Розмова не в'язалася. Варфоломійович крутився, як муха в окропі, проте хазяїн мовчки наминав свої ж закуски. Павло Іванович, мудро оцінюючи ситуацію, моргнув Паваротті, і той припер з машини ящик вірменського коньяку.
Калитка повеселішав. І став активніше працювати щелепами. Відкоркували пляшку, і кабінетом поширився специфічний аромат. Хазяїн вдихнув його чутливими ніздрями і спитав:
– Ну то що, хлопці, які ваші шанси?
Лід рушив! – подумав Павло Іванович, а вголос сказав:
– На нашому боці удача і симпатія виборців.
– До с… (перепрошую, дорогі мої читачі) ваша симпатія виборців! Ви що, з печі впали? Що, не знаєте, як робляться сьогодні вибори?
– Та, здогадуємося…
– Здьога-адуємося, – перекривив їх Калитка. – Конкретніше давайте, конкретніше! Що ви мені можете запропонувати, крім «симпатії виборців»?
Члени групи підтримки замислилися. Але ж вони тундра безпросвітна! Темнота! Поки що не здогадуються, про що йдеться.
– Лобіювання у парламенті, – розумно прорік Павло Іванович, дещо вагаючись.
– Та у мене свій лоб, слава богу, проб'є яку хочеш стіну! – пожартував по-сільському Калитка. – Ви мені по суті! Конкретніше!
Здається, Васнецов здогадався і шепнув на вухо Пашці: «Кажется, он на бабки намекает!»
– Якщо кажеться, то хреститись треба! – почувши шепіт, грубо сказав Калитка. – Але взагалі-то правильно мислите, товариші… правильно!
– А-а-а! – в один голос сказала трійця чоловіків (четвертий – дідусь вже солодко спав у машині) і перезирнулася: таке в їхні плани не входило.
Калитка незворушно наминав голубці й роздивлявся ошелешених співрозмовників. Він ніяк не міг зробити для себе висновок. Хто перед ним: політики, на яких можна ставити, чи авантюристи?
Павло Іванович зосередився і прорік другу розумну фразу.
– Пане Калитко, я Вас зроблю головою райдержадміні-страції.
Калитка розреготався:
– Оце насмішив! Ти – мене… Синку, тобі хвости коровам крутити на моїй фермі, а не робити мене головою райдерж-адміністрації! О-хо-хо! Ну таки насмішив!
– Я – племінник віце-прем'єра, – похмуро сказав Павло Іванович і почервонів. Бо збрехав. Не був він племінником, а лише знайомим кума його сусіда, і не віце-прем'єра, а одного з екс-віце-прем'єрів.
Калитка стрепенувся. Голови колишніх колгоспів, як правило, поважають державну ієрархію. Він кахикнув і сказав:
– А воно мені й не треба. Я тут сам собі хазяїн, а там буду попихачем у віце-прем'єрів…
Розмова і далі не йшла. Калитка сьорбав борщ. Іншим разом гості б здивувалися: чому він після «другого» їсть борщ. Однак зараз їм було не до того. Вони продовжували колупати закуски.
Треба було б зібратися і поїхати, але жалко було лишати ящик коньяку. Вони сиділи і думали, як би забрати коньяк і водночас якомога інтелігентніше вибратися із цієї ситуації.
І раптом блискучого гравця й артиста-авантюриста Вас-нєцова-Паваротті осяйнуло. Він лукаво всміхнувся і, демонстративно заглядаючи у вічі Калитці, спитав:
– А ведь, милейший Петр Иванович, вы же не питаєте особой любви к Разину? Вы, небось, и сами бы приплатили нам, чтобы мы посадили его в лужу? Не так ли, дражайший?
Калитка побуряковів і опустив очі в тарілку з варениками і шкварками.
Авантюра вдалася. Васнєцов-Паваротті увійшов в азарт:
– Слушайте сюда, Петр Иванович. Послушайте опытней-шого игрока. И очень внимательно.
Відомий співак розклав усе по поличках: Колосальний – день учорашній, та й приївся він виборцеві. Це раз. Хоча свої десять процентів він візьме. Божевільного Граніна теж скидаємо з балансу. Це два. Цей нехай радіє, якщо за нього проголосують дружина і теща. Чотирьох самураїв із уламків партій також не беремо до уваги. Це три, чотири, п'ять і шість і приблизно 10-15 процентів. Так. Хто у нас залишається? Цей, комуніст. Ну, він би сам міг набрати у нас на окрузі в першому турі процентів тридцять. Якби не було Варфоломійовича. Він відірвав від нього всі ветерансько-пенсійні голоси. Ну, майже всі. Йому даємо десять, максимум п'ятнадцять процентів. І що ж лишається? Залишається Печеніг і Разін. І 60-70 процентів. Як будемо їх ділити?
Васнецов загадково посміхнувся.
Калитка підняв налиті кров'ю волові очі і втупився у Васнєцова-Паваротті. Варфоломійович із захватом дивився на зятька. Павло Іванович усміхався.
Васнецов продовжив: якби наш народ жив за законами, то 50 процентів чесно заробив би Пашка. Молодий, гарний, чарівний, розумний і перспективний. Чим не депутат! А головне, виборцю він дуже полюбився. Майже всі села об'їздив! Це не жарт! Але поки що країна у нас живе за звичаєм, і тому вибори – це не те, як проголосував виборець, а як підрахувала виборча комісія. З цієї точки зору, звісно, Разін у вигіднішому становищі. Тут він може відхопити всі 40 процентів… Якщо, звичайно, йому не стати на заваді…
Останні слова були сказані з особливим акцентом, з особливою загадковістю, таємничістю. Колишній голова колишнього колгоспу, а нині голова акціонерного товариства «Промінь» Петро Іванович Калитка перестав жувати. Він уп'явся воловим оком на Васнєцова-Паваротті, а той замовк і почав їсти холодний борщ. До борщу приклалися не менш заінтриговані, аніж Калитка, Варфоломійович і Печеніг.
Калитка терпляче чекав, поки Васнєцов-Паваротті доїсть борщ. А той їв повільно, з апетитом, розтягуючи задоволення, граючи на нервах гравця-опонента, тобто Калитки. Нарешті той зрозумів, що досвічений гравець сказав усе. А головна фраза в цьому «всьому» – це: «Якщо йому, звичайно, не стати на заваді…».
Це означало: просто чесно перерахувати голоси.
Паваротті артистично взяв коньяк і сказав тост:
– За чесні вибори!
Усі по-змовницьки чокнулися, і їсти стало веселіше. Наші відвідувачі дійшли і до голубців, і до вареників зі шкварками. Виявилося, що в гостей апетит не гірший, аніж у колишнього голови колишнього колгоспу.
У принципі, якщо хтось розуміється на підтекстах, натяках і мигах, то зрозуміє, що справу було зроблено. Навіть до Варфоломійовича це дійшло. Тож розмова полилася дуже невимушена про зовсім відсторонені речі, як, наприклад, про надої молока в корів, яких виганяють на пашу, а не тримають у корівниках.
Була вже дуже пізня година, коли в кабінет приватного ресторану увірвалася, мов фурія, огрядна жінка із здоровим буряковим кольором обличчя, із золотими «циганськими» сережками у вухах, золотими зубами і «цвітастій», як кажуть у народі, хустці на плечах. Уже з порога вона заверещала несамовитим голосом:
– Ах ти гад такий-розтакий! Неакур-ратіст проклятий! (Яка цікава мова, – подумав Печеніг). Я його жду-визираю, уже собі всі очі видивила, а він тут коньяки хлище! А шоб тобі цей коньяк та через носа вилився (не дай Бог, – подумалося Варфоломійовичу)! А шоб тебе трясця зі світу звела! А шоб тобі руки й ноги повикручувало! А шоб тобі повилазило! А шоб тебе сира земля не прийняла!
І тут сталася метаморфоза. Замість бундючного голови акціонерного товариства, відомого в народі господаря, поважного чоловіка, який не боїться самого віце-прем'єра, перед гостями постав нещасний чоловік, якого жінка б'є по голові напівпорожньою пластикового пляшкою з-під мінеральної води «Свіжа», а він, затуливши голову руками, навіть не опирається, бо знає, що це безнадійна справа.
– Не надо так волноваться, мадам! – заступився за Калитку Васнєцов-Паваротті.
– Яка я тобі «мадам»? І ти хочеш заробити! – верескнула жінка у стані афекту і хотіла була і того вдарити тією ж самою зброєю. Але не вдарила. Пляшка зависла над головою, але не опустилася. – Божечки! Так це ж Васнецов, їй-бо! Петько, диви, це ж Васнецов! Ой, голубчику, я ж Вас так вважаю, так вважаю, шо страх, як вважаю!
Жіночка (ясно, що це була дружина Петра Івановича) присіла на стілець і стала солодка-пресолодка:
– Заспівайте, шо-небудь! Соловейку ви наш! Петько, – штурхнула вона чоловіка під бік, – скажи йому, хай заспіва!
– Ти шо, Марусю, у нас же тут серйозна тет-а-тет, а тобі аби співать!
– Ага, тет-а-тет! Умісто того, щоб привести дорогого гостя додому, та ше й провести по селу, шоб усім аж повилазило, то ти тут утіхаря його споюєш! Ну ти й послідня свиня! Ану, вмовляй, кажу тобі, бо як дам!…
Калитка благально поглянув на Васнецова. Той на мигах виявив свою згоду, але спершу спитав у «мадам»:
– Так что-с изволите-с спеть-с, господа?
– «Циганочку!» – випурхнуло прямо з грудей Марусі Калитки.
Васнецов устав, розправив груди і дещо важкувато після ситної вечері, проте «з почуттям» заспівав «Очи чорныя, очи страстныя, очи жгучия и прекрасныя…»
Маруся мліла-мліла, а потім не витримала, встала з місця і розвівши руки з «цвітастою» хусткою, затрепетала в танці. І, як не дивно, це в неї виходило досить ефектно. Особливо гарно дзвеніли брязкальця на грудях. Васнецов із задоволенням акомпанував її танцю своїм голосом і отримував при цьому естетичну насолоду. Він любив народ. І не просто народ, а український народ. Після того в танець пішов Калитка, хвацько плескаючи долонями по литках і різко, по-циганськи, вигукуючи «Oп! Oп! Oп!»
Васнецов так довго ніколи не співав циганочки. Однак він таки вгодив господарям, ті знесилено упали на стільці й, обнявшись, заспівали удвох: «А я все дивлюся, де моя Маруся…» Довелося Васнецову підтримати і цей почин: «А я все дивлюся, де ж це моя Маруся!»
Потім була передишка у вигляді коньячку і закусочки. А потім знову пісні й танці до упаду. А потім знову передишка… ізнову пісні…
Коли виходили з ресторанчика, всі були дуже задоволені. Буквально всі. Калитка ткнув Павлові Івановичу в руки целофановий пакетик і пробурмотів: «Це у Ваш виборчий фонд».
Малинова «Победа» від'їхала, а їй услід іще довго махала пара огрядних «голубків», що обнялися на узбіччі. Павло Іванович заглянув у целофановий пакетик. Там була чимала купка грошей.
– Класна ніч! – зітхнув він. – Зоряна, ясная…
– Видно, хоч голки збира-ай, – заспівав Васнєцов-Паваротті на повний голос. – Вийди, коханая… Нет, лучше не выходи… – осікся він, і всі, включно з його тестем, непристойно зареготали.
Прокинувся дідусь і, нічого не розуміючи, теж зареготав.
Напевно, ви знаєте народну прикмету, дорогі мої друзі? Ну, про те, що не можна сміятися вночі, бо будете вранці плакати. А вони не знали цієї прикмети. А якби й знали, то дарма. Адже вони вже були в такому стані, що їм було, м'яко кажучи, все до лампочки.
Знаєте, що їх чекало на повороті на головну дорогу до провінційного містечка NN?
Їх чекало ДТП. Невідомо звідки вискочила машина з вимкненими фарами і стала таранити «Победу» – то справа, то зліва.
Чоловіки притихли.
– Папа, жми! – крикнув Паваротті до тестя. Однак той чи то розгубився, чи злякався, бо вів машину на автоматі, як олов'яний солдатик, покірно витримуючи удари. Чоловіки вже подумали, що їх зараз виб'є в кювет.
Але не на тих напали. Зненацька в дідуся, що сидів праворуч від Варфоломійовича-водія, прорізався дикий азарт: він притиснув Варфоломійовича до лівих дверцят і сам став керувати машиною. Він з усієї сили тиснув на газ і крутив кермом так, що у молодих людей голова йшла обертом. Варфоломійович завмер у позі S, Паваротті-Васнєцов хрестився. Один Пашка дивувався: що сталося з дідусем?
З оборонної позиції малинова «Победа» перейшла в атакуючу. І після кількох невдалих спроб таки скинула нападника в кювет. Після проробленої операції дідусь так різко загальмував, що молоді люди, котрі сиділи на задніх сидіннях, ударилися зубами об спинки і поприкушували собі язики.
Дідусь, так само несподівано, як загальмував, дав задній хід і зупинився точнісінько біля місця, де злополучний агресор перекинувся в кювет. Потім дідусь переліз на своє сидіння біля водія і виліз із машини найпершим. За ним у майже шоковому стані вилізла решта.
Слава Богу, водій не постраждав. Точніше, постраждав, але не до летального кінця. Хлопці витягли його на узбіччя. Розбита брова, руками-ногами рухає. Отже, все в порядку. Чого він сидить і не встає? – дивувалися чоловіки. Нарешті він розкрив рота і щось промимрив. Ті нахилилися до нього, щоб краще почути.
– Хто був за кермом? – простогнав він.
– Дедушка! – спокійно відповів Васнєцов-Паваротті. Водій поглянув на «дедушку», і це його доконало
остаточно. Він зомлів.
Його поклали у злегка прим'яту «Победу», врочисто подякували своїй машині й усій радянській індустрії, що не шкодувала на автомобілебудування надійного металу, зробили маленький обшук у машині нападника, знайшли там кілька листівок М.Разіна (з однієї було зроблено «кульочок» для ще не лузаного насіння, а з другої – «кульочок» для вже розлузаного) і відвезли потерпілого до лікарні, де йому поставили діагноз «струс мозку».
З міліцією вирішили не зв'язуватися, а слідство вести самостійно. Тим паче, що Варфоломійович упізнав водія. Це був племінник М.Разіна – Костя Разін, по-вуличному, «Крейзін». Він працював в автосервісі й відзначався вкрай розбишацьким і нахабним характером. Із численних пригод Крейзін виплутувався за допомогою свого дядечка. Отже, тепер, на виборах, настав його час віддячити дядечкові.
Пізно вночі малинова «Победа» під'їхала до будиночка Тетяни Горошко, щоб здати «цілим і неушкодженим» дідуся. Коли зайшли у вітальню, то застали там Ідею Іванівну і Тетяну за великим круглим столом із зеленою оксамитовою скатертиною за розкладанням пасьянсу. В кріслі-гойдалці спав дядечко Гіві і пронизував кімнату різними переливами хропіння. Тьотя Роза і дядя Боря, очевидно, вже міцно спали. Дві жінки навіть голів не підвели і, не відриваючи поглядів від карт, спитали без емоцій:
– Чого так пізно?
– Сталася пригода.
Чоловіки почали навперейми описувати вечірні й нічні події. Вони все говорили, говорили, однак жінки, мов загіпнотизовані, втупилися в карти. Чоловіки вже почали були хвилюватися: може, жінкам хтось підсипав у їжу паралітичний порошок. Проте через деякий час жінки полегшено зітхнули: «Зійшовся!», маючи на увазі пасьянс. Вони підняли свої червоні від напруги очі і з неприхованою цікавістю стали слухати напівп'яних чоловіків.
Тетяна, побачивши дідуся, злякалася, що він іще не спить у таку пізню годину, тож заметушилася:
– Ходімо, дідусю, я тебе вкладу і казочку розповім! На що ображений дідусь відмовив згорда:
– Я що тобі: мала дитина, чи що? Вражена Тетяна тоді непевно спитала:
– Може, тобі звільнити крісло-гойдалку?
На що дідусь махнув рукою і сказав з абсолютно світлим
поглядом:
– Не треба будити чоловіка, він так солодко спить!
Дядечко Ґіві на підтвердження останніх слів викрутив таку химерну хропушку, що всі аж покотилися зі сміху.
Усі, крім Тетяни Горошко. Вона все ще розгублено Дивилася на дідуся.
– Дідусю, тобі не погано? – схвильована спитала вона.
– Мені добре, мені дуже добре!
Щоб підтвердити ці слова, чоловіки стали розповідати, Що вичудив Тетянин дідусь на перегонах з Крейзіним. Тетяна уважно слухала, а потім сказала:
– Та він же був заслуженим винахідником, авіаконструктором, автоконструктором, а також неперевершеним гонщиком.
– Чому був? – образився дідусь.
– Вибач, дідусю… – почервоніла Тетяна. – Ну, що робимо? – звернулася вона до всіх присутніх.
– Зараз розбігаємося, – сказав Варфоломійович, – гарненько спимо, бо завтра виступ на обласному телебаченні.
Варфоломійович, Пашка і Васнецов-Паваротті стали збиратися до своєї землянки. Ідея Іванівна поцілувала сина і шепнула йому на вухо: «Вона справжній ізмарагд!», маючи на увазі Тетяну Горошко. – «Іди, поцілуй їй руку, скажи що-небудь приємне!» – «А що приємне?» – так само тихо спитав її синок.
– «Ну, скажи, що ти останнім часом не можеш спати, все думаєш про неї…»
Тесть із зятем пішли вперед, а Павло Іванович затримався з Тетяною в коридорі.
– Тетянко, – тихо сказав він їй. – Останнім часом я не можу спати, все думаю про Вас!
– А я про Вас, – пропищала вона.
Павло Іванович відчув, що вона ще чогось чекає від нього. Але від мами більше інструкцій не було. Ба ні, була. Треба поцілувати ручку.
Він став шукати в темряві її руку. А в цей час його у вухо ошпарив гарячий поцілунок. Павло Іванович заплющив очі й відчув невкротиме бажання опинитися на високому м'якому ліжечку з червоними рожами і зеленим лапатим листям, вишиваними хрестиком. І неодмінно над головою мають плавати лебеді на плюшевому килимочку…
В обласний центр вирішили їхати на мерседесі дядечка Ґіві, а малинова «Победа» їхатиме далеко попереду, граючи роль «приманки», якщо хтось надумається ще раз зазіхнути на життя кандидата в депутати. В ній сидів дідусь за кермом і безстрашний Паваротті зі своїм тестем. Ті кадри якось надто безтурботно поставилися до вчорашнього інциденту і немовби хотіли було спровокувати ще один. Однак на дорозі нічого не сталося. Очевидно, їхній невидимий супротивник вирішив піти іншим шляхом. Варфоломійович насторожився: чи не надумає Разін у прямому ефірі ляпнути якусь гидоту. Бо сьогодні – п'ятниця і останній день, коли дозволено агітувати, тож, якщо що, то вони не зможуть змити пляму ганьби з Пашки.
Тим часом у мерседесі їхали: за кермом – дядечко Ґіві, поряд – Ідея Іванівна, а ззаду – Тетяна Горошко і Пашка.
– Ма, що їм казати? – маючи на увазі під «їм», звичайно ж, телеглядачів.
– А ти що, досі нічого не надумав?
– Нічогісінько. Я в шоці. Це ж прямий ефір!
– Скільки у нас часу на виступ?
– П'ять хвилин.
– Значить так, – зосередилася Ідея Іванівна, – ключові моменти виступу: звертання і прощальні побажання. У середині має бути щось гіпнотичне і дуже тепле.
– Ма, давай без теорії…
– У звертанні ти повинен вжити слово «мої». І сказати це дуже інтимно. Дуже проникливо.
– Мої… – прошепотів з почуттям Павло Іванович. І вийшло це в нього аж надто інтимно.
– Дарагой, Павлик, в тэбэ наканец прарезался чувство юмора! – засміявся за кермом дядечко Ґіві.
Тим часом мамочка продовжувала лекцію:
– У кінці варто пожартувати, щось на кшталт: «Бажаю Вам щасливо пережити стихійне лихо, яке називається «вибори»…»
Усі пасажири «Мерседеса» захіхікали.
– Ти серйозно, ма? – про всяк випадок спитав Пашка.
– Аж надто серйозно, – відповіла та. – І не думай не послухатися.
– Ясно. А чим їх гіпнотизувати?
– Як чим? – здивувалася Ідея Іванівна. – А тим, що ти найкращий. Пригадуєш Карлсона, що жив на даху? Він був найкращим споживачем булочок, найкращим дратуваль-ником хатніх цапів, найкращим викидачем вазонів із вікна…
– Ма, ну, будь ласка, не відволікайся на Карлсонів. Зосередься на мені.
– Синок, у тебе має бути образне, асоціативне мислення. Тому я тобі й згадала про Карлсона. А ти – той, на кого твої виборці чекали все своє життя…
– Як усе просто… А чи вони самі знають про це?
– А ти навіюй, навіюй, гіпнотизуй… І ще одне, – продовжила безцінна Пашина мамочка. – Треба увесь час наголошувати на тому, що ти – свій, що ти один із них. Для цього кілька разів повтори: «Ви знаєте мене… ви добре знаєте мене…» Під кінець промови вони повірять, що вони й справді знають тебе.
– Дарагая, ты просто пэрсик! – промовив свою улюблену фразу дядечко Ґіві.
Однак Ідея Іванівна навіть не прореагувала на комплімент, а із запалом продовжила.
– І треба ще щось трансцендентне…
– Господи, мамо, а це ще що?
– А це те, що ти повинен їм навіяти, переконати їх, що все вже вирішено на небесах. Лише Бог – той суддя, який розсудить. А вони лиш повинні послухати в собі божий голос і не опиратися йому…
– Как красива, чорт пабэри!
– Ґівічок, не чортихайся, – ласкаво попрохала Ідея Іванівна і перехрестилася. – А то він з'явиться і все перепаскудить.
– Кто, дарагая, зъявицца?
– Ну той, рогатий, що не при хаті сказано.
– Какой рагатый, дарагая, каму я рога наставил?
– Господи! Та я про нечистого, цур йому!…
– Мам, не відволікайся! – нервувався Пашка. – Поки що ти не сказала мені нічого конкретного.
– Синочку, не нервуйся. Вже все написано в твоїй книжечці під назвою Доля. Від того, що ти сіпаєш свою мамочку, Доля не зміниться. Якщо тобі судилося бути депутатом, то ти ним будеш, навіть коли виблюєш прямо в камеру… А щоб цього не сталося, уяви себе кимось, хто подобається публіці… Скажімо, Мейсоном із «Санта-Барбари»… Ні, не Мейсоном… Він надто слизький. Може, Штірліцем? Гм-гм. Ні, не Штірліцем. Адже молодь його знає не по фільму, а по анекдотах… Ґіві, думай!
– Дункан Мак-Лауд! – гаряче сказав дядечко Ґіві.
– Ні, – серйозно відказала мамочка. – Дункан Мак-Лауд – безсмертний, отже, аномалія. А народ не буде голосувати за аномалію… Так, хто там у нас ще є в запасі?
– Супермен, – сказав дядечко Ґіві.
– Ні, супермена не любить старше покоління. А в основному воно голосуватиме.
– Може, тоді Павка Корчагін? – чи то пожартував, чи то серйозно сказав наш молодий герой.
– Ти б ще Павликом Морозовим зробився! – зіронізувала мамочка.
– Дарагая, ми пачти на мэстэ, – попередив дядечко Ґіві і проникливо заспівав улюблену грузинську пісню Ідеї Іванівни. – «Цо ти сопели асеа…»
– Ґіві, зараз не до тебе, – насупилася безцінна мама. – Щезни, Ґіві…
– Ти что, дарагая, я же нэ Дэвид Коперфилд!
– Ідея! – вигукнула Ідея Іванівна. – Девід Коперфільд! Синок, перед камерою уяви, що ти – Девід Коперфільд! Все буде чудово! Присягаюся дядечком Ґіві, – розреготалася мамочка і «з почуттям» ляпнула дядечка Ґіві по спині, аж той поперхнувся.
У «Мерседесі» атмосфера пожвавилася. Нашому молодому герою ідея від Ідеї також сподобалася, оскільки не раз чув від Варфоломійовича це ж саме порівняння.
Так, за тим і за сим мерседес під'їхав до будинку обласного телебачення. У спеціальному залі зібралися всі кандидати в депутати. Атмосфера була нервовою. Всі поглядали один на одного специфічними поглядами. Специфічність тих поглядів можна порівняти із поглядами батьків учнів одинадцятих класів, які зустрілися на святі останнього дзвоника, тобто перед випускними іспитами. Ось, наприклад, вітається мама учениці Н. з мамою учениці В. Вони на повний рот посміхаються одна одній і сюсюкають: «Ой, яка ваша Катюша розумничка! Ой вона просто прєлєсть!» – «Ой, а яка ж красунечка ваша Нелюша!». А в душі одна думає: «От, падлюка! її донечка все життя була трієчницею, а за місяць до екзаменів стала срібною медалісткою. Тьху!» А тим часом мама другої і собі думає: «Щастить же декому: я тут плачу по двадцять доларів за урок кожному вчителеві і п'ятдесят доларів за те, щоб доця вивчила один білет на іспит і його ж і витягнула, а це стерво в діамантових сережках ходить! Жаднюга! І одного долара вчителям жаліє!»
Варфоломійомич, примруживши очі, стежив за Разіним. До того підійшов помічник і всунув йому в руки папірця. Разін пробіг його очима і підступно ошкірився. Варфоломійович занюхав підвох. Разін ходив туди-сюди по залі, читаючи папірця, немов завчаючи його напам'ять. Потім запхав його в кишеню. Варфоломійович бачив біленький кутик, що виглядав з кишені і заворожено дивився на нього, намагаючись поглядом проникнути в кишеню і прочитати записку. І раптом сталося чудо. Разін засунув руку в ту ж саму кишеню, щось пошукав і нарешті витяг з неї носовичка, щоб утерти спітнілий лоб. Водночас вивалився і папірець. Варфоломійович наступив ногою на нього і непорушно стояв. А коли кандидатів стали запрошувати у студію, схопив записку і почав нервово читати. Від хвилювання літери стрибали, і слова не ліпилися в речення. Він бубонів під носа окремі фрази: «жидо-масонська ложа», «клоунада», «перевертень», «зрадник», «упир», «збоченець», «Содом і Гоморра»… До нього підступив Васнецов і теж утупився в записку.
– Що робити, синок, що робити? – несподівано став заїкатися Варфоломійович і поглянув на зятя.
У того на очах забриніла сльоза. Не від тексту записки. Ні. А від того, що Варфоломійович назвав його синком.
– Папа! – ковтаючи клубок у горлі, сказав він. – Батьку! Я так давно чекав од вас цих слів!
– Зараз не до сантиментів! – командним тоном гаркнув Варфоломійович. – Дивись сюди. Це ж бомба!
– Согласен, бомба! – спокійно сказав Васнецов.
– Вона ж його погубить!
– Согласен, погубит! Только кого вы имеете в виду, папа?
– Як кого? Пашку!
– Вы что, папа! Работают профессионалы! Эту бумажку сочинял я!
– Як ти? Навіщо? Ти що, з глузду з'їхав?
– Плохо Вы обо мне думаете, папа! То есть, батьку. Ця бумажка, папірець – кінець Разіну, якщо, звичайно, він не здогадається нею знехтувати. А він не здогадається. Він просто обожнює бруд. І в ньому і захлинеться.
Варфоломійович недовірливо розглядав зятя. Неначе бачив його уперше.
Тим часом на моніторах з'явилася студія, в якій на стільцях у рядочок сиділи блискучі пики з круглими переляканими очима. Ті пики були втиснуті у плечі, а під напруженими підборіддями майоріли краватки, які, здавалося, душать шиї кандидатів у народні обранці.
Кандидати виступали за алфавітом.
Пашка виступав упевнений, усміхнений і симпатичний. Асистентки і помічниці режисерів та звукорежисерів зачаровано втупилися на нього через скляну звукоізолюючу шибку, витягуючи шиї, щоб краще роздивитися.
І було на що. Павло Іванович пустив у хід дві свої смертельні зброї. Перша зброя – це красиві білі руки з довгими пальцями і продовгастими нігтями; ті руки й пальці своїми фанаберіями притягували до себе всі погляди глядачів, що перебували в гіпнотичному стані, немовби чекаючи, що зараз з-під пальців вигулькне карта, кролик або голуб. Друга зброя нашого молодого героя – це голос. Даю голову на відсіч, ніхто зі слухачів і глядачів не запам'ятав жодного слова із сказаного Павлом Івановичем. Запам'яталося лише почуття невагомості й зачамріла голова. Хоча заради справедливості скажемо, що на цей раз наш молодий герой не ризикував, зважаючи на те, що його виступ записується. Тож таки сказав кілька слів про те, як бачить свою місію в парламенті, про сучасну економічну ситуацію і пообіцяв стояти на варті інтересів виборців. Хоча останнього міг цілком і не обіцяти: йому і так усі вірили. Адже правду казав Варфоломійович: народ любить чесних. Щоправда, вірити народ може одному, а голосувати за іншого. Таке теж буває. І не рідко.
Калитка повеселішав. І став активніше працювати щелепами. Відкоркували пляшку, і кабінетом поширився специфічний аромат. Хазяїн вдихнув його чутливими ніздрями і спитав:
– Ну то що, хлопці, які ваші шанси?
Лід рушив! – подумав Павло Іванович, а вголос сказав:
– На нашому боці удача і симпатія виборців.
– До с… (перепрошую, дорогі мої читачі) ваша симпатія виборців! Ви що, з печі впали? Що, не знаєте, як робляться сьогодні вибори?
– Та, здогадуємося…
– Здьога-адуємося, – перекривив їх Калитка. – Конкретніше давайте, конкретніше! Що ви мені можете запропонувати, крім «симпатії виборців»?
Члени групи підтримки замислилися. Але ж вони тундра безпросвітна! Темнота! Поки що не здогадуються, про що йдеться.
– Лобіювання у парламенті, – розумно прорік Павло Іванович, дещо вагаючись.
– Та у мене свій лоб, слава богу, проб'є яку хочеш стіну! – пожартував по-сільському Калитка. – Ви мені по суті! Конкретніше!
Здається, Васнецов здогадався і шепнув на вухо Пашці: «Кажется, он на бабки намекает!»
– Якщо кажеться, то хреститись треба! – почувши шепіт, грубо сказав Калитка. – Але взагалі-то правильно мислите, товариші… правильно!
– А-а-а! – в один голос сказала трійця чоловіків (четвертий – дідусь вже солодко спав у машині) і перезирнулася: таке в їхні плани не входило.
Калитка незворушно наминав голубці й роздивлявся ошелешених співрозмовників. Він ніяк не міг зробити для себе висновок. Хто перед ним: політики, на яких можна ставити, чи авантюристи?
Павло Іванович зосередився і прорік другу розумну фразу.
– Пане Калитко, я Вас зроблю головою райдержадміні-страції.
Калитка розреготався:
– Оце насмішив! Ти – мене… Синку, тобі хвости коровам крутити на моїй фермі, а не робити мене головою райдерж-адміністрації! О-хо-хо! Ну таки насмішив!
– Я – племінник віце-прем'єра, – похмуро сказав Павло Іванович і почервонів. Бо збрехав. Не був він племінником, а лише знайомим кума його сусіда, і не віце-прем'єра, а одного з екс-віце-прем'єрів.
Калитка стрепенувся. Голови колишніх колгоспів, як правило, поважають державну ієрархію. Він кахикнув і сказав:
– А воно мені й не треба. Я тут сам собі хазяїн, а там буду попихачем у віце-прем'єрів…
Розмова і далі не йшла. Калитка сьорбав борщ. Іншим разом гості б здивувалися: чому він після «другого» їсть борщ. Однак зараз їм було не до того. Вони продовжували колупати закуски.
Треба було б зібратися і поїхати, але жалко було лишати ящик коньяку. Вони сиділи і думали, як би забрати коньяк і водночас якомога інтелігентніше вибратися із цієї ситуації.
І раптом блискучого гравця й артиста-авантюриста Вас-нєцова-Паваротті осяйнуло. Він лукаво всміхнувся і, демонстративно заглядаючи у вічі Калитці, спитав:
– А ведь, милейший Петр Иванович, вы же не питаєте особой любви к Разину? Вы, небось, и сами бы приплатили нам, чтобы мы посадили его в лужу? Не так ли, дражайший?
Калитка побуряковів і опустив очі в тарілку з варениками і шкварками.
Авантюра вдалася. Васнєцов-Паваротті увійшов в азарт:
– Слушайте сюда, Петр Иванович. Послушайте опытней-шого игрока. И очень внимательно.
Відомий співак розклав усе по поличках: Колосальний – день учорашній, та й приївся він виборцеві. Це раз. Хоча свої десять процентів він візьме. Божевільного Граніна теж скидаємо з балансу. Це два. Цей нехай радіє, якщо за нього проголосують дружина і теща. Чотирьох самураїв із уламків партій також не беремо до уваги. Це три, чотири, п'ять і шість і приблизно 10-15 процентів. Так. Хто у нас залишається? Цей, комуніст. Ну, він би сам міг набрати у нас на окрузі в першому турі процентів тридцять. Якби не було Варфоломійовича. Він відірвав від нього всі ветерансько-пенсійні голоси. Ну, майже всі. Йому даємо десять, максимум п'ятнадцять процентів. І що ж лишається? Залишається Печеніг і Разін. І 60-70 процентів. Як будемо їх ділити?
Васнецов загадково посміхнувся.
Калитка підняв налиті кров'ю волові очі і втупився у Васнєцова-Паваротті. Варфоломійович із захватом дивився на зятька. Павло Іванович усміхався.
Васнецов продовжив: якби наш народ жив за законами, то 50 процентів чесно заробив би Пашка. Молодий, гарний, чарівний, розумний і перспективний. Чим не депутат! А головне, виборцю він дуже полюбився. Майже всі села об'їздив! Це не жарт! Але поки що країна у нас живе за звичаєм, і тому вибори – це не те, як проголосував виборець, а як підрахувала виборча комісія. З цієї точки зору, звісно, Разін у вигіднішому становищі. Тут він може відхопити всі 40 процентів… Якщо, звичайно, йому не стати на заваді…
Останні слова були сказані з особливим акцентом, з особливою загадковістю, таємничістю. Колишній голова колишнього колгоспу, а нині голова акціонерного товариства «Промінь» Петро Іванович Калитка перестав жувати. Він уп'явся воловим оком на Васнєцова-Паваротті, а той замовк і почав їсти холодний борщ. До борщу приклалися не менш заінтриговані, аніж Калитка, Варфоломійович і Печеніг.
Калитка терпляче чекав, поки Васнєцов-Паваротті доїсть борщ. А той їв повільно, з апетитом, розтягуючи задоволення, граючи на нервах гравця-опонента, тобто Калитки. Нарешті той зрозумів, що досвічений гравець сказав усе. А головна фраза в цьому «всьому» – це: «Якщо йому, звичайно, не стати на заваді…».
Це означало: просто чесно перерахувати голоси.
Паваротті артистично взяв коньяк і сказав тост:
– За чесні вибори!
Усі по-змовницьки чокнулися, і їсти стало веселіше. Наші відвідувачі дійшли і до голубців, і до вареників зі шкварками. Виявилося, що в гостей апетит не гірший, аніж у колишнього голови колишнього колгоспу.
У принципі, якщо хтось розуміється на підтекстах, натяках і мигах, то зрозуміє, що справу було зроблено. Навіть до Варфоломійовича це дійшло. Тож розмова полилася дуже невимушена про зовсім відсторонені речі, як, наприклад, про надої молока в корів, яких виганяють на пашу, а не тримають у корівниках.
Була вже дуже пізня година, коли в кабінет приватного ресторану увірвалася, мов фурія, огрядна жінка із здоровим буряковим кольором обличчя, із золотими «циганськими» сережками у вухах, золотими зубами і «цвітастій», як кажуть у народі, хустці на плечах. Уже з порога вона заверещала несамовитим голосом:
– Ах ти гад такий-розтакий! Неакур-ратіст проклятий! (Яка цікава мова, – подумав Печеніг). Я його жду-визираю, уже собі всі очі видивила, а він тут коньяки хлище! А шоб тобі цей коньяк та через носа вилився (не дай Бог, – подумалося Варфоломійовичу)! А шоб тебе трясця зі світу звела! А шоб тобі руки й ноги повикручувало! А шоб тобі повилазило! А шоб тебе сира земля не прийняла!
І тут сталася метаморфоза. Замість бундючного голови акціонерного товариства, відомого в народі господаря, поважного чоловіка, який не боїться самого віце-прем'єра, перед гостями постав нещасний чоловік, якого жінка б'є по голові напівпорожньою пластикового пляшкою з-під мінеральної води «Свіжа», а він, затуливши голову руками, навіть не опирається, бо знає, що це безнадійна справа.
– Не надо так волноваться, мадам! – заступився за Калитку Васнєцов-Паваротті.
– Яка я тобі «мадам»? І ти хочеш заробити! – верескнула жінка у стані афекту і хотіла була і того вдарити тією ж самою зброєю. Але не вдарила. Пляшка зависла над головою, але не опустилася. – Божечки! Так це ж Васнецов, їй-бо! Петько, диви, це ж Васнецов! Ой, голубчику, я ж Вас так вважаю, так вважаю, шо страх, як вважаю!
Жіночка (ясно, що це була дружина Петра Івановича) присіла на стілець і стала солодка-пресолодка:
– Заспівайте, шо-небудь! Соловейку ви наш! Петько, – штурхнула вона чоловіка під бік, – скажи йому, хай заспіва!
– Ти шо, Марусю, у нас же тут серйозна тет-а-тет, а тобі аби співать!
– Ага, тет-а-тет! Умісто того, щоб привести дорогого гостя додому, та ше й провести по селу, шоб усім аж повилазило, то ти тут утіхаря його споюєш! Ну ти й послідня свиня! Ану, вмовляй, кажу тобі, бо як дам!…
Калитка благально поглянув на Васнецова. Той на мигах виявив свою згоду, але спершу спитав у «мадам»:
– Так что-с изволите-с спеть-с, господа?
– «Циганочку!» – випурхнуло прямо з грудей Марусі Калитки.
Васнецов устав, розправив груди і дещо важкувато після ситної вечері, проте «з почуттям» заспівав «Очи чорныя, очи страстныя, очи жгучия и прекрасныя…»
Маруся мліла-мліла, а потім не витримала, встала з місця і розвівши руки з «цвітастою» хусткою, затрепетала в танці. І, як не дивно, це в неї виходило досить ефектно. Особливо гарно дзвеніли брязкальця на грудях. Васнецов із задоволенням акомпанував її танцю своїм голосом і отримував при цьому естетичну насолоду. Він любив народ. І не просто народ, а український народ. Після того в танець пішов Калитка, хвацько плескаючи долонями по литках і різко, по-циганськи, вигукуючи «Oп! Oп! Oп!»
Васнецов так довго ніколи не співав циганочки. Однак він таки вгодив господарям, ті знесилено упали на стільці й, обнявшись, заспівали удвох: «А я все дивлюся, де моя Маруся…» Довелося Васнецову підтримати і цей почин: «А я все дивлюся, де ж це моя Маруся!»
Потім була передишка у вигляді коньячку і закусочки. А потім знову пісні й танці до упаду. А потім знову передишка… ізнову пісні…
Коли виходили з ресторанчика, всі були дуже задоволені. Буквально всі. Калитка ткнув Павлові Івановичу в руки целофановий пакетик і пробурмотів: «Це у Ваш виборчий фонд».
Малинова «Победа» від'їхала, а їй услід іще довго махала пара огрядних «голубків», що обнялися на узбіччі. Павло Іванович заглянув у целофановий пакетик. Там була чимала купка грошей.
– Класна ніч! – зітхнув він. – Зоряна, ясная…
– Видно, хоч голки збира-ай, – заспівав Васнєцов-Паваротті на повний голос. – Вийди, коханая… Нет, лучше не выходи… – осікся він, і всі, включно з його тестем, непристойно зареготали.
Прокинувся дідусь і, нічого не розуміючи, теж зареготав.
Напевно, ви знаєте народну прикмету, дорогі мої друзі? Ну, про те, що не можна сміятися вночі, бо будете вранці плакати. А вони не знали цієї прикмети. А якби й знали, то дарма. Адже вони вже були в такому стані, що їм було, м'яко кажучи, все до лампочки.
Знаєте, що їх чекало на повороті на головну дорогу до провінційного містечка NN?
Їх чекало ДТП. Невідомо звідки вискочила машина з вимкненими фарами і стала таранити «Победу» – то справа, то зліва.
Чоловіки притихли.
– Папа, жми! – крикнув Паваротті до тестя. Однак той чи то розгубився, чи злякався, бо вів машину на автоматі, як олов'яний солдатик, покірно витримуючи удари. Чоловіки вже подумали, що їх зараз виб'є в кювет.
Але не на тих напали. Зненацька в дідуся, що сидів праворуч від Варфоломійовича-водія, прорізався дикий азарт: він притиснув Варфоломійовича до лівих дверцят і сам став керувати машиною. Він з усієї сили тиснув на газ і крутив кермом так, що у молодих людей голова йшла обертом. Варфоломійович завмер у позі S, Паваротті-Васнєцов хрестився. Один Пашка дивувався: що сталося з дідусем?
З оборонної позиції малинова «Победа» перейшла в атакуючу. І після кількох невдалих спроб таки скинула нападника в кювет. Після проробленої операції дідусь так різко загальмував, що молоді люди, котрі сиділи на задніх сидіннях, ударилися зубами об спинки і поприкушували собі язики.
Дідусь, так само несподівано, як загальмував, дав задній хід і зупинився точнісінько біля місця, де злополучний агресор перекинувся в кювет. Потім дідусь переліз на своє сидіння біля водія і виліз із машини найпершим. За ним у майже шоковому стані вилізла решта.
Слава Богу, водій не постраждав. Точніше, постраждав, але не до летального кінця. Хлопці витягли його на узбіччя. Розбита брова, руками-ногами рухає. Отже, все в порядку. Чого він сидить і не встає? – дивувалися чоловіки. Нарешті він розкрив рота і щось промимрив. Ті нахилилися до нього, щоб краще почути.
– Хто був за кермом? – простогнав він.
– Дедушка! – спокійно відповів Васнєцов-Паваротті. Водій поглянув на «дедушку», і це його доконало
остаточно. Він зомлів.
Його поклали у злегка прим'яту «Победу», врочисто подякували своїй машині й усій радянській індустрії, що не шкодувала на автомобілебудування надійного металу, зробили маленький обшук у машині нападника, знайшли там кілька листівок М.Разіна (з однієї було зроблено «кульочок» для ще не лузаного насіння, а з другої – «кульочок» для вже розлузаного) і відвезли потерпілого до лікарні, де йому поставили діагноз «струс мозку».
З міліцією вирішили не зв'язуватися, а слідство вести самостійно. Тим паче, що Варфоломійович упізнав водія. Це був племінник М.Разіна – Костя Разін, по-вуличному, «Крейзін». Він працював в автосервісі й відзначався вкрай розбишацьким і нахабним характером. Із численних пригод Крейзін виплутувався за допомогою свого дядечка. Отже, тепер, на виборах, настав його час віддячити дядечкові.
Пізно вночі малинова «Победа» під'їхала до будиночка Тетяни Горошко, щоб здати «цілим і неушкодженим» дідуся. Коли зайшли у вітальню, то застали там Ідею Іванівну і Тетяну за великим круглим столом із зеленою оксамитовою скатертиною за розкладанням пасьянсу. В кріслі-гойдалці спав дядечко Гіві і пронизував кімнату різними переливами хропіння. Тьотя Роза і дядя Боря, очевидно, вже міцно спали. Дві жінки навіть голів не підвели і, не відриваючи поглядів від карт, спитали без емоцій:
– Чого так пізно?
– Сталася пригода.
Чоловіки почали навперейми описувати вечірні й нічні події. Вони все говорили, говорили, однак жінки, мов загіпнотизовані, втупилися в карти. Чоловіки вже почали були хвилюватися: може, жінкам хтось підсипав у їжу паралітичний порошок. Проте через деякий час жінки полегшено зітхнули: «Зійшовся!», маючи на увазі пасьянс. Вони підняли свої червоні від напруги очі і з неприхованою цікавістю стали слухати напівп'яних чоловіків.
Тетяна, побачивши дідуся, злякалася, що він іще не спить у таку пізню годину, тож заметушилася:
– Ходімо, дідусю, я тебе вкладу і казочку розповім! На що ображений дідусь відмовив згорда:
– Я що тобі: мала дитина, чи що? Вражена Тетяна тоді непевно спитала:
– Може, тобі звільнити крісло-гойдалку?
На що дідусь махнув рукою і сказав з абсолютно світлим
поглядом:
– Не треба будити чоловіка, він так солодко спить!
Дядечко Ґіві на підтвердження останніх слів викрутив таку химерну хропушку, що всі аж покотилися зі сміху.
Усі, крім Тетяни Горошко. Вона все ще розгублено Дивилася на дідуся.
– Дідусю, тобі не погано? – схвильована спитала вона.
– Мені добре, мені дуже добре!
Щоб підтвердити ці слова, чоловіки стали розповідати, Що вичудив Тетянин дідусь на перегонах з Крейзіним. Тетяна уважно слухала, а потім сказала:
– Та він же був заслуженим винахідником, авіаконструктором, автоконструктором, а також неперевершеним гонщиком.
– Чому був? – образився дідусь.
– Вибач, дідусю… – почервоніла Тетяна. – Ну, що робимо? – звернулася вона до всіх присутніх.
– Зараз розбігаємося, – сказав Варфоломійович, – гарненько спимо, бо завтра виступ на обласному телебаченні.
Варфоломійович, Пашка і Васнецов-Паваротті стали збиратися до своєї землянки. Ідея Іванівна поцілувала сина і шепнула йому на вухо: «Вона справжній ізмарагд!», маючи на увазі Тетяну Горошко. – «Іди, поцілуй їй руку, скажи що-небудь приємне!» – «А що приємне?» – так само тихо спитав її синок.
– «Ну, скажи, що ти останнім часом не можеш спати, все думаєш про неї…»
Тесть із зятем пішли вперед, а Павло Іванович затримався з Тетяною в коридорі.
– Тетянко, – тихо сказав він їй. – Останнім часом я не можу спати, все думаю про Вас!
– А я про Вас, – пропищала вона.
Павло Іванович відчув, що вона ще чогось чекає від нього. Але від мами більше інструкцій не було. Ба ні, була. Треба поцілувати ручку.
Він став шукати в темряві її руку. А в цей час його у вухо ошпарив гарячий поцілунок. Павло Іванович заплющив очі й відчув невкротиме бажання опинитися на високому м'якому ліжечку з червоними рожами і зеленим лапатим листям, вишиваними хрестиком. І неодмінно над головою мають плавати лебеді на плюшевому килимочку…
В обласний центр вирішили їхати на мерседесі дядечка Ґіві, а малинова «Победа» їхатиме далеко попереду, граючи роль «приманки», якщо хтось надумається ще раз зазіхнути на життя кандидата в депутати. В ній сидів дідусь за кермом і безстрашний Паваротті зі своїм тестем. Ті кадри якось надто безтурботно поставилися до вчорашнього інциденту і немовби хотіли було спровокувати ще один. Однак на дорозі нічого не сталося. Очевидно, їхній невидимий супротивник вирішив піти іншим шляхом. Варфоломійович насторожився: чи не надумає Разін у прямому ефірі ляпнути якусь гидоту. Бо сьогодні – п'ятниця і останній день, коли дозволено агітувати, тож, якщо що, то вони не зможуть змити пляму ганьби з Пашки.
Тим часом у мерседесі їхали: за кермом – дядечко Ґіві, поряд – Ідея Іванівна, а ззаду – Тетяна Горошко і Пашка.
– Ма, що їм казати? – маючи на увазі під «їм», звичайно ж, телеглядачів.
– А ти що, досі нічого не надумав?
– Нічогісінько. Я в шоці. Це ж прямий ефір!
– Скільки у нас часу на виступ?
– П'ять хвилин.
– Значить так, – зосередилася Ідея Іванівна, – ключові моменти виступу: звертання і прощальні побажання. У середині має бути щось гіпнотичне і дуже тепле.
– Ма, давай без теорії…
– У звертанні ти повинен вжити слово «мої». І сказати це дуже інтимно. Дуже проникливо.
– Мої… – прошепотів з почуттям Павло Іванович. І вийшло це в нього аж надто інтимно.
– Дарагой, Павлик, в тэбэ наканец прарезался чувство юмора! – засміявся за кермом дядечко Ґіві.
Тим часом мамочка продовжувала лекцію:
– У кінці варто пожартувати, щось на кшталт: «Бажаю Вам щасливо пережити стихійне лихо, яке називається «вибори»…»
Усі пасажири «Мерседеса» захіхікали.
– Ти серйозно, ма? – про всяк випадок спитав Пашка.
– Аж надто серйозно, – відповіла та. – І не думай не послухатися.
– Ясно. А чим їх гіпнотизувати?
– Як чим? – здивувалася Ідея Іванівна. – А тим, що ти найкращий. Пригадуєш Карлсона, що жив на даху? Він був найкращим споживачем булочок, найкращим дратуваль-ником хатніх цапів, найкращим викидачем вазонів із вікна…
– Ма, ну, будь ласка, не відволікайся на Карлсонів. Зосередься на мені.
– Синок, у тебе має бути образне, асоціативне мислення. Тому я тобі й згадала про Карлсона. А ти – той, на кого твої виборці чекали все своє життя…
– Як усе просто… А чи вони самі знають про це?
– А ти навіюй, навіюй, гіпнотизуй… І ще одне, – продовжила безцінна Пашина мамочка. – Треба увесь час наголошувати на тому, що ти – свій, що ти один із них. Для цього кілька разів повтори: «Ви знаєте мене… ви добре знаєте мене…» Під кінець промови вони повірять, що вони й справді знають тебе.
– Дарагая, ты просто пэрсик! – промовив свою улюблену фразу дядечко Ґіві.
Однак Ідея Іванівна навіть не прореагувала на комплімент, а із запалом продовжила.
– І треба ще щось трансцендентне…
– Господи, мамо, а це ще що?
– А це те, що ти повинен їм навіяти, переконати їх, що все вже вирішено на небесах. Лише Бог – той суддя, який розсудить. А вони лиш повинні послухати в собі божий голос і не опиратися йому…
– Как красива, чорт пабэри!
– Ґівічок, не чортихайся, – ласкаво попрохала Ідея Іванівна і перехрестилася. – А то він з'явиться і все перепаскудить.
– Кто, дарагая, зъявицца?
– Ну той, рогатий, що не при хаті сказано.
– Какой рагатый, дарагая, каму я рога наставил?
– Господи! Та я про нечистого, цур йому!…
– Мам, не відволікайся! – нервувався Пашка. – Поки що ти не сказала мені нічого конкретного.
– Синочку, не нервуйся. Вже все написано в твоїй книжечці під назвою Доля. Від того, що ти сіпаєш свою мамочку, Доля не зміниться. Якщо тобі судилося бути депутатом, то ти ним будеш, навіть коли виблюєш прямо в камеру… А щоб цього не сталося, уяви себе кимось, хто подобається публіці… Скажімо, Мейсоном із «Санта-Барбари»… Ні, не Мейсоном… Він надто слизький. Може, Штірліцем? Гм-гм. Ні, не Штірліцем. Адже молодь його знає не по фільму, а по анекдотах… Ґіві, думай!
– Дункан Мак-Лауд! – гаряче сказав дядечко Ґіві.
– Ні, – серйозно відказала мамочка. – Дункан Мак-Лауд – безсмертний, отже, аномалія. А народ не буде голосувати за аномалію… Так, хто там у нас ще є в запасі?
– Супермен, – сказав дядечко Ґіві.
– Ні, супермена не любить старше покоління. А в основному воно голосуватиме.
– Може, тоді Павка Корчагін? – чи то пожартував, чи то серйозно сказав наш молодий герой.
– Ти б ще Павликом Морозовим зробився! – зіронізувала мамочка.
– Дарагая, ми пачти на мэстэ, – попередив дядечко Ґіві і проникливо заспівав улюблену грузинську пісню Ідеї Іванівни. – «Цо ти сопели асеа…»
– Ґіві, зараз не до тебе, – насупилася безцінна мама. – Щезни, Ґіві…
– Ти что, дарагая, я же нэ Дэвид Коперфилд!
– Ідея! – вигукнула Ідея Іванівна. – Девід Коперфільд! Синок, перед камерою уяви, що ти – Девід Коперфільд! Все буде чудово! Присягаюся дядечком Ґіві, – розреготалася мамочка і «з почуттям» ляпнула дядечка Ґіві по спині, аж той поперхнувся.
У «Мерседесі» атмосфера пожвавилася. Нашому молодому герою ідея від Ідеї також сподобалася, оскільки не раз чув від Варфоломійовича це ж саме порівняння.
Так, за тим і за сим мерседес під'їхав до будинку обласного телебачення. У спеціальному залі зібралися всі кандидати в депутати. Атмосфера була нервовою. Всі поглядали один на одного специфічними поглядами. Специфічність тих поглядів можна порівняти із поглядами батьків учнів одинадцятих класів, які зустрілися на святі останнього дзвоника, тобто перед випускними іспитами. Ось, наприклад, вітається мама учениці Н. з мамою учениці В. Вони на повний рот посміхаються одна одній і сюсюкають: «Ой, яка ваша Катюша розумничка! Ой вона просто прєлєсть!» – «Ой, а яка ж красунечка ваша Нелюша!». А в душі одна думає: «От, падлюка! її донечка все життя була трієчницею, а за місяць до екзаменів стала срібною медалісткою. Тьху!» А тим часом мама другої і собі думає: «Щастить же декому: я тут плачу по двадцять доларів за урок кожному вчителеві і п'ятдесят доларів за те, щоб доця вивчила один білет на іспит і його ж і витягнула, а це стерво в діамантових сережках ходить! Жаднюга! І одного долара вчителям жаліє!»
Варфоломійомич, примруживши очі, стежив за Разіним. До того підійшов помічник і всунув йому в руки папірця. Разін пробіг його очима і підступно ошкірився. Варфоломійович занюхав підвох. Разін ходив туди-сюди по залі, читаючи папірця, немов завчаючи його напам'ять. Потім запхав його в кишеню. Варфоломійович бачив біленький кутик, що виглядав з кишені і заворожено дивився на нього, намагаючись поглядом проникнути в кишеню і прочитати записку. І раптом сталося чудо. Разін засунув руку в ту ж саму кишеню, щось пошукав і нарешті витяг з неї носовичка, щоб утерти спітнілий лоб. Водночас вивалився і папірець. Варфоломійович наступив ногою на нього і непорушно стояв. А коли кандидатів стали запрошувати у студію, схопив записку і почав нервово читати. Від хвилювання літери стрибали, і слова не ліпилися в речення. Він бубонів під носа окремі фрази: «жидо-масонська ложа», «клоунада», «перевертень», «зрадник», «упир», «збоченець», «Содом і Гоморра»… До нього підступив Васнецов і теж утупився в записку.
– Що робити, синок, що робити? – несподівано став заїкатися Варфоломійович і поглянув на зятя.
У того на очах забриніла сльоза. Не від тексту записки. Ні. А від того, що Варфоломійович назвав його синком.
– Папа! – ковтаючи клубок у горлі, сказав він. – Батьку! Я так давно чекав од вас цих слів!
– Зараз не до сантиментів! – командним тоном гаркнув Варфоломійович. – Дивись сюди. Це ж бомба!
– Согласен, бомба! – спокійно сказав Васнецов.
– Вона ж його погубить!
– Согласен, погубит! Только кого вы имеете в виду, папа?
– Як кого? Пашку!
– Вы что, папа! Работают профессионалы! Эту бумажку сочинял я!
– Як ти? Навіщо? Ти що, з глузду з'їхав?
– Плохо Вы обо мне думаете, папа! То есть, батьку. Ця бумажка, папірець – кінець Разіну, якщо, звичайно, він не здогадається нею знехтувати. А він не здогадається. Він просто обожнює бруд. І в ньому і захлинеться.
Варфоломійович недовірливо розглядав зятя. Неначе бачив його уперше.
Тим часом на моніторах з'явилася студія, в якій на стільцях у рядочок сиділи блискучі пики з круглими переляканими очима. Ті пики були втиснуті у плечі, а під напруженими підборіддями майоріли краватки, які, здавалося, душать шиї кандидатів у народні обранці.
Кандидати виступали за алфавітом.
Пашка виступав упевнений, усміхнений і симпатичний. Асистентки і помічниці режисерів та звукорежисерів зачаровано втупилися на нього через скляну звукоізолюючу шибку, витягуючи шиї, щоб краще роздивитися.
І було на що. Павло Іванович пустив у хід дві свої смертельні зброї. Перша зброя – це красиві білі руки з довгими пальцями і продовгастими нігтями; ті руки й пальці своїми фанаберіями притягували до себе всі погляди глядачів, що перебували в гіпнотичному стані, немовби чекаючи, що зараз з-під пальців вигулькне карта, кролик або голуб. Друга зброя нашого молодого героя – це голос. Даю голову на відсіч, ніхто зі слухачів і глядачів не запам'ятав жодного слова із сказаного Павлом Івановичем. Запам'яталося лише почуття невагомості й зачамріла голова. Хоча заради справедливості скажемо, що на цей раз наш молодий герой не ризикував, зважаючи на те, що його виступ записується. Тож таки сказав кілька слів про те, як бачить свою місію в парламенті, про сучасну економічну ситуацію і пообіцяв стояти на варті інтересів виборців. Хоча останнього міг цілком і не обіцяти: йому і так усі вірили. Адже правду казав Варфоломійович: народ любить чесних. Щоправда, вірити народ може одному, а голосувати за іншого. Таке теж буває. І не рідко.