Страница:
– Не лякайтеся, – сказав Голос.
– Годі жартів зі мною, – відтяв містер Томас Марвел, швидко зводячись на рівні ноги. – Де ж ви? Налякаєшся тут, авжеж!
– Не лякайтеся, – повторив Голос.
– Зараз ви самі злякаєтесь, дурнику, – сказав містер Томас Марвел. – Де ж ви? Я хочу на вас поглянути…
По паузі містер Томас Марвел запитав:
– Можливо, ви поховані?
Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв босоногий і вражений, куртка майже сповзла з плечей.
Десь на віддалі почувся свист.
– Що ж, годі пустощів, – сказав містер Томас Марвел.
Пагорб навсібіч був безлюдний; дорога з її мілкими канавами і білими придорожніми стовпами простягалась рівною і безлюдною смугою на північ і південь, і за винятком чайки вгорі, блакитне небо було також чистим.
– Слово честі,– мовив містер Томас Марвел, натягаючи знову куртку на плечі.– Це все через пияцтво! Я мав би здогадатися.
– Це не через пияцтво, – сказав Голос. – Тільки не лякайтесь.
– Ох! – вигукнув містер Марвел і побілів. – Це через пияцтво! – тихо повторили його губи. Він і далі витріщався, повільно обертаючись. – Я міг би заприсягтися, що чув голос, – прошепотів він.
– Звісно, ви його чули.
– Ну ось, знову, – зронив містер Марвел, заплющивши очі і трагічним жестом ухопившись за голову. Несподівано хтось узяв його за комір і сильно струснув, після чого йому взагалі було важко отямитись.
– Не будьте дурнем, – сказав Голос.
– Здається, я з’їхав з глузду, – промовив містер Марвел. – Це недобре. Це все через те, що я так турбувався через оті кляті черевики. Або я з’їхав з глузду, або це все духи.
– Ні те, ні те, – сказав Голос. – Слухайте!
– Бовдур, – знову бовкнув містер Марвел.
– Одну хвилину, – сказав Голос проникливо, намагаючись тримати себе в руках.
– Ну? – запитав містер Томас Марвел, з подивом відчувши, ніби чийсь палець штовхнув його в груди.
– Ви гадаєте, що я – просто виплід вашої уяви? Просто виплід уяви?
– А чим іще ви можете бути? – запитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.
– Пречудово, – сказав із полегшенням Голос. – Тоді я почну кидати у вас камінці, аж поки ви не зміните свою думку.
– Але ж де ви?
Голос не відповів. У повітрі почулося дзижчання – і камінь ледве не поцілив містера Марвела в плече. Містер Марвел, обернувшись, побачив, як щось підняло камінь у повітря; пролетівши заплутаний шлях, той на мить завис біля містера Марвела, а потім швидко й непомітно впав йому біля ніг. Марвел був занадто вражений, щоб ухилитись від удару. Камінь зрикошетив од босої ноги і полетів у канаву. Містер Томас Марвел відстрибнув на крок і голосно зойкнув. Потім він кинувся бігти, перечепився через невидиму перешкоду і, перекинувшись через голову, приземлився навприсядки.
– А тепер, – сказав Голос, коли третій камінь злетів угору і повис у повітрі над волоцюгою, – я й далі виплід уяви?
Містер Марвел спробував звестися на ноги, але його знову штовхнули на землю. Приблизно хвилину він спокійно лежав.
– Якщо ви і далі відбиватиметеся, – сказав Голос, – я жбурну камінь вам у голову.
– Чудово… – зронив містер Томас Марвел, підвівшись і потираючи поранений палець на нозі, і зафіксував погляд на третьому снаряді.– Я не розумію цього. Камінці самі себе жбурляють, розмовляють. Досить. Щезніть. Я більше не можу.
Третій камінь упав.
– Усе дуже просто, – сказав Голос. – Я – невидимий.
– Такого я ще не чув, – озвався містер Марвел, важко дихаючи від болю. – Де ви ховаєтесь – і як вам це вдається, – я не розумію. Ваша взяла.
– Та все просто, – мовив Голос. – Я – невидимий. Ось що я хочу, щоб ви зрозуміли.
– Будь-хто може це зрозуміти. Не потрібно бути таким нервовим і нетерплячим, містере. А тепер скажіть мені, як ви так ховаєтесь?
– Я – невидимий. Це головне. І я хочу, щоб ви зрозуміли, що…
– Скажіть хоч, де ви? – перебив містер Марвел.
– Тут! За шість ярдів од вас.
– Та ну, годі! Я ж не сліпий. Ви ще скажіть, що ви з повітря. Я не якийсь там неосвічений волоцюга…
– Так, я… з повітря. Ви дивитесь крізь мене.
– Що! Й у вас усередині нема нічого? Vox et[4]… і ще що?.. бурмотіння. І це все?
– Я звичайна людина… яка має тіло, мусить їсти й пити, потребує і одягу також… Але я невидимий. Бачите? Невидимий. Усе дуже просто. Невидимий.
– Що, насправді?
– Так, насправді.
– Дайте мені свою руку, – сказав Марвел, – звісно, якщо ви справжній. Так я зможу бодай щось відчути… Ой! Навіщо ж так сильно стискати! Я аж підстрибнув!
Пальцями вільної руки він помацав долоню, що охопила його зап’ясток, потім боязко піднявся по руці, поплескав м’язисті груди і дослідив бородате обличчя. На виду в нього був написаний безмежний подив.
– Це просто приголомшливо! – сказав він. – Це навіть краще, ніж бійка півнів! Дивовижно!.. Я навіть можу побачити крізь вас кролика, що за півмилі звідси! А вас анітрохи не видно… окрім…
Він старанно дослідив порожній простір.
– Ви раптом не їли хліба з сиром? – запитав він, тримаючи невидиму руку.
– Ви маєте рацію, і мій організм іще не повністю засвоїв їжу.
– Ага! – мовив містер Марвел. – Усе-таки ви – щось на зразок привиду.
– Певна річ, і це все не настільки дивно, як ви вважаєте.
– Для моєї скромної особи це досить дивно, – сказав містер Томас Марвел. – Як вам це вдалося? Як ви це зробили?
– Це занадто довга історія. І крім того…
– Послухайте, чесно кажучи, мені важко збагнути всю цю справу… – мовив містер Марвел.
– Зараз просто хочу сказати, що мені потрібна допомога. Обставини спонукають мене… я натрапив на вас несподівано. Я блукав, оскаженівши від гніву, голий і безсилий. Я навіть міг убити. Але я побачив вас…
– О Господи! – сказав містер Марвел.
– Я був позаду вас… вагався, чи варто мені наближатись, уже пішов далі…
Вираз обличчя містера Марвела був дуже промовистий.
– …а тоді зупинився. «Чи не такий він самий вигнанець, як і я? – подумав я. – Це саме та людина, яка мені потрібна». Отож я повернувся і підійшов до вас… до вас. І…
– О Господи! – повторив містер Марвел. – Я вже весь схвильований. Чи можу я запитати… Як це – бути отаким? І яка саме допомога вам потрібна?.. Невидимий!
– Я хочу, щоб ви допомогли мені дістати одяг… і притулок… а потім усе інше. В мене вже давно цього не було. Якщо ви цього не зробите… о ні! Адже ви зробите… ви повинні.
– Послухайте, – сказав містер Марвел. – Я занадто вражений. Не чіпайте мене. Зачекайте, не поспішайте так. Мені потрібно заспокоїтись. І ви ледве не розбили мені палець. Це все так безглуздо. Безлюдні пагорби, чисте небо. Й, окрім лона природи, нічого видимого на декілька миль. І раптом чути голос. Голос із небес! І каміння! І кулак… О Боже!
– Зосередься, – сказав Голос, – оскільки вам потрібно здійснити справу, яку я для вас визначив.
Містер Марвел роздув щоки і витріщив очі.
– Я обрав вас, – сказав Голос. – Ви єдиний, окрім пари бовдурів у містечку, хто знає, що існує така річ, як невидима людина. Ви повинні стати моїм помічником. Допоможіть мені… і я робитиму для вас неймовірні речі. Невидима людина – велика сила.
Він затнувся на мить і гучно чхнув.
– Але якщо ви мене зрадите, – мовив він, – якщо не зможете зробити так, як я вам скажу…
Він зробив паузу і щосили поплескав містера Марвела по плечу. Тільки-но він його торкнувся, містер Марвел заскавучав від жаху.
– Я не хочу вас зраджувати, – сказав він, обережно відійшовши вбік, подалі від пальців Невидимця. – Навіть не думайте про таке. Все, що я хочу зробити, це допомогти вам… просто скажіть, що мені потрібно зробити. (О Боже!) Я зроблю все, що ви забажаєте.
Розділ Х
Після першого нападу паніки мешканці Айпінга почали сперечатися. Несподівано з’явився скептицизм, досить нервовий скептицизм, котрий майже не мав підстав, але все-таки це був скептицизм. Адже набагато простіше не вірити в Невидимця; а тих, хто дійсно бачив, як він розчинився в повітрі, або хто відчув силу його руки, можна було перерахувати на пальцях двох рук. І серед цих очевидців тепер бракувало містера Веджерса, котрий неприступно усамітнився за засувами та ґратами власного будинку. А Джеферс і далі лежав непритомний у вітальні «Карети й коней».
Дивні й визначні ідеї, що виходять за межі нашого знання, часто мають менший вплив на людей, ніж незначні, однак реаль ні міркування. Айпінг веселився, скрізь майоріли прапори, і всі були одягнені по-святковому. Ще місяць тому всі з нетерпінням чекали Духова дня – понеділка по Трійці. По обіді навіть ті, хто вірив у Невидимця, невпевнено продовжили свої маленькі розваги, припускаючи, що він повністю зник; скептики сприймали все просто як жарт. Отож і скептики, і ті, хто в Невидимця вірив, увесь день чудово розважалися.
На луці Гейсмена весело проводили час: у наметі місіс Бантинг з іншими жінками готували чай, а надворі школярі недільної школи змагалися з бігу та грали в ігри під галасливим керівництвом священика, міс Кас і міс Секбат. Понад усякий сумнів, відчувалась легка тривога, але більшість людей вміли її приховувати, хай які мали сумніви. На зелених схилах натягнули канат, по якому можна було стрімголов злетіти вниз на мішок із сіном, що подобалося підліткам не менше, ніж гойдалки та жбурляння кокосів. Тут було і місце для гуляння, і приставлений до невеликої каруселі паровий оргáн, що наповнював повітря пікантним ароматом олії, так само як і пікантною музикою. Члени місцевого клубу, котрі зранку ходили до церкви, виблискували рожевими й зеленими значками, а деякі веселуни навіть прикрасили свої капелюхи блискучими стрічками. Старого Флетчера, який дотримувався суворих поглядів на традиції святкування, можна було побачити крізь кущі жасмину попід вікном або крізь відчинені двері (як вам зручніше було дивитись) – він граційно балансував на дошці, що стояла на двох стільцях, і білив стелю у вітальні.
Близько четвертої в містечко ввійшов незнайомець, що прямував від пагорбів. Він був приземкуватим і огрядним, у неймовірно потертому капелюсі. Коли він з’явився, можна було помітити, що він страшенно засапався. Його щоки поперемінно опадали і надувалися, він важко зітхав. Рябе обличчя виказувало занепокоєння, а ентузіазм мав присмак невдоволення. За церквою він повернув за ріг і попрямував до «Карети й коней». Одним із тих, хто його запам’ятав, був старий Флетчер, котрий був настільки приголомшений дивним, тривожним виразом у нього на обличчі, що, роздивляючись незнайомця, дозволив вапняному розчину затекти собі в рукав куртки.
Власник кокосового стрільбища бачив, як цей незнайомець балакав сам до себе, і містер Гакстер зауважив те саме. Чоловік зупинився на порозі заїжджого двору і, за словами містера Гакстера, витерпів сувору внутрішню боротьбу, перш ніж змусити себе ввійти в будинок. Зрештою він піднявся сходами, і містер Гакстер побачив, як він звернув ліворуч і відчинив двері вітальні. Містер Гакстер почув у кімнаті та в буфеті голоси, які запевняли, що чоловік помилився:
– Ця кімната не здається! – крикнув Гол, і незнайомець, незграбно зачинивши вхідні двері, пішов у буфет.
За п’ять хвилин він знову показався, задоволено витираючи рукою губи, що до певної міри вразило містера Гакстера. Якусь мить незнайомець стояв, роздивляючись його, а потім містер Гакстер помітив, як він крадькома пішов до воріт, що вели у двір, – і тут відчинилося вікно у вітальні. Трохи повагавшись, незнайомець притулився до одного зі стовпів, вийняв коротку глиняну люльку і приготувався натовкти її тютюном. Поки він це робив, у нього тремтіли пальці. Він незграбно підпалив люльку і, склавши руки, спокійно курив, вдаючи, ніби йому все байдуже, чому аж ніяк не відповідали меткі погляди, котрі він час від часу кидав у двір.
За всім цим містер Гакстер спостерігав крізь вікно крамниці з-поза тютюнових жерстянок, і незвичність поведінки чоловіка спонукала його продовжувати свої спостереження.
Незабаром незнайомець різко випростався і запхав люльку в кишеню. Потім він зник десь на подвір’ї. Відразу після цього містер Гакстер, збагнувши, що він є свідком дрібної крадіжки, перестрибнув через шинквас і вибіг на дорогу, щоб перехопити злодія. Тільки-но він це зробив, знову з’явився містер Марвел у перекошеному капелюсі, з великим пакунком, загорненим у блакитну скатертину, в одній руці, і трьома записниками (як стало відомо пізніше, перев’язаними підтяжками священика) в другій. Щойно він побачив Гакстера, як уражено зойкнув і, різко повернувши ліворуч, кинувся навтьоки.
– Злодюго, стій! – заволав Гакстер і метнувся за ним. Порив містера Гакстера був палким, але коротким. Він угледів, як чоловік просто перед його носом жваво побіг за ріг церкви, а далі вгору на пагорби. А на другому боці вулиці він побачив святкові прапори й торжества, і тільки одна людина чи двоє здивовано озирнулись. Він знову закричав: «Стій!» Та заледве пробіг десять кроків, як щось незбагненне вхопило його за гомілку, і він більше не біг, а полетів у повітрі. Раптом перед очима він побачив землю. Здалося, весь світ перетворився на мільйон круглих світлових цяток, і подальші події його більше не цікавили.
Розділ ХІ
Для того, аби ясно зрозуміти, що все-таки сталось у готелі, необхідно пригадати момент, коли містер Марвел уперше з’явився перед вікном містера Гакстера.
Саме в ту мить містер Кас і містер Бантинг були у вітальні. Вони серйозно розслідували ранкові події і з дозволу містера Гола обстежували пожитки Невидимця. Джеферс частково оклигав після свого падіння і, на пораду своїх співчутливих друзів, пішов додому. Місіс Гол винесла розкиданий одяг незнайомця і прибрала в кімнаті. На столі під вікном, де незнайомець звик працювати, Кас одразу знайшов три великі нотатники з написом «Щоденник».
– Щоденник! – вигукнув Кас, поклавши всі три записники на стіл. – Принаймні тепер ми бодай щось дізнаємося.
Священик стояв, опершись руками на стіл.
– Щоденник, – повторив Кас і, сідаючи, підпер третій том двома іншими і розгорнув його. – Гм… на першій сторінці ніякої назви. От халепа!.. шифр. І цифри.
Священик обійшов стіл і зазирнув йому через плече.
З розчарованим обличчям Кас перегортав сторінки.
– Боже мій! Це суцільний шифр, Бантингу.
– І ніяких діаграм? – запитав містер Бантинг. – І жодних ілюстрацій, котрі бодай щось би прояснили…
– Погляньте самі,– сказав містер Кас. – Якісь математичні розрахунки, і щось написано російською чи якоюсь іншою мовою (якщо судити з літер), а ось і грецька. Ну, з грецькою, гадаю, у вас проблем не буде…
– Певна річ, – сказав містер Бантинг, діставши окуляри і протираючи їх; він почувався ніяково, оскільки в голові в нього майже не залишилося грецької, якою можна було б похвастатися. – Так… це грецька, понад усякий сумнів, і вона може дещо роз’яснити.
– Я знайду вам місце.
– Ліпше я спершу прогляну всі томи, – сказав містер Бантинг, досі протираючи окуляри. – Спочатку потрібно отримати загальне враження, Касе, і тільки потому можна починати шукати ключі.
Він кашлянув, обережно вдягнув окуляри, знову кашлянув – і щиро побажав, аби трапилося щось, що запобігло б неминучому викриттю. Потім він неквапливо взяв записник, котрий йому передав Кас. А далі справді щось трапилось.
Нагло відчинилися двері.
Обидва чоловіки здригнулися, озирнулись – і полегшено зітхнули, побачивши рябе обличчя під фетровим циліндром.
– Це шинок? – запитало обличчя і здивовано зупинилось.
– Ні,– в один голос відповіли обидва чоловіки.
– На тому боці, чоловіче, – сказав містер Бантинг.
– І будь ласка, зачиніть двері,– гукнув містер Кас дратівливо.
– Добре, – промовив незваний гість, як здалось, набагато тихішим голосом – і на диво не таким хрипким, яким було поставлене перше запитання.
– І справді добре, – сказав незваний гість першим голосом. – З дороги! – і він зник, зачинивши по собі двері.
– Здається, моряк, – зауважив містер Бантинг. – Вони кумедні хлопці. «З дороги!» І справді. Морський термін, певно, котрий означає, що йому потрібно вийти з кімнати, я так гадаю.
– Мабуть, ви маєте рацію, – кивнув Кас. – Нерви у мене сьогодні цілком розхитані. Я аж підстрибнув, коли двері отак відчинились.
Містер Бантинг посміхнувся, ніби сам він не підстрибнув.
– А зараз, – сказав він, зітхнувши, – назад до записників.
Тільки-но він це сказав, хтось зневажливо пирхнув.
– Незаперечною є одна річ, – мовив Бантинг, присунувши свій стілець до стільця Каса. – За останні дні в Айпінгу, понад усякий сумнів, трапилися дуже дивні речі… дуже дивні. І я, певна річ, не вірю в цю безглузду історію про невидимість…
– Це неймовірно, – сказав Кас, – неймовірно. Але факт залишається фактом… Я впевнений, що бачив його рукав…
– Ви точно впевнені, що бачили? Візьмімо, наприклад, дзеркало… галюцинації виникають дуже легко. Якщо вам коли-небудь траплявся вправний фокусник…
– Не буду вас знову переконувати, – сказав Кас. – Ми вже все з’ясували, Бантингу. А зараз ліпше повернімося до цих трьох нотатників… Ага! Ось тут дещо, здається, написане грецькою мовою! Це безперечно грецькі літери.
Він тицьнув на середину сторінки. Містер Бантинг злегка почервонів і схилився нижче над щоденником – вочевидь, окуляри мало допомагали. Несподівано він відчув на потилиці щось дуже дивне. Він спробував підвести голову – і наразився на стійкий опір. Відчувався дивний тиск, ніби важка міцна рука здушила йому шию, і Бантинг несамохіть нахилився підборіддям до самого столу.
– Не ворушіться, нікчеми, – прошепотів Голос, – або я розтрощу вам обом голови!
Містер Бантинг поглянув на обличчя Каса, яке опинилося зовсім близько від його власного, і побачив налякане віддзеркалення свого болісного подиву.
– Вибачте, що тримаю вас отак грубо, – сказав Голос, – але інакше не можна… І коли це ви навчилися пхати носа в нотатки дослідника? – запитав Голос, і два підборіддя одночасно вдарились об стіл, а два ряди зубів клацнули. – І коли це ви навчилися вдиратись у приватну кімнату людини, що зазнала лиха? – і удар повторився. – Куди вони поділи мій одяг?.. Послухайте, – сказав Голос. – Вікна замкнені, і я вийняв ключ із дверей. Я дужий чоловік, ще й невидимий, а крім того, у мене зручна коцюба. Без найменшого сумніву, я б міг вас обох убити і цілком легко втекти, коли б тільки цього захотів… ви це усвідомлюєте? Дуже добре. Якщо я вас відпущу, ви пообіцяєте не утнути дурниць, а натомість робити те, що я вам скажу?
Священик і лікар поглянули один на одного, і лікар скривився.
– Так, – сказав містер Бантинг, і лікар повторив за ним. Після цього тиск на шиї послабився, і лікар зі священиком випростались, обидва дуже червоні з обличчя, й почали розминати шиї.
– Будь ласка, залишайтеся на своїх місцях, – сказав Невидимець. – Коцюба, як бачите, тут… Коли я ввійшов до кімнати, – вів далі Невидимець, по черзі піднісши коцюбу до кінчика носа обох гостей, – то не очікував когось тут зустріти; зате очікував знайти, окрім своїх записників, свій одяг. І де він? Ні… не вставайте. Я бачу, його тут немає. Розумієте, якщо вдень достатньо тепло для того, щоб бігати голим, то вночі вже досить прохолодно. І тому мені потрібен одяг… і деякі інші речі; а ще мені потрібні ці три записники.
Розділ ХІІ
Саме на цьому етапі розповідь змушена знову перерватися з певної неприємної причини, що незабаром проясниться. Поки у вітальні відбувались усі ці події та поки містер Гакстер спостерігав, як містер Марвел навпроти воріт курить люльку, неподалік були ще й містер Гол і Тедді Генфрі, які у стані дивного збентеження обговорювали тему номер один в Айпінгу.
Несподівано з-за дверей вітальні долинув сильний глухий звук, пронизливий крик, а потім… тиша.
– Ге-ей! – покликав Тедді Генфрі.
– Ге-ей! – гукнув містер Гол з-за стійки буфету.
До містера Гол зазвичай усе доходило повільно, але напевне.
– Там щось не так, – сказав він і, обійшовши стійку, попрямував до дверей вітальні.
Вони двоє наблизилися до дверей із напруженими обличчями та пильністю в очах.
– Щось не так, – мовив Гол, і Генфрі кивнув на згоду. Подув неприємного хімічного аромату огорнув їх, і почулася тиха розмова, дуже швидка і приглушена.
– У вас там усе гаразд? – запитав Гол, легенько постукавши.
Тиха розмова раптово обірвалась, однак тиша була недовгою – її скоро порушили: спочатку зачувся шепіт, а потім пролунав пронизливий крик: «Ні! Ні, ти не посмієш!» Далі – різкий рух, хтось перекинув стілець, почулася коротка боротьба. І знову тиша.
– Що за чортівня? – вигукнув Генфрі sotto voce.[5]
– У вас там усе гаразд? – перепитав містер Гол суворішим тоном.
Священика на диво уривчасто відповів:
– Усе цілком гаразд. Будь ласка, не заважайте.
– Дивно, – сказав містер Генфрі.
– Дивно, – підтвердив містер Гол.
– Каже: «Не заважайте», – мовив Генфрі.
– Я чув, – відгукнувся Гол.
– Хтось чхає,– сказав Генфрі.
Вони продовжували дослухатися. Розмова була квапливою і приглушеною. «Я не можу, – говорив містер Бантинг, підвищуючи голос. – Я вам кажу, пане, я цього не зроблю».
– Що це таке? – запитав Генфрі.
– Каже, що він цього не зробить, – мовив Гол. – Це він нам – чи кому?
«Ганебно!» – долинув голос містера Бантинга з кімнати.
– «Ганебно», – повторив містер Генфрі.– Прозвучало… досить чітко.
– А зараз хто говорить? – запитав Генфрі.
– Здається, містер Кас, – сказав Гол. – Ви щось можете розібрати?
Тиша. Звуки в кімнаті стали невиразними і тривожними.
– Звук, ніби хтось відкинув скатертину, – сказав Гол.
У буфеті з’явилася місіс Гол. Гол жестами показав їй, що слід мовчати, і покликав до себе. В місіс Гол це викликало властивий жінці опір.
– Що ви там підслуховуєте, Голе? – запитала вона. – Тобі більше нема чого робити, та ще й у такий метушливий день?
Гол жестами й мімікою намагався описати ситуацію, як у німому шоу, але місіс Гол була вперта. Вона ще підвищила голос. Отож Гол і Генфрі, занепавши духом, навшпиньках повернулись у буфет, жестами намагаючись усе пояснити.
Спочатку вона відмовлялась вірити у те, що їм удалося підслухати. Потім наполягла, щоб Гол помовчав, доки Генфрі розповість їй свою версію. Вона була схильна вважати всю справу нісенітницею… Можливо, у вітальні просто пересували меблі!
– Я чув, як він казав «ганебно»; оце я точно чув, – промовив Гол.
– І я чув, місіс Гол, – сказав Генфрі.
– Так чи інак… – почала місіс Гол.
– Тс-с-с! – приклав палець до вуст містер Тедді Генфрі.– Чуєте, вікно?
– Яке ще вікно? – запитала місіс Гол.
– У вітальні,– сказав Генфрі.
Всі уважно дослухалися. Застиглий погляд місіс Гол, спрямований просто себе, бачив і водночас не бачив блискучу овальну шибку готельних дверей, за ними – дорогу, білу і людну, і фасад крамниці Гакстера, що облуплювався на червневому сонці. Раптово двері крамниці відчинились, і вийшов сам Гакстер із широко розплющеними від хвилювання очима. Він завзято жестикулював.
– Гей! – вигукнув Гакстер. – Злодюго, стій! – і він побіг навскіс до воріт на подвір’я і зник з очей.
У ту ж таки мить з вітальні долинув галас і такий звук, ніби зачинили вікно.
Гол, Генфрі й усі, хто був у буфеті, стрімголов хлинули на вулицю. Вони побачили, як хтось шмигнув за ріг у напрямку дороги і як містер Гакстер виконав складний стрибок у повітрі, приземлившись на землю долілиць. Люди на вулиці були вражені; хтось одразу підбіг до нього.
Містер Гакстер лежав непритомний. Генфрі зупинився, щоб це з’ясувати, але Гол і два помічники з буфету одразу кинулися за ріг, щось незв’язно вигукуючи, і встигли побачити, як містер Марвел зник за рогом церковної стіни. Вони дійшли неймовірного висновку: це був Невидимець, котрий зненацька став видимим, – і побігли вузькою дорогою навздогін за ним. Але не встиг Гол подолати і десятьох ярдів, як голосно зойкнув від подиву і стрімголов відлетів убік, учепившись в одного з помічників і поваливши його на землю. Це було схоже на атаку на футбольному полі. Другий помічник обернувся, витріщився і, збагнувши, що Гол просто спіткнувся, продовжив переслідування – але за мить йому, як і Гакстеру, підставили підніжку. А далі, щойно перший помічник звівся на ноги, він отримав збоку такий стусан, що звалив би і буйвола.
Тільки-но він знову упав, з пагорбів, де відбувалося святкування, хлинули люди й незабаром оточили всіх учасників переслідування. Першим з’явився власник кокосового стрільбища, дужий чоловік у блакитному светрі. Він здивувався, побачивши стежку порожньою – за винятком трьох чоловіків, яких мов розкидало по землі. А потім із його власною ногою щось трапилось – і він гепнувся долілиць і відкотився убік, підбивши під коліна і свого брата, і приятеля, які стрімголов бігли за ним. А за цих двох перечепились і решта занадто квапливих пішоходів, миттю попадали навколішки, повалилися на землю й почали лаятися.
– Годі жартів зі мною, – відтяв містер Томас Марвел, швидко зводячись на рівні ноги. – Де ж ви? Налякаєшся тут, авжеж!
– Не лякайтеся, – повторив Голос.
– Зараз ви самі злякаєтесь, дурнику, – сказав містер Томас Марвел. – Де ж ви? Я хочу на вас поглянути…
По паузі містер Томас Марвел запитав:
– Можливо, ви поховані?
Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв босоногий і вражений, куртка майже сповзла з плечей.
Десь на віддалі почувся свист.
– Що ж, годі пустощів, – сказав містер Томас Марвел.
Пагорб навсібіч був безлюдний; дорога з її мілкими канавами і білими придорожніми стовпами простягалась рівною і безлюдною смугою на північ і південь, і за винятком чайки вгорі, блакитне небо було також чистим.
– Слово честі,– мовив містер Томас Марвел, натягаючи знову куртку на плечі.– Це все через пияцтво! Я мав би здогадатися.
– Це не через пияцтво, – сказав Голос. – Тільки не лякайтесь.
– Ох! – вигукнув містер Марвел і побілів. – Це через пияцтво! – тихо повторили його губи. Він і далі витріщався, повільно обертаючись. – Я міг би заприсягтися, що чув голос, – прошепотів він.
– Звісно, ви його чули.
– Ну ось, знову, – зронив містер Марвел, заплющивши очі і трагічним жестом ухопившись за голову. Несподівано хтось узяв його за комір і сильно струснув, після чого йому взагалі було важко отямитись.
– Не будьте дурнем, – сказав Голос.
– Здається, я з’їхав з глузду, – промовив містер Марвел. – Це недобре. Це все через те, що я так турбувався через оті кляті черевики. Або я з’їхав з глузду, або це все духи.
– Ні те, ні те, – сказав Голос. – Слухайте!
– Бовдур, – знову бовкнув містер Марвел.
– Одну хвилину, – сказав Голос проникливо, намагаючись тримати себе в руках.
– Ну? – запитав містер Томас Марвел, з подивом відчувши, ніби чийсь палець штовхнув його в груди.
– Ви гадаєте, що я – просто виплід вашої уяви? Просто виплід уяви?
– А чим іще ви можете бути? – запитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.
– Пречудово, – сказав із полегшенням Голос. – Тоді я почну кидати у вас камінці, аж поки ви не зміните свою думку.
– Але ж де ви?
Голос не відповів. У повітрі почулося дзижчання – і камінь ледве не поцілив містера Марвела в плече. Містер Марвел, обернувшись, побачив, як щось підняло камінь у повітря; пролетівши заплутаний шлях, той на мить завис біля містера Марвела, а потім швидко й непомітно впав йому біля ніг. Марвел був занадто вражений, щоб ухилитись від удару. Камінь зрикошетив од босої ноги і полетів у канаву. Містер Томас Марвел відстрибнув на крок і голосно зойкнув. Потім він кинувся бігти, перечепився через невидиму перешкоду і, перекинувшись через голову, приземлився навприсядки.
– А тепер, – сказав Голос, коли третій камінь злетів угору і повис у повітрі над волоцюгою, – я й далі виплід уяви?
Містер Марвел спробував звестися на ноги, але його знову штовхнули на землю. Приблизно хвилину він спокійно лежав.
– Якщо ви і далі відбиватиметеся, – сказав Голос, – я жбурну камінь вам у голову.
– Чудово… – зронив містер Томас Марвел, підвівшись і потираючи поранений палець на нозі, і зафіксував погляд на третьому снаряді.– Я не розумію цього. Камінці самі себе жбурляють, розмовляють. Досить. Щезніть. Я більше не можу.
Третій камінь упав.
– Усе дуже просто, – сказав Голос. – Я – невидимий.
– Такого я ще не чув, – озвався містер Марвел, важко дихаючи від болю. – Де ви ховаєтесь – і як вам це вдається, – я не розумію. Ваша взяла.
– Та все просто, – мовив Голос. – Я – невидимий. Ось що я хочу, щоб ви зрозуміли.
– Будь-хто може це зрозуміти. Не потрібно бути таким нервовим і нетерплячим, містере. А тепер скажіть мені, як ви так ховаєтесь?
– Я – невидимий. Це головне. І я хочу, щоб ви зрозуміли, що…
– Скажіть хоч, де ви? – перебив містер Марвел.
– Тут! За шість ярдів од вас.
– Та ну, годі! Я ж не сліпий. Ви ще скажіть, що ви з повітря. Я не якийсь там неосвічений волоцюга…
– Так, я… з повітря. Ви дивитесь крізь мене.
– Що! Й у вас усередині нема нічого? Vox et[4]… і ще що?.. бурмотіння. І це все?
– Я звичайна людина… яка має тіло, мусить їсти й пити, потребує і одягу також… Але я невидимий. Бачите? Невидимий. Усе дуже просто. Невидимий.
– Що, насправді?
– Так, насправді.
– Дайте мені свою руку, – сказав Марвел, – звісно, якщо ви справжній. Так я зможу бодай щось відчути… Ой! Навіщо ж так сильно стискати! Я аж підстрибнув!
Пальцями вільної руки він помацав долоню, що охопила його зап’ясток, потім боязко піднявся по руці, поплескав м’язисті груди і дослідив бородате обличчя. На виду в нього був написаний безмежний подив.
– Це просто приголомшливо! – сказав він. – Це навіть краще, ніж бійка півнів! Дивовижно!.. Я навіть можу побачити крізь вас кролика, що за півмилі звідси! А вас анітрохи не видно… окрім…
Він старанно дослідив порожній простір.
– Ви раптом не їли хліба з сиром? – запитав він, тримаючи невидиму руку.
– Ви маєте рацію, і мій організм іще не повністю засвоїв їжу.
– Ага! – мовив містер Марвел. – Усе-таки ви – щось на зразок привиду.
– Певна річ, і це все не настільки дивно, як ви вважаєте.
– Для моєї скромної особи це досить дивно, – сказав містер Томас Марвел. – Як вам це вдалося? Як ви це зробили?
– Це занадто довга історія. І крім того…
– Послухайте, чесно кажучи, мені важко збагнути всю цю справу… – мовив містер Марвел.
– Зараз просто хочу сказати, що мені потрібна допомога. Обставини спонукають мене… я натрапив на вас несподівано. Я блукав, оскаженівши від гніву, голий і безсилий. Я навіть міг убити. Але я побачив вас…
– О Господи! – сказав містер Марвел.
– Я був позаду вас… вагався, чи варто мені наближатись, уже пішов далі…
Вираз обличчя містера Марвела був дуже промовистий.
– …а тоді зупинився. «Чи не такий він самий вигнанець, як і я? – подумав я. – Це саме та людина, яка мені потрібна». Отож я повернувся і підійшов до вас… до вас. І…
– О Господи! – повторив містер Марвел. – Я вже весь схвильований. Чи можу я запитати… Як це – бути отаким? І яка саме допомога вам потрібна?.. Невидимий!
– Я хочу, щоб ви допомогли мені дістати одяг… і притулок… а потім усе інше. В мене вже давно цього не було. Якщо ви цього не зробите… о ні! Адже ви зробите… ви повинні.
– Послухайте, – сказав містер Марвел. – Я занадто вражений. Не чіпайте мене. Зачекайте, не поспішайте так. Мені потрібно заспокоїтись. І ви ледве не розбили мені палець. Це все так безглуздо. Безлюдні пагорби, чисте небо. Й, окрім лона природи, нічого видимого на декілька миль. І раптом чути голос. Голос із небес! І каміння! І кулак… О Боже!
– Зосередься, – сказав Голос, – оскільки вам потрібно здійснити справу, яку я для вас визначив.
Містер Марвел роздув щоки і витріщив очі.
– Я обрав вас, – сказав Голос. – Ви єдиний, окрім пари бовдурів у містечку, хто знає, що існує така річ, як невидима людина. Ви повинні стати моїм помічником. Допоможіть мені… і я робитиму для вас неймовірні речі. Невидима людина – велика сила.
Він затнувся на мить і гучно чхнув.
– Але якщо ви мене зрадите, – мовив він, – якщо не зможете зробити так, як я вам скажу…
Він зробив паузу і щосили поплескав містера Марвела по плечу. Тільки-но він його торкнувся, містер Марвел заскавучав від жаху.
– Я не хочу вас зраджувати, – сказав він, обережно відійшовши вбік, подалі від пальців Невидимця. – Навіть не думайте про таке. Все, що я хочу зробити, це допомогти вам… просто скажіть, що мені потрібно зробити. (О Боже!) Я зроблю все, що ви забажаєте.
Розділ Х
Візит містера Марвела в Айпінг
Після першого нападу паніки мешканці Айпінга почали сперечатися. Несподівано з’явився скептицизм, досить нервовий скептицизм, котрий майже не мав підстав, але все-таки це був скептицизм. Адже набагато простіше не вірити в Невидимця; а тих, хто дійсно бачив, як він розчинився в повітрі, або хто відчув силу його руки, можна було перерахувати на пальцях двох рук. І серед цих очевидців тепер бракувало містера Веджерса, котрий неприступно усамітнився за засувами та ґратами власного будинку. А Джеферс і далі лежав непритомний у вітальні «Карети й коней».
Дивні й визначні ідеї, що виходять за межі нашого знання, часто мають менший вплив на людей, ніж незначні, однак реаль ні міркування. Айпінг веселився, скрізь майоріли прапори, і всі були одягнені по-святковому. Ще місяць тому всі з нетерпінням чекали Духова дня – понеділка по Трійці. По обіді навіть ті, хто вірив у Невидимця, невпевнено продовжили свої маленькі розваги, припускаючи, що він повністю зник; скептики сприймали все просто як жарт. Отож і скептики, і ті, хто в Невидимця вірив, увесь день чудово розважалися.
На луці Гейсмена весело проводили час: у наметі місіс Бантинг з іншими жінками готували чай, а надворі школярі недільної школи змагалися з бігу та грали в ігри під галасливим керівництвом священика, міс Кас і міс Секбат. Понад усякий сумнів, відчувалась легка тривога, але більшість людей вміли її приховувати, хай які мали сумніви. На зелених схилах натягнули канат, по якому можна було стрімголов злетіти вниз на мішок із сіном, що подобалося підліткам не менше, ніж гойдалки та жбурляння кокосів. Тут було і місце для гуляння, і приставлений до невеликої каруселі паровий оргáн, що наповнював повітря пікантним ароматом олії, так само як і пікантною музикою. Члени місцевого клубу, котрі зранку ходили до церкви, виблискували рожевими й зеленими значками, а деякі веселуни навіть прикрасили свої капелюхи блискучими стрічками. Старого Флетчера, який дотримувався суворих поглядів на традиції святкування, можна було побачити крізь кущі жасмину попід вікном або крізь відчинені двері (як вам зручніше було дивитись) – він граційно балансував на дошці, що стояла на двох стільцях, і білив стелю у вітальні.
Близько четвертої в містечко ввійшов незнайомець, що прямував від пагорбів. Він був приземкуватим і огрядним, у неймовірно потертому капелюсі. Коли він з’явився, можна було помітити, що він страшенно засапався. Його щоки поперемінно опадали і надувалися, він важко зітхав. Рябе обличчя виказувало занепокоєння, а ентузіазм мав присмак невдоволення. За церквою він повернув за ріг і попрямував до «Карети й коней». Одним із тих, хто його запам’ятав, був старий Флетчер, котрий був настільки приголомшений дивним, тривожним виразом у нього на обличчі, що, роздивляючись незнайомця, дозволив вапняному розчину затекти собі в рукав куртки.
Власник кокосового стрільбища бачив, як цей незнайомець балакав сам до себе, і містер Гакстер зауважив те саме. Чоловік зупинився на порозі заїжджого двору і, за словами містера Гакстера, витерпів сувору внутрішню боротьбу, перш ніж змусити себе ввійти в будинок. Зрештою він піднявся сходами, і містер Гакстер побачив, як він звернув ліворуч і відчинив двері вітальні. Містер Гакстер почув у кімнаті та в буфеті голоси, які запевняли, що чоловік помилився:
– Ця кімната не здається! – крикнув Гол, і незнайомець, незграбно зачинивши вхідні двері, пішов у буфет.
За п’ять хвилин він знову показався, задоволено витираючи рукою губи, що до певної міри вразило містера Гакстера. Якусь мить незнайомець стояв, роздивляючись його, а потім містер Гакстер помітив, як він крадькома пішов до воріт, що вели у двір, – і тут відчинилося вікно у вітальні. Трохи повагавшись, незнайомець притулився до одного зі стовпів, вийняв коротку глиняну люльку і приготувався натовкти її тютюном. Поки він це робив, у нього тремтіли пальці. Він незграбно підпалив люльку і, склавши руки, спокійно курив, вдаючи, ніби йому все байдуже, чому аж ніяк не відповідали меткі погляди, котрі він час від часу кидав у двір.
За всім цим містер Гакстер спостерігав крізь вікно крамниці з-поза тютюнових жерстянок, і незвичність поведінки чоловіка спонукала його продовжувати свої спостереження.
Незабаром незнайомець різко випростався і запхав люльку в кишеню. Потім він зник десь на подвір’ї. Відразу після цього містер Гакстер, збагнувши, що він є свідком дрібної крадіжки, перестрибнув через шинквас і вибіг на дорогу, щоб перехопити злодія. Тільки-но він це зробив, знову з’явився містер Марвел у перекошеному капелюсі, з великим пакунком, загорненим у блакитну скатертину, в одній руці, і трьома записниками (як стало відомо пізніше, перев’язаними підтяжками священика) в другій. Щойно він побачив Гакстера, як уражено зойкнув і, різко повернувши ліворуч, кинувся навтьоки.
– Злодюго, стій! – заволав Гакстер і метнувся за ним. Порив містера Гакстера був палким, але коротким. Він угледів, як чоловік просто перед його носом жваво побіг за ріг церкви, а далі вгору на пагорби. А на другому боці вулиці він побачив святкові прапори й торжества, і тільки одна людина чи двоє здивовано озирнулись. Він знову закричав: «Стій!» Та заледве пробіг десять кроків, як щось незбагненне вхопило його за гомілку, і він більше не біг, а полетів у повітрі. Раптом перед очима він побачив землю. Здалося, весь світ перетворився на мільйон круглих світлових цяток, і подальші події його більше не цікавили.
Розділ ХІ
«Карета і коні»
Для того, аби ясно зрозуміти, що все-таки сталось у готелі, необхідно пригадати момент, коли містер Марвел уперше з’явився перед вікном містера Гакстера.
Саме в ту мить містер Кас і містер Бантинг були у вітальні. Вони серйозно розслідували ранкові події і з дозволу містера Гола обстежували пожитки Невидимця. Джеферс частково оклигав після свого падіння і, на пораду своїх співчутливих друзів, пішов додому. Місіс Гол винесла розкиданий одяг незнайомця і прибрала в кімнаті. На столі під вікном, де незнайомець звик працювати, Кас одразу знайшов три великі нотатники з написом «Щоденник».
– Щоденник! – вигукнув Кас, поклавши всі три записники на стіл. – Принаймні тепер ми бодай щось дізнаємося.
Священик стояв, опершись руками на стіл.
– Щоденник, – повторив Кас і, сідаючи, підпер третій том двома іншими і розгорнув його. – Гм… на першій сторінці ніякої назви. От халепа!.. шифр. І цифри.
Священик обійшов стіл і зазирнув йому через плече.
З розчарованим обличчям Кас перегортав сторінки.
– Боже мій! Це суцільний шифр, Бантингу.
– І ніяких діаграм? – запитав містер Бантинг. – І жодних ілюстрацій, котрі бодай щось би прояснили…
– Погляньте самі,– сказав містер Кас. – Якісь математичні розрахунки, і щось написано російською чи якоюсь іншою мовою (якщо судити з літер), а ось і грецька. Ну, з грецькою, гадаю, у вас проблем не буде…
– Певна річ, – сказав містер Бантинг, діставши окуляри і протираючи їх; він почувався ніяково, оскільки в голові в нього майже не залишилося грецької, якою можна було б похвастатися. – Так… це грецька, понад усякий сумнів, і вона може дещо роз’яснити.
– Я знайду вам місце.
– Ліпше я спершу прогляну всі томи, – сказав містер Бантинг, досі протираючи окуляри. – Спочатку потрібно отримати загальне враження, Касе, і тільки потому можна починати шукати ключі.
Він кашлянув, обережно вдягнув окуляри, знову кашлянув – і щиро побажав, аби трапилося щось, що запобігло б неминучому викриттю. Потім він неквапливо взяв записник, котрий йому передав Кас. А далі справді щось трапилось.
Нагло відчинилися двері.
Обидва чоловіки здригнулися, озирнулись – і полегшено зітхнули, побачивши рябе обличчя під фетровим циліндром.
– Це шинок? – запитало обличчя і здивовано зупинилось.
– Ні,– в один голос відповіли обидва чоловіки.
– На тому боці, чоловіче, – сказав містер Бантинг.
– І будь ласка, зачиніть двері,– гукнув містер Кас дратівливо.
– Добре, – промовив незваний гість, як здалось, набагато тихішим голосом – і на диво не таким хрипким, яким було поставлене перше запитання.
– І справді добре, – сказав незваний гість першим голосом. – З дороги! – і він зник, зачинивши по собі двері.
– Здається, моряк, – зауважив містер Бантинг. – Вони кумедні хлопці. «З дороги!» І справді. Морський термін, певно, котрий означає, що йому потрібно вийти з кімнати, я так гадаю.
– Мабуть, ви маєте рацію, – кивнув Кас. – Нерви у мене сьогодні цілком розхитані. Я аж підстрибнув, коли двері отак відчинились.
Містер Бантинг посміхнувся, ніби сам він не підстрибнув.
– А зараз, – сказав він, зітхнувши, – назад до записників.
Тільки-но він це сказав, хтось зневажливо пирхнув.
– Незаперечною є одна річ, – мовив Бантинг, присунувши свій стілець до стільця Каса. – За останні дні в Айпінгу, понад усякий сумнів, трапилися дуже дивні речі… дуже дивні. І я, певна річ, не вірю в цю безглузду історію про невидимість…
– Це неймовірно, – сказав Кас, – неймовірно. Але факт залишається фактом… Я впевнений, що бачив його рукав…
– Ви точно впевнені, що бачили? Візьмімо, наприклад, дзеркало… галюцинації виникають дуже легко. Якщо вам коли-небудь траплявся вправний фокусник…
– Не буду вас знову переконувати, – сказав Кас. – Ми вже все з’ясували, Бантингу. А зараз ліпше повернімося до цих трьох нотатників… Ага! Ось тут дещо, здається, написане грецькою мовою! Це безперечно грецькі літери.
Він тицьнув на середину сторінки. Містер Бантинг злегка почервонів і схилився нижче над щоденником – вочевидь, окуляри мало допомагали. Несподівано він відчув на потилиці щось дуже дивне. Він спробував підвести голову – і наразився на стійкий опір. Відчувався дивний тиск, ніби важка міцна рука здушила йому шию, і Бантинг несамохіть нахилився підборіддям до самого столу.
– Не ворушіться, нікчеми, – прошепотів Голос, – або я розтрощу вам обом голови!
Містер Бантинг поглянув на обличчя Каса, яке опинилося зовсім близько від його власного, і побачив налякане віддзеркалення свого болісного подиву.
– Вибачте, що тримаю вас отак грубо, – сказав Голос, – але інакше не можна… І коли це ви навчилися пхати носа в нотатки дослідника? – запитав Голос, і два підборіддя одночасно вдарились об стіл, а два ряди зубів клацнули. – І коли це ви навчилися вдиратись у приватну кімнату людини, що зазнала лиха? – і удар повторився. – Куди вони поділи мій одяг?.. Послухайте, – сказав Голос. – Вікна замкнені, і я вийняв ключ із дверей. Я дужий чоловік, ще й невидимий, а крім того, у мене зручна коцюба. Без найменшого сумніву, я б міг вас обох убити і цілком легко втекти, коли б тільки цього захотів… ви це усвідомлюєте? Дуже добре. Якщо я вас відпущу, ви пообіцяєте не утнути дурниць, а натомість робити те, що я вам скажу?
Священик і лікар поглянули один на одного, і лікар скривився.
– Так, – сказав містер Бантинг, і лікар повторив за ним. Після цього тиск на шиї послабився, і лікар зі священиком випростались, обидва дуже червоні з обличчя, й почали розминати шиї.
– Будь ласка, залишайтеся на своїх місцях, – сказав Невидимець. – Коцюба, як бачите, тут… Коли я ввійшов до кімнати, – вів далі Невидимець, по черзі піднісши коцюбу до кінчика носа обох гостей, – то не очікував когось тут зустріти; зате очікував знайти, окрім своїх записників, свій одяг. І де він? Ні… не вставайте. Я бачу, його тут немає. Розумієте, якщо вдень достатньо тепло для того, щоб бігати голим, то вночі вже досить прохолодно. І тому мені потрібен одяг… і деякі інші речі; а ще мені потрібні ці три записники.
Розділ ХІІ
Невидимець втрачає самовладання
Саме на цьому етапі розповідь змушена знову перерватися з певної неприємної причини, що незабаром проясниться. Поки у вітальні відбувались усі ці події та поки містер Гакстер спостерігав, як містер Марвел навпроти воріт курить люльку, неподалік були ще й містер Гол і Тедді Генфрі, які у стані дивного збентеження обговорювали тему номер один в Айпінгу.
Несподівано з-за дверей вітальні долинув сильний глухий звук, пронизливий крик, а потім… тиша.
– Ге-ей! – покликав Тедді Генфрі.
– Ге-ей! – гукнув містер Гол з-за стійки буфету.
До містера Гол зазвичай усе доходило повільно, але напевне.
– Там щось не так, – сказав він і, обійшовши стійку, попрямував до дверей вітальні.
Вони двоє наблизилися до дверей із напруженими обличчями та пильністю в очах.
– Щось не так, – мовив Гол, і Генфрі кивнув на згоду. Подув неприємного хімічного аромату огорнув їх, і почулася тиха розмова, дуже швидка і приглушена.
– У вас там усе гаразд? – запитав Гол, легенько постукавши.
Тиха розмова раптово обірвалась, однак тиша була недовгою – її скоро порушили: спочатку зачувся шепіт, а потім пролунав пронизливий крик: «Ні! Ні, ти не посмієш!» Далі – різкий рух, хтось перекинув стілець, почулася коротка боротьба. І знову тиша.
– Що за чортівня? – вигукнув Генфрі sotto voce.[5]
– У вас там усе гаразд? – перепитав містер Гол суворішим тоном.
Священика на диво уривчасто відповів:
– Усе цілком гаразд. Будь ласка, не заважайте.
– Дивно, – сказав містер Генфрі.
– Дивно, – підтвердив містер Гол.
– Каже: «Не заважайте», – мовив Генфрі.
– Я чув, – відгукнувся Гол.
– Хтось чхає,– сказав Генфрі.
Вони продовжували дослухатися. Розмова була квапливою і приглушеною. «Я не можу, – говорив містер Бантинг, підвищуючи голос. – Я вам кажу, пане, я цього не зроблю».
– Що це таке? – запитав Генфрі.
– Каже, що він цього не зробить, – мовив Гол. – Це він нам – чи кому?
«Ганебно!» – долинув голос містера Бантинга з кімнати.
– «Ганебно», – повторив містер Генфрі.– Прозвучало… досить чітко.
– А зараз хто говорить? – запитав Генфрі.
– Здається, містер Кас, – сказав Гол. – Ви щось можете розібрати?
Тиша. Звуки в кімнаті стали невиразними і тривожними.
– Звук, ніби хтось відкинув скатертину, – сказав Гол.
У буфеті з’явилася місіс Гол. Гол жестами показав їй, що слід мовчати, і покликав до себе. В місіс Гол це викликало властивий жінці опір.
– Що ви там підслуховуєте, Голе? – запитала вона. – Тобі більше нема чого робити, та ще й у такий метушливий день?
Гол жестами й мімікою намагався описати ситуацію, як у німому шоу, але місіс Гол була вперта. Вона ще підвищила голос. Отож Гол і Генфрі, занепавши духом, навшпиньках повернулись у буфет, жестами намагаючись усе пояснити.
Спочатку вона відмовлялась вірити у те, що їм удалося підслухати. Потім наполягла, щоб Гол помовчав, доки Генфрі розповість їй свою версію. Вона була схильна вважати всю справу нісенітницею… Можливо, у вітальні просто пересували меблі!
– Я чув, як він казав «ганебно»; оце я точно чув, – промовив Гол.
– І я чув, місіс Гол, – сказав Генфрі.
– Так чи інак… – почала місіс Гол.
– Тс-с-с! – приклав палець до вуст містер Тедді Генфрі.– Чуєте, вікно?
– Яке ще вікно? – запитала місіс Гол.
– У вітальні,– сказав Генфрі.
Всі уважно дослухалися. Застиглий погляд місіс Гол, спрямований просто себе, бачив і водночас не бачив блискучу овальну шибку готельних дверей, за ними – дорогу, білу і людну, і фасад крамниці Гакстера, що облуплювався на червневому сонці. Раптово двері крамниці відчинились, і вийшов сам Гакстер із широко розплющеними від хвилювання очима. Він завзято жестикулював.
– Гей! – вигукнув Гакстер. – Злодюго, стій! – і він побіг навскіс до воріт на подвір’я і зник з очей.
У ту ж таки мить з вітальні долинув галас і такий звук, ніби зачинили вікно.
Гол, Генфрі й усі, хто був у буфеті, стрімголов хлинули на вулицю. Вони побачили, як хтось шмигнув за ріг у напрямку дороги і як містер Гакстер виконав складний стрибок у повітрі, приземлившись на землю долілиць. Люди на вулиці були вражені; хтось одразу підбіг до нього.
Містер Гакстер лежав непритомний. Генфрі зупинився, щоб це з’ясувати, але Гол і два помічники з буфету одразу кинулися за ріг, щось незв’язно вигукуючи, і встигли побачити, як містер Марвел зник за рогом церковної стіни. Вони дійшли неймовірного висновку: це був Невидимець, котрий зненацька став видимим, – і побігли вузькою дорогою навздогін за ним. Але не встиг Гол подолати і десятьох ярдів, як голосно зойкнув від подиву і стрімголов відлетів убік, учепившись в одного з помічників і поваливши його на землю. Це було схоже на атаку на футбольному полі. Другий помічник обернувся, витріщився і, збагнувши, що Гол просто спіткнувся, продовжив переслідування – але за мить йому, як і Гакстеру, підставили підніжку. А далі, щойно перший помічник звівся на ноги, він отримав збоку такий стусан, що звалив би і буйвола.
Тільки-но він знову упав, з пагорбів, де відбувалося святкування, хлинули люди й незабаром оточили всіх учасників переслідування. Першим з’явився власник кокосового стрільбища, дужий чоловік у блакитному светрі. Він здивувався, побачивши стежку порожньою – за винятком трьох чоловіків, яких мов розкидало по землі. А потім із його власною ногою щось трапилось – і він гепнувся долілиць і відкотився убік, підбивши під коліна і свого брата, і приятеля, які стрімголов бігли за ним. А за цих двох перечепились і решта занадто квапливих пішоходів, миттю попадали навколішки, повалилися на землю й почали лаятися.