Страница:
– Все холодне, – сказала вона. – Він вийшов із дому щонайменше годину тому.
Тільки-но вона промовила це, трапилась дуже незвична річ. Постільна білизна сама зібгалася, зненацька стрибнула вгору і перескочила через бильце ліжка. Враження було таке, ніби чиясь рука схопила її посередині й відкинула вбік. Одразу потому капелюх незнайомця зістрибнув з ніжки ліжка, покружляв по колу в повітрі й полетів просто в обличчя місіс Гол. Згодом так само прилетіла губка з умивальника; після цього стілець, безтурботно жбурнувши убік пальто і брюки незнайомця й сухо розсміявшись голосом, напрочуд схожим на голос незнайомця, обернувся своїми чотирма ніжками в бік місіс Гол, ніби націлившись на неї, і напав на неї. Скрикнувши, вона відвернулась, а ніжки стільця обережно, але міцно вперлись їй у спину і виштовхали її разом із Голом з кімнати. Двері щосили грюкнули і замкнулись. На мить здалося, що двері й ліжко виконують тріумфальний танок, але потім усе швидко затихло.
Опинившись у коридорі, місіс Гол ледве не знепритомніла на руках у чоловіка. Містеру Голу і Міллі, котра прокинулись од криків і веремії, знадобилося чимало зусиль, аби знести місіс Гол на нижній поверх і використати звичний у таких випадках тонізуючий засіб.
– Це духи, – сказала місіс Гол. – Я знаю, це духи. Я читала про таке в газетах. Столи і стільці стрибають, танцюють…
– Ще одну краплину, Дженні,– сказав Гол. – Це тебе заспокоїть.
– Замкни двері й не впускай його, – сказала місіс Гол. – Не дозволь йому повернутися. Як я не здогадалася!.. Забинтована голова, величезні окуляри, і до церкви ніколи в неділю не ходить. І всі оті пляшки… забагато, як на одну особу. Він вселив у меблі духів… Мої старенькі меблі! На тому стільці любила сидіти моя бідолашна люба матуся, коли я ще була маленькою дівчинкою. І тільки подумати, що тепер стілець міг повстати проти мене!
– Випий іще трохи, Дженні,– сказав Гол. – У тебе геть розладналися нерви.
Наступного дня о п’ятій ранку, коли було вже досить ясно, містер і місіс Гол відправили Міллі збудити містера Сенді Веджерса, коваля. Їй доручили передати вітання і сказати, що меблі на верхньому поверсі поводяться дуже дивно. Чи не зміг би містер Веджерс зайти ненадовго?.. Коваль був дуже спритною і винахідливою людиною. Отож він поставився до справи вельми серйозно.
– Не сумніваюся, що це чари, – сказав містер Сенді Веджерс. – Такому, як отой, тільки ратиць бракує.
До Голів він прийшов дуже стурбований. Вони хотіли провести його нагору до кімнати, але він, здалося, не хотів квапитись. Він спершу вирішив порозмовляти в коридорі. Тим часом з’явився підмайстер Гакстера й заходився відчиняти віконниці тютюнової крамниці. Йому запропонували приєднатись до обговорення. І, певна річ, сам містер Гакстер за декілька хвилин також приєднався. Англосаксонський дух парламентаризму проявився і тут: балачок було багато, проте жодних рішучих дій.
– Спершу розгляньмо факти, – наполягав містер Сенді Веджерс. – Потрібно впевнитися, що з нашого боку буде правильно виламати двері в кімнату. Замкнені двері завжди можна виламати, але якщо вони вже виламані, то вдруге це зробити не вдасться.
Зненацька – дивина! – двері кімнати на другому поверсі добровільно відчинились, і тільки-но присутні здивовано підвели погляди, як угледіли закутану фігуру незнайомця, що спускається сходами. Своїми величезними скляними очима він дивився ще чорнішим і ще байдужішим поглядом, ніж зазвичай.
Він зійшов униз непохитно і повільно, не відриваючи очей від присутніх; перетнувши коридор, він зупинився.
– Дивіться! – мовив він, і всі поглянули в тому напрямі, куди вказував його обтягнутий рукавичкою палець. Біля дверей пивниці вони побачили пляшку сассапарелі. А незнайомець тим часом увійшов до вітальні й несподівано швидко та злісно грюкнув дверима їм в обличчя. Доки не стих останній відголос грюкання, ніхто не промовив ні слова. Потім присутні витріщились одне на одного.
– Ну, це вже занадто! – сказав містер Веджерс. – Я б на вашому місті пішов туди й запитав його, як нам це розуміти. Я б вимагав пояснень.
Минув деякий час, поки чоловіка домовласниці вдалось на це вмовити. Нарешті він постукав, відчинив двері й ледве встиг вимовити:
– Перепрошую…
– Ідіть до дідька! – закричав страшним голосом незнайомець. – І зачиніть по собі двері!
Отак коротка бесіда закінчилася.
Розділ VII
Незнайомець увійшов у невелику вітальню «Карети й коней» приблизно о пів на шосту ранку і залишався там десь до обіду; жалюзі були опущені, двері зачинені, і після відсічі, яку він дав Голові, ніхто не ризикував туди й поткнутися.
Весь цей час він нічого не їв. Тричі він дзвонив, втретє вже оскаженіло і безперервно, але ніхто йому не відповідав.
– Нехай він зі своїм «Ідіть до дідька» сам туди йде! – казала місіс Гол. Незабаром дійшли непевні чутки про крадіжку зі зломом у будинку священика, і не зіставити ці два факти було неможливо. Гол разом із Веджерсом пішов по містера Шаклфорта, суддю, щоб отримати його пораду. Ніхто не насмілювався піднятись нагору. Ніхто не знав, чим займається незнайомець. Час від часу він шумно крокував кімнатою, двічі чулися вибухи лайки, він дер папір і несамовито бив пляшки.
Невелика групка переляканих, але допитливих людей збільшувалась. Місіс Гакстер також прийшла; якісь веселі юнаки у блискучих чорних жакетах і чудернацьких паперових краватках – це ж бо був Духів день – приєднались до натовпу з бентежними запитаннями. Юний Арчі Гаркер відзначився тим, що зайшов у двір і спробував крадькома зазирнути крізь віконні жалюзі. Нічого він не побачив, проте всім дав привід для припущення, ніби йому це вдалося, і решта молоді Айпінга одразу до нього приєдналася. Понеділок після Трійці був неймовірно гарний, на головній вулиці містечка стояла рядком дюжина кіосків, імпровізований тир, а на траві біля кузні зупинилися три жовто-коричневі фургони, і якісь люди в яскравих костюмах виставляли кокосові горіхи для жбурляння. Чоловіки були одягнені у блакитні светри, жінки – у білі фартухи і модні капелюхи з важкими перами. Воджер із «Пурпурової лілії» і містер Джегерс, швець, який на додачу продавав старі велосипеди, натягували упоперек вулиці мотузку з державним прапором Об’єднаного Королівства й королівськими гербами (які залишились від святкування першого ювілею королеви Вікторії).
А в будинку, у штучній темряві вітальні, в яку проникав тільки один тоненький сонячний промінь, незнайомець, як ми можемо припускати, голодний і страшний, закутаний у незручний і занадто теплий одяг, дивився крізь свої темні окуляри на папір, щось обмірковуючи, або бряжчав своїми маленькими брудними пляшками, а іноді люто лаявся на хлопчаків, що галасували за шибкою. В кутку біля коминка лежали уламки півдюжини розбитих пляшок, і повітря псував ядучий запах хлору. Ось і все, що ми знаємо про те, щó можна було почути, а згодом і побачити в кімнаті.
Опівдні незнайомець зненацька прочинив двері вітальні й витріщився на трьох чи чотирьох людей у буфеті.
– Місіс Гол! – покликав він. Хтось неохоче пішов по місіс Гол.
За декілька хвилин господиня з’явилася, трохи задихана, але вельми сердита через те, що її покликали. Гола досі не було. Обміркувавши ситуацію, вона ввійшла, тримаючи в руках маленьку тацю з неоплаченим рахунком.
– Ви хочете оплатити свій рахунок, пане? – запитала вона.
– Чому мені не принесли сніданок? Чому ви не приготували мені їжу і не відповідали на мій дзвінок? Чи ви гадаєте, що я і без їжі можу жити?
– А чому ви не оплатили мій рахунок? – запитала місіс Гол. – Ось що я хочу знати.
– Три дні тому я вам сказав, що чекаю на грошовий переказ.
– А я вам сказала два дні тому, що не збираюся чекати ніяких переказів. І нема чого обурюватися через сніданок, якщо вже п’ять днів рахунки не оплачені.
Незнайомець коротко, але палко вилаявся.
– Ге й там, спокійніше! – почулося з буфету.
– І я була б вам дуже вдячна, пане, якби свої лайки ви тримали при собі,– сказала місіс Гол.
Незнайомець іще більше, ніж зазвичай, нагадував сердиту водолазну маску. В буфеті всі відчули, що місіс Гол має над нам перевагу. Це засвідчили і його наступні слова.
– Послухайте, добра пані…– почав він.
– Ніяка я вам не добра пані,– огризнулась місіс Гол.
– Як я вже вам сказав, грошовий переказ ще не надійшов…
– Ото ще переказ! – відтяла місіс Гол.
– Однак у мене в кишені…
– Три дні тому ви мені сказали, що у вас нема нічого, крім соверена сріблом.
– Що ж, я ще дещо знайшов…
– Нічого собі! – почулося з буфету.
– Вельми цікаво, де це ви знайшли гроші,– сказала місіс Гол.
Здавалося, це роздратувало незнайомця. Він тупнув ногою.
– Що ви маєте на увазі? – запитав він.
– Тільки те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші,– сказала місіс Гол. – І перш ніж я дам вам рахунки, принесу вам сніданок абощо, ви повинні мені пояснити дещо, чого я не розумію і ніхто не розуміє, але всі дуже хочуть зрозуміти. Я хочу знати, що ви зробили з моїм стільцем нагорі, я хочу знати, як так трапилося, що кімната ваша була порожня, а потім ви там знову з’явились. Усі, хто зупиняється в цьому будинку, заходять через двері… таке правило в моєму домі, якого ви, до речі, не дотримались, і я хочу знати, як усе-таки ви тоді ввійшли. Ще я хочу знати…
Несподівано незнайомець стиснув руки в рукавичках і підняв їх над головою, вигукнувши «Стоп!» так несамовито, що відразу примусив господиню замовкнути.
– Ви не розумієте, – вигукнув він, – хто я такий і що я роблю. Я вам покажу. О Господи! Я покажу вам.
Тоді він приклав долоню до обличчя – і раптово відсмикнув. Центр його обличчя перетворився на чорну западину.
– Ось, – сказав він і, підійшовши до місіс Гол, щось їй вручив, і вона, витріщаючись на його обличчя, з яким відбулася дивна метаморфоза, автоматично це взяла. Та коли вона побачила, щó це було, то голосно зойкнула, випустила з рук і приголомшено відступила вбік. А ніс – це був ніс незнайомця! рожевий і блискучий! – покотився по долівці.
Далі незнайомець зняв свої окуляри, і всі в буфеті роззявили роти. Він зняв капелюх і несамовитим рухом зірвав бакенбарди і бинти. Якусь мить ніхто не вірив своїм очам. Буфетом прокотилося страшне передчуття.
– Боже милосердний! – вигукнув хтось.
Нарешті гість здер усі бинти.
Страшнішого ніхто в житті не бачив. Місіс Гол стояла, роззявивши рота, а потім, охоплена жахом, заверещала й кинулася до дверей. Люди заворушилися. Вони були готові до шрамів, різних фізичних вад, до реального жаху, а тут – нічого! Бинти та штучне волосся літали з коридору в буфет і назад, незграбно стрибаючи, щоб не зачепити людей. Люди помчали сходами вниз, наштовхуючись одне на одного. Що ж до чоловіка, який залишився в кімнаті, викрикуючи незв’язні пояснення, то аж до коміра пальта це була кремезна жестикулюючи постать, але вище нього… суцільна порожнеча, нічого видимого!
Мешканці містечка почули крики й верески і, визирнувши на вулицю, побачили, що з готелю «Карета і коні» несамовито вискакують люди. Вони бачили, як раптом упала місіс Гол, а містера Тедді Генфрі підстрибнув, щоб не спіткнутись об неї, а потім почулися страшні крики Міллі, котра, зачувши метушню, вийшла з кухні – й натрапила на безголового незнайомця. Галас дедалі більше поширювався.
Відразу всі з вулиці: продавець солодощів, власник кокосового стрільбища і його помічник, власник гойдалок, дітвора, сільські денді, чепурні дівчата, старші люди в смокінгах і цигани у фартухах, – почали збігатись до готелю, і в надзвичайно короткий проміжок часу натовп виріс, мабуть, до сорока людей, які кричали, розпитували, вигукували і радили, згуртувавшись перед закладом місіс Гол. Усім кортіло виговоритися водночас, і в результаті здійнявся страшенний гамір. Невеликий гурт опікувався місіс Гол, підтримуючи її, знесилену, під руки. Відбувалась нарада, де обговорювали неймовірне свідчення одного горлатого очевидця. «Ну і страховище!» – «Що ж він робив?» – «Чи не поранив він бідолашне дівчисько?» – «Впевнена, що він бігав там із ножем». – «Я вам кажу, голови нема. Вище плечей – суцільна порожнеча!» – «Нісенітниця! Це все якась чаклунська хитрість». – «Він зняв усі свої бинти…»
Намагаючись зазирнути у відчинені двері, натовп сформувався в атакуючий клин, і найвідчайдушніша його верхівка розташувалась найближче до готелю. «…Якусь мить він стояв, почувся крик дівчини, і він обернувся. Я побачив, як змахнула її спідниця, а він пішов за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці та хлібиною в другій; стояв так, ніби пильно на щось дивиться. Це було щойно. Потім вийшов крізь оті двері. Я вам кажу, голови в нього взагалі не було…»
Позаду почулось якесь заворушення, і промовець зупинився, щоб відійти трохи осторонь і дати дорогу невеликій процесії, яка цілеспрямовано марширувала до будинку; першим ішов містер Гол, розчервонілий і сповнений рішучості. За ним слідував містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, а далі насторожений містер Веджерс. Вони прийшли, озброєні ордером на арешт незнайомця.
Люди викрикували суперечливу інформацію про останні події.
– З головою чи без голови, а я повинен його заарештувати, і я це зроблю, – сказав Джеферс.
Містер Гол, піднявшись сходами, попрямував відразу до дверей вітальні й рішуче їх відчинив.
– Полісмене, – сказав він, – виконуйте свій обов’язок.
Джеферс увійшов усередину. За ним Гол, останнім – Веджерс. У тьмяному світлі кімнати вони побачили повернену до них передом безголову фігуру з надкушеним окрайцем хліба в одній руці та шматком сиру в другій.
– Це він! – тицьнув Гол.
– Що за чортівня? – почувся сердитий і докірливий голос понад коміром постаті.
– Ви – страшенно підозрілий клієнт, пане, – сказав містер Джеферс. – Але з головою ви чи без, в ордері сказано «заарештувати», а обов’язок мій священний…
– Назад! – крикнула постать, відсахуючись.
Гість випустив із рук хліб і сир, але містер Гол устиг прибрати зі столу ніж, поки той не потрапив у чужі руки. І тут у повітрі з’явилась ліва рукавичка незнайомця і ляснула Джеферса по обличчю. Та вже наступної миті Джеферс, обірвавши на півслові свою промову про ордер, схопив чоловіка за безрукий зап’ясток і вчепився в невидиме горло. Незнайомець ударив полісмена ногою по гомілці; Джеферс зойкнув, але й далі його тримав. Гол штовхнув по столу ніж, щоб передати його таким чином Веджерсу, котрий діяв у цьому наступі, так би мовити, як воротар, й миттю ступив уперед, коли Джеферс і незнайомець наблизились до нього, похитуючись і штовхаючи один одного. На їхньому шляху стояв стілець, і тільки-но вони наразились на нього, той із тріском полетів убік, а вони обидва впали.
– Хапай його за ноги, – процідив Джеферс крізь зуби.
Містер Гол, намагаючись діяти за інструкціями, отримав вагомий удар під ребра й на якусь мить вийшов із гри, а містер Веджерс, побачивши, що безголовий незнайомець опинився згори та притиснув Джеферса за плечі до землі, відступив до дверей із ножем в руці й зіткнувся там із містером Гакстером і візником із Сидербриджа, які прибули рятувати закон і порядок. То ї ж таки миті з комода на підлогу полетіли три чи чотири пляшки, і в кімнаті розплився гострий ущипливий запах.
– Я здамся! – закричав незнайомець, хоч і повалив Джеферса, і в наступну мить засапано звівся на ноги – дивна фігура, безголова і безрука, оскільки він тепер зняв уже і праву рукавичку, і ліву. – Все одно нічого не вийде, – мовив він задихано.
Це була найдивніша річ у світі – чути, як той голос долинає, ніби з порожнечі, але жителі Суссексу, мабуть, найбезпристрасніші люди на планеті. Джеферс також підвівся і вийняв пару наручників. Але раптом зупинився і кудись утупився.
– Ви погляньте! – вигукнув Джеферс, починаючи усвідомлювати недоладність усієї справи. – Чорт! Мабуть, мені не вдасться ними скористатись…
А тим часом незнайомець провів рукою вздовж жилета – і сталося диво: ґудзики, на які вказував його порожній рукав, розстібнулись. Потім гість зронив щось про свою гомілку і нахилився до неї. Здавалося, він намацує свої черевики і шкарпетки.
– Та це ж узагалі не людина, – несподівано сказав Гакстер. – Це просто порожній одяг. Дивіться! Можна навіть під комір і підкладку зазирнути. Я навіть можу просунути туди руку…
Він простягнув руку – і наче щось намацав у повітрі, бо миттю відсмикнув її з пронизливим вереском.
– Не пхай мені пальця в око, – люто дорікнув нереальний голос. – Насправді я весь тут… голова, руки, ноги і все інше, але так трапилося, що я невидимий. Це страшенно дратує, але я є. І це не дає права кожному неотесаному міщуку з Айпінга тицяти в мене!
Тепер увесь його одяг був розстебнутий і вільно звисав на невидимому тулубі, а незнайомець стояв руки в боки.
В кімнату ввійшло ще кількоро людей, і вільного місця вже майже не було.
– Невидимий, еге ж? – сказав Гакстер, ігноруючи лайку незнайомця. – Хто-небудь таке бачив?
– Можливо, це дивно, але це не злочин. І хто дав право полісмену отак на мене кидатись?
– О! Тут зовсім інша справа, – сказав Джеферс. – Понад усякий сумнів, вас нелегко побачити при такому світлі, але в мене є ордер на ваш арешт, і тут ніяких помилок. Цей ордер стосується не вашої невидимості, а… крадіжки зі зломом. Хтось увірвався в один будинок і забрав усі гроші.
– Ну?
– І всі обставини вказують на…
– Дурниці! – заперечив Невидимець.
– Сподіваюсь, ви маєте рацію, пане; але я отримав наказ.
– Що ж, – сказав незнайомець, – я піду з вами. Я піду. Але жодних наручників.
– Це проста формальність, – мовив Джеферс.
– Жодних наручників, – повторив умову незнайомець.
– Перепрошую, але я мушу це зробити, – сказав Джеферс.
Раптово незнайомець сів, і не встигли присутні збагнути, що діється, кімнатні туфлі, шкарпетки та штани опинилися під столом. Потім гість знову підвівся і відкинув убік пальто.
– Гей, ану припини це, – сказав Джеферс, несподівано втямивши, що коїться. Він ухопив жилет; Невидимець пручався, сорочка висковзнула з жилета, і той, уже порожній, повис у Джеферса у руці.
– Тримайте його! – заволав Джеферс. – Коли він усе з себе познімає…
– Тримайте його! – загукали всі й кинулися за білою сорочкою – єдиною видимою річчю незнайомця.
Рукав сорочки затопив Голу в обличчя, змусивши зупинити атаку і відштовхнувши назад, просто на старого Тутсома, церковного сторожа. За мить сорочка полізла вгору, наче людина намагається стягнути її через голову. Джеферс ухопив її, але цим тільки допоміг зняти; хтось просто з повітря ударив його в обличчя, і його ціпок полетів геть, а потім Тедді Генфрі жорстоко вдарили по голові.
– Стережіться! – кричали всі, навмання захищаючись і завдаючи удари в порожнечу. – Тримайте його! Зачиніть двері! Не дайте йому втекти! Я щось упіймав! Ось він!
Усі вони зчинили неймовірний галас. На них зусібіч посипалися удари, а Сенді Веджерс, котрий першим отямився від страшного стусана в ніс, відчинив двері й очолив відступ. Решта блискавично кинулися за ним, і на мить у дверях зчинилася тиснява. Удари й далі сипалися. Фіпсу, унітаристу[3], зламали передній зуб, а Генфрі пошкодили хрящ на вусі. Джеферса вдарили в щелепу, і він, обертаючись, зачепився за щось невидиме, що у рукопашній постало поміж ним і Гакстером і завадило їм протиснутись у двері. Він відчув м’язисті груди – та за мить увесь натовп збуджених бійців викотився у переповнений передпокій.
– Я спіймав його! – закричав Джеферс задихано і рушив, спотикаючись, повз людей, багряний з обличчя та з набряклими венами, борючись зі своїм невидимим супротивником.
Люди розступалися ліворуч і праворуч, а незвичайна колотнеча швидко прямувала до парадних дверей і, звиваючись, долала півдюжини сходинок, що вели з готелю. Джеферс кричав задушеним голосом, досі міцно тримаючи Невидимця й енергійно махаючи коліном… Та раптом захитався і важко впав головою на гравій. Тільки після цього його пальці розслабилися.
Було чути збуджені крики «Тримайте його!» і «Невидимий!» тощо. Один юнак – цілком випадковий перехожий, імені якого так і ніхто й не дізнався, – відразу кинувся всередину, щось упіймав, потім відпустив – і впав на розпростерте тіло полісмена. На дорозі заверещала якась жінка, запевняючи: щось її штовхнуло; собака, якого, певно, копнули ногою, заскавучав і побіг на подвір’я до Гакстера. Аж тут стало ясно, що Невидимець більше не продирається крізь натовп. Деякий час люди стояли вражені, жестикулювали, а далі почалась паніка, яка розвіялася по містечку, як порив вітру розганяє сухе листя.
Тільки Джеферс нерухомо лежав горілиць на порозі готелю, підігнувши коліна.
Розділ VIII
Восьмий розділ надзвичайно короткий і розповідається в ньому про Гібонса, місцевого натураліста-любителя. Лежачи на широких відкритих пагорбах, де на кілька миль навкруги, як йому здавалося, не було ні душі, він крізь дрімоту почув неподалік звук, схожий на людський кашель і чхання, а потім люту лайку; але, поглянувши в тому напрямі, не побачив нічого. Проте факт, що він чує голос, був незаперечним. Голос і далі лаявся з такою винахідливістю і розмаїттям, які характерні тільки для освіченої людини. Лайка наблизилася – то була кульмінація, та згодом почала віддалятись і глухнути десь у далечині, як Гібонсу здалось, у напрямі Адердіна. Потім вона перейшла в судомне чхання і нарешті припинилася. Гібонс нічого не чув про ранкові пригоди, але явище, яке він спостерігав, було настільки вражаючим і тривожним, що його філософський спокій випарувався; він спішно підвівся і чимшвидше почав спускатися крутими стежками геть із пагорба, щоб повернутись до містечка.
Розділ IX
Містер Марвел був людиною з великим жвавим обличчям, з циліндричним носом, з жадібним, великим і живим ротом і зі щетинистою бородою, що надавала йому певної ексцентричності. Він був схильний до повноти, і це тільки підкреслювали його короткі кінцівки. Він носив фетровий циліндр, а той факт, що в критичних місцях свого костюму він використовував шворки та шнурки замість ґудзиків, яскраво свідчив про те, що він і досі парубкує.
Звісивши ноги у рів, містер Томас Марвел сидів при дорозі, яка вела в Адердін, десь за півтори милі від Айпінга. На ногах він не мав нічого, окрім драних шкарпеток; пальці на ногах він мав широкі й настовбурчені, як вуха пильного собаки. Неквапливо – він усе робив повільно – він приміряв пару черевиків, роздивляючись її. Це були дуже міцні черевики, такі йому давно вже не траплялися, проте завеликі на нього; ті ж, котрі він носив, за сухої погоди були вельми зручні, але на вологу погоду мали занадто тонку підошву. Містер Томас Марвел терпіти не міг просторих черевиків, але волога дратувала його не менше. Раніше він ніколи не замислювався, що саме йому не подобається більше, але день був гарний, а йому більше не було чого робити. Отож він виклав чотири черевики рівним рядком на доріжку і розглядав їх. І коли він побачив їх отак серед трави і весняних реп’яхів, йому зненацька спало на думку, що обидві пари надзвичайно потворні на вигляд… Тож голос позаду його взагалі не перелякав.
– Так чи інак, це просто черевики, – сказав Голос.
– Так… ці черевики мені пожертвували, – озвався містер Томас Марвел, похиливши голову і невдоволено їх роздивляючись, – я навіть не можу вирішити, яка з цих пар у цілому благословенному всесвіті потворніша.
– Гм, – сказав Голос.
– Я носив і гірші… а бувало, взагалі без черевиків ходив. Але жодні не були такими потворними… перепрошую за грубість. Багато днів уже я випрошував черевики. Мої мені набридли. Звісно, вони досить міцні. Але я звик багато подорожувати і мені набридло весь час дивитись на одні й ті самі черевики. І, повірте, у цілій благословенній околиці для мене не знайшлося жодних черевиків, окрім цих. Погляньте на них! А загалом у цій місцевості черевики роблять гарні. Це якесь моє випадкове невезіння. Свої черевики я дістав саме тут – років десять тому, а може, й більше. І після всього так до мене тут поставитися…
– Це жахлива місцевість, – сказав Голос. – І люди тут свині.
– Ви так гадаєте? – вигукнув містер Томас Марвел. – О Боже! Але ж черевики! Тут їх шиють.
Він обернув голову праворуч, аби поглянути на черевики свого співрозмовника і порівняти їх, – і ось! Де ж тут можуть бути черевики його співрозмовника, якщо тут і ніг його немає!.. Містер Томас Марвел випромінював величезний подив.
– А де ж ви? – запитав він через плече, ставши на всі чотири. Він побачив голу місцевість з порожніми пагорбами, і тільки вітер гойдав віддалені кущі зеленого дроку.
– Чи я п’яний? – промовив містер Марвел. – У мене було видіння? Я балакав сам до себе? Що…
Тільки-но вона промовила це, трапилась дуже незвична річ. Постільна білизна сама зібгалася, зненацька стрибнула вгору і перескочила через бильце ліжка. Враження було таке, ніби чиясь рука схопила її посередині й відкинула вбік. Одразу потому капелюх незнайомця зістрибнув з ніжки ліжка, покружляв по колу в повітрі й полетів просто в обличчя місіс Гол. Згодом так само прилетіла губка з умивальника; після цього стілець, безтурботно жбурнувши убік пальто і брюки незнайомця й сухо розсміявшись голосом, напрочуд схожим на голос незнайомця, обернувся своїми чотирма ніжками в бік місіс Гол, ніби націлившись на неї, і напав на неї. Скрикнувши, вона відвернулась, а ніжки стільця обережно, але міцно вперлись їй у спину і виштовхали її разом із Голом з кімнати. Двері щосили грюкнули і замкнулись. На мить здалося, що двері й ліжко виконують тріумфальний танок, але потім усе швидко затихло.
Опинившись у коридорі, місіс Гол ледве не знепритомніла на руках у чоловіка. Містеру Голу і Міллі, котра прокинулись од криків і веремії, знадобилося чимало зусиль, аби знести місіс Гол на нижній поверх і використати звичний у таких випадках тонізуючий засіб.
– Це духи, – сказала місіс Гол. – Я знаю, це духи. Я читала про таке в газетах. Столи і стільці стрибають, танцюють…
– Ще одну краплину, Дженні,– сказав Гол. – Це тебе заспокоїть.
– Замкни двері й не впускай його, – сказала місіс Гол. – Не дозволь йому повернутися. Як я не здогадалася!.. Забинтована голова, величезні окуляри, і до церкви ніколи в неділю не ходить. І всі оті пляшки… забагато, як на одну особу. Він вселив у меблі духів… Мої старенькі меблі! На тому стільці любила сидіти моя бідолашна люба матуся, коли я ще була маленькою дівчинкою. І тільки подумати, що тепер стілець міг повстати проти мене!
– Випий іще трохи, Дженні,– сказав Гол. – У тебе геть розладналися нерви.
Наступного дня о п’ятій ранку, коли було вже досить ясно, містер і місіс Гол відправили Міллі збудити містера Сенді Веджерса, коваля. Їй доручили передати вітання і сказати, що меблі на верхньому поверсі поводяться дуже дивно. Чи не зміг би містер Веджерс зайти ненадовго?.. Коваль був дуже спритною і винахідливою людиною. Отож він поставився до справи вельми серйозно.
– Не сумніваюся, що це чари, – сказав містер Сенді Веджерс. – Такому, як отой, тільки ратиць бракує.
До Голів він прийшов дуже стурбований. Вони хотіли провести його нагору до кімнати, але він, здалося, не хотів квапитись. Він спершу вирішив порозмовляти в коридорі. Тим часом з’явився підмайстер Гакстера й заходився відчиняти віконниці тютюнової крамниці. Йому запропонували приєднатись до обговорення. І, певна річ, сам містер Гакстер за декілька хвилин також приєднався. Англосаксонський дух парламентаризму проявився і тут: балачок було багато, проте жодних рішучих дій.
– Спершу розгляньмо факти, – наполягав містер Сенді Веджерс. – Потрібно впевнитися, що з нашого боку буде правильно виламати двері в кімнату. Замкнені двері завжди можна виламати, але якщо вони вже виламані, то вдруге це зробити не вдасться.
Зненацька – дивина! – двері кімнати на другому поверсі добровільно відчинились, і тільки-но присутні здивовано підвели погляди, як угледіли закутану фігуру незнайомця, що спускається сходами. Своїми величезними скляними очима він дивився ще чорнішим і ще байдужішим поглядом, ніж зазвичай.
Він зійшов униз непохитно і повільно, не відриваючи очей від присутніх; перетнувши коридор, він зупинився.
– Дивіться! – мовив він, і всі поглянули в тому напрямі, куди вказував його обтягнутий рукавичкою палець. Біля дверей пивниці вони побачили пляшку сассапарелі. А незнайомець тим часом увійшов до вітальні й несподівано швидко та злісно грюкнув дверима їм в обличчя. Доки не стих останній відголос грюкання, ніхто не промовив ні слова. Потім присутні витріщились одне на одного.
– Ну, це вже занадто! – сказав містер Веджерс. – Я б на вашому місті пішов туди й запитав його, як нам це розуміти. Я б вимагав пояснень.
Минув деякий час, поки чоловіка домовласниці вдалось на це вмовити. Нарешті він постукав, відчинив двері й ледве встиг вимовити:
– Перепрошую…
– Ідіть до дідька! – закричав страшним голосом незнайомець. – І зачиніть по собі двері!
Отак коротка бесіда закінчилася.
Розділ VII
Викриття незнайомця
Незнайомець увійшов у невелику вітальню «Карети й коней» приблизно о пів на шосту ранку і залишався там десь до обіду; жалюзі були опущені, двері зачинені, і після відсічі, яку він дав Голові, ніхто не ризикував туди й поткнутися.
Весь цей час він нічого не їв. Тричі він дзвонив, втретє вже оскаженіло і безперервно, але ніхто йому не відповідав.
– Нехай він зі своїм «Ідіть до дідька» сам туди йде! – казала місіс Гол. Незабаром дійшли непевні чутки про крадіжку зі зломом у будинку священика, і не зіставити ці два факти було неможливо. Гол разом із Веджерсом пішов по містера Шаклфорта, суддю, щоб отримати його пораду. Ніхто не насмілювався піднятись нагору. Ніхто не знав, чим займається незнайомець. Час від часу він шумно крокував кімнатою, двічі чулися вибухи лайки, він дер папір і несамовито бив пляшки.
Невелика групка переляканих, але допитливих людей збільшувалась. Місіс Гакстер також прийшла; якісь веселі юнаки у блискучих чорних жакетах і чудернацьких паперових краватках – це ж бо був Духів день – приєднались до натовпу з бентежними запитаннями. Юний Арчі Гаркер відзначився тим, що зайшов у двір і спробував крадькома зазирнути крізь віконні жалюзі. Нічого він не побачив, проте всім дав привід для припущення, ніби йому це вдалося, і решта молоді Айпінга одразу до нього приєдналася. Понеділок після Трійці був неймовірно гарний, на головній вулиці містечка стояла рядком дюжина кіосків, імпровізований тир, а на траві біля кузні зупинилися три жовто-коричневі фургони, і якісь люди в яскравих костюмах виставляли кокосові горіхи для жбурляння. Чоловіки були одягнені у блакитні светри, жінки – у білі фартухи і модні капелюхи з важкими перами. Воджер із «Пурпурової лілії» і містер Джегерс, швець, який на додачу продавав старі велосипеди, натягували упоперек вулиці мотузку з державним прапором Об’єднаного Королівства й королівськими гербами (які залишились від святкування першого ювілею королеви Вікторії).
А в будинку, у штучній темряві вітальні, в яку проникав тільки один тоненький сонячний промінь, незнайомець, як ми можемо припускати, голодний і страшний, закутаний у незручний і занадто теплий одяг, дивився крізь свої темні окуляри на папір, щось обмірковуючи, або бряжчав своїми маленькими брудними пляшками, а іноді люто лаявся на хлопчаків, що галасували за шибкою. В кутку біля коминка лежали уламки півдюжини розбитих пляшок, і повітря псував ядучий запах хлору. Ось і все, що ми знаємо про те, щó можна було почути, а згодом і побачити в кімнаті.
Опівдні незнайомець зненацька прочинив двері вітальні й витріщився на трьох чи чотирьох людей у буфеті.
– Місіс Гол! – покликав він. Хтось неохоче пішов по місіс Гол.
За декілька хвилин господиня з’явилася, трохи задихана, але вельми сердита через те, що її покликали. Гола досі не було. Обміркувавши ситуацію, вона ввійшла, тримаючи в руках маленьку тацю з неоплаченим рахунком.
– Ви хочете оплатити свій рахунок, пане? – запитала вона.
– Чому мені не принесли сніданок? Чому ви не приготували мені їжу і не відповідали на мій дзвінок? Чи ви гадаєте, що я і без їжі можу жити?
– А чому ви не оплатили мій рахунок? – запитала місіс Гол. – Ось що я хочу знати.
– Три дні тому я вам сказав, що чекаю на грошовий переказ.
– А я вам сказала два дні тому, що не збираюся чекати ніяких переказів. І нема чого обурюватися через сніданок, якщо вже п’ять днів рахунки не оплачені.
Незнайомець коротко, але палко вилаявся.
– Ге й там, спокійніше! – почулося з буфету.
– І я була б вам дуже вдячна, пане, якби свої лайки ви тримали при собі,– сказала місіс Гол.
Незнайомець іще більше, ніж зазвичай, нагадував сердиту водолазну маску. В буфеті всі відчули, що місіс Гол має над нам перевагу. Це засвідчили і його наступні слова.
– Послухайте, добра пані…– почав він.
– Ніяка я вам не добра пані,– огризнулась місіс Гол.
– Як я вже вам сказав, грошовий переказ ще не надійшов…
– Ото ще переказ! – відтяла місіс Гол.
– Однак у мене в кишені…
– Три дні тому ви мені сказали, що у вас нема нічого, крім соверена сріблом.
– Що ж, я ще дещо знайшов…
– Нічого собі! – почулося з буфету.
– Вельми цікаво, де це ви знайшли гроші,– сказала місіс Гол.
Здавалося, це роздратувало незнайомця. Він тупнув ногою.
– Що ви маєте на увазі? – запитав він.
– Тільки те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші,– сказала місіс Гол. – І перш ніж я дам вам рахунки, принесу вам сніданок абощо, ви повинні мені пояснити дещо, чого я не розумію і ніхто не розуміє, але всі дуже хочуть зрозуміти. Я хочу знати, що ви зробили з моїм стільцем нагорі, я хочу знати, як так трапилося, що кімната ваша була порожня, а потім ви там знову з’явились. Усі, хто зупиняється в цьому будинку, заходять через двері… таке правило в моєму домі, якого ви, до речі, не дотримались, і я хочу знати, як усе-таки ви тоді ввійшли. Ще я хочу знати…
Несподівано незнайомець стиснув руки в рукавичках і підняв їх над головою, вигукнувши «Стоп!» так несамовито, що відразу примусив господиню замовкнути.
– Ви не розумієте, – вигукнув він, – хто я такий і що я роблю. Я вам покажу. О Господи! Я покажу вам.
Тоді він приклав долоню до обличчя – і раптово відсмикнув. Центр його обличчя перетворився на чорну западину.
– Ось, – сказав він і, підійшовши до місіс Гол, щось їй вручив, і вона, витріщаючись на його обличчя, з яким відбулася дивна метаморфоза, автоматично це взяла. Та коли вона побачила, щó це було, то голосно зойкнула, випустила з рук і приголомшено відступила вбік. А ніс – це був ніс незнайомця! рожевий і блискучий! – покотився по долівці.
Далі незнайомець зняв свої окуляри, і всі в буфеті роззявили роти. Він зняв капелюх і несамовитим рухом зірвав бакенбарди і бинти. Якусь мить ніхто не вірив своїм очам. Буфетом прокотилося страшне передчуття.
– Боже милосердний! – вигукнув хтось.
Нарешті гість здер усі бинти.
Страшнішого ніхто в житті не бачив. Місіс Гол стояла, роззявивши рота, а потім, охоплена жахом, заверещала й кинулася до дверей. Люди заворушилися. Вони були готові до шрамів, різних фізичних вад, до реального жаху, а тут – нічого! Бинти та штучне волосся літали з коридору в буфет і назад, незграбно стрибаючи, щоб не зачепити людей. Люди помчали сходами вниз, наштовхуючись одне на одного. Що ж до чоловіка, який залишився в кімнаті, викрикуючи незв’язні пояснення, то аж до коміра пальта це була кремезна жестикулюючи постать, але вище нього… суцільна порожнеча, нічого видимого!
Мешканці містечка почули крики й верески і, визирнувши на вулицю, побачили, що з готелю «Карета і коні» несамовито вискакують люди. Вони бачили, як раптом упала місіс Гол, а містера Тедді Генфрі підстрибнув, щоб не спіткнутись об неї, а потім почулися страшні крики Міллі, котра, зачувши метушню, вийшла з кухні – й натрапила на безголового незнайомця. Галас дедалі більше поширювався.
Відразу всі з вулиці: продавець солодощів, власник кокосового стрільбища і його помічник, власник гойдалок, дітвора, сільські денді, чепурні дівчата, старші люди в смокінгах і цигани у фартухах, – почали збігатись до готелю, і в надзвичайно короткий проміжок часу натовп виріс, мабуть, до сорока людей, які кричали, розпитували, вигукували і радили, згуртувавшись перед закладом місіс Гол. Усім кортіло виговоритися водночас, і в результаті здійнявся страшенний гамір. Невеликий гурт опікувався місіс Гол, підтримуючи її, знесилену, під руки. Відбувалась нарада, де обговорювали неймовірне свідчення одного горлатого очевидця. «Ну і страховище!» – «Що ж він робив?» – «Чи не поранив він бідолашне дівчисько?» – «Впевнена, що він бігав там із ножем». – «Я вам кажу, голови нема. Вище плечей – суцільна порожнеча!» – «Нісенітниця! Це все якась чаклунська хитрість». – «Він зняв усі свої бинти…»
Намагаючись зазирнути у відчинені двері, натовп сформувався в атакуючий клин, і найвідчайдушніша його верхівка розташувалась найближче до готелю. «…Якусь мить він стояв, почувся крик дівчини, і він обернувся. Я побачив, як змахнула її спідниця, а він пішов за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці та хлібиною в другій; стояв так, ніби пильно на щось дивиться. Це було щойно. Потім вийшов крізь оті двері. Я вам кажу, голови в нього взагалі не було…»
Позаду почулось якесь заворушення, і промовець зупинився, щоб відійти трохи осторонь і дати дорогу невеликій процесії, яка цілеспрямовано марширувала до будинку; першим ішов містер Гол, розчервонілий і сповнений рішучості. За ним слідував містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, а далі насторожений містер Веджерс. Вони прийшли, озброєні ордером на арешт незнайомця.
Люди викрикували суперечливу інформацію про останні події.
– З головою чи без голови, а я повинен його заарештувати, і я це зроблю, – сказав Джеферс.
Містер Гол, піднявшись сходами, попрямував відразу до дверей вітальні й рішуче їх відчинив.
– Полісмене, – сказав він, – виконуйте свій обов’язок.
Джеферс увійшов усередину. За ним Гол, останнім – Веджерс. У тьмяному світлі кімнати вони побачили повернену до них передом безголову фігуру з надкушеним окрайцем хліба в одній руці та шматком сиру в другій.
– Це він! – тицьнув Гол.
– Що за чортівня? – почувся сердитий і докірливий голос понад коміром постаті.
– Ви – страшенно підозрілий клієнт, пане, – сказав містер Джеферс. – Але з головою ви чи без, в ордері сказано «заарештувати», а обов’язок мій священний…
– Назад! – крикнула постать, відсахуючись.
Гість випустив із рук хліб і сир, але містер Гол устиг прибрати зі столу ніж, поки той не потрапив у чужі руки. І тут у повітрі з’явилась ліва рукавичка незнайомця і ляснула Джеферса по обличчю. Та вже наступної миті Джеферс, обірвавши на півслові свою промову про ордер, схопив чоловіка за безрукий зап’ясток і вчепився в невидиме горло. Незнайомець ударив полісмена ногою по гомілці; Джеферс зойкнув, але й далі його тримав. Гол штовхнув по столу ніж, щоб передати його таким чином Веджерсу, котрий діяв у цьому наступі, так би мовити, як воротар, й миттю ступив уперед, коли Джеферс і незнайомець наблизились до нього, похитуючись і штовхаючи один одного. На їхньому шляху стояв стілець, і тільки-но вони наразились на нього, той із тріском полетів убік, а вони обидва впали.
– Хапай його за ноги, – процідив Джеферс крізь зуби.
Містер Гол, намагаючись діяти за інструкціями, отримав вагомий удар під ребра й на якусь мить вийшов із гри, а містер Веджерс, побачивши, що безголовий незнайомець опинився згори та притиснув Джеферса за плечі до землі, відступив до дверей із ножем в руці й зіткнувся там із містером Гакстером і візником із Сидербриджа, які прибули рятувати закон і порядок. То ї ж таки миті з комода на підлогу полетіли три чи чотири пляшки, і в кімнаті розплився гострий ущипливий запах.
– Я здамся! – закричав незнайомець, хоч і повалив Джеферса, і в наступну мить засапано звівся на ноги – дивна фігура, безголова і безрука, оскільки він тепер зняв уже і праву рукавичку, і ліву. – Все одно нічого не вийде, – мовив він задихано.
Це була найдивніша річ у світі – чути, як той голос долинає, ніби з порожнечі, але жителі Суссексу, мабуть, найбезпристрасніші люди на планеті. Джеферс також підвівся і вийняв пару наручників. Але раптом зупинився і кудись утупився.
– Ви погляньте! – вигукнув Джеферс, починаючи усвідомлювати недоладність усієї справи. – Чорт! Мабуть, мені не вдасться ними скористатись…
А тим часом незнайомець провів рукою вздовж жилета – і сталося диво: ґудзики, на які вказував його порожній рукав, розстібнулись. Потім гість зронив щось про свою гомілку і нахилився до неї. Здавалося, він намацує свої черевики і шкарпетки.
– Та це ж узагалі не людина, – несподівано сказав Гакстер. – Це просто порожній одяг. Дивіться! Можна навіть під комір і підкладку зазирнути. Я навіть можу просунути туди руку…
Він простягнув руку – і наче щось намацав у повітрі, бо миттю відсмикнув її з пронизливим вереском.
– Не пхай мені пальця в око, – люто дорікнув нереальний голос. – Насправді я весь тут… голова, руки, ноги і все інше, але так трапилося, що я невидимий. Це страшенно дратує, але я є. І це не дає права кожному неотесаному міщуку з Айпінга тицяти в мене!
Тепер увесь його одяг був розстебнутий і вільно звисав на невидимому тулубі, а незнайомець стояв руки в боки.
В кімнату ввійшло ще кількоро людей, і вільного місця вже майже не було.
– Невидимий, еге ж? – сказав Гакстер, ігноруючи лайку незнайомця. – Хто-небудь таке бачив?
– Можливо, це дивно, але це не злочин. І хто дав право полісмену отак на мене кидатись?
– О! Тут зовсім інша справа, – сказав Джеферс. – Понад усякий сумнів, вас нелегко побачити при такому світлі, але в мене є ордер на ваш арешт, і тут ніяких помилок. Цей ордер стосується не вашої невидимості, а… крадіжки зі зломом. Хтось увірвався в один будинок і забрав усі гроші.
– Ну?
– І всі обставини вказують на…
– Дурниці! – заперечив Невидимець.
– Сподіваюсь, ви маєте рацію, пане; але я отримав наказ.
– Що ж, – сказав незнайомець, – я піду з вами. Я піду. Але жодних наручників.
– Це проста формальність, – мовив Джеферс.
– Жодних наручників, – повторив умову незнайомець.
– Перепрошую, але я мушу це зробити, – сказав Джеферс.
Раптово незнайомець сів, і не встигли присутні збагнути, що діється, кімнатні туфлі, шкарпетки та штани опинилися під столом. Потім гість знову підвівся і відкинув убік пальто.
– Гей, ану припини це, – сказав Джеферс, несподівано втямивши, що коїться. Він ухопив жилет; Невидимець пручався, сорочка висковзнула з жилета, і той, уже порожній, повис у Джеферса у руці.
– Тримайте його! – заволав Джеферс. – Коли він усе з себе познімає…
– Тримайте його! – загукали всі й кинулися за білою сорочкою – єдиною видимою річчю незнайомця.
Рукав сорочки затопив Голу в обличчя, змусивши зупинити атаку і відштовхнувши назад, просто на старого Тутсома, церковного сторожа. За мить сорочка полізла вгору, наче людина намагається стягнути її через голову. Джеферс ухопив її, але цим тільки допоміг зняти; хтось просто з повітря ударив його в обличчя, і його ціпок полетів геть, а потім Тедді Генфрі жорстоко вдарили по голові.
– Стережіться! – кричали всі, навмання захищаючись і завдаючи удари в порожнечу. – Тримайте його! Зачиніть двері! Не дайте йому втекти! Я щось упіймав! Ось він!
Усі вони зчинили неймовірний галас. На них зусібіч посипалися удари, а Сенді Веджерс, котрий першим отямився від страшного стусана в ніс, відчинив двері й очолив відступ. Решта блискавично кинулися за ним, і на мить у дверях зчинилася тиснява. Удари й далі сипалися. Фіпсу, унітаристу[3], зламали передній зуб, а Генфрі пошкодили хрящ на вусі. Джеферса вдарили в щелепу, і він, обертаючись, зачепився за щось невидиме, що у рукопашній постало поміж ним і Гакстером і завадило їм протиснутись у двері. Він відчув м’язисті груди – та за мить увесь натовп збуджених бійців викотився у переповнений передпокій.
– Я спіймав його! – закричав Джеферс задихано і рушив, спотикаючись, повз людей, багряний з обличчя та з набряклими венами, борючись зі своїм невидимим супротивником.
Люди розступалися ліворуч і праворуч, а незвичайна колотнеча швидко прямувала до парадних дверей і, звиваючись, долала півдюжини сходинок, що вели з готелю. Джеферс кричав задушеним голосом, досі міцно тримаючи Невидимця й енергійно махаючи коліном… Та раптом захитався і важко впав головою на гравій. Тільки після цього його пальці розслабилися.
Було чути збуджені крики «Тримайте його!» і «Невидимий!» тощо. Один юнак – цілком випадковий перехожий, імені якого так і ніхто й не дізнався, – відразу кинувся всередину, щось упіймав, потім відпустив – і впав на розпростерте тіло полісмена. На дорозі заверещала якась жінка, запевняючи: щось її штовхнуло; собака, якого, певно, копнули ногою, заскавучав і побіг на подвір’я до Гакстера. Аж тут стало ясно, що Невидимець більше не продирається крізь натовп. Деякий час люди стояли вражені, жестикулювали, а далі почалась паніка, яка розвіялася по містечку, як порив вітру розганяє сухе листя.
Тільки Джеферс нерухомо лежав горілиць на порозі готелю, підігнувши коліна.
Розділ VIII
В дорозі
Восьмий розділ надзвичайно короткий і розповідається в ньому про Гібонса, місцевого натураліста-любителя. Лежачи на широких відкритих пагорбах, де на кілька миль навкруги, як йому здавалося, не було ні душі, він крізь дрімоту почув неподалік звук, схожий на людський кашель і чхання, а потім люту лайку; але, поглянувши в тому напрямі, не побачив нічого. Проте факт, що він чує голос, був незаперечним. Голос і далі лаявся з такою винахідливістю і розмаїттям, які характерні тільки для освіченої людини. Лайка наблизилася – то була кульмінація, та згодом почала віддалятись і глухнути десь у далечині, як Гібонсу здалось, у напрямі Адердіна. Потім вона перейшла в судомне чхання і нарешті припинилася. Гібонс нічого не чув про ранкові пригоди, але явище, яке він спостерігав, було настільки вражаючим і тривожним, що його філософський спокій випарувався; він спішно підвівся і чимшвидше почав спускатися крутими стежками геть із пагорба, щоб повернутись до містечка.
Розділ IX
Містер Томас Марвел
Містер Марвел був людиною з великим жвавим обличчям, з циліндричним носом, з жадібним, великим і живим ротом і зі щетинистою бородою, що надавала йому певної ексцентричності. Він був схильний до повноти, і це тільки підкреслювали його короткі кінцівки. Він носив фетровий циліндр, а той факт, що в критичних місцях свого костюму він використовував шворки та шнурки замість ґудзиків, яскраво свідчив про те, що він і досі парубкує.
Звісивши ноги у рів, містер Томас Марвел сидів при дорозі, яка вела в Адердін, десь за півтори милі від Айпінга. На ногах він не мав нічого, окрім драних шкарпеток; пальці на ногах він мав широкі й настовбурчені, як вуха пильного собаки. Неквапливо – він усе робив повільно – він приміряв пару черевиків, роздивляючись її. Це були дуже міцні черевики, такі йому давно вже не траплялися, проте завеликі на нього; ті ж, котрі він носив, за сухої погоди були вельми зручні, але на вологу погоду мали занадто тонку підошву. Містер Томас Марвел терпіти не міг просторих черевиків, але волога дратувала його не менше. Раніше він ніколи не замислювався, що саме йому не подобається більше, але день був гарний, а йому більше не було чого робити. Отож він виклав чотири черевики рівним рядком на доріжку і розглядав їх. І коли він побачив їх отак серед трави і весняних реп’яхів, йому зненацька спало на думку, що обидві пари надзвичайно потворні на вигляд… Тож голос позаду його взагалі не перелякав.
– Так чи інак, це просто черевики, – сказав Голос.
– Так… ці черевики мені пожертвували, – озвався містер Томас Марвел, похиливши голову і невдоволено їх роздивляючись, – я навіть не можу вирішити, яка з цих пар у цілому благословенному всесвіті потворніша.
– Гм, – сказав Голос.
– Я носив і гірші… а бувало, взагалі без черевиків ходив. Але жодні не були такими потворними… перепрошую за грубість. Багато днів уже я випрошував черевики. Мої мені набридли. Звісно, вони досить міцні. Але я звик багато подорожувати і мені набридло весь час дивитись на одні й ті самі черевики. І, повірте, у цілій благословенній околиці для мене не знайшлося жодних черевиків, окрім цих. Погляньте на них! А загалом у цій місцевості черевики роблять гарні. Це якесь моє випадкове невезіння. Свої черевики я дістав саме тут – років десять тому, а може, й більше. І після всього так до мене тут поставитися…
– Це жахлива місцевість, – сказав Голос. – І люди тут свині.
– Ви так гадаєте? – вигукнув містер Томас Марвел. – О Боже! Але ж черевики! Тут їх шиють.
Він обернув голову праворуч, аби поглянути на черевики свого співрозмовника і порівняти їх, – і ось! Де ж тут можуть бути черевики його співрозмовника, якщо тут і ніг його немає!.. Містер Томас Марвел випромінював величезний подив.
– А де ж ви? – запитав він через плече, ставши на всі чотири. Він побачив голу місцевість з порожніми пагорбами, і тільки вітер гойдав віддалені кущі зеленого дроку.
– Чи я п’яний? – промовив містер Марвел. – У мене було видіння? Я балакав сам до себе? Що…