Страница:
В'їхали ми до міста ввечері й щонайперше вирішили перевірити, чи варто харчуватись у забігайлівці, розташованій біля залізничної колії. Не встигли ми роздивитися прибори, що лежали на червоній масній скатертині, як наше усамітнення перервала вдова Джесоп із гарячим печивом і смаженою печінкою в руках.
То була жінка, котра навіть ченця змусила б забути обітницю. Вона була не так приземкуватою, як дебеленькою; привітність, наче шлейф незвичайного аромату, супроводжувала її повсюди. Рожева барва обличчя видавала кулінарні здібності й добру душу, а усмішка змусила б кизил розцвісти у грудні. Вдова потеревенила з нами про клімат, історію, Теннісона, чорнослив і дефіцит баранини і врешті-решт поцікавилася, звідки ми приїхали.
– Долина Весни, – кажу я.
– Велика Долина Весни, – виправляє Пейслі з повним ротом картоплі й шинки.
То була перша ластівка, яка провістила, що дружбі з Пейслі скоро кінець. Він знав мою нелюбов до балакучих людей, та вліз до розмови з поправкою і синтаксичним доповненням. На картах справді пишеться «Велика Долина Весни», але Пейслі сам сотні разів називав її просто Долиною Весни.
Закінчивши вечерю у повній тиші, ми вийшли надвір і сіли на залізничній колії. Ми занадто добре знали один одного, щоб зрозуміти – в повітрі пахне смаленим.
– Думаю, ти здогадався, – почав Пейслі, – що я хочу пов'язати життя, а також майно, рухоме й нерухоме, соціальне і юридичне, з місіс Джесоп, доки смерть не розлучить нас.
– Я прочитав це між рядків, – відповів я, – хоча рядок був один. Сподіваюся, ти усвідомлюєш, що вдова незабаром носитиме прізвище Гікс, тому раджу поцікавитися, чи потрібні свідку на весіллі квіти в бутоньєрці й шовкові панчохи.
– Мушу заперечити, по-твоєму аж ніяк не буде, – каже Пейслі, гризучи уламок шпали. – 3 усією повагою, друзяко, я б радо допоміг, але справа занадто делікатна.
– Усмішка жінки, – вів далі Пейслі, – як міфічні Сцилла і Харибда, часто затягує корабель чоловічої дружби у круговерть, і якщо не втопить, то поколошматить добряче. Я радо з'ясую стосунки з ведмедем, який діє тобі на нерви, оплачу твій рахунок, намащу тобі спину камфорою, але бачиш, друже, тут зовсім інше. Кожен грає за себе. Я чесно тебе попередив.
Тоді я вирішив піти на співпрацю з ворогом і запропонував такі пункти мирної угоди.
– Чоловіча дружба, – сказав я, – це стародавня чеснота, витоки якої губляться в глибині віків, коли чоловікам доводилося захищати один одного від рептилій із двадцятип'ятиметровими хвостами і летючих черепах. Вони досі стійко зносять неприємності, хоробро підтримуючи друга, аж доки власник салуну не скаже їм, що зелених чортиків насправді не існує. Мені частенько траплялося чути історії, як жінка вклинювалась між приятелями і розбивала дружбу. З нами так не станеться. У нас обох замлоїло серце, Пейслі, як ми угледіли вдову і її печиво. Нехай вони дістануться найкращому з нас. Я обіцяю грати за правилами і не ховати козирів у рукавах. Я упадатиму за нею у твоїй присутності, тож у нас рівні шанси. Тепер, коли ми склепали таку угоду, не бачу причин, щоб пароплав нашої дружби загинув у вирі, про який ти так упевнено торочиш, незалежно від того, хто отримає головний приз.
– Друзяко, ти молоток! – каже Пейслі, тиснучи мені руку. – Правила гри прийняті. Ми упадатимемо за пані одночасно, без різних викрутасів
і кровопролиття, до яких часто вдаються у таких випадках. І залишимось друзями, хай там як.
Біля забігайлівки, яка належала місіс Джесоп, у затінку дерев стояла лавка. Вдова полюбляла сидіти там і дихати свіжим повітрям, після того як потяг, покинувши місто, гуркотів далі на південь. Ми з Пейслі підтягувалися після вечері й намагалися завоювати увагу об'єкта нашого обожнювання. Наша чесність і неухильність у дотриманні неписаної угоди простиралася так далеко, що жоден не починав залицятися за відсутності другого.
Того вечора, коли ми посвятили місіс Джесоп у нашу угоду, я першим підійшов до лавки. Вечеря вже закінчилась, і місіс Джесоп була на місці в новій рожевій сукні й у відповідному гуморі.
Я сів поруч і, скориставшись довколишнім ландшафтом і краєвидом, зронив декілька зауважень про досконалість природи. Вечір сприяв розмові. Місяць підіймався у тій частині неба, де і мав з'являтися, тінь від дерев лягала на землю у формі й конфігурації, що не суперечила законам природи, із колючих заростей неподалік виразно чулися голоси дрімлюг та іволг, зайців та інших мешканців лісу. А вітер, що прилітав із гір, грав на варгані[17], завиваючи серед груди старих бляшанок, навалених біля залізничної колії.
Мені здалося, що моє серце – тісто, яке росте у печі. Місіс Джесоп підсіла ближче.
– О містере Гікс, – каже вона, – хіба в такі вечори одинока душа не відчуває сповна тягаря самотності?
Я підскочив як ужалений.
– Вибачте, мені, пані, – розтлумачив я свою поведінку. – Мушу дочекатися Пейслі, перш ніж відповідати на таке делікатне запитання.
Потім я пояснив їй, що ми були друзями, котрі пройшли вогонь, воду і мідні труби, і домовилися забезпечувати один одному рівні шанси в непростих і особливих ситуаціях, які можуть виникнути під впливом ніжних почуттів і близькості любої людини. На хвильку місіс Джесоп, здавалося, серйозно замислилась над моїми словами, але потім так весело і гучно розсміялася, аж луна пішла довколишніми лісами.
За мить на обрії вигулькує Пейслі з напахченим бергамотовою олією волоссям, сідає по той бік місіс Джесоп і починає врочисто розповідати сумну історію про те, як у дев'яносто п'ятому році в долині Санта-Рита під час великої посухи він змагався з Пайфейсом Ламлі в оббілуванні корів за оздоблене сріблом сідло.
Від початку нашої безкровної дуелі я загнуздав Пейслі та прив'язав до стовпа. У кожного з нас був спосіб підібрати ключик до жіночого серця. Пейслі робив ставку на те, що леді просто ошаліє від яскравих розповідей про пригоди – байдуже, його власні чи героїв газетних публікацій. Мені здається, він позичив цей метод із п'єси, яку я колись дивився, – «Отелло», – написаної Шекспіром. П'єса була про негра, який забив памороки доньці герцога, годуючи її казочками в стилі Джеймса Фенімора Купера і Мартина Лютера. Але такі дурниці діють лише на сцені.
Мій власний рецепт, як змусити жінку відмовитися від дівочого прізвища, полягає в умінні правильно брати її за руку. Навчіться вірно тримати її долоню, і жінка ваша. Це не так просто, як здається на перший погляд. Деякі чоловіки хапають руку леді, як дурні – з такою силою, що в повітрі починає пахнути припарками і гіпсом. Інші явно плутають дамську долоню з розжареною підковою і тримають її на відстані витягнутої руки, як аптекар, що наливає в пляшечку настоянку асафетиди. Здебільшого чоловіки беруть долоню леді демонстративно, похваляючись цим, наче хлопчисько, що знайшов у траві бейсбольний м'ячик. Ніякої винахідливості: жінка-бо і так пам'ятає, що рука в неї росте з плеча. Це все неправильно.
Я знаю точно, як треба тримати руку леді. Ви коли-небудь бачили, як чоловік нишком пробирається на задвірки, щоб пошукати каменюку і шпурнути в нахабного котяру, який витріщається на нього, сидячи на паркані? Чоловік вдає, наче в руках анічогісінько не має, та й не бачить кота, і кіт його не бачить. Ось у чому секрет. Ніколи не тягніть руку пані так, щоб вона не могла забути про її існування. Нехай вона й гадки не має, що ви бодай підозрюєте: пані зауважила, що ви тримаєте її за руку. Таким був мій тактичний прийом, у той час як Пейслі співав серенади про воєнні дії і злощасні пригоди. Втім, він із таким самим успіхом міг би читати їй розклад руху потягів на неділю в Оушен-Гроу, штат Нью-Джерсі.
Якось увечері, коли я випередив Пейслі на час, достатній, щоб викурити люльку, вірність угоді на мить зрадила мені, і я запитав місіс Джесоп, чи не здається їй, що літеру «Г» писати набагато легше, ніж «Д». Потім її голівка опинилася в безпосередній близькості від квітки олеандра в моїй бутоньєрці, я нахилився до неї і… не зробив нічого.
– Якщо ви не проти, – сказав я, підводячись із лавки, – нам слід дочекатися Пейслі, перш ніж продовжувати. Я досі не вчинив нічого, що могло б зруйнувати нашу дружбу, і не збираюсь.
– Містере Гікс, – зронила місіс Джесоп, по-особливому дивлячись мені у вічі, – лише одна річ утримує мене від того, щоб послати вас якнайдалі звідси, раз і назавжди поклавши край вашим візитам.
– І що це, моя пані? – запитую я.
– Ви занадто добрий друг, щоб виявитися кепським чоловіком, – відповідає вона.
За п'ять хвилин Пейслі був тут як уродився.
– У Силвер-Сіті в дев'яносто восьмому році, – знову завів він своєї, – я бачив, як у салуні «Блакитний грім» Джим Бартоломео відкусив вухо китайцеві – і все через картату муслінову сорочку… що то за шум?
– Ми з місіс Джесоп продовжуємо розмову, яку чемно вирішили перервати до твого повернення. Місіс Джесоп, – кажу я, – погодилася, що прізвище Гікс звучить краще за Джесоп. А це… м-м-м… продовження розмови.
Пейслі стукає ногою по ніжці лавки і тихо зітхає.
– Леме, – каже він. – Ми дружимо сім років. Ти не міг би цілувати місіс Джесоп трохи тихіше? На твоєму місці я вчинив би саме так.
– Гаразд, – кажу я. – Так теж непогано.
– Цей китаєць, – провадить Пейслі, – підстрелив хлопця на ім'я Муліне навесні дев'яносто сьомого і…
Пейслі знову довелося відхилитися від теми.
– Леме, – сказав він, – якби ти був справжнім другом, то не обіймав би місіс Джесоп так міцно. А то лавка аж ходором ходить. Ти пообіцяв мені, що, наскільки це можливо, в нас буде чесна гра.
– Послухайте, містере! – каже вдова Джесоп, обертаючись до Пейслі. – Мені цікаво, якби я надумала запросити вас на наше з містером Гіксом срібне весілля, чи хоч тоді б ви допетрали отим гарбузом, який сидить у вас на шиї і який ви вважаєте своєю головою, що ви мені триста років не потрібні? До цієї миті я терпіла вас, тому що ви – друг містера Гікса, але зараз саме час вам завити від горя і вимітатися звідси!
– Місіс Джесоп, – кажу я, тримаючи ситуацію в руках, як і належить нареченому, – містер Пейслі – мій друг, і я запропонував йому чесну угоду й рівні можливості та шанси на успіх.
– Шанси! – каже вона. – Які там шанси! У нього й хвоста від шансу не має! А особливо після того позориська, що відбулося сьогодні ввечері.
За місяць ми з місіс Джесоп одружилися в методистській церкві містечка Лос-Пікос. Усе місцеве населення зібралося повитріщатися на церемонію.
Коли ми вишикувалися перед аналоєм і пастор почав співати псалми і проповіді, як заведено, я озирнувся й не побачив Пейслі. Довелося попрохати пастора відкласти церемонію.
– Немає мого друга Пейслі, – пояснив я. – А без нього – ніяк. Телемах Гікс ніколи не залишає друзів.
У місіс Джесоп ледве очі на лоба не полізли, але пастор припинив читати свої примовляння.
А тут і Пейслі летить по проходу між рядами. Він пояснює, що єдина галантерейна крамниця в місті з приводу весілля зачинилася і йому ніде було взяти накрохмалену сорочку, без якої він не міг з'явитися на церемонії. Довелося Пейслі розтовкти вітрину й обійтися без допомоги продавця. Потім Пейслі стає біля нареченої з другого боку – і обряд продовжується. Підозрюю, що мій друг як останній шанс розглядав можливість, що пастор переплутає його з нареченим і одружить із місіс Джесоп.
Після церемонії ми пригощалися чаєм, в'яленим м'ясом антилопи і консервованими абрикосами. Гості почали потихеньку розходитись. Останнім залишив нас Пейслі, потиснувши мені руку і запевнивши, що це було справді чесне змагання і я до останнього стежив за тим, щоб у нас були рівні шанси на успіх, а також що він пишається таким другом, як я.
Пастору належав маленький будиночок навпроти церкви, і він здавав його в оренду. В день весілля він люб'язно надав його в наше з дружиною користування до десятої години наступного ранку, коли ми вирушали у весільну подорож до Ель-Пасо. Дружина пастора прикрасила будинок мальвами і плющем, тож він мав святковий і заквітчаний вигляд.
О десятій годині вечора я сидів на ґанку, роззувався і насолоджувався прохолодним вітерцем, поки місіс Гікс чаклувала в кімнаті. Потім у будинку згасло світло, а я й далі сидів надворі, пригадуючи картини з минулого парубоцького життя. Роздуми перервала місіс Гікс:
– Ти скоро, любий?
– Біжу, біжу! – відповів я, підводячись. – Хай мені грець, якщо я не чекав, що старий Пейслі…
– Коли я ляпнув таку дурницю, – закінчив свою історію Телемах Гікс, – мені здалося, що моє вухо розірвало кулею з револьвера 45-го калібру. Насправді це був держак від мітли у вмілих руках місіс Гікс.
Довідник Гіменея
У мене, Сандерсона Пратта, є думка, що систему освіти у Сполучених Штатах треба підпорядкувати бюро прогнозів погоди. Я обґрунтую свою точку зору, а ви спробуйте довести, з якої причини наших викладачів не можна перевести до метеорологічного відділу. Читати вони, я думаю, вміють, тож спокійно змогли б проглянути ранкові газети, а отриманий прогноз телеграфувати у головний центр. Але є й другий бік медалі. Я хочу розповісти вам, як погода зробила з нас із Айдахо Гріном до дідька освічених хлопців.
Ми саме тинялися в горах Біттер Рут у штаті Монтана, шукаючи золоті жили. У Валла-Валла один бородань, вочевидь, невиправний оптиміст, видав нам гроші, провізію і спорядження як аванс за майбутнє золото. От ми й длубалися потихеньку в передгір'ї, а харчу в нас було достатньо, щоб прогодувати армію в період перемир'я.
І от одного дня зустрічаємо ми поштаря з Карлоса, і в результаті цей поштар трощить три бляшанки консервованих слив-угорок і збагачує нас свіжою газетою. Газета публікує детальний прогноз погоди, і та його частина, яка стосується Біттер Рут, обіцяє теплу і ясну погоду з легеньким західним вітерцем.
Увечері дужий холодний вітер зі сходу приніс у гори снігопад. Ми з Айдахо перебралися до старої занедбаної хижки подалі від нашого табору, подумавши, що сніг у листопаді – явище тимчасове. Та коли снігу намело до пояса, стало ясно, що це не жарти і ми опинились у сніговому полоні. Добре хоч натягали до хижки вдосталь дров, доки їх іще можна було знайти під снігом. Оскільки провізії вистачило б на двомісячну облогу, ми спокійно сиділи і спостерігали за шаленством сил природи.
Якщо у вас виникне бажання розпалити в двох людях іскру братовбивства, просто зачиніть їх на місяць у кімнаті завбільшки шість на сім кроків. Мало хто витримає таке випробування.
Коли перші сніжинки кружляли в повітрі, ми з Айдахо Гріном скалили зуби над жартами один одного і вихваляли речовину, яку знайшли в старій каструлі й одностайно вирішили називати «хлібом». Але вже за три тижні Айдахо виголосив таку промову:
– Я ніколи не мав нагоди чути, як кисле молоко крапає на дно жерстяного бідона, падаючи з повітряної кулі, але впевнений, що ці звуки здаватимуться райською музикою в порівнянні з нудними потоками убогих думок, які вихлюпує твій рот. Оте невиразне чвякання, яке мені доводиться слухати щодня, нагадує коров'ячу жуйку, з тією тільки відмінністю, що корові, на відміну від декого, вистачає здорового глузду жувати її мовчки.
– Містере Грін, – кажу я, – ти колись був моїм другом, тому я не сказав одразу, що якби у мене був вибір – опинитися в клятій хижі з тобою чи зі звичайнісіньким рудим цуценям-дворнягою, то мій супутник зараз би мовчки лежав, скрутившись калачиком, під дверима.
Словесні перестрілки тривали пару днів, потім у хижі запанувала мертва тиша. Ми поділили кухонні знаряддя, і тепер Айдахо готував собі харч з одного боку вогнища, а я – з другого. Вікна замело снігом, тож вогонь доводилося підтримувати день і ніч.
Бачте, наша з Айдахо освіта обмежувалася букварем і складними математичними обчисленнями на взірець «У Джонні було три яблука, а у Джека – п'ять яблук…» на шкільній дошці. Жоден із нас ніколи не замислювався над продовженням навчання, хоча у своїх блуканнях країною ми здобули непогану практичну освіту і могли у крайньому разі зійти за вихованих джентльменів. Лише під час вимушеного відлюдництва ми вперше усвідомили, що якби свого часу вивчали Гомера, давніх греків, дроби і філософію, нам було б набагато легше скоротати час у роздумах. Бачив я хлопців із вищою освітою на багатьох ранчо на Заході, і правду кажучи, вона їм не заважала нормально працювати. Якось на Снейк Рівер верховий кінь Ендрю МакВільямса заслаб на гельмінтоз, то Ендрю послав по одного з тих диваків, що називають себе ботаніками. Посильний, хороший хлопець, намотав десять миль, і марно, кінь-бо потім усе одно здох.
Одного ранку Айдахо, штовхаючи паличкою верхню поличку, до якої не міг дотягнутися рукою, звалив на підлогу дві книжки. Я кинувся до них, але Айдахо злісно поглянув на мене і вперше за тиждень розтулив рота.
– Дивись не зламай пальців, – сказав він. – Хоч ти не кращий за сплячу мускусну черепаху, я – за чесну угоду і пропоную тобі більше, ніж батьки, які народили тебе, невдаху нещасного, і випустили в світ не привітнішим за гримучку та не приємнішим за морожену ріпу. Зіграймо партійку в карти, а переможець першим обере собі книжку.
Переможцем виявився Айдахо. Він обрав книжку, я взяв другу, ми попленталися кожен до свого кутка і заходилися читати.
Клянусь, я так не радів би самородку вагою пів-кілограма, як цій книжці. Айдахо ж дивився на свою, як маля на цукерку.
Моя радість виявилася невеликою, п'ять на шість дюймів, і носила назву «Довідник Геркімера на всі випадки життя». Я можу помилятися, але досі вважаю «Довідник» найкращою книгою за всю історію людства. Я зберігаю її до сьогодні й завдяки їй можу змусити розгубитися будь-якого мудрагеля. Поговоріть зі мною про Соломона чи газету «Нью-Йорк Триб'юн». У Геркімера є статті і про царя, і про газету. Певно, чолов'язі довелося добряче попітніти протягом років так п'ятдесятьох і подолати мільйони миль, щоб довідатися так багато. «Довідник» оповідав про чисельність жителів усіх міст, визначення справжнього віку дівчини і кількість зубів у верблюда. Я дізнався про найдовший тунель у світі, кількість зірок на небі, і коли курчата вилуплюються з яйця, і якою має бути жіноча шия, і що таке губернаторське право вето, і який вік римських акведуків, скільки фунтів рису можна купити, якщо відмовитися від трьох кухлів пива на день, і середню річну температуру в Августі штату Мен, і скільки потрібно зерна, щоб засадити акр моркви в рядочок, а ще про протиотрути, кількість волосинок на голові у білявки, і як зберігати яйця, про висоту всіх гір на планеті, дати усіх війн і битв, як рятувати потопельників і жертв сонячного удару, як робити динаміт, вирощувати квіти
і застеляти ліжко, що робити до приходу лікаря – і прочитав іще сотні корисних порад. Якщо і було щось невідоме Геркімеру, то в житті воно мені не зустрічалося точно.
Я проштудіював довідник, у якому вмістився в весь університетський курс, за чотири години. Я забув про сніг за вікном, забув про те, що ми зі старим Айдахо були в опозиції. Він сидів як статуя на стільці й читав свою книжку, а на його обличчі крізь жорсткі бакенбарди проглядав теплий і загадковий вираз.
– Гей, Айдахо, – кажу я, – що у тебе за книжка?
Айдахо теж забув про ворожнечу і відповів спокійно, без злоби і в'їдливості.
– По-моєму, це том Омара X. М.[18]
– Омар X. М., а повністю? – питаю я.
– Просто Омар X. М. – каже він.
– Айдахо, ти брехун, – мене трохи розізлило, що мене намагаються розвести як малого. – Ніхто не буде підписувати книжку ініціалами. Або це Хейді Майкл Омар, або Харві Майлз Омар, або Хільда Мейсон Омар. Чому ти не можеш сказати по-людському, замість з'їдати імена, наче корова, яка жує сорочку, що сушиться у дворі?
– Сенді, що написано, те й сказав, – тихо відповів Айдахо. – Це збірка віршів, написаних Омаром X. М. Спочатку я не міг допетрати, про що вона, але потім наче натрапив на золоту жилу. Я не проміняв би її й на пару червоних ковдр.
– Ну й на здоров'я, – кажу я. – Що мені потрібно, то це неупереджена істина і реальні факти, пожива і користь для мізків. Саме те, до речі, чого і сповнена книжка, яка дісталася мені.
– Те, що ти читаєш, це статистика, найнижчий розряд інформації. Вона отруює мозок. Я надаю перевагу системі здогадок старого X. М. Він любить посмакувати винце. Його улюблений тост – «За лінощі!» Він постійно буркотить, але разом із тим його розповідь так щедро приперчена пияцтвом, що навіть найгірші закиди сприймаються як запрошення перехилити чарочку. Це – поезія, – веде далі Айдахо, – не те що нікчемне, мерзенне чтиво, яке намагається наповнити змістом метри і кілограми. Коли треба пояснити філософську думку засобами природи, куди там твоїм свердлам, рядкам, параграфам, анатомічним вимірам і річній кількості опадів до старого доброго X. М.
Відтоді так і повелося. Цілісінькі дні ми з Айдахо читали свої книжки, єдину розраду в нашій хижці. Снігова буря дозволила нам досягнути найвищого рівня кваліфікації. Якби на той момент, коли розтанув сніг, ви несподівано підійшли до мене і запитали:
«Сандерсоне Пратт, скільки коштуватиме покрити квадратний метр даху бляхою двадцять на двадцять вісім, по дев'ять з половиною доларів за ящик?» – я відповів би за проміжок часу, за який сонячне світло зі швидкістю сто дев'яносто дві тисячі миль на секунду проходить віддаль, рівну довжині держака лопати. Багато людей здатні на таке? Розбудіть чоловіка серед глупої ночі й накажіть швидко назвати кількість кісток у людському скелеті за винятком зубів або відсоток голосів у законодавчому органі штату Небраска, необхідний для подолання губернаторського вето. І якою буде відповідь? Спитайте – й почуєте.
Про користь, яку Айдахо отримав від читання свого X. М., я не можу судити. Він за кожної нагоди (тобто коли розтуляв рота) вихваляв мудрість любителя вина, але мене мучать сумніви з цього приводу.
Цей Омар X. М., як я зрозумів зі слів Айдахо, нагадує собаку, для якого життя – це прив'язана до хвоста консервна бляшанка. Мало не загнавши себе до смерті, він падає на землю, висолопивши язика, дивиться на бляшанку і каже: «Якщо ми не можемо змінити світ, давайте нап'ємось за мій рахунок».
Крім того, він, здається, був персом, а я зроду не чув, щоб у Персії зробили щось путнє, за винятком турецьких килимів і мальтійських кішок.
Тієї весни ми з Айдахо знайшли багате родовище. У таких випадках ми швидко продавали ділянку і їхали далі. На кожного припало по вісім тисяч доларів, і ми тихенько оселилися в маленькому містечку Роза на річці Сальмон, щоб відпочити, насолодитися нормальною їжею і побалувати горлянки чимось міцненьким.
Місто разюче відрізнялося від поселень навколо копалень. Розташоване посеред долини, воно було далеке від постійного гаму і болячок, наче втекло за сотні миль від копалень. Трамвайна лінія завдовжки три милі простягала свої дроти по околиці, ми з Айдахо цілий тиждень роз'їжджали в одному з вагончиків, виходячи вночі біля готелю «Сансет-В'ю». Таких начитаних і досвідчених мандрівників, як ми, не могли не прийняти в найкращому товаристві Рози. Нас запрошували на найвишуканіші й найрозкішніші розваги місцевої еліти. На вечорі фортепіанної музики й у благодійному змаганні з поїдання перепілок на користь пожежників у міському палаці ми вперше зустріли місіс де Ормонд Семпсон, королеву місцевого вищого світу.
Місіс Семпсон була вдовою і власницею єдиного двоповерхового будинку, пофарбованого в жовтий колір і помітного з будь-якої точки міста, наче лисе кам'янисте плато посеред прерії. Двадцять два представники сильної половини людства, не враховуючи мене й Айдахо, боролися за право назвати це жовте диво своєю власністю. Потому як із зали винесли зошити з нотами і перепелині кісточки, почалися танці. Двадцять три хвацькі хлопці водночас підлетіли до вдови, запрошуючи її на танець. Я ж вирішив зробити хід конем і запропонував провести її додому, пошивши інших залицяльників у дурні.
Дорогою додому місіс Семпсон каже мені:
– Як сьогодні яскраво сяють зорі на небі, містере Пратт!
– За шанс радувати нас, – відповідаю я, – їм доводиться виконувати велику і похвальну роботу. Ось та яскрава зоря розташована на відстані шістдесят шість мільйонів миль. її світло доходить до Землі за тридцять шість років. За допомогою шестиметрового телескопа можна побачити сорок три мільйони зірок, включно з зірками тринадцятої величини, світло від яких буде видне на Землі навіть за двадцять сім тисяч років після їхнього вибуху!
– Боже мій! – каже місіс Семпсон. – Ніколи б не подумала! Вечір такий теплий! Я аж спітніла після швидких танців.
– Це легко пояснити, – кажу я, – якщо врахувати, що на вашому тілі одночасно працюють два мільйони потових залоз. Якби витягнути й об'єднати всі канали потових залоз, кожен із яких завдовжки шість сантиметрів, їхня загальна довжина дорівнювала б сімом милям.
– Боже мій! – вигукує місіс Семпсон. – Ви наче описуєте поливальний канал, містере Пратт. Звідки ви набралися таких відомостей?
– Я спостережливий, місіс Семпсон, – хвалюсь я. – Подорожуючи світом, я не заплющую очей.
– Містере Пратт, – провадить вона, – освічені чоловіки завжди викликали у мене захват. У нашому місті серед тупуватих горлорізів так мало справді освічених людей! Тим приємніше спілкуватися з культурною людиною. Я в будь-який зручний для вас час радо прийму вас у себе.
То була жінка, котра навіть ченця змусила б забути обітницю. Вона була не так приземкуватою, як дебеленькою; привітність, наче шлейф незвичайного аромату, супроводжувала її повсюди. Рожева барва обличчя видавала кулінарні здібності й добру душу, а усмішка змусила б кизил розцвісти у грудні. Вдова потеревенила з нами про клімат, історію, Теннісона, чорнослив і дефіцит баранини і врешті-решт поцікавилася, звідки ми приїхали.
– Долина Весни, – кажу я.
– Велика Долина Весни, – виправляє Пейслі з повним ротом картоплі й шинки.
То була перша ластівка, яка провістила, що дружбі з Пейслі скоро кінець. Він знав мою нелюбов до балакучих людей, та вліз до розмови з поправкою і синтаксичним доповненням. На картах справді пишеться «Велика Долина Весни», але Пейслі сам сотні разів називав її просто Долиною Весни.
Закінчивши вечерю у повній тиші, ми вийшли надвір і сіли на залізничній колії. Ми занадто добре знали один одного, щоб зрозуміти – в повітрі пахне смаленим.
– Думаю, ти здогадався, – почав Пейслі, – що я хочу пов'язати життя, а також майно, рухоме й нерухоме, соціальне і юридичне, з місіс Джесоп, доки смерть не розлучить нас.
– Я прочитав це між рядків, – відповів я, – хоча рядок був один. Сподіваюся, ти усвідомлюєш, що вдова незабаром носитиме прізвище Гікс, тому раджу поцікавитися, чи потрібні свідку на весіллі квіти в бутоньєрці й шовкові панчохи.
– Мушу заперечити, по-твоєму аж ніяк не буде, – каже Пейслі, гризучи уламок шпали. – 3 усією повагою, друзяко, я б радо допоміг, але справа занадто делікатна.
– Усмішка жінки, – вів далі Пейслі, – як міфічні Сцилла і Харибда, часто затягує корабель чоловічої дружби у круговерть, і якщо не втопить, то поколошматить добряче. Я радо з'ясую стосунки з ведмедем, який діє тобі на нерви, оплачу твій рахунок, намащу тобі спину камфорою, але бачиш, друже, тут зовсім інше. Кожен грає за себе. Я чесно тебе попередив.
Тоді я вирішив піти на співпрацю з ворогом і запропонував такі пункти мирної угоди.
– Чоловіча дружба, – сказав я, – це стародавня чеснота, витоки якої губляться в глибині віків, коли чоловікам доводилося захищати один одного від рептилій із двадцятип'ятиметровими хвостами і летючих черепах. Вони досі стійко зносять неприємності, хоробро підтримуючи друга, аж доки власник салуну не скаже їм, що зелених чортиків насправді не існує. Мені частенько траплялося чути історії, як жінка вклинювалась між приятелями і розбивала дружбу. З нами так не станеться. У нас обох замлоїло серце, Пейслі, як ми угледіли вдову і її печиво. Нехай вони дістануться найкращому з нас. Я обіцяю грати за правилами і не ховати козирів у рукавах. Я упадатиму за нею у твоїй присутності, тож у нас рівні шанси. Тепер, коли ми склепали таку угоду, не бачу причин, щоб пароплав нашої дружби загинув у вирі, про який ти так упевнено торочиш, незалежно від того, хто отримає головний приз.
– Друзяко, ти молоток! – каже Пейслі, тиснучи мені руку. – Правила гри прийняті. Ми упадатимемо за пані одночасно, без різних викрутасів
і кровопролиття, до яких часто вдаються у таких випадках. І залишимось друзями, хай там як.
Біля забігайлівки, яка належала місіс Джесоп, у затінку дерев стояла лавка. Вдова полюбляла сидіти там і дихати свіжим повітрям, після того як потяг, покинувши місто, гуркотів далі на південь. Ми з Пейслі підтягувалися після вечері й намагалися завоювати увагу об'єкта нашого обожнювання. Наша чесність і неухильність у дотриманні неписаної угоди простиралася так далеко, що жоден не починав залицятися за відсутності другого.
Того вечора, коли ми посвятили місіс Джесоп у нашу угоду, я першим підійшов до лавки. Вечеря вже закінчилась, і місіс Джесоп була на місці в новій рожевій сукні й у відповідному гуморі.
Я сів поруч і, скориставшись довколишнім ландшафтом і краєвидом, зронив декілька зауважень про досконалість природи. Вечір сприяв розмові. Місяць підіймався у тій частині неба, де і мав з'являтися, тінь від дерев лягала на землю у формі й конфігурації, що не суперечила законам природи, із колючих заростей неподалік виразно чулися голоси дрімлюг та іволг, зайців та інших мешканців лісу. А вітер, що прилітав із гір, грав на варгані[17], завиваючи серед груди старих бляшанок, навалених біля залізничної колії.
Мені здалося, що моє серце – тісто, яке росте у печі. Місіс Джесоп підсіла ближче.
– О містере Гікс, – каже вона, – хіба в такі вечори одинока душа не відчуває сповна тягаря самотності?
Я підскочив як ужалений.
– Вибачте, мені, пані, – розтлумачив я свою поведінку. – Мушу дочекатися Пейслі, перш ніж відповідати на таке делікатне запитання.
Потім я пояснив їй, що ми були друзями, котрі пройшли вогонь, воду і мідні труби, і домовилися забезпечувати один одному рівні шанси в непростих і особливих ситуаціях, які можуть виникнути під впливом ніжних почуттів і близькості любої людини. На хвильку місіс Джесоп, здавалося, серйозно замислилась над моїми словами, але потім так весело і гучно розсміялася, аж луна пішла довколишніми лісами.
За мить на обрії вигулькує Пейслі з напахченим бергамотовою олією волоссям, сідає по той бік місіс Джесоп і починає врочисто розповідати сумну історію про те, як у дев'яносто п'ятому році в долині Санта-Рита під час великої посухи він змагався з Пайфейсом Ламлі в оббілуванні корів за оздоблене сріблом сідло.
Від початку нашої безкровної дуелі я загнуздав Пейслі та прив'язав до стовпа. У кожного з нас був спосіб підібрати ключик до жіночого серця. Пейслі робив ставку на те, що леді просто ошаліє від яскравих розповідей про пригоди – байдуже, його власні чи героїв газетних публікацій. Мені здається, він позичив цей метод із п'єси, яку я колись дивився, – «Отелло», – написаної Шекспіром. П'єса була про негра, який забив памороки доньці герцога, годуючи її казочками в стилі Джеймса Фенімора Купера і Мартина Лютера. Але такі дурниці діють лише на сцені.
Мій власний рецепт, як змусити жінку відмовитися від дівочого прізвища, полягає в умінні правильно брати її за руку. Навчіться вірно тримати її долоню, і жінка ваша. Це не так просто, як здається на перший погляд. Деякі чоловіки хапають руку леді, як дурні – з такою силою, що в повітрі починає пахнути припарками і гіпсом. Інші явно плутають дамську долоню з розжареною підковою і тримають її на відстані витягнутої руки, як аптекар, що наливає в пляшечку настоянку асафетиди. Здебільшого чоловіки беруть долоню леді демонстративно, похваляючись цим, наче хлопчисько, що знайшов у траві бейсбольний м'ячик. Ніякої винахідливості: жінка-бо і так пам'ятає, що рука в неї росте з плеча. Це все неправильно.
Я знаю точно, як треба тримати руку леді. Ви коли-небудь бачили, як чоловік нишком пробирається на задвірки, щоб пошукати каменюку і шпурнути в нахабного котяру, який витріщається на нього, сидячи на паркані? Чоловік вдає, наче в руках анічогісінько не має, та й не бачить кота, і кіт його не бачить. Ось у чому секрет. Ніколи не тягніть руку пані так, щоб вона не могла забути про її існування. Нехай вона й гадки не має, що ви бодай підозрюєте: пані зауважила, що ви тримаєте її за руку. Таким був мій тактичний прийом, у той час як Пейслі співав серенади про воєнні дії і злощасні пригоди. Втім, він із таким самим успіхом міг би читати їй розклад руху потягів на неділю в Оушен-Гроу, штат Нью-Джерсі.
Якось увечері, коли я випередив Пейслі на час, достатній, щоб викурити люльку, вірність угоді на мить зрадила мені, і я запитав місіс Джесоп, чи не здається їй, що літеру «Г» писати набагато легше, ніж «Д». Потім її голівка опинилася в безпосередній близькості від квітки олеандра в моїй бутоньєрці, я нахилився до неї і… не зробив нічого.
– Якщо ви не проти, – сказав я, підводячись із лавки, – нам слід дочекатися Пейслі, перш ніж продовжувати. Я досі не вчинив нічого, що могло б зруйнувати нашу дружбу, і не збираюсь.
– Містере Гікс, – зронила місіс Джесоп, по-особливому дивлячись мені у вічі, – лише одна річ утримує мене від того, щоб послати вас якнайдалі звідси, раз і назавжди поклавши край вашим візитам.
– І що це, моя пані? – запитую я.
– Ви занадто добрий друг, щоб виявитися кепським чоловіком, – відповідає вона.
За п'ять хвилин Пейслі був тут як уродився.
– У Силвер-Сіті в дев'яносто восьмому році, – знову завів він своєї, – я бачив, як у салуні «Блакитний грім» Джим Бартоломео відкусив вухо китайцеві – і все через картату муслінову сорочку… що то за шум?
– Ми з місіс Джесоп продовжуємо розмову, яку чемно вирішили перервати до твого повернення. Місіс Джесоп, – кажу я, – погодилася, що прізвище Гікс звучить краще за Джесоп. А це… м-м-м… продовження розмови.
Пейслі стукає ногою по ніжці лавки і тихо зітхає.
– Леме, – каже він. – Ми дружимо сім років. Ти не міг би цілувати місіс Джесоп трохи тихіше? На твоєму місці я вчинив би саме так.
– Гаразд, – кажу я. – Так теж непогано.
– Цей китаєць, – провадить Пейслі, – підстрелив хлопця на ім'я Муліне навесні дев'яносто сьомого і…
Пейслі знову довелося відхилитися від теми.
– Леме, – сказав він, – якби ти був справжнім другом, то не обіймав би місіс Джесоп так міцно. А то лавка аж ходором ходить. Ти пообіцяв мені, що, наскільки це можливо, в нас буде чесна гра.
– Послухайте, містере! – каже вдова Джесоп, обертаючись до Пейслі. – Мені цікаво, якби я надумала запросити вас на наше з містером Гіксом срібне весілля, чи хоч тоді б ви допетрали отим гарбузом, який сидить у вас на шиї і який ви вважаєте своєю головою, що ви мені триста років не потрібні? До цієї миті я терпіла вас, тому що ви – друг містера Гікса, але зараз саме час вам завити від горя і вимітатися звідси!
– Місіс Джесоп, – кажу я, тримаючи ситуацію в руках, як і належить нареченому, – містер Пейслі – мій друг, і я запропонував йому чесну угоду й рівні можливості та шанси на успіх.
– Шанси! – каже вона. – Які там шанси! У нього й хвоста від шансу не має! А особливо після того позориська, що відбулося сьогодні ввечері.
За місяць ми з місіс Джесоп одружилися в методистській церкві містечка Лос-Пікос. Усе місцеве населення зібралося повитріщатися на церемонію.
Коли ми вишикувалися перед аналоєм і пастор почав співати псалми і проповіді, як заведено, я озирнувся й не побачив Пейслі. Довелося попрохати пастора відкласти церемонію.
– Немає мого друга Пейслі, – пояснив я. – А без нього – ніяк. Телемах Гікс ніколи не залишає друзів.
У місіс Джесоп ледве очі на лоба не полізли, але пастор припинив читати свої примовляння.
А тут і Пейслі летить по проходу між рядами. Він пояснює, що єдина галантерейна крамниця в місті з приводу весілля зачинилася і йому ніде було взяти накрохмалену сорочку, без якої він не міг з'явитися на церемонії. Довелося Пейслі розтовкти вітрину й обійтися без допомоги продавця. Потім Пейслі стає біля нареченої з другого боку – і обряд продовжується. Підозрюю, що мій друг як останній шанс розглядав можливість, що пастор переплутає його з нареченим і одружить із місіс Джесоп.
Після церемонії ми пригощалися чаєм, в'яленим м'ясом антилопи і консервованими абрикосами. Гості почали потихеньку розходитись. Останнім залишив нас Пейслі, потиснувши мені руку і запевнивши, що це було справді чесне змагання і я до останнього стежив за тим, щоб у нас були рівні шанси на успіх, а також що він пишається таким другом, як я.
Пастору належав маленький будиночок навпроти церкви, і він здавав його в оренду. В день весілля він люб'язно надав його в наше з дружиною користування до десятої години наступного ранку, коли ми вирушали у весільну подорож до Ель-Пасо. Дружина пастора прикрасила будинок мальвами і плющем, тож він мав святковий і заквітчаний вигляд.
О десятій годині вечора я сидів на ґанку, роззувався і насолоджувався прохолодним вітерцем, поки місіс Гікс чаклувала в кімнаті. Потім у будинку згасло світло, а я й далі сидів надворі, пригадуючи картини з минулого парубоцького життя. Роздуми перервала місіс Гікс:
– Ти скоро, любий?
– Біжу, біжу! – відповів я, підводячись. – Хай мені грець, якщо я не чекав, що старий Пейслі…
– Коли я ляпнув таку дурницю, – закінчив свою історію Телемах Гікс, – мені здалося, що моє вухо розірвало кулею з револьвера 45-го калібру. Насправді це був держак від мітли у вмілих руках місіс Гікс.
Довідник Гіменея
Ми саме тинялися в горах Біттер Рут у штаті Монтана, шукаючи золоті жили. У Валла-Валла один бородань, вочевидь, невиправний оптиміст, видав нам гроші, провізію і спорядження як аванс за майбутнє золото. От ми й длубалися потихеньку в передгір'ї, а харчу в нас було достатньо, щоб прогодувати армію в період перемир'я.
І от одного дня зустрічаємо ми поштаря з Карлоса, і в результаті цей поштар трощить три бляшанки консервованих слив-угорок і збагачує нас свіжою газетою. Газета публікує детальний прогноз погоди, і та його частина, яка стосується Біттер Рут, обіцяє теплу і ясну погоду з легеньким західним вітерцем.
Увечері дужий холодний вітер зі сходу приніс у гори снігопад. Ми з Айдахо перебралися до старої занедбаної хижки подалі від нашого табору, подумавши, що сніг у листопаді – явище тимчасове. Та коли снігу намело до пояса, стало ясно, що це не жарти і ми опинились у сніговому полоні. Добре хоч натягали до хижки вдосталь дров, доки їх іще можна було знайти під снігом. Оскільки провізії вистачило б на двомісячну облогу, ми спокійно сиділи і спостерігали за шаленством сил природи.
Якщо у вас виникне бажання розпалити в двох людях іскру братовбивства, просто зачиніть їх на місяць у кімнаті завбільшки шість на сім кроків. Мало хто витримає таке випробування.
Коли перші сніжинки кружляли в повітрі, ми з Айдахо Гріном скалили зуби над жартами один одного і вихваляли речовину, яку знайшли в старій каструлі й одностайно вирішили називати «хлібом». Але вже за три тижні Айдахо виголосив таку промову:
– Я ніколи не мав нагоди чути, як кисле молоко крапає на дно жерстяного бідона, падаючи з повітряної кулі, але впевнений, що ці звуки здаватимуться райською музикою в порівнянні з нудними потоками убогих думок, які вихлюпує твій рот. Оте невиразне чвякання, яке мені доводиться слухати щодня, нагадує коров'ячу жуйку, з тією тільки відмінністю, що корові, на відміну від декого, вистачає здорового глузду жувати її мовчки.
– Містере Грін, – кажу я, – ти колись був моїм другом, тому я не сказав одразу, що якби у мене був вибір – опинитися в клятій хижі з тобою чи зі звичайнісіньким рудим цуценям-дворнягою, то мій супутник зараз би мовчки лежав, скрутившись калачиком, під дверима.
Словесні перестрілки тривали пару днів, потім у хижі запанувала мертва тиша. Ми поділили кухонні знаряддя, і тепер Айдахо готував собі харч з одного боку вогнища, а я – з другого. Вікна замело снігом, тож вогонь доводилося підтримувати день і ніч.
Бачте, наша з Айдахо освіта обмежувалася букварем і складними математичними обчисленнями на взірець «У Джонні було три яблука, а у Джека – п'ять яблук…» на шкільній дошці. Жоден із нас ніколи не замислювався над продовженням навчання, хоча у своїх блуканнях країною ми здобули непогану практичну освіту і могли у крайньому разі зійти за вихованих джентльменів. Лише під час вимушеного відлюдництва ми вперше усвідомили, що якби свого часу вивчали Гомера, давніх греків, дроби і філософію, нам було б набагато легше скоротати час у роздумах. Бачив я хлопців із вищою освітою на багатьох ранчо на Заході, і правду кажучи, вона їм не заважала нормально працювати. Якось на Снейк Рівер верховий кінь Ендрю МакВільямса заслаб на гельмінтоз, то Ендрю послав по одного з тих диваків, що називають себе ботаніками. Посильний, хороший хлопець, намотав десять миль, і марно, кінь-бо потім усе одно здох.
Одного ранку Айдахо, штовхаючи паличкою верхню поличку, до якої не міг дотягнутися рукою, звалив на підлогу дві книжки. Я кинувся до них, але Айдахо злісно поглянув на мене і вперше за тиждень розтулив рота.
– Дивись не зламай пальців, – сказав він. – Хоч ти не кращий за сплячу мускусну черепаху, я – за чесну угоду і пропоную тобі більше, ніж батьки, які народили тебе, невдаху нещасного, і випустили в світ не привітнішим за гримучку та не приємнішим за морожену ріпу. Зіграймо партійку в карти, а переможець першим обере собі книжку.
Переможцем виявився Айдахо. Він обрав книжку, я взяв другу, ми попленталися кожен до свого кутка і заходилися читати.
Клянусь, я так не радів би самородку вагою пів-кілограма, як цій книжці. Айдахо ж дивився на свою, як маля на цукерку.
Моя радість виявилася невеликою, п'ять на шість дюймів, і носила назву «Довідник Геркімера на всі випадки життя». Я можу помилятися, але досі вважаю «Довідник» найкращою книгою за всю історію людства. Я зберігаю її до сьогодні й завдяки їй можу змусити розгубитися будь-якого мудрагеля. Поговоріть зі мною про Соломона чи газету «Нью-Йорк Триб'юн». У Геркімера є статті і про царя, і про газету. Певно, чолов'язі довелося добряче попітніти протягом років так п'ятдесятьох і подолати мільйони миль, щоб довідатися так багато. «Довідник» оповідав про чисельність жителів усіх міст, визначення справжнього віку дівчини і кількість зубів у верблюда. Я дізнався про найдовший тунель у світі, кількість зірок на небі, і коли курчата вилуплюються з яйця, і якою має бути жіноча шия, і що таке губернаторське право вето, і який вік римських акведуків, скільки фунтів рису можна купити, якщо відмовитися від трьох кухлів пива на день, і середню річну температуру в Августі штату Мен, і скільки потрібно зерна, щоб засадити акр моркви в рядочок, а ще про протиотрути, кількість волосинок на голові у білявки, і як зберігати яйця, про висоту всіх гір на планеті, дати усіх війн і битв, як рятувати потопельників і жертв сонячного удару, як робити динаміт, вирощувати квіти
і застеляти ліжко, що робити до приходу лікаря – і прочитав іще сотні корисних порад. Якщо і було щось невідоме Геркімеру, то в житті воно мені не зустрічалося точно.
Я проштудіював довідник, у якому вмістився в весь університетський курс, за чотири години. Я забув про сніг за вікном, забув про те, що ми зі старим Айдахо були в опозиції. Він сидів як статуя на стільці й читав свою книжку, а на його обличчі крізь жорсткі бакенбарди проглядав теплий і загадковий вираз.
– Гей, Айдахо, – кажу я, – що у тебе за книжка?
Айдахо теж забув про ворожнечу і відповів спокійно, без злоби і в'їдливості.
– По-моєму, це том Омара X. М.[18]
– Омар X. М., а повністю? – питаю я.
– Просто Омар X. М. – каже він.
– Айдахо, ти брехун, – мене трохи розізлило, що мене намагаються розвести як малого. – Ніхто не буде підписувати книжку ініціалами. Або це Хейді Майкл Омар, або Харві Майлз Омар, або Хільда Мейсон Омар. Чому ти не можеш сказати по-людському, замість з'їдати імена, наче корова, яка жує сорочку, що сушиться у дворі?
– Сенді, що написано, те й сказав, – тихо відповів Айдахо. – Це збірка віршів, написаних Омаром X. М. Спочатку я не міг допетрати, про що вона, але потім наче натрапив на золоту жилу. Я не проміняв би її й на пару червоних ковдр.
– Ну й на здоров'я, – кажу я. – Що мені потрібно, то це неупереджена істина і реальні факти, пожива і користь для мізків. Саме те, до речі, чого і сповнена книжка, яка дісталася мені.
– Те, що ти читаєш, це статистика, найнижчий розряд інформації. Вона отруює мозок. Я надаю перевагу системі здогадок старого X. М. Він любить посмакувати винце. Його улюблений тост – «За лінощі!» Він постійно буркотить, але разом із тим його розповідь так щедро приперчена пияцтвом, що навіть найгірші закиди сприймаються як запрошення перехилити чарочку. Це – поезія, – веде далі Айдахо, – не те що нікчемне, мерзенне чтиво, яке намагається наповнити змістом метри і кілограми. Коли треба пояснити філософську думку засобами природи, куди там твоїм свердлам, рядкам, параграфам, анатомічним вимірам і річній кількості опадів до старого доброго X. М.
Відтоді так і повелося. Цілісінькі дні ми з Айдахо читали свої книжки, єдину розраду в нашій хижці. Снігова буря дозволила нам досягнути найвищого рівня кваліфікації. Якби на той момент, коли розтанув сніг, ви несподівано підійшли до мене і запитали:
«Сандерсоне Пратт, скільки коштуватиме покрити квадратний метр даху бляхою двадцять на двадцять вісім, по дев'ять з половиною доларів за ящик?» – я відповів би за проміжок часу, за який сонячне світло зі швидкістю сто дев'яносто дві тисячі миль на секунду проходить віддаль, рівну довжині держака лопати. Багато людей здатні на таке? Розбудіть чоловіка серед глупої ночі й накажіть швидко назвати кількість кісток у людському скелеті за винятком зубів або відсоток голосів у законодавчому органі штату Небраска, необхідний для подолання губернаторського вето. І якою буде відповідь? Спитайте – й почуєте.
Про користь, яку Айдахо отримав від читання свого X. М., я не можу судити. Він за кожної нагоди (тобто коли розтуляв рота) вихваляв мудрість любителя вина, але мене мучать сумніви з цього приводу.
Цей Омар X. М., як я зрозумів зі слів Айдахо, нагадує собаку, для якого життя – це прив'язана до хвоста консервна бляшанка. Мало не загнавши себе до смерті, він падає на землю, висолопивши язика, дивиться на бляшанку і каже: «Якщо ми не можемо змінити світ, давайте нап'ємось за мій рахунок».
Крім того, він, здається, був персом, а я зроду не чув, щоб у Персії зробили щось путнє, за винятком турецьких килимів і мальтійських кішок.
Тієї весни ми з Айдахо знайшли багате родовище. У таких випадках ми швидко продавали ділянку і їхали далі. На кожного припало по вісім тисяч доларів, і ми тихенько оселилися в маленькому містечку Роза на річці Сальмон, щоб відпочити, насолодитися нормальною їжею і побалувати горлянки чимось міцненьким.
Місто разюче відрізнялося від поселень навколо копалень. Розташоване посеред долини, воно було далеке від постійного гаму і болячок, наче втекло за сотні миль від копалень. Трамвайна лінія завдовжки три милі простягала свої дроти по околиці, ми з Айдахо цілий тиждень роз'їжджали в одному з вагончиків, виходячи вночі біля готелю «Сансет-В'ю». Таких начитаних і досвідчених мандрівників, як ми, не могли не прийняти в найкращому товаристві Рози. Нас запрошували на найвишуканіші й найрозкішніші розваги місцевої еліти. На вечорі фортепіанної музики й у благодійному змаганні з поїдання перепілок на користь пожежників у міському палаці ми вперше зустріли місіс де Ормонд Семпсон, королеву місцевого вищого світу.
Місіс Семпсон була вдовою і власницею єдиного двоповерхового будинку, пофарбованого в жовтий колір і помітного з будь-якої точки міста, наче лисе кам'янисте плато посеред прерії. Двадцять два представники сильної половини людства, не враховуючи мене й Айдахо, боролися за право назвати це жовте диво своєю власністю. Потому як із зали винесли зошити з нотами і перепелині кісточки, почалися танці. Двадцять три хвацькі хлопці водночас підлетіли до вдови, запрошуючи її на танець. Я ж вирішив зробити хід конем і запропонував провести її додому, пошивши інших залицяльників у дурні.
Дорогою додому місіс Семпсон каже мені:
– Як сьогодні яскраво сяють зорі на небі, містере Пратт!
– За шанс радувати нас, – відповідаю я, – їм доводиться виконувати велику і похвальну роботу. Ось та яскрава зоря розташована на відстані шістдесят шість мільйонів миль. її світло доходить до Землі за тридцять шість років. За допомогою шестиметрового телескопа можна побачити сорок три мільйони зірок, включно з зірками тринадцятої величини, світло від яких буде видне на Землі навіть за двадцять сім тисяч років після їхнього вибуху!
– Боже мій! – каже місіс Семпсон. – Ніколи б не подумала! Вечір такий теплий! Я аж спітніла після швидких танців.
– Це легко пояснити, – кажу я, – якщо врахувати, що на вашому тілі одночасно працюють два мільйони потових залоз. Якби витягнути й об'єднати всі канали потових залоз, кожен із яких завдовжки шість сантиметрів, їхня загальна довжина дорівнювала б сімом милям.
– Боже мій! – вигукує місіс Семпсон. – Ви наче описуєте поливальний канал, містере Пратт. Звідки ви набралися таких відомостей?
– Я спостережливий, місіс Семпсон, – хвалюсь я. – Подорожуючи світом, я не заплющую очей.
– Містере Пратт, – провадить вона, – освічені чоловіки завжди викликали у мене захват. У нашому місті серед тупуватих горлорізів так мало справді освічених людей! Тим приємніше спілкуватися з культурною людиною. Я в будь-який зручний для вас час радо прийму вас у себе.