Страница:
Назустріч бригаді йшла вулицею згорблена баба, підпираючися довгим «ціпком». Розминаючись з кіннотою, стала і, захистивши очі рукою, стала приглядатися — що то воно за войсько йде?
Козак-суботівчанин, що їхав у останній трійці, обернувся на сідлі.
— Здоровенькі будьте, бабусю! Упізнавши внука, бабуся зробила у повітрі хрест рукою. — А вертайтеся-не гайтеся — бусурменові не дайтеся! — закричала храпливим голосом.
Що це — чи випадкове доморосле віршування — чи може гетьманський Суботів дещо відмінно провожав своїх синів на боротьбу з ворогом.
Суботів довгий. Його солом'яні стріхи тягнуться майже до самого Чигирина. З подвір'я хати, від якої видно було кінець села, виходить назустріч нам кільканадцять озброєних суботівчан з двома ручними кулеметами. То передова сторожа — кінець наших «володінь». Вночі варта стояла коло самого повороту дороги у Чигирин, на день відтягалася вглиб села, залишаючи наглядати за виходом із міста неозброєних. У перших хат Чигирина, день і ніч вартували червоноармійці чи міліціонери. Такий стан трівав від зліквідовання коцурівщини і приєднання Суботова до Холодного Яру. П'ять місяців тому Медведівка виставляла варту з кулеметами, спрямованими проти Новоселиці і Суботова — проти червоно-чорної республіки отамана Коцура...
Робимо короткий відпочинок. Варта ділиться із штабом останніми відомостями з Чигирина. Червона бригада, виступаючи сьогодні на Стецівку, залишила у Чигирині штабову канцелярію з писарями та обоз. Потім вони одержали наказ вирушити услід за бригадою. Бригада новосформована у Московщині. В місцевих обставинах орієнтується слабо. Склад — понад 800 чоловік при шести кулеметах. Червоноармійці в розмовах з населенням вихвалялися, що за пару днів привезуть до Чигирина і розстріляють усіх «бандитів» з Холодного Яру. «Особий отдєл» бригади арештував двох чигиринських міліціонерів за те, що вони «сіяли паніку» серед червоноармійців, запевняючи, що їх замало для наступу на Холодний Яр, що вони із одним Суботовом не дадуть ради. Тепер у Чигирині є тільки два десятки міліціонерів, які декілька разів передавали вже, що їх діло боротися із злодіями та грабіжниками, а не з повстанцями і по нас вони не дадуть ні одного пострілу, та караульна рота — 70 червоноармійців. Годину тому залога міста довідалася про «мобілізацію» Холодного Яру і приготовлялася до втечі.
Чорнота просить отамана, щоб дозволив ускочити до Чигирина з кіннотою — може ще кого вдасться захопити. Отаман дозволяє і кінна сотня з двома кулеметами на тачанках повною риссю пішла вперед. Скорим кроком рушила за нею бригада. З кінця села бачимо через городи і комиші на Тясмині, як наша кіннота, що зникла було з очей, з'явилася на завороті й чвалом погналася між будівлі Чигирина. Ні одного пострілу.
Суботів кінчився. На овиді перед нами височенна гора з прямокутно обірваними стінами. То гора, на якій стояв над Чигирином оборонний замок, що на його мурах вів свій останній бій гетьман Дорошенко...
Чигиринці висипали із хат і радісно усміхаються. Будівлі напівсільського типу зміняються на міські. На базарі старовинний будинок із тесаного каменю — стоїть сірий і похмурий, наче незадоволений, що бачив на цій площі «військо, як море червоне» і «ясновельможного на воронім коні» — обступили миршаві жидівські халупки з повибиваними вікнами. Господарі їх вивтікали із Чигирина, частина ще за панування в ньому не дуже то «інтернаціональних» коцуровців, частина тоді, як повітова «савєтская вдасть» — із страху перед Холодним Яром — перенеслася до Кам'янки. Петренко знову витягнув руку з нагайкою.
— Отам, кажуть, стояв гетьманський палац Хмельницького.
Отам стояв... То тією вуличкою йшли до володаря України з дарами і королівськими грамотами посли народів, що не хочуть тепер знати поневоленої України... Як, зрештою, не хотіли знати і до того, коли Чигирин був не столицею Держави Української, лише... резіденцією ясні пана старости іншої держави.
Коло порожної управи міліції зустрічає нас два козаки кінної сотні. Чорнота доносив отаманові, що не заставши нікого у Чигирині, вислав кінну заставу на міст через Тясмин, а сам із кіннотою рушив розвідкою на Стецівку. Міліція і караульна рота утекли через міст на Побережжя.
Скорим маршем переходимо Чигирин і виходимо на гору. На обрії густі хмари диму. Горіла Стецівка. Незабаром вернулися із розвідки кіннотчики з двома озброєними стецівчанами на конях.
Червона бригада, розігнавши стецівських повстанців, запалила село і поспішила на село Семигіря, де теж вибухло повстання. Коло Семигіря напав на неї збоку незнаний повстанчий загін. Відбивши його напад, червоні пішли за ним дальше в степ.
Наближався вечір. Вести змучену скорим маршем бригаду дальше, не знаючи де ворог, не було сенсу. Виславши у трьох напрямках агентурну розвідку, залишаємося у Чигирині ночувати. Другий і третій курінь розмістилися по хатах. Перший, тачанки з кулеметами, підводи з набоями та харчами — стали табором на площі. На дороги, що вели до Чигирина, виставили застави з кулеметами. Чорнота визначив чергу для роз'їздів, що мали оберігати бригаду від ворожого нападу.
Отаман дозволив брати дерево з покинутих жидівських осель. Запалили вогнища. Хлопці варили у «котьолках» куліш, пришкварювали на шомполах кусники сала. В гуртах тихо співали тужливо-мрійних пісень. Біля одного вогнища середніх літ повстанець з чуттям читав витягнутого із торби з харчами, розстріпаного «Кобзаря». Вибирав місця про Суботів, Чигирин, Холодний Яр, Гайдамаччину... Уважно слухали, розсівшись і розлігшись на землі, козацькі правнуки... Слухала, здавалось, наблизившись у сутінках, Дорошенкова гора...
Штаб бригади примістився в будинку, де стояв штаб червоної бригади. Там зібралися курінні отамани та осаули, кілька сотників, члени повстанкому. Сотник Фесенко, уродженець Чигирина, вспів уже «обслідувати» родинне місто і інформував отамана. У місті є декілька шкіряних «фабрик», що належали багатішим жидам. Досить поважні запаси виробленої шкіри «соціялізувала» та опечатала ще повітова влада, але чомусь досі їх не вивезли. Ремінь — юхт та підошви — придасться нам на чоботи; виправлені барани — на шапки. Друкарня неушкоджена. Друкарі — місцеві свої хлопці — заховали пару тисяч аркушів паперу. Папір — частина сірий, що в нього колись жиди оселедці загортали, частина — задруковані з одного боку опаковання на махорку. Та відозву надрукувати можна. За друкування відозви змісця беруться члени повстанкому і в товаристві Фесенка ідуть розшукувати складачів. Заяць та сотник Василенко ідуть виставляти варту до запасів ременю, щоб їх за ніч не розтягнули, — «добрих хлопців» із школи Коцура у Чигирині не бракувало...
До кімнати заходить господар будинку — міщанин із «московського зразку» бородою, одягнений «інтелігентно»: штани на випустку поверх чобіт, рябенька «рубашка», підпоясана червоним шнурком з китицями.
— Поки баба вечерю зварить — може «господа-начальство» чайку нап'ються? Самовар у нас — на сорок шклянок... Заварити можна спаленим хлібом або вишневими гилячками, тільки... нащот цукру — вибачайте... самі п'ємо як почастує хтось...
Цукор в нашому обозі є — пропозиція принята. Господар мнеться.
— А може газетки большевицькі маєте охоту почитати? Спішилися «товариші» — забули пачку...
Господар здіймає з шафи і подає на стіл пачку недавнього числа «Красной Звєзди».
Жадібно ковтаємо рядки — в першу чергу звіти з фронтів. Врангель відкинутий до Криму... Польська армія розбита — у Польщі вибухи большевицької революції... Червона кіннота робить чудеса... Армія «бандита» Петлюри розгромлена і рештки її винищують червоні частини в Галичині, їм допомагають революційні галицькі селяни, що повстаннями і партизанкою нищать «клясового ворога»... На «звільнених» землях створився «український радянський уряд» та Чека, що у найближчі дні розпічнуть своє «урядування» у Львові. Ліве крило червоної армії переможно наступає на лінію Станіслав-Стрий-Дрогобич... Львів обійдений — евакуується... Польська та українська «буржуазія» панічно втікає від «пролетарської розправи».
Про «гучні» перемоги червоної армії — читали ми вже давно у газетах, що їх приносили наші розвідчики із Черкас та Бобринської, та... недавно писалося в них про перемоги на Збручі. Нова лінія фронту, знані назви розбитих українських частин — близьких, рідних, у складі яких мірялися колись простори України-зробили на всіх нас пригнічуюче вражіння. Мимоволі закрадалася шорстка думка і стискала серце. А що як ворог дійсно переможе на всіх фронтах?!
Начальник штабу бригади Грицаєнко відсунув перечитану газету:
— А що, мої панове, як «вони» дійсно переможуть на фронтах? Як кинуть на нас якусь цілу армію — що будемо робити?
Нахмурений Чорнота дбайливо зложив свою газету і сховав її до кишені:
— Нема то кращої роботи як задавати дурні питання. Що будемо робити... Будемо битися. Мудрішого хіба нічого не видумаєш...
Видумати щось «мудріше» було дійсно важко. Надія на те, що ворог помилує, булаб наївною і смішною. Далеко звідсіль, із самої середини України, до чужих кордонів... Досяглиб їх хіба щасливі одиниці...
«Воля України-або смерть!» на холодноярському прапорі — це не «прапорова деклямація» наших «куренів смерти», що давно вже порозбігалися. Це — тверде, логічне окреслення положення...
Ніхто Чорноті не заперечив. Висловлюю свою думку, що краще буде, як козаки не будуть знати «офіційно», від нас, що ворог на фронтах перемагає, щоб не упали повстанці духом. Андрій мотнув головою:
— Ні, побратиме! Я взяв газету до кишені — перечитаю її своїм кіннотчикам. Візьми й ти одну для 1-го куреня. Обдурювати не маємо потреби. Треба пояснити людям, що вага боротьби переноситься на українське село, на повстанців. Зруйнуємо ворогові запілля — поставимо хрест на його перемоги...
Під час вечері член повстанкому Юхим Ільченко приніс отаманові зразок відозви, написаної Дігтярем. Довга, нудна, патетична. Їхала на соціяльних «нутах», не кидаючи вогню в національне серце. Ільченко, запихаючись картоплею з салом, оповідає, що захрип, переконуючи Дігтяра, що відозву треба переробити і скоротити. Мусить піти до друкарні сам отаман, бо інакше ніхто Дігтяря не «переконає». Отаман підсуває до мене два великі, дрібно списані аркуші.
— На, Юрку, скороти та додай трохи «перцю» — тобі то удається.
Перекреслюю усі Дігтяреві нарікання на партію большевиків та обіцянки «землі й волі» в українській республіці. До залишених кільканадцяти рядків історії додаю кільканадцять нових, що їх зрештою можна було уняти в одному рядку: бий москалів — рятуй Україну і свою хату!
По вечері отаман з Чорнотою і Отаманенком ідуть до друкарні. Ми удвох з Ільченком йдемо перейтися. Виходимо на беріг. Тясмин, відбиваючи зорі, тихо поплескує, як поплескував і за часів Святослава та Хмельницького. Йдемо берегом, розмовляючи, мимоволі прислухуючись до шелесту комишів у плавнях, хоч і знаємо, що дороги для ворога там нема. Ільченко, колишній «большевик»-коцурівець, минулого року як командир куреня червоного Чигиринського полку бився з українською армією під Проскуровом і Волочиском. Хлоп твердий і рішучий. Як уродженець Чигирина — гарячий патріот цього міста. Як «правдивий» українець — непоправний мрійник. Переконує мене, що столицю Української Держави треба перенести із Києва до Чигирина, бо тут, власне — «пуп» України. Тясмин треба буде поглибити, щоб могли заходити пароплави із Дніпра. На Дорошенковій горі стоятиме величний палац уряду... Довколишні села стануть козацькими станицями з постійним родовим несенням військової служби на місці... У Мотриному манастирі буде школа козацьких старшин для цілої округи, тільки... черниць треба перевести на острів до Медведівського манастиря, а ченців із нього — до ліса.
Над Тясмином, поблизу будинків, співає, розмістившись на зложених деревах, група міських дівчат. Ільченко вітається із знайомими. Сідаємо на зрубані черемхи і зав'язуємо розмову. Дівчата оповідають свої переживання з багатого на події минулого року. Оповідають мені про випадок, що я про нього вже загально чув. Коли відступали червоні й наближалися денікінці, увійшов до Чигирина кінний денікінський загін. Усі в московській офіцерській одежі з золоченими пагонами, відзнаками. Стали коло земської управи і зав'язали розмову з мішанами. Чигиринців — цікавих новинки — зібралася ціла юрба: мужчини, жінки, діти... Офіцери у розмовах «вішали псів» на червону армію та комуністів, вихвалювали денікінське військо та уряд, ідею «єдіной нєдєлімой Росії»... «Єдіною нєдєлімою» Чигиринці зовсім не захоплювалися, ну а большевиків, звичайно, лаяли. Хто по щирості, а хто — щоб «приподобатися» новій владі. Нараз старший офіцер подав команду. Загін оточив юрбу і загнав її вихопленими шаблями до великої салі в управі. «Офіцери» — то був передягнений загін большевицької Чека. Ставши на дверях із ручними кулеметами, чекісти відкрили з них вогонь по юрбі. Коли всі попадали один на одного, «офіцери» почали ходити по трупах ранених і живих та пробивати кожного зокрема шаблею. Скінчивши «роботу», сіли на коні і утекли через міст на Черкаси.
Дівчина, що сиділа притулившись до мене плечем і уважно слухала оповідання товаришок — здрігнулася.
— Боже! Я до смерти не забуду того. Зойки... крики... Діти верещать... Попадали усі, — на мене стара Білинська упала — куля попала їй в голову. Кров із неї тече на обличчя, забігає в уста, а я із страху не можу ворухнутися... Бачу — іде... пробиває шаблею... Приклав шаблю до грудей нашій Зіні, що впала поруч мене... Та бідна вхопилася рученятами за клинок і кричить до мене: рятуй Марусю!... Як забрали потім мертву до дому — руки геть порізані були...
Помимо всього баченого і пережитого — у мене пробіг поза шкірою мороз.
— То сестра ваша була?
— Так. Вісім років мала... Пішла зо мною подивитися на денікінців...
— Ну, а якже ви?.. Багато вас вирятувалося?
— Я одна. До мене підійшов той «офіцер», проколов спочатку шаблею ту мертву жінку, що половиною тіла лежала на мені, потім пхнув збоку мене у груди. Я чула як шабля затрималася і сковзнулася по ребрі. Хотіла крикнути і не могла. Думав певно, що мертва і не колов удруге, — пішов дальше. А я так лежала мов камінна, аж поки не прийшли люди і не почали виносити. Аж маму побачила — тоді прийшла до себе...
Товаришка, що сиділа коло моєї сусідки, чуло обняла її.
— Розтяв, проклятий, персь надвоє...Так і не зрослася...
Відхилила рукою крайчик вирізу Марусіної блюзки:
— Покажи, Марусю, зверху, — соромиться не маєш чого...
Маруся квапливо затулила виріз і відвернувшись, ковтнула сльози... Зрозумівши її — перевожу розмову на іншу тему. Її, молоду і гарну — боліло те інтимне «каліцтво».
Попрощавшись з дівчатами, вертаємося до міста. Табор на площі вже спав, лише де-не-де було чутно тиху розмову. Заглянувши до свойого сірого, розшукую «штаб куреня». Отаман Петренко спав на розстеленій на землі киреї, з сідлом замість подушки. Поруч була розстелена бурка Чорноти з моїм сідлом у головах. Здогадуюся, що то мій суворий побратим приготовив «постіль» для мене. Але-ж бо бурка була у нього одна — могла і йому придатися. Йду до кінної сотні. Андрій сидів на кулеметній тачанці, коло нього — гурток козаків. Слухали оповідання Гуцуляка, як він бурлачив із галицької армії до денікінців, від них до большевиків, а від тих до Холодного Яру. Вилажу на тачанку з другого боку.
— Ти нащо бурку мені свою постелив — сам на чому будеш спати?
— Іди лягай — не журися. Я спати не буду — треба з роз'їздами порядкувати. Ті, що виступили із Чигирина, можуть сюди вернутися, тай з Побережжя може чорт яку частину наднести.
Посидівши кілька хвилин, іду спати. Під ранок стало холодно. Прокинувшись не міг уже заснути. Захопивши бурку, йду до Чорноти. Сидів на тій самій тачанці. Поруч розкладали козаки вогнище. За Тясмином вже сіріло.
Андрій наказав бурчужному вислати зміну роз'їздів, та поки ще зміна виїхала, роз'їзд Гуцуляка, що був висланий на крюківський тракт, привів підводу з чотирма червоноармійцями. Їхали до Чигирина...
Білобрисі кацапчуки оповідали, що вони із тієї бригади, яка була вчора у Чигирині. Запаливши Стецівку, бригада пішла на Семигіря і погналася за повстанцями в степ. Не догнавши, заночувала у якомусь невеликому селі. Уночі несподівано напали на село значніші сили повстанців, частину червоних перебили, частина розбіглася. Ці чотири захопили десь на хуторі підводу і, не знаючи куди тікати, взяли напрям на Чигирин. У одного червоноармійця ціла пола спалена. Чорнота приглядається до неї.
— Де спалив?
«Товаріщ» змішався.
— Коло печі сушив... ну і загорілася...
— Брешеш — у Стецівці. Хата горіла, а ти скриню розбивав.
Усі чотири, один перед одним, почали запевняти, що в селі не були і хат не палили. Обпалений навіть перехрестився.
— Вот те хрест святий, таваріщ начальнік, что к бандітскім хатам даже блізко нє падхаділі!
Присадкуватий Гуцуляк поплескав його по плечі.
— Не хрестись, таваріщ, і так віримо. А оце де ви накупили? — Розвернув на тарілці хустину із срібними хрестиками, намистами, срібними «дукачами», коліровими стяжками, які забрав «товаришам» із кишень.
Ранком повернувся розвідчик з Побережжя і доніс, що в Ломоватому ночує червона кіннота із гарматами. Червоноармійці говорили, що йдуть на Врангеля. Невідомо, чи та кіннота піде понад Дніпром, чи через Чигирин. Як піде на Чигирин, то краще перепустити її на цей беріг і тут напасти. По нараді у штабі виступаємо до Суботівського ліса. За містом бригада затрималася на кілька хвилин, щоб залагодити маленьку «поточну справу»: розстріляли чотирьох червоноармійців та одного козака 2-го куреня із «новобранців», що його варта приловила вночі на грабунку в міщанській хаті.
У Суботівському лісі стаємо табором коло Вовчого Шпиля. Була то висока гора-шпиль, вкрита лісом. Її верхівка здіймалася над окружною місцевістю — з неї можна було стежити за дорогами аж поза Тясмин і Чигирин. За козацьких часів Вовчий Шпиль був дозорчим пунктом і старий дуб, на якого полізла з далековидом наша варта, мав, за словами суботівчан служити своїми гиляками ще гетьманській сторожі.
З допомогою закинутого шнурка видрапуюся на вершок «вежного дуба». Дороги, що ведуть з півдня до Чигирина — «як на долоні». На сході, за кільканадцять кілометровою пісчаною рівниною — темна смуга — долина Дніпра. Де-не-де поблискує сріблом на сонці плесо. Через далековид видно полтавський беріг.
До полудня не було зауважено ніякого руху по тракту за Тясмином. Очевидно, червона кіннота пішла понад Дніпром.
Пополудні відшукав нас у лісі розвідчик, висланий учора в південному напрямку. Оповів, що червону бригаду розбив уночі повстанчий загін Штиля, що пішов дальше у степ в напрямку Олександрії, де спалахнуло широке повстання. Недобитки червоної бригади утекли назад до Знамянки.
Підвечір кінна стежа донесла, що по матвіївській дорозі наближається ворожий відділ силою понад триста чоловік. Старший роз'їзду, що приглянувся добре із ліса до ворожої колони, запевняв, що то або чекісти, або курсанти, бо майже усі в шкіряних куртках. Хто б не були, та коли йдуть на Матвіївку — «будуть наші». Дорога близько ліса. Перший курінь, з яким пішов і Деркач та Отаманенко, навпростець, майже перебігає ліс.
Залягаємо край ліса недалеко села. І саме вчас — бо на дорозі, віддаленій від нас на яку сотню кроків, з'явилася голова ворожої колони. Хоч починало вже темніти, та ворог що йшов густими чвірками, був для наших куль ціллю «без промаху». Із завмиранням серця чекаємо поки колона зрівняється з нашою лавою. Левадний, установивши два «кольти» та шість «люйсів», ліг коло нас із своїм «обскубаним» ручним кулеметом.
— От так нагодка! Та я тут із одного кулемета усіх викошу...
— А знаєте, панове, — одізвався мій курінний, — щось мені то видається підозрілим, щоб червоні так безпечно йшли, знаючи, безперечно, куди йдуть. Ні розвідки вперед, ні стежі до лісу. Хіба яка нова частина — просто із Москви.
— Щось і мені так сниться, — піднявся Отаманенко, — щоб не були то часом наші із-за залізниці. Зараз я перевірю.
Приклавши руки до уст, тричі бевкнув диким цапом. Колона, що дійшла вже до половини нашої лави, станула. Залунало у відповідь бевкання дикого цапа. Отаманенко крикнув ще двічі і плюнув.
— А хай то чорт вхопить, — от були б наробили!.. Таж то дід Шевченко відкликається — я його голос серед ста «цапів» упізнаю.
Колона завернула до ліса. Виходимо назустріч і за пару хвилин стискаємо радісно руки Кваші, дідові та його донечці, знайомим лісовикам. Майже половина відділу дійсно була одягнена у новенькі шкіряні куртки, сині — «брідж»— хромові чоботи, ба навіть... у кашкети з червоними околицями. Навіть Тіна, що здається найбільше раділа зустрічі, була у «шкірянці», із обох кишень якої виглядали ручки новеньких револьверів.
Ведемо гостей до табору. По дорозі Кваша оповів, що позавчора вночі його відділ зліквідував загін ВЧК, який з «благословенням» Троцького пішов із Знам'янки ліквідувати повстанців за залізницею. Загін, ночуючи в одному селі, виставив свою варту, а крім того приняв такі міри безпеки: двадцять селян були арештовані й замкнуті у церкві. Начальник загону попередив село, що як на загін буде зроблений вночі напад, а селяне не попередять чекістів, заложники негайно будуть розстріляні, а село буде спалене. Крім того визначив тридцять селян, що мали цілу ніч вартувати як додаткова варта до чекістської й своїм життям та майном відповідали за спокій сну чекістів.
У Кваші були хлопці з того села. Порозумівся через них із селянами. Попівночі сільські вартівники, що вартували з палками, заховавши солідну зброю під верхньою одіжжю, завели розмови з чекістами-вартовими коло церкви та при виходах із села і... без шуму порубали їх вихопленими з-під кирей сокирами. Повідомили про зняття варти Квашу, що дожидав із відділом поблизу села. Обставивши село так, щоб ніхто не міг утекти, Кваша увійшов до нього з двома десятками хлопців, що мали «міцні нерви» і розпочав тиху «ліквідацію». Підходили з сільськими вартівниками до хати, де спали чекісти. Господарі, попереджені зараня, що будуть «гості» — держали двері «на поготівлі», бо чекісти звечера наказали усім, щоб двері були замкнені із середини і без їх відома щоб господар не смів нікому відчинити. «Товаришів» «делікатно» будили зо сну й, зв'язавши та заткавши роти, виводили у біллі на город чи за клуню і там залишали, продірявивши кожному серце багнетом. Перед світанком, стосорок два трупи вивезли підводами до ліса і там у різних місцях позакопували. Не утік ні один чекіст. Кожний «подарував» повстанцям короткий карабінчик, револьвера, дві бомби, шкіряну куртку та хромові чоботи, — усе новеньке, до того два станкові та два ручні кулемети, запас набоїв.
Дід Шевченко «філозофує»:
— Був загін «вечека» і... згинув. Як корова язиком злизала. Прийдуть тепер до села нові чекісти і: «У вас тут «вечека» не було часом?» Дядько почухається туди-сюди і: «А-тож! Були, ночували. Дуже хароші люди були — усе москвичі та петроградці з китайцями». — «А деж вони?» — «А хто-зна! Зібралися раненько тай пішли у «Чоту» бандитів ловити. Казали, що аж у Чорний ліс підуть і там усіх бандитів виловлять. Щасти Боже!... Дуже хароші люди були...»
— Добре-добре, діду, але як буде яка червона частина у селі стояти, щоб діти часом не виговорилися — не одно ж певно прокинулося і бачило як в'язали...
Дід свиснув.
— У нас, брате, тепер діти такі ростуть: або нічого ще не розуміє, або як уже кумекає щось, то розуміє, що язик за зубами треба держати.
По вечері штаб зібрався на нараду на схилі Вовчого Шпиля. Командування поповненим третім куренем приняв Кваша. Обговоривши положення, виробляємо такий плян: відіслати двісті чоловік на підкріплення булавної сотні в Холодноярському лісі. Завтра вночі перейти залізницю. Наступної ночі обійти Кам'янку з протилежного боку і, відрізавши червоним шляхи відступу вобабіч по залізниці, нагнати їх на Холодний Яр.
Другого вечора виступаємо вздовж недокінченої залізничої лінії, що мала зв'язати Чигирин з головною лінією. Залізницю перейшли тихо і отаборилися в «Кучурганах» у бондурівському лісі. Та тогож таки дня плян був змінений. Із Суботова наспів зв'язок з відомістю, що з боку Побережжя увійшли до Чигирина червоні частини силою до двох тисяч чоловік. Готовляться до наступу на Холодний Яр. Постановляємо проробити із Чигирином те саме, що плянували з Кам'янкою. Тим більш, що тут виповнити таку «операцію» було значно легше. Як би удалося відрізати ворога від моста на Тясмині та не пустити на Олександрівку — то волею-неволею мусілиб червоні утікати вздовж Тясмина на холодноярські села. Пославши зв'язки до Холодного Яру, щоб села приготовилися зустрічати «товаришів», як ми їх із Чигирина «налякаємо», переходимо вночі назад через залізницю. Цього разу затрималися на залізничній лінії довше. Забравши в будці інструменти, розгвінтили рейки на цілому відтинку і перервали у кількох місцях телеграфічну лінію. Зняті рейки — кожна на плечах кільканадцяти козаків — помандрували з нами до ліса, де їх закопали позиченими на хуторі рискалями. Ця «надпрограмова» робота задержала нас, і до ліса поблизу Чигирина бригада прийшла щойно перед полуднем. Під Чигирином кипів широкий бій. Отаборившись на краю ліса, висилаємо кінну розвідку, яка скоро вернулася з відомістю, що то знову «розвоювалася» Стецівка. На цей раз не сама — з нею Чернече та велике Семигіря. Об'єднавшись, повстанці пішли в наступ на червоних у Чигирині, та збиті вогнем противника, повільно відступають. «Фронт» розтягнувся на полях за Чигирином. Наші кіннотчики попередили повстанців, що зараз їх «підпоможемо» і додали їм духу. В штабі виникнула маленька суперечка: чи йти на Чигирин і вдарити по червоних з тилу, чи підсилити фронт повстанців. Дорога була майже однакова. Перемогла думка, щоб таки нагнати ворога назад на Чигирин, а потім на Суботів.
Козак-суботівчанин, що їхав у останній трійці, обернувся на сідлі.
— Здоровенькі будьте, бабусю! Упізнавши внука, бабуся зробила у повітрі хрест рукою. — А вертайтеся-не гайтеся — бусурменові не дайтеся! — закричала храпливим голосом.
Що це — чи випадкове доморосле віршування — чи може гетьманський Суботів дещо відмінно провожав своїх синів на боротьбу з ворогом.
Суботів довгий. Його солом'яні стріхи тягнуться майже до самого Чигирина. З подвір'я хати, від якої видно було кінець села, виходить назустріч нам кільканадцять озброєних суботівчан з двома ручними кулеметами. То передова сторожа — кінець наших «володінь». Вночі варта стояла коло самого повороту дороги у Чигирин, на день відтягалася вглиб села, залишаючи наглядати за виходом із міста неозброєних. У перших хат Чигирина, день і ніч вартували червоноармійці чи міліціонери. Такий стан трівав від зліквідовання коцурівщини і приєднання Суботова до Холодного Яру. П'ять місяців тому Медведівка виставляла варту з кулеметами, спрямованими проти Новоселиці і Суботова — проти червоно-чорної республіки отамана Коцура...
Робимо короткий відпочинок. Варта ділиться із штабом останніми відомостями з Чигирина. Червона бригада, виступаючи сьогодні на Стецівку, залишила у Чигирині штабову канцелярію з писарями та обоз. Потім вони одержали наказ вирушити услід за бригадою. Бригада новосформована у Московщині. В місцевих обставинах орієнтується слабо. Склад — понад 800 чоловік при шести кулеметах. Червоноармійці в розмовах з населенням вихвалялися, що за пару днів привезуть до Чигирина і розстріляють усіх «бандитів» з Холодного Яру. «Особий отдєл» бригади арештував двох чигиринських міліціонерів за те, що вони «сіяли паніку» серед червоноармійців, запевняючи, що їх замало для наступу на Холодний Яр, що вони із одним Суботовом не дадуть ради. Тепер у Чигирині є тільки два десятки міліціонерів, які декілька разів передавали вже, що їх діло боротися із злодіями та грабіжниками, а не з повстанцями і по нас вони не дадуть ні одного пострілу, та караульна рота — 70 червоноармійців. Годину тому залога міста довідалася про «мобілізацію» Холодного Яру і приготовлялася до втечі.
Чорнота просить отамана, щоб дозволив ускочити до Чигирина з кіннотою — може ще кого вдасться захопити. Отаман дозволяє і кінна сотня з двома кулеметами на тачанках повною риссю пішла вперед. Скорим кроком рушила за нею бригада. З кінця села бачимо через городи і комиші на Тясмині, як наша кіннота, що зникла було з очей, з'явилася на завороті й чвалом погналася між будівлі Чигирина. Ні одного пострілу.
Суботів кінчився. На овиді перед нами височенна гора з прямокутно обірваними стінами. То гора, на якій стояв над Чигирином оборонний замок, що на його мурах вів свій останній бій гетьман Дорошенко...
Чигиринці висипали із хат і радісно усміхаються. Будівлі напівсільського типу зміняються на міські. На базарі старовинний будинок із тесаного каменю — стоїть сірий і похмурий, наче незадоволений, що бачив на цій площі «військо, як море червоне» і «ясновельможного на воронім коні» — обступили миршаві жидівські халупки з повибиваними вікнами. Господарі їх вивтікали із Чигирина, частина ще за панування в ньому не дуже то «інтернаціональних» коцуровців, частина тоді, як повітова «савєтская вдасть» — із страху перед Холодним Яром — перенеслася до Кам'янки. Петренко знову витягнув руку з нагайкою.
— Отам, кажуть, стояв гетьманський палац Хмельницького.
Отам стояв... То тією вуличкою йшли до володаря України з дарами і королівськими грамотами посли народів, що не хочуть тепер знати поневоленої України... Як, зрештою, не хотіли знати і до того, коли Чигирин був не столицею Держави Української, лише... резіденцією ясні пана старости іншої держави.
Коло порожної управи міліції зустрічає нас два козаки кінної сотні. Чорнота доносив отаманові, що не заставши нікого у Чигирині, вислав кінну заставу на міст через Тясмин, а сам із кіннотою рушив розвідкою на Стецівку. Міліція і караульна рота утекли через міст на Побережжя.
Скорим маршем переходимо Чигирин і виходимо на гору. На обрії густі хмари диму. Горіла Стецівка. Незабаром вернулися із розвідки кіннотчики з двома озброєними стецівчанами на конях.
Червона бригада, розігнавши стецівських повстанців, запалила село і поспішила на село Семигіря, де теж вибухло повстання. Коло Семигіря напав на неї збоку незнаний повстанчий загін. Відбивши його напад, червоні пішли за ним дальше в степ.
Наближався вечір. Вести змучену скорим маршем бригаду дальше, не знаючи де ворог, не було сенсу. Виславши у трьох напрямках агентурну розвідку, залишаємося у Чигирині ночувати. Другий і третій курінь розмістилися по хатах. Перший, тачанки з кулеметами, підводи з набоями та харчами — стали табором на площі. На дороги, що вели до Чигирина, виставили застави з кулеметами. Чорнота визначив чергу для роз'їздів, що мали оберігати бригаду від ворожого нападу.
Отаман дозволив брати дерево з покинутих жидівських осель. Запалили вогнища. Хлопці варили у «котьолках» куліш, пришкварювали на шомполах кусники сала. В гуртах тихо співали тужливо-мрійних пісень. Біля одного вогнища середніх літ повстанець з чуттям читав витягнутого із торби з харчами, розстріпаного «Кобзаря». Вибирав місця про Суботів, Чигирин, Холодний Яр, Гайдамаччину... Уважно слухали, розсівшись і розлігшись на землі, козацькі правнуки... Слухала, здавалось, наблизившись у сутінках, Дорошенкова гора...
Штаб бригади примістився в будинку, де стояв штаб червоної бригади. Там зібралися курінні отамани та осаули, кілька сотників, члени повстанкому. Сотник Фесенко, уродженець Чигирина, вспів уже «обслідувати» родинне місто і інформував отамана. У місті є декілька шкіряних «фабрик», що належали багатішим жидам. Досить поважні запаси виробленої шкіри «соціялізувала» та опечатала ще повітова влада, але чомусь досі їх не вивезли. Ремінь — юхт та підошви — придасться нам на чоботи; виправлені барани — на шапки. Друкарня неушкоджена. Друкарі — місцеві свої хлопці — заховали пару тисяч аркушів паперу. Папір — частина сірий, що в нього колись жиди оселедці загортали, частина — задруковані з одного боку опаковання на махорку. Та відозву надрукувати можна. За друкування відозви змісця беруться члени повстанкому і в товаристві Фесенка ідуть розшукувати складачів. Заяць та сотник Василенко ідуть виставляти варту до запасів ременю, щоб їх за ніч не розтягнули, — «добрих хлопців» із школи Коцура у Чигирині не бракувало...
До кімнати заходить господар будинку — міщанин із «московського зразку» бородою, одягнений «інтелігентно»: штани на випустку поверх чобіт, рябенька «рубашка», підпоясана червоним шнурком з китицями.
— Поки баба вечерю зварить — може «господа-начальство» чайку нап'ються? Самовар у нас — на сорок шклянок... Заварити можна спаленим хлібом або вишневими гилячками, тільки... нащот цукру — вибачайте... самі п'ємо як почастує хтось...
Цукор в нашому обозі є — пропозиція принята. Господар мнеться.
— А може газетки большевицькі маєте охоту почитати? Спішилися «товариші» — забули пачку...
Господар здіймає з шафи і подає на стіл пачку недавнього числа «Красной Звєзди».
Жадібно ковтаємо рядки — в першу чергу звіти з фронтів. Врангель відкинутий до Криму... Польська армія розбита — у Польщі вибухи большевицької революції... Червона кіннота робить чудеса... Армія «бандита» Петлюри розгромлена і рештки її винищують червоні частини в Галичині, їм допомагають революційні галицькі селяни, що повстаннями і партизанкою нищать «клясового ворога»... На «звільнених» землях створився «український радянський уряд» та Чека, що у найближчі дні розпічнуть своє «урядування» у Львові. Ліве крило червоної армії переможно наступає на лінію Станіслав-Стрий-Дрогобич... Львів обійдений — евакуується... Польська та українська «буржуазія» панічно втікає від «пролетарської розправи».
Про «гучні» перемоги червоної армії — читали ми вже давно у газетах, що їх приносили наші розвідчики із Черкас та Бобринської, та... недавно писалося в них про перемоги на Збручі. Нова лінія фронту, знані назви розбитих українських частин — близьких, рідних, у складі яких мірялися колись простори України-зробили на всіх нас пригнічуюче вражіння. Мимоволі закрадалася шорстка думка і стискала серце. А що як ворог дійсно переможе на всіх фронтах?!
Начальник штабу бригади Грицаєнко відсунув перечитану газету:
— А що, мої панове, як «вони» дійсно переможуть на фронтах? Як кинуть на нас якусь цілу армію — що будемо робити?
Нахмурений Чорнота дбайливо зложив свою газету і сховав її до кишені:
— Нема то кращої роботи як задавати дурні питання. Що будемо робити... Будемо битися. Мудрішого хіба нічого не видумаєш...
Видумати щось «мудріше» було дійсно важко. Надія на те, що ворог помилує, булаб наївною і смішною. Далеко звідсіль, із самої середини України, до чужих кордонів... Досяглиб їх хіба щасливі одиниці...
«Воля України-або смерть!» на холодноярському прапорі — це не «прапорова деклямація» наших «куренів смерти», що давно вже порозбігалися. Це — тверде, логічне окреслення положення...
Ніхто Чорноті не заперечив. Висловлюю свою думку, що краще буде, як козаки не будуть знати «офіційно», від нас, що ворог на фронтах перемагає, щоб не упали повстанці духом. Андрій мотнув головою:
— Ні, побратиме! Я взяв газету до кишені — перечитаю її своїм кіннотчикам. Візьми й ти одну для 1-го куреня. Обдурювати не маємо потреби. Треба пояснити людям, що вага боротьби переноситься на українське село, на повстанців. Зруйнуємо ворогові запілля — поставимо хрест на його перемоги...
Під час вечері член повстанкому Юхим Ільченко приніс отаманові зразок відозви, написаної Дігтярем. Довга, нудна, патетична. Їхала на соціяльних «нутах», не кидаючи вогню в національне серце. Ільченко, запихаючись картоплею з салом, оповідає, що захрип, переконуючи Дігтяра, що відозву треба переробити і скоротити. Мусить піти до друкарні сам отаман, бо інакше ніхто Дігтяря не «переконає». Отаман підсуває до мене два великі, дрібно списані аркуші.
— На, Юрку, скороти та додай трохи «перцю» — тобі то удається.
Перекреслюю усі Дігтяреві нарікання на партію большевиків та обіцянки «землі й волі» в українській республіці. До залишених кільканадцяти рядків історії додаю кільканадцять нових, що їх зрештою можна було уняти в одному рядку: бий москалів — рятуй Україну і свою хату!
По вечері отаман з Чорнотою і Отаманенком ідуть до друкарні. Ми удвох з Ільченком йдемо перейтися. Виходимо на беріг. Тясмин, відбиваючи зорі, тихо поплескує, як поплескував і за часів Святослава та Хмельницького. Йдемо берегом, розмовляючи, мимоволі прислухуючись до шелесту комишів у плавнях, хоч і знаємо, що дороги для ворога там нема. Ільченко, колишній «большевик»-коцурівець, минулого року як командир куреня червоного Чигиринського полку бився з українською армією під Проскуровом і Волочиском. Хлоп твердий і рішучий. Як уродженець Чигирина — гарячий патріот цього міста. Як «правдивий» українець — непоправний мрійник. Переконує мене, що столицю Української Держави треба перенести із Києва до Чигирина, бо тут, власне — «пуп» України. Тясмин треба буде поглибити, щоб могли заходити пароплави із Дніпра. На Дорошенковій горі стоятиме величний палац уряду... Довколишні села стануть козацькими станицями з постійним родовим несенням військової служби на місці... У Мотриному манастирі буде школа козацьких старшин для цілої округи, тільки... черниць треба перевести на острів до Медведівського манастиря, а ченців із нього — до ліса.
Над Тясмином, поблизу будинків, співає, розмістившись на зложених деревах, група міських дівчат. Ільченко вітається із знайомими. Сідаємо на зрубані черемхи і зав'язуємо розмову. Дівчата оповідають свої переживання з багатого на події минулого року. Оповідають мені про випадок, що я про нього вже загально чув. Коли відступали червоні й наближалися денікінці, увійшов до Чигирина кінний денікінський загін. Усі в московській офіцерській одежі з золоченими пагонами, відзнаками. Стали коло земської управи і зав'язали розмову з мішанами. Чигиринців — цікавих новинки — зібралася ціла юрба: мужчини, жінки, діти... Офіцери у розмовах «вішали псів» на червону армію та комуністів, вихвалювали денікінське військо та уряд, ідею «єдіной нєдєлімой Росії»... «Єдіною нєдєлімою» Чигиринці зовсім не захоплювалися, ну а большевиків, звичайно, лаяли. Хто по щирості, а хто — щоб «приподобатися» новій владі. Нараз старший офіцер подав команду. Загін оточив юрбу і загнав її вихопленими шаблями до великої салі в управі. «Офіцери» — то був передягнений загін большевицької Чека. Ставши на дверях із ручними кулеметами, чекісти відкрили з них вогонь по юрбі. Коли всі попадали один на одного, «офіцери» почали ходити по трупах ранених і живих та пробивати кожного зокрема шаблею. Скінчивши «роботу», сіли на коні і утекли через міст на Черкаси.
Дівчина, що сиділа притулившись до мене плечем і уважно слухала оповідання товаришок — здрігнулася.
— Боже! Я до смерти не забуду того. Зойки... крики... Діти верещать... Попадали усі, — на мене стара Білинська упала — куля попала їй в голову. Кров із неї тече на обличчя, забігає в уста, а я із страху не можу ворухнутися... Бачу — іде... пробиває шаблею... Приклав шаблю до грудей нашій Зіні, що впала поруч мене... Та бідна вхопилася рученятами за клинок і кричить до мене: рятуй Марусю!... Як забрали потім мертву до дому — руки геть порізані були...
Помимо всього баченого і пережитого — у мене пробіг поза шкірою мороз.
— То сестра ваша була?
— Так. Вісім років мала... Пішла зо мною подивитися на денікінців...
— Ну, а якже ви?.. Багато вас вирятувалося?
— Я одна. До мене підійшов той «офіцер», проколов спочатку шаблею ту мертву жінку, що половиною тіла лежала на мені, потім пхнув збоку мене у груди. Я чула як шабля затрималася і сковзнулася по ребрі. Хотіла крикнути і не могла. Думав певно, що мертва і не колов удруге, — пішов дальше. А я так лежала мов камінна, аж поки не прийшли люди і не почали виносити. Аж маму побачила — тоді прийшла до себе...
Товаришка, що сиділа коло моєї сусідки, чуло обняла її.
— Розтяв, проклятий, персь надвоє...Так і не зрослася...
Відхилила рукою крайчик вирізу Марусіної блюзки:
— Покажи, Марусю, зверху, — соромиться не маєш чого...
Маруся квапливо затулила виріз і відвернувшись, ковтнула сльози... Зрозумівши її — перевожу розмову на іншу тему. Її, молоду і гарну — боліло те інтимне «каліцтво».
Попрощавшись з дівчатами, вертаємося до міста. Табор на площі вже спав, лише де-не-де було чутно тиху розмову. Заглянувши до свойого сірого, розшукую «штаб куреня». Отаман Петренко спав на розстеленій на землі киреї, з сідлом замість подушки. Поруч була розстелена бурка Чорноти з моїм сідлом у головах. Здогадуюся, що то мій суворий побратим приготовив «постіль» для мене. Але-ж бо бурка була у нього одна — могла і йому придатися. Йду до кінної сотні. Андрій сидів на кулеметній тачанці, коло нього — гурток козаків. Слухали оповідання Гуцуляка, як він бурлачив із галицької армії до денікінців, від них до большевиків, а від тих до Холодного Яру. Вилажу на тачанку з другого боку.
— Ти нащо бурку мені свою постелив — сам на чому будеш спати?
— Іди лягай — не журися. Я спати не буду — треба з роз'їздами порядкувати. Ті, що виступили із Чигирина, можуть сюди вернутися, тай з Побережжя може чорт яку частину наднести.
Посидівши кілька хвилин, іду спати. Під ранок стало холодно. Прокинувшись не міг уже заснути. Захопивши бурку, йду до Чорноти. Сидів на тій самій тачанці. Поруч розкладали козаки вогнище. За Тясмином вже сіріло.
Андрій наказав бурчужному вислати зміну роз'їздів, та поки ще зміна виїхала, роз'їзд Гуцуляка, що був висланий на крюківський тракт, привів підводу з чотирма червоноармійцями. Їхали до Чигирина...
Білобрисі кацапчуки оповідали, що вони із тієї бригади, яка була вчора у Чигирині. Запаливши Стецівку, бригада пішла на Семигіря і погналася за повстанцями в степ. Не догнавши, заночувала у якомусь невеликому селі. Уночі несподівано напали на село значніші сили повстанців, частину червоних перебили, частина розбіглася. Ці чотири захопили десь на хуторі підводу і, не знаючи куди тікати, взяли напрям на Чигирин. У одного червоноармійця ціла пола спалена. Чорнота приглядається до неї.
— Де спалив?
«Товаріщ» змішався.
— Коло печі сушив... ну і загорілася...
— Брешеш — у Стецівці. Хата горіла, а ти скриню розбивав.
Усі чотири, один перед одним, почали запевняти, що в селі не були і хат не палили. Обпалений навіть перехрестився.
— Вот те хрест святий, таваріщ начальнік, что к бандітскім хатам даже блізко нє падхаділі!
Присадкуватий Гуцуляк поплескав його по плечі.
— Не хрестись, таваріщ, і так віримо. А оце де ви накупили? — Розвернув на тарілці хустину із срібними хрестиками, намистами, срібними «дукачами», коліровими стяжками, які забрав «товаришам» із кишень.
Ранком повернувся розвідчик з Побережжя і доніс, що в Ломоватому ночує червона кіннота із гарматами. Червоноармійці говорили, що йдуть на Врангеля. Невідомо, чи та кіннота піде понад Дніпром, чи через Чигирин. Як піде на Чигирин, то краще перепустити її на цей беріг і тут напасти. По нараді у штабі виступаємо до Суботівського ліса. За містом бригада затрималася на кілька хвилин, щоб залагодити маленьку «поточну справу»: розстріляли чотирьох червоноармійців та одного козака 2-го куреня із «новобранців», що його варта приловила вночі на грабунку в міщанській хаті.
* * *
У Суботівському лісі стаємо табором коло Вовчого Шпиля. Була то висока гора-шпиль, вкрита лісом. Її верхівка здіймалася над окружною місцевістю — з неї можна було стежити за дорогами аж поза Тясмин і Чигирин. За козацьких часів Вовчий Шпиль був дозорчим пунктом і старий дуб, на якого полізла з далековидом наша варта, мав, за словами суботівчан служити своїми гиляками ще гетьманській сторожі.
З допомогою закинутого шнурка видрапуюся на вершок «вежного дуба». Дороги, що ведуть з півдня до Чигирина — «як на долоні». На сході, за кільканадцять кілометровою пісчаною рівниною — темна смуга — долина Дніпра. Де-не-де поблискує сріблом на сонці плесо. Через далековид видно полтавський беріг.
До полудня не було зауважено ніякого руху по тракту за Тясмином. Очевидно, червона кіннота пішла понад Дніпром.
Пополудні відшукав нас у лісі розвідчик, висланий учора в південному напрямку. Оповів, що червону бригаду розбив уночі повстанчий загін Штиля, що пішов дальше у степ в напрямку Олександрії, де спалахнуло широке повстання. Недобитки червоної бригади утекли назад до Знамянки.
Підвечір кінна стежа донесла, що по матвіївській дорозі наближається ворожий відділ силою понад триста чоловік. Старший роз'їзду, що приглянувся добре із ліса до ворожої колони, запевняв, що то або чекісти, або курсанти, бо майже усі в шкіряних куртках. Хто б не були, та коли йдуть на Матвіївку — «будуть наші». Дорога близько ліса. Перший курінь, з яким пішов і Деркач та Отаманенко, навпростець, майже перебігає ліс.
Залягаємо край ліса недалеко села. І саме вчас — бо на дорозі, віддаленій від нас на яку сотню кроків, з'явилася голова ворожої колони. Хоч починало вже темніти, та ворог що йшов густими чвірками, був для наших куль ціллю «без промаху». Із завмиранням серця чекаємо поки колона зрівняється з нашою лавою. Левадний, установивши два «кольти» та шість «люйсів», ліг коло нас із своїм «обскубаним» ручним кулеметом.
— От так нагодка! Та я тут із одного кулемета усіх викошу...
— А знаєте, панове, — одізвався мій курінний, — щось мені то видається підозрілим, щоб червоні так безпечно йшли, знаючи, безперечно, куди йдуть. Ні розвідки вперед, ні стежі до лісу. Хіба яка нова частина — просто із Москви.
— Щось і мені так сниться, — піднявся Отаманенко, — щоб не були то часом наші із-за залізниці. Зараз я перевірю.
Приклавши руки до уст, тричі бевкнув диким цапом. Колона, що дійшла вже до половини нашої лави, станула. Залунало у відповідь бевкання дикого цапа. Отаманенко крикнув ще двічі і плюнув.
— А хай то чорт вхопить, — от були б наробили!.. Таж то дід Шевченко відкликається — я його голос серед ста «цапів» упізнаю.
Колона завернула до ліса. Виходимо назустріч і за пару хвилин стискаємо радісно руки Кваші, дідові та його донечці, знайомим лісовикам. Майже половина відділу дійсно була одягнена у новенькі шкіряні куртки, сині — «брідж»— хромові чоботи, ба навіть... у кашкети з червоними околицями. Навіть Тіна, що здається найбільше раділа зустрічі, була у «шкірянці», із обох кишень якої виглядали ручки новеньких револьверів.
Ведемо гостей до табору. По дорозі Кваша оповів, що позавчора вночі його відділ зліквідував загін ВЧК, який з «благословенням» Троцького пішов із Знам'янки ліквідувати повстанців за залізницею. Загін, ночуючи в одному селі, виставив свою варту, а крім того приняв такі міри безпеки: двадцять селян були арештовані й замкнуті у церкві. Начальник загону попередив село, що як на загін буде зроблений вночі напад, а селяне не попередять чекістів, заложники негайно будуть розстріляні, а село буде спалене. Крім того визначив тридцять селян, що мали цілу ніч вартувати як додаткова варта до чекістської й своїм життям та майном відповідали за спокій сну чекістів.
У Кваші були хлопці з того села. Порозумівся через них із селянами. Попівночі сільські вартівники, що вартували з палками, заховавши солідну зброю під верхньою одіжжю, завели розмови з чекістами-вартовими коло церкви та при виходах із села і... без шуму порубали їх вихопленими з-під кирей сокирами. Повідомили про зняття варти Квашу, що дожидав із відділом поблизу села. Обставивши село так, щоб ніхто не міг утекти, Кваша увійшов до нього з двома десятками хлопців, що мали «міцні нерви» і розпочав тиху «ліквідацію». Підходили з сільськими вартівниками до хати, де спали чекісти. Господарі, попереджені зараня, що будуть «гості» — держали двері «на поготівлі», бо чекісти звечера наказали усім, щоб двері були замкнені із середини і без їх відома щоб господар не смів нікому відчинити. «Товаришів» «делікатно» будили зо сну й, зв'язавши та заткавши роти, виводили у біллі на город чи за клуню і там залишали, продірявивши кожному серце багнетом. Перед світанком, стосорок два трупи вивезли підводами до ліса і там у різних місцях позакопували. Не утік ні один чекіст. Кожний «подарував» повстанцям короткий карабінчик, револьвера, дві бомби, шкіряну куртку та хромові чоботи, — усе новеньке, до того два станкові та два ручні кулемети, запас набоїв.
Дід Шевченко «філозофує»:
— Був загін «вечека» і... згинув. Як корова язиком злизала. Прийдуть тепер до села нові чекісти і: «У вас тут «вечека» не було часом?» Дядько почухається туди-сюди і: «А-тож! Були, ночували. Дуже хароші люди були — усе москвичі та петроградці з китайцями». — «А деж вони?» — «А хто-зна! Зібралися раненько тай пішли у «Чоту» бандитів ловити. Казали, що аж у Чорний ліс підуть і там усіх бандитів виловлять. Щасти Боже!... Дуже хароші люди були...»
— Добре-добре, діду, але як буде яка червона частина у селі стояти, щоб діти часом не виговорилися — не одно ж певно прокинулося і бачило як в'язали...
Дід свиснув.
— У нас, брате, тепер діти такі ростуть: або нічого ще не розуміє, або як уже кумекає щось, то розуміє, що язик за зубами треба держати.
По вечері штаб зібрався на нараду на схилі Вовчого Шпиля. Командування поповненим третім куренем приняв Кваша. Обговоривши положення, виробляємо такий плян: відіслати двісті чоловік на підкріплення булавної сотні в Холодноярському лісі. Завтра вночі перейти залізницю. Наступної ночі обійти Кам'янку з протилежного боку і, відрізавши червоним шляхи відступу вобабіч по залізниці, нагнати їх на Холодний Яр.
Другого вечора виступаємо вздовж недокінченої залізничої лінії, що мала зв'язати Чигирин з головною лінією. Залізницю перейшли тихо і отаборилися в «Кучурганах» у бондурівському лісі. Та тогож таки дня плян був змінений. Із Суботова наспів зв'язок з відомістю, що з боку Побережжя увійшли до Чигирина червоні частини силою до двох тисяч чоловік. Готовляться до наступу на Холодний Яр. Постановляємо проробити із Чигирином те саме, що плянували з Кам'янкою. Тим більш, що тут виповнити таку «операцію» було значно легше. Як би удалося відрізати ворога від моста на Тясмині та не пустити на Олександрівку — то волею-неволею мусілиб червоні утікати вздовж Тясмина на холодноярські села. Пославши зв'язки до Холодного Яру, щоб села приготовилися зустрічати «товаришів», як ми їх із Чигирина «налякаємо», переходимо вночі назад через залізницю. Цього разу затрималися на залізничній лінії довше. Забравши в будці інструменти, розгвінтили рейки на цілому відтинку і перервали у кількох місцях телеграфічну лінію. Зняті рейки — кожна на плечах кільканадцяти козаків — помандрували з нами до ліса, де їх закопали позиченими на хуторі рискалями. Ця «надпрограмова» робота задержала нас, і до ліса поблизу Чигирина бригада прийшла щойно перед полуднем. Під Чигирином кипів широкий бій. Отаборившись на краю ліса, висилаємо кінну розвідку, яка скоро вернулася з відомістю, що то знову «розвоювалася» Стецівка. На цей раз не сама — з нею Чернече та велике Семигіря. Об'єднавшись, повстанці пішли в наступ на червоних у Чигирині, та збиті вогнем противника, повільно відступають. «Фронт» розтягнувся на полях за Чигирином. Наші кіннотчики попередили повстанців, що зараз їх «підпоможемо» і додали їм духу. В штабі виникнула маленька суперечка: чи йти на Чигирин і вдарити по червоних з тилу, чи підсилити фронт повстанців. Дорога була майже однакова. Перемогла думка, щоб таки нагнати ворога назад на Чигирин, а потім на Суботів.