Це саме сказала Ідея Іванівна і додала:
   – Ну що ж, хлопці… (вона поглянула на Тетяну Горошко) і дівчата. Тепер ви зрозуміли, що шарамижники блефують. Психологічно нас давлять, бо безсилі. А паралельно тихенько купують виборчі дільниці.
   Це було не зовсім так. Говорячи, що опоненти Печеніга блефують, вона сама блефувала. Адже не такі простакуваті були шарамижники. Вони добре знали, що робили. Однак досвічена Ідея Іванівна усе-таки частково мала рацію. Адже блеф – це дуже корисна річ у політичній боротьбі. Хто майстерно володіє технікою блефу, має шалений успіх на виборах. Мистецтвом блефу володіють одиниці. Але окремими елементами блефу або, так би мовити, основами блефу, мусить володіти кожен депутат-мажоритарник. А точніше, кожен кандидат у депутати. Бо, якщо вже він став депутатом, це значить, що прийоми блефу застосовувати він уже вміє.
   Посудіть самі: як переконати виборця проголосувати за тебе, якщо знаєш, що в принципі нічим ти йому не зарадиш? Окремим людям, окремим ситуаціям ти допоможеш, але загалом… Машина працює поза тобою, і ти – один із гвинтиків. Може, трохи важливіший від решти, але…
   Мабуть, про це саме замислилася Ідея Іванівна, бо пауза затяглася. Вийшовши із задуми, вона продовжила:
   – Післязавтра, як донесла розвідка, зустріч із головою правоцентристської партії у будинку культури склозаводу на підтримку Колосального. А що запропонуємо ми на цей час?
   Ідея Іванівна зверхньо оглянула присутніх. Ті були заінтриговані.
   – А ми запропонуємо щось більш життєве. У міському будинку культури буде концерт Васнецова. Побачимо, хто кого.
   – Что? Опять я? – озвався Васнєцов-Паваротті, що ще не оклигав від шоку з приводу.майбутньої зустрічі з Марусею Калиткою.
   – Саме ти. А думаєш, гастролі в Ізраїль дешево коштують? Той замовк. Мабуть, йому дуже кортіло до Святої землі.
   – Тетянко. На тобі – гарнюсінькі афішечки. Ясно?
   – Ясно, – пролепетала слухняно та.
   – Крім того, зробиш на радіо інтерв'ю зі мною про дитячі роки Павла Івановича. Щось на зразок: «Хлопченя з розумними очима…» Ясно?
   – Ясно.
   – Варфоломійовичу, а на тобі – важливе тактичне завдання.
   – Слухаю! – виструнчився солдат.
   – Спостерігачі. Треба організувати армію захисників батьківщини від політичної навали.
   – Єсть! – відчеканив Варфоломійович.
   – Щоб не їли, щоб не спали, щоб… – Ідея Іванівна замислилися, – Е ні, погана ідея.
   Вона підвелася з місця і почала міряти кімнату довгими, зовсім не жіночими кроками. Зненацька вона зупинилася перед іконою святого Миколая, і її осяйнуло:
   – Святий Миколаю-угоднику! Будь спостерігачем на виборах мого сина, якщо твоя ласка. Я завжди була твоєю ревною прихильницею. Навіть будучи секретарем парт-організації стоматологічної поліклініки. Ти ж знаєш, твоя ікона в найтяжчі часи була зі мною. Поможи мені в цій справі. Я буду молитися.
   Вона перехрестилася і завмерла на мить, а потім, немов почувши позитивну відповідь, сказала:
   – Дякую, Миколаю.
   Вона поцілувала ікону і повернулася до столу попередньою вольовою жінкою.
   – Так. Що ще… Так. І останнє. Найголовніше. – Ідея Іванівна знову замислилася і затарабанила пальцями по столу. Ніхто не наважувався навіть поворухнутися. – У нашому виборчому фонді є ще певна сума, залишена родиною Кац. Питання таке: кому будемо давати хабара?
   – Мені, – пожартував Васнєцов-Паваротті. Оскільки більше пропозицій не надійшло, питання лишилося відкритим.
   – А тепер – спати. На добраніч.
   Ти не заінтригований, мій любий читачу, що сталося післязавтра? Як і передбачав головний ідеєносець виборчого штабу Павла Івановича Печеніга, народ повалив на концерт Васнєцова-Паваротті. Треба віддати належне Людині-горі. Вона за один день змобілізувала місто і зробила концерт улюбленця районного центру справжньою акцією. А найголовніше, вона зігнорувала головою чи не найбільшої право-центриської партії. Мер чи то мереса прийшла не сама, а з величезною свитою. І що характерно: у платті з блискітками. Точно в такому стилі були вдягнені всі начальниці і дружини начальників місцевого і районного масштабу. Це, любий мій читачу, мила провінційна мода. І, треба визнати, не найгірша. Плаття з блискітками, мусимо визнати, популярні і на високих європейських прийомах Відня і Парижа… Щоправда, блискітки трохи не такі, можна сказати, зовсім не такі, проте від цього суть не змінюється: головне, що плаття таки з блискітками.
   Концертна зала міського будинку культури, переливаючись блискітками і сяючими очима публіки, була просто переповнена глядачами, запахами, емоціями, почуттями. Хол і сам зал були обліплені відомою вже вам милою наївною агіткою: «Сміються й плачуть солов'ї, а мій обранець – Печеніг…» І більше ні слова, ні натяку на вибори.
   Була присутня на концерті і Маруся Калитка, яку співак витяг на сцену, заспівавши з нею в дуеті «Очі чорния» і шепнувши їй на вухо пропозицію завітати до нього у гримерну. Щоправда, у гримерну після концерту завітала і Любочка з птахоферми. Жінки мало не побилися. Перемогла Маруся Калитка. За що й отримала маленьке партійне виборче завдання.
   – Все буде зроблено в ажурі! – запевнила Маруся Калитка і щаслива сіла за кермо свого колгоспного «бобіка», помчала наводити порядок у господарстві свого чоловіка.
   Ображена Любочка закопилила губку і чекала свого фірмового птахофабричного мікроавтобусика на тротуарі. Аж тут біля неї різко загальмувала біла «Волга» з державними номерами і чоловіча рука з відглянцьованими нігтями і золотою «печаткою» замість обручки затягла її туди і мало не задушила в обіймах.
   Однак усе це станеться пізніше. На концерті була плюсова температура і мажорний настрій.
   У будинку культури склозаводу (нагадаємо, там, куди приїхав голова правоцентриської партії) була мінусова температура і мінорний настрій. Зустріч була зірвана. Ну, не так, щоб зовсім. Скажемо точніше – зустріч була підірвана. На ній зібрався специфічний контингент. Не будемо брехати, контингент був впливовим, але нечисленним. Тут був Калитка, директор склозаводу, директорка птахофабрики, активісти правих і деяких лівих партій. Разін не прийшов, однак представники райдержадміністрації там були. Тобто зібрався провінційний політичний бомонд. В останньому ряду сиділа Ідея Іванівна з сином у чорних окулярах. У першому ряду – Варфоломійович.
   І тут для автора цих рядків настає дуже важкий час: як розповісти про цю нудну подію так, щоб ти, мій любий читачу, не заснув і не кинув читати роман? Спробуємо.
   Зустріч була не більше і не менш нудною, аніж усі подібні акції. Чого гріха таїти, у природі існують любителі таких заходів. Вони просто ловлять кайф від цих зустрічей. Це стосується передусім чоловічої половини населення, хоча зрідка серед них можна надибати жінку-чиновницю або партійного діяча. Приходячи на зустріч з лідером партії або високим державним службовцем, людина уявляє себе причетною до державотворчої справи. Вона свято вірить, що доля батьківщини вирішується саме на таких публічних акціях, навіть не здогадуючись про те, що всі державні справи здійснюються в політичних кулуарах, що мають вигляд підземних катакомб, карту яких знають лише одиниці, королі катакомб. Ось ці люди насправді володіють ситуацією, а решта політиків і службовців лише наосліп блукають у тих катакомбах. Вони там гинуть, пропадають безслідно або успішно вибираються на світ божий, залежно від волі і бажання королів катакомб. У країнах пострадянського простору політичні публічні лідери мають меншу силу, аніж штурмани катакомб, яких ще з часів середньовічної Франції звуть сірими кардиналами.
   Але і це ще не все. У політичному катакомбному житті сірий кардинал не всесильний. Панує інша субстанція. Зветься вона політична доля або просто фортуна. Вона примхлива і мстива. Інколи вона виявляється прикрою випадковістю, що ламає плани хитромудрих сірих кардиналів. Часом вона має цілком закономірний характер, а часом зовсім не-передбачуваний. Вона сміється над політиками, які уявляють себе богами. Вона веде справу так, як їй заманеться. А сиві історики і молоді політологи приписуватимуть заслуги чи помилки тій або тій особі, забуваючи про те, що ті просто безсилі перед політичною Долею і державною Фортуною.
   А того вечора у будинку культури склозаводу виборчого округу NN зібралися переважно чоловіки – поважні і перелякані, лисі і з чубом, вусаті і безвусі, бундючні і невпевнені в собі, словом, усякі. Вони зібралися, щоб робити державну справу. Державну справу місцевого масштабу, яка полягала в тому, щоб забезпечити перемогу Адаму Васильовичу Колосальному.
   Керівник однієї з найбільших правоцентристських партій країни був типовим керівником однієї з правоцентристських партій країни. Хочемо уточнити термін «одна з найбільших правоцентриських партій країни». Якщо ви справді думаєте, що він означає великий бойовий загін на кшталт того, чим була комуністична партія, то ви помиляєтеся. Ті часи канули у безвість. Партія – це вже не об'єднання ідейних однодумців, це вже не каста, це вже не керівна роль. То що ж це таке?
   Почнімо з аналогії. Престиж землевласника вимірюється кількістю землі, яку він має. Престиж кочівника – кількістю голів худоби. Але це трохи невдалі приклади. Не хочемо дражнити і без того дражливих політиків. Тож наведемо інше порівняння. Престиж колекціонера – в кількості і вартості експонатів. Престиж великого політика – в кількості і вартості членів партії, яку він очолює. Дуже важливо, щоб у колекції були особливо цінні екземпляри, тобто політики з ім'ям або з грішми. І ті, й інші – дуже потрібні партії.
   Перші – політики з ім'ям – це ідеологи партії, речники партії, які прекрасно працюють язиком, роблять їй рекламу, створюють позитивний імідж партії. Вони, як правило, мають філологічну або історичну освіту і тонку, можна сказати, вразливу душу. Політики з ім'ям близько до серця приймають біди і незгоди народу. І вони готові говорити про це годинами. За гроші партії, що їх постачає друга частина дорогоцінних членів партії.
   Отже, другі – це фінансисти партії, які прекрасно заробляють гроші, із задоволенням віддають їх партії за те, що вона, у свою чергу, робить їм рекламу або лобіює їхні інтереси. Вони мають найчастіше бухгалтерську освіту і дещо загрублу душу. Проте це їм не заважає теж близько до серця приймати біди і незгоди народу. Щоправда, вони не можуть правильно висловити оцю думку в своїх інтерв'ю, але це не зменшує їхньої цінності для партії.
   Колосальний якраз був політиком з ім'ям. Він був особливо цінний у політичних дебатах, де, завдяки своїм риторичним здібностям, міг викрутитися з будь-якої ситуації і з гідністю пояснити всі політичні кроки партії, представивши поразки і промахи як великі досягнення.
   Власник правоцентристської політичної колекції цінував Колосального, хоча й розумів, що той уже дещо застарів. Проте партії він був потрібен. Зараз Колосальний перебував у критичній ситуації. Треба було його підтримати. З цією метою в округ була направлена група аналітиків. З цією метою голова партії приїхав у містечко NN.
   Неповний і без того невеликий зал відразу стривожив політика-колекціонера. Річ у тім, що парадокс політичної колекції полягає в її, так би мовити, змінній вартості: від результату виборів у цьому окремо взятому окрузі залежала і вартість Колосального. Якщо він виграє, він буде діамантом, а якщо програє – цирконієм, не вартим уваги поважного колекціонера.
   Голова правоцентристської партії вовком поглядав на Колосального, на аналітиків. Настрій йому було зіпсовано. Проте як професіонал він зумів таки запалити вогник в серцях присутніх. Це був вогник причетності до долі держави, яка вирішується цими днями, у цьому містечку, в цьому районі.
   Зустріч з виборцями йшла по колії, виробленій у ході кількарічної агітаційної роботи партії. Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович відчували, які вони аматори порівняно з відпрацьованим політичним механізмом. Чесно кажучи, декому стало соромно за те, що вони ув'язалися в боротьбу за місце в парламенті, а іншим – страшно, що всі їхні зусилля виявляться марними.
   Хоч зустріч з головою правоцентристської партії не можна було назвати дуже вдалою, вона міцно вдарила по бойовому духу виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.
   Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович мовчки ішли додому. їхній шлях пролягав через центральну площу, недалеко від якої знаходився міський будинок культури. Народ, простий народ, валом валив з концерту, трохи сп'янілий від співу Васнєцова-Паваротті. Особливо веселою була група товаришів, які на повний голос співали:
 
Сміються й плачуть солов'ї,
І б'ють піснями в груди!
Павло Іванович Печеніг,
Він депутатом буде!
 
   – Яку пісню зіпсували! – прошипів Пашка і звернув у перший провулок, ховаючись від збудженої публіки. Його вже помалу стали впізнавати на вулиці.
   – Чого там, – заспокоювала його мама. – В цьому є свій шарм.
   Варфоломійович, зрозумівши слова Ідеї Іванівни як комплімент, похвалився:
   – Це я придумав. І дав зятьку партійне завдання виконати пісню на завершення концерту.
   Пашка похмуро мовчав. Його безцінна мамочка відчула, що ЇЇ сина починає опановувати самокритичний настрій, особливо загрозливий у нинішній ситуації.
   Наступні слова Пашки переконали її в цьому:
   – Мені так соромно! – мало не плачучи сказав він. – Чоловік працював на окрузі, боровся за незалежність, а я лізу зі своїм юнацьким запалом у серйозну справу, стаю йому на перешкоді. Смішно і гидко!
   – Удома поговоримо, – тягла його за руку Ідея Іванівна.
   – Ніяких розмов! – категорично заявив Павло Іванович. – Погралися – і досить!
   – Я сказала: поговоримо вдома! – залізним голосом наполягала мама.
   – Ну чого ти до мене ставишся, як до маленького! Я більше не буду тебе слухатись!
   – Нарешті! – пожартувала Ідея Іванівна. – Я вже давно чекала цього моменту!
   Тут утрутився в розмову Варфоломійович.
   – Пашко, ти що, хочеш зрадити мене? Старого солдата? Ці слова були сказані надто голосно. Пашка перелякався:
   – Варфоломійовичу, тихше! Поговоримо вдома!
   – Не мавпуй мене! – уставила своє слово Ідея Іванівна. Варфоломійович рознервувався не на жарт. Він схопив
   Пашку за барки і став трясти:
   – Я ж тобі повірив, сучий ти сину! Тобі ж повірили тисячі людей! Невже/ги їх зрадиш?
   – Варфоломійовичу, я не маю права! Я – нуль, я – ніхто!
   – Ти – штрейкбрехер! Ось ти хто! Я то думав, що ти… – не добрав слів Варфоломійович. – А ти… – знову не закінчив він думки.
   Ідея Іванівна силою запхала обох у дворик Тетяни Горошко.
   – Я на тебе поставив. Бо вірив, що нарешті порядний хлопець буде там, нагорі!
   – Варфоломійовичу, не сип мені сіль на рану!
   – Чого ти нюні розпустив! Де той Пашка, якого я пізнав кілька місяців тому? Де він – самовпевнений, безстрашний, нахабнуватий, де він?
   – Папуа! Нэту! – пожартувала по-грузинськи Ідея Іванівна і заштовхнула обох чоловіків у дім Тетяни Горошко.
   – Варфоломійовичу! Ти не розумієш! Вибори – це як чистилище! Розумієш, я зараз немов голий!
   – Ти – немов голий, а я – немов обпльований! – сказав Варфоломійович і для переконливості сплюнув.
   – Тільки не тут! – скрикнула Ідея Іванівна і заштовхала чоловіків у зелену кімнату.
   Там сидів дідусь і гойдався в кріслі з музичним пістолетом у руках.
   Чоловіки продовжували сперечатися:
   – Це – чистоплюйство! – обурювався Варфоломійович.
   – Ні, це очищення! – кричав йому у відповідь Пашка.
   – Іди ти зі своїм очищенням знаєш куди?
   – Куди?
   – У баню!
   – І піду!
   – І йди!
   – І піду!
   До кімнати ввалився Васнєцов-Паваротті з оберемком букетів квітів і заспівав на повні груди: Сміються й плачуть солов'ї, І б'ють піснями в груди! Павло Іванович Печеніг, Він депутатом буде!
   – Задание выполнено, неповторимая И.И.! Успех головокружительный. Будемо гуляти! «Гей, наливаймо повнії чари…»
   – Тихо, тихо! – зацитькала на нього та. – Не так голосно.
   – А что такое?
   – Пашка знову завів своєї…
   – Не понял… Не зрозумів… – округлив очі той.
   – Витри помаду, ідіот. Зараз твоя прийде!
   – Где? Ага, понял. Так що там Пашка?
   – Бачте, недостойний він. Інтелігент, вс…тии! – згадала Ідея Іванівна дядю Васю з комунальної квартири.
   – Только не волнуйтесь, дорогая И.И. Все буде в ажурі! Однак до ажуру не дійшло. В кімнату влетіла Тетяна
   Віталіївна-Фрідріхівна:
   – Ти де був?
   – Пиво пил! – словами з реклами віджартувався її чоловік.
   – Я серйозно!
   – Дорогуша, я сразу же пошел домой. Вот сижу здесь битый час и беспокоюсь: а где же моя любимая женушка? С кем она? Вот сижу и переживаю! Правда, очаровательная И.И.?
   – Правда, правда, – зціпивши зуби, відказала та.
   До компанії приєдналася і Тетяна Горошко. Вона привітала, як і годиться, Васнєцова-Паваротті з блискучим концертом. Той аж розчулився:
   – Хоч одна жива душа поставилася до мене по-людськи! Привітала з успіхом! Спасибо, деточка! Дякую тобі на доброму слові! А ви всі…
   Він театрально заплакав, затрусивши кучерями. Потім прийшла дружина Варфоломійовича з мискою пиріжків. Ця подія, звичайно, підняла бойовий настрій. Сіли за стіл.
   – Так, Пашка, выкладывай, какая тебя снова муха укусила! – по-діловому з повним ротом спитав співак.
   – Зрозумій мене хоч ти, Паваротті: моя авантюра приречена!
   – Не тобі вирішувати, а народу. Народ сам вирішить, чи достойний ти бути його обранцем чи недостойний. Так що поживемо – побачимо. Лишилося три дні.
   – Нудно мені.
   – Мені теж нудно. Якби ти знав, – додав він пошепки, – що мені довелося пережити через тебе! – і він смачно розсміявся.
   Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна підскочила з місця:
   – Що-що? Ану повтори!
   – Танюшка, любимая! Я же без тебя жить не могу! Жена ты моя распрекрасная!
   У меня-а жена-а Ой ревни-а-вая!
   – Заткнись, Паваротті! – скривився Варфоломійович.
   – Папа, все что угодно ради вас!
   – Пашко, – звернувся Варфоломійович майже благально. – Я тебе прошу. Не підведи.
   Наш молодий герой мовчав.
   До розмови вступила Ідея Іванівна.
   – Синку, Бог знає, що робить. Усі політики колись починали як аматори. Професіоналами не народжуються, а стають. Народ тебе любить. Це факт. І ти не байдужий до народу. Це вже два. Політична жилка в тебе є. Це третє. А досвід прийде, побачиш.
   Наш молодий герой продовжував мовчати. Однак мати нюхом відчула, що той уже здався. Вона вирішила підбадьорити його ще:
   – Ти будеш кращим депутатом за Колосального. Він уже вичерпався, хіба ти не бачиш? А в тебе ще енергії – ого-го! У тебе буде блискуча політична кар'єра, і колись у мемуарах ти згадаєш з посмішкою і ностальгією свою першу виборчу кампанію!
   – Не забудь о моих подвигах, Пашка! – засміявся Васнєцов-Паваротті.
   – Яких-таких подвигах? – знову захвилювалася Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна.
   – Я голос чуть не сорвал на концертах! Уже зовсім безголосий став.
   – Тільки і всього? А що ти ще зірвав?
   – Ти що? На роботі – зась!
   Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не повірила, однак аргументів і фактів у неї не було.
   – Ну, дивись мені, коли щось було – уб'ю!
   – Не було нічого, клянусь… – він запнувся на півслові.
   – Так, так, побожись… Цікаво, чим ти поклянешся?
   – Слухай, може, не треба, га?
   – Ага! Ось воно що. Ану клянись, я тобі сказала! Клянись своїм голосом!
   – Танюшко, ти зовсім вже… На святе зазіхаєш!
   – Ага! Не повірю, що ти чистий, поки не поклянешся!
   Васнецова виручила Ідея Іванівна:
   – Тетянко, гріх це. Не треба клятьби. По ньому видно, що він не бреше.
   Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна з підозрою подивилася на чоловіка. Невідомо, чим би все скінчилося, якби не дав про себе знати дідусь.
   – О! О! – вигукнув він, гойдаючись у кріслі-гойдалці, тримаючи в руках пістолет, і тикнув сухорлявим пальцем у телеекран.
   Ідея Іванівна підскочила до телевізора і підкрутила звук.
   Спеціальний політичний оглядач розповідав про те, як відбуваються вибори в різних округах, про різні ексцеси протягом виборчої кампанії, в тому числі про напади на кандидатів у депутати і довірених осіб. Серед новин прозвучало:
   «23 березня було вчинено напад на довірену особу кандидата в народні депутати Павла Івановича Печеніга, відомого співака Олександра Васнецова. Печеніг балотується по виборчому округу N 89. Дані нападників уточнюються. Виборці обурені…»
   Новина була короткою, проте пронизала блискавкою мозок присутніх.
   – Ну ни фига себе! – із захопленням сказав Васнєцов-Паваротті. – Тепер мені дадуть народного!
   – Ну, Гіві, ти шайтан! – чи то з осудом, а чи з радістю промовила Ідея Іванівна. Потім, змінивши тон, додала, вказуючи на ведучого:
   – Цікаво, це він цьому типові зуби вставив? Ану, любий, відкрий рота! Ну, посміхнись, дядечку ведучий! Покажи зубки!
   – Якось незручно вийшло, – озвався Павло Іванович. – Усі подумають на Колосального. Що це він причетний до побиття Васнецова.
   Тут уже всі не витримали і закричали навперебій:
   – Досить уже!
   – Скільки можна!
   – Пашка, уймись! І так далі.
   У кімнату ввійшла Варфоломійовичева дружина і внесла великий туркменський чайник із чаєм. Це, як і передбачалося, трохи заспокоїло присутніх. Адже чай – це напій миру.
   Телепередача закінчилася. Ведучий так і не посміхнувся, тож Ідея Іванівна так і не визначила: чи це робота дядечка Ґіві. Дідусь спав у кріслі-гойдалці.
   Було вже північ, коли Ідея Іванівна сказала дисциплінуючим тоном:
   – До виборів лишилося чотири дні. Субота випадає – агітувати не можна, отже, три чистих дні. Оголошую операцію «Пан Коцький». -
   Ідея Іванівна витримала довгу паузу і продовжила:
   – Сила Пана Коцького була в чому?
   Вона обвела поглядом присутніх. Не почувши відповіді, вона сама відповіла:
   – У рекламі, яку йому створила Лисичка-сестричка. Ми – молоді, недосвічені. В цьому наша слабкість. Ми – перспективні і розумні. Це наш плюс. Ми боїмося їх, а вони бояться нас. Треба це використати і обіграти. Варфоломійовичу! На тобі – головне завдання. Гроші, які ми збиралися віддати на хабар, краще поділити між людьми. Маю на увазі спостерігачів. Даємо тобі три дні і «Волгу» та «Победу». Ясно?
   – Так точно!
   – Але гроші – це не головне. Головне що?
   – Що? – перепитав бойовим голосом Варфоломійович.
   – Головне – міф.
   – Що-що?
   – Що робила Лисичка-сестричка? Говорила всім, що прийде Пан Коцький і всіх роздере. Пашка, звичайно, нікого не збирається роздирати. А от комісія, подейкують, прийде на виборчі дільниці і розбереться. Підрахує кожен бюлетень. Треба пустити таку плітку. Де-небудь, та й спрацює. Ось так. А про Пашку треба казати так: «Печеніг за всіма соціологічними опитуваннями веде перед, залишивши далеко позаду Колосального. За ним – перемога. Альтернативи Печенігу немає. Він – наш депутат!» Отак казати на кожній виборчій дільниці, кожному спостерігачеві. Ясно?
   – Так точно!
   – Казати переконливо, так, щоб і він зміг переконати інших. Наприклад, тих, хто ще не визначився, хто шукає поради… А ми… А ми з Тетянкою запишемо на радіо зворушливу сімейну історію – трохи сентиментальну, трохи смішну. Як казала тьотя Берта із Умані: просто цимес!
   – Просто що?
   – Просто смакота!
   – Ага, ясно!
   – І останнє. Телевізійні дебати кандидатів. Треба підготуватися ретельніше, аніж попереднього разу. До ефекту Девіда Коперфільда треба додати щось серйозніше. Суттєвіше.
   – Какие поручения для меня, очаровательная И.И.? – це, як ви вже й здогадалися, любі мої друзі, подав свій голос Васнєцов-Паваротті.
   – Для тебе, соловейку, доручень більше немає.
   – Как так? Я весь в напряжений! Я рвусь в бой!
   – Тетяна Фрідріхівна забезпечить тобі широке поле діяльності, – суворо сказала Ідея Іванівна і підморгнула.
   Той розчаровано і водночас з тугою в очах скорився. Дідусь у кріслі-гойдалці крізь сон солодко заплямкав. Водночас забомкав годинник.
   – Друга ночі, – констатувала Ідея Іванівна. – Спати час.
 
   «…Знаєте, коли він народився, акушерка ледь спіймала його. Він вилетів стрілою на цей світ. «Ти диви, який шубра-вець!» – засміялася вона і поплескала його по сідницях. А він голосно заревів. Так-так, я не обмовилася! Він не закричав, він заревів. «Ого! – ще більше засміялася акушерка (а була вона просто реготуха), – який командирський голос! Не інакше, як буде великим начальником! Дивись-дивись, як почервонів. Справжній начальник! Дівчата, гайда сюди, подивіться на цього депутата!» Так і сказала. Тепер я згадую тьотю Шуру особливо часто. В неї було соколине око. Вона всім пророкувала майбутнє. І всі її пророкування збувалися!
   …Так ось. Назвали ми його з чоловіком Павлом. Чому Павлом? Тому, що це ім'я, як ніяке інше, пасувало посаді політика. Ну ось послухайте: Павло Іванович Печеніг! Правда ж, звучить? Павло – апостол, пророк, учитель. Іванович – означає, що він – з народу. Він – з народу, він з народом, він за народ. А Печеніг! Це значить – воїн, це значить – безстрашність, це значить – мужність. Ніякого пафосу, ніякої штучності. Здорове і чесне ім'я. Справжнє ім'я народного обранця.
   …Павлик завжди був відмінником. «Подумаєш, відмінник!» – скажете ви. Але він був не просто відмінником. Він був відмінником за покликанням. Знаєте, що це означає? Це означає, що він народжений відмінником, тобто у певному сенсі з внутрішнім тяжінням до досконалості. Хай вас це не лякає. Він, якщо робить якусь справу, то робить її якісно. Ось і все. Усе дуже просто.