Страница:
Знову запалали в Холодному Яру великі вогнища. Дроворуби мали небагато роботи, за них попрацювали ранком большевицькі гармати, що валили у Холодний Яр, відшукавши, певно, його на мапі, особливо сердешно.
Кінна сотня захопила по дорозі відра, що були ранком присипані листям у корчах поблизу минулої ночівлі. Розпакували одну яму із запасом харчів. Ті, що ходили по них, оповідали, що сховок «сторожив»... незабраний труп червоноармійця. Гуртки варили куліш, ділячись коло вогнищ вражіннями пережитого дня. По вечері, виставивши сторожу, поснули «сном праведників».
Ранком кінна сотня об'їхала місця сутичок і налічила ще двадцять три трупи червоних. Привела до Холодного Яру трьох червоноармійців, що, відбившись, блукали цілу ніч по ярах, не знайшовши виходу з ліса. Два кацапчуки по переслухані у штабі побільшили число трупів. Третій, може п'ятнацятилітній хлопчина, у вишитій сорочці під стареньким французьким френчем і дірявою московською шинелею, цокотав зубами і плакав:
— Ой, мамцю мої! А щож теперички зі мною буде?
Знайшов його Чорнота у Червоному яру, де закостенілий сидів у корчах, не покидаючи скринки з кулеметною лентою. Підходжу до нього.
— Ти звідки?
— Спід Тернополє.
— А як же ти до червоних попав?
— А я пішов за Вкраїну воювати.
Холодноярці, що прислухалися, вибухнули гомеричним реготом. Один із мельничан, переговоривши з Петренком, підійшов до «вояка».
— Ну, мой, підеш москалів доганяти — за Україну з ними воювати — чи підеш до мене на хутір за худобою ходити? Хлопець, цокотячи зубами, радісно усміхнувся:
— То я той... Я д-ддо худоби...
Нагодувавши «вояка», холодноярець повів до жінки несподівано набутого «господаря».
Удень ходили хлопці гуртками до села погрітися та «сьорбнути гарячого». Нанесли рискалів і почали копати на одному із схилів простору землянку. Зимового табору в Холодному Яру робити ми не збиралися, та землянка могла колись придатися. І так роботи не було. А що робітників було досить, то на ночівлю запросили штаб вже до готового підземного мешкання, що свобідно вміщало шість-десять осіб. Тих, що не мали досить теплого одягу, пустив отаман ночувати у село.
Другого дня гуртки фахівців шукали по цілому лісі відповідних місць на зимову «січ». Треба щоб і далеко від доріг, і щоб вода була близько, та й щоб землянки могли добре заховатися від непрошеного ока.
Місця знайшли, та клопоти про зимівлю довелося відкласти. Підвечір прибули зв'язки з Черкащини з благанням дати допомогу. Червоні частини палять і руйнують села, що повстали з початком осени. Питаємо, деж ті тисячі повстанців, що на Черкаси ходили? Нема. Червоні так довго не зачіпали повстанців, аж по хатах розійшлися. Тоді взялися за шкіру кожного села зокрема.
Нових військових частин поблизу Холодного Яру нечутно. Лопаті чи кам'янському караульному баталіону, як би захотіли «погосподарити», Мельники самі раду дадуть. Навантажуєм шість станкових кулеметів та запас набоїв на верхових коней і увечері виступаєм лісовими доріжками навпростець, через Білозіря, у Черкаський бір. Перед ранком проходимо поблизу Мощенського манастиря. Коло Вовчої гаті, у лісі — табори селян з дітьми і майном. Дехто їде возами за гать.
Світанком стаємо на краю ліса. Між деревами мукали корови, блеяли вівці. Під розпнятими між возами шатрами із ряден плакали діти і жінки. Мужчини з рушницями в руках ходили край ліса і з тривогою та сумом поглядали на широку луну і клуби густого диму, що здіймалися до неба на обрії. Горів Мліїв. Догоряли інші села.
Щось це мені нагадує. Горять села... Ховаються селяни у ліси, в укріплені манастирі... Навантажують присадкуваті скуласті верхівці на коні й вози селянське добро; ведуть на арканах упійманих мирних бранців... Орда вийшла із степів жирувати в українських селах.
Жінки шепочуться і з надією поглядають на добре озброєних холодноярців, на наші кулемети на в'юках. Ватажок місцевих повстанців оповідає, що в їх район прийшла червона бригада силою понад тисячу чоловік, з двома гарматами. Червоноармійці — москалі та китайці. З ними загін черкаського Чека — самі жидки.
Почали вимагати, щоб села видали збіжжя, зброю і «бандитів», що брали учать в повстанні. Селяни спробували збройне боронитися. Та зорганізуватися разом вже не було часу, а кожне село зокрема червоні легко перемагали. Грабували й палили, розстрілювали, хто тільки навинувся під руку.
До Млієва прийшли увечері, цілу ніч, на зміну, шукали збіжжя, сала, одягу, а оце під ранок запалили.
Поки ми розмовляли, прибігли із села під самим лісом селяни з вісткою, що червоні вийшли з Млієва і йдуть у те село.
Розпитуєм черкасців про місцевість. Можна напасти на бригаду по дорозі, не допустивши до села.
Прилучуєм до 2-ї та 3-ї сотні з півтораста місцевих повстанців і ведем відділ поза селом у балку. Василенко із 1-ю сотнею і рештою озброєних черкасців пішов обходити лісом з другого боку. Чорнота із кіннотою поїхав у село, назустріч ворогові.
Розрахунок простий: кіннота зустріне червоних вогнем і примусить їх розвинутися фронтом до села. Ми з укриття заатакуємо ворога з флянгів.
Балка тягнулася рівнобіжне з дорогою, що по ній мали йти червоні. Дозори, що йшли горою понад край балки, спустилися нижче і замахали шапками, що колона вже йде по дорозі. Розвиваємся в лаву і підсуваємся наверх схилу, так, щоб лише не виткнутися на обрій. Залишаємо з Петренком коней в долині з кінними зв'язками і, піднявшись нахильцем на гору, оглядаєм дорогу. Поперед колони їхав штаб. За ним із двадцять верхівців. За кіннотчиками їхали фаетони, брички, вози, — певно чекісти. Піхота йшла чвірками, з співами. До дороги із балки було з кілометр.
Як колона вже рівнялася з нашою лавою, кіннотчики, випередили штаб і знявши рушниці, риссю подалися до села. Під селом перші почали стріляти,- видно зауважили у селі нашу кінноту. Затріскотіли із села рушниці та ручні кулемети. Впало два коні. Три верхівці злетіли з коней. Решта чвалом подалася до колони.
Із села вискочив Чорнота з кіннотчиками. Зарубавши двох червоноармійців, що, втративши коней, утікали пішки, пострілявши коротко по колоні, що заметушилася, кінна сотня вернулася до села.
Штаб і чекісти пропустили наперед піхоту, що стала розсипатися в лаву. Розсипалися добре, якраз крилом до наших рушниць і кулеметів. Петренко шепоче мені, що як підпустим близько, то перша сальва наробить досить м'яса. Та від напіврозвиненої вже лави відділилося п'ять кіннотчиків і чвалом понеслися до балки, ясно — охороняти крило лави. Нема ради. Підпускаєм їх — аж побачили нас, валимо усіх п'ятерьох разом з кіньми і, піднявшись із-за горбка, йдемо лавою до дороги. Червоні розгубилися і в безладі закрутилися на місці. Чекісти завернули свої брички та фаетони і погналися дорогою назад до Млієва. Провожаєм їх кулями. В одній бричці упав кінь. Чекісти покидають її і чіпляються на інші.
Командир червоних, що досить відважно вигарцьовував конем під нашими кулями, привів частину до порядку. Виставивши убік села заслону із сотні чоловік, решту розсипав вздовж дороги. Тоді зліз із коня й відіслав його. Відкрили вогонь з рушниць і кулеметів. У нас два впало. Довелося залягти у півтисячі кроків від ворожої лави. Червоні, зорієнтувавшись, що переважають нас числом, пішли в наступ. Та за плечима їх сипнула стрілами лава Василенка, що вибігла із лука ліса. Знову закрутилися на місці. Петренко, ставши на коліно, уважно прикладається до свойого маузерівського штуцера і бере на мушку командира ворожої частини, що бігав перед своєю лавою, заспокоюючи її. За третім стрілом командир упав навзнак. Із села вискочила рідкою лавою наша кіннота і з шаблями пішла на заслону, що не відступаючи, гарячково стріляла.
Розсипана по дорозі лава зривається і, збиваючись до купи, починає панічно утікати полями в напрямку Млієва, уникаючи обходу нашими лавами. Зривається до втечі і заслона від села, та вже запізно. Доганяли вже шаблі кінноти, а дорогу до втечі перетинала вже частина нашої лави. Чоловік із сорок, що кинули зброю, забираєм у полон.
Пробуєм переслідувати червону бригаду, що, утікши з-під перехресного обстрілу, так-сяк упорядкувалася і відходила дальше. Та кінноти було замало, а власні ноги червоноармійці мали такі самі, ще кращі - бо їх страх підганяв. Утікли полями, обминувши Мліїв. Коштувала їх виправа на село під лісом досить солоно, бо крім сотки заслони, що влипла вся, на полях було ще із тридцять трупів. Командир, що його Петренко щасливо поцілив у саме ухо, мав документи на латишське прізвище. Полонені — майже усі китайці. Переважаюча більшість вбитих і полонених одягнена в селянські кожухи.
Нас цей бій коштував п'ять холодноярців, з того два кіннотчики та сім місцевих повстанців, що п'яні від диму палаючих осель перлися на ворожі кулі, забуваючи про небезпеку. Захопили ми чотири «Максіми» без замків і один справний «Люїс». До одного «Максіма» замок пізніше знайшовся у кишені вбитого на полі кулеметчика. Подарували здобуті кулемети і рушниці черкасцям.
Відсилаєм піші сотні з полоненими до села під лісом, а самі з кінною сотнею їдемо до Млієва. По дорозі Чорнота жаліється Петренкові, що був би червоних кіннотчиків впустив до села і переловив, як курей, та... козакові, що як раз у критичний момент, коли розвідка в'їжджала у село, пристроївся за клунею віддати данину природі — вирвався з рук кінь і побіг на вулицю. Козак, тримаючи в одній руці рушницю, а в другій штани, побіг за ним ловити. Червоні побачили і почали стріляти.
Винуватий, що їде за нами у другій трійці, один з найвідважніших кіннотчиків, виправдується, що не він винен, а чортове квасне молоко, якого по дорозі на лісничівці видудлив цілий гладушик.
Під Млієвом довідуємося від селянина, що червоні, виступаючи під ліс, залишили було там гармати і обоз з охороною. Чекісти, що утікали бричками від бою, наробили паніки і все утекло за ними. Нема у селі нікого.
Задихаючись від смороду паленини, їдемо вулицями села. Деякі хати і будівлі догаряли, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями — трупи застрілених селян, жінок, дітей. «Умиротворювали» червоні «спасителі» України завзято! Коло церкви, що димилася, труп священика, роздягнений наголо. З довгого волосся і бороди повиривані пасми. Живіт розрізаний навхрест. Коло священика — дружина і два малі хлопчики.
За кілька хвилин по нашому приїзді зібралося до церкви з десяток селян, що не вспіли втекти до ліса, але переховалися де хто зміг. Пообпалювана одіж, позакурювані обличчя: по втечі червоних рятували з палаючих осель, що могли. Якась баба, плачучи, здіймає з себе фартушок і прикриває ним священика.
— Тож ще не всі... Панночку — панотця дочку — забрали до школи з іншими дівчатами...
Ідемо до школи. На площі роскидані мішки із збіжжям, мукою, різним селянським майном. Коло плотів пов'язані гуртами корови і вівці. То частина «воєнної здобичі», покинута червоним обозом, щоб лекше було втікати.
У дверях школи зустрічаєм піджилого селянина, що виносив на руках труп молодої дівчини. Поклавши на землю доньку, вертається з нами до будинку. В просторій клясі, на застеленій соломою і рядном підлозі — шістнадцять роздягнених і напівроздягнених молодих дівчат та підлітків. Товариші «потішалися» ними, видно теж «на зміну», а потім покололи багнетами.
Селянин, що виносив сімнадцятий труп, понуро витирає кулаком сльози.
— Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат та жиденят наплодити.
З важкою душею вертаємося під ліс. Василенко, що лишався за Петренка, утішився:
— Хвала Богу, що приїхали. Не можу ради дати із селянами. Гвалтують, щоб віддати їм полонених китайців. Кажу — і так їх не мине, що належиться — так ні: дай і дай нам — самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж плачуть.
Петренко махнув рукою.
— Скажи пов'язати руки, щоб не вирвався котрий і віддай. Хай заберуть до ліса і там позакопують.
Пов'язаних червоноармійців повели селяни у ліс. Жінки і діти з плачем кидали в них грудками мерзлої землі, плювали, штуркали патиками.
Сільські ватажки просять у нас ради, що робити. Як підем — знову прийдуть червоні.
Що можна порадити?! Радимо, щоб повстанці, особливо знані вже владі та її агентам, покинули села і пішли у ліси в землянки. Щоб села стали «мирними» і відхрещувалися від «бандитизму».
Іншої ради не було.
Не вміли боротися організовано всі села враз до кінця, а не лише тоді, як «припікає», краще тепер давати «развйорстку» та добре зброю ховати. Весною придасться.
Селяни з ліса вернулися на згарища сіл. Залишаємося ночувати. Робимо дальшу розвідку, але червоних близько не чутно. Другого дня так само. Наполохана вчора бригада «внутрішньої служби» об'єдналася з своїм обозом і, переночувавши у кільканадцяти кілометрах, пішла десь геть.
Попівночі виступаєм у дорогу до Холодного Яру.
У Мельниках було спокійно. В наступні дні ночуємо частинно у селі та хуторах, частинно у лісі, щоб хлопці до «холодочку» призвичаювалися.
Мороз ночами кріпшав. Перепадав сніжок, хоч не залежувався ще. У трьох різних частинах ліса кипіла робота над будовою зимових «хат». Ще до того, як сотні довідалися, де мають копати землянки, Петренко розпустив усіх, хто мав змогу зимувати у власній хаті. В першу чергу тих хлопців із дальших сіл, що про них не знали, де вони і що могли вернутися до хати без шкоди для себе й родини. Залишилися «бурлаки» та місцеві «заприсяжені» лісовики, що для них ліс став уже хатою. Залишалося чотириста п'ятьдесять піших і сорок кращих кіннотчиків на кращих конях. Ті, що залишалися, знали лісовий звичай: переступивши поріг зимової землянки — не можеш до весни з власної волі залишити її і піти додому. На печі знайдуть тебе товариші з ліса ї всадять в чоло кулю, лише за те, що знаєш місце, де зимують лісовики, і волею чи неволею можеш зрадити його ворогові. Так само знало лісовий «звичай» і населення довколішних сіл, від старого до малого: знати місце, де знаходяться землянки, приходити туди — може лише той, кому отаман доручить. Зимуєш у хаті, хоч би ти був і активний повстанець — не лізь зимою в гущавину ліса, щоб нехотячи не побачити диму з зимової оселі лісовиків. Побачиш, зауважить це варта, а не зауважити не може, — за кілька хвилин останній раз глянеш на ліс і небо. Уб'ють тебе, жаліючи, товариші-лісовики, бо так велить неписаний закон боротьби, суворий голос батька-ліса, що бере під свою опіку життя тих, що для них не існує вже хата і родинний стіл. Не скажеш, що не знав «звичаю», бо у холодноярських селах знає його кожній, як знає, що в неділю треба йти до церкви, а не у ліс по дрова. Рубати дерево для господарчих потреб можна було лише на визначених для того ділянках ліса, недалеко, але і не близько села. Край ліса від села, перші дерева мали почесний обов'язок першими ховати від ока ворога селян, як виникне потреба утекти із села. За дерево, зрубане де будь, аби ближче хати, ще покійний отаман Чучупака визначив кару: двадцять п'ять шомполів на голе тіло. І не було випадку, щоб хтось заборону порушив.
Було викопано три запасові землянки. Одна під Грушківкою, друга під Лубенцями, третя в Холодному Яру під Мельничанськими хуторами. Туди мали приносити із сіл харчеві запаси, до них мали вести зв'язків, що прийшлиб звідкись. Повідомити табор — то був обовязок визначених людей, що під страхом смерти не мали права сказати нікому, де таборують лісовики, як рівнож і залишитися у селі, не прийти до табору, колиб у село прийла ворожа частина.
При потребі маєм у селах і хуторах резерву людей, що із зброєю прилучаться до куреня. Маючи нас у лісі, села матимуть на кого звалювати із себе «гріхи» перед ворогом. Звичайно, що не перед місцевими чекістами і карателями; ті будуть «господарити» хіба тоді, як не буде живого лісовика у лісі, як не буде вже боєвиків-холодноярців, з прихованою зброєю, у селах і хуторах.
Третя сотня копала собі землянки в гущавині у прилягаючій до Грушківки частині ліса. Друга в гущавині на схилі одного із дальших заворотів Холодного яру. Перша і кінна, що при них був і штаб куреня — в нетрях просторого і густого зрубу, кілометрах у двох від валів Мотриного манастиря у глиб ліса. До найближчої хати звідтіля було кілометрів із шість. До доріг теж було далеко.
Побудовою нашої оселі кермував сам Петренко, що дві зими перезимував у лісах.
На визначеній ним чотирикутній площі хлопці прорубували кругом корчів пласт замерзлої землі, підкопували його разом з корчем і відносили набік. Коли площа була очищена від корчів, копалася глибока яма і прохід у неї із східцями. На дні ями залишалася попід стіну земляна лежанка для спання. Долівка, лежанка і стіни обкладалися щільно молодими березами. Із принесених з манастиря цеглин вимуровувалося піч із залізною плитою. Плити довелося «позичити» з манастирських кухонь, бо й так черниць було вже небагато — усіх не потребували. Із манастирських же будівель принесли двері, що їх наші вже столярі переробляли на менші, та шкла на «вікна». Як землянка вдолині була вже готова, по викопаному заглибленні накладали стелю з грубих беріз. Потім засипали землею, а зверхи складали на своє місце вирізані корчі. Скріплюються розморожені теплою водою «шви», насипається на своє місце пожовкле листя і... лише діра проходу каже, що під землею є «хата». Тай коло входу стояли по боках корчі, пристроєні з землею на дошках, шоб відходячи можна було наглухо «замкнути хату». Пропущений у корч комін робився з таким приладдям наверху, щоб і видно його збоку не було, і дим щоб стелився по корчах, не підносячись. Одна шиба замість вікна, вставлялася у двері й брала світло з діри виходу.
Землянок у нашому таборі було викопано чотири для людей, на півсотки мешканців кожня, і одна довга, з трьома виходами, що могла змістити півсотні коней. Усі землянки були сполучені між собою підземним ходом. Виходи із землянок зроблені так, щоб виставивши на них кулемети, можна було стріляти у корчі «на всі чотири сторони світа».
Штаб куреня, тобто отаман Петренко і осаул — в моїй особі — замешкав у землянці кінної сотні, що сусідувала і була сполучена ходом із підземною стайнею.
Двісті пар міцних рук, працюючи «як для себе» від ранку до ночі, а часом і вночі, побудували підземну «січ» за вісім днів. Підчас будови далеко по лісі розставлені сторожі стежили, щоб не наблизився хтось небажаний.
Дев'ятого дня, власне вечора, прибули із катакомб під манастирем, із села та хуторів «панські речі», посуда, запас харчів та вівса і сіна для коней. Заклекотав куліш у відрах, зашкварчало сало на сковородах.
Було по-домашньому затишно.
При світлі каганців із лою наша землянка не виглядала на таку вже й бідну «хату». Лежанка, поверх соломяної мати, була застелена перськими килимами, що з великопанських домів, через Чека, досталися до холодноярського ліса. Найкращі «гобелени» висіли на стіні понад лежанкою та на стелі, щоб земля крізь берези не сипалася.
Чорнота запевняв, що коштували вони грубі тисячі, а дійсно роскішний «східняк», з гербом князя Воронцова-Дашкова на ріжку, що висів у «штабовому куті» — навіть десятки тисяч золотих рублів. Та висока вартість не урятувала килими від грубих деревляних кілків, що крізь них забивалися між дерева стіни.
Зброю, набійниці, гранати треба було на чомусь розвісити. Зрештою, нас ті «панські цяцьки» коштували тільки одного забитого, а що вони будуть коштувати, перезимувавши між вогкою землею, димом та паром — не треба фахівця, щоб відгадав.
Під стіною, поруч печі, стояв доброї марки патефон. На полиці стояв годинник у мистецькій вежі з рожевого мармуру, що мелодійно видзеленькував чверти, пів і цілі години. Коло нього дід Гармаш розложив срібну та порцелянову посуду і, перетираючи її рукавом, «відгрожувався» козакам: — Ось, тільки який сучий син хай мені рушить! — Три зуби виб'ю! Маєш оно деревляні ложки, маєш бляшанки та поливані горнятка на чай, — на твоє мужицьке рило вистарчить. Серебра мені не займай! Це для пана отамана, пана осаула, пана сотника, ну і... для пана бомбардірнаводчика в нечинній службі. Я хоч охвіцерського чина і не маю, так зате мені дев'ятьдесять шість років — вас щенюків треба півдесятка скласти! А во вторих — як би не я, так ні один сучий син не взяв би був ні «столових пріборов», ні панської музики.
Дід у землянці одержав високий титул: «генерального куховара і управителя панською музикою». Що до патефона, то сам отаман мусів питати у діда дозволу, щоб заграти, бо коробочку з голками дід носив у кишені, дбайливо ховаючи зужиті, щоб потім підгострити на бруску.
Як розпускав Петренко частину козаків по хатах, дід Гармаш іти до села відмовився, хоч сини і внук відходили. Як почали було діти вговорювати старого, то ще й розкричався.
— Не піду і баста! Не хочу більше молотити та за коровами ходити! Досить на вас сучиних синів наробився — робіть самі! А я у лісі паном собі поживу!
В нашій підземній родині був дід дорогим і вартісним членом. Півділа, що добре куліш варив, але без нього не булоб нам так весело. Дід, часом, так умів «догодити», що хлопці доставали корчів у животі від сміху.
Життя у землянках бігло нормально, їсти було що. Селяни не забували, та й дичини було досить. Кіннотчики носили відрами воду для коней із криничок, що ховалися між корчами в яру; часом проводили або проїжджали коней, щоб не застоялися. Із нашого табору ходили гуртками в гості у землянки другої та третьої сотні; ходили вечорами у села і хутори.
Приходили зв'язки від другого та третього куреня. На розмову з ними ходили у землянку в Холодному Яру. Мамай, поки ще Дніпро не замерз, полював із плавнів на пароплави. Його славна гармата, витягнута і відчищена, знову виконувала свою службу. Затопив пароплав, що віз червоноармійців вниз по Дніпру, певно на Врангеля.
Кваша, щоб «гендель йшов» посадив у «гніздо» і підпалив потяг з обозом і походними кухнями.
Хмарі удалося краще, бо «обробив» потяг з панцирними автами і викинув з рейок одного із двох бронепотягів, що постійно вартували тепер на лінії між Знам'янкою і Кам'янкою.
Три автопанцирники Чорноліський полк зняв з потяга і завіз кіньми у Чорний ліс. Зробили їм під землею «гаражі», а зверху корчі посадили.
Оля, що жила на хуторі, ходила в далеку розвідку. Принесла невеселу вістку, що червоні вже зліквідували «петлюрівський» фронт.
Наше військо відступило за Збруч і яка його дальша доля — не відомо. Радимося, щоб послати під весну зв'язка за Збруч довідатися чим віє, а чим може повіяти із Заходу.
Під Кримом ідуть завзяті бої. Червоні без кінця перекидають туди сили, переважно залізницями, хоч по Херсонщині проходять зрідка частини походним порядком.
В наш район червоні не показувалися. Загін Лопати «господарив» із чекістами у селах потойбік Кам'янки.
Одного дня прийшов зв'язковий із Мельників. Сказав, що до одного із кіннотчиків прийшла сестра — каже, що мусить з ним бачитися. Завів ще з одною дівчиною-мельничанкою та селянином до землянки в Холодному Яру.
Козака, що прийшла до нього сестра, звали хлопці Петрусь «жінка-журиться». Походив із-за залізниці, з села Красносілки. Дома у селі жити не міг, бо розшукувала його Чека, а у селі вже закріпилася «саветская власть». Не було року, як одружився. Під настрій любив сповідати товаришам, як жінку дуже кохає, та як вона його любить і журиться за ним. Ну й прозвали його «жінка-журиться».
Забороняти Петрові, що болів за вісткою з дому, побачення із сестрою, не можна. А що сестру могла підіслати Чека, берем із Чорнотою кількох хлопців і йдем з Петром у Холодний Яр.
В землянці палилося. Як увійшли, сестра з плачем кинулася до Петра.
— Ну чого? — заспокоював він її. — Що там вдома? — запитав із дріжжю в голосі.
— Ой Петре! — Боюся тобі сказати.
Петро зблід.
— Що? Христю може забрали? Кажи! Може розстріляли?
— Ні. Зарізав Лопата...
Петро безсило сів на лежанку. Сидів кілька хвилин без руху. Потім пригорнув сестру.
— Розкажи мені, як було. Все... Не бійся — все одно мені вже...
Дівчина витерла сльози.
— Третього дня увігнався з «атрядом» у село і просто до нашої хати. Мама в село пішла якраз, а Христя коло печі поралася. Я на печі фасолю перебирала, коли вривається до хати сам Лопата і ще кілька. «Де — кричить до Христі — твій бандит?!» Я злякалася, притаїлася в куті за коміном і не дихну. Почали бити Христю. Вона плаче, проситься, що не знає, що як пішов ти з весни — так і чутки про тебе нема. А Лопата кричить: «Брешеш! Він приходить до тебе! Кажи, де переховується, бо зараз тобі смерть!»
А Христя в одно — «не знаю і не знаю». Ну, а ти сам знаєш, яка вона була, — десь за шість тижнів родити мала. Лопата приглянувся і як заверещить: — «А! Щеня його в животі носиш?! Не доносиш! Держіть хлопці»! Кинув бідну Христю на долівку, ті пси тримали, а Лопата розрізав на ній ножем все, потім розрізав живіт, викинув дитину...
Зітхнула.
— Хлопець був чи дівчинка? — Стрепенувшись перебив Петро.
— Хлопчик...
— Ну-ну, оповідай...
— Ну й пореготалися, вибігли з хати, сіли на свої брички і погналися дальше. Забрали із села трьох хлопців ще, — двох за селом застрілили.
— Ну-ну, а Христя, що Христя?
— Мучилася бідна до самого вечора. Дитина живенька вже була, та недовго. А Христя все плакала, перед смертю дуже просила мене, щоб я пішла до Холодного Яру, відшукала тебе і оповіла тобі, що з нею сталося. Просила, щоб за неї не мстився, але за дитину, щоб не подарував Лопаті. Кажу їй — щож ти можеш йому зробити, а вона: «Хай просить у Холодному Яру отамана, хай усіх попросить, щоб помогли. Богу за всіх буду на тамтому світі молитися».
Кінна сотня захопила по дорозі відра, що були ранком присипані листям у корчах поблизу минулої ночівлі. Розпакували одну яму із запасом харчів. Ті, що ходили по них, оповідали, що сховок «сторожив»... незабраний труп червоноармійця. Гуртки варили куліш, ділячись коло вогнищ вражіннями пережитого дня. По вечері, виставивши сторожу, поснули «сном праведників».
Ранком кінна сотня об'їхала місця сутичок і налічила ще двадцять три трупи червоних. Привела до Холодного Яру трьох червоноармійців, що, відбившись, блукали цілу ніч по ярах, не знайшовши виходу з ліса. Два кацапчуки по переслухані у штабі побільшили число трупів. Третій, може п'ятнацятилітній хлопчина, у вишитій сорочці під стареньким французьким френчем і дірявою московською шинелею, цокотав зубами і плакав:
— Ой, мамцю мої! А щож теперички зі мною буде?
Знайшов його Чорнота у Червоному яру, де закостенілий сидів у корчах, не покидаючи скринки з кулеметною лентою. Підходжу до нього.
— Ти звідки?
— Спід Тернополє.
— А як же ти до червоних попав?
— А я пішов за Вкраїну воювати.
Холодноярці, що прислухалися, вибухнули гомеричним реготом. Один із мельничан, переговоривши з Петренком, підійшов до «вояка».
— Ну, мой, підеш москалів доганяти — за Україну з ними воювати — чи підеш до мене на хутір за худобою ходити? Хлопець, цокотячи зубами, радісно усміхнувся:
— То я той... Я д-ддо худоби...
Нагодувавши «вояка», холодноярець повів до жінки несподівано набутого «господаря».
Удень ходили хлопці гуртками до села погрітися та «сьорбнути гарячого». Нанесли рискалів і почали копати на одному із схилів простору землянку. Зимового табору в Холодному Яру робити ми не збиралися, та землянка могла колись придатися. І так роботи не було. А що робітників було досить, то на ночівлю запросили штаб вже до готового підземного мешкання, що свобідно вміщало шість-десять осіб. Тих, що не мали досить теплого одягу, пустив отаман ночувати у село.
Другого дня гуртки фахівців шукали по цілому лісі відповідних місць на зимову «січ». Треба щоб і далеко від доріг, і щоб вода була близько, та й щоб землянки могли добре заховатися від непрошеного ока.
Місця знайшли, та клопоти про зимівлю довелося відкласти. Підвечір прибули зв'язки з Черкащини з благанням дати допомогу. Червоні частини палять і руйнують села, що повстали з початком осени. Питаємо, деж ті тисячі повстанців, що на Черкаси ходили? Нема. Червоні так довго не зачіпали повстанців, аж по хатах розійшлися. Тоді взялися за шкіру кожного села зокрема.
Нових військових частин поблизу Холодного Яру нечутно. Лопаті чи кам'янському караульному баталіону, як би захотіли «погосподарити», Мельники самі раду дадуть. Навантажуєм шість станкових кулеметів та запас набоїв на верхових коней і увечері виступаєм лісовими доріжками навпростець, через Білозіря, у Черкаський бір. Перед ранком проходимо поблизу Мощенського манастиря. Коло Вовчої гаті, у лісі — табори селян з дітьми і майном. Дехто їде возами за гать.
Світанком стаємо на краю ліса. Між деревами мукали корови, блеяли вівці. Під розпнятими між возами шатрами із ряден плакали діти і жінки. Мужчини з рушницями в руках ходили край ліса і з тривогою та сумом поглядали на широку луну і клуби густого диму, що здіймалися до неба на обрії. Горів Мліїв. Догоряли інші села.
Щось це мені нагадує. Горять села... Ховаються селяни у ліси, в укріплені манастирі... Навантажують присадкуваті скуласті верхівці на коні й вози селянське добро; ведуть на арканах упійманих мирних бранців... Орда вийшла із степів жирувати в українських селах.
Жінки шепочуться і з надією поглядають на добре озброєних холодноярців, на наші кулемети на в'юках. Ватажок місцевих повстанців оповідає, що в їх район прийшла червона бригада силою понад тисячу чоловік, з двома гарматами. Червоноармійці — москалі та китайці. З ними загін черкаського Чека — самі жидки.
Почали вимагати, щоб села видали збіжжя, зброю і «бандитів», що брали учать в повстанні. Селяни спробували збройне боронитися. Та зорганізуватися разом вже не було часу, а кожне село зокрема червоні легко перемагали. Грабували й палили, розстрілювали, хто тільки навинувся під руку.
До Млієва прийшли увечері, цілу ніч, на зміну, шукали збіжжя, сала, одягу, а оце під ранок запалили.
Поки ми розмовляли, прибігли із села під самим лісом селяни з вісткою, що червоні вийшли з Млієва і йдуть у те село.
Розпитуєм черкасців про місцевість. Можна напасти на бригаду по дорозі, не допустивши до села.
Прилучуєм до 2-ї та 3-ї сотні з півтораста місцевих повстанців і ведем відділ поза селом у балку. Василенко із 1-ю сотнею і рештою озброєних черкасців пішов обходити лісом з другого боку. Чорнота із кіннотою поїхав у село, назустріч ворогові.
Розрахунок простий: кіннота зустріне червоних вогнем і примусить їх розвинутися фронтом до села. Ми з укриття заатакуємо ворога з флянгів.
Балка тягнулася рівнобіжне з дорогою, що по ній мали йти червоні. Дозори, що йшли горою понад край балки, спустилися нижче і замахали шапками, що колона вже йде по дорозі. Розвиваємся в лаву і підсуваємся наверх схилу, так, щоб лише не виткнутися на обрій. Залишаємо з Петренком коней в долині з кінними зв'язками і, піднявшись нахильцем на гору, оглядаєм дорогу. Поперед колони їхав штаб. За ним із двадцять верхівців. За кіннотчиками їхали фаетони, брички, вози, — певно чекісти. Піхота йшла чвірками, з співами. До дороги із балки було з кілометр.
Як колона вже рівнялася з нашою лавою, кіннотчики, випередили штаб і знявши рушниці, риссю подалися до села. Під селом перші почали стріляти,- видно зауважили у селі нашу кінноту. Затріскотіли із села рушниці та ручні кулемети. Впало два коні. Три верхівці злетіли з коней. Решта чвалом подалася до колони.
Із села вискочив Чорнота з кіннотчиками. Зарубавши двох червоноармійців, що, втративши коней, утікали пішки, пострілявши коротко по колоні, що заметушилася, кінна сотня вернулася до села.
Штаб і чекісти пропустили наперед піхоту, що стала розсипатися в лаву. Розсипалися добре, якраз крилом до наших рушниць і кулеметів. Петренко шепоче мені, що як підпустим близько, то перша сальва наробить досить м'яса. Та від напіврозвиненої вже лави відділилося п'ять кіннотчиків і чвалом понеслися до балки, ясно — охороняти крило лави. Нема ради. Підпускаєм їх — аж побачили нас, валимо усіх п'ятерьох разом з кіньми і, піднявшись із-за горбка, йдемо лавою до дороги. Червоні розгубилися і в безладі закрутилися на місці. Чекісти завернули свої брички та фаетони і погналися дорогою назад до Млієва. Провожаєм їх кулями. В одній бричці упав кінь. Чекісти покидають її і чіпляються на інші.
Командир червоних, що досить відважно вигарцьовував конем під нашими кулями, привів частину до порядку. Виставивши убік села заслону із сотні чоловік, решту розсипав вздовж дороги. Тоді зліз із коня й відіслав його. Відкрили вогонь з рушниць і кулеметів. У нас два впало. Довелося залягти у півтисячі кроків від ворожої лави. Червоні, зорієнтувавшись, що переважають нас числом, пішли в наступ. Та за плечима їх сипнула стрілами лава Василенка, що вибігла із лука ліса. Знову закрутилися на місці. Петренко, ставши на коліно, уважно прикладається до свойого маузерівського штуцера і бере на мушку командира ворожої частини, що бігав перед своєю лавою, заспокоюючи її. За третім стрілом командир упав навзнак. Із села вискочила рідкою лавою наша кіннота і з шаблями пішла на заслону, що не відступаючи, гарячково стріляла.
Розсипана по дорозі лава зривається і, збиваючись до купи, починає панічно утікати полями в напрямку Млієва, уникаючи обходу нашими лавами. Зривається до втечі і заслона від села, та вже запізно. Доганяли вже шаблі кінноти, а дорогу до втечі перетинала вже частина нашої лави. Чоловік із сорок, що кинули зброю, забираєм у полон.
Пробуєм переслідувати червону бригаду, що, утікши з-під перехресного обстрілу, так-сяк упорядкувалася і відходила дальше. Та кінноти було замало, а власні ноги червоноармійці мали такі самі, ще кращі - бо їх страх підганяв. Утікли полями, обминувши Мліїв. Коштувала їх виправа на село під лісом досить солоно, бо крім сотки заслони, що влипла вся, на полях було ще із тридцять трупів. Командир, що його Петренко щасливо поцілив у саме ухо, мав документи на латишське прізвище. Полонені — майже усі китайці. Переважаюча більшість вбитих і полонених одягнена в селянські кожухи.
Нас цей бій коштував п'ять холодноярців, з того два кіннотчики та сім місцевих повстанців, що п'яні від диму палаючих осель перлися на ворожі кулі, забуваючи про небезпеку. Захопили ми чотири «Максіми» без замків і один справний «Люїс». До одного «Максіма» замок пізніше знайшовся у кишені вбитого на полі кулеметчика. Подарували здобуті кулемети і рушниці черкасцям.
Відсилаєм піші сотні з полоненими до села під лісом, а самі з кінною сотнею їдемо до Млієва. По дорозі Чорнота жаліється Петренкові, що був би червоних кіннотчиків впустив до села і переловив, як курей, та... козакові, що як раз у критичний момент, коли розвідка в'їжджала у село, пристроївся за клунею віддати данину природі — вирвався з рук кінь і побіг на вулицю. Козак, тримаючи в одній руці рушницю, а в другій штани, побіг за ним ловити. Червоні побачили і почали стріляти.
Винуватий, що їде за нами у другій трійці, один з найвідважніших кіннотчиків, виправдується, що не він винен, а чортове квасне молоко, якого по дорозі на лісничівці видудлив цілий гладушик.
Під Млієвом довідуємося від селянина, що червоні, виступаючи під ліс, залишили було там гармати і обоз з охороною. Чекісти, що утікали бричками від бою, наробили паніки і все утекло за ними. Нема у селі нікого.
Задихаючись від смороду паленини, їдемо вулицями села. Деякі хати і будівлі догаряли, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями — трупи застрілених селян, жінок, дітей. «Умиротворювали» червоні «спасителі» України завзято! Коло церкви, що димилася, труп священика, роздягнений наголо. З довгого волосся і бороди повиривані пасми. Живіт розрізаний навхрест. Коло священика — дружина і два малі хлопчики.
За кілька хвилин по нашому приїзді зібралося до церкви з десяток селян, що не вспіли втекти до ліса, але переховалися де хто зміг. Пообпалювана одіж, позакурювані обличчя: по втечі червоних рятували з палаючих осель, що могли. Якась баба, плачучи, здіймає з себе фартушок і прикриває ним священика.
— Тож ще не всі... Панночку — панотця дочку — забрали до школи з іншими дівчатами...
Ідемо до школи. На площі роскидані мішки із збіжжям, мукою, різним селянським майном. Коло плотів пов'язані гуртами корови і вівці. То частина «воєнної здобичі», покинута червоним обозом, щоб лекше було втікати.
У дверях школи зустрічаєм піджилого селянина, що виносив на руках труп молодої дівчини. Поклавши на землю доньку, вертається з нами до будинку. В просторій клясі, на застеленій соломою і рядном підлозі — шістнадцять роздягнених і напівроздягнених молодих дівчат та підлітків. Товариші «потішалися» ними, видно теж «на зміну», а потім покололи багнетами.
Селянин, що виносив сімнадцятий труп, понуро витирає кулаком сльози.
— Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат та жиденят наплодити.
З важкою душею вертаємося під ліс. Василенко, що лишався за Петренка, утішився:
— Хвала Богу, що приїхали. Не можу ради дати із селянами. Гвалтують, щоб віддати їм полонених китайців. Кажу — і так їх не мине, що належиться — так ні: дай і дай нам — самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж плачуть.
Петренко махнув рукою.
— Скажи пов'язати руки, щоб не вирвався котрий і віддай. Хай заберуть до ліса і там позакопують.
Пов'язаних червоноармійців повели селяни у ліс. Жінки і діти з плачем кидали в них грудками мерзлої землі, плювали, штуркали патиками.
Сільські ватажки просять у нас ради, що робити. Як підем — знову прийдуть червоні.
Що можна порадити?! Радимо, щоб повстанці, особливо знані вже владі та її агентам, покинули села і пішли у ліси в землянки. Щоб села стали «мирними» і відхрещувалися від «бандитизму».
Іншої ради не було.
Не вміли боротися організовано всі села враз до кінця, а не лише тоді, як «припікає», краще тепер давати «развйорстку» та добре зброю ховати. Весною придасться.
Селяни з ліса вернулися на згарища сіл. Залишаємося ночувати. Робимо дальшу розвідку, але червоних близько не чутно. Другого дня так само. Наполохана вчора бригада «внутрішньої служби» об'єдналася з своїм обозом і, переночувавши у кільканадцяти кілометрах, пішла десь геть.
Попівночі виступаєм у дорогу до Холодного Яру.
У Мельниках було спокійно. В наступні дні ночуємо частинно у селі та хуторах, частинно у лісі, щоб хлопці до «холодочку» призвичаювалися.
* * *
Мороз ночами кріпшав. Перепадав сніжок, хоч не залежувався ще. У трьох різних частинах ліса кипіла робота над будовою зимових «хат». Ще до того, як сотні довідалися, де мають копати землянки, Петренко розпустив усіх, хто мав змогу зимувати у власній хаті. В першу чергу тих хлопців із дальших сіл, що про них не знали, де вони і що могли вернутися до хати без шкоди для себе й родини. Залишилися «бурлаки» та місцеві «заприсяжені» лісовики, що для них ліс став уже хатою. Залишалося чотириста п'ятьдесять піших і сорок кращих кіннотчиків на кращих конях. Ті, що залишалися, знали лісовий звичай: переступивши поріг зимової землянки — не можеш до весни з власної волі залишити її і піти додому. На печі знайдуть тебе товариші з ліса ї всадять в чоло кулю, лише за те, що знаєш місце, де зимують лісовики, і волею чи неволею можеш зрадити його ворогові. Так само знало лісовий «звичай» і населення довколішних сіл, від старого до малого: знати місце, де знаходяться землянки, приходити туди — може лише той, кому отаман доручить. Зимуєш у хаті, хоч би ти був і активний повстанець — не лізь зимою в гущавину ліса, щоб нехотячи не побачити диму з зимової оселі лісовиків. Побачиш, зауважить це варта, а не зауважити не може, — за кілька хвилин останній раз глянеш на ліс і небо. Уб'ють тебе, жаліючи, товариші-лісовики, бо так велить неписаний закон боротьби, суворий голос батька-ліса, що бере під свою опіку життя тих, що для них не існує вже хата і родинний стіл. Не скажеш, що не знав «звичаю», бо у холодноярських селах знає його кожній, як знає, що в неділю треба йти до церкви, а не у ліс по дрова. Рубати дерево для господарчих потреб можна було лише на визначених для того ділянках ліса, недалеко, але і не близько села. Край ліса від села, перші дерева мали почесний обов'язок першими ховати від ока ворога селян, як виникне потреба утекти із села. За дерево, зрубане де будь, аби ближче хати, ще покійний отаман Чучупака визначив кару: двадцять п'ять шомполів на голе тіло. І не було випадку, щоб хтось заборону порушив.
Було викопано три запасові землянки. Одна під Грушківкою, друга під Лубенцями, третя в Холодному Яру під Мельничанськими хуторами. Туди мали приносити із сіл харчеві запаси, до них мали вести зв'язків, що прийшлиб звідкись. Повідомити табор — то був обовязок визначених людей, що під страхом смерти не мали права сказати нікому, де таборують лісовики, як рівнож і залишитися у селі, не прийти до табору, колиб у село прийла ворожа частина.
При потребі маєм у селах і хуторах резерву людей, що із зброєю прилучаться до куреня. Маючи нас у лісі, села матимуть на кого звалювати із себе «гріхи» перед ворогом. Звичайно, що не перед місцевими чекістами і карателями; ті будуть «господарити» хіба тоді, як не буде живого лісовика у лісі, як не буде вже боєвиків-холодноярців, з прихованою зброєю, у селах і хуторах.
Третя сотня копала собі землянки в гущавині у прилягаючій до Грушківки частині ліса. Друга в гущавині на схилі одного із дальших заворотів Холодного яру. Перша і кінна, що при них був і штаб куреня — в нетрях просторого і густого зрубу, кілометрах у двох від валів Мотриного манастиря у глиб ліса. До найближчої хати звідтіля було кілометрів із шість. До доріг теж було далеко.
Побудовою нашої оселі кермував сам Петренко, що дві зими перезимував у лісах.
На визначеній ним чотирикутній площі хлопці прорубували кругом корчів пласт замерзлої землі, підкопували його разом з корчем і відносили набік. Коли площа була очищена від корчів, копалася глибока яма і прохід у неї із східцями. На дні ями залишалася попід стіну земляна лежанка для спання. Долівка, лежанка і стіни обкладалися щільно молодими березами. Із принесених з манастиря цеглин вимуровувалося піч із залізною плитою. Плити довелося «позичити» з манастирських кухонь, бо й так черниць було вже небагато — усіх не потребували. Із манастирських же будівель принесли двері, що їх наші вже столярі переробляли на менші, та шкла на «вікна». Як землянка вдолині була вже готова, по викопаному заглибленні накладали стелю з грубих беріз. Потім засипали землею, а зверхи складали на своє місце вирізані корчі. Скріплюються розморожені теплою водою «шви», насипається на своє місце пожовкле листя і... лише діра проходу каже, що під землею є «хата». Тай коло входу стояли по боках корчі, пристроєні з землею на дошках, шоб відходячи можна було наглухо «замкнути хату». Пропущений у корч комін робився з таким приладдям наверху, щоб і видно його збоку не було, і дим щоб стелився по корчах, не підносячись. Одна шиба замість вікна, вставлялася у двері й брала світло з діри виходу.
Землянок у нашому таборі було викопано чотири для людей, на півсотки мешканців кожня, і одна довга, з трьома виходами, що могла змістити півсотні коней. Усі землянки були сполучені між собою підземним ходом. Виходи із землянок зроблені так, щоб виставивши на них кулемети, можна було стріляти у корчі «на всі чотири сторони світа».
Штаб куреня, тобто отаман Петренко і осаул — в моїй особі — замешкав у землянці кінної сотні, що сусідувала і була сполучена ходом із підземною стайнею.
Двісті пар міцних рук, працюючи «як для себе» від ранку до ночі, а часом і вночі, побудували підземну «січ» за вісім днів. Підчас будови далеко по лісі розставлені сторожі стежили, щоб не наблизився хтось небажаний.
Дев'ятого дня, власне вечора, прибули із катакомб під манастирем, із села та хуторів «панські речі», посуда, запас харчів та вівса і сіна для коней. Заклекотав куліш у відрах, зашкварчало сало на сковородах.
Було по-домашньому затишно.
При світлі каганців із лою наша землянка не виглядала на таку вже й бідну «хату». Лежанка, поверх соломяної мати, була застелена перськими килимами, що з великопанських домів, через Чека, досталися до холодноярського ліса. Найкращі «гобелени» висіли на стіні понад лежанкою та на стелі, щоб земля крізь берези не сипалася.
Чорнота запевняв, що коштували вони грубі тисячі, а дійсно роскішний «східняк», з гербом князя Воронцова-Дашкова на ріжку, що висів у «штабовому куті» — навіть десятки тисяч золотих рублів. Та висока вартість не урятувала килими від грубих деревляних кілків, що крізь них забивалися між дерева стіни.
Зброю, набійниці, гранати треба було на чомусь розвісити. Зрештою, нас ті «панські цяцьки» коштували тільки одного забитого, а що вони будуть коштувати, перезимувавши між вогкою землею, димом та паром — не треба фахівця, щоб відгадав.
Під стіною, поруч печі, стояв доброї марки патефон. На полиці стояв годинник у мистецькій вежі з рожевого мармуру, що мелодійно видзеленькував чверти, пів і цілі години. Коло нього дід Гармаш розложив срібну та порцелянову посуду і, перетираючи її рукавом, «відгрожувався» козакам: — Ось, тільки який сучий син хай мені рушить! — Три зуби виб'ю! Маєш оно деревляні ложки, маєш бляшанки та поливані горнятка на чай, — на твоє мужицьке рило вистарчить. Серебра мені не займай! Це для пана отамана, пана осаула, пана сотника, ну і... для пана бомбардірнаводчика в нечинній службі. Я хоч охвіцерського чина і не маю, так зате мені дев'ятьдесять шість років — вас щенюків треба півдесятка скласти! А во вторих — як би не я, так ні один сучий син не взяв би був ні «столових пріборов», ні панської музики.
Дід у землянці одержав високий титул: «генерального куховара і управителя панською музикою». Що до патефона, то сам отаман мусів питати у діда дозволу, щоб заграти, бо коробочку з голками дід носив у кишені, дбайливо ховаючи зужиті, щоб потім підгострити на бруску.
Як розпускав Петренко частину козаків по хатах, дід Гармаш іти до села відмовився, хоч сини і внук відходили. Як почали було діти вговорювати старого, то ще й розкричався.
— Не піду і баста! Не хочу більше молотити та за коровами ходити! Досить на вас сучиних синів наробився — робіть самі! А я у лісі паном собі поживу!
В нашій підземній родині був дід дорогим і вартісним членом. Півділа, що добре куліш варив, але без нього не булоб нам так весело. Дід, часом, так умів «догодити», що хлопці доставали корчів у животі від сміху.
Життя у землянках бігло нормально, їсти було що. Селяни не забували, та й дичини було досить. Кіннотчики носили відрами воду для коней із криничок, що ховалися між корчами в яру; часом проводили або проїжджали коней, щоб не застоялися. Із нашого табору ходили гуртками в гості у землянки другої та третьої сотні; ходили вечорами у села і хутори.
Приходили зв'язки від другого та третього куреня. На розмову з ними ходили у землянку в Холодному Яру. Мамай, поки ще Дніпро не замерз, полював із плавнів на пароплави. Його славна гармата, витягнута і відчищена, знову виконувала свою службу. Затопив пароплав, що віз червоноармійців вниз по Дніпру, певно на Врангеля.
Кваша, щоб «гендель йшов» посадив у «гніздо» і підпалив потяг з обозом і походними кухнями.
Хмарі удалося краще, бо «обробив» потяг з панцирними автами і викинув з рейок одного із двох бронепотягів, що постійно вартували тепер на лінії між Знам'янкою і Кам'янкою.
Три автопанцирники Чорноліський полк зняв з потяга і завіз кіньми у Чорний ліс. Зробили їм під землею «гаражі», а зверху корчі посадили.
Оля, що жила на хуторі, ходила в далеку розвідку. Принесла невеселу вістку, що червоні вже зліквідували «петлюрівський» фронт.
Наше військо відступило за Збруч і яка його дальша доля — не відомо. Радимося, щоб послати під весну зв'язка за Збруч довідатися чим віє, а чим може повіяти із Заходу.
Під Кримом ідуть завзяті бої. Червоні без кінця перекидають туди сили, переважно залізницями, хоч по Херсонщині проходять зрідка частини походним порядком.
В наш район червоні не показувалися. Загін Лопати «господарив» із чекістами у селах потойбік Кам'янки.
Одного дня прийшов зв'язковий із Мельників. Сказав, що до одного із кіннотчиків прийшла сестра — каже, що мусить з ним бачитися. Завів ще з одною дівчиною-мельничанкою та селянином до землянки в Холодному Яру.
Козака, що прийшла до нього сестра, звали хлопці Петрусь «жінка-журиться». Походив із-за залізниці, з села Красносілки. Дома у селі жити не міг, бо розшукувала його Чека, а у селі вже закріпилася «саветская власть». Не було року, як одружився. Під настрій любив сповідати товаришам, як жінку дуже кохає, та як вона його любить і журиться за ним. Ну й прозвали його «жінка-журиться».
Забороняти Петрові, що болів за вісткою з дому, побачення із сестрою, не можна. А що сестру могла підіслати Чека, берем із Чорнотою кількох хлопців і йдем з Петром у Холодний Яр.
В землянці палилося. Як увійшли, сестра з плачем кинулася до Петра.
— Ну чого? — заспокоював він її. — Що там вдома? — запитав із дріжжю в голосі.
— Ой Петре! — Боюся тобі сказати.
Петро зблід.
— Що? Христю може забрали? Кажи! Може розстріляли?
— Ні. Зарізав Лопата...
Петро безсило сів на лежанку. Сидів кілька хвилин без руху. Потім пригорнув сестру.
— Розкажи мені, як було. Все... Не бійся — все одно мені вже...
Дівчина витерла сльози.
— Третього дня увігнався з «атрядом» у село і просто до нашої хати. Мама в село пішла якраз, а Христя коло печі поралася. Я на печі фасолю перебирала, коли вривається до хати сам Лопата і ще кілька. «Де — кричить до Христі — твій бандит?!» Я злякалася, притаїлася в куті за коміном і не дихну. Почали бити Христю. Вона плаче, проситься, що не знає, що як пішов ти з весни — так і чутки про тебе нема. А Лопата кричить: «Брешеш! Він приходить до тебе! Кажи, де переховується, бо зараз тобі смерть!»
А Христя в одно — «не знаю і не знаю». Ну, а ти сам знаєш, яка вона була, — десь за шість тижнів родити мала. Лопата приглянувся і як заверещить: — «А! Щеня його в животі носиш?! Не доносиш! Держіть хлопці»! Кинув бідну Христю на долівку, ті пси тримали, а Лопата розрізав на ній ножем все, потім розрізав живіт, викинув дитину...
Зітхнула.
— Хлопець був чи дівчинка? — Стрепенувшись перебив Петро.
— Хлопчик...
— Ну-ну, оповідай...
— Ну й пореготалися, вибігли з хати, сіли на свої брички і погналися дальше. Забрали із села трьох хлопців ще, — двох за селом застрілили.
— Ну-ну, а Христя, що Христя?
— Мучилася бідна до самого вечора. Дитина живенька вже була, та недовго. А Христя все плакала, перед смертю дуже просила мене, щоб я пішла до Холодного Яру, відшукала тебе і оповіла тобі, що з нею сталося. Просила, щоб за неї не мстився, але за дитину, щоб не подарував Лопаті. Кажу їй — щож ти можеш йому зробити, а вона: «Хай просить у Холодному Яру отамана, хай усіх попросить, щоб помогли. Богу за всіх буду на тамтому світі молитися».