Страница:
Санта уважно подивилася на чоловіка.
– Вебе, не дурій, – сказала вона спокійно. – Я ніколи тебе не зневажала. Хіба я хоч раз давала тобі поради у справах, пов'язаних із худобою? А ділове життя нашого ранчо я знаю краще за тебе. Мене навчив цьому тато. Будь розумником.
– Володіння королев і королів не влаштовують мене, якщо я маю виконувати чорну роботу. Я бабраюся з худобою, а ти носиш корону. Гаразд. Я ліпше буду лорд-канцлером стійбища, ніж десятим королівським підлизою. Ранчо належить тобі; Барбер отримає корів.
Кінь Веба стояв у стійлі. Чоловік зайшов у будинок і виніс звідти в'язку ковдр, які брав лише у далеку дорогу, а ще дощовик і найдовше ласо з плетеної сиром'ятної шкіри, після чого почав повагом прилаштовувати своє добро до сідла. Трохи зблідла Санта стояла поруч.
Веб хитнувся в сідлі. На його суворому, чисто виголеному обличчі не відбилося жодної емоції, якщо не рахувати впертого блиску в очах.
– Біля водопою Ондо на річці Фріо є череда корів і телят, яку треба відігнати подалі від лісу. Вовки зарізали трьох телят. Накажи Симсу про це подбати.
Санта поклала руку на вуздечку і подивилася Вебові просто у вічі.
– Ти мене кидаєш, Вебе? – тихо запитала жінка.
– Я хочу знову стати чоловіком.
– Що ж, бажаю тобі успіху в такій похвальній справі! – холодно відповіла Санта і пішла до хати.
Веб Їгер поїхав якнайдалі на південний схід. Коли він доїхав до того місця, де на обрії небо зустрічається з землею, то продовжив шлях у безмежній блакиті неба. Тим часом дні, очолені неділями, об'єднувалися в загони тижнів; місяць збирав із тижнів команду, яка щільно змикала ряди із войовничим криком «Час летить!»; місяці марширували вперед на просторих плацах років, а Веб Їгер не повертався до володінь своєї королеви.
Одного дня якийсь там вівчар Бартоломео з низов'я Ріо-Гранде спішився перед ранчо Нопаліто, беззахисний перед нападом голоду. За якийсь час він уже сидів за обіднім столом у гостинному королівстві. Мова лилася з нього, наче вода з дірявого глечика, він був ніби земля, що зазнала удару Ааронової палиці, – ось вам добрий пастух, який отримав шанс виговоритися перед вдячнішою аудиторією, ніж та, в якої віддаль між вухами густо поросла вовною.
– Місіс Їгер, – белькотів старий, – в околицях Ідальго, на ранчо Секо, я зустрів чоловіка з тим самим прізвищем, що й у вас, – Веба Їгера. Його саме найняли управителем. Якщо в двох словах, то він високий і світлочубии. Може, це якийсь ваш родич, що ви на це скажете?
– Веб – мій чоловік, – радо повідомила Санта. – Господарям ранчо Секо пощастило. Містер Їгер – один із найкращих скотарів на Заході.
Зникнення принца-консорта навряд чи здатне зруйнувати королівство. Королева Санта призначила управителем на ранчо достойного хлопця на ім'я Ремзі, котрий належав до відданих васалів її батька. І мало що тривожило гладінь безмежних зелених просторів, хіба тільки легенький бриз, що налітав із затоки…
Вже декілька років на Нопаліто проводили експерименти з англійськими породами корів, які презирливо поглядали на довгорогих техаських родичок. Досліди дали хороший результат, і наразі ціле пасовище належало аристократкам. Слава про них, яку не в змозі були зупинити навіть кактуси і зарості колючого чагарнику, поширилася на відстань багатьох кінних переходів. Власники інших ранчо слухали новину чухали потилицю і невдоволено поглядали на старих добрих довгоріжок.
Як наслідок, одного дня засмаглий як індіанець, вочевидь тямущий і вишукано недбалий юнак, власник шовкової носової хустинки і пари револьверів, у супроводі трьох мексиканських вакеро[11] з'явився на порозі ранчо Нопаліто і вручив королеві таке ділове послання.
Ранчо Нопаліто Місіс Їгер
Шановна пані! На доручення власників ранчо Секо я хотів би придбати у Вас сто голів двох– і трьохліток породи суссекс. Якщо Ви можете виконати наше замовлення, будь ласка, організуйте доставку худоби, а ми відразу надішлемо Вам чек.
З повагою
Вебстер Їгер,
управитель ранчо Секо
Бізнес завжди бізнес, навіть – чий особливо – в королівстві.
Однієї ночі з пасовища пригнали сто голів худоби до загороди біля будинку, щоб завтра відправити їх на схід.
Тільки-но хату оповила тиша, чи впала Санта Їгер на ліжко в риданнях, притискаючи до серця маленький клаптик паперу і шепочучи ім'я, котре власна гордість не дозволяла вимовити на людях? Чи, можливо, вона поклала лист до інших ділових паперів, впевнена і незворушна, як належить королеві?
Подумайте над цим, мій читачу, але пам'ятайте: королівська особа священна і недоторканна. Втім, слухайте далі.
Опівночі Санта, вдягнена в сірий старенький плащ, непомітно вислизнула з будинку. На хвильку вона спинилася під віргінським дубом. Прерія вдалині була оповита туманом, місячне світло віддавало блідим помаранчем, розбавленим невловимими летючими часточками туману. Пересмішники наповнювали повітря пересвистом, квіти дарували незрівнянні аромати ночі, цілий виводок маленьких сірих кроленят вистрибував, граючись, неподалік. Санта повернулася обличчям на південний схід і послала туди три повітряні поцілунки.
Потім жінка мовчки прокралася до кузні, яка стояла за півсотні кроків; що вона там робила, можна тільки здогадуватися. Але ковадло розчервонілося, і почулося легке постукування молотка, так наче Купідон вирішив погострити свої стріли.
За деякий час Санта вийшла з кузні з дивною річчю в одній руці й переносним ковадлом, за допомогою якого таврують товар на стійбищах, у другій.
Лише місяць побачив, як вона поквапилася до загороди, де тримали корів суссекської породи.
Королева відчинила ворота і прослизнула всередину. Посеред темно-бурої маси суссексів неможливо було не помітити одну молочно-білу красуню.
Санта взяла до рук ласо, яке лежало у неї на плечі. Скрутила петлю, намотала мотузку на ліву руку і наблизилася до череди.
Метою Санти була біла корова. Ласо, яке кинула жінка, ледве зачепило ріг і зісковзнуло. Наступний кидок сплутав тварині передні ноги, білянка підкошено впала. Санта стрибнула на неї, як пантера, але корова брикнулася і звалила жінку, як бадилинку.
Санта втретє кинула ласо, в той час як розтривожена череда товклася в загороді. Останній кидок виявився бездоганним – тварина опинилась на землі, і перш ніж змогла підвестися, Санта накинула кінець аркана на стійку загороди і швидко прихопила його простим, але міцним вузлом і поквапилася до корови з сиром'ятними ременями.
За хвилину (аж ніяк не рекордний час для тих місць) тварина була стриножена; виснажена Санта, важко дихаючи, прихилилася до огорожі.
Потім вона хутко побігла до воріт, де лежало ковадло, і повернулася з розжареним тавром дивної форми.
Ревіння наляканої білої корови, коли її шкіри торкнулося розпечене залізо, мало б добряче різонути вуха будь-якої живої істоти в Нопаліто, але цього не трапилося. Посеред нічної тиші ніхто не побачив, як Санта чайкою залетіла до хати, впала на ліжко і заридала так, наче в її королівських грудях билося серце звичайної дружини пастуха; ніби вона готова була назвати принца-консорта королем, якби він постав перед її ясними очима, прилетівши на коні через гори і доли.
Вранці тямущий хлопець зі своїми друзями вакеро вирушив до ранчо Секо, женучи через прерії череду суссексів. Шлях тягнувся на дев'яносто миль – шестиденний кінний перехід із худобою, якій треба пастися і пити. Череда прибула на ранчо Секо разом із вечірніми сутінками, і була відразу ж оглянута і перерахована самим управителем.
Наступного ранку, о восьмій годині, із заростей чагарнику перед будинком господині ранчо Нопаліто вигулькнув вершник. Він спішився, напнутий як струна, і попрямував до будинку, побрязкуючи острогами. Його кінь важко зітхнув; вкрита піною, вкрай виснажена і ледве жива тварина нетвердо стояла на ногах.
Не хвилюйтеся за гнідого Валтасара. Зараз на пасовищі Нопаліто цей уславлений марафонець щасливо поскубує травичку, не знаючи ярма, і насолоджується всіма привілеями господарського улюбленця.
Вершник, важко ступаючи, зайшов до хати. Дві руки оповили його, і жіночий голос – голос королеви – вигукнув:
– Вебе, це ти, Вебе!
– Я – ниций негідник! – сказав Веб Їгер.
– Мовчи. Ти бачив? – перебила Санта.
– Так! – відповів Веб.
Лише Бог святий знає, що вони мали на увазі; втім, уважний читач здогадається теж.
– Будь королевою і пробач мене, якщо зможеш. Я був брудним шкодливим койотом.
– Мовчи, – повторила Санта, приклавши палець до вуст. – Тут немає королеви. Ти знаєш, хто я? Я – Санта Їгер, перша леді королівської спочивальні. Ходи сюди.
Санта повела Веба до кімнати праворуч від веранди. Там висіла колиска з принцом – рожевеньким, крикливим, маленьким гарнюнім принцом, який без упину лепетав щось, зрозуміле тільки йому.
– На цьому ранчо немає королеви, – повторила Санта. – Поглянь на короля Нопаліто. У нього твої очі, Вебе. Стань навколішки і вклонися його величності.
Передзвін острогів сповістив про появу на веранді Бада Тернера, готового поставити те ж запитання, що й майже рік тому.
– Доброго ранку. Ми зараз поженемо череду. Відправити корів Барберу чи… – побачивши Веба, Бад укляк на місці.
– Ба-ба-ба-ба, – загукав малий у колисці, молотячи кулачками повітря.
– Ти чув наказ господаря, Баде! – посміхнувся Веб Їгер, як і майже рік тому.
Такий от кінець історії, за винятком маленької деталі. Коли старий Квін, власник ранчо Секо, пішов оглянути череду суссексів, куплену на Нопаліто, він запитав у нового управителя:
– Яке тавро ставлять на Нопаліто, Вілсоне?
– X, рисочка, У – відповів Вілсон.
– І я так думав. Але поглянь на цю білу корівку, на ній інше тавро – серце і хрест на ньому. Чиє ж воно, га, Вілсоне?
Викуп за друга
Ми зі старим Маком Лонсбері непогано провернули справу на золотій копальні й отримали по сорок тисяч доларів на брата. Я кажу «старий Мак», та він не якийсь там дідуган, а сорокаоднорічний чолов'яга, лише здається старшим за свій вік.
– Енді, – сказав він мені тоді, – щось я стомився. Ми добряче попрацювали останні три роки, може, зав'яжемо на деякий час і потринькаємо нечесно зароблені грошики?
– Друже, ти поцілив просто в яблучко! – кажу я. – Поживемо трохи як індійські раджі й подивимося, що з того вийде. То чим займемося – подамося до Ніагарського водоспаду чи пошукаємо щастя в картах?
– Вже багато років я плекаю мрію про день, коли у мене буде достатньо грошей, щоб винайняти двокімнатний будиночок у гарному місці, завести кухаря-китайця, сидіти в самих панчохах і читати «Історію цивілізації» Генрі Томаса Бокля[12].
– Обнадійлива перспектива – без показних хвастощів і досить спокуслива, – кажу я. – Не можу вигадати кращого капіталовкладення. Дайно мені годинник із зозулею і самовчитель Сепа Віннера[13] з гри на банджо, і я приєднаюся до тебе.
За тиждень ми з Маком в'їжджаємо до містечка Піка, де знаходимо вишуканий будинок на дві кімнати. Половину грошей ми кладемо на накопичувальний рахунок у місцевому банку, а кожному із трьохсот сорока жителів Піки тиснемо руку. Китаєць, годинник, що говорить «ку-ку», «Історія цивілізації» і самовчитель, привезені з Денвера, відразу перетворюють хатину на палац нашої мрії.
Ніколи не вірте тому, хто стверджує, що багатство не робить людину щасливою. Якби ви побачили старого Мака в ту мить, коли він, погойдуючись у кріслі й поклавши ноги в улюблених синіх панчохах на підвіконня, прискіпливо поїдає творіння Бокля скельцями своїх окулярів, ви б одразу зрозуміли, що цій людині позаздрив би сам Рокфеллер. Я вчився грати на банджо, зозуля вчасно подавала голос зі своєї хатки, щоб повідомити про настання нової години, Аґ Синґ наповнював нашу домівку дивовижним ароматом яєшні з шинкою, з яким не могла зрівнятися навіть жимолость, що зростала за вікном. Коли в кімнаті ставало занадто темно, щоб розбирати Боклеві мудрування і ноти в самовчителі, ми запалювали люльки і балакали про науку, пірнальників за перлами, ішіас і Єгипет, правопис і рибалку, пасати і шкіру, вдячність і гірських орлів та ще безліч цікавих речей, щиро-відверто поговорити про які нам раніше бракувало часу.
Одного вечора у Мака розв'язався язик, і він поцікавився, чи добре я знаю звички і манеру поведінки прекрасної статі.
– Які питання, друже, – відповідаю. – Я знаю їх від Альфреда до Омахи[14]. Жіноча сутність і природа для мене така ж розгорнула книга, як сліди у прерії для справжнього ковбоя. Мене не обкрутиш недомовками і манірністю.
– Ось що я тобі скажу, Енді, – тяжко зітхнувши, зізнається Мак. – Мені ніколи не траплялося відчути на собі бодай крихту жіночої зацікавленості. Не вдавалося мені підібрати вдалий момент, хоча, можливо, я просто його не помітив. З чотирнадцятьох років я живу сам і не вмію розводити логічні міркування ніжними почуттями, які мав би відчувати до протилежної статі. А інколи мені цього так хотілося, – каже старий Мак.
– Жінки – не найлегший об'єкт для вивчення, – кажу я, – але все залежить від кута зору. Жінкам можна шукати раціональне пояснення, втім, я помітив, що вони часто разюче відмінні одна від одної.
– Здається мені, – провадить Мак, – що чоловікові ліпше заглядатися на жінок і шукати об'єкт натхнення, коли він юний літами, як це й визначено природою. Я своїм шансом не скористався; а зараз я застарий, щоб кидатися у вир сторч головою.
– Ну, навіть не знаю, – кажу я. – Можливо, тобі варто привітати себе з тим, що ти заощадив купу грошей і вберігся від безлічі потенційних неприємностей. А втім, я не шкодую часу, витраченого на вивчення жінок. Кожен чоловік, який розуміє їхню поведінку, міміку, жести, зможе дати собі раду в цьому світі.
Ми зупинилися в Піці, бо нам там сподобалося. Дехто любить витрачати гроші з галасом, імпульсивно, подорожуючи там і сям, а ми з Маком стомилися від какофонії постійних переїздів і від готельних рушників. Місцеві жителі – сама люб'язність, Аґ Синґ радує наші шлунки смачним харчем, Мак і Бокль нерозлучні, як порох і дороги, моя гра на банджо дедалі більше нагадує мелодію «Дівчата з Буффало, виходьте погуляти».
Ідилія тривала до того дня, коли я отримав телеграму від Спейта, який працював на копальні в Нью-Мексико, де у мене були певні справи. Мені довелося відлучитися на два місяці. Я не міг дочекатися повернення до Піки, щоб знову насолоджуватися тихим життям.
Коли я підійшов до нашого будинку, то ледве не зомлів. Мак стояв на ґанку, і якщо янголи вміють плакати, то в цю хвилину вони точно вмивалися слізьми.
Мак блищав, як скельця окулярів! Ні, чекайте, бідолаху доречніше було порівняти із підзорною трубою, з великим телескопом Лікської обсерваторії[15].
Він був одягнений у плащ і блискучі черевики, білу жилетку і високий шовковий капелюх. Завершувала картину приколота до бутоньєрки герань завбільшки з добрячий жмут шпинату. На вустах цвіла самовдоволена посмішка, а гримаса на обличчі викликала асоціації з крамарем на гостині у диявола, або з дитиною, яка потерпає від болю в животику.
– Привіт, Енді! – каже мені ця істота. – Як добре, що ти повернувся! Тут таке трапилось!
– Так, я бачу, що трапилось! – кажу я. – Але видовище відгонить блюзнірством. Господь сотворив тебе не таким, Маку Лонсбері. Навіщо ти знущаєшся з Його творіння в такий самовпевнено-вульгарний спосіб?
– Слухай, Енді, – каже Мак, – після твого від'їзду мене обрали мировим суддею.
Я уважніше придивився до Мака. Вигляд він мав тривожний і натхненний. А мировий суддя має бути похмурим і незворушним.
Саме в цей момент повз будинок проходила юна леді, побачивши яку, Мак ледь помітно зарум'янився, зняв капелюха, всміхнувся і вклонився незнайомці.
– Ти безнадійний, – сказав я, – якщо в такому віці в тебе влучила стріла Амура. А я сподівався, що тебе омине ця халепа. Патентовані шкіряні черевики!
І лише за два коротенькі місяці!
– У мене і цієї юної леді, з якою я щойно привітався, сьогодні ввечері весілля, – каже Мак із тремтінням у голосі.
– Ой, забув дещо на пошті, – кидаю я на ходу і хутко йду геть.
Кроків за сто я наздогнав дівчину, зняв капелюха, привітався і відрекомендувався. їй було дев'ятнадцять, але вона здавалася надзвичайно юною навіть як на свій вік. Дівчина зашарілася, а потім холодно поглянула на мене, мовби хотіла перетворити на сніговика.
– Якщо я не помиляюся, ви сьогодні виходите заміж, – поцікавивсь я.
– Все правильно. А ви заперечуєте?
– Послухай, дитинко, – починаю я.
– Мене звати міс Рибоза Рід, – ображено виправляє мене дівчина.
– Я знаю, – відповідаю я. – Бо прожив на світі стільки, що міг би бути кредитором твого татка. І той благопристойний, вичепурений, схильний до морської хвороби та харчового отруєння літній пан, який нетерпляче гарцює неподалік у патентованих черевиках, наче смертельно хворий гусак, – мій найкращий друг. А тепер зізнавайся, навіщо тобі це весілля?
– Але це – мій єдиний шанс, – відповідає міс Рибоза.
– Аж ніяк, – кажу я, мимоволі милуючись кольором її обличчя і ніжними рисами, – з твоєю красою ти могла б обрати будь-якого чоловіка. Послухай-но сюди, Рибозо. Старий Мак не той, хто тобі потрібен. Йому було двадцять два, коли ти ще під стіл пішки ходила. Його друга молодість не триватиме довго. Він наскрізь просякнутий старістю, прямолінійністю і згасанням. Зараз старий Мак переживає «бабине літо». Замолоду йому було не до кохання, а зараз він вимагає у матінки природи відшкодування за те, що колись узяв у Купідона простий вексель замість готівки. Рибозо, ти серйозно збираєшся одружуватися?
– Звісно, збираюсь, – відповіла вона, похитуючи братками на капелюшку, – як і один джентльмен, смію вас запевнити.
– О котрій годині має відбутися церемонія?
– О шостій.
Я відразу вирішив, як діятиму. Треба рятувати старого Мака. Я не переживу, якщо цей добрий, загартований, непридатний до шлюбу чоловік перетвориться на іграшку в руках дівчиська, яке досі гризе олівці та бавиться ляльками.
– Рибозо, – кажу я, вишукуючи в найглибших закапелках пам'яті відомості про жіночу логіку, – хіба в Піці немає парубка, що не йде тобі з голови?
– Є, – відповідає вона, похитуючи братками, – звісно, є! І як ви здогадалися?! Мати моя рідна!
– Він за тобою упадає? І як він поводиться у зв'язку з останніми подіями?
– Просто божеволіє, – відповідає Рибоза. – Мамі доводиться поливати ґанок водою, щоб відігнати його від нашого дому. Але, гадаю, це все закінчиться сьогодні ввечері, – зітхає дівчина.
– Рибозо, – запитую я, – насправді ти не маєш ніжних почуттів, які звуться коханням, до старого Мака, чи не так?
– Боже мій, певна річ, ні! – хитає головою дівчина. – Я вважаю його не теплішим за вистиглу лаву. О, до речі, цікаве порівняння!
– Хто цей парубок, який тобі подобається, Рибозо? – цікавлюсь я.
– Едді Бейліс, – каже вона, – він працює в бакалії Кросбі. Але він заробляє лише тридцять п'ять доларів на місяць. Колись він дуже подобався Еллі Нокс.
– Старий Мак сказав мені, що весілля сьогодні о шостій вечора.
– Саме так! – погоджується дівчина. – О шостій у нас удома.
– Вислухай мене, Рибозо, – кажу я. – Уяви, що в Едді є тисяча доларів готівкою, подумай, за такі гроші він може купити власну крамницю. Отже, якби у вас з Едді було достатньо коштів, щоб не думати про них, чи погодилася б ти вийти за нього заміж сьогодні о п'ятій вечора?
Протягом хвилини дівчина витріщається на мене, я помічаю в її очах відблиск сумнівів і переживань, що нуртують в її серці, – це так характерно для більшості жінок.
– Тисяча доларів? – нарешті каже вона. – Звісно, що так!
– Тоді саме час побалакати з Едді.
Ми пішли до крамниці Кросбі й викликали Едді надвір. Хлопець був густо посипаний ластовинням, але поважний на вигляд; від моєї пропозиції у нього аж мурашки побігли по шкірі.
– О п'ятій годині? – прошепотів він. – Тисяча доларів? Благаю, не кажіть, що це сон! Ви – заможний дядечко, який розбагатів, торгуючи індійськими спеціями, але вирішив відійти від справ. Та я викуплю бакалію Кросбі й буду її власником!
Тож ми зайшли всередину, підійшли до старого Кросбі й пояснили йому суть справи. Я виписав чек на тисячу доларів і вручив крамареві. Якщо Едді й Рибоза одружаться о п'ятій годині, він віддасть їм чек.
Потім я поблагословив майбутніх молодят і пішов поблукати лісом. Я сів на колоду; думки про життя і вік, про зодіак, жінок і ввесь безлад, якого сповнене наше існування, заполонили моє серце. Я привітав себе із порятунком старого Мака від фатального вчинку. Переконаний, коли пристрасне захоплення мине, він зніме патентовані черевики і ще мені подякує. «Не дати старому Маку втнути таку дурість вартує набагато більше, ніж тисяча доларів», – сказав я собі. Але найприємнішою була думка, що я вивчив жінок і мене не може ошукати їхня витонченість і загадковість.
Було десь пів на шосту, коли я повернувся додому. Першим, що впало мені в око, був старий Мак, який розсівся в улюбленому кріслі, в домашньому вбранні й синіх панчохах, поклавши ноги на підвіконня, з розгорнутою «Історією цивілізації» на колінах.
– Щось не схоже, щоб ти готувався до весілля о шостій годині, – мовив я якомога делікатніше.
– Ой, – махнув рукою Мак, потягнувшись по тютюн, – вони перенесли церемонію на п'яту годину. Мені прислали записку про те, що час церемонії змінено. Уже все позаду. А ти де вештався так довго, Енді?
– Ти чув про весілля? – запитав я.
– Я провів церемонію, – відповів він. – Я ж казав тобі, що мене обрали мировим суддею. Панотець поїхав на схід відвідати родичів, і по закону я єдиний у місті можу спарувати людей. Я ще місяць тому пообіцяв Едді й Рибозі, що одружу їх. Він тямущий хлопець, і одного дня стане власником крамниці.
– Ага, – промимрив я.
– На весіллі було чимало жінок, та я не помітив нічого на підтвердження твоїх ідей, друже, – сказав Мак, запалюючи люльку. – Хотів би я так розумітися на них, як ти.
– Як я два місяці тому, – сказав я, беручи до рук банджо.
Щирий друг Телемах
Одного разу, повертаючись із полювання, я застряг у містечку Лос-Пікос у Нью-Мексико. Потяг, що мав відвезти мене на південь, затримувався на годину. Я сидів на ґанку готельчика «Зустріч» і обговорював мінливість життя з Телемахом Гіксом, його власником. Вирішивши, що це не образить співрозмовника, я поцікавився у Телемаха, яка тварюка колись викрутила і покалічила його ліве вухо. Як мисливець, я небайдужий до нещасть, якими може закінчитися моє захоплення.
– Це вухо – пам'ять про щиру дружбу, – пояснив Гікс.
– Випадковість? – перепитав я.
– Дружба не буває випадковістю, – відтяв Телемах, і на ґанку запанувала тиша.
– Єдиний приклад щирої дружби, який мені трапивсь у житті, – нарешті повів далі мій новий знайомий, – була сердечна прив'язаність між чоловіком з Коннектикуту і мавпочкою. Це було у Барранкільї. Тваринка видиралася на пальми і жбурляла вниз кокоси. Чоловік підбирав їх, розпилював навпіл, а зроблені таким чином черпаки продавав по два реали кожен. На вторговані гроші він купляв ром, а мавпа ласувала кокосовим молоком. Обоє раділи своїй долі й були наче брати.
Але між людьми все по-іншому. Дружба – короткочасна насолода, яка швидко минає і забувається.
Був у мене товариш, Пейслі Фіш, із котрим, як мені здавалося, нам судилося бути разом на віки вічні. Довгі сім років ми пліч-о-пліч гарували в копальнях і на ранчо, продавали патентовані маснички, переганяли овець, займалися фотографією та іншими незвичними речами, майстрували огорожі з дроту, збирали сливки. Я гадав, ні вбивство, ні підлабузництво, ні гроші, ні софістика, ні випивка ніколи не стануть між мною і Фішем. Важко описати словами, наскільки близькими були ми. Разом прокручували справи, але дружні стосунки не обмежувались діловими зв'язками; нас поєднувала і праця, і години відпочинку та нестримних веселощів. Дні й ночі ми проводили, як Дамон і Фінтій[16].
Якось улітку ми з Пейслі, вбрані в простий невигадливий одяг, поїхали в напрямку гір Сан-Андреаса, щоб місяць відпочити й побайдикувати. Набрели на містечко Лос-Пікос, схоже на рай земний, де течуть ріки із молока і меду. Одна-дві вулички, повітря, дешева забігайлівка – все, що було нам потрібно.
– Вебе, не дурій, – сказала вона спокійно. – Я ніколи тебе не зневажала. Хіба я хоч раз давала тобі поради у справах, пов'язаних із худобою? А ділове життя нашого ранчо я знаю краще за тебе. Мене навчив цьому тато. Будь розумником.
– Володіння королев і королів не влаштовують мене, якщо я маю виконувати чорну роботу. Я бабраюся з худобою, а ти носиш корону. Гаразд. Я ліпше буду лорд-канцлером стійбища, ніж десятим королівським підлизою. Ранчо належить тобі; Барбер отримає корів.
Кінь Веба стояв у стійлі. Чоловік зайшов у будинок і виніс звідти в'язку ковдр, які брав лише у далеку дорогу, а ще дощовик і найдовше ласо з плетеної сиром'ятної шкіри, після чого почав повагом прилаштовувати своє добро до сідла. Трохи зблідла Санта стояла поруч.
Веб хитнувся в сідлі. На його суворому, чисто виголеному обличчі не відбилося жодної емоції, якщо не рахувати впертого блиску в очах.
– Біля водопою Ондо на річці Фріо є череда корів і телят, яку треба відігнати подалі від лісу. Вовки зарізали трьох телят. Накажи Симсу про це подбати.
Санта поклала руку на вуздечку і подивилася Вебові просто у вічі.
– Ти мене кидаєш, Вебе? – тихо запитала жінка.
– Я хочу знову стати чоловіком.
– Що ж, бажаю тобі успіху в такій похвальній справі! – холодно відповіла Санта і пішла до хати.
Веб Їгер поїхав якнайдалі на південний схід. Коли він доїхав до того місця, де на обрії небо зустрічається з землею, то продовжив шлях у безмежній блакиті неба. Тим часом дні, очолені неділями, об'єднувалися в загони тижнів; місяць збирав із тижнів команду, яка щільно змикала ряди із войовничим криком «Час летить!»; місяці марширували вперед на просторих плацах років, а Веб Їгер не повертався до володінь своєї королеви.
Одного дня якийсь там вівчар Бартоломео з низов'я Ріо-Гранде спішився перед ранчо Нопаліто, беззахисний перед нападом голоду. За якийсь час він уже сидів за обіднім столом у гостинному королівстві. Мова лилася з нього, наче вода з дірявого глечика, він був ніби земля, що зазнала удару Ааронової палиці, – ось вам добрий пастух, який отримав шанс виговоритися перед вдячнішою аудиторією, ніж та, в якої віддаль між вухами густо поросла вовною.
– Місіс Їгер, – белькотів старий, – в околицях Ідальго, на ранчо Секо, я зустрів чоловіка з тим самим прізвищем, що й у вас, – Веба Їгера. Його саме найняли управителем. Якщо в двох словах, то він високий і світлочубии. Може, це якийсь ваш родич, що ви на це скажете?
– Веб – мій чоловік, – радо повідомила Санта. – Господарям ранчо Секо пощастило. Містер Їгер – один із найкращих скотарів на Заході.
Зникнення принца-консорта навряд чи здатне зруйнувати королівство. Королева Санта призначила управителем на ранчо достойного хлопця на ім'я Ремзі, котрий належав до відданих васалів її батька. І мало що тривожило гладінь безмежних зелених просторів, хіба тільки легенький бриз, що налітав із затоки…
Вже декілька років на Нопаліто проводили експерименти з англійськими породами корів, які презирливо поглядали на довгорогих техаських родичок. Досліди дали хороший результат, і наразі ціле пасовище належало аристократкам. Слава про них, яку не в змозі були зупинити навіть кактуси і зарості колючого чагарнику, поширилася на відстань багатьох кінних переходів. Власники інших ранчо слухали новину чухали потилицю і невдоволено поглядали на старих добрих довгоріжок.
Як наслідок, одного дня засмаглий як індіанець, вочевидь тямущий і вишукано недбалий юнак, власник шовкової носової хустинки і пари револьверів, у супроводі трьох мексиканських вакеро[11] з'явився на порозі ранчо Нопаліто і вручив королеві таке ділове послання.
Ранчо Нопаліто Місіс Їгер
Шановна пані! На доручення власників ранчо Секо я хотів би придбати у Вас сто голів двох– і трьохліток породи суссекс. Якщо Ви можете виконати наше замовлення, будь ласка, організуйте доставку худоби, а ми відразу надішлемо Вам чек.
З повагою
Вебстер Їгер,
управитель ранчо Секо
Бізнес завжди бізнес, навіть – чий особливо – в королівстві.
Однієї ночі з пасовища пригнали сто голів худоби до загороди біля будинку, щоб завтра відправити їх на схід.
Тільки-но хату оповила тиша, чи впала Санта Їгер на ліжко в риданнях, притискаючи до серця маленький клаптик паперу і шепочучи ім'я, котре власна гордість не дозволяла вимовити на людях? Чи, можливо, вона поклала лист до інших ділових паперів, впевнена і незворушна, як належить королеві?
Подумайте над цим, мій читачу, але пам'ятайте: королівська особа священна і недоторканна. Втім, слухайте далі.
Опівночі Санта, вдягнена в сірий старенький плащ, непомітно вислизнула з будинку. На хвильку вона спинилася під віргінським дубом. Прерія вдалині була оповита туманом, місячне світло віддавало блідим помаранчем, розбавленим невловимими летючими часточками туману. Пересмішники наповнювали повітря пересвистом, квіти дарували незрівнянні аромати ночі, цілий виводок маленьких сірих кроленят вистрибував, граючись, неподалік. Санта повернулася обличчям на південний схід і послала туди три повітряні поцілунки.
Потім жінка мовчки прокралася до кузні, яка стояла за півсотні кроків; що вона там робила, можна тільки здогадуватися. Але ковадло розчервонілося, і почулося легке постукування молотка, так наче Купідон вирішив погострити свої стріли.
За деякий час Санта вийшла з кузні з дивною річчю в одній руці й переносним ковадлом, за допомогою якого таврують товар на стійбищах, у другій.
Лише місяць побачив, як вона поквапилася до загороди, де тримали корів суссекської породи.
Королева відчинила ворота і прослизнула всередину. Посеред темно-бурої маси суссексів неможливо було не помітити одну молочно-білу красуню.
Санта взяла до рук ласо, яке лежало у неї на плечі. Скрутила петлю, намотала мотузку на ліву руку і наблизилася до череди.
Метою Санти була біла корова. Ласо, яке кинула жінка, ледве зачепило ріг і зісковзнуло. Наступний кидок сплутав тварині передні ноги, білянка підкошено впала. Санта стрибнула на неї, як пантера, але корова брикнулася і звалила жінку, як бадилинку.
Санта втретє кинула ласо, в той час як розтривожена череда товклася в загороді. Останній кидок виявився бездоганним – тварина опинилась на землі, і перш ніж змогла підвестися, Санта накинула кінець аркана на стійку загороди і швидко прихопила його простим, але міцним вузлом і поквапилася до корови з сиром'ятними ременями.
За хвилину (аж ніяк не рекордний час для тих місць) тварина була стриножена; виснажена Санта, важко дихаючи, прихилилася до огорожі.
Потім вона хутко побігла до воріт, де лежало ковадло, і повернулася з розжареним тавром дивної форми.
Ревіння наляканої білої корови, коли її шкіри торкнулося розпечене залізо, мало б добряче різонути вуха будь-якої живої істоти в Нопаліто, але цього не трапилося. Посеред нічної тиші ніхто не побачив, як Санта чайкою залетіла до хати, впала на ліжко і заридала так, наче в її королівських грудях билося серце звичайної дружини пастуха; ніби вона готова була назвати принца-консорта королем, якби він постав перед її ясними очима, прилетівши на коні через гори і доли.
Вранці тямущий хлопець зі своїми друзями вакеро вирушив до ранчо Секо, женучи через прерії череду суссексів. Шлях тягнувся на дев'яносто миль – шестиденний кінний перехід із худобою, якій треба пастися і пити. Череда прибула на ранчо Секо разом із вечірніми сутінками, і була відразу ж оглянута і перерахована самим управителем.
Наступного ранку, о восьмій годині, із заростей чагарнику перед будинком господині ранчо Нопаліто вигулькнув вершник. Він спішився, напнутий як струна, і попрямував до будинку, побрязкуючи острогами. Його кінь важко зітхнув; вкрита піною, вкрай виснажена і ледве жива тварина нетвердо стояла на ногах.
Не хвилюйтеся за гнідого Валтасара. Зараз на пасовищі Нопаліто цей уславлений марафонець щасливо поскубує травичку, не знаючи ярма, і насолоджується всіма привілеями господарського улюбленця.
Вершник, важко ступаючи, зайшов до хати. Дві руки оповили його, і жіночий голос – голос королеви – вигукнув:
– Вебе, це ти, Вебе!
– Я – ниций негідник! – сказав Веб Їгер.
– Мовчи. Ти бачив? – перебила Санта.
– Так! – відповів Веб.
Лише Бог святий знає, що вони мали на увазі; втім, уважний читач здогадається теж.
– Будь королевою і пробач мене, якщо зможеш. Я був брудним шкодливим койотом.
– Мовчи, – повторила Санта, приклавши палець до вуст. – Тут немає королеви. Ти знаєш, хто я? Я – Санта Їгер, перша леді королівської спочивальні. Ходи сюди.
Санта повела Веба до кімнати праворуч від веранди. Там висіла колиска з принцом – рожевеньким, крикливим, маленьким гарнюнім принцом, який без упину лепетав щось, зрозуміле тільки йому.
– На цьому ранчо немає королеви, – повторила Санта. – Поглянь на короля Нопаліто. У нього твої очі, Вебе. Стань навколішки і вклонися його величності.
Передзвін острогів сповістив про появу на веранді Бада Тернера, готового поставити те ж запитання, що й майже рік тому.
– Доброго ранку. Ми зараз поженемо череду. Відправити корів Барберу чи… – побачивши Веба, Бад укляк на місці.
– Ба-ба-ба-ба, – загукав малий у колисці, молотячи кулачками повітря.
– Ти чув наказ господаря, Баде! – посміхнувся Веб Їгер, як і майже рік тому.
Такий от кінець історії, за винятком маленької деталі. Коли старий Квін, власник ранчо Секо, пішов оглянути череду суссексів, куплену на Нопаліто, він запитав у нового управителя:
– Яке тавро ставлять на Нопаліто, Вілсоне?
– X, рисочка, У – відповів Вілсон.
– І я так думав. Але поглянь на цю білу корівку, на ній інше тавро – серце і хрест на ньому. Чиє ж воно, га, Вілсоне?
Викуп за друга
– Енді, – сказав він мені тоді, – щось я стомився. Ми добряче попрацювали останні три роки, може, зав'яжемо на деякий час і потринькаємо нечесно зароблені грошики?
– Друже, ти поцілив просто в яблучко! – кажу я. – Поживемо трохи як індійські раджі й подивимося, що з того вийде. То чим займемося – подамося до Ніагарського водоспаду чи пошукаємо щастя в картах?
– Вже багато років я плекаю мрію про день, коли у мене буде достатньо грошей, щоб винайняти двокімнатний будиночок у гарному місці, завести кухаря-китайця, сидіти в самих панчохах і читати «Історію цивілізації» Генрі Томаса Бокля[12].
– Обнадійлива перспектива – без показних хвастощів і досить спокуслива, – кажу я. – Не можу вигадати кращого капіталовкладення. Дайно мені годинник із зозулею і самовчитель Сепа Віннера[13] з гри на банджо, і я приєднаюся до тебе.
За тиждень ми з Маком в'їжджаємо до містечка Піка, де знаходимо вишуканий будинок на дві кімнати. Половину грошей ми кладемо на накопичувальний рахунок у місцевому банку, а кожному із трьохсот сорока жителів Піки тиснемо руку. Китаєць, годинник, що говорить «ку-ку», «Історія цивілізації» і самовчитель, привезені з Денвера, відразу перетворюють хатину на палац нашої мрії.
Ніколи не вірте тому, хто стверджує, що багатство не робить людину щасливою. Якби ви побачили старого Мака в ту мить, коли він, погойдуючись у кріслі й поклавши ноги в улюблених синіх панчохах на підвіконня, прискіпливо поїдає творіння Бокля скельцями своїх окулярів, ви б одразу зрозуміли, що цій людині позаздрив би сам Рокфеллер. Я вчився грати на банджо, зозуля вчасно подавала голос зі своєї хатки, щоб повідомити про настання нової години, Аґ Синґ наповнював нашу домівку дивовижним ароматом яєшні з шинкою, з яким не могла зрівнятися навіть жимолость, що зростала за вікном. Коли в кімнаті ставало занадто темно, щоб розбирати Боклеві мудрування і ноти в самовчителі, ми запалювали люльки і балакали про науку, пірнальників за перлами, ішіас і Єгипет, правопис і рибалку, пасати і шкіру, вдячність і гірських орлів та ще безліч цікавих речей, щиро-відверто поговорити про які нам раніше бракувало часу.
Одного вечора у Мака розв'язався язик, і він поцікавився, чи добре я знаю звички і манеру поведінки прекрасної статі.
– Які питання, друже, – відповідаю. – Я знаю їх від Альфреда до Омахи[14]. Жіноча сутність і природа для мене така ж розгорнула книга, як сліди у прерії для справжнього ковбоя. Мене не обкрутиш недомовками і манірністю.
– Ось що я тобі скажу, Енді, – тяжко зітхнувши, зізнається Мак. – Мені ніколи не траплялося відчути на собі бодай крихту жіночої зацікавленості. Не вдавалося мені підібрати вдалий момент, хоча, можливо, я просто його не помітив. З чотирнадцятьох років я живу сам і не вмію розводити логічні міркування ніжними почуттями, які мав би відчувати до протилежної статі. А інколи мені цього так хотілося, – каже старий Мак.
– Жінки – не найлегший об'єкт для вивчення, – кажу я, – але все залежить від кута зору. Жінкам можна шукати раціональне пояснення, втім, я помітив, що вони часто разюче відмінні одна від одної.
– Здається мені, – провадить Мак, – що чоловікові ліпше заглядатися на жінок і шукати об'єкт натхнення, коли він юний літами, як це й визначено природою. Я своїм шансом не скористався; а зараз я застарий, щоб кидатися у вир сторч головою.
– Ну, навіть не знаю, – кажу я. – Можливо, тобі варто привітати себе з тим, що ти заощадив купу грошей і вберігся від безлічі потенційних неприємностей. А втім, я не шкодую часу, витраченого на вивчення жінок. Кожен чоловік, який розуміє їхню поведінку, міміку, жести, зможе дати собі раду в цьому світі.
Ми зупинилися в Піці, бо нам там сподобалося. Дехто любить витрачати гроші з галасом, імпульсивно, подорожуючи там і сям, а ми з Маком стомилися від какофонії постійних переїздів і від готельних рушників. Місцеві жителі – сама люб'язність, Аґ Синґ радує наші шлунки смачним харчем, Мак і Бокль нерозлучні, як порох і дороги, моя гра на банджо дедалі більше нагадує мелодію «Дівчата з Буффало, виходьте погуляти».
Ідилія тривала до того дня, коли я отримав телеграму від Спейта, який працював на копальні в Нью-Мексико, де у мене були певні справи. Мені довелося відлучитися на два місяці. Я не міг дочекатися повернення до Піки, щоб знову насолоджуватися тихим життям.
Коли я підійшов до нашого будинку, то ледве не зомлів. Мак стояв на ґанку, і якщо янголи вміють плакати, то в цю хвилину вони точно вмивалися слізьми.
Мак блищав, як скельця окулярів! Ні, чекайте, бідолаху доречніше було порівняти із підзорною трубою, з великим телескопом Лікської обсерваторії[15].
Він був одягнений у плащ і блискучі черевики, білу жилетку і високий шовковий капелюх. Завершувала картину приколота до бутоньєрки герань завбільшки з добрячий жмут шпинату. На вустах цвіла самовдоволена посмішка, а гримаса на обличчі викликала асоціації з крамарем на гостині у диявола, або з дитиною, яка потерпає від болю в животику.
– Привіт, Енді! – каже мені ця істота. – Як добре, що ти повернувся! Тут таке трапилось!
– Так, я бачу, що трапилось! – кажу я. – Але видовище відгонить блюзнірством. Господь сотворив тебе не таким, Маку Лонсбері. Навіщо ти знущаєшся з Його творіння в такий самовпевнено-вульгарний спосіб?
– Слухай, Енді, – каже Мак, – після твого від'їзду мене обрали мировим суддею.
Я уважніше придивився до Мака. Вигляд він мав тривожний і натхненний. А мировий суддя має бути похмурим і незворушним.
Саме в цей момент повз будинок проходила юна леді, побачивши яку, Мак ледь помітно зарум'янився, зняв капелюха, всміхнувся і вклонився незнайомці.
– Ти безнадійний, – сказав я, – якщо в такому віці в тебе влучила стріла Амура. А я сподівався, що тебе омине ця халепа. Патентовані шкіряні черевики!
І лише за два коротенькі місяці!
– У мене і цієї юної леді, з якою я щойно привітався, сьогодні ввечері весілля, – каже Мак із тремтінням у голосі.
– Ой, забув дещо на пошті, – кидаю я на ходу і хутко йду геть.
Кроків за сто я наздогнав дівчину, зняв капелюха, привітався і відрекомендувався. їй було дев'ятнадцять, але вона здавалася надзвичайно юною навіть як на свій вік. Дівчина зашарілася, а потім холодно поглянула на мене, мовби хотіла перетворити на сніговика.
– Якщо я не помиляюся, ви сьогодні виходите заміж, – поцікавивсь я.
– Все правильно. А ви заперечуєте?
– Послухай, дитинко, – починаю я.
– Мене звати міс Рибоза Рід, – ображено виправляє мене дівчина.
– Я знаю, – відповідаю я. – Бо прожив на світі стільки, що міг би бути кредитором твого татка. І той благопристойний, вичепурений, схильний до морської хвороби та харчового отруєння літній пан, який нетерпляче гарцює неподалік у патентованих черевиках, наче смертельно хворий гусак, – мій найкращий друг. А тепер зізнавайся, навіщо тобі це весілля?
– Але це – мій єдиний шанс, – відповідає міс Рибоза.
– Аж ніяк, – кажу я, мимоволі милуючись кольором її обличчя і ніжними рисами, – з твоєю красою ти могла б обрати будь-якого чоловіка. Послухай-но сюди, Рибозо. Старий Мак не той, хто тобі потрібен. Йому було двадцять два, коли ти ще під стіл пішки ходила. Його друга молодість не триватиме довго. Він наскрізь просякнутий старістю, прямолінійністю і згасанням. Зараз старий Мак переживає «бабине літо». Замолоду йому було не до кохання, а зараз він вимагає у матінки природи відшкодування за те, що колись узяв у Купідона простий вексель замість готівки. Рибозо, ти серйозно збираєшся одружуватися?
– Звісно, збираюсь, – відповіла вона, похитуючи братками на капелюшку, – як і один джентльмен, смію вас запевнити.
– О котрій годині має відбутися церемонія?
– О шостій.
Я відразу вирішив, як діятиму. Треба рятувати старого Мака. Я не переживу, якщо цей добрий, загартований, непридатний до шлюбу чоловік перетвориться на іграшку в руках дівчиська, яке досі гризе олівці та бавиться ляльками.
– Рибозо, – кажу я, вишукуючи в найглибших закапелках пам'яті відомості про жіночу логіку, – хіба в Піці немає парубка, що не йде тобі з голови?
– Є, – відповідає вона, похитуючи братками, – звісно, є! І як ви здогадалися?! Мати моя рідна!
– Він за тобою упадає? І як він поводиться у зв'язку з останніми подіями?
– Просто божеволіє, – відповідає Рибоза. – Мамі доводиться поливати ґанок водою, щоб відігнати його від нашого дому. Але, гадаю, це все закінчиться сьогодні ввечері, – зітхає дівчина.
– Рибозо, – запитую я, – насправді ти не маєш ніжних почуттів, які звуться коханням, до старого Мака, чи не так?
– Боже мій, певна річ, ні! – хитає головою дівчина. – Я вважаю його не теплішим за вистиглу лаву. О, до речі, цікаве порівняння!
– Хто цей парубок, який тобі подобається, Рибозо? – цікавлюсь я.
– Едді Бейліс, – каже вона, – він працює в бакалії Кросбі. Але він заробляє лише тридцять п'ять доларів на місяць. Колись він дуже подобався Еллі Нокс.
– Старий Мак сказав мені, що весілля сьогодні о шостій вечора.
– Саме так! – погоджується дівчина. – О шостій у нас удома.
– Вислухай мене, Рибозо, – кажу я. – Уяви, що в Едді є тисяча доларів готівкою, подумай, за такі гроші він може купити власну крамницю. Отже, якби у вас з Едді було достатньо коштів, щоб не думати про них, чи погодилася б ти вийти за нього заміж сьогодні о п'ятій вечора?
Протягом хвилини дівчина витріщається на мене, я помічаю в її очах відблиск сумнівів і переживань, що нуртують в її серці, – це так характерно для більшості жінок.
– Тисяча доларів? – нарешті каже вона. – Звісно, що так!
– Тоді саме час побалакати з Едді.
Ми пішли до крамниці Кросбі й викликали Едді надвір. Хлопець був густо посипаний ластовинням, але поважний на вигляд; від моєї пропозиції у нього аж мурашки побігли по шкірі.
– О п'ятій годині? – прошепотів він. – Тисяча доларів? Благаю, не кажіть, що це сон! Ви – заможний дядечко, який розбагатів, торгуючи індійськими спеціями, але вирішив відійти від справ. Та я викуплю бакалію Кросбі й буду її власником!
Тож ми зайшли всередину, підійшли до старого Кросбі й пояснили йому суть справи. Я виписав чек на тисячу доларів і вручив крамареві. Якщо Едді й Рибоза одружаться о п'ятій годині, він віддасть їм чек.
Потім я поблагословив майбутніх молодят і пішов поблукати лісом. Я сів на колоду; думки про життя і вік, про зодіак, жінок і ввесь безлад, якого сповнене наше існування, заполонили моє серце. Я привітав себе із порятунком старого Мака від фатального вчинку. Переконаний, коли пристрасне захоплення мине, він зніме патентовані черевики і ще мені подякує. «Не дати старому Маку втнути таку дурість вартує набагато більше, ніж тисяча доларів», – сказав я собі. Але найприємнішою була думка, що я вивчив жінок і мене не може ошукати їхня витонченість і загадковість.
Було десь пів на шосту, коли я повернувся додому. Першим, що впало мені в око, був старий Мак, який розсівся в улюбленому кріслі, в домашньому вбранні й синіх панчохах, поклавши ноги на підвіконня, з розгорнутою «Історією цивілізації» на колінах.
– Щось не схоже, щоб ти готувався до весілля о шостій годині, – мовив я якомога делікатніше.
– Ой, – махнув рукою Мак, потягнувшись по тютюн, – вони перенесли церемонію на п'яту годину. Мені прислали записку про те, що час церемонії змінено. Уже все позаду. А ти де вештався так довго, Енді?
– Ти чув про весілля? – запитав я.
– Я провів церемонію, – відповів він. – Я ж казав тобі, що мене обрали мировим суддею. Панотець поїхав на схід відвідати родичів, і по закону я єдиний у місті можу спарувати людей. Я ще місяць тому пообіцяв Едді й Рибозі, що одружу їх. Він тямущий хлопець, і одного дня стане власником крамниці.
– Ага, – промимрив я.
– На весіллі було чимало жінок, та я не помітив нічого на підтвердження твоїх ідей, друже, – сказав Мак, запалюючи люльку. – Хотів би я так розумітися на них, як ти.
– Як я два місяці тому, – сказав я, беручи до рук банджо.
Щирий друг Телемах
Одного разу, повертаючись із полювання, я застряг у містечку Лос-Пікос у Нью-Мексико. Потяг, що мав відвезти мене на південь, затримувався на годину. Я сидів на ґанку готельчика «Зустріч» і обговорював мінливість життя з Телемахом Гіксом, його власником. Вирішивши, що це не образить співрозмовника, я поцікавився у Телемаха, яка тварюка колись викрутила і покалічила його ліве вухо. Як мисливець, я небайдужий до нещасть, якими може закінчитися моє захоплення.
– Це вухо – пам'ять про щиру дружбу, – пояснив Гікс.
– Випадковість? – перепитав я.
– Дружба не буває випадковістю, – відтяв Телемах, і на ґанку запанувала тиша.
– Єдиний приклад щирої дружби, який мені трапивсь у житті, – нарешті повів далі мій новий знайомий, – була сердечна прив'язаність між чоловіком з Коннектикуту і мавпочкою. Це було у Барранкільї. Тваринка видиралася на пальми і жбурляла вниз кокоси. Чоловік підбирав їх, розпилював навпіл, а зроблені таким чином черпаки продавав по два реали кожен. На вторговані гроші він купляв ром, а мавпа ласувала кокосовим молоком. Обоє раділи своїй долі й були наче брати.
Але між людьми все по-іншому. Дружба – короткочасна насолода, яка швидко минає і забувається.
Був у мене товариш, Пейслі Фіш, із котрим, як мені здавалося, нам судилося бути разом на віки вічні. Довгі сім років ми пліч-о-пліч гарували в копальнях і на ранчо, продавали патентовані маснички, переганяли овець, займалися фотографією та іншими незвичними речами, майстрували огорожі з дроту, збирали сливки. Я гадав, ні вбивство, ні підлабузництво, ні гроші, ні софістика, ні випивка ніколи не стануть між мною і Фішем. Важко описати словами, наскільки близькими були ми. Разом прокручували справи, але дружні стосунки не обмежувались діловими зв'язками; нас поєднувала і праця, і години відпочинку та нестримних веселощів. Дні й ночі ми проводили, як Дамон і Фінтій[16].
Якось улітку ми з Пейслі, вбрані в простий невигадливий одяг, поїхали в напрямку гір Сан-Андреаса, щоб місяць відпочити й побайдикувати. Набрели на містечко Лос-Пікос, схоже на рай земний, де течуть ріки із молока і меду. Одна-дві вулички, повітря, дешева забігайлівка – все, що було нам потрібно.