– Може, відібрати в дідуся пістолет? – непевно сказав наш молодий герой, оскільки ніяк не міг сконцентруватися на оповіді.
– Ні, не можна. Дідусь дуже нервуватиметься. Тоді наш молодий герой спитав:
– А він так реагує на всі новини?
– Ні, тільки на новини цього каналу.
– То, може, краще переключити канал?
– Не можна, дідусь дуже нервуватиметься. Може, ще чайку? – спитала Тетяна.
Павло Іванович кивнув, і молода Тетяна а ля Ларіна граціозно випливла з кімнати.
І тут сталося щось не дуже пристойне. Перед очима Павла Івановича з'явився невидимий колега, той, що завжди його під'юджував на різні капості й героїчні вчинки, на цей раз в образі відомого телевізійного коментатора і грізно сказав: «Забери в дідуся пістолет!».
Наш молодий герой, повагавшись, спробував здійснити наказ. Дідусь тримав зброю мертво. Після кількахвилинної мовчазної боротьби, яка не увінчалася успіхом, наш молодий герой вирішив переключити телевізор на іншу програму. Дідусь устав на худенькі кривенькі ніжки і погрозливо похитуючись на них, став рвати на собі невинну китайську білизну і тремтячим старечим голосом заверещав:
– На! Стріляй-ріж, контра поганая! Всіх не перестріляєте! Правда за нами!
Гість перелякався і спішно переключив на попередній канал. Дідусь, наче нічого не сталося, спокійно сів у крісло і продовжив стріляти, інтенсивно гойдаючись у кріслі-гойдалці.
Повернулася Тетяна. Здається, вона ні про що не здогадувалася. Або прекрасно приховувала це. Продовжилася бесіда. Молоді люди розповіли одне одному, як на духу, свій життєвий шлях. Новини скінчилися, а з ними і стрілянина.
Тетяна встала, взяла у дідуся пістолет, вийняла з нього батарейки і вставила їх у зарядник і в розетку. Потім вона припідняла дідуся з крісла-гойдалки і повела в його кімнату вкладати спати. її не було досить довго, і наш молодий герой захвилювався, чи не заснула, бува, вона. Трохи хвилюючись, де поділася молода особа жіночої статі, що схвилювала його незагартоване серце, він вийшов до темного коридору, того самого, де пахло старим деревом, поточеним шашелем, яблуками і примусом, і пішов навпомацки на звук Тетяниного заколисуючого голосу. Виявилося, що Тетяна перед сном розповідала дідусеві улюблену казку з продовженням про веселі пригоди трьох веселих друзів – Туполева, Антонова і Мікояна.
– …Мікоян дуже розсердився на Туполева, – почув Павло Іванович, і розповідь не на жарт заінтригувала його. – І він вирішив уночі на його літакові дописати до букв «ТУ» ще три букви «ПАК».
– Я тобі обламаю всі твої лопасті, Мікоянисько! – екзальтовано обурився дідусь, який виявився ревним прихильником Туполева.
Павло Іванович завмер у коридорі в абсолютній темряві і заворожено дослухався до чудернацької оповіді. Перед його очима проходила палка історія суперництва визначних інженерів, перенесена в казковий простір. Це нагадало йому дитинство, коли в строгій, невибагливій, аскетичній радянській дійсності хотілося чогось адреналіномісткого. Тож молодий Павлик вимагав від своєї безцінної мамусі продовження історії про підступного садиста-стоматолога Софронова, який, перевдягнувшись в одяг милої бабусі, згодовував у парках і на дитячих майданчиках нерозумним дітям цукерки, щоб зіпсувати їм зуби, або викрадав уночі людей, видирав їм здорові зуби, а натомість вставляв металеві протези.
Дорогі мої читачі! Ви, напевно, думаєте, що авторська фантазія «перебрала». Аж ніяк. Якраз ці рядки ваш покірний слуга пише в абсолютно тверезому стані. Ця історія найправдивіша з усіх написаних досі правдивих історій. Саме такі казки розповідають мамусі й татусі на вимогу маленьких хлопчиків, перенасичених солодкими історіями про принців і принцес, Вінні Пухів і Колобків. Однак вони соромляться в цьому зізнатися на людях. А я не соромлюся сказати правду у вічі: саме такі казки я розповідаю своєму синові. Перед денним сном і перед нічним. І заперечу вам відразу ж щодо шкідливості таких казок: моя старша донька виросла абсолютно нормальною, можна сказати, аж надто нормальною: морально стійкою, дисциплінованою і політично грамотною.
Та й у тому, що Тетяна розповідала їх своєму дідусеві, теж немає нічого дивного. Хто зна, яка старість чекає на вас, мої мудрі читачі. Дай Бог вам мати таких онуків.
У темному коридорі з нашим молодим героєм сталася ще одна пригода. Він, намацуючи двері, що ведуть у зелену кімнату, випадково потрапив в іншу – в Тетянину.
Він пробув там одну мить. Проте ця мить вартує половини життя. У Вас, дорогі мої читачі, ніяких асоціацій не викликає вигляд металевого ліжка? Так-так, металевого ліжка із «сіткою», на якій можна стрибати аж до стелі, ліжка з пуховою периною, яка (коли Ви стоїте на підлозі) сягає Вам грудей; перина, вкрита картатим покривалом, а з-під пухової перини виглядає вишиване простирадло, а точніше, не все простирадло, а широка смуга вишиваних хрестиком (обов'язково хрестиком) рож із лапатим зеленим листям, а з-під тієї яскравої смуги виглядає елегантна смужка ручної роботи мережива у вигляді акуратної черговості трикутничків; а поверх усього цього – тобто на рівні Вашого підборіддя – стоять чи сидять у позі російських купчих біля самовара з бубличками дві величезні подушки ріжками догори; на наволочках цих двох подушок вшиті смуги з червоними рожами в зеленому листі, а накриті ці дві пухові купчихи мережаними накидками; і вся ця фантастична піраміда стоїть під стіною, на якій причеплено плюшевий килимок з двома лебедями, що плавають по голубому озеру, навколо якого Цвітуть лілії; а над килимочком висить картина, також вишивана хрестиком, у якій Ромео на колінах признається в коханні Джульєтті… Так… Про що це ми? Ага, про те, які асоціації викликає у Вас таке ліжко. У мене, наприклад, комплекс неповноцінності. Знаєте чому? Бо мені так і не вдалося освоїти складної науки застеляння таких ліжок. Не смійтеся. Для того, щоб підбити подушку і поставити її у певній формі, потрібне неабияке вміння.
Якби Ви знали, дорогі мої читачі, скількох тільки українців було зачато на таких ліжках! А що стосується нашого молодого героя, то в нього з'явилося непереборне бажання улягтися на ту пухову піраміду. Причому, зробити це з розгону. Тобто плюхнутися туди, як у басейн, і поплисти на хвилях любові і пристрасті до яскраво-синього озера, на якому плавають лебідка і лебедик під суворим контролем Ромео і Джульєтти… До цього вчинку нашого молодого героя під'юджував невидимий співрозмовник, який підморгував йому оком Джульєтти з вишиваної картинки. Опиратися було несила. Однак наш молодий герой мав залізну витримку. Недаремно Варфоломійович охрестив його Штірліцем. Так, Павло Іванович мужньо переборов спокусу і тихо зачинив двері. Однак якби Ви знали, чого це йому коштувало. Ця яскрава картина переслідуватиме його багато безсонних ночей, аж доки він не опиниться в обіймах пухової перини і не відчує ще один атрибут провінційної принади – запах парфумів «Лісова конвалія», якими, до речі, завжди парфумилася моя бабуся, нащадок одного дворянського роду, що мав маєток у Старому Осколі.
Ось воно як.
Нашого молодого героя проводжала до Варфоломійо-вичевої землянки чарівна панночка Тетяна. Пізніше він і не згадає цієї прогулянки, оскільки протягом неї все ще перебував під магнетизмом картини чарівного провінційного ложа.
Його пробудження відбулося дуже скоро. Варфоломійович, скуйовджений і розгублений, сидів за столом над купою папірців.
– Ти тільки подивися, що виробляють, падлюки! Ти тільки подивися!
Павло Іванович, нічого не розуміючи, дивився на Варфоломійовича очима, в яких закарбувалися дві вишивані рожі із зеленим лапатим листям.
Тим часом Варфоломійович обурювався далі:
– Агітаційна макулатура! Як дурять нашого брата! Безбожно! Сволоцюги! Накралися – і пруться до парламенту! Повбивав би!
Варфоломійович поглянув на дві рожі із зеленим лапатим листям в очах свого молодого колеги і переніс усю агресію на нього:
– А ти де був? Подивись, котра година! Ви писали інтерв'ю чи любовний роман?
Пашка прокинувся. Червона фарба залила його обличчя. Йому стало соромно і страшно. «Господи, – подумав він, – а інтерв'ю ж я не давав! Мене Варфоломійович уб'є!»
Наш молодий герой узяв у руки папірці, які так дратували Варфоломійовича. «Благодійний фонд Адама Колосального «Милосердя» сьогодні облагодійствував дитячий сиротинець «Буратіно» десятьма ящиками «Фанти», «М.Разін – це наша віра, надія і любов!», «З Адамом Колосальним побудуємо колосальне майбутнє!», «Чесність, порядність, реформи – це М.Разін».
– Ні, ти тільки подивись! А в нас жодної листівки! Пашок! Що робити? Думай! У нашому фонді лишилося десять гривень!
Пашка, відчуваючи докори сумління, покірно взяв трубку телефона і набрав домашній номер.
– Синок! – озвався мамин кулемет на протилежному кінці! – Де ти пропав? Я собі місця не знаходжу, а ти мовчиш! Слухай, синок, будь готовим до позитивних змін у твоєму житті. Мені наснився сон, що ти знайшов золотий перстень з ізмарагдом! Не пропусти свого щастя! Ага, ще одне, дзвонили тьотя Роза і дядя Боря з Ізраїлю. Вони за тебе дуже вболівають. Дядя Боря сказав, що він зовсім не сердиться на тебе за ту витівку на урочистому обіді. Завдяки їй він тепер очолює клініку в Ізраїлі. Ха-ха-ха! Ага, ще одне! Дядечко Ґіві поставив нову щелепу і всі гроші за неї передає у твій виборчий фонд. Разом з фотографією. Не забудь йому подзвонити і похвалити щелепу! Гроші вже їдуть у поїзді. Ага, ще дзвонила тьотя Берта із Умані. Вона теж дуже пораділа за тебе. Вона сказала, що недавно знайшла твою листівку, ту саму, коли ти ЇЇ вітав з її сорокап'ятирічним. Вона дуже розчулилася. Каже, що ця листівка принесла їй щастя. Пам'ятаєш, ти на ній написав: «Бажаю здоров'я і успіхів в особистому житті»? Вона тоді дуже образилася. Пам'ятаєш? Ну, вона тоді подумала, що ти над нею знущаєшся! Адже на той час вона ще не побувала замужем жодного разу. А через три дні після тієї листівки вона зустріла дядю Мішу в морзі. Тобто не в морзі, а в крематорії. Тьотя Берта теж тебе палко підтримує і бажає тобі перемоги. А дядько Льонька сказав, що продасть свої ордени, а гроші вкладе у твій виборчий фонд. Але я йому заборонила. Сказала, що ти хочеш ці ордени собі на пам'ять. Тепер він карається докорами сумління, як тобі допомогти. Він тебе так любить! Як сина! Ти ж виріс у нього на колінах! Ну все, синочок, цілую тебе і обнімаю! Тримайся! Ми з тобою!
Нашому молодому героєві навіть не треба було нічого казати. Він поклав трубку і втомлено прозвітував Варфоломійовичу:
– Гроші завтра будуть.
Варфоломійович в іншій ситуації фразою «Ну ти, Пашок, просто Девід Коперфільд!» висловив би захоплення проробленою фінансовою операцією без жодного вимовленого слова, однак тепер йому було просто не до цього. Він уже перебував у іншому вимірі. Він продумував текст майбутньої листівки.
Поки він куйовдить і без того розкуйовджене волосся, хочемо пояснити одну фразу з телефонної розмови Ідеї Іванівни, безцінної мамусі нашого молодого героя. Йдеться про незабутній епізод з далекого дитинства Павла Івановича.
Треба пояснити спершу, що серед усіх сусідів по комунальній квартирі маленький Пашка найбільше недолюблював тьотю Розу і дядю Борю. Причому це почуття було взаємним. Не можу Вам сказати, з чого почалася та неприязнь, але тьотя Роза постійно допікала свою сусідку фразою: «Ідеєчко, Ви, конєшно, мені пробачте, але Ваш Пашка постоянно робить мені фойленштик!». Причому ім'я «Ідеєчка» вона вимовляла як «Індєєчка», що виводило безцінну мамусю нашого молодого героя із себе. Але як людина вихована вона відповідала з невинною посмішкою: «Розочко, квіточко, не переймайтеся, колись Ви будете пишатися, що жили в одній квартирі з моїм Пашкою!» На що тьотя Роза кривилася: «Ну, шоб сказать да, так нет». Юний Пашка ніяк не міг збагнути зміст останньої фрази, яка глибоко в'їлася в його пам'ять. Може, саме тому в'їлася, що після неї мама завжди поверталася в кімнату злою, як пантера, і сичала, як змія: «Павле! На цей раз я тебе приб'ю! Я тобі забороняю кривдити цю сім'ю! Запам'ятай: ці люди не дали тобі й мені здохнути з голоду, коли твого батечка посадили за націоналізм!» Останню фразу вона говорила пошепки, оскільки найостанніше з цих слів видавалося в той час таким жахливим, що від нього пробігав холодок по шкірі.
Пашка у свої юні роки ніяк не міг оцінити послуги, яку зробила звичайна єврейська сім'я звичайній українській сім'ї просто так, через чисто людські принципи, і тому продовжував робити різні капості сусідам, апофеозом яких стала звана вечеря у дяді Борі, на яку він запросив найвищих чиновників з Міністерства охорони здоров'я. Метою вечері було допомогти Міністерству охорони здоров'я прийняти рішення про призначення дяді Борі головним лікарем однієї з найбільших спеціалізованих клінік країни. Головне, що все йшло до того. Вечеря була славною. Фарширований сом, якого тьотя Роза робила просто геніально, справив неабияке враження на високоповажних гостей та їхніх дружин. Однак коли принесли меєр цимус, із цього поважного десерту стали вибігати прудкі тарганчики, активно ворушачи вусиками. Поважні гості відчули себе настільки недобре, що дядю Борю наступного дня «розжалували» майже в санітари. Родині Кац не лишилося нічого іншого, як виїхати в Ізраїль. А в їхній кімнаті оселилася родина двірника, донька якого Ліля стала карою Божою Пашці за всі його гріхи щодо надзвичайно інтелігентної родини Каців. Однак про це колись іншим разом. Ми й так дуже відволіклися від нашого сюжету.
І що там роблять наші герої? Ага! Розробляють текст агітаційної листівки.
Ця листівка народилася на світ Божий наступного дня, а точніше, наступної ночі. І треба віддати належне Варфоломійовичу, що він зумів перебороти свій внутрішній консерватизм і зробити воістину новаторський хід, при цьому не зраджуючи принципам соцреалізму. На ній, на цьому витворі агітаційного мистецтва, чарівно посміхалася Тетяна Горошко і, пильно вдивляючись в очі виборцеві, показувала вказівним пальчиком прямісінько на нього. «А ти проголосував за Павла Печеніга?» – було надруковано внизу великими літерами.
Яким сміттям видаються всі ті папірці з розумними словами, з великими обіцянками на листівках його конкурентів порівняно з цією сакраментальною фразою!
Однак, дорогі мої читачі, на цьому робота з листівками не закінчується. Це лише півсправи. Головне – розклейка. «Ну що таке розклейка? – скривитеся Ви. – Узяв, наквецяв клеєм – і баста!» А от і ні!
Розклейка – це справа просто детективна. Для цього потрібні три речі. По-перше, – клей. Бажано, щоб це був суперклей. Листівка повинна не просто важко віддиратися, а суперважко віддиратися. Аби час, витрачений на ЇЇ відшкрябування, і ця пекельна праця надовго закарбувалися в пам'яті здирача і відбили в нього будь-яке бажання робити це ще колись.
По-друге, – місце наклейки. Тут найбільше шануються легкодоступні для споглядання виборцями і важкодоступні для посягання конкурентів і їхніх здирачів місця.
По-третє, – ангельське терпіння. Без нього тут не обійтися під час систематичного і педантичного перенаклеювання листівки на місці зідраної. Як правило, розклейка і здирання листівок відбувається в одну й ту ж саму пору доби, а саме від 12 до 2 години ночі. І якраз у цей час уся порядна частина населення вже бачить другий сон, а на вулицю виходить інша частина населення – повії, гульвіси і члени виборчих штабів. До речі, останні час від часу влаштовують між собою криваві вуличні сутички. Ось і нашим героям трохи перепало. Вони якраз наштовхнулися на членів штабу Миколи Разіна, які клеїли свою «порядність і реформи» на безвинну Тетяну Горошко. Зустріч закінчилася тим, що на три дні було перервано виступи і лише на четвертий, завдяки гримерним здібностям Тетяни Фрідріхівни, Пашка зі своїм вірним другом насмілилися знову вийти на люди.
Треба сказати, що не все було так погано. Якраз нашому молодому героєві дуже пощастило в тому плані, що члени його виборчого штабу були людьми літніми, які, як ви знаєте, часто страждають на безсоння і надмірну дисциплінованість. Крім того, йому поталанило з Тетяною Горошко. Вона зробила такий нарис про нашого Пашку, що три дні поспіль (доки не заборонила передачу районна держадміністрація) з 16.00 до 16.15 увесь район стояв по стійці «струнко!» під своїми «брехунцями». Пощастило нашому молодому героєві і з дідусем Тетяни Горошко. Річ у тім, що у нього в гаражі стояла стара «Победа», яку вирішили залучити до виборчої кампанії. Це була Варфоломійовичева ідея, який уже перевтомився від громадського транспорту.
Отже, про «Победу». Вона, виявляється, ще їздила. Треба було зробити з неї щось на зразок агітпоїзда. Он у Колосального вже з'явився новий автобусик з мегафоном. Не можна ж відставати! Вирішили пофарбувати «Победу». Розпалилася дискусія щодо фарби. Якщо перемалювати машину в жовто-блакитний колір, їх засуджуватимуть комуністи; якщо в червоний – не проголосують демократи. Вирішили пофарбувати в малиновий: комуністам казали, що це червоний колір, а демократам казали, що це колір козацького стяга, і наспівували при цьому:
Варто зазначити, що виборча кампанія набула нових обертів. Тетяну Горошко любили. Тож вона розпочинала зустрічі. В її завдання входило «розпалити» аудиторію. І Коли та була готовенька, на сцену виходив Він – «увесь в білому». Варфоломійович «сортував» записки. А дідусь Надворі розважав дітлахів.
Ось тут треба дещо уточнити. Спершу про записки. Варфоломійович придумав тут одну штуку. На всіх виступах наш молодий герой «зачитував» п'ять (насправді одних і тих же) записок і давав п'ять, можна сказати, блискучих, відшліфованих в ході виборчої кампанії, одних і тих же відповідей. Ці п'ять записок покривали всі інтереси виборців.
А тепер про дідуся. Ви вже, дорогі добродії, мали змогу з ним познайомитися. Дідусь грався з дітлахами у солдатиків, «танчиків» і «літачків», а, від'їжджаючи, роздаровував іграшки своїм маленьким друзям. Ви гадаєте, дорогі мої друзі, що це він робив із чистого альтруїзму? Е ні! Це був наказ хитрого старого лиса Варфоломійовича. Він-то добре знав, що це ще один засіб впливу на публіку. Так-так! Якщо вашій дитині хтось щось дарує, ви починаєте дивитися зовсім іншими очима на того, хто це зробив. Й ім'я цієї людини золотими літерами вкарбовується у Вашу підсвідомість. А вибори – це така річ, що тут дуже часто в найостанніший момент включається в роботу підкірка. Наприклад, Вам сказано на зборах колективу: всі голосуйте за М.Разіна. І Ви приходите на виборчу дільницю переконані, що проголосуєте саме за нього. Бо ж ви людина свідома. Однак тільки берете бюлетень, тільки берете ручку в руки, а Ваше серце – тьох! – і Ви автоматично закреслюєте і Колосального, і М.Разіна. А чому? А тому, що Ваш рідний відприск солодким дзвіночком десять разів повторив ім'я Павла Івановича Печеніга. І Ви тільки за це і лишили його в списку. Дивись, і не тільки Ви це зробили!… Однак ми дещо поспішили. Повернімося на грішну землю.
А на грішній землі тим часом відбулася одна неприємна річ. Тетяна Фрідріхівна почала вставляти палиці в колеса. І Ви знаєте, чому? Виявляється, вона «віддала своє серце» Павлу Івановичу, а він «поглумився над її коханням», «зрадив її із цією…» (не будемо повторювати поганих слів), і тепер вона (тобто Тетяна Фрідріхівна) «ладна накласти на себе руки».
Ви чекали такого повороту, мої дорогі співбесідники? Жіноча половина скаже: так! А чоловіча скаже інакше: а начхати на цю дурепу!
Ні! Ні – в жодному випадку! Адже Смольний добре працює! У бібліотеці активно зріс відсоток читачів, які цікавляться «новими надходженнями». А крім того, там другий кактус розцвів! Як же за два тижні до виборів міняти дислокацію? Такого собі не дозволить ні один стратег і ні один тактик. Що вже казати про Варфоломійовпча!
Він з усіх сил намагався задобрити «свою клізму», але та не здавалася: «Або я, або Танька!» (Начебто вона не була Танькою).
Така ситуація, мушу Вас запевнити, є набагато загрозливішою, аніж усі інші передвиборчі баталії. І якби не щаслива зірка Павла Івановича, все б пішло котові під хвіст. Тому самому, який зустрів нашого молодого героя на сходах готелю в день його приїзду.
«Щаслива зірка» нашого молодого героя з'явилась в особі чоловіка Тетяни Віталіївни-Фрідріхівни. На ньому ми зосередимо свою увагу довше. Він того вартий. Це справді була зірка. Зірка естради, яка періодично тікала від своєї «мегери-жінки» в столицю і періодично поверталася під її ж, мегерине, крильце. Причому три останніх повернення відбулися безуспішно: Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не прийняла свого блудного чоловіка. Не тому, що сама так хотіла. А тому, що так хотів батько. На цей раз повернення було четвертим. Однак усе по порядку.
Якось серед ночі у двері землянки хтось загупав. Варфоломійович відчинив. На порозі стояв його «зятьок»:
– Папа! – радісно кинувся йому на шию той.
– Я тобі не «папа»! – буркнув Варфоломійович.
– Батьку! – поміняв тональність зять. Варфоломійович відсахнувся і почав було виштурхувати
того на вулицю, як тут його осяйнула якась ідея. Причому Ця ідея виявилася настільки геніальною, що він, несподівано Для свого зятька, сказав миролюбиво:
– Ну, заходь-заходь, Паваротті!
Той від несподіванки онімів на якийсь час і мовчки присів На табуретку.
– Ну, бреши-бреши, Паваротті, про свої столичні успіхи!
– Папа… гм-гм… батьку, я скучив за вами, за мамою, за Тетянкою, за донькою. Ось і приїхав!
– Чого ж тобі від мене треба! Шмаляй назад у свою столицю, щоб я і духу твого не чув!
– Папа! Я ж повернувся! Тепер уже назавжди! Клянусь! Если честно, на фиг я там никому не нужен. Нікому я там не потрібен. А тут у мене сім'я, дім…
– Хата не твоя… поки я живий!
– Да мне ничего не надо! Не треба мені нічого. Тільки б ласки трішки і любові. Я уже отгулял свое. И отпел. Хочу до Таньки. Разрешите… дозвольте повернутися!
Дорогі мої читачі! Хочу Вас попередити. Варфоломійович – людина чесна і безкомпромісна. Він не з тих, хто пробачає зраду. Але те, що він зараз зробить, продиктоване виключно тактичними мотивами.
Варфоломійович нахилився до зятька і сказав:
– Відспіваєш двадцять концертів – пущу до Таньки. Ну що, мої любі друзі? Ви оцінили цей блискучий хід?
Отож-то! Вчіться, доки Варфоломійович живий.
Отак у землянці Варфоломійовича стало жити троє, а в малиновій «Побєді» стало їздити п'ятеро.
Зірка естради мала красиве російське прізвище Васнецов, божествений тенор, московський акцент і особливу пристрасть до українських романсів. Ця вибухонебезпечна суміш і складала суть нашого нового знайомого. Узагалі Васнецов був самим парадоксом, оскільки уособлював непросту дружбу двох східнослов'янських народів. Коли він виходив на сцену і починав виконувати свій коронний номер «Сміються й плачуть солов'ї…», і бив себе кулаком у могутні груди відповідно до тексту пісні, то найзапекліші русофоби пробачали йому російське прізвище і гидотний московський акцент і кидалися в обійми до не менш зворушених українофобів.
Згадані слова відомого українського романсу використав Варфоломійович у другій агітці, на якій був зображений «Паваротті-Васнєцов» з метеликом. Під ним були надруковані слова: «Сміються й плачуть солов'ї… А наш обранець – Печеніг!» Визнаємо, листівка не ідеальна, однак вона мала неабиякий вплив на виборців жіночої статі. Вони віддирали ту листівку і приклеювали її скотчем у себе вдома над дзеркалом. І в такий спосіб засвоювали, за кого їм слід голосувати.
Мушу Вам признатися, Варфоломійович мене дивує все більше й більше. Ну скажіть на Бога, де беруться у цього висушеного чоловічка з упалими грудьми і старою совковою ментальністю такі нестандартні рішення? Звідкіля в цього ортодокса стільки свіжих ідей? А, може, це правда, що про нього подейкують злі язики: що він полковник КДБ і старий розвідник? Га?
Не будемо зациклюватися на цьому. У нас і без того багато клопотів.
От, скажімо, такий клопіт: гала-зустріч усіх кандидатів у депутати по нашому виборчому округу в міському будинку культури. Політична солянка. А це річ серйозна.
Уявіть собі: виходить на сцену Адам Колосальний – знаменитий борець за права обездолених матерів-одиначок і за введення букви «Ґ» в українську абетку. Він – чорнявий, кучерявий, зі смолянисто-чорними вусами, стріляє очима в зал і запалює слабонервову частину публіки. Адам Колосальний балотувався по цьому округу втретє. В цьому були свої переваги (нікому не треба було доводити, хто він є), але й були свої недоліки (він уже встиг добряче набриднути публіці). Колосальний мав свій стабільний електорат, який складався з групи вчительок української мови та літератури середнього віку православного віросповідання.
Що стосується Миколи Разіна, то він був сірим і непримітним. Його совкова зовнішінсть і безлика мова не відзначалися оригінальністю чи бодай елементарною привабливістю. Однак не поспішайте, мої любі друзі, скидати його з шальок терезів. За ним стояла така ж сама, як і він, сіра і безлика маса однодумців, партія влади. А це дещо серйозніше, аніж романтичний запал кучерявого політика, що відзначився хіба Що такими самими кучерявими промовами на абстрактні теми свободи і справедливості з трибуни парламенту. У партії влади – закон джунглів під лозунгом «Ми з тобою однієї крові – ти і я». У партії влади немає місця «самоволці». Якщо ти її член, то зроби відповідний процент для свого начальника, якому доручено (так-так, саме доручено, а не забаглося) балотуватися по певному округу. І ви це зробите не тому, що дуже любите свого начальника. А тому, що ви з ним однієї сірої крові. І зробите це, не гребуючи ніякими засобами: підкупом виборця або його шантажем, переконанням, умовлянням, а найпростіше (і нема чого собі голови мастити) – фальшивкою. Останнє є дуже важливим: найвіртуозніше виходить у партії влади на виборах ефект «мертвих душ». У цьому полягав головний козир і М.Разіна.
– Ні, не можна. Дідусь дуже нервуватиметься. Тоді наш молодий герой спитав:
– А він так реагує на всі новини?
– Ні, тільки на новини цього каналу.
– То, може, краще переключити канал?
– Не можна, дідусь дуже нервуватиметься. Може, ще чайку? – спитала Тетяна.
Павло Іванович кивнув, і молода Тетяна а ля Ларіна граціозно випливла з кімнати.
І тут сталося щось не дуже пристойне. Перед очима Павла Івановича з'явився невидимий колега, той, що завжди його під'юджував на різні капості й героїчні вчинки, на цей раз в образі відомого телевізійного коментатора і грізно сказав: «Забери в дідуся пістолет!».
Наш молодий герой, повагавшись, спробував здійснити наказ. Дідусь тримав зброю мертво. Після кількахвилинної мовчазної боротьби, яка не увінчалася успіхом, наш молодий герой вирішив переключити телевізор на іншу програму. Дідусь устав на худенькі кривенькі ніжки і погрозливо похитуючись на них, став рвати на собі невинну китайську білизну і тремтячим старечим голосом заверещав:
– На! Стріляй-ріж, контра поганая! Всіх не перестріляєте! Правда за нами!
Гість перелякався і спішно переключив на попередній канал. Дідусь, наче нічого не сталося, спокійно сів у крісло і продовжив стріляти, інтенсивно гойдаючись у кріслі-гойдалці.
Повернулася Тетяна. Здається, вона ні про що не здогадувалася. Або прекрасно приховувала це. Продовжилася бесіда. Молоді люди розповіли одне одному, як на духу, свій життєвий шлях. Новини скінчилися, а з ними і стрілянина.
Тетяна встала, взяла у дідуся пістолет, вийняла з нього батарейки і вставила їх у зарядник і в розетку. Потім вона припідняла дідуся з крісла-гойдалки і повела в його кімнату вкладати спати. її не було досить довго, і наш молодий герой захвилювався, чи не заснула, бува, вона. Трохи хвилюючись, де поділася молода особа жіночої статі, що схвилювала його незагартоване серце, він вийшов до темного коридору, того самого, де пахло старим деревом, поточеним шашелем, яблуками і примусом, і пішов навпомацки на звук Тетяниного заколисуючого голосу. Виявилося, що Тетяна перед сном розповідала дідусеві улюблену казку з продовженням про веселі пригоди трьох веселих друзів – Туполева, Антонова і Мікояна.
– …Мікоян дуже розсердився на Туполева, – почув Павло Іванович, і розповідь не на жарт заінтригувала його. – І він вирішив уночі на його літакові дописати до букв «ТУ» ще три букви «ПАК».
– Я тобі обламаю всі твої лопасті, Мікоянисько! – екзальтовано обурився дідусь, який виявився ревним прихильником Туполева.
Павло Іванович завмер у коридорі в абсолютній темряві і заворожено дослухався до чудернацької оповіді. Перед його очима проходила палка історія суперництва визначних інженерів, перенесена в казковий простір. Це нагадало йому дитинство, коли в строгій, невибагливій, аскетичній радянській дійсності хотілося чогось адреналіномісткого. Тож молодий Павлик вимагав від своєї безцінної мамусі продовження історії про підступного садиста-стоматолога Софронова, який, перевдягнувшись в одяг милої бабусі, згодовував у парках і на дитячих майданчиках нерозумним дітям цукерки, щоб зіпсувати їм зуби, або викрадав уночі людей, видирав їм здорові зуби, а натомість вставляв металеві протези.
Дорогі мої читачі! Ви, напевно, думаєте, що авторська фантазія «перебрала». Аж ніяк. Якраз ці рядки ваш покірний слуга пише в абсолютно тверезому стані. Ця історія найправдивіша з усіх написаних досі правдивих історій. Саме такі казки розповідають мамусі й татусі на вимогу маленьких хлопчиків, перенасичених солодкими історіями про принців і принцес, Вінні Пухів і Колобків. Однак вони соромляться в цьому зізнатися на людях. А я не соромлюся сказати правду у вічі: саме такі казки я розповідаю своєму синові. Перед денним сном і перед нічним. І заперечу вам відразу ж щодо шкідливості таких казок: моя старша донька виросла абсолютно нормальною, можна сказати, аж надто нормальною: морально стійкою, дисциплінованою і політично грамотною.
Та й у тому, що Тетяна розповідала їх своєму дідусеві, теж немає нічого дивного. Хто зна, яка старість чекає на вас, мої мудрі читачі. Дай Бог вам мати таких онуків.
У темному коридорі з нашим молодим героєм сталася ще одна пригода. Він, намацуючи двері, що ведуть у зелену кімнату, випадково потрапив в іншу – в Тетянину.
Він пробув там одну мить. Проте ця мить вартує половини життя. У Вас, дорогі мої читачі, ніяких асоціацій не викликає вигляд металевого ліжка? Так-так, металевого ліжка із «сіткою», на якій можна стрибати аж до стелі, ліжка з пуховою периною, яка (коли Ви стоїте на підлозі) сягає Вам грудей; перина, вкрита картатим покривалом, а з-під пухової перини виглядає вишиване простирадло, а точніше, не все простирадло, а широка смуга вишиваних хрестиком (обов'язково хрестиком) рож із лапатим зеленим листям, а з-під тієї яскравої смуги виглядає елегантна смужка ручної роботи мережива у вигляді акуратної черговості трикутничків; а поверх усього цього – тобто на рівні Вашого підборіддя – стоять чи сидять у позі російських купчих біля самовара з бубличками дві величезні подушки ріжками догори; на наволочках цих двох подушок вшиті смуги з червоними рожами в зеленому листі, а накриті ці дві пухові купчихи мережаними накидками; і вся ця фантастична піраміда стоїть під стіною, на якій причеплено плюшевий килимок з двома лебедями, що плавають по голубому озеру, навколо якого Цвітуть лілії; а над килимочком висить картина, також вишивана хрестиком, у якій Ромео на колінах признається в коханні Джульєтті… Так… Про що це ми? Ага, про те, які асоціації викликає у Вас таке ліжко. У мене, наприклад, комплекс неповноцінності. Знаєте чому? Бо мені так і не вдалося освоїти складної науки застеляння таких ліжок. Не смійтеся. Для того, щоб підбити подушку і поставити її у певній формі, потрібне неабияке вміння.
Якби Ви знали, дорогі мої читачі, скількох тільки українців було зачато на таких ліжках! А що стосується нашого молодого героя, то в нього з'явилося непереборне бажання улягтися на ту пухову піраміду. Причому, зробити це з розгону. Тобто плюхнутися туди, як у басейн, і поплисти на хвилях любові і пристрасті до яскраво-синього озера, на якому плавають лебідка і лебедик під суворим контролем Ромео і Джульєтти… До цього вчинку нашого молодого героя під'юджував невидимий співрозмовник, який підморгував йому оком Джульєтти з вишиваної картинки. Опиратися було несила. Однак наш молодий герой мав залізну витримку. Недаремно Варфоломійович охрестив його Штірліцем. Так, Павло Іванович мужньо переборов спокусу і тихо зачинив двері. Однак якби Ви знали, чого це йому коштувало. Ця яскрава картина переслідуватиме його багато безсонних ночей, аж доки він не опиниться в обіймах пухової перини і не відчує ще один атрибут провінційної принади – запах парфумів «Лісова конвалія», якими, до речі, завжди парфумилася моя бабуся, нащадок одного дворянського роду, що мав маєток у Старому Осколі.
Ось воно як.
Нашого молодого героя проводжала до Варфоломійо-вичевої землянки чарівна панночка Тетяна. Пізніше він і не згадає цієї прогулянки, оскільки протягом неї все ще перебував під магнетизмом картини чарівного провінційного ложа.
Його пробудження відбулося дуже скоро. Варфоломійович, скуйовджений і розгублений, сидів за столом над купою папірців.
– Ти тільки подивися, що виробляють, падлюки! Ти тільки подивися!
Павло Іванович, нічого не розуміючи, дивився на Варфоломійовича очима, в яких закарбувалися дві вишивані рожі із зеленим лапатим листям.
Тим часом Варфоломійович обурювався далі:
– Агітаційна макулатура! Як дурять нашого брата! Безбожно! Сволоцюги! Накралися – і пруться до парламенту! Повбивав би!
Варфоломійович поглянув на дві рожі із зеленим лапатим листям в очах свого молодого колеги і переніс усю агресію на нього:
– А ти де був? Подивись, котра година! Ви писали інтерв'ю чи любовний роман?
Пашка прокинувся. Червона фарба залила його обличчя. Йому стало соромно і страшно. «Господи, – подумав він, – а інтерв'ю ж я не давав! Мене Варфоломійович уб'є!»
Наш молодий герой узяв у руки папірці, які так дратували Варфоломійовича. «Благодійний фонд Адама Колосального «Милосердя» сьогодні облагодійствував дитячий сиротинець «Буратіно» десятьма ящиками «Фанти», «М.Разін – це наша віра, надія і любов!», «З Адамом Колосальним побудуємо колосальне майбутнє!», «Чесність, порядність, реформи – це М.Разін».
– Ні, ти тільки подивись! А в нас жодної листівки! Пашок! Що робити? Думай! У нашому фонді лишилося десять гривень!
Пашка, відчуваючи докори сумління, покірно взяв трубку телефона і набрав домашній номер.
– Синок! – озвався мамин кулемет на протилежному кінці! – Де ти пропав? Я собі місця не знаходжу, а ти мовчиш! Слухай, синок, будь готовим до позитивних змін у твоєму житті. Мені наснився сон, що ти знайшов золотий перстень з ізмарагдом! Не пропусти свого щастя! Ага, ще одне, дзвонили тьотя Роза і дядя Боря з Ізраїлю. Вони за тебе дуже вболівають. Дядя Боря сказав, що він зовсім не сердиться на тебе за ту витівку на урочистому обіді. Завдяки їй він тепер очолює клініку в Ізраїлі. Ха-ха-ха! Ага, ще одне! Дядечко Ґіві поставив нову щелепу і всі гроші за неї передає у твій виборчий фонд. Разом з фотографією. Не забудь йому подзвонити і похвалити щелепу! Гроші вже їдуть у поїзді. Ага, ще дзвонила тьотя Берта із Умані. Вона теж дуже пораділа за тебе. Вона сказала, що недавно знайшла твою листівку, ту саму, коли ти ЇЇ вітав з її сорокап'ятирічним. Вона дуже розчулилася. Каже, що ця листівка принесла їй щастя. Пам'ятаєш, ти на ній написав: «Бажаю здоров'я і успіхів в особистому житті»? Вона тоді дуже образилася. Пам'ятаєш? Ну, вона тоді подумала, що ти над нею знущаєшся! Адже на той час вона ще не побувала замужем жодного разу. А через три дні після тієї листівки вона зустріла дядю Мішу в морзі. Тобто не в морзі, а в крематорії. Тьотя Берта теж тебе палко підтримує і бажає тобі перемоги. А дядько Льонька сказав, що продасть свої ордени, а гроші вкладе у твій виборчий фонд. Але я йому заборонила. Сказала, що ти хочеш ці ордени собі на пам'ять. Тепер він карається докорами сумління, як тобі допомогти. Він тебе так любить! Як сина! Ти ж виріс у нього на колінах! Ну все, синочок, цілую тебе і обнімаю! Тримайся! Ми з тобою!
Нашому молодому героєві навіть не треба було нічого казати. Він поклав трубку і втомлено прозвітував Варфоломійовичу:
– Гроші завтра будуть.
Варфоломійович в іншій ситуації фразою «Ну ти, Пашок, просто Девід Коперфільд!» висловив би захоплення проробленою фінансовою операцією без жодного вимовленого слова, однак тепер йому було просто не до цього. Він уже перебував у іншому вимірі. Він продумував текст майбутньої листівки.
Поки він куйовдить і без того розкуйовджене волосся, хочемо пояснити одну фразу з телефонної розмови Ідеї Іванівни, безцінної мамусі нашого молодого героя. Йдеться про незабутній епізод з далекого дитинства Павла Івановича.
Треба пояснити спершу, що серед усіх сусідів по комунальній квартирі маленький Пашка найбільше недолюблював тьотю Розу і дядю Борю. Причому це почуття було взаємним. Не можу Вам сказати, з чого почалася та неприязнь, але тьотя Роза постійно допікала свою сусідку фразою: «Ідеєчко, Ви, конєшно, мені пробачте, але Ваш Пашка постоянно робить мені фойленштик!». Причому ім'я «Ідеєчка» вона вимовляла як «Індєєчка», що виводило безцінну мамусю нашого молодого героя із себе. Але як людина вихована вона відповідала з невинною посмішкою: «Розочко, квіточко, не переймайтеся, колись Ви будете пишатися, що жили в одній квартирі з моїм Пашкою!» На що тьотя Роза кривилася: «Ну, шоб сказать да, так нет». Юний Пашка ніяк не міг збагнути зміст останньої фрази, яка глибоко в'їлася в його пам'ять. Може, саме тому в'їлася, що після неї мама завжди поверталася в кімнату злою, як пантера, і сичала, як змія: «Павле! На цей раз я тебе приб'ю! Я тобі забороняю кривдити цю сім'ю! Запам'ятай: ці люди не дали тобі й мені здохнути з голоду, коли твого батечка посадили за націоналізм!» Останню фразу вона говорила пошепки, оскільки найостанніше з цих слів видавалося в той час таким жахливим, що від нього пробігав холодок по шкірі.
Пашка у свої юні роки ніяк не міг оцінити послуги, яку зробила звичайна єврейська сім'я звичайній українській сім'ї просто так, через чисто людські принципи, і тому продовжував робити різні капості сусідам, апофеозом яких стала звана вечеря у дяді Борі, на яку він запросив найвищих чиновників з Міністерства охорони здоров'я. Метою вечері було допомогти Міністерству охорони здоров'я прийняти рішення про призначення дяді Борі головним лікарем однієї з найбільших спеціалізованих клінік країни. Головне, що все йшло до того. Вечеря була славною. Фарширований сом, якого тьотя Роза робила просто геніально, справив неабияке враження на високоповажних гостей та їхніх дружин. Однак коли принесли меєр цимус, із цього поважного десерту стали вибігати прудкі тарганчики, активно ворушачи вусиками. Поважні гості відчули себе настільки недобре, що дядю Борю наступного дня «розжалували» майже в санітари. Родині Кац не лишилося нічого іншого, як виїхати в Ізраїль. А в їхній кімнаті оселилася родина двірника, донька якого Ліля стала карою Божою Пашці за всі його гріхи щодо надзвичайно інтелігентної родини Каців. Однак про це колись іншим разом. Ми й так дуже відволіклися від нашого сюжету.
І що там роблять наші герої? Ага! Розробляють текст агітаційної листівки.
Ця листівка народилася на світ Божий наступного дня, а точніше, наступної ночі. І треба віддати належне Варфоломійовичу, що він зумів перебороти свій внутрішній консерватизм і зробити воістину новаторський хід, при цьому не зраджуючи принципам соцреалізму. На ній, на цьому витворі агітаційного мистецтва, чарівно посміхалася Тетяна Горошко і, пильно вдивляючись в очі виборцеві, показувала вказівним пальчиком прямісінько на нього. «А ти проголосував за Павла Печеніга?» – було надруковано внизу великими літерами.
Яким сміттям видаються всі ті папірці з розумними словами, з великими обіцянками на листівках його конкурентів порівняно з цією сакраментальною фразою!
Однак, дорогі мої читачі, на цьому робота з листівками не закінчується. Це лише півсправи. Головне – розклейка. «Ну що таке розклейка? – скривитеся Ви. – Узяв, наквецяв клеєм – і баста!» А от і ні!
Розклейка – це справа просто детективна. Для цього потрібні три речі. По-перше, – клей. Бажано, щоб це був суперклей. Листівка повинна не просто важко віддиратися, а суперважко віддиратися. Аби час, витрачений на ЇЇ відшкрябування, і ця пекельна праця надовго закарбувалися в пам'яті здирача і відбили в нього будь-яке бажання робити це ще колись.
По-друге, – місце наклейки. Тут найбільше шануються легкодоступні для споглядання виборцями і важкодоступні для посягання конкурентів і їхніх здирачів місця.
По-третє, – ангельське терпіння. Без нього тут не обійтися під час систематичного і педантичного перенаклеювання листівки на місці зідраної. Як правило, розклейка і здирання листівок відбувається в одну й ту ж саму пору доби, а саме від 12 до 2 години ночі. І якраз у цей час уся порядна частина населення вже бачить другий сон, а на вулицю виходить інша частина населення – повії, гульвіси і члени виборчих штабів. До речі, останні час від часу влаштовують між собою криваві вуличні сутички. Ось і нашим героям трохи перепало. Вони якраз наштовхнулися на членів штабу Миколи Разіна, які клеїли свою «порядність і реформи» на безвинну Тетяну Горошко. Зустріч закінчилася тим, що на три дні було перервано виступи і лише на четвертий, завдяки гримерним здібностям Тетяни Фрідріхівни, Пашка зі своїм вірним другом насмілилися знову вийти на люди.
Треба сказати, що не все було так погано. Якраз нашому молодому героєві дуже пощастило в тому плані, що члени його виборчого штабу були людьми літніми, які, як ви знаєте, часто страждають на безсоння і надмірну дисциплінованість. Крім того, йому поталанило з Тетяною Горошко. Вона зробила такий нарис про нашого Пашку, що три дні поспіль (доки не заборонила передачу районна держадміністрація) з 16.00 до 16.15 увесь район стояв по стійці «струнко!» під своїми «брехунцями». Пощастило нашому молодому героєві і з дідусем Тетяни Горошко. Річ у тім, що у нього в гаражі стояла стара «Победа», яку вирішили залучити до виборчої кампанії. Це була Варфоломійовичева ідея, який уже перевтомився від громадського транспорту.
Отже, про «Победу». Вона, виявляється, ще їздила. Треба було зробити з неї щось на зразок агітпоїзда. Он у Колосального вже з'явився новий автобусик з мегафоном. Не можна ж відставати! Вирішили пофарбувати «Победу». Розпалилася дискусія щодо фарби. Якщо перемалювати машину в жовто-блакитний колір, їх засуджуватимуть комуністи; якщо в червоний – не проголосують демократи. Вирішили пофарбувати в малиновий: комуністам казали, що це червоний колір, а демократам казали, що це колір козацького стяга, і наспівували при цьому:
Отже, малинова «Победа» із сакраментальними словами: «А ти проголосував за Павла Печеніга?» стала окрасою передвиборчого сезону в районі NN. За кермом сидів Варфоломійович, поряд – дідусь з правами, а ззаду – два голубки – наш герой і його кохана.
«Гей, там, нагорі, Січ іде!
Гей, малиновий стяг несе!
Гей, малиновий!
Наше славне товариство,
Гей, марширує раз, два, три!»
Варто зазначити, що виборча кампанія набула нових обертів. Тетяну Горошко любили. Тож вона розпочинала зустрічі. В її завдання входило «розпалити» аудиторію. І Коли та була готовенька, на сцену виходив Він – «увесь в білому». Варфоломійович «сортував» записки. А дідусь Надворі розважав дітлахів.
Ось тут треба дещо уточнити. Спершу про записки. Варфоломійович придумав тут одну штуку. На всіх виступах наш молодий герой «зачитував» п'ять (насправді одних і тих же) записок і давав п'ять, можна сказати, блискучих, відшліфованих в ході виборчої кампанії, одних і тих же відповідей. Ці п'ять записок покривали всі інтереси виборців.
А тепер про дідуся. Ви вже, дорогі добродії, мали змогу з ним познайомитися. Дідусь грався з дітлахами у солдатиків, «танчиків» і «літачків», а, від'їжджаючи, роздаровував іграшки своїм маленьким друзям. Ви гадаєте, дорогі мої друзі, що це він робив із чистого альтруїзму? Е ні! Це був наказ хитрого старого лиса Варфоломійовича. Він-то добре знав, що це ще один засіб впливу на публіку. Так-так! Якщо вашій дитині хтось щось дарує, ви починаєте дивитися зовсім іншими очима на того, хто це зробив. Й ім'я цієї людини золотими літерами вкарбовується у Вашу підсвідомість. А вибори – це така річ, що тут дуже часто в найостанніший момент включається в роботу підкірка. Наприклад, Вам сказано на зборах колективу: всі голосуйте за М.Разіна. І Ви приходите на виборчу дільницю переконані, що проголосуєте саме за нього. Бо ж ви людина свідома. Однак тільки берете бюлетень, тільки берете ручку в руки, а Ваше серце – тьох! – і Ви автоматично закреслюєте і Колосального, і М.Разіна. А чому? А тому, що Ваш рідний відприск солодким дзвіночком десять разів повторив ім'я Павла Івановича Печеніга. І Ви тільки за це і лишили його в списку. Дивись, і не тільки Ви це зробили!… Однак ми дещо поспішили. Повернімося на грішну землю.
А на грішній землі тим часом відбулася одна неприємна річ. Тетяна Фрідріхівна почала вставляти палиці в колеса. І Ви знаєте, чому? Виявляється, вона «віддала своє серце» Павлу Івановичу, а він «поглумився над її коханням», «зрадив її із цією…» (не будемо повторювати поганих слів), і тепер вона (тобто Тетяна Фрідріхівна) «ладна накласти на себе руки».
Ви чекали такого повороту, мої дорогі співбесідники? Жіноча половина скаже: так! А чоловіча скаже інакше: а начхати на цю дурепу!
Ні! Ні – в жодному випадку! Адже Смольний добре працює! У бібліотеці активно зріс відсоток читачів, які цікавляться «новими надходженнями». А крім того, там другий кактус розцвів! Як же за два тижні до виборів міняти дислокацію? Такого собі не дозволить ні один стратег і ні один тактик. Що вже казати про Варфоломійовпча!
Він з усіх сил намагався задобрити «свою клізму», але та не здавалася: «Або я, або Танька!» (Начебто вона не була Танькою).
Така ситуація, мушу Вас запевнити, є набагато загрозливішою, аніж усі інші передвиборчі баталії. І якби не щаслива зірка Павла Івановича, все б пішло котові під хвіст. Тому самому, який зустрів нашого молодого героя на сходах готелю в день його приїзду.
«Щаслива зірка» нашого молодого героя з'явилась в особі чоловіка Тетяни Віталіївни-Фрідріхівни. На ньому ми зосередимо свою увагу довше. Він того вартий. Це справді була зірка. Зірка естради, яка періодично тікала від своєї «мегери-жінки» в столицю і періодично поверталася під її ж, мегерине, крильце. Причому три останніх повернення відбулися безуспішно: Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не прийняла свого блудного чоловіка. Не тому, що сама так хотіла. А тому, що так хотів батько. На цей раз повернення було четвертим. Однак усе по порядку.
Якось серед ночі у двері землянки хтось загупав. Варфоломійович відчинив. На порозі стояв його «зятьок»:
– Папа! – радісно кинувся йому на шию той.
– Я тобі не «папа»! – буркнув Варфоломійович.
– Батьку! – поміняв тональність зять. Варфоломійович відсахнувся і почав було виштурхувати
того на вулицю, як тут його осяйнула якась ідея. Причому Ця ідея виявилася настільки геніальною, що він, несподівано Для свого зятька, сказав миролюбиво:
– Ну, заходь-заходь, Паваротті!
Той від несподіванки онімів на якийсь час і мовчки присів На табуретку.
– Ну, бреши-бреши, Паваротті, про свої столичні успіхи!
– Папа… гм-гм… батьку, я скучив за вами, за мамою, за Тетянкою, за донькою. Ось і приїхав!
– Чого ж тобі від мене треба! Шмаляй назад у свою столицю, щоб я і духу твого не чув!
– Папа! Я ж повернувся! Тепер уже назавжди! Клянусь! Если честно, на фиг я там никому не нужен. Нікому я там не потрібен. А тут у мене сім'я, дім…
– Хата не твоя… поки я живий!
– Да мне ничего не надо! Не треба мені нічого. Тільки б ласки трішки і любові. Я уже отгулял свое. И отпел. Хочу до Таньки. Разрешите… дозвольте повернутися!
Дорогі мої читачі! Хочу Вас попередити. Варфоломійович – людина чесна і безкомпромісна. Він не з тих, хто пробачає зраду. Але те, що він зараз зробить, продиктоване виключно тактичними мотивами.
Варфоломійович нахилився до зятька і сказав:
– Відспіваєш двадцять концертів – пущу до Таньки. Ну що, мої любі друзі? Ви оцінили цей блискучий хід?
Отож-то! Вчіться, доки Варфоломійович живий.
Отак у землянці Варфоломійовича стало жити троє, а в малиновій «Побєді» стало їздити п'ятеро.
Зірка естради мала красиве російське прізвище Васнецов, божествений тенор, московський акцент і особливу пристрасть до українських романсів. Ця вибухонебезпечна суміш і складала суть нашого нового знайомого. Узагалі Васнецов був самим парадоксом, оскільки уособлював непросту дружбу двох східнослов'янських народів. Коли він виходив на сцену і починав виконувати свій коронний номер «Сміються й плачуть солов'ї…», і бив себе кулаком у могутні груди відповідно до тексту пісні, то найзапекліші русофоби пробачали йому російське прізвище і гидотний московський акцент і кидалися в обійми до не менш зворушених українофобів.
Згадані слова відомого українського романсу використав Варфоломійович у другій агітці, на якій був зображений «Паваротті-Васнєцов» з метеликом. Під ним були надруковані слова: «Сміються й плачуть солов'ї… А наш обранець – Печеніг!» Визнаємо, листівка не ідеальна, однак вона мала неабиякий вплив на виборців жіночої статі. Вони віддирали ту листівку і приклеювали її скотчем у себе вдома над дзеркалом. І в такий спосіб засвоювали, за кого їм слід голосувати.
Мушу Вам признатися, Варфоломійович мене дивує все більше й більше. Ну скажіть на Бога, де беруться у цього висушеного чоловічка з упалими грудьми і старою совковою ментальністю такі нестандартні рішення? Звідкіля в цього ортодокса стільки свіжих ідей? А, може, це правда, що про нього подейкують злі язики: що він полковник КДБ і старий розвідник? Га?
Не будемо зациклюватися на цьому. У нас і без того багато клопотів.
От, скажімо, такий клопіт: гала-зустріч усіх кандидатів у депутати по нашому виборчому округу в міському будинку культури. Політична солянка. А це річ серйозна.
Уявіть собі: виходить на сцену Адам Колосальний – знаменитий борець за права обездолених матерів-одиначок і за введення букви «Ґ» в українську абетку. Він – чорнявий, кучерявий, зі смолянисто-чорними вусами, стріляє очима в зал і запалює слабонервову частину публіки. Адам Колосальний балотувався по цьому округу втретє. В цьому були свої переваги (нікому не треба було доводити, хто він є), але й були свої недоліки (він уже встиг добряче набриднути публіці). Колосальний мав свій стабільний електорат, який складався з групи вчительок української мови та літератури середнього віку православного віросповідання.
Що стосується Миколи Разіна, то він був сірим і непримітним. Його совкова зовнішінсть і безлика мова не відзначалися оригінальністю чи бодай елементарною привабливістю. Однак не поспішайте, мої любі друзі, скидати його з шальок терезів. За ним стояла така ж сама, як і він, сіра і безлика маса однодумців, партія влади. А це дещо серйозніше, аніж романтичний запал кучерявого політика, що відзначився хіба Що такими самими кучерявими промовами на абстрактні теми свободи і справедливості з трибуни парламенту. У партії влади – закон джунглів під лозунгом «Ми з тобою однієї крові – ти і я». У партії влади немає місця «самоволці». Якщо ти її член, то зроби відповідний процент для свого начальника, якому доручено (так-так, саме доручено, а не забаглося) балотуватися по певному округу. І ви це зробите не тому, що дуже любите свого начальника. А тому, що ви з ним однієї сірої крові. І зробите це, не гребуючи ніякими засобами: підкупом виборця або його шантажем, переконанням, умовлянням, а найпростіше (і нема чого собі голови мастити) – фальшивкою. Останнє є дуже важливим: найвіртуозніше виходить у партії влади на виборах ефект «мертвих душ». У цьому полягав головний козир і М.Разіна.