Так я здобув прихильність господині жовтого будинку. Щовівторка і щоп'ятниці наприкінці дня я заходив до вдови і розповідав їй про дива всесвіту, відкриті, зібрані та зведені в таблиці Геркімером. Айдахо, разом з іншими чесними лютеранами міста, намагався підбити клинці до місіс Семпсон в інші дні тижня.
Я й гадки не мав, що Айдахо намагається завоювати місіс Семпсон, користуючись порадами старого X. М., доки якось, збираючись піти нарвати для неї кошик диких сливок, я не зустрів леді на стежці, що вела до її будинку. Блиск в очах у поєднанні з капелюшком, що з'їхав набік, не віщував нічого хорошого.
– Містере Пратт, – відразу перейшла до справи місіс Семпсон, – якщо я не помиляюсь, містер Грін – ваш друг?
– Уже дев'ять років, – відповідаю я.
– Негайно порвіть із ним усі стосунки. Він не джентльмен.
– Пані, – кажу я, – він, певна річ, простий житель гір, грубуватий, не без таких слабкостей, як марнотратство і брехливість, але навіть у найкритичніших випадках я не зміг би, поклавши руку на серце, не визнати, що він таки джентльмен. Можливо, своєю неотесаністю, самовпевненістю і любов'ю до хвастощів Айдахо ображає ваше чуття прекрасного, але його душа, пані, має надстійкий імунітет до найменшого впливу зла і надмірності. Провівши дев'ять років пліч-о-пліч з Айдахо, – запевняю я вдову, – я не можу його ні в чому звинуватити, і мені гірко чути, як це робите ви.
– Дуже великодушно з вашого боку, містере Пратт, – каже місіс Семпсон, – намагатися пом'якшити грубіянство свого друга, але факт залишається фактом – він робив мені пропозиції достатньо огидні, щоб знеславити леді.
– І як він тільки міг! Але я вам вірю. У мого друга є один недолік, і винна в тому снігова заметіль. Коли нам довелося довгий час просидіти в хатині, заметеній снігом, він став прихильником оманливої і непевної поезії, яка й зіпсувала його чисту душу.
– Що зіпсувала, то точно, – погодилася місіс Семпсон. – 3 першого дня нашого знайомства він постійно цитує безбожні віршики якоїсь Рубі Ят, яка, судячи з її поезії, та ще цяця.
– Значить, Айдахо перемкнуло на іншій книжці, бо ту, що він читав у горах, написав чоловік під псевдонімом X. М.
– Краще б містер Грін читав того X. М., байдуже, що він там понаписував. Бо сьогодні ваш друг перетнув усі межі. Надіслав мені букет, а в ньому – пришпилена записка. Містере Пратт, погодьтеся, що поважну жінку не можна не впізнати з першого погляду, та й усі знають, яке місце я посідаю в Розі. Невже схоже на те, щоб я підстрибом побігла за чоловіком із глеком вина і хлібиною у руках, і співала та витанцьовувала з ним попід деревами? Я можу за обідом випити трішки сухого червоного, але не маю звички ходити з пляшкою у лісову хащу і влаштовувати там оргії. А він тут хоче принести свої улюблені віршики. Так він сказав. Нехай сам бере участь у скандальних пікніках. Або нехай запрошує Рубі Ят. Упевнена, жіночка не відмовиться, хіба що їй уже набридли такі прогулянки. І що ви тепер думаєте про цього джентльмена, вашого друга, містере Пратт?
– Бачите, місіс Семпсон, – кажу я, – швидше за все, слова Айдахо – це чиста поезія, і він не хотів вас скомпрометувати. Можливо, це був прийом поетичного мовлення, який називається метафорою. Це – нехтування законами і правилами поведінки, але пошта дозволяє пересилку віршів на тій підставі, що у них ідеться зовсім про інше, ніж те, що в них написано. Я був би радий за Айдахо, якби ви його пробачили, – продовжую я, – і ми б змогли покинути нижчі світи поезії і подумки перенестися до всесвіту дійсності та уяви. Такого чудового дня, місіс Семпсон, – веду я далі, – ми повинні перебувати в гармонії з навколишнім світом. Хоча зараз надворі й тепло, ми мусимо пам'ятати, що на екваторі лінія вічних снігів пролягає на висоті чотирьох з половиною кілометрів. Між 40 і 49 градусами широти вона сягає висоти від однієї до двох із половиною тисяч метрів над рівнем моря.
– О містере Пратт, – каже місіс Семпсон, – як приємно слухати ваші розповіді про дивовижні явища, особливо після нікчемної поезії розпусниці Рубі!
– Присядьмо на колоду на узбіччі, – кажу я, – і викиньмо з голови грубість і жорстокість поетів. Красу слід шукати у славних колонках достовірних фактів і наукових мір. Узяти бодай колоду, на якій ми з вами сидимо. З погляду статистики вона прекрасніша за поему. Судячи з кілець, вік дерева дорівнював шістдесятьом рокам. На глибині шістсот дев'ять метрів воно перетворилося б на вугілля через три тисячі років. Найглибша у світа шахта міститься у Кілінгворті, поблизу Нью-Кастла. Вугільна вагонетка завдовжки метр двадцять, дев'яносто один сантиметр завширшки і вісімдесят п'ять сантиметрів заввишки витримає тонну вугілля. Якщо пошкоджено артерію, її треба перетягнути джгутом вище від рани. У людській нозі тридцять кісток. У лондонському Тауері трапилася пожежа у 1841 році…
– Продовжуйте, містер Пратт, – зітхає місіс Семпсон, – ваші ідеї такі неповторні та приємні!
Але справжній зоряний час Геркімера (ну і мій, звісно) настав за два тижні.
Я прокинувся серед ночі від голосних криків за вікном: «Рятуйте! Пожежа!» Скочив із ліжка, вдягнувся і швиденько побіг на вулицю, щоб не проґавити найцікавішого. Коли ж нарешті втямив, що палає будинок місіс Семпсон, я сам заверещав як порося і за дві хвилини був на місці.
Перший поверх жовтого будинку охопило полум'я, а все населення Рози, включно з собаками, з лементом, зойками і гавканням швендяло під ногами у безпорадних пожежників. Айдахо щосили виривався з рук шістьох вогнеборців, які силкувалися втовкмачити йому, що перший поверх охоплений вогнем, і йти туди – це вірна смерть.
– Де місіс Семпсон? – заволав я.
– її ніде не видно, – відповів пожежник. – Вона спить на другому поверсі, ми намагалися туди дістатися, але зараз це неможливо, а спеціальної драбини у нас немає.
Я підбіг якнайближче до полум'я, де було світліше, і витягнув із внутрішньої кишені «Довідник Геркімера». Взявши його до рук, я не зміг втриматися від посмішки – мене-бо оп'янило збудження.
– Геркі, старий, – прохав я, швидко гортаючи сторінки, – ти мені ніколи не брехав і не дозволяв потрапити в халепу. Давай, старий, давай, скажи мені, що робити?
Я відкрив сторінку 117, розділ «Що робити під час нещасних випадків». Пробіг поглядом по сторінці – і знайшов! Добрий старий Геркімер, він нічого не випустив з уваги. Там було написано:
ЗАДУХА ВІД ДИМУ АБО ГАЗУ
Найкращі ліки – насіння льону. Покладіть декілька насінин у зовнішній куточок ока.
Я запхнув «Довідник» назад у кишеню і затримав хлопчака, що пробігав повз мене.
– Слухай сюди, – сказав я, витягуючи з гаманця гроші, – біжи до аптеки і купи на долар насіння льону. І хутко, одна нога тут, а друга там. За це отримаєш іще один долар.
– Ми врятуємо місіс Семпсон! – ошелешивши натовп цією заявою, я жбурнув додолу плаща і капелюха.
Пожежники схопили мене за руки.
– У тебе немає шансів, – кричали вони, – там пекло і стеля от-от завалиться.
– А як інакше, – хоробро вигукую я, хоча серце моє готове шугнути в п'яти, – я можу покласти насіння льону в очі місіс Семпсон?
Я заїхав ліктями по мармизах двох пожежників, підставив ніжку одному цивільному, а другого відправив у нокаут. Звільнившись від доброзичливців, я ввірвався до хати. Знаєте, коли я потраплю до пекла, то відразу напишу вам листа і розповім, чи гірше там, ніж було в охопленому вогнем жовтому будиночку, але, якщо чесно, то думаю, що навряд. Я підсмажився ліпше за курчат, яких нашвидкуруч печуть у ресторанах. Нестерпний вогонь і дим двічі змушували мене впасти на підлогу, на сором Геркімеру, але пожежники вчасно рятували мене потоками води, і я таки дістався кімнати місіс Семпсон. Пані була непритомною, тому я закутав її у покривало і завдав собі на плечі. Ну, а підлога другого поверху була не в такому страшному стані, як здавалося пожежникам, бо в іншому разі я би звідти нізащо не вибрався.
Я виніс місіс Семпсон із будинку і поклав на землю, подалі від вогню. Звісно, всі двадцять два претенденти на руку і серце хутко злізлися і стали юрмитися навколо неї, прискаючи на нещасну жінку водою. Але тут повернувся хлопець із насінням льону. Я стягнув покривало з голови місіс Семпсон. Вона розплющила очі та прошепотіла:
– Це ви, містере Пратт?
– Ш-ш-ш, – сказав я, – не розмовляйте, доки я не дам вам ліків.
Обійнявши її рукою за шию, я обережно підняв голову леді, розірвав пакетик із насінням і якнайніжніше поклав їй у зовнішній куточок ока три насінинки.
Тут, де не взявся, підлітає місцевий ескулап, щось хрюкає собі під носа, міряє пульс місіс Семпсон і запитує мене, що я, власне, роблю із потерпілою.
– Я не лікар, але можу довести наукове підґрунтя своїх дій.
Мені подають плащ, я витягую з нього «Довідник».
– Розгорніть на сторінці 117, – кажу я, – ліки від задухи димом або газом. Там написано покласти насіння льону в зовнішній куточок ока. Я не знаю, чи насіння поглинає дим, чи активізує роботу нервів гастро-гіпопотамусу, але так радить Геркімер, фахівець із бездоганною репутацією. Якщо ви хочете провести консиліум, нема питань.
Старий лікар бере книгу і читає її крізь окуляри при світлі пожежного ліхтаря.
– Бачте, містере Пратт, – каже він, – ви схибили на пару рядків, призначаючи лікування. Рецепт від задухи радить винести потерпілого якомога швидше на свіже повітря і всадовити його. Насіння льону використовують у разі потрапляння в око пилу і попелу. Але, врешті-решт…
– Послухайте мене, – перебиває лікаря місіс Семпсон, – я хочу урвати ваш симпозіум. Насіння льону – це найдієвіші ліки, які я в житті приймала.
З цими словами вона підводить голову і схиляє її мені на плече.
– Сенді, любий, поклади насінинку в друге око. Якщо ви навідаєтесь у містечко Роза, ви одразу зауважите чудовий новий жовтий будиночок, у якому господарює місіс Пратт, колишня місіс Семпсон.
А якщо ви надумаєте зазирнути всередину, то побачите в центрі вітальні мармуровий стіл, на якому на червоному сап'яні лежить «Довідник Геркімера на всі випадки життя», готовий дати пораду з будь-якого питання стосовно людського щастя і мудрості.
Пімієнські оладки
Коли ми заганяли у верхів'ї річки Фріо череду корів із тавром у вигляді кола з уписаним у нього трикутником, сухий стирчак мескітового дерева зачепився мені за дерев'яне стремено; як наслідок, я тиждень провалявся в таборі з вивернутою кісточкою.
На третій день вимушеного неробства я виповз із намету і рушив до фургона з провіантом, але безсило упав біля похідного вогнища балакучого табірного кухаря, Джадсона Одома. Джад був природженим оратором, але пані Доля зі звичною байдужістю підштовхнула бідолаху до заняття, яке не передбачало наявності вдячних слухачів. Отже, я став для Джада манною небесною у мовчазній пустелі щоденного існування.
Тим часом самого мене мучило майже нездійсненне бажання поїсти чогось смачнішого за нехитрий похідний харч. Мене переслідували видіння маминого буфета, «бездонного, мов перше те кохання, незвіданого, ніби ті печалі»[19].
– Джаде, ти вмієш пекти оладки?
Джад відклав убік шестизарядний пістолет, яким збирався товкти відбивні з м'яса антилопи, і погрозливо навис наді мною. Відчуття, що Джад налаштований зовсім не миролюбно, підтверджував націлений на мене холодний підозріливий погляд його блакитних очей.
– Слухай, ти, – сказав він уїдливо, але без надмірної агресії у голосі. – Ти серйозно – чи тобі закортіло з мене поглузувати? Хтось із хлопців розплескав язиком про мою любов до оладок?
– Ти що, Джаде, – заспокоїв його я. – Жодних жартів. Я обміняв би коня з сідлом за гірку добреньких пухкеньких оладок із маслом та з ароматним чаєм і нью-орлеанськими солодощами. А що за історія з оладками?
Джад одразу став привітніший, коли впевнився: у мене що в голові, те й на язиці. Він приніс із фургона незрозумілі мішечки і бляшанки і поклав їх у затінку навісу, під яким я напівлежав. Я мовчки споглядав, як кухар повагом розв'язує численні вузлики на мішечках.
– Це не історія, – сказав Джад, займаючись ділом, – просто закономірне відкриття, що стосується мене, червоноокого пройдисвіта з ранчо Майред Мул, і міс Вілейли Лірайт. Зараз усе розповім по-порядку.
Я тоді працював загінником у старого Білла Тумі на річці Сан-Мігель. Якось закортіло мені з'їсти консерви, котрі б раніше не мукали, не бекали, не рохкали і не клювали зерно. Тож я осідлав свого мустанга і помчав до крамниці дядечка Емслі Телфера на переправі Пімієнта на річці Нуесес.
О третій годині пополудні я накинув повіддя на гілку мескітового дерева і пішки здолав останні двадцять кроків, що відділяли мене від крамниці дядечка Емслі. Тут я всівся на прилавок і сказав дядьку Емслі, що за моїми даними, на світ очікує неврожай фруктів. За хвильку я тримав у руках печиво і ложку з довгою ручкою, переді мною красувалися відкриті бляшанки з консервованими абрикосами, ананасами, вишнями і сливами-угорками, а дядечко Емслі невеличкою сокиркою швиденько відкривав нові й нові бляшанки. Я почувався, наче Адам до гріхопадіння, буцав острогами прилавок і жваво працював півметровою ложкою. Аж раптом подивився у вікно на обійстя дядька Емслі на тому боці вулиці – й запримітив немісцеву дівчину при повному параді, яка гралася дерев'яним молотком для крикету і весело поглядала, як я роблю свій скромний внесок у розвиток індустрії консервування фруктів.
Я зіскочив з прилавка і вручив дядьку Емслі свій черпак.
– Це моя племінниця, – похвалився він. – Міс Вілейла Лірайт, приїхала до нас у гості з Палестини[20]. Хочете, я вас познайомлю?
«Свята Земля, – сказав я собі, збираючись із думками, котрі розбігалися врізнобіч, мов дикі мустанги по прерії. – Чом би й ні? Де ще замешкати янголам, як не у Па…»
– Певна річ, дядьку Емслі, – кажу я вголос, – буду просто щасливий познайомитися з нею.
Дядько Емслі витягнув мене на подвір'я і відрекомендував.
Я ніколи не був сором'язливим із жінками. Не розумію, чому деякі хлопці, котрі здатні за п'ятнадцять хвилин об'їздити мустанга і поголитися в темряві, стають вайлуватими, пітніють і затинаються при зустрічі з ситцевою сукнею. За вісім хвилин ми з міс Вілейлою вже грали у крикет, наче брат і сестра. Вона підколювала мене через кількість консервованих фруктів, які я можу строщити за раз, а я безсоромно шпетив її за провину дамочки на ім'я Єва, яка своєю любов'ю до заборонених плодів наробила чимало лиха на райському пасовищі.
– Це трапилося в Палестині, еге ж? – кажу я, хвилюючись не більше, ніж коли заарканюю лоша.
Так я застовпив місцину в серці міс Вілейли Лірайт. її прихильність до мене зростала день у день. Вілейла замешкала в Пімієнті, щоб покращити своє блискуче здоров'я: тут клімат на сорок відсотків тепліший, ніж у Палестині. Я ж приїздив у гості до дядечка Емслі раз на тиждень, аж доки не збагнув, що, відвідуючи переправу двічі на тиждень, частіше зустрічатимусь із міс Лірайт.
Червонооке ледащо й оладки вступили у гру, коли я втретє за один тиждень навідався до Пімієнти.
Того вечора, сидячи на прилавку і жуючи персики і чорнослив, я запитав дядька Емслі, як поживає міс Вілейла.
– Вона поїхала на прогулянку з Джексоном Птахлі, вівчарем із ранчо Майред Мул, – відповів дядько Емслі.
Я ледве не вдавився персиком і двома сливками. Замалим не заваливши стійку, я вискочив надвір і погнав просто до мескітового дерева, де нудився на припоні мій чалий.
– Поїхала прогулятися, – поділився я з коником, – із Птахстоном Джеклі, цим віслюком із ранчо Майред Мул. Ти розумієш, старий?
Мустанг сумно пряв вухами. У коня справжнього ковбоя немає і крихти співчуття до різних там невдах-вівчарів.
Я повернувся у крамницю і запитав дядька Емслі:
– Кажете, вівчар?
– Вівчар, – підтвердив дядько Емслі. – Гадаю, ти чув про Джексона Птахлі. У нього вісім великих пасовищ і чотири тисячі голів найкращих мериносів на південь від Північного полярного кола.
Я вийшов із крамниці та, сівши на землю у затінку колючої груші, зіперся на стовбур. Просіював пісок крізь пальці, не помічаючи, що він сиплеться прямісінько в чоботи, і буркотів сам до себе про цього птаха на ім'я Джексон.
Я ніколи не знущався з вівчарів. Якось я бачив, як вівчар, сидячи на коні, читає латинську граматику, але я й пальцем його не торкнувся! Ковбої не дуже люблять вівчарів, а я до них ставився нормально. Не бачив доблесті в тому, щоб побити чи покалічити мазунчиків, які їдять зі столів, носять маленькі черевички і ведуть незрозумілі бесіди. Вони завжди пробігали повз мене, як ті зайці, ми обмінювалися парою слів про погоду, але, звісно, не ділилися харчем і випивкою. Не думаю я, що варто бути гостинним із вівчарем. Я був до них добрим, залишав їм їхнє нікчемне життя, а тут один із них поїхав на прогулянку з міс Вілейлою Лірайт!
Я й гадки не мав, що Айдахо намагається завоювати місіс Семпсон, користуючись порадами старого X. М., доки якось, збираючись піти нарвати для неї кошик диких сливок, я не зустрів леді на стежці, що вела до її будинку. Блиск в очах у поєднанні з капелюшком, що з'їхав набік, не віщував нічого хорошого.
– Містере Пратт, – відразу перейшла до справи місіс Семпсон, – якщо я не помиляюсь, містер Грін – ваш друг?
– Уже дев'ять років, – відповідаю я.
– Негайно порвіть із ним усі стосунки. Він не джентльмен.
– Пані, – кажу я, – він, певна річ, простий житель гір, грубуватий, не без таких слабкостей, як марнотратство і брехливість, але навіть у найкритичніших випадках я не зміг би, поклавши руку на серце, не визнати, що він таки джентльмен. Можливо, своєю неотесаністю, самовпевненістю і любов'ю до хвастощів Айдахо ображає ваше чуття прекрасного, але його душа, пані, має надстійкий імунітет до найменшого впливу зла і надмірності. Провівши дев'ять років пліч-о-пліч з Айдахо, – запевняю я вдову, – я не можу його ні в чому звинуватити, і мені гірко чути, як це робите ви.
– Дуже великодушно з вашого боку, містере Пратт, – каже місіс Семпсон, – намагатися пом'якшити грубіянство свого друга, але факт залишається фактом – він робив мені пропозиції достатньо огидні, щоб знеславити леді.
– І як він тільки міг! Але я вам вірю. У мого друга є один недолік, і винна в тому снігова заметіль. Коли нам довелося довгий час просидіти в хатині, заметеній снігом, він став прихильником оманливої і непевної поезії, яка й зіпсувала його чисту душу.
– Що зіпсувала, то точно, – погодилася місіс Семпсон. – 3 першого дня нашого знайомства він постійно цитує безбожні віршики якоїсь Рубі Ят, яка, судячи з її поезії, та ще цяця.
– Значить, Айдахо перемкнуло на іншій книжці, бо ту, що він читав у горах, написав чоловік під псевдонімом X. М.
– Краще б містер Грін читав того X. М., байдуже, що він там понаписував. Бо сьогодні ваш друг перетнув усі межі. Надіслав мені букет, а в ньому – пришпилена записка. Містере Пратт, погодьтеся, що поважну жінку не можна не впізнати з першого погляду, та й усі знають, яке місце я посідаю в Розі. Невже схоже на те, щоб я підстрибом побігла за чоловіком із глеком вина і хлібиною у руках, і співала та витанцьовувала з ним попід деревами? Я можу за обідом випити трішки сухого червоного, але не маю звички ходити з пляшкою у лісову хащу і влаштовувати там оргії. А він тут хоче принести свої улюблені віршики. Так він сказав. Нехай сам бере участь у скандальних пікніках. Або нехай запрошує Рубі Ят. Упевнена, жіночка не відмовиться, хіба що їй уже набридли такі прогулянки. І що ви тепер думаєте про цього джентльмена, вашого друга, містере Пратт?
– Бачите, місіс Семпсон, – кажу я, – швидше за все, слова Айдахо – це чиста поезія, і він не хотів вас скомпрометувати. Можливо, це був прийом поетичного мовлення, який називається метафорою. Це – нехтування законами і правилами поведінки, але пошта дозволяє пересилку віршів на тій підставі, що у них ідеться зовсім про інше, ніж те, що в них написано. Я був би радий за Айдахо, якби ви його пробачили, – продовжую я, – і ми б змогли покинути нижчі світи поезії і подумки перенестися до всесвіту дійсності та уяви. Такого чудового дня, місіс Семпсон, – веду я далі, – ми повинні перебувати в гармонії з навколишнім світом. Хоча зараз надворі й тепло, ми мусимо пам'ятати, що на екваторі лінія вічних снігів пролягає на висоті чотирьох з половиною кілометрів. Між 40 і 49 градусами широти вона сягає висоти від однієї до двох із половиною тисяч метрів над рівнем моря.
– О містере Пратт, – каже місіс Семпсон, – як приємно слухати ваші розповіді про дивовижні явища, особливо після нікчемної поезії розпусниці Рубі!
– Присядьмо на колоду на узбіччі, – кажу я, – і викиньмо з голови грубість і жорстокість поетів. Красу слід шукати у славних колонках достовірних фактів і наукових мір. Узяти бодай колоду, на якій ми з вами сидимо. З погляду статистики вона прекрасніша за поему. Судячи з кілець, вік дерева дорівнював шістдесятьом рокам. На глибині шістсот дев'ять метрів воно перетворилося б на вугілля через три тисячі років. Найглибша у світа шахта міститься у Кілінгворті, поблизу Нью-Кастла. Вугільна вагонетка завдовжки метр двадцять, дев'яносто один сантиметр завширшки і вісімдесят п'ять сантиметрів заввишки витримає тонну вугілля. Якщо пошкоджено артерію, її треба перетягнути джгутом вище від рани. У людській нозі тридцять кісток. У лондонському Тауері трапилася пожежа у 1841 році…
– Продовжуйте, містер Пратт, – зітхає місіс Семпсон, – ваші ідеї такі неповторні та приємні!
Але справжній зоряний час Геркімера (ну і мій, звісно) настав за два тижні.
Я прокинувся серед ночі від голосних криків за вікном: «Рятуйте! Пожежа!» Скочив із ліжка, вдягнувся і швиденько побіг на вулицю, щоб не проґавити найцікавішого. Коли ж нарешті втямив, що палає будинок місіс Семпсон, я сам заверещав як порося і за дві хвилини був на місці.
Перший поверх жовтого будинку охопило полум'я, а все населення Рози, включно з собаками, з лементом, зойками і гавканням швендяло під ногами у безпорадних пожежників. Айдахо щосили виривався з рук шістьох вогнеборців, які силкувалися втовкмачити йому, що перший поверх охоплений вогнем, і йти туди – це вірна смерть.
– Де місіс Семпсон? – заволав я.
– її ніде не видно, – відповів пожежник. – Вона спить на другому поверсі, ми намагалися туди дістатися, але зараз це неможливо, а спеціальної драбини у нас немає.
Я підбіг якнайближче до полум'я, де було світліше, і витягнув із внутрішньої кишені «Довідник Геркімера». Взявши його до рук, я не зміг втриматися від посмішки – мене-бо оп'янило збудження.
– Геркі, старий, – прохав я, швидко гортаючи сторінки, – ти мені ніколи не брехав і не дозволяв потрапити в халепу. Давай, старий, давай, скажи мені, що робити?
Я відкрив сторінку 117, розділ «Що робити під час нещасних випадків». Пробіг поглядом по сторінці – і знайшов! Добрий старий Геркімер, він нічого не випустив з уваги. Там було написано:
ЗАДУХА ВІД ДИМУ АБО ГАЗУ
Найкращі ліки – насіння льону. Покладіть декілька насінин у зовнішній куточок ока.
Я запхнув «Довідник» назад у кишеню і затримав хлопчака, що пробігав повз мене.
– Слухай сюди, – сказав я, витягуючи з гаманця гроші, – біжи до аптеки і купи на долар насіння льону. І хутко, одна нога тут, а друга там. За це отримаєш іще один долар.
– Ми врятуємо місіс Семпсон! – ошелешивши натовп цією заявою, я жбурнув додолу плаща і капелюха.
Пожежники схопили мене за руки.
– У тебе немає шансів, – кричали вони, – там пекло і стеля от-от завалиться.
– А як інакше, – хоробро вигукую я, хоча серце моє готове шугнути в п'яти, – я можу покласти насіння льону в очі місіс Семпсон?
Я заїхав ліктями по мармизах двох пожежників, підставив ніжку одному цивільному, а другого відправив у нокаут. Звільнившись від доброзичливців, я ввірвався до хати. Знаєте, коли я потраплю до пекла, то відразу напишу вам листа і розповім, чи гірше там, ніж було в охопленому вогнем жовтому будиночку, але, якщо чесно, то думаю, що навряд. Я підсмажився ліпше за курчат, яких нашвидкуруч печуть у ресторанах. Нестерпний вогонь і дим двічі змушували мене впасти на підлогу, на сором Геркімеру, але пожежники вчасно рятували мене потоками води, і я таки дістався кімнати місіс Семпсон. Пані була непритомною, тому я закутав її у покривало і завдав собі на плечі. Ну, а підлога другого поверху була не в такому страшному стані, як здавалося пожежникам, бо в іншому разі я би звідти нізащо не вибрався.
Я виніс місіс Семпсон із будинку і поклав на землю, подалі від вогню. Звісно, всі двадцять два претенденти на руку і серце хутко злізлися і стали юрмитися навколо неї, прискаючи на нещасну жінку водою. Але тут повернувся хлопець із насінням льону. Я стягнув покривало з голови місіс Семпсон. Вона розплющила очі та прошепотіла:
– Це ви, містере Пратт?
– Ш-ш-ш, – сказав я, – не розмовляйте, доки я не дам вам ліків.
Обійнявши її рукою за шию, я обережно підняв голову леді, розірвав пакетик із насінням і якнайніжніше поклав їй у зовнішній куточок ока три насінинки.
Тут, де не взявся, підлітає місцевий ескулап, щось хрюкає собі під носа, міряє пульс місіс Семпсон і запитує мене, що я, власне, роблю із потерпілою.
– Я не лікар, але можу довести наукове підґрунтя своїх дій.
Мені подають плащ, я витягую з нього «Довідник».
– Розгорніть на сторінці 117, – кажу я, – ліки від задухи димом або газом. Там написано покласти насіння льону в зовнішній куточок ока. Я не знаю, чи насіння поглинає дим, чи активізує роботу нервів гастро-гіпопотамусу, але так радить Геркімер, фахівець із бездоганною репутацією. Якщо ви хочете провести консиліум, нема питань.
Старий лікар бере книгу і читає її крізь окуляри при світлі пожежного ліхтаря.
– Бачте, містере Пратт, – каже він, – ви схибили на пару рядків, призначаючи лікування. Рецепт від задухи радить винести потерпілого якомога швидше на свіже повітря і всадовити його. Насіння льону використовують у разі потрапляння в око пилу і попелу. Але, врешті-решт…
– Послухайте мене, – перебиває лікаря місіс Семпсон, – я хочу урвати ваш симпозіум. Насіння льону – це найдієвіші ліки, які я в житті приймала.
З цими словами вона підводить голову і схиляє її мені на плече.
– Сенді, любий, поклади насінинку в друге око. Якщо ви навідаєтесь у містечко Роза, ви одразу зауважите чудовий новий жовтий будиночок, у якому господарює місіс Пратт, колишня місіс Семпсон.
А якщо ви надумаєте зазирнути всередину, то побачите в центрі вітальні мармуровий стіл, на якому на червоному сап'яні лежить «Довідник Геркімера на всі випадки життя», готовий дати пораду з будь-якого питання стосовно людського щастя і мудрості.
Пімієнські оладки
На третій день вимушеного неробства я виповз із намету і рушив до фургона з провіантом, але безсило упав біля похідного вогнища балакучого табірного кухаря, Джадсона Одома. Джад був природженим оратором, але пані Доля зі звичною байдужістю підштовхнула бідолаху до заняття, яке не передбачало наявності вдячних слухачів. Отже, я став для Джада манною небесною у мовчазній пустелі щоденного існування.
Тим часом самого мене мучило майже нездійсненне бажання поїсти чогось смачнішого за нехитрий похідний харч. Мене переслідували видіння маминого буфета, «бездонного, мов перше те кохання, незвіданого, ніби ті печалі»[19].
– Джаде, ти вмієш пекти оладки?
Джад відклав убік шестизарядний пістолет, яким збирався товкти відбивні з м'яса антилопи, і погрозливо навис наді мною. Відчуття, що Джад налаштований зовсім не миролюбно, підтверджував націлений на мене холодний підозріливий погляд його блакитних очей.
– Слухай, ти, – сказав він уїдливо, але без надмірної агресії у голосі. – Ти серйозно – чи тобі закортіло з мене поглузувати? Хтось із хлопців розплескав язиком про мою любов до оладок?
– Ти що, Джаде, – заспокоїв його я. – Жодних жартів. Я обміняв би коня з сідлом за гірку добреньких пухкеньких оладок із маслом та з ароматним чаєм і нью-орлеанськими солодощами. А що за історія з оладками?
Джад одразу став привітніший, коли впевнився: у мене що в голові, те й на язиці. Він приніс із фургона незрозумілі мішечки і бляшанки і поклав їх у затінку навісу, під яким я напівлежав. Я мовчки споглядав, як кухар повагом розв'язує численні вузлики на мішечках.
– Це не історія, – сказав Джад, займаючись ділом, – просто закономірне відкриття, що стосується мене, червоноокого пройдисвіта з ранчо Майред Мул, і міс Вілейли Лірайт. Зараз усе розповім по-порядку.
Я тоді працював загінником у старого Білла Тумі на річці Сан-Мігель. Якось закортіло мені з'їсти консерви, котрі б раніше не мукали, не бекали, не рохкали і не клювали зерно. Тож я осідлав свого мустанга і помчав до крамниці дядечка Емслі Телфера на переправі Пімієнта на річці Нуесес.
О третій годині пополудні я накинув повіддя на гілку мескітового дерева і пішки здолав останні двадцять кроків, що відділяли мене від крамниці дядечка Емслі. Тут я всівся на прилавок і сказав дядьку Емслі, що за моїми даними, на світ очікує неврожай фруктів. За хвильку я тримав у руках печиво і ложку з довгою ручкою, переді мною красувалися відкриті бляшанки з консервованими абрикосами, ананасами, вишнями і сливами-угорками, а дядечко Емслі невеличкою сокиркою швиденько відкривав нові й нові бляшанки. Я почувався, наче Адам до гріхопадіння, буцав острогами прилавок і жваво працював півметровою ложкою. Аж раптом подивився у вікно на обійстя дядька Емслі на тому боці вулиці – й запримітив немісцеву дівчину при повному параді, яка гралася дерев'яним молотком для крикету і весело поглядала, як я роблю свій скромний внесок у розвиток індустрії консервування фруктів.
Я зіскочив з прилавка і вручив дядьку Емслі свій черпак.
– Це моя племінниця, – похвалився він. – Міс Вілейла Лірайт, приїхала до нас у гості з Палестини[20]. Хочете, я вас познайомлю?
«Свята Земля, – сказав я собі, збираючись із думками, котрі розбігалися врізнобіч, мов дикі мустанги по прерії. – Чом би й ні? Де ще замешкати янголам, як не у Па…»
– Певна річ, дядьку Емслі, – кажу я вголос, – буду просто щасливий познайомитися з нею.
Дядько Емслі витягнув мене на подвір'я і відрекомендував.
Я ніколи не був сором'язливим із жінками. Не розумію, чому деякі хлопці, котрі здатні за п'ятнадцять хвилин об'їздити мустанга і поголитися в темряві, стають вайлуватими, пітніють і затинаються при зустрічі з ситцевою сукнею. За вісім хвилин ми з міс Вілейлою вже грали у крикет, наче брат і сестра. Вона підколювала мене через кількість консервованих фруктів, які я можу строщити за раз, а я безсоромно шпетив її за провину дамочки на ім'я Єва, яка своєю любов'ю до заборонених плодів наробила чимало лиха на райському пасовищі.
– Це трапилося в Палестині, еге ж? – кажу я, хвилюючись не більше, ніж коли заарканюю лоша.
Так я застовпив місцину в серці міс Вілейли Лірайт. її прихильність до мене зростала день у день. Вілейла замешкала в Пімієнті, щоб покращити своє блискуче здоров'я: тут клімат на сорок відсотків тепліший, ніж у Палестині. Я ж приїздив у гості до дядечка Емслі раз на тиждень, аж доки не збагнув, що, відвідуючи переправу двічі на тиждень, частіше зустрічатимусь із міс Лірайт.
Червонооке ледащо й оладки вступили у гру, коли я втретє за один тиждень навідався до Пімієнти.
Того вечора, сидячи на прилавку і жуючи персики і чорнослив, я запитав дядька Емслі, як поживає міс Вілейла.
– Вона поїхала на прогулянку з Джексоном Птахлі, вівчарем із ранчо Майред Мул, – відповів дядько Емслі.
Я ледве не вдавився персиком і двома сливками. Замалим не заваливши стійку, я вискочив надвір і погнав просто до мескітового дерева, де нудився на припоні мій чалий.
– Поїхала прогулятися, – поділився я з коником, – із Птахстоном Джеклі, цим віслюком із ранчо Майред Мул. Ти розумієш, старий?
Мустанг сумно пряв вухами. У коня справжнього ковбоя немає і крихти співчуття до різних там невдах-вівчарів.
Я повернувся у крамницю і запитав дядька Емслі:
– Кажете, вівчар?
– Вівчар, – підтвердив дядько Емслі. – Гадаю, ти чув про Джексона Птахлі. У нього вісім великих пасовищ і чотири тисячі голів найкращих мериносів на південь від Північного полярного кола.
Я вийшов із крамниці та, сівши на землю у затінку колючої груші, зіперся на стовбур. Просіював пісок крізь пальці, не помічаючи, що він сиплеться прямісінько в чоботи, і буркотів сам до себе про цього птаха на ім'я Джексон.
Я ніколи не знущався з вівчарів. Якось я бачив, як вівчар, сидячи на коні, читає латинську граматику, але я й пальцем його не торкнувся! Ковбої не дуже люблять вівчарів, а я до них ставився нормально. Не бачив доблесті в тому, щоб побити чи покалічити мазунчиків, які їдять зі столів, носять маленькі черевички і ведуть незрозумілі бесіди. Вони завжди пробігали повз мене, як ті зайці, ми обмінювалися парою слів про погоду, але, звісно, не ділилися харчем і випивкою. Не думаю я, що варто бути гостинним із вівчарем. Я був до них добрим, залишав їм їхнє нікчемне життя, а тут один із них поїхав на прогулянку з міс Вілейлою Лірайт!
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента