Страница:
Герберт Дж. Веллс
Невидимець. Машина часу
Невидимець
Гротескний роман
Розділ І
Приїзд незнайомця
Незнайомець приїхав у лютому, одного холодного вітряного дня, коли здійнявся останній у році снігопад. Чоловік ішов із залізничної станції Бремблгерст, несучи маленьку чорну валізу. Він був закутаний з ніг до голови, і криси його м’якого фетрового капелюха затуляли кожен дюйм його обличчя, крім блискучого кінчика носа; сніг білою гривою лягав йому на плечі та груди. Похитуючись, він зайшов – радше мертвий, ніж живий, – у заїжджий двір «Карета і коні» й кинув на підлогу свою валізу.
– Вогню! – загукав він. – Заради Бога! Кімнату і вогню!
Потупавши і струсивши з себе сніг, він рушив слідом за місіс Гол у вітальню, щоб вирішити всі питання. Після цього жбурнув декілька соверенів на стіл і попрямував до своєї готельної кімнати.
Місіс Гол розпалила коминок і, залишивши незнайомця на самоті, пішла власноруч готувати йому обід. Гість, що зупинявся в Айпінгу в зимовий час, був нечуваною удачею, тим паче гість, що не торгується. Отож вона твердо вирішила показати, що вона гідна такої щасливої нагоди. Тільки-но бекон посмажився, а Міллі, її млява помічниця, трохи пожвавилася після пари влучних зауважень, господиня понесла скатертину, тарілки й чарки у вітальню і почала з особливим шиком розставляти їх. Незважаючи на жваве полум’я, вона була здивована, побачивши свого відвідувача досі в капелюсі й пальті. Він стояв до неї спиною, задивившись у вікно на сніг, що падав надворі. Руки в рукавичках він заклав за спину і здавався заглибленим у роздуми. Господиня помітила, що розталий сніг з плечей і досі крапає на килим.
– Пане, можна я заберу ваш капелюх і пальто, – запитала вона, – і гарненько висушу їх на кухні?
– Ні,– відповів він, не обертаючись.
Вона не була впевнена, що розчула його, і збиралася повторити запитання.
Незнайомець обернув голову і поглянув на неї через плече.
– Нехай краще воно буде на мені,– чітко сказав він, і вона помітила на ньому великі блакитні окуляри, затулені з боків, а понад коміром пальта – густі бакенбарди, що цілком приховували щоки й обличчя.
– Гаразд, пане, – сказала вона. – Як волієте. Незабаром у кімнаті стане тепліше.
Він нічого не відповів і відвернувся, і місіс Гол, відчуваючи недоречність дальшої розмови, залишила швиденько все необхідне на столі та шмигнула геть із кімнати. Коли вона повернулася, незнайомець досі стояв на тому самому місті, як статуя: спина згорблена, комір піднятий, промоклі криси капелюха звисають донизу, повністю приховуючи обличчя й вуха. Виклавши на стіл яйця з беконом, вона радше крикнула, ніж сказала:
– Обід подано, пане.
– Дякую, – миттю озвався він, але не поворухнувся, аж доки за нею не зачинилися двері. Покружлявши навколо, він нетерпляче підійшов до столу.
Зайшовши до кухні, місіс Гол почула стукіт, що повторювався з регулярними інтервалами. «Стук, стук, стук» – знову і знову чутно було дзвін ложки, якою калатали в мисці.
– Що за дівчисько! – вигукнула вона. – Ну ось, а я й забула про неї. Яка ж вона повільна!
А тоді, сама закінчивши змішувати гірчицю, сказала Міллі декілька колючих слів про її неквапність. Місіс Гол приготувала шинку і яйця, накрила на стіл і зробила все що потрібно, в той час як Міллі (ото ще допомога!) не спромоглась упоратись і з гірчицею. А новий гість збирається залишитися на ніч! Потім господиня наповнила гірчичницю, величаво поклала її на чорно-золоту чайну тацю і понесла до вітальні.
Злегка штовхнувши двері, вона відразу ввійшла. Її відвідувач заметушився, і вона помітила, як під столом зник якийсь білий предмет. Здалось, ніби гість підбирає щось із підлоги. Поставивши гірчичницю на стіл, господиня помітила, що пальто і капелюх лежать на стільці перед коминком, а пара мокрих черевиків загрожують іржею сталевим коминковим ґраткам. Це налаштувало її рішуче.
– Здається, тепер я можу забрати одяг і висушити, – сказала вона суворо й безвідмовно.
– Капелюх залиште, – промовив відвідувач глухо, і вона, обернувшись, побачила, що він підвів голову і сидить, дивлячись на неї.
Якусь мить вона стояла, витріщаючись на нього, занадто здивована, аби здобутися на слово.
Білою тканиною – це була серветка, яку він приніс із собою, – він затуляв нижню частину обличчя, отож рот і щелепи були цілковито приховані, що й було причиною його глухого голосу. Але не це перелякало місіс Гол. А те, що все його чоло над блакитними окулярами затуляла біла пов’язка, а інша пов’язка красувалася на вухах, не залишаючи й клаптика відкритого обличчя, за винятком хіба рожевого гострого носа. То й був ясний, рожевий і блискучий, як і раніше. Гість був одягнений у темно-коричневий вельветовий жакет із високим чорним лляним комірцем на шиї. Густе чорне волосся, що вибивалося з-під поперечних пов’язок і між ними, було геть розкуйовджене, і це надавало йому дивакуватого вигляду. Закутану й перев’язану голову жінка аж ніяк не сподівалась побачити, і тому деякий час не могла поворухнутись.
Чоловік не забрав серветки, а й далі затулявся нею одягненою в коричневу рукавичку рукою, роздивляючись місіс Гол своїми непроникними блакитними окулярами.
– Капелюх залиште, – дуже чітко повторив він крізь білу тканину.
Після отриманого шоку нерви господині почали оживати. І вона знову поклала капелюх на стілець біля коминка.
– Я не знала, пане, – почала вона, – що…– і збентежено зупинилась.
– Дякую, – сухо відповів він, кинувши швидкий погляд на двері та знову перевівши очі на неї.
– Я негайно все висушу, пане, – сказала вона, виносячи з кімнати одяг. Виходячи, вона ще раз побіжно глянула на його білу забинтовану голову і блакитні окуляри; серветку він і досі тримав перед обличчям.
Зачинивши по собі двері, вона поїжилася, на обличчі неї було написано подив і збентеження.
– Я ніколи… – прошепотіла вона. – Ну годі!
До кухні вона пройшла досить спокійно і була надто замислена, аби запитати у Міллі, щó та наплутала на цей раз.
Відвідувач сидів і дослухався до її стихаючих кроків. Визирнувши у вікно, він відняв від обличчя серветку і повернувся до їжі. З’їв шматок, подивився підозріло у вікно, потім узяв іще шматок, підвівся з серветкою в руці, перетнув кімнату й потягнув жалюзі донизу, щоб затемнити нижню частину вікна. Від цього в кімнаті запали сутінки. Покінчивши з цим, він зі спокійним серцем повернувся до столу і свого обіду.
– То й бідолаха потрапив у аварію, чи пережив операцію абощо, – бурмотіла місіс Гол. – Як мене схвилювали оті всі пов’язки!
Вона підклала вугілля в піч, відчинила раму для сушіння білизни і розстелила на ній пальто мандрівника.
– А окуляри! Якось дивно він дивився, не як звичайна людина, а ніби крізь водолазну маску!..– вона повісила на вішак шарф. – І весь час тримав оту хустку біля рота. Навіть розмовляв крізь неї!.. Можливо, рот у нього також ушкоджений…
Раптом вона обернулась, ніби щось пригадавши.
– Боже! – вигукнула вона, відхилившись від теми. – Міллі! Невже ти ще не приготувала картоплю?
Коли місіс Гол пішла прибрати зі столу, то остаточно утвердилась у думці, що рот незнайомця понівечений чи спотворений у результаті нещасного випадку, якого, на її думку, він зазнав, оскільки гість тримав розкурену люльку, та за весь час, поки вона була в кімнаті, не опустив шовкового шарфу, обмотаного навколо нижньої частини обличчя, щоб прикласти до губ мундштук. І це не через забудькуватість, тому що місіс Гол бачила, як він позирав на тліючий тютюн. Сівши у кутку спиною до вікна, незнайомець, пообідавши і зігрівшись, нарешті заговорив не так агресивно і стисло, ніж досі. Полум’я, відбиваючись від його великих окулярів, надавало їм червонуватого відтінку і живості, якої до цього їм бракувало.
– Я залишив невеликий багаж, – сказав гість, – на станції Бремблгерст…
І запитав, чи не міг би хтось доправити його сюди. Вислухавши пояснення господині, він, виявляючи вдячність, уклонився своєю перев’язаною головою досить увічливо.
– Завтра? – перепитав він. – Швидшої доставки немає?
І дуже засмутився, коли вона відповіла:
– Ні.
– Ви точно в цьому впевнені? Можливо, знайшлась би якась людина, що з’їздила б на станцію з візком?
Місіс Гол охоче відповідала на його запитання, сподіваючись розвинути бодай подобу бесіди.
– За містом дорога крута, пане, – пояснила вона на його запитання про багаж, а потім, хапаючись за можливість, сказала: – Якось, понад рік тому, там перекинувся екіпаж. Загинули джентльмен з кучером. Нещасні випадки трапляються вмить, авжеж, пане?
Але втримати увагу відвідувача було не так легко.
– Так, трапляються, – промовив він крізь шарф, спокійно дивлячись на неї своїми непроникними окулярами.
– А потім потрібно чимало часу, щоб усе знову стало на свої місця, чи не так?.. Якось син моєї сестри, Том, порізав руку косою, спіткнувшись об неї у полі, і чесне слово, пане, три місяці він ходив із перев’язаною рукою. В це важко повірити. Після цього я жахаюся самого вигляду коси.
– Я цілком вас розумію, – сказав відвідувач.
– Одного разу він навіть злякався, що доведеться робити операцію… у такому поганому стані він був, пане.
Відвідувач раптово засміявся, і здалось, він намагається придушити сміх і потамувати його в собі.
– Справді? – зронив він.
– Так, пане. І нічого смішного я тут не бачу, особливо для тих, кому доводилося його доглядати. От хоч би й мені, тому що в сестри і так було достатньо клопотів з малечею. Потрібно було весь час то зав’язувати, то розв’язувати йому руку. Отож, насмілюсь я сказати, пане…
– Ви б не принесли мені сірників? – запитав раптово приїжджий. – У мене люлька гасне.
Місіс Гол нагло замовкла. Очевидно, що після всього, що вона йому розповіла, з його боку це було грубо – так її уривати. На мить вона аж роззявила рота, але потім згадала про два соверени. Отож вона пішла по сірники.
– Дякую, – коротко кинув він, коли вона поклала їх на стіл, і знову обернувся до вікна, задивившись у шибку. Все це загалом бентежило. Зрозуміло, що він був чутливим до теми про операції та перев’язки. Зрештою господиня так і не насмілилася нічого сказати. Однак така різкість роздратувала її, і Міллі того дня велося несолодко.
Відвідувач не виходив з вітальні до четвертої години, навіть не намагаючись вибачитися за те, що завадив господині висловитися. Весь той час у кімнаті майже постійно панувала тиша; здавалося, він просто сидів у темряві, яка повільно насувалася, курив при світлі коминка… можливо, дрімав.
Раз чи двічі допитливий слухач міг почути, як він підкидає вугілля, а потім хвилин зо п’ять чулося, як він ходить кімнатою. Здавалось, ніби він розмовляє сам із собою. Потім він знову сів, і долинуло рипіння крісла.
Розділ ІІ
Перші враження містера Тедді Генфрі
О четвертій годині, коли було вже досить темно і місіс Гол набиралася сміливості, щоб зайти до кімнати свого гостя і запитати його, чи не бажає він чаю, Тедді Генфрі, годинникар, зайшов у буфет.
– Місіс Гол, – сказав він, – що за жахлива погода для тонких черевиків!
Надворі ще густіше падав сніг.
Місіс Гол погодилась і помітила, що портфель при ньому.
– Якщо вже ви тут, містере Тедді,– сказала вона, – я була б дуже рада, якби ви подивились отой старий годинник у вітальні. Він ходить і б’є добре, але годинна стрілка весь час указує на шосту.
Підвівши його до дверей у вітальні, вона злегка постукала і ввійшла.
Відчинивши двері, вона побачила, що її відвідувач сидить у кріслі перед коминком і, здавалося, дрімає, схиливши забинтовану голову набік. Єдиним джерелом світла в кімнаті був червоний жар від полум’я (від чого очі гостя світились, як сигнальні вогні на залізниці, але обличчя залишалось у тіні) та останнє сіреньке денне світло, що просочувалось у кімнату крізь відчинені двері. Коли господиня запалила лампу на буфеті, все почервоніло, потемніло й стало геть невиразним, бо лампа сліпила очі. Але на мить господині здалося, що чоловік, на якого вона дивилась, має величезний широко розтулений рот… широкий і неймовірний рот, що проковтнув цілу нижню частину його обличчя. Це було миттєве відчуття: перев’язана білим голова, потворні витріщені очі – і це величезне позіхання. Потім чоловік заворушився, підвівся в кріслі й підніс до обличчя руку. Місіс Гол ширше розчахнула двері, щоб у кімнаті стало ясніше, – так вона краще бачила гостя. Він досі затуляв обличчя шарфом, як перед цим серветкою. І вона вирішила, що тіні її обманули.
– Ви не проти, пане, якщо цей чоловік перевірить годинник? – запитала вона, поборовши миттєвий шок.
– Перевірить годинник? – сказав гість, сонно роззираючись і промовляючи з-під руки, а потім, прогнавши дрімоту, додав: – Звісна річ.
Місіс Гол вийшла по лампу, і він також підвівся і потягнувся. Коли стало світліше, містер Тедді Генфрі опинився віч-на-віч із забинтованою людиною. Він був, за його власними словами, «приголомшений».
– Доброго дня, – сказав незнайомець, роздивляючись його, як пізніше розповів містер Генфрі, «як омар», – такими живими видавалися темні окуляри.
– Сподіваюсь, я вас не потурбував, – сказав містер Генфрі.
– Ну що ви, ні,– відповів незнайомець. – Хоч я й розумію, – мовив він, обернувшись до місіс Гол, – що ця кімната призначалася тільки для мого особистого користування.
– Я подумала, пане, – сказала місіс Гол, – ви захочете, щоб годинник…
– Звісно, – сказав незнайомець, – неодмінно… але, як правило, я люблю бути на самоті, щоб мене не турбували… Але я справді радий, що годинник відремонтують, – сказав він, побачивши певне вагання у поведінці містера Генфрі.– Дуже радий.
Містер Генфрі збирався вибачитись і відсмикнути руку, але ці слова заспокоїли його. Незнайомець відвернувся од коминка і заклав руки за спину.
– Коли годинник буде полагоджений, я б хотів трохи чаю. Але не раніше, – сказав він.
Місіс Гол саме збиралася вийти з кімнати, цього разу вона не хотіла заводити розмов, оскільки не бажала, щоб її знову різко обірвали, та ще й перед містером Генфрі,– коли її гість запитав, чи домовилась вона про доставку його багажу зі станції Бремблгерст. Вона відповіла, що поштар уже про це знає і завтра посильний привезе речі.
– Ви впевнені, що раніше ніяк не вийде? – перепитав він.
– Упевнена, – з відвертою байдужістю відповіла місіс Гол.
– Здається, потрібно було одразу пояснити, хто я такий, але я був занадто стомлений і сильно змерз, – додав він. – Я дослідник.
– Та невже, – сказала вражена місіс Гол.
– І мої інструменти і пристрої – саме в багажі.
– О так, це справді дуже важливі речі,– мовила місіс Гол.
– Тому, гадаю, зрозуміло, чому я так цим стурбований.
– Певна річ, пане.
– Причиною мого приїзду в Айпінг, – вів далі він із притиском, – було… бажання самотності. Я не хочу, щоб мене турбували, коли я працюю. І крім цього, нещасний випадок…
– Я так і подумала, – сказала місіс Гол упівголоса.
– …вимагає певної ізольованості. Мої очі… вони дуже слабкі… іноді так болять, що це змушує мене годинами сидіти в темряві. Я замикаю двері. Інколи… час від часу. Не завжди, певна річ. У такі хвилини навіть незначне порушення спокою, прихід незнайомця стають джерелом нестерпного роздратування для мене… Сподіваюсь, ви правильно зрозумієте мене.
– Звісно, пане, – сказала місіс Гол. – І якщо я насмілюся запитати…
– Ось і все, що я хотів сказати, – спокійно мовив незнайомець. Місіс Гол приберегла своє запитання і співчуття до кращої нагоди.
Коли місіс Гол вийшла з кімнати, він залишився стояти перед коминком, спостерігаючи, як містер Генфрі лагодить годинник. Містер Генфрі не тільки зняв стрілки з годинника і циферблат, а й вилучив механізм; він намагався працювати якомога тихіше і скромніше. Він працював біля лампи, і з-під зеленкуватого абажура лилося яскраве світло на його руки, а також на годинник і на механізм, залишаючи в тіні решту кімнати. Коли він підводив очі, перед очима в нього плавали кольорові плями. Містер Генфрі сам по собі був дуже допитливою особою, саме тому він відсунув від себе годинниковий механізм (цілком недоречний учинок) з метою затриматися довше і, можливо, поринути в бесіду з незнайомцем. Але незнайомець стояв мовчазний і нерухомий. Він був настільки безмовний, що це почало діяти Генфрі на нерви. Він почувався самотнім у кімнаті, й коли підвів очі, все здалось йому сірим і невиразним в імлі зеленуватих плям, що плавали перед ним, – особливо ота забинтована голова, що задивилася на годинникаря блакитним склом замість очей. Від цього Генфрі стало настільки моторошно, що якусь мить двоє чоловіків тупо витріщались один на одного. Потім Генфрі знову опустив очі. Як ніяково! Хтось інший, можливо, щось і сказав би. Чи не зауважити б йому, що погода занадто холодна як на цю пору року?..
Він підвів очі, ніби підбираючи ціль для вступного пострілу.
– Погода… – розпочав він.
– Чому ви не закінчуєте і не йдете? – запитав незнайомець. Видно було, що він ледве стримує гнів. – Усе, що вам потрібно було зробити, – це закріпити годинникову стрілку на своїй осі. А ви тут теревените!
– Так, пане… ще хвилину. Я не помітив… – і містер Генфрі закінчив і подався геть.
Він вийшов надзвичайно роздратований. «Чорт забирай! – вилаявся про себе містер Генфрі, ледве дибаючи по талому снігу. – Іноді ж потрібно лагодити годинник. Ви тільки погляньте, не може людина на нього й подивитися?.. Просто жах!»
А потім додав: «Очевидячки, ні. Такий весь забинтований і завинутий, ніби його розшукує поліція».
На розі Глісону він побачив Гола, котрий нещодавно одружився з господинею готелю «Карета і коні», де зупинився незнайомець. Зараз він їхав у Айпінг, звідки возив людей на станцію Сидербридж, отож Тедді зустрів його саме на зворотній дорозі. Судячи з його їзди, Гол, вочевидь, на деякий час зупинявся в Сидербриджі. Проїжджаючи мимо, він гукнув:
– Привіт, Тедді!
– Знаєш, у тебе вдома чудернацький гість, – сказав Тедді.
Гол дружелюбно зупинився.
– Щось сталося? – запитав він.
– У «Кареті й конях» дуже дивний клієнт зупинився, – мовив Тедді.– Хай Бог милує!
І він у яскравих тонах розповів Голу про його дивакуватого гостя.
– Виглядає, ніби він замаскований, уявляєш? Якби людина зупинялась у мене, я б хотів побачити її обличчя, – сказав Генфрі.– Але жінки такі довірливі… особливо коли це стосується іноземців. Він винаймає у вас кімнати, навіть не назвавши свого імені, Голе.
– Та невже? – мовив Гол, який не відзначався кмітливістю.
– Так, – сказав Тедді.– Заплатив за тиждень наперед. І тому, хай ким він є, тепер ти не зможеш позбутись його швидше, ніж за тиждень. І в нього великий багаж, що прибуде завтра, принаймні так він каже. Будемо сподіватися, що в коробках виявиться не каміння, Голе.
Потім він розповів Голу, як його тітку в Гастингсі ошукав якийсь незнайомець із порожніми валізами. Загалом він залишив Гола в роздумах і підозрах.
– Поїхали, старенька, – звелів Гол коняці.– Здається, доведеться дещо вирішити.
А Тедді продовжував свій шлях зі значним полегшенням.
Але замість усе вирішити, Гол, повернувшись додому, ще й отримав прочухана від дружини за те, що так багато часу згаяв у Сидербриджі, й на його тихі розпитування вона відповідала кусюче, вказуючи на їхню недоречність. Але зерно підозри, котре посіяв Тедді, проросло в голові у містера Гола, незважаючи на відмову дружини що-небудь розповідати.
– Ти нічого в цьому не тямиш, – сказав містер Гол, твердо вирішивши за найближчої можливої нагоди з’ясувати якнайбільше про особистість свого гостя. І потому як незнайомець пішов спати о пів на десяту, містер Гол рішуче ввійшов у вітальню і суворо почав роздивлятися меблі своєї дружини – просто для того, щоб показати, що тут господар він, а не приїжджий. Потім він став старанно, майже зневажливо, перевіряти математичні розрахунки, котрі відвідувач мав необережність залишити. Перш ніж піти спати, він наказав місіс Гол ретельно оглянути незнайомців багаж, який доставлять наступного дня.
– Ти б ліпше переймався власними справами, Голе, – відтяла місіс Гол, – а я займатимуся своїми.
Вона ще більше огризалась, тому що незнайомець, понад усякий сумнів, був і справді дивним як на відвідувача, і вона й сама не була в ньому впевнена. Вночі вона прокинулася: їй наснились здоровезні, як ріпи, білі голови, що сунули за нею на довжелезних шиях і з величезними чорними очима. Але вона була розсудливою жінкою, отож подолала свої страхи, перевернулася на другий бік і знову заснула.
Розділ ІІІ
Тисяча і одна пляшка
Був двадцять дев’ятий день лютого, початок відлиги, коли дивна особа нізвідки з’явилася в Айпінгу. Наступного дня, коли навкруги танув сніг, прибув і багаж… і дуже незвичним виявився цей багаж. Там і справді було декілька дорожніх скринь, що знадобляться будь-якій розумній людині, але крім цього, була там і коробка з книжками й записниками – великими, товстими томиками, декотрі з яких були списані нерозбірливим почерком, – і сотня інших скринь, коробок і сумок, що вміщували предмети, обв’язані соломою. Проте Голу здалося, що в соломі були самі скляні пляшки. Незнайомець, одягнений у пальто, капелюх і рукавиці, нетерпляче вийшов назустріч візку Фіренсайда, поки Гол із ним базікав, готуючись занести речі в будинок. Він вийшов, навіть не помітивши собаки Фіренсайда, котрий неуважливо обнюхував Голові ноги.
– Заносьте коробки всередину, – звелів гість, – я і так досить довго на них чекав.
І, спустившись до візка, він узяв найменшу скриню, маючи намір віднести її до хати. Однак, тільки-но його побачив собака Фіренсайда, то одразу ж дико загарчав і настовбурчив шерсть, і коли гість кинувся до сходів, собака нерішуче підстрибнув – кинувся просто йому на руку.
– Фу! – заволав Гол, відскакуючи від собаки, оскільки в таких ситуаціях він не був героєм, а Фіренсайд закричав:
– Лежати! – і вхопився за батіг.
А далі вони побачили, як собака, почувши хльоскання батога, розціпив зуби й відпустив руку, відстрибнув убік – і вчепився незнайомцю в ногу, миттю подерши штани. Нарешті Фіренсайд уперіщив собаку тонким кінцем батога, і той, заскавучавши від переляку, відстрибнув і забився під колеса візка. Вся ця веремія не тривала й півхвилини. Ніхто не говорив – усі кричали. Незнайомець швидко глянув на свою подерту рукавичку і на ногу, хотів нахилитися до ноги, але передумав, розвернувся і хутко рушив до готелю. Чути було, як він стрімголов летить коридором і піднімається дерев’яними сходами до спальні.
– От тварюка! – сердито промовив Фіренсайд, злізаючи з візка з батогом у руці, поки собака спостерігав за ним з-за колеса. – Ходи сюди! – гукнув Фіренсайд. – А то начувайся!..
Гол стояв, роззявивши рота.
– Собака його покусав, – нарешті мовив Гол. – Я краще піду і подивлюсь, як він там, – і він побіг за незнайомцем.
У коридорі він зустрів місіс Гол. – Собака візника вкусив незнайомця, – кинув він.
Й одразу пішов сходами нагору. Двері в кімнату гостя не були замкненені, отож він легенько постукав і без жодних церемоній зайшов усередину, бо від природи був схильний до співчуття.
Жалюзі були опущені, і тому в кімнаті панувала темрява. У Гола перед очима майнуло щось дивне, і здалось, ніби йому махає рука без кисті. Обличчя з трьома невизначеними цятками на білому тлі нагадувало квіти братків. Потім Гола сильно вдарили в груди, виштовхнувши геть, і двері грюкнули йому в обличчя і замкнулись. Усе трапилося так швидко, що в нього навіть не було часу збагнути, що ж сталося. Мигтіння незрозумілих тіней, удар і поштовх. Гол стояв на маленькому темному сходовому майданчику, дивуючись, що ж він насправді тільки-но побачив.
За декілька хвилин він повернувся до невеликого гурту людей, що зібрались у дворі біля готелю. Там був Фіренсайд, який уже вдруге розповідав свою історію; там була місіс Гол, котра заявляла, що собака не має права кусати її гостей; був там і Гакстер, торговець, із сотнею запитань; і Сенді Веджерс, неупереджений коваль; усі вони, окрім жінок і дітей, безглуздо торочили: «Хай би спробував мене вкусити»; «Не можна тримати таких собак»; «А чому ж він його вкусив?» тощо, тощо.
Містер Гол дивився на них зі сходів і все чув. Усе, що сталось нагорі, вже не здавалося йому таким неймовірним. Крім того, у нього був надто обмежений словниковий запас, щоб він міг висловити свої емоції.
– Він каже, що йому нічого не потрібно, – відповів Гол на запитання своєї дружини. – Нумо краще занесімо його багаж до хати.
– Йому ліпше одразу припекти рану, – сказав містер Гакстер, – особливо якщо там і так уже запалення.
– А я б застрелила собаку, – сказала жінка з натовпу.
Зненацька собака знову загарчав.
– Заносьте багаж, – крикнув із дверей розлючений голос: на порозі стояв закутаний незнайомець із піднятим коміром і опущеними крисами капелюха. – Що швидше ви занесете все це всередину, то ліпше мені стане.