Страница:
Очікуючи приїзду Голого, я уявляв його собі як солідного «дядька-отамана» і трохи розчарувався, коли побачив верхи на коні молоденького хлопця в однострою студента київського університету. Лише замість поломаної «студентки», мав на голові кудлату козацьку папаху, а поверх чорного пальто з «петлицями» і блискучими ґудзиками, красувався цілий «арсенал» зброї. Смішно виглядали в стременах його ноги у черевиках і штанах «навипустку». Та при ближчому обзнайомленні те некорисне вражіння змінилося. Голий був здібний енергійний ватажок, мав «добру голову» і вмів захоплювати масу. Великим мінусом для нього був брак військового знання і практики, але мав старшин-помічників.
Голий оповів, що він звечора послав зв'язки до кількох ватажків, які йому не підлягають, щоби вони вели свої відділи на з'єднання.
Пополудні до Мошен увійшов великий повстанчий відділ. Привів його галичанин, бувший старшина австрійської армії, прізвища якого на жаль не пам'ятаю. Він же був його організатором і отаманом.
Удвох із Чорнотою, верхи, зустрічаємо цей відділ підчас руху. Вигляд його був такий оригінальний, що навіть похмурий Андрій посміхнувся.
Сам отаман, що їхав верхи попереду, від голови до стіп був вбраний в австрійський однострій з австрійськими хрестами і медалями на грудях. Було дивно, як він те все зберіг. Замість шаблі — австрійський багнет. В руках мав солідний кийок, вимахував ним як булавою.
Відділ йщов досить стройно, з старшинами і підстаршинами на приписаних місцях. Був «посортований» в сотнях і чотах: окремо босі, окремо взуті, окремо — в білих селянських штанах, окремо — в «крамних», окремо — в соломяних капелюхах, в кашкетах, в баранячих шапках, одна чота з рушницями, друга з косами, третя знову з рушницями, слідуючи з штилями і т. д.
По прибутті на місце отаман-«австрієць» відважив кілька «бучків» парубкові повстанцеві за невиконання якогось наказу. Придивляюся до цієї, так незвичайної в повстанчих частинах «екзекуції». Товариші караного «доброзичливо» жартували на його адресу і, як видно, признавали за своїм отаманом рацію і право на таку кару.
До вечера в район нашого розположення прибуло ще кілька менших повстанчих відділів.
На другий день в домі діякона зібралася нарада всіх отаманів і старшин, котрих вони лічили потрібним взяти зі собою. Від Холодноярської бригади були: Деркач, Петренко, Мамай, Кваша, Грицаєнко, Отаманенко, Чорнота і я.
Перш за все, на нараді занялися підрахуванням наших сил. Виявилося, що кількість повстанців, обєднаних у відділах, які зконцентрувалися в околицях Мошен, досягла поважної цифри у 30.000 чоловік, але всі місцеві отамани запевняли, що можуть свої відділи збільшити. Всі отамани окремих загонів охоче згодилися підпорядкуватися штабові нашої групи. Само собою повстало питання: для чого ми зібралися і що маємо робити дальше?
Про те, що червоний фронт на заході заломався, а поляки і українська армія провадять успішний наступ на цілому фронті — ми мали вже цілком певні відомости. Підчас наради прибув із Черкас наш холодноярський старшина-розвідчик і оповів, що червоні стягають за Канів частини для оборони Києва від повстанців. Всі червоні частини, що були на Черкащині, дістали наказ негайно вирушити туди. Частини, які зконцентрувалися були в Черкасах, поспішно вирушили вверх по Дніпру. В Черкасах залишилася лише мінімальна кількість, потрібна для оборони міста. Всі комуністи, комсомольці і охотники з-посеред позапартійних жидів, дістали зброю і зосереджені в казармах та установах. Військове та залізниче майно вивозять на лівий беріг Дніпра. Установи усі спакувалися і приготовилися до евакуації.
Старшина той розмовляв з червоноармійцями різних частин. Настрій в частинах пригнічений, подекуди просто панічний. Кружляють серед червоноармійців чутки, що на польський фронт прибула величезна французька армія з газами і «лучами смерти», з якою годі червоній армії боротися, що в Москві повстали проти большевиків робітники всіх заводів і фабрик, що в Одесі — англійський десант, по всій Україні повстання і т. д. Один із червоноармійців (наш розвідчик теж видавав себе за червоноармійця) по секрету шепнув йому «новинку», що Ленін і Троцький, захопивши досить золота, драпнули вже аеропляном за кордон.
В частинах шириться дезертирство, хоч виданий наказ розстрілювати пійманих дезертирів на місці.
Коли розвідчик скінчив свою доповідь, зібрання задоволене загуло, перекидаючись заввагами про положення.
В цей час піднявся Чорний Ворон і попросив слова. В постаті цього ватажка партизанів була цікава особливість. Меткий їздець і вояк, він був одночасно якийсь повільний нерухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Зате його рухи мали в собі щось... гіпнотизуючого. Нагадували «ліниві» рухи тигра в клітці. Але що Ворон мав дійсно особливе — це очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не моргав повіками, а зміняючи напрямок погляду, повертав не очима, лише всією головою.
Промовець повільно оглянув зібраних отаманів.
— Ну щож, панове... Ворог сам підповідає нам, що маєм робити. Червоні бояться, щоб повстанці не захопили Києва. Забираєм Черкаси, підірвем мости на Дніпрі й, не гаючи часу, рушаєм на Київ. По дорозі-ж усюди повстанці... Поки дійдемо — зберемо армію. У червоних невдачі на фронті. Частини, які оперують проти нас — пригнічені й налякані. Куди не повернуться — мають в запіллі повстанців. Таке військо дороги нам не замкне і Києва не оборонить.
— Це неможливе! — Не вдасться! — Ми не регулярне військо, щоб наступати на Київ! — розляглися протестуючі голоси.
— А чи Петлюра позаторік регулярним військом Київ заняв? Звичайно невдасться, як наперед вірити у невдачу. Та колиб і невдалося заняти Київ — нічого не втратимо. Повертаєм «віштя» і йдем до фронту. Ще тих, що пристануть до нас, із собою потягнем. А ще й по дорозі не одну тисячу повстанців зустрінем.
— А як большевики із Москви свіже військо підвезуть і напруть на нас ззаду?
— Скорше до фронту дійдем та напремо на нього ззаду — тільки й страху.
— Поки ми такого «гака» аж попід Київ зробимо — нас оточать і розіб'ють.
Піднявся Чорнота:
— Боїтеся «гака» робити — йдем навпростець до фронту. Намісці крутитися — ще скоріш оточать. Зрештою, скажіть мені, панове, на милість Божу — по якого чорта нас отут тридцять тисяч зібралося!!! Черкаські бори і без нас стоятимуть... Сам Бог посилає нам годину, в яку можемо щось зробити для України. А ми її протупцюєм на місці та пробалакаєм. Ще раз повторюю — йдем до фронту! Не гаючи дорогого часу — рушаєм назустріч нашому урядові і військові. Розвернемо ворогові запілля. Поки дійдем — буде нас вдвоє, може й втроє більше.
Голос забрав командир 1-го полку Степової дивізії.
— Я, панове отамани і старшини, не проти того, щоби йти до свого війська. Але... наші херсонці і так вже нарікають, що далеко завели їх... На марш до фронту — навряд чи погодяться.
Серед Холодноярців теж було чимало таких, що не мали охоти відходити далеко від хат. Та я знав, що вразі рішення іти до фронту — ніхто із них не посмівби сказати, що він не хоче.
Дрібніші місцеві отамани з повагою на обличчях слухали і поглядали на Блакитного, Деркача, Голого... Чекали, що скажуть головні ватажки. Голий, порадившись із своїми сусідами, сказав, що він і підвладні його отамани цілком одобрюють плян іти на з'єднання з Українською Армією, щоби підсилити її, але... він переконаний, що його повстанці дальше Черкаського повіту не підуть.
Отаман-галичанин зірвався і, весь почервонівши, вдарив кулаком до стола.
— Як то не підуть?! Що то є — не підуть?! України хоче — а з повіту не піде? Прецінь то є військо! Як я кажу, щоби йшов — то мусить іти — бо шляг го трафить!
Більшість присутніх зареагувала на цей вибух «австрійця» посмішками і маханням рукою.
Та становище цього ватажка повстанців, відповідно уняте, не було таким смішним і абсурдним, як видавалося. Селянин брав рушницю, чи косу і йшов боротися. Він хотів бути... військом. І коли в нього впоювалося віру в справу, коли він вірив в «зорю» свого ватажка, коли ватажок не «мітінгував» і не питався його, чого він хоче, а чого не хоче — лише авторитетно і певно відрубував накази — повстанець йшов за ним всюди і був ідеальним вояком.
Сидячи на нараді, задумуюся над тим, що цими самими шляхами, з такимиж приблизно силами, розпочав свій тріюмфальний похід Хмельницький. Він напевно не питав своїх повстанців, чи вони хочуть іти на Захід, чи хочуть вертатися до своїх сіл...
Останній забрав голос отаман степовиків, що радився кілька хвилин з Деркачем.
— Панове старшини! Фронтові ми багато не допоможемо. Зрештою він і не потребує нашої допомоги. Большевицькі армії відступають і все промовляє за тим, що стримати наступу українського і польського війська на цей раз вже їм не вдасться. Я тримаюся думки, що ми зробим більше діло для України, як зачекаємо тут, в вигідній для оборони місцевости, поки фронт докотиться до Дніпра. В той час частині червоного фронту, яка буде відступати на переправи у Черкасах, відріжемо шляхи відступу. Коли приняти під увагу, що вода у Дніпрі стоїть досить високо, переправи у Крюкові-Кремінчуці теж можемо відрізати, а до переправ у Києві і Катеринославі далеко — цілий відтинок червоного фронту буде знищений. А поки що будем провадити тут операції і нищити ворожі частини, які ворог тримає в запіллі, і будем дожидати наближення фронту.
— А що, пане отамане, як гора не схоче прийти до Магомета? Як фронт не наблизиться, а віддалиться? — відізвався Чорнота. Блакитний розвів руками.
— Мій друже! Не треба дуже глибоко розумітися на військовій штуці, щоб бачити, що операції червоної армії на Україні програні безповоротно. У побідний наступ вона вже не перейде, хоч би тільки тому, що має опановане повстанцями запілля й знищений транспорт.
Піднявся Деркач.
— Панове старшини! Машеруючи на Київ чи до фронту, ми не будемо забезпечені, що нас не розіб'ють. Залишаючись коло Дніпра, у своїй місцевости — ми забезпечені, що збережемо до критичного моменту свої сили і зможемо відіграти значну ролю. Я поділяю погляди пана отамана Блакитного і одобрюю його плян.
Більшість присутніх теж підтримала і одобрила.
Нарада закінчилася.
Правду кажучи, по промові Блакитного, я сам в душі погодився з його пляном. Поспішити до фронту, стати скоріше під прапором рідного війська — це добре. Але стягнути до Дніпра повстанчі сили, замкнути розбиту червону армію на Правобережжі, забрати у неї для українського війська ту масу коней і зброї — це двічі добре. Хто ж міг передбачити, що поляки замиряться на половині дороги до цілковитого розбиття большевизму, що наша «гора» завдяки цьому — відкотиться від нас аж за Збруч...
Гості, дискутуючи ще, виходили із діяконівської світлиці. Чорний Ворон, що залишився ще з Блакитним у нашому штабі «на чайок», не уступав і боронив перед ним та Деркачем свій плян захоплення Києва. Блакитний настоював на недоцільности такої операції.
— Що вам так Київ у голову засів? — розводив він руками перед Вороном. — Київ поляки і без нас займуть. Наша армія на правому крилі фронту. В напрямку Києва піде хіба якась «репрезентативна» частина. А наше завдання — допомогти у першу чергу своєму війську.
Ворон «таємничо» посміхнувся.
— Кажете, пане отамане, поляки і без нас займуть... Маю велику охоту, щоб на цей раз вони вступили до Києва як гості, салютуючи вже вивішеним українським прапорам. І як би я мав не триста, а хоч би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього захопив би Київ перед самим їх носом.
Чорнота, що прислухаючись до розмови, сидів зо мною на старенькій отомані, впав у «фільозофський настрій».
— Бачиш, це розмовляють між собою два коліри: чорний і блакитний. Хай мене чорт вхопить, як той ніжний колір у нашому прапорі принесе Україні щастя. А знаєш, думка у Ворона непогана. Захоплення столиці українськими повстанцями, раніше ніж дійде до неї фронт, булоб неабияким дарунком для українського уряду. Чорний Ворон, хоч і «степовий бандит» — на «міжнародних чемностях» розуміється... Я погоджуся, щоб не йти до фронту — лише не пускати «товаришів» утікати через Дніпро. Але у Києві... Хоч би тільки тому, що як наближення фронту відтягнеться ще на місяць ми, стоячи на місці, розтопимося... Черкасці розбредуться по хатах, як тільки тиждень не буде з ким битися... Степовики без діла-будуть згадувати свої хати... Половина їх — боса... Наближаються холоди, а взути можна, тільки захоплюючи міста.
Розмову перервала чорнява діяконівна, що просила до чаю.
Ранком ми стояли гуртом коло штабу бригади і розмовляли. Широка вулиця була заповнена повстанцями із рідних відділів, що знайомилися між собою, розмовляли, співали.
Наш отаман мав поганий настрій.
— Чого журишся, отамане? — запитав Чорнота, — може нездоров?
Деркач відповів невідразу. — Невиспався. Приснилася така дурниця, що потім не міг вже заснути. Тай правду сказавши, чогось... неначе якесь передчуття у мене недобре, неможу собі місця знайти. Щоб часом «товариші» несподівано не напали і не дали нам духу. Піду до Блакитного — запитаюся чи чого нового за ніч не підпливло.
— А що снилося?
— Кажу — дурниця, якої тверезий чоловік ніколи не видумав-би. Приснилося, що у нас в штабі сиділи чекісти і судили мене... Присудили до розстрілу... І так все по дивному: на мені зброя, через вікна бачу як ходите попід хату ви усі, козаки — а мене в'яжуть і ведуть на двір розстрілювати. Ведуть поміж холодноярцями, я кричу, щоб рятували мене, кличу по імени тебе, Юрка, Отаманенка, а ви — неначе нічого і не бачите. На цьому прокинувся і знову задрімав. Аж чую хтось лежить коло мене. І то так виразно чую дотик, обіймає мене, а мені сниться одночасно, що я не сплю і згадую той сон, що перед тим снився. І думаю над тим — хто це коло мене лежить... Свічу сірник і бачу що це покійний отаман — Василь Чучупака... Дивиться на мене, а очі повні сліз... Дружили ж ми з ним, а такий мене чогось страх напав, що вже прокинувся, а ще зубами дзеленчав... Воно, звичайно, дурниця, а все чомусь із голови не можу собі вигнати... Все чогось серце ниє.
Андрій уважно глянув в обличчя отамана.
— Щоб часом, Іване, не попереджував тебе покійний отаман. Як будемо мати сьогодні-завтра бій — мусиш стерегтися. Знаєш що... Будеш не там, де тобі буде «хотітися», а там де я тобі пораджу — добре? Часом і смерть можна обдурити...
Деркач засміявся і махнув рукою.
— Ми, здається, Андрію, оба старими бабами-ворожками стаєм. Піду до степовиків.
Заклавши руки на спину, пішов вздовж вулиці. Обговорюючи випадки снів і передчуть, поглядаєм його услід. Заледви отаман порівнявся із першою групою повстанців, що стояли розмовляючи — від неї відділився молодий хлопець і підійшов до нього, неначе хотів щось запитати. Нагло отаман подався крок назад і вхопився за кобур з револьвером. Бистрий мах руки хлопця — і коло ніг Деркача вибухнула сильна граната. Оба впали на землю. В групі розлігся крик когось, раненого відламком.
Підбігаєм до отамана. Лежав навзнак, зблідлий, із закровавленою на животі й ногах одіжжю.
Хлопець лежав непритомний із закровавленою на грудях вишиваною сорочкою. По хвилині розкрив очі й ослабленою рукою повільно потягнув із кишені револьвер. Вдаром чобота вибиваю йому з рук зброю.
— Ти хто такий?
— Я комсомолець-чекіст! Смерть петлюрівським бандитам! Хай живе третій Інтернаціонал!
— Ти знаєш, кого ти вбив?
Хлопець усміхнувся і глянув убік Деркача.
— А вбив?.. Правда вбив?.. Я — Деркача не знаю?! — Я всіх вас бандитів знаю! Я Чучупаку Петра сам у Черкасах «шльопнув» у підвалі...
— Таж це нашого медведівського Хаїма-різника син! — скрикнув піджилий медведівчанин, що, стоячи поблизу, приглядався до лежачого.
Хлопець з обличчя зовсім не був подібний до жида і говорив чисто по українськи. Коли підносив голос, із пробитих відламком легенів булькала кров з повітрям.
— Хто тебе послав?
— Мене послала Чека, щоб я сам згинув, але отамана Холодного Яру «шльопнув». Хай живе...
Медведівчанин підскочив і одним ударом приклада розм'яжджив голову.
Отаманенко, скипівши, вхопив дядька за рушницю, та Чорнота поклав на його руку свою.
— Покинь.
— Так щож він дурень вирвався!.. Треба було допитати, щось довідатися.
— Нічого б не довідався — міцне духом жиденя було.
Отаманом занявся фельшер, що надбіг, та Грицаєнко. Мав пробитий відламком гранати живіт над пахвою і покалічені ноги. Граната вибухнула заблизько і тому відламки не попали в груди чи голову. Коли очутили, намагався усміхатися і жартувати, перемагаючи гримаси болю.
За пару хвилин надбіг лікар, що був при Степовій дивізії. Зробили перев'язки. Треба оперувати, витягнути із живота відламок — а нема ні наркози, ні хірургічних приладь... Послали до місцевого лікаря.
Післанець вернувся з короткою відповіддю:
Медикаментів та операційних матеріялів давно немає, а хірургічні ножі забрали весною червоноармійці переходячої частини — сподобалися, що добре ними болото з чобіт обшкрябувати.
Лікар потішає, що як відламок не брудний і не буде зараження крови, то ранений може вижити і без операції. Небезпечних порушень органів, здається, нема.
Один із повстанців мав скалічену ручкою гранати ногу. Розглядаєм ту ручку і стверджуєм, що бомба була німецька, такої конструкції, що вибухає від вдару.
Командування бригадою передав Деркач курінному Петренкові.
В наступні дні й ночі робимо декілька маршів у напрямку Каніва, розшукуючи ворога. Та червоні заздалегідь зникали, уникаючи найменшої сутички. Вся місцевість над Дніпром між Чигирином і Канівом була в наших руках. Це вносило в повстанчі лави вражіння, що з большевиками вже скінчено. Войовничий запал у масі падав. Створювалися «демобілізаційні» настрої; як нема з ким битися — треба йти до дому, — там робота чекає...
Жовтень приніс приморозки і багато повстанців «нудьгувало» за чобітьми.
Півтора тижня по мошенській нараді, зібралися ватажки на нараду у Межиріччі над Россю. Цього разу всі погодилися, що повстанцям треба «дати роботу». Отаман Степовиків подав плян, щоб заняти Корсунь, де по наших відомостях були значніші червоні частини, знищити при переході залізниці цілий відтинок, щоб забезпечити собі запілля з боку Фастова, а тоді рушити на Цвітково і знищити цей важливий для ворога залізничний вузол. Вибухового матеріялу, щоб висадити в повітря кілька мостів і водокачок, мали ми досить. Та підчас обговорювання пляну само собою виринуло питання Черкас. Це місто, тільки тому, що ми його не брали — було від лінії Дніпра червоним півостровом серед обхопленої повстанням місцевости. У Черкасах перехрещувалися ворожі шляхи сполучення Дніпром пароходами та залізницею, що лучила лівий берег з правим. З цього боку, як ми залишимо Черкаси в спокою, ворог скоріше міг підвезти військо, ніж з розбитого фронту через Фастів. Треба спочатку «зліквідувати» Черкаси і висадити в повітря мости на Дніпрі.
Другого ранку все об'єднання вирушило в напрямку Черкас. Йшли трактом, що від Катеринослава через Черкаси веде понад Дніпро до Києва.
Чорний Ворон, а за ним наша бригада, йшли в авангарді. Проминувши довгу долину, оглядаємо з Петренком з гори повстанче військо, що кількакілометровим вужем вилося шляхом по долині. Поміж добре озброєними відділами виблискували на сонці своєю зброєю відділи, озброєні прив'язаними вздовж держака косами. Ділимося з Петренком спільною думкою: так мусів виглядати на початку похід Хмельницького. То була сила... Непевна, хитка, але й страшна сила в певних і нехитких руках вождя, що вірив би у самого себе і накинув би ту віру підвладним.
Напад на Черкаси мав відбутися вночі. Щоб у темноті пізнавати своїх, Блакитний дав наказ, щоб кожний повстанець перев'язав ліву руку соломяним перевеслом.
Ціль походу, звичайно, не оголошувалася. Підводою, добрими кіньми поїхав до Дніпра зв'язок, щоб переправившись човном, передати отаману Чорному, щоб той, як вспіє, напав вночі на мости з полтавського берега і відрізав червоним шлях відступу.
Підвечір, коли об'єднання стало на відпочинок, прибули до Степової дивізії зв'язки з Херсонщини, які розшукували вже кілька днів степовиків. Принесли вістку, що червоні частини палять і грабують села, із яких дивізія вийшла, розстрілюють на місці родини відсутніх повстанців.
Степовики замітінгували і поставили Блакитному вимогу, щоб змісця вів їх до своєї місцевости — рятувати хати. Спробувавши переконати, Блакитний прислав до нашого штабу Житкевича, який провадив у нього агентурну розвідку, з повідомленням, що складає з себе обов'язки командира об'єднання і вирушає з дивізією на Херсонщину.
З Житкевичем прийшла якась молода дівчина в селянському убранні, що підчас його розмови з нами стояла осторонь.
Житкевич показав на неї очима.
— Ця панночка хоче залишитися з вами і піти до Холодного Яру. Дуже добра розвідчиця.
— А хто вона? Звідкіль?
— Ну... сказала, що називається Ольга Кравченко. А звідкіля родом, хто батьки — я й не питався. Могла ж правди і не сказати...
Повстанче підпілля мало свої неписані приписи «етики». Розпитувати когось про місце уродження, правдиве прізвище, родинні зв'язки — не належало до «доброго тону». Це все речі цікаві для чекістів, шо любили мститися на родинах своїх противників, якщо їх самих не можна було досягнути. Ніхто із нас не був забезпечений, що не попаде в руки ворога і ніхто не може бути певним, що попавши у Чека, не зрадить під тортурами таємниць своїх товаришів. Тому краще не знати їх.
— Але — продовжував Житкевич — можете бути певні: дівчина ідейна й вірна. Ми вже перевірили її, як то кажуть, на сто відсотків. Мені дуже не хочеться розлучатися з нею, такої розвідчиці у мене вже не буде. Та не чую себе в праві насилувати її волі. Хоче перейти до Холодного Яру, бо каже, що степовики, вернувшись до своєї місцевости, розбредуться по хатах. Може й має рацію. Хотіла було піти із загоном Ворона — так там якийсь дурень з коханням її переслідує. Не зносить вона цього. І вам раджу, щоб поводилися з нею як з бойовим товаришем, недобачаючи в ній жінки. Тоді буде все добре. Посилати можете й у пекло по вуглики — принесе. Познайомив нас. Дівчина була дуже гарна з якоюсь дивною мішаниною наївно-дитячого і рішучого в обличчі. Дали їй місце на одній із тачанок і доручили візникові — піджилому мельничанинові турбуватися нічлігом і всім іншим.
Степовики дійшли з нами до села Руська Поляна. Там попрощалися і рушили, окружаючи Черкаси, до шляху на Чигирин. Чорний Ворон сердешно прощався з нами, особливо з Чорнотою, з яким міцно заприятелював.
— Ну, куди-ж ти тепер? — запитав поденервований подіями Андрій.
Ворон махнув рукою.
— В білий світ... Не маю що з вами вже робити та й із степовиками вже мені більше неподорозі. Той чорноліський медвідь — Хмара — мудріший, ніж я думав тоді, як він відмовився до об'єднання приставати. Тільки дурно час прогаяли. А як би відразу пішли були, не зупиняючись надовго, досіб могли армію мати і таких чудасій натворити, що тільки держись!
Я ось тільки у степ дивізію виведу, а там — бувайте здорові! Мої хлопці за хати давно забули. Щодня п'ятьдесять — сімдесять, а треба — то й сто верстов махну... Над морем побуваю, під фронт загляну, може й до Холодного Яру коли заверну...
Обминаючи колони степовиків, чорні примари тачанок і верхівців пірнули в темряву.
В Руській Поляні ми розділилися: Голий з частиною черкасців пішов обходити Черкаси зліва. Друга частина черкаських повстанців мала наступати разом з нашою бригадою понад залізницею. По дорозі зустрів нас наш розвідчик, що вертався із Черкас. Червоні вже знають про наближення повстанців. Дістали підкріплення зверху Дніпра — чотири пароходи піхоти. Один баталіон прибув увечері із за Дніпра. Всі жиди — мужчини, до старих пейсачів включно, одержали рушниці й, калатаючи зубами від страху, стали в лави оборонців міста. На станції — панцирний потяг, на Дніпрі стоять два бронеплави.
З маршем ми спізнилися і прийшли на край ліса, звідки видно було вже черкаські вогні, перед ранком. Черкасці хотіли наступати першими. Зрештою, для наступу всіма силами одночасно нас було просто забагато. Під містом була розлога рівнина і підставляти густі лави під кулемети не було сенсу.
Пускаєм наперед лави черкасців, а самі, розвинувшись в бойовий лад, йдемо на приличній віддалі. Черкасців у темноті не видно. Вогні всі більшають і яснішають. Нараз — кілька стрілів, за ними рясний вогонь з рушниць і кулеметів. Розляглося «Сла-а-ава-а!» повстанської лави — черкасці пішли в атаку. Може б вдалося було їм відразу збити ворога з позицій, та... на залізниці блиснула заграва з коміна паротягу. Бронепотяг, увігнавшись повним ходом аж на одну лінію з повстанчою лавою, почав з флангу кропити із кількох кулеметів і мітральєзи Гочкіса. 3 Дніпра одізвалися гармати бронеплавів і гранати почали вибухати між нами і черкасцями. Блиснуло кілька високих розривів шрапнелі. Черкаси «відгризалися» міцніше, ніж можна було сподіватися.
Я чомусь був переконаний, що попавши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні. Залягли і, відсунувшись лише від небезпечного сусідства бронепотягу, стріляли, поривалися час до часу вперед і знову залягали під градом куль.
Положення було небезпечне. Як розвидніється, бронепотяг, роз'їжджаючи по лінії, вогнем з флангів, а навіть із тилу, може накоїти немало шкоди.
Голий оповів, що він звечора послав зв'язки до кількох ватажків, які йому не підлягають, щоби вони вели свої відділи на з'єднання.
Пополудні до Мошен увійшов великий повстанчий відділ. Привів його галичанин, бувший старшина австрійської армії, прізвища якого на жаль не пам'ятаю. Він же був його організатором і отаманом.
Удвох із Чорнотою, верхи, зустрічаємо цей відділ підчас руху. Вигляд його був такий оригінальний, що навіть похмурий Андрій посміхнувся.
Сам отаман, що їхав верхи попереду, від голови до стіп був вбраний в австрійський однострій з австрійськими хрестами і медалями на грудях. Було дивно, як він те все зберіг. Замість шаблі — австрійський багнет. В руках мав солідний кийок, вимахував ним як булавою.
Відділ йщов досить стройно, з старшинами і підстаршинами на приписаних місцях. Був «посортований» в сотнях і чотах: окремо босі, окремо взуті, окремо — в білих селянських штанах, окремо — в «крамних», окремо — в соломяних капелюхах, в кашкетах, в баранячих шапках, одна чота з рушницями, друга з косами, третя знову з рушницями, слідуючи з штилями і т. д.
По прибутті на місце отаман-«австрієць» відважив кілька «бучків» парубкові повстанцеві за невиконання якогось наказу. Придивляюся до цієї, так незвичайної в повстанчих частинах «екзекуції». Товариші караного «доброзичливо» жартували на його адресу і, як видно, признавали за своїм отаманом рацію і право на таку кару.
До вечера в район нашого розположення прибуло ще кілька менших повстанчих відділів.
На другий день в домі діякона зібралася нарада всіх отаманів і старшин, котрих вони лічили потрібним взяти зі собою. Від Холодноярської бригади були: Деркач, Петренко, Мамай, Кваша, Грицаєнко, Отаманенко, Чорнота і я.
Перш за все, на нараді занялися підрахуванням наших сил. Виявилося, що кількість повстанців, обєднаних у відділах, які зконцентрувалися в околицях Мошен, досягла поважної цифри у 30.000 чоловік, але всі місцеві отамани запевняли, що можуть свої відділи збільшити. Всі отамани окремих загонів охоче згодилися підпорядкуватися штабові нашої групи. Само собою повстало питання: для чого ми зібралися і що маємо робити дальше?
Про те, що червоний фронт на заході заломався, а поляки і українська армія провадять успішний наступ на цілому фронті — ми мали вже цілком певні відомости. Підчас наради прибув із Черкас наш холодноярський старшина-розвідчик і оповів, що червоні стягають за Канів частини для оборони Києва від повстанців. Всі червоні частини, що були на Черкащині, дістали наказ негайно вирушити туди. Частини, які зконцентрувалися були в Черкасах, поспішно вирушили вверх по Дніпру. В Черкасах залишилася лише мінімальна кількість, потрібна для оборони міста. Всі комуністи, комсомольці і охотники з-посеред позапартійних жидів, дістали зброю і зосереджені в казармах та установах. Військове та залізниче майно вивозять на лівий беріг Дніпра. Установи усі спакувалися і приготовилися до евакуації.
Старшина той розмовляв з червоноармійцями різних частин. Настрій в частинах пригнічений, подекуди просто панічний. Кружляють серед червоноармійців чутки, що на польський фронт прибула величезна французька армія з газами і «лучами смерти», з якою годі червоній армії боротися, що в Москві повстали проти большевиків робітники всіх заводів і фабрик, що в Одесі — англійський десант, по всій Україні повстання і т. д. Один із червоноармійців (наш розвідчик теж видавав себе за червоноармійця) по секрету шепнув йому «новинку», що Ленін і Троцький, захопивши досить золота, драпнули вже аеропляном за кордон.
В частинах шириться дезертирство, хоч виданий наказ розстрілювати пійманих дезертирів на місці.
Коли розвідчик скінчив свою доповідь, зібрання задоволене загуло, перекидаючись заввагами про положення.
В цей час піднявся Чорний Ворон і попросив слова. В постаті цього ватажка партизанів була цікава особливість. Меткий їздець і вояк, він був одночасно якийсь повільний нерухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Зате його рухи мали в собі щось... гіпнотизуючого. Нагадували «ліниві» рухи тигра в клітці. Але що Ворон мав дійсно особливе — це очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не моргав повіками, а зміняючи напрямок погляду, повертав не очима, лише всією головою.
Промовець повільно оглянув зібраних отаманів.
— Ну щож, панове... Ворог сам підповідає нам, що маєм робити. Червоні бояться, щоб повстанці не захопили Києва. Забираєм Черкаси, підірвем мости на Дніпрі й, не гаючи часу, рушаєм на Київ. По дорозі-ж усюди повстанці... Поки дійдемо — зберемо армію. У червоних невдачі на фронті. Частини, які оперують проти нас — пригнічені й налякані. Куди не повернуться — мають в запіллі повстанців. Таке військо дороги нам не замкне і Києва не оборонить.
— Це неможливе! — Не вдасться! — Ми не регулярне військо, щоб наступати на Київ! — розляглися протестуючі голоси.
— А чи Петлюра позаторік регулярним військом Київ заняв? Звичайно невдасться, як наперед вірити у невдачу. Та колиб і невдалося заняти Київ — нічого не втратимо. Повертаєм «віштя» і йдем до фронту. Ще тих, що пристануть до нас, із собою потягнем. А ще й по дорозі не одну тисячу повстанців зустрінем.
— А як большевики із Москви свіже військо підвезуть і напруть на нас ззаду?
— Скорше до фронту дійдем та напремо на нього ззаду — тільки й страху.
— Поки ми такого «гака» аж попід Київ зробимо — нас оточать і розіб'ють.
Піднявся Чорнота:
— Боїтеся «гака» робити — йдем навпростець до фронту. Намісці крутитися — ще скоріш оточать. Зрештою, скажіть мені, панове, на милість Божу — по якого чорта нас отут тридцять тисяч зібралося!!! Черкаські бори і без нас стоятимуть... Сам Бог посилає нам годину, в яку можемо щось зробити для України. А ми її протупцюєм на місці та пробалакаєм. Ще раз повторюю — йдем до фронту! Не гаючи дорогого часу — рушаєм назустріч нашому урядові і військові. Розвернемо ворогові запілля. Поки дійдем — буде нас вдвоє, може й втроє більше.
Голос забрав командир 1-го полку Степової дивізії.
— Я, панове отамани і старшини, не проти того, щоби йти до свого війська. Але... наші херсонці і так вже нарікають, що далеко завели їх... На марш до фронту — навряд чи погодяться.
Серед Холодноярців теж було чимало таких, що не мали охоти відходити далеко від хат. Та я знав, що вразі рішення іти до фронту — ніхто із них не посмівби сказати, що він не хоче.
Дрібніші місцеві отамани з повагою на обличчях слухали і поглядали на Блакитного, Деркача, Голого... Чекали, що скажуть головні ватажки. Голий, порадившись із своїми сусідами, сказав, що він і підвладні його отамани цілком одобрюють плян іти на з'єднання з Українською Армією, щоби підсилити її, але... він переконаний, що його повстанці дальше Черкаського повіту не підуть.
Отаман-галичанин зірвався і, весь почервонівши, вдарив кулаком до стола.
— Як то не підуть?! Що то є — не підуть?! України хоче — а з повіту не піде? Прецінь то є військо! Як я кажу, щоби йшов — то мусить іти — бо шляг го трафить!
Більшість присутніх зареагувала на цей вибух «австрійця» посмішками і маханням рукою.
Та становище цього ватажка повстанців, відповідно уняте, не було таким смішним і абсурдним, як видавалося. Селянин брав рушницю, чи косу і йшов боротися. Він хотів бути... військом. І коли в нього впоювалося віру в справу, коли він вірив в «зорю» свого ватажка, коли ватажок не «мітінгував» і не питався його, чого він хоче, а чого не хоче — лише авторитетно і певно відрубував накази — повстанець йшов за ним всюди і був ідеальним вояком.
Сидячи на нараді, задумуюся над тим, що цими самими шляхами, з такимиж приблизно силами, розпочав свій тріюмфальний похід Хмельницький. Він напевно не питав своїх повстанців, чи вони хочуть іти на Захід, чи хочуть вертатися до своїх сіл...
Останній забрав голос отаман степовиків, що радився кілька хвилин з Деркачем.
— Панове старшини! Фронтові ми багато не допоможемо. Зрештою він і не потребує нашої допомоги. Большевицькі армії відступають і все промовляє за тим, що стримати наступу українського і польського війська на цей раз вже їм не вдасться. Я тримаюся думки, що ми зробим більше діло для України, як зачекаємо тут, в вигідній для оборони місцевости, поки фронт докотиться до Дніпра. В той час частині червоного фронту, яка буде відступати на переправи у Черкасах, відріжемо шляхи відступу. Коли приняти під увагу, що вода у Дніпрі стоїть досить високо, переправи у Крюкові-Кремінчуці теж можемо відрізати, а до переправ у Києві і Катеринославі далеко — цілий відтинок червоного фронту буде знищений. А поки що будем провадити тут операції і нищити ворожі частини, які ворог тримає в запіллі, і будем дожидати наближення фронту.
— А що, пане отамане, як гора не схоче прийти до Магомета? Як фронт не наблизиться, а віддалиться? — відізвався Чорнота. Блакитний розвів руками.
— Мій друже! Не треба дуже глибоко розумітися на військовій штуці, щоб бачити, що операції червоної армії на Україні програні безповоротно. У побідний наступ вона вже не перейде, хоч би тільки тому, що має опановане повстанцями запілля й знищений транспорт.
Піднявся Деркач.
— Панове старшини! Машеруючи на Київ чи до фронту, ми не будемо забезпечені, що нас не розіб'ють. Залишаючись коло Дніпра, у своїй місцевости — ми забезпечені, що збережемо до критичного моменту свої сили і зможемо відіграти значну ролю. Я поділяю погляди пана отамана Блакитного і одобрюю його плян.
Більшість присутніх теж підтримала і одобрила.
Нарада закінчилася.
Правду кажучи, по промові Блакитного, я сам в душі погодився з його пляном. Поспішити до фронту, стати скоріше під прапором рідного війська — це добре. Але стягнути до Дніпра повстанчі сили, замкнути розбиту червону армію на Правобережжі, забрати у неї для українського війська ту масу коней і зброї — це двічі добре. Хто ж міг передбачити, що поляки замиряться на половині дороги до цілковитого розбиття большевизму, що наша «гора» завдяки цьому — відкотиться від нас аж за Збруч...
Гості, дискутуючи ще, виходили із діяконівської світлиці. Чорний Ворон, що залишився ще з Блакитним у нашому штабі «на чайок», не уступав і боронив перед ним та Деркачем свій плян захоплення Києва. Блакитний настоював на недоцільности такої операції.
— Що вам так Київ у голову засів? — розводив він руками перед Вороном. — Київ поляки і без нас займуть. Наша армія на правому крилі фронту. В напрямку Києва піде хіба якась «репрезентативна» частина. А наше завдання — допомогти у першу чергу своєму війську.
Ворон «таємничо» посміхнувся.
— Кажете, пане отамане, поляки і без нас займуть... Маю велику охоту, щоб на цей раз вони вступили до Києва як гості, салютуючи вже вивішеним українським прапорам. І як би я мав не триста, а хоч би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього захопив би Київ перед самим їх носом.
Чорнота, що прислухаючись до розмови, сидів зо мною на старенькій отомані, впав у «фільозофський настрій».
— Бачиш, це розмовляють між собою два коліри: чорний і блакитний. Хай мене чорт вхопить, як той ніжний колір у нашому прапорі принесе Україні щастя. А знаєш, думка у Ворона непогана. Захоплення столиці українськими повстанцями, раніше ніж дійде до неї фронт, булоб неабияким дарунком для українського уряду. Чорний Ворон, хоч і «степовий бандит» — на «міжнародних чемностях» розуміється... Я погоджуся, щоб не йти до фронту — лише не пускати «товаришів» утікати через Дніпро. Але у Києві... Хоч би тільки тому, що як наближення фронту відтягнеться ще на місяць ми, стоячи на місці, розтопимося... Черкасці розбредуться по хатах, як тільки тиждень не буде з ким битися... Степовики без діла-будуть згадувати свої хати... Половина їх — боса... Наближаються холоди, а взути можна, тільки захоплюючи міста.
Розмову перервала чорнява діяконівна, що просила до чаю.
* * *
Ранком ми стояли гуртом коло штабу бригади і розмовляли. Широка вулиця була заповнена повстанцями із рідних відділів, що знайомилися між собою, розмовляли, співали.
Наш отаман мав поганий настрій.
— Чого журишся, отамане? — запитав Чорнота, — може нездоров?
Деркач відповів невідразу. — Невиспався. Приснилася така дурниця, що потім не міг вже заснути. Тай правду сказавши, чогось... неначе якесь передчуття у мене недобре, неможу собі місця знайти. Щоб часом «товариші» несподівано не напали і не дали нам духу. Піду до Блакитного — запитаюся чи чого нового за ніч не підпливло.
— А що снилося?
— Кажу — дурниця, якої тверезий чоловік ніколи не видумав-би. Приснилося, що у нас в штабі сиділи чекісти і судили мене... Присудили до розстрілу... І так все по дивному: на мені зброя, через вікна бачу як ходите попід хату ви усі, козаки — а мене в'яжуть і ведуть на двір розстрілювати. Ведуть поміж холодноярцями, я кричу, щоб рятували мене, кличу по імени тебе, Юрка, Отаманенка, а ви — неначе нічого і не бачите. На цьому прокинувся і знову задрімав. Аж чую хтось лежить коло мене. І то так виразно чую дотик, обіймає мене, а мені сниться одночасно, що я не сплю і згадую той сон, що перед тим снився. І думаю над тим — хто це коло мене лежить... Свічу сірник і бачу що це покійний отаман — Василь Чучупака... Дивиться на мене, а очі повні сліз... Дружили ж ми з ним, а такий мене чогось страх напав, що вже прокинувся, а ще зубами дзеленчав... Воно, звичайно, дурниця, а все чомусь із голови не можу собі вигнати... Все чогось серце ниє.
Андрій уважно глянув в обличчя отамана.
— Щоб часом, Іване, не попереджував тебе покійний отаман. Як будемо мати сьогодні-завтра бій — мусиш стерегтися. Знаєш що... Будеш не там, де тобі буде «хотітися», а там де я тобі пораджу — добре? Часом і смерть можна обдурити...
Деркач засміявся і махнув рукою.
— Ми, здається, Андрію, оба старими бабами-ворожками стаєм. Піду до степовиків.
Заклавши руки на спину, пішов вздовж вулиці. Обговорюючи випадки снів і передчуть, поглядаєм його услід. Заледви отаман порівнявся із першою групою повстанців, що стояли розмовляючи — від неї відділився молодий хлопець і підійшов до нього, неначе хотів щось запитати. Нагло отаман подався крок назад і вхопився за кобур з револьвером. Бистрий мах руки хлопця — і коло ніг Деркача вибухнула сильна граната. Оба впали на землю. В групі розлігся крик когось, раненого відламком.
Підбігаєм до отамана. Лежав навзнак, зблідлий, із закровавленою на животі й ногах одіжжю.
Хлопець лежав непритомний із закровавленою на грудях вишиваною сорочкою. По хвилині розкрив очі й ослабленою рукою повільно потягнув із кишені револьвер. Вдаром чобота вибиваю йому з рук зброю.
— Ти хто такий?
— Я комсомолець-чекіст! Смерть петлюрівським бандитам! Хай живе третій Інтернаціонал!
— Ти знаєш, кого ти вбив?
Хлопець усміхнувся і глянув убік Деркача.
— А вбив?.. Правда вбив?.. Я — Деркача не знаю?! — Я всіх вас бандитів знаю! Я Чучупаку Петра сам у Черкасах «шльопнув» у підвалі...
— Таж це нашого медведівського Хаїма-різника син! — скрикнув піджилий медведівчанин, що, стоячи поблизу, приглядався до лежачого.
Хлопець з обличчя зовсім не був подібний до жида і говорив чисто по українськи. Коли підносив голос, із пробитих відламком легенів булькала кров з повітрям.
— Хто тебе послав?
— Мене послала Чека, щоб я сам згинув, але отамана Холодного Яру «шльопнув». Хай живе...
Медведівчанин підскочив і одним ударом приклада розм'яжджив голову.
Отаманенко, скипівши, вхопив дядька за рушницю, та Чорнота поклав на його руку свою.
— Покинь.
— Так щож він дурень вирвався!.. Треба було допитати, щось довідатися.
— Нічого б не довідався — міцне духом жиденя було.
Отаманом занявся фельшер, що надбіг, та Грицаєнко. Мав пробитий відламком гранати живіт над пахвою і покалічені ноги. Граната вибухнула заблизько і тому відламки не попали в груди чи голову. Коли очутили, намагався усміхатися і жартувати, перемагаючи гримаси болю.
За пару хвилин надбіг лікар, що був при Степовій дивізії. Зробили перев'язки. Треба оперувати, витягнути із живота відламок — а нема ні наркози, ні хірургічних приладь... Послали до місцевого лікаря.
Післанець вернувся з короткою відповіддю:
Медикаментів та операційних матеріялів давно немає, а хірургічні ножі забрали весною червоноармійці переходячої частини — сподобалися, що добре ними болото з чобіт обшкрябувати.
Лікар потішає, що як відламок не брудний і не буде зараження крови, то ранений може вижити і без операції. Небезпечних порушень органів, здається, нема.
Один із повстанців мав скалічену ручкою гранати ногу. Розглядаєм ту ручку і стверджуєм, що бомба була німецька, такої конструкції, що вибухає від вдару.
Командування бригадою передав Деркач курінному Петренкові.
В наступні дні й ночі робимо декілька маршів у напрямку Каніва, розшукуючи ворога. Та червоні заздалегідь зникали, уникаючи найменшої сутички. Вся місцевість над Дніпром між Чигирином і Канівом була в наших руках. Це вносило в повстанчі лави вражіння, що з большевиками вже скінчено. Войовничий запал у масі падав. Створювалися «демобілізаційні» настрої; як нема з ким битися — треба йти до дому, — там робота чекає...
Жовтень приніс приморозки і багато повстанців «нудьгувало» за чобітьми.
Півтора тижня по мошенській нараді, зібралися ватажки на нараду у Межиріччі над Россю. Цього разу всі погодилися, що повстанцям треба «дати роботу». Отаман Степовиків подав плян, щоб заняти Корсунь, де по наших відомостях були значніші червоні частини, знищити при переході залізниці цілий відтинок, щоб забезпечити собі запілля з боку Фастова, а тоді рушити на Цвітково і знищити цей важливий для ворога залізничний вузол. Вибухового матеріялу, щоб висадити в повітря кілька мостів і водокачок, мали ми досить. Та підчас обговорювання пляну само собою виринуло питання Черкас. Це місто, тільки тому, що ми його не брали — було від лінії Дніпра червоним півостровом серед обхопленої повстанням місцевости. У Черкасах перехрещувалися ворожі шляхи сполучення Дніпром пароходами та залізницею, що лучила лівий берег з правим. З цього боку, як ми залишимо Черкаси в спокою, ворог скоріше міг підвезти військо, ніж з розбитого фронту через Фастів. Треба спочатку «зліквідувати» Черкаси і висадити в повітря мости на Дніпрі.
Другого ранку все об'єднання вирушило в напрямку Черкас. Йшли трактом, що від Катеринослава через Черкаси веде понад Дніпро до Києва.
Чорний Ворон, а за ним наша бригада, йшли в авангарді. Проминувши довгу долину, оглядаємо з Петренком з гори повстанче військо, що кількакілометровим вужем вилося шляхом по долині. Поміж добре озброєними відділами виблискували на сонці своєю зброєю відділи, озброєні прив'язаними вздовж держака косами. Ділимося з Петренком спільною думкою: так мусів виглядати на початку похід Хмельницького. То була сила... Непевна, хитка, але й страшна сила в певних і нехитких руках вождя, що вірив би у самого себе і накинув би ту віру підвладним.
Напад на Черкаси мав відбутися вночі. Щоб у темноті пізнавати своїх, Блакитний дав наказ, щоб кожний повстанець перев'язав ліву руку соломяним перевеслом.
Ціль походу, звичайно, не оголошувалася. Підводою, добрими кіньми поїхав до Дніпра зв'язок, щоб переправившись човном, передати отаману Чорному, щоб той, як вспіє, напав вночі на мости з полтавського берега і відрізав червоним шлях відступу.
Підвечір, коли об'єднання стало на відпочинок, прибули до Степової дивізії зв'язки з Херсонщини, які розшукували вже кілька днів степовиків. Принесли вістку, що червоні частини палять і грабують села, із яких дивізія вийшла, розстрілюють на місці родини відсутніх повстанців.
Степовики замітінгували і поставили Блакитному вимогу, щоб змісця вів їх до своєї місцевости — рятувати хати. Спробувавши переконати, Блакитний прислав до нашого штабу Житкевича, який провадив у нього агентурну розвідку, з повідомленням, що складає з себе обов'язки командира об'єднання і вирушає з дивізією на Херсонщину.
З Житкевичем прийшла якась молода дівчина в селянському убранні, що підчас його розмови з нами стояла осторонь.
Житкевич показав на неї очима.
— Ця панночка хоче залишитися з вами і піти до Холодного Яру. Дуже добра розвідчиця.
— А хто вона? Звідкіль?
— Ну... сказала, що називається Ольга Кравченко. А звідкіля родом, хто батьки — я й не питався. Могла ж правди і не сказати...
Повстанче підпілля мало свої неписані приписи «етики». Розпитувати когось про місце уродження, правдиве прізвище, родинні зв'язки — не належало до «доброго тону». Це все речі цікаві для чекістів, шо любили мститися на родинах своїх противників, якщо їх самих не можна було досягнути. Ніхто із нас не був забезпечений, що не попаде в руки ворога і ніхто не може бути певним, що попавши у Чека, не зрадить під тортурами таємниць своїх товаришів. Тому краще не знати їх.
— Але — продовжував Житкевич — можете бути певні: дівчина ідейна й вірна. Ми вже перевірили її, як то кажуть, на сто відсотків. Мені дуже не хочеться розлучатися з нею, такої розвідчиці у мене вже не буде. Та не чую себе в праві насилувати її волі. Хоче перейти до Холодного Яру, бо каже, що степовики, вернувшись до своєї місцевости, розбредуться по хатах. Може й має рацію. Хотіла було піти із загоном Ворона — так там якийсь дурень з коханням її переслідує. Не зносить вона цього. І вам раджу, щоб поводилися з нею як з бойовим товаришем, недобачаючи в ній жінки. Тоді буде все добре. Посилати можете й у пекло по вуглики — принесе. Познайомив нас. Дівчина була дуже гарна з якоюсь дивною мішаниною наївно-дитячого і рішучого в обличчі. Дали їй місце на одній із тачанок і доручили візникові — піджилому мельничанинові турбуватися нічлігом і всім іншим.
Степовики дійшли з нами до села Руська Поляна. Там попрощалися і рушили, окружаючи Черкаси, до шляху на Чигирин. Чорний Ворон сердешно прощався з нами, особливо з Чорнотою, з яким міцно заприятелював.
— Ну, куди-ж ти тепер? — запитав поденервований подіями Андрій.
Ворон махнув рукою.
— В білий світ... Не маю що з вами вже робити та й із степовиками вже мені більше неподорозі. Той чорноліський медвідь — Хмара — мудріший, ніж я думав тоді, як він відмовився до об'єднання приставати. Тільки дурно час прогаяли. А як би відразу пішли були, не зупиняючись надовго, досіб могли армію мати і таких чудасій натворити, що тільки держись!
Я ось тільки у степ дивізію виведу, а там — бувайте здорові! Мої хлопці за хати давно забули. Щодня п'ятьдесять — сімдесять, а треба — то й сто верстов махну... Над морем побуваю, під фронт загляну, може й до Холодного Яру коли заверну...
Обминаючи колони степовиків, чорні примари тачанок і верхівців пірнули в темряву.
В Руській Поляні ми розділилися: Голий з частиною черкасців пішов обходити Черкаси зліва. Друга частина черкаських повстанців мала наступати разом з нашою бригадою понад залізницею. По дорозі зустрів нас наш розвідчик, що вертався із Черкас. Червоні вже знають про наближення повстанців. Дістали підкріплення зверху Дніпра — чотири пароходи піхоти. Один баталіон прибув увечері із за Дніпра. Всі жиди — мужчини, до старих пейсачів включно, одержали рушниці й, калатаючи зубами від страху, стали в лави оборонців міста. На станції — панцирний потяг, на Дніпрі стоять два бронеплави.
З маршем ми спізнилися і прийшли на край ліса, звідки видно було вже черкаські вогні, перед ранком. Черкасці хотіли наступати першими. Зрештою, для наступу всіма силами одночасно нас було просто забагато. Під містом була розлога рівнина і підставляти густі лави під кулемети не було сенсу.
Пускаєм наперед лави черкасців, а самі, розвинувшись в бойовий лад, йдемо на приличній віддалі. Черкасців у темноті не видно. Вогні всі більшають і яснішають. Нараз — кілька стрілів, за ними рясний вогонь з рушниць і кулеметів. Розляглося «Сла-а-ава-а!» повстанської лави — черкасці пішли в атаку. Може б вдалося було їм відразу збити ворога з позицій, та... на залізниці блиснула заграва з коміна паротягу. Бронепотяг, увігнавшись повним ходом аж на одну лінію з повстанчою лавою, почав з флангу кропити із кількох кулеметів і мітральєзи Гочкіса. 3 Дніпра одізвалися гармати бронеплавів і гранати почали вибухати між нами і черкасцями. Блиснуло кілька високих розривів шрапнелі. Черкаси «відгризалися» міцніше, ніж можна було сподіватися.
Я чомусь був переконаний, що попавши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні. Залягли і, відсунувшись лише від небезпечного сусідства бронепотягу, стріляли, поривалися час до часу вперед і знову залягали під градом куль.
Положення було небезпечне. Як розвидніється, бронепотяг, роз'їжджаючи по лінії, вогнем з флангів, а навіть із тилу, може накоїти немало шкоди.