…Тепер, коли Гол, Генфрі й помічники вибігли з будинку, місіс Гол, навчена роками досвіду, залишилась у буфеті біля каси. Зненацька двері вітальні відчинились, і з’явився містер Кас та, не глянувши на неї, одразу збіг сходами вниз і помчав за ріг будівлі.
– Тримайте його! – закричав він. – Не дайте йому викинути отой пакунок.
Про існування Марвела він нічого не знав, оскільки Невидимець передав тому записники і пакунок на подвір’ї. Обличчя в містера Каса було сердите і рішуче, але в його вбранні чогось бракувало – воно було схоже на простору білу туніку, що могла б не викликати подиву хіба що в Греції.
– Тримайте його! – галасував він. – У нього мої штани! І весь одяг священика!
– Зараз він у мене дістане! – закричав він до Генфрі, проминаючи розпростертого Бакстера. Він повернув за ріг – і приєднався до загальної веремії, де його відразу збили з ніг, і він упав у непристойній незграбній позі. Хтось, утікаючи, сильно наступив йому на палець. Він зарепетував, насилу звівся на ноги, але тут його знову збили на землю – і він приземлився на всі чотири. Він збагнув, що його втягли не в переслідування, а в безладну втечу. Всі бігли назад до містечка. Він звівся знову – і хтось жорстоко вдарив його у вухо. І він, похитуючись, негайно вирушив назад у готель «Карета й коні», на своєму шляху перестрибнувши через покинутого Гакстера, котрий намагався сісти.
Піднімаючись сходами готелю, він почув позаду несподіваний гнівний оклик, що різко виділявся на фоні загального галасу, і дзвінкий ляпас по щоці. Він упізнав голос Невидимця, а інтонація була такою, ніби його раптово розлютили болісним стусаном.
За хвилину містер Кас уже був у вітальні.
– Бантингу, він повертається! – вигукнув він, вбігаючи всередину. – Бережіться!
Містер Бантинг стояв біля вікна, зайнятий спробою загорнутися у килим і «Західно-Суррейську газету».
– Хто повертається? – запитав він так перелякано, що його костюм мало не розпався.
– Невидимець, – відповів Кас і кинувся до вікна. – Краще забираймося звідси! Він б’ється, як божевільний! Як божевільний!
За мить він уже був на подвір’ї.
– Боже милосердний! – вигукнув містер Бантинг, вагаючись між двома страшними альтернативами. В коридорі готелю він почув звуки жахливої боротьби і ухвалив рішення. Він виліз у вікно, нашвидку поправив свій костюм і кинувся тікати геть із містечка так швидко, наскільки це дозволяли його короткі товсті ноги.
Від моменту, коли Невидимець скрикнув од гніву, а містер Бантинг здійснив свою незабутню втечу з містечка, неможливо дати послідовний звіт про події в Айпінгу. Можливо, початковим наміром Невидимця було просто прикривати відступ Марвела з одягом і записниками. Але його гумор, котрий ніколи не бував гарним, здалося, зовсім спаскудився після якогось випадкового штурхана, й одразу потому Невидимець почав усе трощити й нищити заради простого задоволення заподіяти шкоду.
Тільки уявіть повну вулицю людей, що кудись біжать, і грюкання дверей, і бійки за місце у схованці. Уявіть метушню, на дорозі якої раптом постали дошки старого Флетчера, що насилу тримали рівновагу, спираючись на два стільці… це призвело до катастрофічних результатів. Уявіть налякану пару, яку закрутила страшна веремія… Та зрештою безлад і гармидер минувся, і вулиця Айпінга з усіма своїми прикрасами та прапорами знову стала безлюдною, за винятком досі лютого Невидимця, розкиданих кокосових горіхів, перекинутих полотняних ширм і цілого розсипу солодощів. Зусібіч було чути, як зачинають віконниці та штовхають засуви, і єдине, що нагадувало про присутність людей, – випадковий погляд спідлоба в кутку віконної шибки.
Побивши всі вікна в «Кареті й конях», Невидимець трохи розважився, а потім просунув вуличний ліхтар у вікно вітальні місіс Грибл. І, здається, саме він перерізав телеграфний дріт, що вів до Адердіна, – перерізав якраз навпроти будиночка Гіґінсів. А після цього, як дозволяла його своєрідна особливість, він повністю зник із людських очей, і більше в Айпінгу його не чули, не бачили і не відчували. Він зник назавжди.
Та тільки за дві години дехто ризикнув вийти на спустошену вулицю Айпінга.
Розділ ХІІІ
Коли почали насуватися сутінки і мешканці Айпінга уже наважувалися боязко визирнути надвір, щоб глянути на уламки свята, невисокий кремезний чоловік у потертому циліндрі у напівтемряві, що огорнула букові ліси, важко простував у напрямі до Бремблгерста. Він ніс три записники, перев’язані декоративною еластичною мотузкою, та пакунок, загорнений у блакитну скатертину. Його червонувате обличчя виказувало переляк і втому; він, здавалося, кудись страшенно поспішає. Його супроводжував голос, але це був не його власний голос, і як перше, чоловік раз у раз здригався від дотику невидимих рук.
– Якщо ви зробите ще хоч один промах, – казав Голос, – якщо ви тільки спробуєте ще хоч раз помилитись…
– Господи! – вигукнув містер Марвел. – У мене плечі й так уже всі в синцях.
– Чесне слово, – мовив Голос, – я вас уб’ю.
– Я не збирався втікати, – сказав Марвел, мало не плачучи. – Присягаюсь, я не хотів. Я просто не знав, куди слід повертати! Як у дідька я міг здогадатися про той клятий поворот? Зі мною і так жорстоко повелись…
– А якщо не порозумнішаєте, буде ще гірше, – сказав Голос, і містер Марвел різко замовк. Він надув щоки, і в його погляді зринув відчай.
– Це й так погано, що я дозволив цим міщукам дізнатися про мій секрет, та бракувало тільки, щоб ви зникли з моїми записниками! Декому пощастило, що вони спромоглись утекти! І що ми маємо тепер… Раніше ніхто не знав, що я невидимий! І що мені тепер робити?
– А мені що робити? – запитав Марвел sotto voce.
– Я про це й кажу. Тепер про це ще й у газетах напишуть! І всі мене шукатимуть; відтепер усі будуть насторожі…– Голос вибухнув бурхливою лайкою і замовк.
Містер Марвел іще більше впав у розпач, і його кроки сповільнились.
– Покваптеся! – звелів Голос.
Поміж червонуватими плямами обличчя містера Марвела набуло сіруватого відтінку.
– Не впустіть записників, бовдуре, – мовив Голос, швидко наздоганяючи свого співрозмовника. – Справа в тому, – вів далі Голос, – що я повинен скористатись вами… Знаряддя з вас жалюгідне, але я мушу.
– Я мізерне знаряддя, – мовив Марвел.
– Так, – погодився Голос.
– Я найгірше знаряддя з усіх можливих, – сказав Марвел. – Я не сильний, – промовив він після прикрої тиші.– Зовсім не сильний, – повторив він.
– Ні?
– І серце у мене слабке. Тепер це неважливо… я, звісно, виплутався… але чесне слово! Я мало не впав.
– Ну?
– Мені бракує нервів і снаги зробити те, що ви наказуєте.
– Я заохочуватиму вас.
– Краще не треба. Я не хочу зіпсувати ваші плани… бо можу – просто через переляк чи безталанність.
– Для вас краще, щоб цього не трапилося, – сказав Голос тихо, але з притиском.
– Ліпше б мені не жити, – зронив Марвел. – Це несправедливо, – додав він, – ви повинні погодитися, що… Мені здається, я маю право…
– Вперед! – наказав Голос.
Містер Марвел прискорив ходу, і деякий час вони знову йшли в тиші.
– Це страшенно важко, – мовив містер Марвел.
Але це було безрезультатно. Тоді він спробував змінити підхід.
– І що я з цього маю? – знову почав він тоном нестерпної образи.
– О! Замовкніть! – вигукнув Голос несподівано різко. – Я добре про вас подбаю. Ви тільки робіть те, що вам велять. Ви впораєтеся. Так, ви бовдур, але у вас вийде…
– Я вам кажу, пане, я не пасую для цього. Я кажу з усією повагою до вас, але…
– Якщо ви не замовкнете, я знову викручу вам зап’ясток, – сказав Невидимець. – Я маю подумати.
Незабаром поміж дерев з’явились видовжені промені світла, і в сутінках невиразно вималювалася квадратна вежа церкви.
– Я триматиму руку у вас на плечі,– сказав Голос, – поки ми перетинатимемо містечко. Весь час ідіть прямо, і ні яких безглуздих учинків. Інакше вам буде гірше.
– Я знаю, – зітхнув містер Марвел, – добре знаю.
І нещасний чоловік у старому циліндрі попрямував вуличкою невеликого містечка зі своєю ношею і згодом зник у темряві, залишивши позаду освітлені вікна.
Розділ XIV
О десятій годині наступного ранку містер Марвел був і досі непоголений, брудний і весь у бруді після довгої подорожі. Він сидів на лавиці у дворі невеликого заїжджого двору на околиці Порт-Стоу і, прилаштувавши біля себе записник, заклав руки в кишені; на вигляд він був дуже стомлений, знервований і почувався ніяково, і час від часу надував щоки. Записники, що лежали біля нього, були перев’язані мотузкою. Пакунок він залишив у сосновому бору, по той бік Бремблгерсту, згідно зі зміненими планами Невидимця. Містер Марвел сидів на лавиці, і хоч його й ніхто не помічав, його тривога не минала і була близькою до гарячки. Він нервово щось бурмотів і постійно сував руки по своїх численних кишенях.
Він просидів майже годину, коли якийсь літній моряк з газетою в руці вийшов із готелю і присів біля нього.
– Гарний сьогодні день, – сказав моряк.
Містер Марвел побіжно на нього глянув, і в його очах майнуло щось дуже схоже на переляк.
– Дуже, – промовив він.
– Саме підходяща погода для цієї пори року, – сказав моряк тоном, що не допускає заперечень.
– Цілком, – сказав містер Марвел.
– Тримайте його! – закричав він. – Не дайте йому викинути отой пакунок.
Про існування Марвела він нічого не знав, оскільки Невидимець передав тому записники і пакунок на подвір’ї. Обличчя в містера Каса було сердите і рішуче, але в його вбранні чогось бракувало – воно було схоже на простору білу туніку, що могла б не викликати подиву хіба що в Греції.
– Тримайте його! – галасував він. – У нього мої штани! І весь одяг священика!
– Зараз він у мене дістане! – закричав він до Генфрі, проминаючи розпростертого Бакстера. Він повернув за ріг – і приєднався до загальної веремії, де його відразу збили з ніг, і він упав у непристойній незграбній позі. Хтось, утікаючи, сильно наступив йому на палець. Він зарепетував, насилу звівся на ноги, але тут його знову збили на землю – і він приземлився на всі чотири. Він збагнув, що його втягли не в переслідування, а в безладну втечу. Всі бігли назад до містечка. Він звівся знову – і хтось жорстоко вдарив його у вухо. І він, похитуючись, негайно вирушив назад у готель «Карета й коні», на своєму шляху перестрибнувши через покинутого Гакстера, котрий намагався сісти.
Піднімаючись сходами готелю, він почув позаду несподіваний гнівний оклик, що різко виділявся на фоні загального галасу, і дзвінкий ляпас по щоці. Він упізнав голос Невидимця, а інтонація була такою, ніби його раптово розлютили болісним стусаном.
За хвилину містер Кас уже був у вітальні.
– Бантингу, він повертається! – вигукнув він, вбігаючи всередину. – Бережіться!
Містер Бантинг стояв біля вікна, зайнятий спробою загорнутися у килим і «Західно-Суррейську газету».
– Хто повертається? – запитав він так перелякано, що його костюм мало не розпався.
– Невидимець, – відповів Кас і кинувся до вікна. – Краще забираймося звідси! Він б’ється, як божевільний! Як божевільний!
За мить він уже був на подвір’ї.
– Боже милосердний! – вигукнув містер Бантинг, вагаючись між двома страшними альтернативами. В коридорі готелю він почув звуки жахливої боротьби і ухвалив рішення. Він виліз у вікно, нашвидку поправив свій костюм і кинувся тікати геть із містечка так швидко, наскільки це дозволяли його короткі товсті ноги.
Від моменту, коли Невидимець скрикнув од гніву, а містер Бантинг здійснив свою незабутню втечу з містечка, неможливо дати послідовний звіт про події в Айпінгу. Можливо, початковим наміром Невидимця було просто прикривати відступ Марвела з одягом і записниками. Але його гумор, котрий ніколи не бував гарним, здалося, зовсім спаскудився після якогось випадкового штурхана, й одразу потому Невидимець почав усе трощити й нищити заради простого задоволення заподіяти шкоду.
Тільки уявіть повну вулицю людей, що кудись біжать, і грюкання дверей, і бійки за місце у схованці. Уявіть метушню, на дорозі якої раптом постали дошки старого Флетчера, що насилу тримали рівновагу, спираючись на два стільці… це призвело до катастрофічних результатів. Уявіть налякану пару, яку закрутила страшна веремія… Та зрештою безлад і гармидер минувся, і вулиця Айпінга з усіма своїми прикрасами та прапорами знову стала безлюдною, за винятком досі лютого Невидимця, розкиданих кокосових горіхів, перекинутих полотняних ширм і цілого розсипу солодощів. Зусібіч було чути, як зачинають віконниці та штовхають засуви, і єдине, що нагадувало про присутність людей, – випадковий погляд спідлоба в кутку віконної шибки.
Побивши всі вікна в «Кареті й конях», Невидимець трохи розважився, а потім просунув вуличний ліхтар у вікно вітальні місіс Грибл. І, здається, саме він перерізав телеграфний дріт, що вів до Адердіна, – перерізав якраз навпроти будиночка Гіґінсів. А після цього, як дозволяла його своєрідна особливість, він повністю зник із людських очей, і більше в Айпінгу його не чули, не бачили і не відчували. Він зник назавжди.
Та тільки за дві години дехто ризикнув вийти на спустошену вулицю Айпінга.
Розділ ХІІІ
Містер Марвел обговорює свою відставку
Коли почали насуватися сутінки і мешканці Айпінга уже наважувалися боязко визирнути надвір, щоб глянути на уламки свята, невисокий кремезний чоловік у потертому циліндрі у напівтемряві, що огорнула букові ліси, важко простував у напрямі до Бремблгерста. Він ніс три записники, перев’язані декоративною еластичною мотузкою, та пакунок, загорнений у блакитну скатертину. Його червонувате обличчя виказувало переляк і втому; він, здавалося, кудись страшенно поспішає. Його супроводжував голос, але це був не його власний голос, і як перше, чоловік раз у раз здригався від дотику невидимих рук.
– Якщо ви зробите ще хоч один промах, – казав Голос, – якщо ви тільки спробуєте ще хоч раз помилитись…
– Господи! – вигукнув містер Марвел. – У мене плечі й так уже всі в синцях.
– Чесне слово, – мовив Голос, – я вас уб’ю.
– Я не збирався втікати, – сказав Марвел, мало не плачучи. – Присягаюсь, я не хотів. Я просто не знав, куди слід повертати! Як у дідька я міг здогадатися про той клятий поворот? Зі мною і так жорстоко повелись…
– А якщо не порозумнішаєте, буде ще гірше, – сказав Голос, і містер Марвел різко замовк. Він надув щоки, і в його погляді зринув відчай.
– Це й так погано, що я дозволив цим міщукам дізнатися про мій секрет, та бракувало тільки, щоб ви зникли з моїми записниками! Декому пощастило, що вони спромоглись утекти! І що ми маємо тепер… Раніше ніхто не знав, що я невидимий! І що мені тепер робити?
– А мені що робити? – запитав Марвел sotto voce.
– Я про це й кажу. Тепер про це ще й у газетах напишуть! І всі мене шукатимуть; відтепер усі будуть насторожі…– Голос вибухнув бурхливою лайкою і замовк.
Містер Марвел іще більше впав у розпач, і його кроки сповільнились.
– Покваптеся! – звелів Голос.
Поміж червонуватими плямами обличчя містера Марвела набуло сіруватого відтінку.
– Не впустіть записників, бовдуре, – мовив Голос, швидко наздоганяючи свого співрозмовника. – Справа в тому, – вів далі Голос, – що я повинен скористатись вами… Знаряддя з вас жалюгідне, але я мушу.
– Я мізерне знаряддя, – мовив Марвел.
– Так, – погодився Голос.
– Я найгірше знаряддя з усіх можливих, – сказав Марвел. – Я не сильний, – промовив він після прикрої тиші.– Зовсім не сильний, – повторив він.
– Ні?
– І серце у мене слабке. Тепер це неважливо… я, звісно, виплутався… але чесне слово! Я мало не впав.
– Ну?
– Мені бракує нервів і снаги зробити те, що ви наказуєте.
– Я заохочуватиму вас.
– Краще не треба. Я не хочу зіпсувати ваші плани… бо можу – просто через переляк чи безталанність.
– Для вас краще, щоб цього не трапилося, – сказав Голос тихо, але з притиском.
– Ліпше б мені не жити, – зронив Марвел. – Це несправедливо, – додав він, – ви повинні погодитися, що… Мені здається, я маю право…
– Вперед! – наказав Голос.
Містер Марвел прискорив ходу, і деякий час вони знову йшли в тиші.
– Це страшенно важко, – мовив містер Марвел.
Але це було безрезультатно. Тоді він спробував змінити підхід.
– І що я з цього маю? – знову почав він тоном нестерпної образи.
– О! Замовкніть! – вигукнув Голос несподівано різко. – Я добре про вас подбаю. Ви тільки робіть те, що вам велять. Ви впораєтеся. Так, ви бовдур, але у вас вийде…
– Я вам кажу, пане, я не пасую для цього. Я кажу з усією повагою до вас, але…
– Якщо ви не замовкнете, я знову викручу вам зап’ясток, – сказав Невидимець. – Я маю подумати.
Незабаром поміж дерев з’явились видовжені промені світла, і в сутінках невиразно вималювалася квадратна вежа церкви.
– Я триматиму руку у вас на плечі,– сказав Голос, – поки ми перетинатимемо містечко. Весь час ідіть прямо, і ні яких безглуздих учинків. Інакше вам буде гірше.
– Я знаю, – зітхнув містер Марвел, – добре знаю.
І нещасний чоловік у старому циліндрі попрямував вуличкою невеликого містечка зі своєю ношею і згодом зник у темряві, залишивши позаду освітлені вікна.
Розділ XIV
Біля Порт-Стоу
О десятій годині наступного ранку містер Марвел був і досі непоголений, брудний і весь у бруді після довгої подорожі. Він сидів на лавиці у дворі невеликого заїжджого двору на околиці Порт-Стоу і, прилаштувавши біля себе записник, заклав руки в кишені; на вигляд він був дуже стомлений, знервований і почувався ніяково, і час від часу надував щоки. Записники, що лежали біля нього, були перев’язані мотузкою. Пакунок він залишив у сосновому бору, по той бік Бремблгерсту, згідно зі зміненими планами Невидимця. Містер Марвел сидів на лавиці, і хоч його й ніхто не помічав, його тривога не минала і була близькою до гарячки. Він нервово щось бурмотів і постійно сував руки по своїх численних кишенях.
Він просидів майже годину, коли якийсь літній моряк з газетою в руці вийшов із готелю і присів біля нього.
– Гарний сьогодні день, – сказав моряк.
Містер Марвел побіжно на нього глянув, і в його очах майнуло щось дуже схоже на переляк.
– Дуже, – промовив він.
– Саме підходяща погода для цієї пори року, – сказав моряк тоном, що не допускає заперечень.
– Цілком, – сказав містер Марвел.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента