Серед учасників гала-зустрічі були також пташки нижчого польоту: голова місцевого осередку Комуністичної партії – Федір Смирнов, чоловік чесний і порядний. Він чесно сповідує комуністичні ідеали. Він не зраджує своїм принципам у той час, як вони стають не модними. Він любить свою сім'ю і водить свого внука Федю на демонстрації в червоному піонерському галстуку, від чого той тихо ненавидить діда. Федір Смирнов – людина дуже приваблива у своїй чесності та незрадливості і водночас дуже безпорадна, яка, стоячи на щойно спорожнілому пероні, усвідомлює: «А мій поїзд пішов!»
Серед кандидатів було ще двійко лівих і двійко правих. Вн, бува, не подумайте, любі добродії, що двійка лівих буде воювати проти двійки правих! Якраз навпаки! Двійко правих – колишні члени однієї партії, що розкололася, воюватимуть між собою. А двійко лівих – так само члени колись однієї партії, що розкололася, також гамселитимуть один одного. Це ж так природно! Це так по-українському! Які вони були однакові у своїй ненависті один до одного! їх не стільки цікавило, як самому пройти на виборах, скільки, як не дати своєму колишньому колезі, а нині супротивнику виграти. Вони топили один одного в лайні і під кінець зустрічей самі захлиналися лайном.
І ось серед усього цього ярмарку Павло Іванович Печеніг почувався, м'яко кажучи, незатишно. Одна справа – віч-на-віч з виборцем: наївним і хитрим, довірливим і недовірливим, добрим і злим. Інша – в одній упаковці з усім цим політичним різнобарв'ям.
Уявіть собі, мої безцінні читачі, набитий битком зал. Ви повинні себе продати на цьому політичному ярмарку. І продати якнайдорожче. Як це зробити?
Наш молодий герой стояв за кулісами і тремтів. Його нудило. Повз нього проходив самовпевненою ходою кучерявчик Колосальний, поширюючи запах дорогих французьких парфумів. На Пашку він навіть не дивився. Його цікавив у цей момент психологічний стан його основного опонента – М.Разіна. Той був порівняно з ним маленьким і нікчемним. Як він помилявся, цей пихатий і самовпевнений Колосальний! Невже роки, проведені в парламенті, позбавили його елементарного політичного нюху? Однак чому ми ним так переймаємося? Це його клопіт! Що нам до його особистих проблем? У нас і своїх по вуха.
Наприклад, ну що робити з тремтінням у колінах у нашого молодого героя? Ну, що з цим робити? Як його заспокоїти? До нього підійшов Федір Смирнов і поплескав його по плечу:
– Не журися! Воно не варте того! Після виборів запрошую на рибалку. Заспокоює краще від будь-якого транквілізатора.
Пашка з удячністю посміхнувся. Посмішка вийшла жалюгідною і млявою.
– Кандидати! На сцену! – скомандував розпорядник зустрічі.
Кандидати вийшли на сцену, де вже стояли стільці. Пашка сів на крайній стільчик, так, щоб виступати останнім. На сцену намагався не дивитися. Аби зовсім не розклеїтися. Поки ведучий щось промовляв, він став подумки підбирати слова, однак ті розсипалися, як перли із розірваної низки. Як їх зібрати докупи? Пашка кляв себе за те, що не послухав Варфоломійовича і не написав текст промови на шпаргалці.
Поряд сидів Федір Смирнов – спокійний і відкритий. Він сидів на стільці з прямою спиною, склавши докупи руки на колінах, переплівши пальці. Ноги були схрещені під стільцем. Він спокійно розглядав усе, що діється в залі. Прямим і відкритим поглядом. Пашка з повагою дивився на сусіда: той тримався як людина, яка не зробила нікому нічого лихого, тож не має чого соромитися.
Пашка спробував зробити те саме: схрестити ноги під стільцем, випрямити спину, сплести пальці рук. Проте, подумавши, що це виглядатиме смішно, повернувся до попередньої пози: поставив ноги рівно, колінце до колінця, і склав руки на грудях. І тут він відчув щось невловиме, що його якось підбадьорило. Що це? Пашка підняв голову і почав гарячково вдихати чутливими ніздрями повітря. Ось воно, ось! Запах бергамоту з сандалом. Це вона! Мамочка!
Павло Іванович подивився в зал і відразу побачив її, свою безцінну мамочку. Вона сиділа в другому ряду по центру в непристойно рожевому платті з декольте і, побачивши, що її улюблений синочок нарешті звернув на неї увагу, посилено замахала ручкою. Павло Іванович не міг повірити очам. Мамочка! Як мені тебе не вистачало! А, може, це зовсім не мамочка, а капості його невидимого «друга»? Але, здається, мамочка була реальною. Бо він вже почув у вухах її прокурений голос: «Синок! Ти – найкращий! Ти – переможець!» Павло Іванович зітхнув з полегшенням, розслабився і відчув себе щасливим молодим чоловіком, у якого велике майбутнє. Пашка ще раз поглянув на мамочку і… господи! Вона не одна! Біля неї сидів і посилав палкі погляди довкола дядечко Ґіві. Вах, вах, вах! «Дядечку Ґіві! Ваша остання щелепа – це просто витвір митецтва!» – подумки закричав Пашка. І, здається, той почув, бо у вухах нашого молодого героя пролунало: «Дарагой Павлик! Нэ бойся! Я с табой!» Павлу Івановичу стало легко і приємно. Так само, як тоді, в далекому дитинстві, коли дядечко Ґіві підкидав його до стелі. Але це ще було не все. Ліворуч від безцінної мамочки нашого молодого героя сиділо двоє дуже знайомих людей. Можна сказати, до болю знайомих. Не може бути! Тьотя Роза і дядя Боря! Прямісінько з Ізраїлю! Невже це правда? – подумав Пашка і почув у відповідь: «Шоб нет, так да!»
І тут розпочався спектакль районного масштабу. Такий спектакль не відрізняється особливою оригінальністю від спектаклю сусіднього виборчого округу і взагалі всіх виборчих округів пострадянського простору.
Розпочав театральне дійство М.Разін, який просто і не випендрюючись прочитав свою листівку, де була надрукована довга передвиборча програма з усякими там абстракціями типу «економічне піднесення», «селянське питання», «соціальне забезпечення малоімущих», «аграрна реформа». Голос його був монотонний і заколисуючий. Якби він не виступав першим, він би врешті-решт заколисав усю аудиторію.
Любі друзі, не варто дуже прискіпливо ставитися до голови райдержадміністрації. Не варто вимагати від людини те, чого їй бракує. Адже голови райадміністрацій – це ж не публічні політики, а бійці невидимого фронту. Та й узагалі, зустріч виборців з кандидатом у депутати – це не спеціалізація голови райдержадміністрації. Його завдання полягає в тому, щоб тихо, якомога тихіше, можна сказати, підпільно, у межах власного району виконувати забаганки вищого, аж до найвищого, начальства. І чим тихіше, чим безшумніше все робиться, тим вищий пілотаж голови райдержадміністрації. Ось так воно, безцінні мої читачі. Тож чесно відтарабанивши свою листівку, надруковану на газетному папері, М.Разін з почуттям виконаного обов'язку сів на місце.
Далі вийшов на сцену такий собі заслужений діяч науки і техніки Гранін. Тут варто дещо докладніше спинитися на цій особі. Річ у тім, що під час виборів у кожному окрузі обов'язково серед депутатів буде один юродивий. Це вже закон. Юродиві кандидати бувають трьох сортів: перші пропонують вічний двигун; другі – еліксир життя, треті – економічну панацею. На нашому окрузі був третій тип. Серед кандидатів юродивим був доктор технічних наук Альберт Гранін. Він заходився викладати прожекти економічних реформ, причому з точним поданням цифр і розрахунків. Він демонстрував графіки і діаграми. Він ознайомлював аудиторію з відмінностями політичної економії Маркса і Альберта Граніна. Він пропонував альтернативні джерела енергії, що утворюються з найбільшого багатства України – з гною. Він… Словом, він остаточно замордував публіку.
Аудиторія була явно розчарована. Проте наступні чотири виступаючі з лихвою компенсували попередню нудоту. На сцену один за одним стали виходити члени бінальної опозиції: два розкольники однієї правої партії і два розкольники однієї лівої партії. Оце було видовище! Ви ще, дорогі мої читачі, не бачили таких двобоїв. Колишні однодумці шмаляли один одного, як боксери на рингу. Хоча бої були словесні, однак виборці бачили заюшені кров'ю обличчя, розквецяні носи, ліхтарі під виряченими від ненависті очима, скорчені від болю тіла. Зал ревів від роздираючих почуттів: насолоди, обурення, зневаги, жалю. А нокдауни і нокаути йшли один за одним. І врешті-решт усі чотири політичних боксери лежали нерухомо на рингу, тобто сиділи знічені і знесилені, і практично знешкоджені колишні політичні однодумці, а нині особисті вороги. Сиділи беззубі і кастровані, сиділи заюшені кров'ю і обпльовані.
Одним словом, їхнім суперникам уже не треба було з ними боротися. Ті самі себе знищили, як самураї. Можна сказати, здійснили аутодафе. Публічне самогубство. Жертвоприношення на вівтар уламка партії.
М. Разін задоволено потирав руки. Оце було по-його. План спрацював. Вы не здогадуєтеся, який план? О-о! Так ви, дорогі мої друзі, нічого не знаєте про те, як робиться політика.
Тож знову-таки, як говорив незабутній дід Панас, умощуйтеся зручненько і слухайте уважненько. М. Разін, цей курвий син, вибачте на слові, мав-таки кебету в голові. Увесь минулий місяць він посилено працював. У ряди двох уламків однієї правої партії і двох уламків однієї лівої партії були запущені провокатори, які педантично, так би мовити, нервували кандидатів у депутати. Причому педантично подразнювалася одна й та сама зона головного мозку, яка відповідала за політичні ревнощі. Уявіть собі, що правий демократ Іван отримує інформацію про те, що правий демократ Петро успішно подає неосвіченому виборцеві неправильну позицію правої демократії. А правого демократа Петра, у свою чергу, інформують, що правий демократ Іван на своїх виступах просто паплюжить ідею правої демократії.
Паралельно працюють провокатори в рядах лівої партії-Лівому опозиціонеру Іванові говорять, що лівий опозиціонер Петро займається ревізіонізмом. А лівий опозиціонер Петро, у свою чергу, дізнається, що лівий опозиціонер Іван компрометує ленінські ідеї.
І в результаті виходить, що за мінімальний період найпершим ворогом правого демократа Івана є не лівий опозиціонер Іван і навіть не лівий опозиціонер Петро, а правий демократ Петро, який, у свою чергу, більше всього на світі ненавидить не червоний колір, а жовто-блакитний – тільки у виконанні правого демократа Івана. Аналогічну ситуацію ми зустрічаємо в рядах колишніх лівих. За твердженням лівого опозиціонера Петра, виходить, що ленінське вчення в устах лівого опозиціонера Івана – це абсолютна ахінея. А лівий опозиціонер Петро – просто падло, вибачте на слові, звичайно ж, у версії лівого опозиціонера Івана.
Загалом, глядач повністю заплутався і подавився уламками право-демократичних і ліво-ревізіоністських ідеологій. Чого і треба було досягти.
Хух! Я, здається, відчуваю втому. Що вже казати про присутніх у залі.
Тим часом Адам Колосальний, театрально закинувши голову, ліву ногу на праву ногу і закотивши очі під лоба, терпляче чекав свого часу виступу. На його обличчі була написана вселенська нудьга. Час від часу він потирав вказівним пальцем лівої руки свій римський профіль і міняв ногу: закидав праву ногу за ліву. Ви помітили? В нього теж чергувалося: ліве-праве, праве-ліве. Однак смію Вас запевнити, що політики воно аж ніяк не стосувалося.
Здається, співчували публічному кривавому побоїщу правих демократів між собою і лівих опозиціонерів (теж між собою) тільки чесний Смирнов і наївний Печеніг. їх дуже розхвилювало те, що відбувалося. Це ніяк не вкладалося в їхні світоглядні схеми. Вони були переконані, що бій треба вести строго за правилами, не бити своїх та ще й нижче пояса. Нарешті було змінено декорації. Зі свого стільця встав улюбленець дам і взірець для джентельменів Адам Колосальний. А це вже зовсім інша історія. Як тільки він підвівся і труснув чорними кучерями, в залі прокотилася заспокійлива хвиля.
Колосальний почав віршами. Віршами і закінчив. (всередині теж були вірші. Перед очима провінційного глядача за кілька хвилин промайнула історія України – цієї чорнобрової, стрункої дівчини, яку кожен зустрічний негідник хоче звабити. Ось перший. Він торкається ніжної істоти своїми брудними лапищами, а вона опирається, опирається. Та де їй! Негідник ґвалтує її, ґвалтує, ґвалтує… (В залі всі завмирають). А потім кидає її на роздоріжжі… А вона піднімається і йде по цій дорозі вся в сльозах, розпатлана, змучена… Сідає на березі річечки під кущем калини і починає співати… її спів ллється безкрайніми українськими просторами… Дівчина підводиться і з гордо піднятою головою іде по дорозі уперед. Іде, іде, іде… І зустрічає ще одного звабника. Він теж простягає свої лапища до білого тіла… (Усіх охоплює специфічне напруження). Він здирає з неї намисто, і воно розсипається по запиленій битій дорозі… (Жінки у залі ковтають валідол або нітрогліцерин). Дівчина (тобто вже не дівчина) опирається, кричить, але її ніхто не чує… Третій негідник робить не так, як перший і другий. Він пропонує їй одружитися. Вона, нещасна, погоджується. Приходить у його дім, а там – цілий гарем таких само знедолених – білих і чорнявих, веснянкуватих і смаглявих жінок, кирпатих і носатих… Однак вона знайшла в собі сили покинути свого полігамного чоловіка якраз у той момент, коли він, п'яний, у білій гарячці починає битися в судомах біля свого білого дому. Вона вийшла на дорогу – вільна і незалежна – і з гордо піднятою головою почала свій шлях спочатку…
Зал вибухнув оплесками. Це не сподобалося М.Разіну. Він нервово зайорзав на стільці. А зал усе плескав, плескав… І навіть кричав «Браво!»
Смирнов і Печеніг теж плескали. Й Ідея Іванівна. І дядечко Ґіві. І тьотя Роза. Тільки дяді Борі не сподобалося. Ну й біс з ним. Він усе одно не голосуватиме.
Але тут сталося дещо не за сценарієм. Точніше, не за сценарієм розпорядника зустрічі, зате за сценарієм однієї підступної особи. І ви, дорогі мої читачі, вже встигли здогадатися, хто за цим стоїть.
Із залу до сцени стала пробиратися особа жіночої статі з пакунком на руках. Біля сцени вона розгорнула пакунок, а там було справжнісіньке немовля. Жінка невизначеного віку заридала:
– Людоньки добрі! Ви подивіться! Це ж він (жінка показала на Адама Колосального) мене спокусив, зробив мені дитя і кинув!
Зал обурено зашепотів. Адам Колосальний від несподіванки втратив голос. Він відкривав і закривав рота, як риба.
– Подивіться на цю крихітку! Воно ж беззащитне, голодне! Байстренятко моє ненаглядне! А його таточко красується по столицях і по закордонах…
Побачивши, що до неї пробираються два міліціонери, вона закричала ще голосніше і розпачливіше:
– Не вірте йому! Не голосуйте за нього, людоньки добрі! Христом Богом прошу!…
Жінку попід руки вивели з залу. Колосальний продовжував ковтати повітря.
Звичайно, потім з'ясується, що це була підставна «качка», яка повинна була скомпрометувати визначного політичного діяча… Однак це з'ясується тільки завтра. А зараз зал збуджено перетравлював інформацію. А зал на таких зустрічах – це не просто овеча отара. На таких зустрічах, як правило, бувають ті, які роблять погоду в районі і створюють громадську думку. Тож удар був розрахований правильно.
Ви, дорогі мої читачі, напевне стикалися з таким у вашому житті, що якусь поважну особу обливають брудом, тобто компроматом. Але дивна річ: до одних компромат пристає, а до інших – ні. Це така тонка штука: вірять люди, що ти грішний, чи не вірять. Так от. Про Колосального повірили. І це вже поганий знак, скажу я вам. Повірив навіть дехто з учительок української мови середнього віку православного віросповідання.
Наш молодий герой був вражений. Так само, як, здається, і Федір Смирнов. Вони перезирнулися і, мов по команді, поглянули на М.Разіна. Той не був великим мастаком в артистичній майстерності. Тобто, не вмів приховувати того, Що в нього відбувалося всередині. Тож у нього на пиці чорним по білому було написано: «Це я зробив! Правда ж, класно?»
Здається, це зрозумів й Адам Колосальний. Він підійшов До мікрофона і здавленим голосом вичавив із себе:
– Шановні виборці! Ви ж мене знаєте… Це провокація! Це все влаштоване цією мраззю, – і він показав пальцем на того, кого треба. – Він же Мразін! Справжній Мразь-зін!
Однак міліціонери відтягли і його від мікрофона, що було не так уже й важко. Він сів увесь розкуйовджений і до кінця зустрічі дивився скляним поглядом у зал. Неозброєним оком стало видно, що він зійшов з дистанції.
Господи, які подібні виборчі кампанії у світі! Що в Америці, що в одній із країн пострадянського простору! Нічого не винайдено нового. Окрім національної специфіки.
Запросили до мікрофона Федора Смирнова. У Павла Івановича він став викликати велику симпатію. Федір Смирнов говорив правильні речі. Справді, в країні корупція, справді, в країні не можуть позбутися авторитарності в управлінні, справді, в країні немає чесності ні у верхах, ні в низах, дійсно, в країні немає господаря, дійсно, в цій країні все купується і продається, і що, іще гірше, все розкрадається… Але народ його чогось не хотів слухати. Із залу почулося іронічне «Чия б корова мичала!» Федір Смирнов почав збиватися, затинатися і врешті-решт «змазав» кінець. Наш молодий герой автоматично поглянув на М.Разіна. Той посміхався. Однак, видавалося, що акція щодо Смирнова не була спланована ним. Це була надто дрібна пташка, щоб витрачати на неї сіру речовину. Це ж саме, напевне, стосувалося й Альберта Граніна. Проти нього, як і проти невідомого столичного шалапута, якогось там Павла Івановича Печеніга, Разін не удосужився попрацювати.
І ось підвівся зі свого стільця Павло Іванович Печеніг, молодий чоловік, у міру освічений, у міру симпатичний. Він був чесний і відкритий, як його вчив Варфоломійович, усміхнений і привітний, як його вчила мамочка. Він дивився людям прямо в зуби, пардон, у вічі, як його вчив дядечко Ґіві.
Наш молодий герой говорив щиро і доброзичливо про те, як він у дитинстві бігав босими ноженятами по росі, про те, як бабуся подарувала йому на сьомий день народження вишиванку, про те, як він тут, на благодатній козацькій землі, зустрів своє перше і справжнє кохання (жінка в рожевому платті з глибоким декольте радісно заплескала в долоні, до неї приєднався зал), про те, який він закоханий у цей райський куточок землі, де живе мудрий народ (чоловік з ветеранськими колодками на грудях гаряче зааплодував, і його спершу спроквола, а потім дедалі потужніше підтримав зал), про те, яке тут усе дивовижне: груші пахнуть медом, а мед пахне грушами (панночка із зовнішністю Тетяни Ларіної схвально заплескала в долоні, а до неї відразу ж приєднався зал), про те, що тут дитина всотує пісню з молоком матері (чоловік із зовнішністю Паваротті заплескав у долоні, до нього також дуже скоро приєднався зал), про те, що ніде не роблять таку смачну домашню ковбасу із зернятками кінзи, як тут (народ одностайно зааплодував уже без будь-якого сигналу), і про всякі такі речі.
Ви стежите за моєю думкою, дорогі мої читачі? Поки що доповідач і слова не сказав про політику. Ні слова про вибори.
Якби хтось у цей момент подивився на М.Разіна, він би побачив видовжене від подиву обличчя підпільного політика. Він не розумів: чому аплодує зал? Чому в бабусь у першому ряду котяться сльози? Чому в молодиць схвильовано піднімаються й опускаються груди? Чому молоді дівчата зашарілися? Він цього не розумів. Та й куди йому! Бідняточко! Природа так обділила його!
А справа простіша від простого: наш молодий герой говорив слухачам те, що вони хотіли почути. Народові хотілося чогось романтичного, рожевого і пухнатого. І народ це отримав.
Дивна логіка масової психології. її посилено вивчають у Гарварді, Оксфорді й Сорбонні знамениті вчені. А в маленькому провінційному містечку країни пострадянського простору логіку масової психології ніколи не вивчали. Проте які блискучі результати! Павла Івановича Печеніга не відпускали зі сцени. Йому аплодували стоячи. (Скажемо по секрету, тут доклав своєї руки народний іміджмейкер і заслужений промоутер пострадянського простору, який штучно спровокував два-три шквали оплесків, а решта вже полилася автоматично. Крім того, наш молодий герой виявився неабияким гіпнотизером. «Просто Девід Коперфільд!» – сказав би той самий народний іміджмейкер).
Група підтримки молодого кандидата в народні депутати Павла Івановича Печеніга вийшла із залу на піднесенні й подалася в той самий дім з рожами на простирадлі, з дідусем у кріслі-гойдалці, із запахом яблук і поточеного шашелем дерева в коридорі, і з милими старосвітськими фотографіями на стінах. Там на них чекав милий український стіл і мила українська переїдальна і перепивальна традиція.
Однак усі, хто сидів за столом, від українців до неукраїнців, намагалися не зурочити сьогоднішній успіх зустрічі, тож трималися строго, хоча це їм вдавалося нелегко. Усі добре усвідомлювали важливість моменту: адже до виборів, а точніше до першого туру, лишалося кілька днів.
І, хоч як дивно, якраз від цього часу й починаються справжні пригоди політичних авантюристів.
Наступного ранку всі стовпи районного містечка були обліплені карикатурою: з малинової «Победи» визирало п'ять мордяк: пташеня з жовтим дзьобом і з пляшечкою молока (що символізувало Печеніга), старий облізлий пес (тобто Варфоломійович) із ветеранськими колодками в зубах, пихатий індик з метеликом на шиї (ви вже здогадалися, що це Васнецов) і божевільний дідусь з пістолетом в одній руці і чупа-чупсом а-ля Тетяна Ларіна – в другій. Над усією цією, треба визнати, бездоганно намальованою веселою картинкою було написано: «Політ над гніздом зозулі». А під картинкою: «І ви збираєтеся голосувати за Печеніга?»
Варфоломійович о сьомій ранку вже знав про провокацію. Йому повідомили активісти Ради ветеранів, що страждають на безсоння. Він вилетів зі своєї землянки і заходився несамовито зривати афішки. Але їх було море… Вже й люди почали виходити з будинків і, хоч і поспішали на роботу, проте зупинялися біля листівок, читали і сміялися. Варфоломійович заховався в під'їзді будинку і… м'яко кажучи, говорив погані слова, тобто матюкався.
Він прибіг до землянки і став будити й розштурхувати Пашку і зятька, які солодко спали після вчорашнього «відзначення» успіху в Тетяни Горошко. Пашині родичі і знайомі поки що лишилися там.
«Хлопці», нічого не розуміючи, протирали очі. Варфоломійович тикав їм під носа листівки. Пашка прочитав і… Що би думали, дорогі мої читачі? Він засміявся! Паваротті прочитав і розреготався. Потім узяв червоний олівець, наслинив його і повільно великими літерами внизу листівки написав: «Так!» І молоді чоловіки просто захлинулися від сміху.
Варфоломійович дивився на них, як учора дивився на Печеніга М.Разін, – з видовженим обличчям, – і перетравлював інформацію. Спершу на його неголеному обличчі був вираз глибокого осуду. Однак згодом його осяйнула геніальна (головне – нестандартна) думка. Він прожогом кинувся із землянки. Через годину на всіх листівках внизу червоним фломастером твердими руками пенсіонерів було приписано «ТАК!»
Тож листівка тепер мала вигляд: «Політ над гніздом зозулі (Мало хто пам'ятав у місті, що йдеться про божевільню). І ви збираєтесь голосувати за Печеніга? Так!!!»
Варфоломійович з приводу успішно проведеної операції дозволив собі удруге за виборчу кампанію сто грамів, дозволив собі поплескати по плечу Паваротті, проте провести ніч з Танькою поки що не дозволив. Наївняк ти, Варфоломійовичу! Твоєму зятькові Танька вже й не була потрібна. Адже тут розгортається театр, про який він мріяв усе життя! Будучи людиною азартною, Васнецов-Паваротті відчув шал перегонів і приєднався до кола виборчих наркоманів.
Наступного дня малинова «Победа», охрещена в народі «Польотом над гніздом зозулі», на борту з виключно чоловічим складом (Варфоломійович, дідусь, Павло Іванович і Васнєцов-Паваротті) вирушила «охмуряти» Калитку, місцевого голову колишнього колгоспу, а нині голову акціонерного товариства, який контролював поведінку більше п'яти тисяч виборців. Це була фігура, яку не можна скидати з шахової дошки. Тим більше, що він тримав у кулаку багатьох інших голів акціонерних товариств, а з ними і ще кілька тисяч голосів.
І група підтримки молодого кандидата в народні депутати вирушила до Калитки. Як годиться, з поклоном. І з могоричем. Про могороч попіклувався дядечко Ґіві. Калитка прийняв ходоків у «кабінеті» свого власного ресторанчика на околиці одного із своїх сіл пізно ввечері. Під покривом ночі. Чому пізно ввечері? А тому, що Калитка теж був людиною. І він теж залежав тією чи тією мірою від начальства. Тобто від М.Разіна. Навіщо тому знати про відвідини конкурента?
Серед кандидатів було ще двійко лівих і двійко правих. Вн, бува, не подумайте, любі добродії, що двійка лівих буде воювати проти двійки правих! Якраз навпаки! Двійко правих – колишні члени однієї партії, що розкололася, воюватимуть між собою. А двійко лівих – так само члени колись однієї партії, що розкололася, також гамселитимуть один одного. Це ж так природно! Це так по-українському! Які вони були однакові у своїй ненависті один до одного! їх не стільки цікавило, як самому пройти на виборах, скільки, як не дати своєму колишньому колезі, а нині супротивнику виграти. Вони топили один одного в лайні і під кінець зустрічей самі захлиналися лайном.
І ось серед усього цього ярмарку Павло Іванович Печеніг почувався, м'яко кажучи, незатишно. Одна справа – віч-на-віч з виборцем: наївним і хитрим, довірливим і недовірливим, добрим і злим. Інша – в одній упаковці з усім цим політичним різнобарв'ям.
Уявіть собі, мої безцінні читачі, набитий битком зал. Ви повинні себе продати на цьому політичному ярмарку. І продати якнайдорожче. Як це зробити?
Наш молодий герой стояв за кулісами і тремтів. Його нудило. Повз нього проходив самовпевненою ходою кучерявчик Колосальний, поширюючи запах дорогих французьких парфумів. На Пашку він навіть не дивився. Його цікавив у цей момент психологічний стан його основного опонента – М.Разіна. Той був порівняно з ним маленьким і нікчемним. Як він помилявся, цей пихатий і самовпевнений Колосальний! Невже роки, проведені в парламенті, позбавили його елементарного політичного нюху? Однак чому ми ним так переймаємося? Це його клопіт! Що нам до його особистих проблем? У нас і своїх по вуха.
Наприклад, ну що робити з тремтінням у колінах у нашого молодого героя? Ну, що з цим робити? Як його заспокоїти? До нього підійшов Федір Смирнов і поплескав його по плечу:
– Не журися! Воно не варте того! Після виборів запрошую на рибалку. Заспокоює краще від будь-якого транквілізатора.
Пашка з удячністю посміхнувся. Посмішка вийшла жалюгідною і млявою.
– Кандидати! На сцену! – скомандував розпорядник зустрічі.
Кандидати вийшли на сцену, де вже стояли стільці. Пашка сів на крайній стільчик, так, щоб виступати останнім. На сцену намагався не дивитися. Аби зовсім не розклеїтися. Поки ведучий щось промовляв, він став подумки підбирати слова, однак ті розсипалися, як перли із розірваної низки. Як їх зібрати докупи? Пашка кляв себе за те, що не послухав Варфоломійовича і не написав текст промови на шпаргалці.
Поряд сидів Федір Смирнов – спокійний і відкритий. Він сидів на стільці з прямою спиною, склавши докупи руки на колінах, переплівши пальці. Ноги були схрещені під стільцем. Він спокійно розглядав усе, що діється в залі. Прямим і відкритим поглядом. Пашка з повагою дивився на сусіда: той тримався як людина, яка не зробила нікому нічого лихого, тож не має чого соромитися.
Пашка спробував зробити те саме: схрестити ноги під стільцем, випрямити спину, сплести пальці рук. Проте, подумавши, що це виглядатиме смішно, повернувся до попередньої пози: поставив ноги рівно, колінце до колінця, і склав руки на грудях. І тут він відчув щось невловиме, що його якось підбадьорило. Що це? Пашка підняв голову і почав гарячково вдихати чутливими ніздрями повітря. Ось воно, ось! Запах бергамоту з сандалом. Це вона! Мамочка!
Павло Іванович подивився в зал і відразу побачив її, свою безцінну мамочку. Вона сиділа в другому ряду по центру в непристойно рожевому платті з декольте і, побачивши, що її улюблений синочок нарешті звернув на неї увагу, посилено замахала ручкою. Павло Іванович не міг повірити очам. Мамочка! Як мені тебе не вистачало! А, може, це зовсім не мамочка, а капості його невидимого «друга»? Але, здається, мамочка була реальною. Бо він вже почув у вухах її прокурений голос: «Синок! Ти – найкращий! Ти – переможець!» Павло Іванович зітхнув з полегшенням, розслабився і відчув себе щасливим молодим чоловіком, у якого велике майбутнє. Пашка ще раз поглянув на мамочку і… господи! Вона не одна! Біля неї сидів і посилав палкі погляди довкола дядечко Ґіві. Вах, вах, вах! «Дядечку Ґіві! Ваша остання щелепа – це просто витвір митецтва!» – подумки закричав Пашка. І, здається, той почув, бо у вухах нашого молодого героя пролунало: «Дарагой Павлик! Нэ бойся! Я с табой!» Павлу Івановичу стало легко і приємно. Так само, як тоді, в далекому дитинстві, коли дядечко Ґіві підкидав його до стелі. Але це ще було не все. Ліворуч від безцінної мамочки нашого молодого героя сиділо двоє дуже знайомих людей. Можна сказати, до болю знайомих. Не може бути! Тьотя Роза і дядя Боря! Прямісінько з Ізраїлю! Невже це правда? – подумав Пашка і почув у відповідь: «Шоб нет, так да!»
І тут розпочався спектакль районного масштабу. Такий спектакль не відрізняється особливою оригінальністю від спектаклю сусіднього виборчого округу і взагалі всіх виборчих округів пострадянського простору.
Розпочав театральне дійство М.Разін, який просто і не випендрюючись прочитав свою листівку, де була надрукована довга передвиборча програма з усякими там абстракціями типу «економічне піднесення», «селянське питання», «соціальне забезпечення малоімущих», «аграрна реформа». Голос його був монотонний і заколисуючий. Якби він не виступав першим, він би врешті-решт заколисав усю аудиторію.
Любі друзі, не варто дуже прискіпливо ставитися до голови райдержадміністрації. Не варто вимагати від людини те, чого їй бракує. Адже голови райадміністрацій – це ж не публічні політики, а бійці невидимого фронту. Та й узагалі, зустріч виборців з кандидатом у депутати – це не спеціалізація голови райдержадміністрації. Його завдання полягає в тому, щоб тихо, якомога тихіше, можна сказати, підпільно, у межах власного району виконувати забаганки вищого, аж до найвищого, начальства. І чим тихіше, чим безшумніше все робиться, тим вищий пілотаж голови райдержадміністрації. Ось так воно, безцінні мої читачі. Тож чесно відтарабанивши свою листівку, надруковану на газетному папері, М.Разін з почуттям виконаного обов'язку сів на місце.
Далі вийшов на сцену такий собі заслужений діяч науки і техніки Гранін. Тут варто дещо докладніше спинитися на цій особі. Річ у тім, що під час виборів у кожному окрузі обов'язково серед депутатів буде один юродивий. Це вже закон. Юродиві кандидати бувають трьох сортів: перші пропонують вічний двигун; другі – еліксир життя, треті – економічну панацею. На нашому окрузі був третій тип. Серед кандидатів юродивим був доктор технічних наук Альберт Гранін. Він заходився викладати прожекти економічних реформ, причому з точним поданням цифр і розрахунків. Він демонстрував графіки і діаграми. Він ознайомлював аудиторію з відмінностями політичної економії Маркса і Альберта Граніна. Він пропонував альтернативні джерела енергії, що утворюються з найбільшого багатства України – з гною. Він… Словом, він остаточно замордував публіку.
Аудиторія була явно розчарована. Проте наступні чотири виступаючі з лихвою компенсували попередню нудоту. На сцену один за одним стали виходити члени бінальної опозиції: два розкольники однієї правої партії і два розкольники однієї лівої партії. Оце було видовище! Ви ще, дорогі мої читачі, не бачили таких двобоїв. Колишні однодумці шмаляли один одного, як боксери на рингу. Хоча бої були словесні, однак виборці бачили заюшені кров'ю обличчя, розквецяні носи, ліхтарі під виряченими від ненависті очима, скорчені від болю тіла. Зал ревів від роздираючих почуттів: насолоди, обурення, зневаги, жалю. А нокдауни і нокаути йшли один за одним. І врешті-решт усі чотири політичних боксери лежали нерухомо на рингу, тобто сиділи знічені і знесилені, і практично знешкоджені колишні політичні однодумці, а нині особисті вороги. Сиділи беззубі і кастровані, сиділи заюшені кров'ю і обпльовані.
Одним словом, їхнім суперникам уже не треба було з ними боротися. Ті самі себе знищили, як самураї. Можна сказати, здійснили аутодафе. Публічне самогубство. Жертвоприношення на вівтар уламка партії.
М. Разін задоволено потирав руки. Оце було по-його. План спрацював. Вы не здогадуєтеся, який план? О-о! Так ви, дорогі мої друзі, нічого не знаєте про те, як робиться політика.
Тож знову-таки, як говорив незабутній дід Панас, умощуйтеся зручненько і слухайте уважненько. М. Разін, цей курвий син, вибачте на слові, мав-таки кебету в голові. Увесь минулий місяць він посилено працював. У ряди двох уламків однієї правої партії і двох уламків однієї лівої партії були запущені провокатори, які педантично, так би мовити, нервували кандидатів у депутати. Причому педантично подразнювалася одна й та сама зона головного мозку, яка відповідала за політичні ревнощі. Уявіть собі, що правий демократ Іван отримує інформацію про те, що правий демократ Петро успішно подає неосвіченому виборцеві неправильну позицію правої демократії. А правого демократа Петра, у свою чергу, інформують, що правий демократ Іван на своїх виступах просто паплюжить ідею правої демократії.
Паралельно працюють провокатори в рядах лівої партії-Лівому опозиціонеру Іванові говорять, що лівий опозиціонер Петро займається ревізіонізмом. А лівий опозиціонер Петро, у свою чергу, дізнається, що лівий опозиціонер Іван компрометує ленінські ідеї.
І в результаті виходить, що за мінімальний період найпершим ворогом правого демократа Івана є не лівий опозиціонер Іван і навіть не лівий опозиціонер Петро, а правий демократ Петро, який, у свою чергу, більше всього на світі ненавидить не червоний колір, а жовто-блакитний – тільки у виконанні правого демократа Івана. Аналогічну ситуацію ми зустрічаємо в рядах колишніх лівих. За твердженням лівого опозиціонера Петра, виходить, що ленінське вчення в устах лівого опозиціонера Івана – це абсолютна ахінея. А лівий опозиціонер Петро – просто падло, вибачте на слові, звичайно ж, у версії лівого опозиціонера Івана.
Загалом, глядач повністю заплутався і подавився уламками право-демократичних і ліво-ревізіоністських ідеологій. Чого і треба було досягти.
Хух! Я, здається, відчуваю втому. Що вже казати про присутніх у залі.
Тим часом Адам Колосальний, театрально закинувши голову, ліву ногу на праву ногу і закотивши очі під лоба, терпляче чекав свого часу виступу. На його обличчі була написана вселенська нудьга. Час від часу він потирав вказівним пальцем лівої руки свій римський профіль і міняв ногу: закидав праву ногу за ліву. Ви помітили? В нього теж чергувалося: ліве-праве, праве-ліве. Однак смію Вас запевнити, що політики воно аж ніяк не стосувалося.
Здається, співчували публічному кривавому побоїщу правих демократів між собою і лівих опозиціонерів (теж між собою) тільки чесний Смирнов і наївний Печеніг. їх дуже розхвилювало те, що відбувалося. Це ніяк не вкладалося в їхні світоглядні схеми. Вони були переконані, що бій треба вести строго за правилами, не бити своїх та ще й нижче пояса. Нарешті було змінено декорації. Зі свого стільця встав улюбленець дам і взірець для джентельменів Адам Колосальний. А це вже зовсім інша історія. Як тільки він підвівся і труснув чорними кучерями, в залі прокотилася заспокійлива хвиля.
Колосальний почав віршами. Віршами і закінчив. (всередині теж були вірші. Перед очима провінційного глядача за кілька хвилин промайнула історія України – цієї чорнобрової, стрункої дівчини, яку кожен зустрічний негідник хоче звабити. Ось перший. Він торкається ніжної істоти своїми брудними лапищами, а вона опирається, опирається. Та де їй! Негідник ґвалтує її, ґвалтує, ґвалтує… (В залі всі завмирають). А потім кидає її на роздоріжжі… А вона піднімається і йде по цій дорозі вся в сльозах, розпатлана, змучена… Сідає на березі річечки під кущем калини і починає співати… її спів ллється безкрайніми українськими просторами… Дівчина підводиться і з гордо піднятою головою іде по дорозі уперед. Іде, іде, іде… І зустрічає ще одного звабника. Він теж простягає свої лапища до білого тіла… (Усіх охоплює специфічне напруження). Він здирає з неї намисто, і воно розсипається по запиленій битій дорозі… (Жінки у залі ковтають валідол або нітрогліцерин). Дівчина (тобто вже не дівчина) опирається, кричить, але її ніхто не чує… Третій негідник робить не так, як перший і другий. Він пропонує їй одружитися. Вона, нещасна, погоджується. Приходить у його дім, а там – цілий гарем таких само знедолених – білих і чорнявих, веснянкуватих і смаглявих жінок, кирпатих і носатих… Однак вона знайшла в собі сили покинути свого полігамного чоловіка якраз у той момент, коли він, п'яний, у білій гарячці починає битися в судомах біля свого білого дому. Вона вийшла на дорогу – вільна і незалежна – і з гордо піднятою головою почала свій шлях спочатку…
Зал вибухнув оплесками. Це не сподобалося М.Разіну. Він нервово зайорзав на стільці. А зал усе плескав, плескав… І навіть кричав «Браво!»
Смирнов і Печеніг теж плескали. Й Ідея Іванівна. І дядечко Ґіві. І тьотя Роза. Тільки дяді Борі не сподобалося. Ну й біс з ним. Він усе одно не голосуватиме.
Але тут сталося дещо не за сценарієм. Точніше, не за сценарієм розпорядника зустрічі, зате за сценарієм однієї підступної особи. І ви, дорогі мої читачі, вже встигли здогадатися, хто за цим стоїть.
Із залу до сцени стала пробиратися особа жіночої статі з пакунком на руках. Біля сцени вона розгорнула пакунок, а там було справжнісіньке немовля. Жінка невизначеного віку заридала:
– Людоньки добрі! Ви подивіться! Це ж він (жінка показала на Адама Колосального) мене спокусив, зробив мені дитя і кинув!
Зал обурено зашепотів. Адам Колосальний від несподіванки втратив голос. Він відкривав і закривав рота, як риба.
– Подивіться на цю крихітку! Воно ж беззащитне, голодне! Байстренятко моє ненаглядне! А його таточко красується по столицях і по закордонах…
Побачивши, що до неї пробираються два міліціонери, вона закричала ще голосніше і розпачливіше:
– Не вірте йому! Не голосуйте за нього, людоньки добрі! Христом Богом прошу!…
Жінку попід руки вивели з залу. Колосальний продовжував ковтати повітря.
Звичайно, потім з'ясується, що це була підставна «качка», яка повинна була скомпрометувати визначного політичного діяча… Однак це з'ясується тільки завтра. А зараз зал збуджено перетравлював інформацію. А зал на таких зустрічах – це не просто овеча отара. На таких зустрічах, як правило, бувають ті, які роблять погоду в районі і створюють громадську думку. Тож удар був розрахований правильно.
Ви, дорогі мої читачі, напевне стикалися з таким у вашому житті, що якусь поважну особу обливають брудом, тобто компроматом. Але дивна річ: до одних компромат пристає, а до інших – ні. Це така тонка штука: вірять люди, що ти грішний, чи не вірять. Так от. Про Колосального повірили. І це вже поганий знак, скажу я вам. Повірив навіть дехто з учительок української мови середнього віку православного віросповідання.
Наш молодий герой був вражений. Так само, як, здається, і Федір Смирнов. Вони перезирнулися і, мов по команді, поглянули на М.Разіна. Той не був великим мастаком в артистичній майстерності. Тобто, не вмів приховувати того, Що в нього відбувалося всередині. Тож у нього на пиці чорним по білому було написано: «Це я зробив! Правда ж, класно?»
Здається, це зрозумів й Адам Колосальний. Він підійшов До мікрофона і здавленим голосом вичавив із себе:
– Шановні виборці! Ви ж мене знаєте… Це провокація! Це все влаштоване цією мраззю, – і він показав пальцем на того, кого треба. – Він же Мразін! Справжній Мразь-зін!
Однак міліціонери відтягли і його від мікрофона, що було не так уже й важко. Він сів увесь розкуйовджений і до кінця зустрічі дивився скляним поглядом у зал. Неозброєним оком стало видно, що він зійшов з дистанції.
Господи, які подібні виборчі кампанії у світі! Що в Америці, що в одній із країн пострадянського простору! Нічого не винайдено нового. Окрім національної специфіки.
Запросили до мікрофона Федора Смирнова. У Павла Івановича він став викликати велику симпатію. Федір Смирнов говорив правильні речі. Справді, в країні корупція, справді, в країні не можуть позбутися авторитарності в управлінні, справді, в країні немає чесності ні у верхах, ні в низах, дійсно, в країні немає господаря, дійсно, в цій країні все купується і продається, і що, іще гірше, все розкрадається… Але народ його чогось не хотів слухати. Із залу почулося іронічне «Чия б корова мичала!» Федір Смирнов почав збиватися, затинатися і врешті-решт «змазав» кінець. Наш молодий герой автоматично поглянув на М.Разіна. Той посміхався. Однак, видавалося, що акція щодо Смирнова не була спланована ним. Це була надто дрібна пташка, щоб витрачати на неї сіру речовину. Це ж саме, напевне, стосувалося й Альберта Граніна. Проти нього, як і проти невідомого столичного шалапута, якогось там Павла Івановича Печеніга, Разін не удосужився попрацювати.
І ось підвівся зі свого стільця Павло Іванович Печеніг, молодий чоловік, у міру освічений, у міру симпатичний. Він був чесний і відкритий, як його вчив Варфоломійович, усміхнений і привітний, як його вчила мамочка. Він дивився людям прямо в зуби, пардон, у вічі, як його вчив дядечко Ґіві.
Наш молодий герой говорив щиро і доброзичливо про те, як він у дитинстві бігав босими ноженятами по росі, про те, як бабуся подарувала йому на сьомий день народження вишиванку, про те, як він тут, на благодатній козацькій землі, зустрів своє перше і справжнє кохання (жінка в рожевому платті з глибоким декольте радісно заплескала в долоні, до неї приєднався зал), про те, який він закоханий у цей райський куточок землі, де живе мудрий народ (чоловік з ветеранськими колодками на грудях гаряче зааплодував, і його спершу спроквола, а потім дедалі потужніше підтримав зал), про те, яке тут усе дивовижне: груші пахнуть медом, а мед пахне грушами (панночка із зовнішністю Тетяни Ларіної схвально заплескала в долоні, а до неї відразу ж приєднався зал), про те, що тут дитина всотує пісню з молоком матері (чоловік із зовнішністю Паваротті заплескав у долоні, до нього також дуже скоро приєднався зал), про те, що ніде не роблять таку смачну домашню ковбасу із зернятками кінзи, як тут (народ одностайно зааплодував уже без будь-якого сигналу), і про всякі такі речі.
Ви стежите за моєю думкою, дорогі мої читачі? Поки що доповідач і слова не сказав про політику. Ні слова про вибори.
Якби хтось у цей момент подивився на М.Разіна, він би побачив видовжене від подиву обличчя підпільного політика. Він не розумів: чому аплодує зал? Чому в бабусь у першому ряду котяться сльози? Чому в молодиць схвильовано піднімаються й опускаються груди? Чому молоді дівчата зашарілися? Він цього не розумів. Та й куди йому! Бідняточко! Природа так обділила його!
А справа простіша від простого: наш молодий герой говорив слухачам те, що вони хотіли почути. Народові хотілося чогось романтичного, рожевого і пухнатого. І народ це отримав.
Дивна логіка масової психології. її посилено вивчають у Гарварді, Оксфорді й Сорбонні знамениті вчені. А в маленькому провінційному містечку країни пострадянського простору логіку масової психології ніколи не вивчали. Проте які блискучі результати! Павла Івановича Печеніга не відпускали зі сцени. Йому аплодували стоячи. (Скажемо по секрету, тут доклав своєї руки народний іміджмейкер і заслужений промоутер пострадянського простору, який штучно спровокував два-три шквали оплесків, а решта вже полилася автоматично. Крім того, наш молодий герой виявився неабияким гіпнотизером. «Просто Девід Коперфільд!» – сказав би той самий народний іміджмейкер).
Група підтримки молодого кандидата в народні депутати Павла Івановича Печеніга вийшла із залу на піднесенні й подалася в той самий дім з рожами на простирадлі, з дідусем у кріслі-гойдалці, із запахом яблук і поточеного шашелем дерева в коридорі, і з милими старосвітськими фотографіями на стінах. Там на них чекав милий український стіл і мила українська переїдальна і перепивальна традиція.
Однак усі, хто сидів за столом, від українців до неукраїнців, намагалися не зурочити сьогоднішній успіх зустрічі, тож трималися строго, хоча це їм вдавалося нелегко. Усі добре усвідомлювали важливість моменту: адже до виборів, а точніше до першого туру, лишалося кілька днів.
І, хоч як дивно, якраз від цього часу й починаються справжні пригоди політичних авантюристів.
Наступного ранку всі стовпи районного містечка були обліплені карикатурою: з малинової «Победи» визирало п'ять мордяк: пташеня з жовтим дзьобом і з пляшечкою молока (що символізувало Печеніга), старий облізлий пес (тобто Варфоломійович) із ветеранськими колодками в зубах, пихатий індик з метеликом на шиї (ви вже здогадалися, що це Васнецов) і божевільний дідусь з пістолетом в одній руці і чупа-чупсом а-ля Тетяна Ларіна – в другій. Над усією цією, треба визнати, бездоганно намальованою веселою картинкою було написано: «Політ над гніздом зозулі». А під картинкою: «І ви збираєтеся голосувати за Печеніга?»
Варфоломійович о сьомій ранку вже знав про провокацію. Йому повідомили активісти Ради ветеранів, що страждають на безсоння. Він вилетів зі своєї землянки і заходився несамовито зривати афішки. Але їх було море… Вже й люди почали виходити з будинків і, хоч і поспішали на роботу, проте зупинялися біля листівок, читали і сміялися. Варфоломійович заховався в під'їзді будинку і… м'яко кажучи, говорив погані слова, тобто матюкався.
Він прибіг до землянки і став будити й розштурхувати Пашку і зятька, які солодко спали після вчорашнього «відзначення» успіху в Тетяни Горошко. Пашині родичі і знайомі поки що лишилися там.
«Хлопці», нічого не розуміючи, протирали очі. Варфоломійович тикав їм під носа листівки. Пашка прочитав і… Що би думали, дорогі мої читачі? Він засміявся! Паваротті прочитав і розреготався. Потім узяв червоний олівець, наслинив його і повільно великими літерами внизу листівки написав: «Так!» І молоді чоловіки просто захлинулися від сміху.
Варфоломійович дивився на них, як учора дивився на Печеніга М.Разін, – з видовженим обличчям, – і перетравлював інформацію. Спершу на його неголеному обличчі був вираз глибокого осуду. Однак згодом його осяйнула геніальна (головне – нестандартна) думка. Він прожогом кинувся із землянки. Через годину на всіх листівках внизу червоним фломастером твердими руками пенсіонерів було приписано «ТАК!»
Тож листівка тепер мала вигляд: «Політ над гніздом зозулі (Мало хто пам'ятав у місті, що йдеться про божевільню). І ви збираєтесь голосувати за Печеніга? Так!!!»
Варфоломійович з приводу успішно проведеної операції дозволив собі удруге за виборчу кампанію сто грамів, дозволив собі поплескати по плечу Паваротті, проте провести ніч з Танькою поки що не дозволив. Наївняк ти, Варфоломійовичу! Твоєму зятькові Танька вже й не була потрібна. Адже тут розгортається театр, про який він мріяв усе життя! Будучи людиною азартною, Васнецов-Паваротті відчув шал перегонів і приєднався до кола виборчих наркоманів.
Наступного дня малинова «Победа», охрещена в народі «Польотом над гніздом зозулі», на борту з виключно чоловічим складом (Варфоломійович, дідусь, Павло Іванович і Васнєцов-Паваротті) вирушила «охмуряти» Калитку, місцевого голову колишнього колгоспу, а нині голову акціонерного товариства, який контролював поведінку більше п'яти тисяч виборців. Це була фігура, яку не можна скидати з шахової дошки. Тим більше, що він тримав у кулаку багатьох інших голів акціонерних товариств, а з ними і ще кілька тисяч голосів.
І група підтримки молодого кандидата в народні депутати вирушила до Калитки. Як годиться, з поклоном. І з могоричем. Про могороч попіклувався дядечко Ґіві. Калитка прийняв ходоків у «кабінеті» свого власного ресторанчика на околиці одного із своїх сіл пізно ввечері. Під покривом ночі. Чому пізно ввечері? А тому, що Калитка теж був людиною. І він теж залежав тією чи тією мірою від начальства. Тобто від М.Разіна. Навіщо тому знати про відвідини конкурента?