Горліс-Горський Юрій. Холодний Яр

   В Баландиній стрінув нас місцевий повстанчий ватажок Роговський, колишній старшина прославленого у світовій війні ескадрона гусарів ротмістра Панаїва. Оповів, що сам збирався наскочити на групу чекістів у Верхівці, та довідавшись, що ми занялися тією справою, облишив. Певніше буде. Попросив медикаментів для утікачів-лісовиків, що лежать у землянці в лісі, в майже непритомному стані. Фельшер, який лікує їх, запевняє, що будуть жити, що правда «пласкатіші» ззаду, ніж були до «допиту».
   Оточуєм Вербівку лавою кінноти, піші холодноярці йдуть у село. Попереджені чекісти втікають балкою із села. Оточені чорнолісцями на полі, здалися без бою. Забираєм їх до села на допит. Селяни просять, щоб віддати їм чекістів, мовляв, маємо з ними старі порахунки за комори та коні, — від дрючка має один з другим згинути, а не від кулі. Зворушливим було прохання батька одного із чекістів, що прийшов по сина, колишнього конокрада, з важким колом в руках. Старий не слухав аргументів Петренка та Хмари і твердив своє: «Я його на світ пустив, я його й з світа справлю!»
   Чекістів під коли селянам не дали, щоб потім не відпокутували. У Вербівці були вже місцеві тайні агенти Чека, що про все могли б донести. Один із них, що попереджував чекістів, та другий, що чекісти зрадили його на допиті, сиділи вже зв'язані разом з ними. Та могло їх бути більше. Крім місцевих були в групі два жидки, один латиш і два москалі-матроси. Порубали всіх на дорозі між Вербівкою і Баландиною.
   В Баландиній затримуємося, щоб розглянутися. Коло полудня довідуємося, що в околиці Ротмистрівки прийшла якась сильна червона частина, що «викорінює бандитизм» і насаджує советскую власть у селах.
   Оля поїхала в розвідку, вночі вернулася. Червона частина була наша «стара знайома»: бригада внутрішньої служби, що її недавно ми побили на Черкащині. До неї прилучили якусь частину, розбиту на польському фронті, збільшили кінноту. Несе дальше «внутрішню службу».
   Про нашу гостину у Вербівці червоні вже знають. Оля винесла вражіння, що будуть нас «ліквідовувати».
   Раненько виступаєм ближче до бригади. Затримуємося у Лозанівці. Наніч знову міняєм місце. Другого дня упіймали шпигуна червоних; признався, що плянують напасти на нас підчас ночівлі. Стоять у Ташлику.
   Бригада переважала нас числом, мала дві гармати. Вступати в відвертий бій з нею не було розрахунку. В такому бою можна перемогти, але не знищити. Тієї самої думки був певно і штаб червоних.
   Зо три дні водимося «вимацуючи» і обдурюючи себе взаїмно напрямками руху. Наш об'єднаний штаб рішив на «дискусійній» нараді, що треба противника зачепити, а потім трохи поводити за собою.
   Світанком міцні роз'їзди чорнолісців обстріляли ворожі застави під селом, де ночувала червона бригада. Згодом піші холодноярці, залишивши за горбом підводи, пішли лавами до села, а побачивши широку лаву червоних, що виступила назустріч, відступили, сіли на підводи і поїхали. Кілька гранат, пущених ворожими гарматами наздогін, не зробили ніякої шкоди. Кінні роз'їзди, тримаючись на далекий стріл від червоних, подразнювали їх час-до-часу стріляниною. Із сімдесять червоних кіннотників пробували доганяти, але задалеко не виривалися. По кількох кілометрах наша піхота дала під селом легенький бій, здалека, і поїхала дальше. Червоні «загазардувалися» і вже не відставали до вечера. Набравши у стрічних селах підвід, ворожа піхота вже їхала; «догнавши» йшли лавою, потім знову сідали на підводи. Заночували в сусідніх селах.
   Звечора ми не затримували селян, що їхали або йшли через наше село в напрямку противника, а коло півночі виступили до другого села, кілометрів за вісім, убік від попереднього напрямку. Попівночі, червоні обійшовши полями село, де ми були увечері, повели на нього «сліпий» наступ. Ранком, зачеплені нашими роз'їздами, що показали їм наш новий напрямок, знову пустилися доганяти.
   Крутили червоною бригадою, «як циган сонцем» ще три доби, аж поки, змінивши ще раз напрямок, привели її під знайомі ліси. Ми заночували в Бондуровій, червоні — в Баландиній, Петренко послав зв'язка до Кваші, щоб «змобілізував» третій курінь. У Бондуровій, на зміну, стали на ночівлю відразу звечора. Червоні вже не наступали на п'яти, а йшли назирцем, вичікуючи очевидно відповідної ситуації.
   Увечері нараджуємося, що «накриєм» червону бригаду десь поблизу Івангорода — Бовтишки, але треба добре вияснити її теперішню не тільки кількісну, а й якісну вартість. Оля — добра розвідчиця, але ж вона тільки відважна дівчина... Краще, як би поглянув на противника власним оком хтось із старшин. Засвербів чортик бажання перчених пригод; кажу отаманам, що залишуся завтра в Бондуровій з Олею і все висвітлю. Чорнота запротестував; не хотів втратити побратима. Петренко теж не погоджується.
   — Ти мені можеш бути потрібним. Залишиться хтось інший.
   — Коли ж мені найлекше це зробити і не попастися.
   — Чому?
   — Бо передягнуся за дівчину.
   Отамани засміялися. Хмара глянувши на мої, тоді ще рожеві полички і уста — підтримав мене. «Внесок» мій нарешті, по сперечках, вдалося мені провести.
   Ще задовго до світа, у хаті симпатичної напівінтелігентної вдови по повстанцеви взялися ми з Олею до роботи. Шістнадцять років тому чоловік не мав ще великого клопоту із заростом: обшкрябав сухою бритвою те, що гордо називав вусами і міг добрий тиждень не признаватися до мужеського роду. Одягаюся, як і Оля, в звичайну одіж місцевої дівчини-селянки. Високі мисливські чоботи і сині кавалерійські штани прикрила рясна малинова спідниця. Запасовий Олін нагрудник, вбравши у себе солідну порцію клоччя, замінився на моїх грудях в зовсім приличні дівочі персі. Між ними зачепилася гачком за коронку ручна граната «Мільса», а все разом прикрила вдовина, байкова блюзка. Поверх дівоча свитка з доморослого сукна, на голову старенька тернова хустина, — під нею Оля скомбінувала з мойого ж таки волосся льочки, що кокетливо вибиралися на зовні. Пробую кілька разів, чи добре витягати крізь прорізані кишені свитки і прорізи по боках спідниці два велико каліброві «кольти», що спочивали в кишенях штанів. Грубі кулі в револьверах були легко розпиловані пильником на кінцях. Як така саморобна «дум-дум» попаде в голову, то, звичайно, залишає від неї одні спогади; не треба вдруге поправляти, а це в «слизьких» обставинах дуже важне.
   Удосвіта наші виступили з села. Коло дев'ятої в'їхала до Бондурової червона кіннота.
   Лузаючи смажені гарбузові зернята, стою коло вдовиних воріт з маленькою дівчинкою на руках і приглядаюся до кіннотчиків. Коні й верхівці були можливі, не останньої бойової вартости на перший погляд.
   Із десяток кіннотчиків спішується біля наших воріт. Розпитують, чи багато бандитів ночувало та куди пішли. Якийсь донець із дьорзко закрученим чубом підходить і гласкає дитину на моїх руках.
   — Невже твоя? — питає по московськи.
   Соромливо спускаю очі.
   — Ні... Сестри замужньої.
   — А ти не замужня?
   — Ні...
   Рука червоноармійця зсувається з дитини і затримується на одній півкулі випханого нагрудника. Легко щипає за клоччя... Певно засмакувало. Показує розсмасленими очима на хату:
   — Тут мешкаєш?
   — Ні. На другому кінці. Тут сестра...
   — Так ти той... Ми, здається, будем тут ночувати, до Кам'янки за набоями з обозу поїдуть... Так ти той... Ночуй у сестри... У неї чоловік є?
   — Нема. Помер.
   — Ще краще! Я з товаришем прийду увечері. Добре?
   — Добре — соромливо витискаю із себе на сто і один відсоток по дівочому,
   — Ти мені сподобалася. Не бійся — оженюся з тобою. Єй-богу оженюся. У нас на Дону добре жити — не те що тут. Землі — вдосталь!
   Донець іде до коня і, пошпиравши в кобурі коло сідла, приносить мені «задаток»: пару білих шовкових пончіх і пару високих по лікоть, теж білих, балевих рукавичок.
   З Олею й господинею, що стояли оподалік на городі, романсували через пліт інші кіннотчики. Облекшено зідхаю, почувши команду сідати на коні. Збирав страх, щоб мойому амантові не забагнулося щипнути десь нижче, та щоб не ущипнув за...«кольта».
   Не довго довелося ждати і на піхоту. В'їхала у село на підводах. Одягнені в селянські кожухи, мордаті червоноармійці давнішої «внутрішньої служби» різко відрізнялися від недавно прилучених до бригади фронтовиків з вимученими обличчями, в обшарпаній одіжі. Ганяючи за нами, бригада, щоб не зражувати населення передчасно, сіл не грабувала — мусіли на кожухи зачекати.
   Оглянувши, що треба, порозмовлявши з піхотинцями, що стали до вдови на кватирю, та пообідавши, вирушаєм з Олею доганяти своїх. Заставу край села обійшли балкою — полями і йдем дорогою на Ставидла.
   Колиб хто підслухав оживлену розмову двох дівчат, що поквапливим кроком ішли по замерзлій дорозі, то напевно здивувався би, що сперечаються вони не про те, котру який хлопць любить чи котрій який колір краще до лиця, тільки — чи сім, чи вісім станкових кулеметів мала червона бригада.
   — Олю, голубко, то ти приняла за кулемета машинку до шиття, що стояла на задньому возі.
   — То ти сам заглядівся на білобрису кацапку, що сиділа на тому возі і проґавив восьмого кулемета.
   — Ну, не будемо сперечатися. Завтра або післязавтра вночі ми ті кулемети захопимо й перелічимо ще раз. Це, зрештою, не має жадного значення. Я готовий закластися на свою червону спідницю, що до двох «шварцльозів» у них немає ні одного набоя. «Кольт» у них із розсадженим дулом, запасового не мають. До останніх чотирьох «Максимів» набоїв їм вистарчить не більше, як на півгодини легенького бою, а поповнити вистріляний запас вони можуть тільки у Бобринській або Знам'янці.
   — Не до чотирьох «Максимів» — тільки до п'яти! Кулеметів рішуче було вісім!
   — Ну, так... Восьмий був... «Зінгера»...
   Оля розкрила уста, щоби «віддячитися», та в цей мент за нашими плечима почувся тупіт коней.
   Оглядаюся й серце тривожно здрігнулося. Нас здоганяло повною риссю сім кіннотчиків. Про те, щоби це була погоня за нами — не могло бути мови. Просто розвідчий роз'їзд.
   Та була інша небезпека. Нічого дивного, як червоноармійцям забагнеться «пожартувати» з двома дівчатами серед поля...
   Оля відгадала мою думку. Зганяючи з обличчя тривогу, глянула на мене з веселою посмішкою.
   — Юрасю! А що буде, як вони захочуть пожартувати і побачать твої сині штани?
   Тупіт зближався.
   Заклавши руки в кишені, відводжу безпечники у «кольтів». За пазухою Олі тихенько ляснув безпечник бравнінга.
   — Олю, як би що — слідкуй за мною. Як тільки вихоплю револьвери — стріляй у найближчого до себе і відразу старайся сісти на кращого коня.
   Догнавши нас, кіннотчики стримали коні.
   — Добридень, дівчата! Куди поспішаєте? — запитав по московськи рябий «кацапчук» — начальник роз'їзду.
   — До Ставидел йдемо, до тітки,— відповіла веселим голосом Оля.
   Заїхавши перед нас, старий уважно оглянув по черзі Олю й мене, затримавши на хвилину погляд на моїх, випнятих із під свитки «персах».
   Віддавши наказ, щоби чотири їхали вперед, закомандував злазити з коней.
   Повіддя усіх трьох коней взяв якийсь башкир або калмик в обрізаному по коліна жидівському футрі й повів їх, притоптуючи змерзлими ногами. Старший, з другим, підійшли до нас. Зайшовши з мого боку, старший якийсь час потупотів ногами, потім, обхопивши мене лівою рукою за плече, згріб у праву жменю праву половину моїх «дівочих принад», при самісенькій гранаті!
   — Ех, мілашка! нагрей нємношко!
   Не випускаючи з рук револьверів, «соромливо» відштовхую його ліктем.
   — Та йдіть-собі! Хіба так можна?! — «борюся» штучно стонченим і дійсно зхвильованим голосом.
   — Ха-ха-ха! Нам всьо можна! Ми за свабодную любовь боремся!
   Вхопивши мене руками за шию й бороду, скрутив мою голову до себе і вп'явся губами в уста. Сморід самогонного перегару і квасної капусти із цибулею забив мені віддих. Маючи заняті руки, без спротиву приймаю поцілунок. Очевидно, задоволений цим, він пустив мене й пішов поруч, важко дихаючи, обдумуючи плян «дальших операцій».
   Похапцем орієнтуємося в положенні.
   Ті чотири, що поїхали вперед, сховалися вже за горбок. Калмик із кіньми був на п'ять-шість кроків від нас. Рушниці в усіх за плечима. Три-чотири постріли — й будемо з Олею на конях. Хотів вже дати Олі знак, та у цей мент другий червоноармієць, медведуватий, понурий кацапило, що мовчки йшов, важко сапаючи коло неї з другого боку, здобувся на слово.
   — А чи ви, дівчата, бандитів часом не зустрічали? Якась думка блиснуда в моїм мозку, та Оля попередила:
   — А хто його розбере чи воно бандити, чи не бандити! От над'їжджало якихось із десять на конях назустріч. Старший насторожився.
   — Як були одягнені?
   — І в шинелях, і в чумарках, на шапках чорні верхи мали.
   — А куди поїхали?
   — Спитали нас, чи є хто у Бондуровій, тай погнали назад на Ставидла.
   — А ви що сказали?
   — Сказали, що є наші, красновірмейці. Старший загнув у наш бік семиповерхового матюка і тривожно глянув на дорогу, вслід чотирьох червоноармійців, що зникли за горбом.
   — Давай коні — гукнув на калмика. — А ви завертайте назад у Бондурову!
   — Та ж ми до тітки, на хрестини! — запевняю його «дівочим» голосом, сміючися в душі з такого повороту справи.
   Старший, що йому від нашої «новинки» про близість партизанів відразу відбагнулося «свабодной любові», грізно вхопився за шаблю.
   — Ось я вас похрещу зараз! Марш назад! Повертаємо й мовчки йдемо назад.
   Коли позад нас став віддалятися стук копит, Оля глянула на мене й зайшлася веселим сміхом.
   — Ну чого? Раденька, що дурненька?
   — Ой, Юрасю! Не видержу! Як би ти бачив, що в тебе за дурненька міна була, коли він тебе поцілував!
   — Добре тобі сміятися, як тобі такий вихований кавалер попався. Навіть ні разу не вщипнув тебе. А попробувала б ти була з моїм поцілуватися, коли йому із рота несло, як із бочки з закваскою на самогон.
   Оля знову зареготалася.
   — Це тобі, Юрасю, наука. А то ваш брат, як тільки наликається самогону — так зараз цілуватися лізе. Тепер вже знаєш, що то за приємність?
   — Присягаю тобі, Олю, що як «наликаюся» — ні до кого цілуватися ніколи не полізу, але давай но в поле звертати, а то чорт ще нових аматорів наднесе.
   Переконавшися, що наші «кавалери» сховалися вже за обрієм, звертаємо у поле і спустившися в одну із балок, берем знову напрямок на Ставидла.
   Зробивши солідного «гака» полями, вийшли ми на хутори коло Ставидел.
   Коротий зимовий день вже кінчився, коли ми зайшли до самітньої в полі садиби. Господарі були добрими знайомими Олі. Була це одна із вірних сховок, що ними вона послуговувалася підчас своїх розвідчих мандрівок. Прізвище господаря, зрештою, було знайоме і для мене, бо був це дуже добрий слюсар, який пару разів ремонтував нам попсовані кулемети.
   Він тільки рік господарював, вернувшись до села після смерти жінчиних батьків. До того працював на фабриці в місті.
   Господиня, миловидна чепурненька чорнявка, радісно привитала Олю.
   Ще по дорозі ми з Олею умовилися, що не будемо виявляти, що я не дівчина. Мені хотілося перевірити, чи господарі здогадаються про те при ближчому обзнайомленні.
   Оля представила мене, як свою товаришку-вчительку — Ніну. Найбільше радости справив, здається, Олін прихід дитині господарів, може шестилітній, симпатичній дівчинці — Дусі. Стоячи на рундуку, вона захоплено плескала рученятами.
   — Тьотю Олю, тьотю Олю! — а мене тьотя Тіна ще одного віршика навчила!
   Оля погладила кучеряву голівку.
   — А ну кажи.
   Дуся «стала в позу» і приготовилася до деклямації. Я сподівався почути якогось дитячого віршика, але мала з відважними жестами і з доброю інтонацією продеклямувала «Розриту могилу» Шевченка. Коли вона, нахиливши голівку, з чуттям проказала:
   «Ех, як би то знайшли, що там поховали.
   Не плакали б діти, мати б не ридала», — ми всі нагородили малу артистку бурхливими оплесками.
   Оля пригорнула її й обернулася до господарів:
   — Я вам казала, що вона, як виросте, буде поеткою, або знаменитою артисткою.
   — Не хочу, не хочу! - запротестувала Дуся.
   — А чим хочеш бути?
   — Я буду отаманом!
   Це бажання, висловлене надзвичайно поважним тоном, викликало в усіх сміх.
   — Це вона побачила, як коло нас Маруся на коні свій загін вела, і з того часу завжди мріє отаманом стати, — пояснила господиня. Трохи збентежена сміхом, Дуся обхопила Олю за шию.
   — Дай, дай тьотю Олю, я тебе поцілую! Оля відвернула набік уста.
   — Не хочу. Не люблю. Іди до тьоті Ніни-вона любить цілуватися.
   Мала перескочила на руки до мене і почала обціловувати.
   Оля із господинею заходилися коло печі готовити їсти. Господар пішов у село розвідати, що там нового.
   Ми з Дусею, тимчасом сівши у другій кімнаті на ліжку під теплою грубою, завели розмову, підчас якої я довідався багато «цікавих речей».
   Вона знала прізвища всіх околішних отаманів та видатніших повстанців. Оповіла мені, що вони боряться за Україну, яку москалі «хочуть взяти до неволі». Знала імена поляглих та що за їх душі треба Бозі молитися. Що під Н-Миргородом чекісти вже три рази зрізували хрест на могилі вбитих повстанців, а хтось уночі закопував ще вищого. Мене дивувала і непокоїла ця рання обзнайомленість з такими справами.
   — Дусю, але про це не можна з усіма розмовляти, бо прийдуть чекісти і заберуть батька і маму.
   — Знаю, знаю! Це можна говорити тільки своїм. А ти називай мене не Дусею, а Дузею — як мама.
   — А ти знаєш, що таке дузя?
   — Це таке голубеня мале. Тьотю Ніно, а чому ти так грубо говориш?
   — Я, Дузю, перестудився і...
   — А чому ти кажеш — перестудився, а не перестудилася?
   — Я хотів сказати — перестудилася, та...
   — А ти знову кажеш — «хотів»...
   Ця спостережливість малої «контр-розвідчиці» розвеселила мене. Притиснув її до грудей.
   — Ай! Тьотю Ніно! У тебе там щось тверде!
   Чортова граната! Я й забув про неї.
   Вернувся господар і приніс невеселі новини. До сусіднього села з протилежної сторони прийшла сьогодні большевицька піхота з артилерією.
   У Бондуровій червоні залишилися ночувати. Це ми, зрештою, передбачали.
   До самих Ставидел прибув перед вечером помішник начальника повітової міліції, жид Сендер з відділом міліціонерів. Витягнули із місцевої лікарні п'ятьох наших хлопців — двох тифозних і трьох важко ранених, що під виглядом приватних осіб лікувалися у цій лікарні. Познущавшися над ними, порубали шаблями на подвір'ї. Арештували лікаря та фельшерку. Почали переводити арешти в селі. У Ставидлах було досить озброєних хлопців, що приймали участь у повстаннях. Вони легко могли би справитися із цим відділом міліції, та... в поблизьких селах стояли червоні частини. Завтра село було би знищене. І тому хлопці, захопивши зброю, подалися городами до ліса.
   Сендера, що був одночасно й неофіційним уповноваженим кам'янської чека по боротьбі з повстанчим рухом, як також і роз'їжджаючих із ним міліціонерів, знали ми добре. Це був колишній каторжанин, злодій із Одеси, фахівець по обкраданню церков, його відділ складався переважно із конокрадів, що утекли від самосуду селян.
   Ця «братія» під кличем боротьби з «бандитизмом» грабувала і вбивала, насилувала жінок, палила хати.
   Правою рукою Сендера був здоровенний конокрад із Бондурової — Сірий, якого Сендер вирятував від смерти під дрючками селян, що упіймали його з парою крадених коней.
   Чека й повітова влада були цим відділом дуже задоволені, бо хлопці були відважні — не рівня міським жидам, що служили в чека.
   Та все таки, коли б не близість червоних частин, Сендер проти ночі у Ставидлах не закватирувався би. І так він розмістив своїх кільканадцять міліціонерів у двох хатах, забрав до них декілька заложників-селян та оповістив, що відразу будуть перебиті, коли б хто зробив напад. Це був добрий розрахунок, бо коли б уночі до села ввійшов який партизанський відділ, за який село не могло відповідати, то рідня заложників попередила би міліцію, щоб урятувати життя своїм близьким.
   На хутір увечері міліція не піде та, зрештою, наш господар не належав до «підозрілих», що могли притягнути увагу Сендера.
   Радимося з Олею, що робити.
   Обходити ніччю два села полями — можна легко заблудити. До того на ніч узявся сильний мороз із вітром, що крутив у полі сухим снігом.
   Рішаємо переночувати, а раненько обійдемо Ставидла полями й підемо в село, де стоїть червона піхота. Я залишуся на краю села у її знайомих, а вона піде і за одним заходом вивідає силу тієї частини, бо з нею нам теж може доведеться мати сутички.
   Після вечері господиня постелила нам на ліжку під теплою грубою у другій кімнаті. Господарям ми сказали, щоби вночі не відмикали дверей, не попередивши нас, коли б хтось стукав. Вікна у нашій кімнаті були щільно закриті із середини дощаними віконницями. Поклавши під подушку револьвери і гранату, роззуваюся, скидаю жіночий одяг та надгрудник із клоччям і сідаю під грубку грітися.
   Оля перетирала свойого бравнінга. Скінчивши, поклала револьвера на столик і задумалася, втопивши погляд у вогнику каганця.
   Я залюбувався нею. Була в цю хвилину надзвичайно гарна. Мала хвилясте чорне волосся, тонкі чорні брови і... ясні блакитні очі, що у півтемряві видавалися темними і глибокими. По чолі перебігали тіні якоїсь упертої нерадісної думки. Щось згадувала.
   Перериваю їй задуму.
   — Над чим, Олю, задумалася?
   Якийсь час не змінювала пози. Потім повільно повернула до мене обличчя.
   — Думаю, як там тепер нашим хлопцям в землянках у Холодному Яру. Невесело...
   — Неправда, Олю. Думаєш над чимсь прикрим для тебе. Покинь. Іди до мене, я тобі казочку оповім. Сумно усміхнулася.
   — Добре. Я люблю слухати казочки.
   Роззувшися, лягла на ліжко і поклала голову мені на коліна.
   — Ну оповідай. Тільки цікаву.
   — Щож тобі оповісти? Ну — слухай.
   В одному царстві, в одному государстві, що ним неправдою і підступом заволодів сусідній цар, ріс дрімучий ліс. У тому лісі до величезних дерев був прикований важкими ланцюгами страшний звір. Слуги завойовника-царя знущалися, пекли йому тіло розпаленим залізом, насміхалися з нього. Та звір був терпеливий. Колиж уривався йому терпець, він грізно ричав і потрясав деревами. Та міцні були ланцюги.
   І в тому ж лісі, в глибокому підземеллі — спала царівна. Теж закована у важкі ланцюги. Часом вона ворушилася у свойому віковому сні, й тоді тріщали на ній ланцюги, тряслася земля, а звір підіймався і кидався на ворогів. Та вірні слуги царя не дрімали і накидали на них нові, ще міцніші окови, бо віщуни сказали тому цареві, що як царівна встане, то вирветься на волю звір й розіб'є його трон. І цар посилав все нових ковалів та вояків. Та однієї весни...
   Оля по дитячому, капризно скривила уста.
   — Знаю цю казку. Тієї весни я вже була велика...
   — Ну то я розкажу тобі другу. У тому самому царстві, у тому ж лісі,-був лісник, і було в нього багато-багато синів й одна-єдина дочка. Всі брати дуже любили свою веселу сестричку, але вона часом чогось нудьгувала, ховалася від них у ліс і там плакала. Один із братів, що любив її може найбільше, болів душею, коли бачив її задуману, заплакану, і хотів щоби...
   — Він звався — Юрко. Знаю й цю казку. Ти не умієш оповідати правдивих, дурненьких казочок, які присипляють душу. Мовчи краще. Я хочу трішки подумати.
   Заклавши руки за голову і прижмуривши очі, Оля знову задумалася.
   Сперши голову на стіну, сам занурююся у невеселі спогади з недавного минулого.
   За якийсь час відганяю їх і нахилившися на Олею, пригортаю її до себе. Вона відкрила очі, якось здивовано глянула на мене і знову примкнула їх. Моя рука відчувала биття її серця. На моїх колінах лежав бойовий товариш... Та... ті пухненькі свіжі уста так приваблювали до себе! Повільно нахиляю до них свої. Оля злякано вихопила з-під голови руку і розгородила нею наші уста.
   — Не треба, Юрій. Неможна...
   Це не було «неможна», яким дівчата часом продовжують собі приємність очікування поцілунку. В її голосі було щось, що примусило мене відразу ж облишити свій замір і винувато поцілувати їй пальці.
   Обличчя її скривив душевний біль. Здвигнувши брови, намагалася перемогти спазми в горлі. Та дві зрадливі сльозини таки викотилися з-під рісниць.
   Тепло пригортаю її.
   — Оля, рідна, що тебе мучить? Поділися зо мною... Тобі буде лекше... Може я тобі щось пораджу.
   Оля гірко усміхнулася й довірливо присунула голову до моїх грудей.
   — Порадити ти мені нічого не можеш, але я тобі скажу, чому мені тяжко. Нікому я ще цього не говорила. Але ти краще, як хто інший, зрозумієш мене, бо... ми з тобою трішки «товариші по нещастю». Я знаю, що ти в нашому суді перший підписав смертний вирок для дівчини, яку любив може понад своє життя. Вона, розгубившися від горя, зрадила нашій справі, думаючи, що вирятує цим тебе від смерти. Тобі було важко, боляче, але пам'ять про неї назавжди зостанеться в твоїй душі святою. А в мене... А я...
   Голос її перетявся і, напружившись усім тілом, вона перемогла ридання.
   Заспокоївшись, взяла мою руку і притиснула її до свойого обличчя.
   — Ви всі думаєте, що я дівчина. Чотири роки тому, сімнадцятилітньою гімназісткою, я закохалася була у блискучому кавалерійському офіцерові й одружилася з ним. Він був такий елегантний, мав дуже багатих батьків у Петербурзі. Знаєш, у цьому віці дівчата бувають такі дурненькі! Нас приваблює тоді все, що блищить, що гарне назовні. Та скоро виявилося, що наше подружжя не може бути щасливим. Я змалку вихована в національному дусі, батько мій сидів у царських тюрмах за українську підпільну працю, я любила свій народ, мову, звичаї. А він був москаль і сміявся з того, що для мене було найдорожчим. Крім того, він любив широке життя, пиячив, грав у карти. Та я все таки якийсь час ще любила його, думала, що вплину на нього.