаєш, ти будеш королем? Дзуськи! Під час коронації твоє місце буде десь між старшим доглядачем королівських песиків і дев'ятим почесним охоронцем королівської опочивальні. Але ти з'являтимешся на світлинах, ну і тобі доведеться попрацювати над появою наступника престолу. Такий от розклад. Так, сер Веб, ви – принц-консорт, і на вашому місці я б улаштував міжцарів'я або габеас корпус[8], і я став би врешті королем, навіть якби мені довелося добряче перетасувати всю колоду.
На підтвердження серйозності своїх намірів Болді спорожнив склянку.
– Болді, – урочисто почав Веб, – ми з тобою роками випасаємо корів на одному пасовищі. Ми з дитинства ганяли по тих самих луках, торували ті самі стежки. З ким іще я міг би поділитися сімейними проблемами? Ти був об'їждчиком на ранчо Нопаліто, коли я одружився з Сантою МакАлістер. Я був старшим тоді, а хто я тепер? Я не вартий навіть вузла на мотузці, якою прив'язують коней до стовпа.
– Коли старий МакАлістер був королем товару Західного Техасу, – докинув Болді з диявольською лагідністю, – ти теж не пас задніх. На ранчо до твого слова дослухались.
– Так воно й було, – зізнався Веб, – доки старий не втямив, що я хочу загнуздати Санту. Тоді він відіслав мене на пасовище, якнайдалі від дівчини. Коли старого не стало, Санту почали називати «королевою». А я – просто головний над худобою, не більше й не менше. Вона заправляє всім, вона має справу з грошима, я навіть м'ясо молодого бичка не можу продати туристам без її відома. Санта – королева, а я – містер Ніхто.
– На твоєму місці я був би королем, – повторив Болді, затятий монархіст. – Коли чоловік одружується з королевою, він повинен коштувати стільки ж, як і вона, – приправлений – солений – сушений, на пасовищі й на прилавку. Чимало хлопців дивуються, що в Нопаліто ти не маєш права голосу. Я не хочу образити місіс Їгер – годі й шукати кращої панянки між Ріо-Гранде і наступним Різдвом, але чоловік має бути головою на своєму ранчо.
Виголене засмагле обличчя Їгера набуло ображеного і сумного вигляду. Цей вираз, у поєднанні зі скуйовдженим солом'яним волоссям і наївними блакитними очима, зробив ковбоя схожим на школяра, чиє місце в компанії захопив молодший, але дужчий хлопець. Проте майже двометровому мускулястому тілу, оздобленому револьверами, таке порівняння явно не пасувало.
– Як ти мене назвав, Болді? – запитав він. – Якого я сорту?
– Ти консорт, – виправив Болді, – принц-консорт. Це карта така, щось середнє між козирним валетом і трійкою.
Веб Їгер зітхнув і підняв із долівки ремінь від чохла до свого вінчестера.
– Сьогодні я повертаюсь на ранчо, – додав він неохоче, – вранці маю відіслати череду биків до Сан-Антоніо.
– Тоді їдьмо разом до Сухого Озера. В мене на стійбищі в Сан-Маркосі зібрали худобу і відбирають дволіток.
Приятелі осідлали коней і стали поволі віддалятися від маленького селища поблизу залізниці, до якого вранці завела їх спрага.
Біля Сухого Озера, перш ніж попрощатися, чоловіки притримали коней, щоб викурити по цигарці. Багато миль вони їхали в тиші, котру порушувало лише негучне постукування кінських копит по трав'яному килиму і черкіт дерев'яних стремен об колючки чагарників. Але в Техасі розмова рідко буває безперервною. Ні миля подоланого шляху, ні обід, ні навіть убивство не стають на заваді її продовженню. Не дивно, що Веб вирішив раптово повернутися до розмови, початої десять миль тому.
– А ти пам'ятаєш, Болді, часи, коли все було по-іншому? Пригадай, як старий МакАлістер не дозволяв нам із Сантою зустрічатися, а вона примудрялася присилати звісточку, що хоче мене побачити? Старий Мак обіцяв продірявити мене як решето, якщо я наближусь до ранчо на відстань пострілу. Пам'ятаєш знак, який мені подавала Санта, – хрест на серці?!
– Чи пам'ятаю я? – Болді шарпнувся, а в очах засвітилось лукавство. – Ах ти шкодливий старий койот! Я не пам'ятаю?! Щоб ти знав, клята стара закохана рогата черепахо, всі хлопці на стійбищі були в курсі. «Кістки у шлунку» – ось як його називали. Ми помічали знак на всьому, що нам присилали з ранчо, – намальований вугіллям на мішках із борошном, написаний олівцем на газетах. Якось я запримітив його на спині нового кухаря, якого старий МакАлістер прислав до нашого табору, – хай мені грець, якщо це не так.
– Батько Санти, – тихо пояснив Веб, – змусив дівчину дати обіцянку, що вона не напише мені й не передасть жодного слова. Тоді вона вигадала хрест на серці. Коли їй не під силу було терпіти розлуку зі мною, вона примудрялася поставити знак на якійсь речі, котру мали відіслати з ранчо на стійбище і яка могла потрапити на очі мені. Побачивши хрест на серці, я летів на ранчо тієї ж таки ночі, швидше за блискавку. Ми зустрічалися в лісі, ген за загінкою для коней.
– Ми знали про це, – проспівав Болді, – але не видавали вас. Ми були на вашому боці й здогадувались, навіщо ти тримаєш у таборі прудкого рябого коня. І коли ми помічали «кістки у шлунку», намальовані на поклажі з ранчо, то передчували, що вночі старий Пінто не буде мирно пастися на травичці. Ти пам'ятаєш Скаррі, вченого ковбоя, який з'явився на ранчо після того, як його виперли з коледжу за пияцтво? Коли Скаррі бачив цей знак, що провіщав для декого швидку зустріч із коханою, він робив отак рукою і приказував: «Знову наш Леандр уночі попливе до своєї Геро».
– Останнього разу Санта надіслала мені хрест на серці, – вів далі Веб, – коли тяжко захворіла. Я помітив знак, тільки-но зайшов до табору, і вночі сорок миль гнав Пінто галопом. На нашому місці Санти не було. Я пішов до будинку, і старий Мак Алістер зустрів мене на ґанку. «Жити набридло? – запитав він. – Сьогодні мені не до твоїх викрутасів. Я саме послав по тебе слугу. Ти потрібен Санті. Іди й погомони з нею. А потім з тобою побалакаю я».
Санті було дуже зле, але вона силкувалась усміхнутися. Наші руки торкнулися, я опустився на долівку поряд із ліжком – брудний, у робочому вбранні, зі шпорами. «Я чула тупотіння твого коня задовго до того, як ти прийшов, Вебе, – каже вона. – Я знала – ти прийдеш. Ти побачив знак?» – шепоче вона. – «Тільки-но зайшов до табору, – кажу я. – На мішку з картоплею і цибулею». – «Вони завжди вдвох, – додає вона м'яко. – Завжди поруч». – «Так, це чудова пара для рагу». – «Я мала на увазі хрест на серці, – каже Санта. – Наш знак – любов і страждання, які завжди ходять поруч».
А біля нас старий лікар Масгроу тихенько попиває віскі та грається віялом із пальмового листя. За деякий час Санта засинає, лікар торкається їі чола і каже мені: «А з тебе, хлопче, непогані ліки.
Але зараз ліпше вже йди, від передозування буде небагато користі. Вранці юна панна буде здорова».
Надворі я натрапив на старого МакАлістера. «Вона заснула. Можете робити решето з моєї шкури. Не хвилюйтесь, моя гвинтівка досі прикріплена до сідла». У відповідь старий Мак розсміявся: «Нашпигувати свинцем найкращого пастуха в Західному Техасі, як на мене, не дуже мудро. Не знаю, чи вдасться підшукати тобі рівноцінну заміну. Бачиш, Вебе, якби не думка про те, що одного дня доведеться назвати тебе зятем, мені ніколи й на думку б не спало дірявити тебе. Ну не такого чоловіка бажав би я для Санти! Але як працівник на ранчо ти мене цілком улаштовуєш, за умови, звісно, що триматимешся подалі від хати. А зараз іди нагору і переночуй на розкладачці, а завтра продовжимо розмову»…
Болді Вудс зняв капелюха. Веб натягнув повіддя, і кінь закружляв на місці від нетерплячки помчати вчвал. Чоловіки із західною церемонністю потиснули один одному руки.
– Адьйос, Болді, – сказав Веб, – був страшенно радий потеревенити з тобою.
Вершники зрушили з місця з шумом, вартим зграї перепілок, і роз'їхалися врізнобіч. Проїхавши десь кроків сто, Болді, котрий саме був на вершечку лисого пагорба, натягнув повіддя і гучно гаркнув – аж захитався в сідлі, – і якби він так хитнувся, стоячи на своїх двох, то вже б напевно простягся в пилюці, але для ковбоя втримати рівновагу в сідлі – справа честі, тож Болді лише весело зареготався над законами земного тяжіння.
Такі вправи не могли не привернути уваги Веба.
– На твоєму місці, – різко і водночас спокусливо зазвучало над прерією, – я був би королем!
О восьмій годині наступного ранку Бад Тернер спішився перед будинком на ранчо Нопаліто і, насвистуючи та побрязкуючи острогами, поплентався до веранди. Бад ніс відповідальність за череду, котру того ранку мали гнати до Сан-Антоніо. Місіс Їгер поливала на веранді кущик гіацинтів у червоному глиняному горщику.
Король МакАлістер нагородив доньку багатьма чеснотами – рішучістю, веселою відвагою, непокірливою самовпевненістю, гордістю справжнього короля ріг і копит. МакАлістер жив у музичному темпі алегро[9] і фортисимо[10]. Санта чинила так само, але по-своєму, по-жіночому. По суті вона була копією матері, котра вирушила до кращого зі світів задовго до того, як череди гладких корів наділили її дім королівською пишнотою. У Санти була струнка, але міцна статура її матері та стримана ніжна краса, що вигідно підкреслювала суворість владного погляду МакАлістера і по-королівському незалежний вигляд.
Веб стояв на протилежному кінці веранди, віддаючи накази управителям різних таборів і стійбищ, які заїхали на ранчо по інструкції.
– Доброго ранку! – відразу перейшов до справи Бад. – Череду, яку сьогодні поженуть до міста, продати Барберу, як завжди?
Відповідь на такі запитання була прерогативою королеви. її вправні пальчики тримали всі ниточки ділових справ – продаж, купівлю, операції з банківськими рахунками, – в той час як усе, пов'язане безпосередньо з худобою, було у віданні Веба. За життя Короля МакАлістера Санта виконувала роль секретарки і помічниці; зараз вона мудро і з вигодою продовжила батькову справу. Але того ранку, ще вона не встигла відповісти, вирішив озватися принц-консорт:
– Відвезеш череду до загонів Циммермана і Несбіта. З Циммерманом я про все домовився.
Бад хутко розвернувся на високих підборах.
– Стій! – швидко вигукнула Санта, з подивом зупинивши на чоловікові погляд непроникних сірих очей.
– Ну, і що ти хочеш цим сказати, Вебе? – тоненька зморшка з'явилася на її чолі. – Я не веду справи з Циммерманом і Несбітом. Уже п'ять років Барбер отримує всіх корів і бичків із нашого ранчо.
Я не збираюсь розривати з ним угоду… – Королева обернулася до Бада Тернера. – Худоба вирушає до Барбера, – твердо підсумувала жінка.
Бад зосередився на спогляданні глечика з водою, переступив із ноги на ногу і пожував мескітовий листочок.
– Я хочу, щоб ця череда опинилася у Циммермана і Несбіта, – повторив Веб, і його блакитні очі взялися кригою.
– Дурниці, – Санті потроху уривався терпець. – Тобі слід вирушати, Баде, якщо думаєш дістатися водопою Маленький В'яз до обіду. Скажеш Барберу, що наступну партію вибракуваної нагульної худоби ми відішлемо йому за місяць.
Бад крадькома скосив оком у бік Веба. Останній сприйняв вибачення за вияв співчуття.
– Ти відправиш череду… – сказав він похмуро.
– Барберові, – обірвала Санта чоловіка на півслові. – Питання вирішене. Ти хотів щось запитати, Баде?
– Ні, пані! – відповів Бад, але не пішов відразу. За час його зволікання корова не раз могла махнути хвостом; ось що значить чоловіча солідарність – навіть філістимляни, певно, добряче поміркували, перш ніж знешкодити Самсона руками Даліли.
– Ти чув наказ господині! – вигукнув Веб, не приховуючи злої іронії. З цими словами він скинув капелюха і вклонився дружині так низько, що головний убір черкнув підлогу.
– Вебе, – у голосі Санти пролунав докір, – тобі самому твоя поведінка не здається дурнуватою?
– А що ви хотіли від придворного блазня, ваша величносте? – у навмисне повільно вимовлених словах Веба читався підтекст. – Чого ви хочете від мене? Давайте я поясню. Я був мужчиною до того, як одружився з королевою товару. А хто я тепер? Посміховисько для всієї околиці?! Я хочу знову стати мужчиною!
– Джонсі має один шанс зі, скажімо так, десятьох, – повідомив він, струшуючи ртуть у термометрі. – Цей шанс – у її волі до життя. Коли люди так от налаштовують себе на похоронний лад, жодна фармакопея не допоможе. Ваша подружка забрала собі в голову, що не одужає. У неї є заповітне бажання?
– Вона… вона хотіла намалювати Неаполітанську затоку, – відповіла Сью.
– Намалювати? Які дурниці! Невже у неї немає чогось істотнішого, що змусило б її замислитися над доцільністю смерті, – чоловіка, наприклад?
– Чоловіка? – прогугнявила Сью, ніби хтось їй притиснув дримбу до рота. – Хіба чоловік здатен… ні, ні, лікарю, у неї нічого такого немає.
– У тім-бо й біда, – сказав лікар. – Я зроблю все, на що здатна наука… втілена у моїх вміннях, звісно. Та коли пацієнт починає рахувати екіпажі у власній поховальній процесії, я віднімаю п'ятдесят відсотків від цілющої сили ліків. Якщо ви спонукаєте подругу поцікавитися модним фасоном рукавів у зимових плащах, я скажу вам, що шанси збільшилися до одного з п'ятьох.
Коли лікар пішов, Сью попрямувала до робочого кабінету і добряче виплакалася, сякаючись у японську серветку замість носової хустинки. Потім вона повагом, насвистуючи регтайм, запливла у кімнату Джонсі з мольбертом у руках.
Джонсі лежала обличчям до вікна. Від її дихання заледве підіймалася ковдра. Сью припинила насвистувати, гадаючи, що подруга спить.
Вона встановила мольберт і почала працювати над ілюстрацією до оповіданнячка з журналу. Молодим художникам доводиться торувати шлях до Мистецтва, створюючи ілюстрації до журнальних історій, які пишуть молоді письменники, що торують ними шлях до Літератури.
Коли Сью робила замальовку вишуканих наїзницьких штанів для родео на фігурі головного героя, ковбоя з Айдахо, і монокля на його носі, до неї долинув тихий звук, і вона хутко підійшла до ліжка.
Широко розплющеними очима Джонсі дивилася крізь вікно і рахувала, рахувала у зворотному порядку.
«Дванадцять», шепотіла вона, «одинадцять» – на хвильку пізніше, потім «десять», «дев'ять», далі майже одночасно – «вісім» і «сім».
Сью стурбовано визирнула надвір. Що там можна було рахувати? За вікном було порожнє похмуре подвір'я, а за півдюжини кроків – глуха стіна цегляного будинку. Старий-престарий плющ, сучкуватий і напівзасохлий, видерся до половини стіни. Холодні осінні вітри здмухнули з нього листя, лише голий скелет із лози чіплявся за виїмки у цеглі.
– Що ти кажеш, сонечко? – запитала Сью.
– Шість, – промовила Джонсі майже пошепки. – Тепер вони облітають швидше. Три дні тому їх була ціла сотня. У мене голова розболілася їх рахувати. А зараз це не складно. Ось іще один упав. Залишилося тільки п'ять.
– П'ять чого? Скажи твоїй Сьюзі!
– Листків. Листків на плющі. Коли відлетить останній, я теж відлечу. Я знаю, це вже п'ять днів. Хіба лікар не сказав тобі?
– В житті не чула такої нісенітниці! – вигукнула Сью з неперевершеною глузливістю. – Який зв'язок між листям на старому плющеві та твоїм одужанням? До того ж ти так любила лозу, прикре дівчисько! Не будь дурненькою. Знаєш, лікар сказав мені сьогодні вранці, що шанси на те, що ти скоро одужаєш… зараз я точно повторю його слова… так, він сказав: десять до одного! Ти маєш не більше шансів померти, ніж усі ми в Нью-Йорку, коли їдемо в трамваї чи проходимо повз новий будинок. Постарайся з'їсти трохи супчику, а Сьюзі тим часом повернеться до малюнка, який вона продасть редакторові й купить трішки портвейну для хворого маляти і дрібку свининки для свого жадібного животика.
– Тобі не доведеться купляти портвейн, – сказала Джонсі, не відриваючи очей від вікна. – Іще одного не стало. Ні, мені зовсім не хочеться супу. Лише чотири листочки. Я хочу побачити, як упаде останній, перш ніж надворі стемніє. Тоді я полечу за ним.
– Джонсі, сонечко, – сказала Сью, схиляючись над нею, – пообіцяй мені, що ти заплющиш оченята і не дивитимешся у вікно, поки я не закінчу малювати! Я мушу віддати ілюстрації не пізніш як завтра. Мені потрібне світло, в іншому разі я б опустила штору.
– А ти не можеш працювати в іншій кімнаті? – холодно поцікавилася Джонсі.
– Я радше побуду тут, із тобою, – відповіла Сью. – До того ж я не хочу, щоб ти і далі дивилася на те дурнувате листя плюща.
– Скажеш мені, коли закінчиш, гаразд? – попросила Джонсі, склеплюючи повіки й лягаючи, незворушна і біла, як мармурова статуя. – Я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Хочу звільнитися і вирушити в останню подорож, наче один із бідолашних змучених листочків.
– Постарайся заснути, – сказала Сью, – я мушу збігати вниз по Бергмана. Він мені позуватиме для старого рудокопа-відлюдника. Я повернуся за хвилину. Лежи і не рухайся, доки мене не буде.
Старий Бергман теж був художником і мешкав на першому поверсі – під студією дівчат. Йому було за шістдесят; він міг похвалитися кучерявою бородою Мікеланджелівського Мойсея, що спускалася з голови сатира на тіло гобліна. Бергман нічого не досяг у царині мистецтва. Сорок років тримав він пензель у руках, але йому не вдалося навіть діткнутися до тасьми шат Пані Слави. Постійно він от-от збирався написати шедевр, але так і не почав його писати. За останні кілька років він не створив нічого, крім сумнівної мазанини на догоду комерції та рекламній справі. Бергман підробляв моделлю у колонії для молодих художників, котрі не могли собі дозволити найняти професіонала. Він добряче прикладався до пляшки і далі патякав про шедевр. А так він був злісним стариганем, який нещадно висміював доброту кожного, хто потрапляв йому на язик, і вважав себе мастифом на чатах, який пильно охороняє двох юних художниць зі студії на горищі.
Сью розшукала Бергмана, від якого тхнуло перегаром, у його темній конурці внизу. В кутку причаївся мольберт із потьмянілим полотном, що двадцять п'ять років чекало на перший мазок шедевру. Дівчина розповіла про вигадку Джонсі та про свої побоювання, що подруга, легесенька і тендітна як листочок, покине цей світ, тільки-но послабиться і без того нетривкий її зв'язок із ним.
Старий Бергман із почервонілими очима, що безперервно бігали, не стишував голосу, глузуюючи з таких дурнуватих фантазій.
– Счо! – загорлав він. – Хіба є на сфіті люди достатньо дурні, счоб померти через листки, які падати з клятого плюща? Я про таких не чуф. Ні, я не посуватиму як модель для твого відлюдника-телепня. Чому ти дозфоляти подрузі забирати таку дурницю в голову? Ах, бітолашна маленька міз Джонсі!
– Вона недужа і слабка, – сказала Сью, – це жар спровокував її дивні хворобливі фантазії. Добре, містере Бергман, якщо ви не хочете позувати для мене, не потрібно. Я гадаю, ви просто старий бридкий пустомеля.
– І чого сче чекати фід жінки? – заволав Бергман. – Хто сказав, счо я не буду посувати? Уже півгодини я намахаюсь сказати, счо я готофий посувати. Боше! Це зофсім не місце, де хтозь такий хороший, як міз Джонсі, має лешати хворий. Колизь я намалювати шедефр і ми фсі зфідси поїхати! Так!
Коли вони піднялися в мансарду, Джонсі спала. Сью опустила штору до підвіконня і провела Бергмана до іншої кімнати. Там вони з острахом подивилися у вікно на плющ. Потім мовчки поглянули одне на одного. За вікном уперто мрячив холодний дощ зі снігом. Бергман у старій блакитній сорочці в ролі рудокопа-відлюдника сів на перевернутий догори дриґом чайник, що правив наразі за скелю.
Коли наступного ранку Сью прокинулася після годинки сну, Джонсі широко розплющеними очима байдуже втупилася в опущену зелену штору.
– Підніми її! – пошепки наказала вона. – Я хочу побачити.
Сью стомлено підкорилася.
Але стривайте! Наперекір холодному дощу і жорстоким поривам вітру, які бурували цілу ніч завдовжки у життя, на тлі цегляної стіни чітко вирізнявся один-єдиний листочок плюща. Останній листок на лозі. Ще темно-зелений біля черешка, хоча його зубчаті краєчки вже забарвив жовтий колір занепаду і загибелі, він хоробро тримався на пагоні на висоті кількох метрів над землею.
– Це останній, – сказала Джонсі. – Я гадала, цієї ночі він точно впаде. Я чула завивання вітру. Листок відлетить сьогодні, і я відлечу разом із ним.
– Люба моя, сонечко! – вигукнула Сью, схиляючи над подушкою змарніле обличчя, – подумай про мене, якщо не хочеш подумати про себе. Як я без тебе?
Джонсі нічого не відповіла. Хіба є в світі щось самотніше за душу, котра готується в далеку й загадкову останню подорож? Химерна думка, здавалося, дедалі більше захоплює її, в той час як усе, що пов'язувало дівчину з подругою й рештою світу, поступово втрачає значення.
День добігав кінця, та навіть у сутінках було видно самотній листок плюща, що вчепився черешком за цеглу. Потім прийшла ніч і знову звільнила північний вітер. Дощ періщив по шибках і барабанив по піддашшю.
Тільки-но на вулиці засіріло, немилосердна Джонсі наказала підняти штору.
Листок плюща був на місці.
Джонсі довго лежала, мовчки дивлячись на нього. Потім покликала Сью, котра чаклувала над курячим бульйончиком, що варився на газовій плиті.
– Я була прикрою дівчинкою, Сьюзі, – сказала Джонсі. – Щось змусило останній листок плюща втриматися на стіні, щоб довести мені, наскільки нечемно я поводилася. Бажати смерті – гріх. Можеш принести мені трішки бульйончику і молоко із крапелькою портвейну і… ні, принеси мені спочатку люстерко, а потім поклади подушки так, щоб я могла сісти і спостерігати, як ти куховариш.
За годину вона сказала:
– Сьюзі, я сподіваюсь колись намалювати Неаполітанську затоку.
По обіді прийшов лікар. Сью вийшла провести його у вітальню.
– Шанси п'ятдесят на п'ятдесят, – сказав він, беручи Сью за тоненьку тремтячу руку. – За умови хорошого догляду вона одужає. Зараз я маю йти вниз до іншого пацієнта. Бергман, так його звуть, якийсь художник, я гадаю. Також запалення легенів. Він старий і слабкий, а тут гострий напад. Не виживе, сьогодні я заберу його до лікарні, щоб полегшити йому останні дні.
Наступного дня лікар сказав Сью:
– Небезпеки немає. Ви виграли. Все, що зараз потрібно вашій подрузі, – належне харчування і догляд.
Того дня по обіді Сью підійшла до ліжка, де Джонсі задоволено плела страхітливо блакитний і зовсім не потрібний вовняний шарф, та обійняла її разом із подушками і в'язанням.
– Я мушу тобі дещо розповісти, біле мишенятко, – сказала вона. – Містер Бергман учора помер у лікарні від запалення легенів. Він хворів заледве два дні. Позавчора прибиральниця побачила його у кімнатці внизу цілком безпомічного. Його взуття і одяг наскрізь промокли і були холодні як лід. Ніхто так і не здогадався, куди він міг ходити такої сльотавої ночі. Ще знайшли запалений ліхтар, драбину, яку хтось пересунув зі звичного місця, розкидані пензлики, палітру, на якій він змішував зелену та жовту фарбу, і… Сонечко, поглянь надвір, на останній листочок плюща на стіні. Ти не звернула уваги на те, що він ніколи не тріпотить і не рухається од вітру? Сонечко, це і є Бергманів шедевр. Він намалював його тієї ночі, коли злетів останній листок.
Серце Заходу
Хрест на серці
– На твоєму місці я був би королем, – упевнений тон Болді підтвердило порипування його кобури і дзвін острогів.
Веб Їгер посунув на потилицю крислатого солом'яного капелюха-стетсона, ще більше скуйовдивши світле волосся. Втім, чепуритися все одно не мало сенсу, і Веб вирішив взяти приклад зі свого винахідливого співрозмовника – налив і собі.
– Якщо чоловік одружився з королевою, то навряд чи він стане двійкою, – невдоволено виголосив Веб.
– Певно, що ні! – підтримав розмову досі спраглий і переповнений співчуття Болді, котрого явно не залишило байдужим порівняння справ сімейних із картярськими. – Ти король по праву. Я б на твоєму місці вимагав перездати карти. їх тобі підтасували – ось що я тобі скажу, Вебе Їгер.
– Що? – у блакитних очах Веба зблиснув промінчик надії.
– Ти ж принц-консорт!
– Друже, охолонь! Давай без образ!
– Це титул, така карта, але взяток вона не бере, – пояснив Болді. – Послухай сюди, Вебе. Так у Європі називають деяких хлопців. Уяви, що ти, чи я, чи якийсь нідерландський герцог одружується з представницею королівської родини, яка рано чи пізно стає королевою. Думаєш, ти будеш королем? Дзуськи! Під час коронації твоє місце буде десь між старшим доглядачем королівських песиків і дев'ятим почесним охоронцем королівської опочивальні. Але ти з'являтимешся на світлинах, ну і тобі доведеться попрацювати над появою наступника престолу. Такий от розклад. Так, сер Веб, ви – принц-консорт, і на вашому місці я б улаштував міжцарів'я або габеас корпус[8], і я став би врешті королем, навіть якби мені довелося добряче перетасувати всю колоду.
На підтвердження серйозності своїх намірів Болді спорожнив склянку.
– Болді, – урочисто почав Веб, – ми з тобою роками випасаємо корів на одному пасовищі. Ми з дитинства ганяли по тих самих луках, торували ті самі стежки. З ким іще я міг би поділитися сімейними проблемами? Ти був об'їждчиком на ранчо Нопаліто, коли я одружився з Сантою МакАлістер. Я був старшим тоді, а хто я тепер? Я не вартий навіть вузла на мотузці, якою прив'язують коней до стовпа.
– Коли старий МакАлістер був королем товару Західного Техасу, – докинув Болді з диявольською лагідністю, – ти теж не пас задніх. На ранчо до твого слова дослухались.
– Так воно й було, – зізнався Веб, – доки старий не втямив, що я хочу загнуздати Санту. Тоді він відіслав мене на пасовище, якнайдалі від дівчини. Коли старого не стало, Санту почали називати «королевою». А я – просто головний над худобою, не більше й не менше. Вона заправляє всім, вона має справу з грошима, я навіть м'ясо молодого бичка не можу продати туристам без її відома. Санта – королева, а я – містер Ніхто.
– На твоєму місці я був би королем, – повторив Болді, затятий монархіст. – Коли чоловік одружується з королевою, він повинен коштувати стільки ж, як і вона, – приправлений – солений – сушений, на пасовищі й на прилавку. Чимало хлопців дивуються, що в Нопаліто ти не маєш права голосу. Я не хочу образити місіс Їгер – годі й шукати кращої панянки між Ріо-Гранде і наступним Різдвом, але чоловік має бути головою на своєму ранчо.
Виголене засмагле обличчя Їгера набуло ображеного і сумного вигляду. Цей вираз, у поєднанні зі скуйовдженим солом'яним волоссям і наївними блакитними очима, зробив ковбоя схожим на школяра, чиє місце в компанії захопив молодший, але дужчий хлопець. Проте майже двометровому мускулястому тілу, оздобленому револьверами, таке порівняння явно не пасувало.
– Як ти мене назвав, Болді? – запитав він. – Якого я сорту?
– Ти консорт, – виправив Болді, – принц-консорт. Це карта така, щось середнє між козирним валетом і трійкою.
Веб Їгер зітхнув і підняв із долівки ремінь від чохла до свого вінчестера.
– Сьогодні я повертаюсь на ранчо, – додав він неохоче, – вранці маю відіслати череду биків до Сан-Антоніо.
– Тоді їдьмо разом до Сухого Озера. В мене на стійбищі в Сан-Маркосі зібрали худобу і відбирають дволіток.
Приятелі осідлали коней і стали поволі віддалятися від маленького селища поблизу залізниці, до якого вранці завела їх спрага.
Біля Сухого Озера, перш ніж попрощатися, чоловіки притримали коней, щоб викурити по цигарці. Багато миль вони їхали в тиші, котру порушувало лише негучне постукування кінських копит по трав'яному килиму і черкіт дерев'яних стремен об колючки чагарників. Але в Техасі розмова рідко буває безперервною. Ні миля подоланого шляху, ні обід, ні навіть убивство не стають на заваді її продовженню. Не дивно, що Веб вирішив раптово повернутися до розмови, початої десять миль тому.
– А ти пам'ятаєш, Болді, часи, коли все було по-іншому? Пригадай, як старий МакАлістер не дозволяв нам із Сантою зустрічатися, а вона примудрялася присилати звісточку, що хоче мене побачити? Старий Мак обіцяв продірявити мене як решето, якщо я наближусь до ранчо на відстань пострілу. Пам'ятаєш знак, який мені подавала Санта, – хрест на серці?!
– Чи пам'ятаю я? – Болді шарпнувся, а в очах засвітилось лукавство. – Ах ти шкодливий старий койот! Я не пам'ятаю?! Щоб ти знав, клята стара закохана рогата черепахо, всі хлопці на стійбищі були в курсі. «Кістки у шлунку» – ось як його називали. Ми помічали знак на всьому, що нам присилали з ранчо, – намальований вугіллям на мішках із борошном, написаний олівцем на газетах. Якось я запримітив його на спині нового кухаря, якого старий МакАлістер прислав до нашого табору, – хай мені грець, якщо це не так.
– Батько Санти, – тихо пояснив Веб, – змусив дівчину дати обіцянку, що вона не напише мені й не передасть жодного слова. Тоді вона вигадала хрест на серці. Коли їй не під силу було терпіти розлуку зі мною, вона примудрялася поставити знак на якійсь речі, котру мали відіслати з ранчо на стійбище і яка могла потрапити на очі мені. Побачивши хрест на серці, я летів на ранчо тієї ж таки ночі, швидше за блискавку. Ми зустрічалися в лісі, ген за загінкою для коней.
– Ми знали про це, – проспівав Болді, – але не видавали вас. Ми були на вашому боці й здогадувались, навіщо ти тримаєш у таборі прудкого рябого коня. І коли ми помічали «кістки у шлунку», намальовані на поклажі з ранчо, то передчували, що вночі старий Пінто не буде мирно пастися на травичці. Ти пам'ятаєш Скаррі, вченого ковбоя, який з'явився на ранчо після того, як його виперли з коледжу за пияцтво? Коли Скаррі бачив цей знак, що провіщав для декого швидку зустріч із коханою, він робив отак рукою і приказував: «Знову наш Леандр уночі попливе до своєї Геро».
– Останнього разу Санта надіслала мені хрест на серці, – вів далі Веб, – коли тяжко захворіла. Я помітив знак, тільки-но зайшов до табору, і вночі сорок миль гнав Пінто галопом. На нашому місці Санти не було. Я пішов до будинку, і старий Мак Алістер зустрів мене на ґанку. «Жити набридло? – запитав він. – Сьогодні мені не до твоїх викрутасів. Я саме послав по тебе слугу. Ти потрібен Санті. Іди й погомони з нею. А потім з тобою побалакаю я».
Санті було дуже зле, але вона силкувалась усміхнутися. Наші руки торкнулися, я опустився на долівку поряд із ліжком – брудний, у робочому вбранні, зі шпорами. «Я чула тупотіння твого коня задовго до того, як ти прийшов, Вебе, – каже вона. – Я знала – ти прийдеш. Ти побачив знак?» – шепоче вона. – «Тільки-но зайшов до табору, – кажу я. – На мішку з картоплею і цибулею». – «Вони завжди вдвох, – додає вона м'яко. – Завжди поруч». – «Так, це чудова пара для рагу». – «Я мала на увазі хрест на серці, – каже Санта. – Наш знак – любов і страждання, які завжди ходять поруч».
А біля нас старий лікар Масгроу тихенько попиває віскі та грається віялом із пальмового листя. За деякий час Санта засинає, лікар торкається їі чола і каже мені: «А з тебе, хлопче, непогані ліки.
Але зараз ліпше вже йди, від передозування буде небагато користі. Вранці юна панна буде здорова».
Надворі я натрапив на старого МакАлістера. «Вона заснула. Можете робити решето з моєї шкури. Не хвилюйтесь, моя гвинтівка досі прикріплена до сідла». У відповідь старий Мак розсміявся: «Нашпигувати свинцем найкращого пастуха в Західному Техасі, як на мене, не дуже мудро. Не знаю, чи вдасться підшукати тобі рівноцінну заміну. Бачиш, Вебе, якби не думка про те, що одного дня доведеться назвати тебе зятем, мені ніколи й на думку б не спало дірявити тебе. Ну не такого чоловіка бажав би я для Санти! Але як працівник на ранчо ти мене цілком улаштовуєш, за умови, звісно, що триматимешся подалі від хати. А зараз іди нагору і переночуй на розкладачці, а завтра продовжимо розмову»…
Болді Вудс зняв капелюха. Веб натягнув повіддя, і кінь закружляв на місці від нетерплячки помчати вчвал. Чоловіки із західною церемонністю потиснули один одному руки.
– Адьйос, Болді, – сказав Веб, – був страшенно радий потеревенити з тобою.
Вершники зрушили з місця з шумом, вартим зграї перепілок, і роз'їхалися врізнобіч. Проїхавши десь кроків сто, Болді, котрий саме був на вершечку лисого пагорба, натягнув повіддя і гучно гаркнув – аж захитався в сідлі, – і якби він так хитнувся, стоячи на своїх двох, то вже б напевно простягся в пилюці, але для ковбоя втримати рівновагу в сідлі – справа честі, тож Болді лише весело зареготався над законами земного тяжіння.
Такі вправи не могли не привернути уваги Веба.
– На твоєму місці, – різко і водночас спокусливо зазвучало над прерією, – я був би королем!
О восьмій годині наступного ранку Бад Тернер спішився перед будинком на ранчо Нопаліто і, насвистуючи та побрязкуючи острогами, поплентався до веранди. Бад ніс відповідальність за череду, котру того ранку мали гнати до Сан-Антоніо. Місіс Їгер поливала на веранді кущик гіацинтів у червоному глиняному горщику.
Король МакАлістер нагородив доньку багатьма чеснотами – рішучістю, веселою відвагою, непокірливою самовпевненістю, гордістю справжнього короля ріг і копит. МакАлістер жив у музичному темпі алегро[9] і фортисимо[10]. Санта чинила так само, але по-своєму, по-жіночому. По суті вона була копією матері, котра вирушила до кращого зі світів задовго до того, як череди гладких корів наділили її дім королівською пишнотою. У Санти була струнка, але міцна статура її матері та стримана ніжна краса, що вигідно підкреслювала суворість владного погляду МакАлістера і по-королівському незалежний вигляд.
Веб стояв на протилежному кінці веранди, віддаючи накази управителям різних таборів і стійбищ, які заїхали на ранчо по інструкції.
– Доброго ранку! – відразу перейшов до справи Бад. – Череду, яку сьогодні поженуть до міста, продати Барберу, як завжди?
Відповідь на такі запитання була прерогативою королеви. її вправні пальчики тримали всі ниточки ділових справ – продаж, купівлю, операції з банківськими рахунками, – в той час як усе, пов'язане безпосередньо з худобою, було у віданні Веба. За життя Короля МакАлістера Санта виконувала роль секретарки і помічниці; зараз вона мудро і з вигодою продовжила батькову справу. Але того ранку, ще вона не встигла відповісти, вирішив озватися принц-консорт:
– Відвезеш череду до загонів Циммермана і Несбіта. З Циммерманом я про все домовився.
Бад хутко розвернувся на високих підборах.
– Стій! – швидко вигукнула Санта, з подивом зупинивши на чоловікові погляд непроникних сірих очей.
– Ну, і що ти хочеш цим сказати, Вебе? – тоненька зморшка з'явилася на її чолі. – Я не веду справи з Циммерманом і Несбітом. Уже п'ять років Барбер отримує всіх корів і бичків із нашого ранчо.
Я не збираюсь розривати з ним угоду… – Королева обернулася до Бада Тернера. – Худоба вирушає до Барбера, – твердо підсумувала жінка.
Бад зосередився на спогляданні глечика з водою, переступив із ноги на ногу і пожував мескітовий листочок.
– Я хочу, щоб ця череда опинилася у Циммермана і Несбіта, – повторив Веб, і його блакитні очі взялися кригою.
– Дурниці, – Санті потроху уривався терпець. – Тобі слід вирушати, Баде, якщо думаєш дістатися водопою Маленький В'яз до обіду. Скажеш Барберу, що наступну партію вибракуваної нагульної худоби ми відішлемо йому за місяць.
Бад крадькома скосив оком у бік Веба. Останній сприйняв вибачення за вияв співчуття.
– Ти відправиш череду… – сказав він похмуро.
– Барберові, – обірвала Санта чоловіка на півслові. – Питання вирішене. Ти хотів щось запитати, Баде?
– Ні, пані! – відповів Бад, але не пішов відразу. За час його зволікання корова не раз могла махнути хвостом; ось що значить чоловіча солідарність – навіть філістимляни, певно, добряче поміркували, перш ніж знешкодити Самсона руками Даліли.
– Ти чув наказ господині! – вигукнув Веб, не приховуючи злої іронії. З цими словами він скинув капелюха і вклонився дружині так низько, що головний убір черкнув підлогу.
– Вебе, – у голосі Санти пролунав докір, – тобі самому твоя поведінка не здається дурнуватою?
– А що ви хотіли від придворного блазня, ваша величносте? – у навмисне повільно вимовлених словах Веба читався підтекст. – Чого ви хочете від мене? Давайте я поясню. Я був мужчиною до того, як одружився з королевою товару. А хто я тепер? Посміховисько для всієї околиці?! Я хочу знову стати мужчиною!