Грiнченко Б.. Оповiдання

й тепер, осмiхаючись, загомонiла:
- Та Олександра...- Прiська почала й засмiялась, не доказавши.
Учитель спитавсь:
- Що Олександра?
- Украла в мене хлiб! - доказала Прiська i зовсiм зареготалася, i ©©
нерозумнi сiро-синi очi з смiху аж сховалися за ситими щоками.
Ця звiстка дуже вразила й здивувала вчителя. Такого в школi ще не було.
Учитель знав, що деякi з дiтей ще дома, перш нiж у школу почали ходити,
були де в чому грiшнi, але в школi поки нiхто в грiх не вскакував. На
Олександру вiн теж нiколи нiчого не думав. Вона була просто дiвчина боязка
- мабуть, налякав ©© батько-п'яниця.
Учитель глянув на Олександру й спитавсь:
- Олександре, правда цьому?
Вона мовчала й сидiла нерухомо, як кам'яна. Учитель зрозумiв, що
Прiська казала правду. А Прiська вже не мовчала й торохтiла:
- Вона не вперше це краде. Вона кiлька разiв у мене тягала. Тiльки
кинеш торбу з пирогами - так i потягне. Та я все мовчала. А оце вже
сьогоднi... Бачу, вхопила хлiб та й побiгла з школи у двiр, та зайшла за
дерево, та й ©сть. Я прибiгла до не©, а вона злякалась. "Не кажи,-
каже,вчителевi, я тобi малюнок дам..."
Учитель ще раз спитався:
- Олександре, правда цьому?
Але й тепер Олександра мовчала i сидiла нерухомо. Один великий школяр,
не зовсiм розумний i не дуже жалiсливий, загомонiв:
- Та що там ©© питаться? Хiба й так не видко, що правда. Бач, що
вигадала,- красти! ©© треба прогнати з школи!
Школярi загули:
- Треба! Треба!
Учитель сказав:
- Чому ж._ то так?
- А тому, що вона краде, а ви або ми на кого iншого думатимемо
по-дурному.
Iншi казали:
- Це нiчого не можна буде й положити в школi, якщо крастимуть.
- А хiба воно гарно, як казатимуть на школярiв, що вони
крадуть,додавали третi.
Учитель сказав:
- Ось що, дiвчата й хлопцi. Ви он уже налагодились вигонити Олександру
з школи, а ще не зна те до пуття дiла. А може, воно й не так було? Треба
послухати спершу, що Олександра скаже.
Той-таки великий школяр почав був знову:
- Та що там слухати, хiба й так не видко?.. Але його зараз же спинено:
- Цить! Василь Митрович правду кажуть. Вже ж треба знати, що вона
скаже.
Усi обличчя повернулися до Олександри, усi очi втупилися в не©. Всi
дожидали вiд не© слова. Але вона й тепер сидiла, мов скам'янiвши. Вона
сховала голову межи плечi й прищулилась, неначе сподiвалась, що ©© ось-ось
ударять, хоча знала, що в школi не б'ються.
Учитель спитався:
- Ну, Олександре? Кажи,- ми ждемо.
Мовчить. Учитель знову:
- Не думай, що ми всi хочемо нападатися на тебе. Нам треба тiльки знати
правду. Може, це ще й не так, як кажуть, та я й думаю, що не так.
Блiде обличчя в Олександри зробилося вiдразу як жар червоне. Але ж вона
мовчала. А вчитель казав далi:
- Еге, я думаю, що це не так. Менi зда ться, що Прiська якось
помилилася i що ти не винна.
Олександрине обличчя нахилилося аж до столу.
-Певне, то ти свiй хлiб ©ла, бо я нiколи не повiрю, що ти можеш
украсти.
Голосне гiрке ридання розiтнулося у школi. Це плакала Олександра,
припавши головою до столу. Школярi вiдразу притихли. Очi ©м якось широко
порозплющувалися, i вони мовчки, зата©вши духа, дивилися на Олександру. А
вчитель казав:
- Не плач! Коли цьому неправда...
- Правда!.. Правда!..- скрикнула Олександра.- Я вкрала!
I вона заридала ще дужче. У великiй класовiй свiтлицi стояло шiстдесят
школярiв мовчки, не ворушачись, а серед ©х, припавши головою до столу,
гiрко плакала маленька бiлява дiвчина.
Довго вона плакала, i всi мовчали, аж поки вона трохи заспоко©лася.
Тодi вчитель, сiвши бiля не©, спитавсь:
- Нащо ж ти це зробила?
Вона мовчала знову i знову похнюпилась. Учитель бачив, що сказати те,
через вiщо вона це зробила, ©й так само важко, як було важко признаватися.
Але вона перемогла себе. Кiлька разiв вона починала казати, ворушила
губами, але зупинялася. Нарештi промовила:
- Я ©сти хотiла.
- Хiба ти дома не ©ла?
- Не ©ла.
- Чому?
Вона знову змовкла i... зовсiм несподiвано уп'ять заридала.
- У нас... у нас... нема чого ©сти... Батько нiчого... не приносять з
волостi... усе пропивають... Ми ©мо су... су... сухарi вже другий тиждень.
I бiльше вона нiчого не могла сказати за слiзьми. Давно був час
починати вчиття. Учитель тихо взяв Олександру за руку i, сказавши ©й
кiлька ласкавих слiв, повiв у свою хату, щоб вона там заспоко©лась. Як
повернувся вiн у клас, то з десяток рук простяглеся до його, i в кожнiй
руцi була якась ©жа.
- Нате! дайте ©й! хай попо©сть!
Учитель глянув на дiтей. Хлопцi були нi в сих нi в тих, дiвчата деякi
плакали. Вiн забрав усе, що дiти надавали, i понiс Олександрi. Але вона
нiчого не хотiла ©сти i все плакала. Вiн, скiльки мiг, розважив ©©, а сам
пiшов у клас i звелiв спiвати молитву перед початком науки.
Як заспiвали молитву, вiн непомiтно ввiв у клас Олександру.

* * *

Олександра пiсля цього довго соромилась глянути учителевi в вiчi. Але
нi вiн, нi школярi нiколи не нагадали ©й про те, що було. Та й не треба
було ©й нагадувати. З того часу вже нiщо не могло спокусити ©©.
Дiвчата-товаришки ©© люблять i часто дають ©й чого ©сти - такого, що з
дому приносять. Але вона зрiдка бере, хоч i часто сидить на сухому
хлiбовi. Цього року вона здасть останнього екзамена i вийде з школи
розумною, правдивою i чесною дiвчиною.

1891



ДЗВОНИК

© звали Наталею. Вона була маненька, ©й було тiльки сiм рокiв. Мати ©©
вмерла рокiв уже з пiвтора, батько був калiка, та ще й п'яниця. П'яницею
вiн був iздавна, але поки не був калiкою та жива була жiнка, то вiн якось
там хазяйнував на сво му клаптику землi. Але вiн, пiдковзнувшися, впав на
льоду, переломив собi руку й тодi вже мало що мiг робити. А тут жiнка
вмерла. Вiн зовсiм розпився, прогайнував господарство, продав
землю,зосталася сама обiдрана хатка. Вiн мало коли бував дома, а в тiй
хатi сидiла Наталя.
Сидiла й голодувала. Добрi люди помiтили, що вона голоду , почали
закликати ©© до себе обiдати, а потiм якось поклопоталися за бiдну сироту,
щоб узято ©© до сирiтського дому. Наталю вiдвезено до губернi© й там здано
до того дому.
Добрi люди казали, що Наталi буде там краще. Вона й сама силкувалася
так думати, але чогось ©й страшно було туди ©хати.
Як при©хала, то стало все ©© життя по-новому.
Дома вона голодувала часом, а як не голодувала, то на©далася хлiба та
порожнього борщу з буряками, бо каша не щодня бувала; а тепер вона могла
©сти добру смачну ©жу щодня i скiльки схотiла. Дома вона ходила в дранiй,
латанiй та задрипанiй одежi, а тут була в не© одежа чистенька: влiтку -
легенька, взимку - тепленька, саме добре. Дома вона мерзла в обiдранiй,
нечупарнiй хатi, спала на голому полу, тiльки в голови пiдмостивши
поганеньку подушечку, а тут хати були великi, чистi, теплi, i спала вона
на м'якому лiжку, засланому тоненькою ряднинкою. Дома ©© батько п'яний
лаяв, а часом бив, а тут нiхто не бився, не лаявся: коли що треба було
робити чи не робити, то начальниця просто велiла чи забороняла завсiгди
спокiйним, рiвним, однаковим голосом,- вона навiть не кричала нiколи. Це
нове спокiйне життя в достатках спершу здавалось Наталi, пiсля ©© вбогого
сiльського життя, якимись розкошами, якимсь пишним, панським, трохи не
царським, життям.
А все ж Наталi тяжко було жити.
Чому?
Вона була зовсiм чужа серед цього життя.
З самого початку ©й довелося звикати до багатьох речей, цiлком ©й
нових,- починаючи з завички ©сти м'ясо не руками, а ножем та виделкою.
Вона нiяк не вмiла пристромити шматок м'яса в борщi виделкою, а тодi
вiдрiзати його ножем: звичайно шматок вискакував з-пiд ножа i з-пiд
виделки й ляпав додолу або на колiна Наталi чи якiй подрузi, а борщ
розхлюпувався на стiл. Обляпана подруга сердилась i казала: "От, ляпало
недотепне! Селючка!"
Олександра Петрiвна, начальниця, завважала Наталi, що так не можна
робити, що треба бути обережною та охайною. Дiвчина й сама це добре знала,
дак коли ж вона нiяк не могла керувати тими струментами! Зараз же, другого
дня, вона знову те робила, а Олександра Петрiвна велiла ©й виходити з-за
столу й обiдати самiй окремо пiсля всiх. Вона мовчки покiрно виходила з-за
столу й сiдала в куточку. Вона дивилася на дiвчат, як вони всмак обiдали,
весело смiялися, як не було начальницi (хоч ©м смiятися за обiдом i
заборонювано), i дожидалася сво © черги. Врештi дiвчата починали вставати,
соваючи та стукаючи ослонами, деякi зараз бiгли з хати, а деякi
зоставалися прибирати зо столу, начальниця виходила. Тодi Наталя мусила
йти обiдати. ©й хотiлося ©сти, й вона мовчки сiдала за стiл. Дiти часто
бувають нежалiсливi,- обляпана Наталиним борщем подруга, а за нею й ще
дехто починали кричати на Наталю:
- Селючка обiда! Ляпало обiда© Тiкайте, а то всiх пообляпу .
Наталя кидала ©сти. ©й було сором, тяжко, хотiлося плакати, але вона не
плакала, тiльки губи в не© тремтiли i все ©© обличчя якось кривилося. Вона
спускала сво© великi темнi очi додолу, ©© довгi вi© виразно визначалися
тодi на зблiдлому обличчю. Так вона сидiла мовчки, аж поки дiвчата
облишували ©© й бiгли в садок. Тодi вона вставала, голодна йшла в якийсь
закуточок i ховалася там так, щоб нiхто не бачив, i сидiла доти, аж поки
голосно дзенькне дзвоник, кличучи всiх до вечiрньо© науки. Вона вся
здригалася з несподiванки, тодi тихо вставала i йшла.
Потроху вона одначе звикла обiдати так, як i всi, але дiвчата все ж
дражнили ©© ляпалом. Це нечупарне прiзвище нiяк не приставало до ©©
тоненько© невеличко© постатi з чорноволосою голiвкою, до ©© замисленого
обличчя з великими засмученими очима. Але вже як приложили, то так воно й
зосталося.
I з одежею клопiт. Це була зовсiм не та сiльська одежа, що в нiй звикла
ходити Наталя,- та була така проста. А в ©й Наталя почувала себе нiяково.
А найгiрше спершу було те, що вона не вмiла якось сама в не© вбиратися.
Копа ться, копа ться й нiчого не вдi . Треба дожидатися, поки Маринка,
подруга, до не© трохи прихильна, пособить. Але поки та поспi , аж тут уже
- дзень! дзень! дзень! - кличе дзвоник до снiдання. Поспiша ться Наталя,
руки в не© тремтять... бо©ться вона опiзнитися, бо скоро дзвоник задзвоне,
зараз бiгти треба.
Та потроху й до одежi Наталя звикла. Але нiяк не могла звикнути до
пансько© мови. Вона ©© дуже погано розумiла, ©й казано надiти iншу "юпку",
а вона не розбирала, що це говориться про спiдницю, i вдягала пальто - ту
юпку, що зверху вдягають;
© посилано в "чулан", а вона йшла навмання в якусь хату, бо не знала,
що воно i де воно той "чулан"; ©й велено вчитися "прилежно", а вона нiяк
не могла зрозумiти ..- навiщо це, вчачися, треба лежати, коли ©й краще
сидiти. Багато ©© подруг, хоч i самi були такi спершу, але тепер смiялися
з не©, а Олександра Петрiвна звала ©© нерозумною й казала, що вона зовсiм
погано вчиться. Наталя справдi погано вчилася, але не через те, що нiби
нерозумна була, нi! Дома вона все розумiла, дотепна була розмовляти, знала
безлiч казок та пiсень. Нiхто з ©© подруг сiльських краще вiд не© не вмiв
спiвати, а казки оповiдаючи, вона голосом силкувалася вдавати тих звiрiв
чи людей, про яких казала. А тут-тут вона була нерозумна, бо нiяк не
ррзумiла тих слiв, "що в книзi пописано"... Вивчившися врештi читати, вона
насмiшила весь клас, бо прочитала: "Усердно занялся делом", а переказала
те так: "У середу занявся дом".
- I сгор л? - спиталася, глузуючи, вчителька.
- I згорiв...- одказала Наталя, але, почуваючи, що щось не так i
страшенно червонiючи, зараз же додала: - Нi, цього в книзi не написано...
Голосний регiт не дав ©й далi казати. Увесь клас реготавсь, аж сльози
втирав. I в Наталi забринiли на очах сльози, але не з смiху.
З цього часу ©© прозвано Середою, а Ляпалом звати облишили.
Увесь клас нашорошував уха, як Середа вставала проказувати вивчене:
вона не тiльки погано його знала, а ще й завсiгди казала якусь кумедну
нiсенiтницю, звеселяючи тим нудну лекцiю.
А як вона щиро вчила тi завдання, скiльки вона працювала, щоб ©х знати,
щоб не бути посмiхом усьому класовi! I не могла, досi не могла подужати
незрозумiло© книжки. I ця книжка робила з ©© головою щось дивне. Наталя
блукала по ©й очима й думкою, так, як дитина блукала б темно© ночi серед
невiдомого безкрайого степу, шукаючи шляху додому. Вона стiльки разiв
помилялася, стiльки разiв ©© осмiяно за цi помилки, навiть карано, що вона
тепер не була певна нi в одному словi, чи розумi його, як треба. Написано
"масло",- може, це й справдi те масло, про яке досi знала Наталя, а може,
й щось зовсiм iнше: адже думала вона, що "орать" - це на полi орати, а
сьогоднi ©© вилаяно дурною й сказано, що це значить - репетувати; або от
учора: вона думала, що "рожа" то квiтка така, а ©й кажуть, що це - пика...
Може, й з маслом так буде... I потроху Наталя зовсiм перестала вiрити
сво©й головi; вона вiрила тiльки тому, що скаже вчителька, а своя думка в
не© замирала, переставала жити, працювати. Дiвчина справдi ставала дурною.
Знаючи себе i сво знання, вона боялася того класу як огню i тим ще гiрше
робила собi, бо страх вигонив у не© з голови й те, що та.м удержувалося
так-сяк.
Еге, вона боялася класу i вся здригалася враз, почувши, як ударить
голосний дзвоник, наказуючи ©й до того класу йти. "Дзень-дзень-дзень!" -
розкотиться скрiзь, а ©й так i выявиться, як вона сто©ть перед учителькою,
блiдне, червюнi , знову блiдне, мучиться, силку ться щось iзгадати - i
нiчого не може...
Ох, цей уже ©й дзвоник! Як вiн ©й упiкся! Вiн дзвонив на день
шiстнадцять разiв! Другого ж дня, як вона при©хала сюди, ©© вразив цей
дзвоник.
Був ранок, i вона ще спала. й снилося рiдне село й те, що так часто
бувало з нею справдi.
Зелена-зелена, кв.iтками змережена, лука, на тiй луцi вона з дiвчатами©
бiга й гра ться. Ясно ся над ©ми небо, пишно пахнуть, навкруги квiтки,
всмiхаючися до не© сво©ми червоними©, блакитними, жовтенькими блискучими
личками... Дзвiнко та весело розкочу ться по всiй луцi дитячий га©мiр,
смiх. I так ©м, дiтям, гарно, так без мiри гарно йi весело, що тiльки
пташкам вiльним, щебетливим вiльнiше й веселiше, нiж ©м... Та й вона,
Наталя, мабуть, уже пташкою стала, бо ось уже вона не на луцi, а на вербi
гiллястiй над водою,- широко-широко розлилаася весняна вода, пойняла луки,
городи, i верба тая, де Наталя сидить, теж у водi, аж гiлля в ©й купа ...
Сiидить Наталя й голосно веснянки вигуку :
Розлилися води
На чотири броди...
I далеко по водi розляга ться тоненький голосок:
Соловей щебече,
Садки розвива ...
Розвилися садки, та густi-густi - як лiс. I справдi, це вже не садок, а
лiс густий, а пiд дубком сидять вони вдвох: Наталя та ©© подруга
Оксанка... Це вони сюди заховалися вiд батька Наталиного: вiн прийшов
додому п'яний i хотiв Наталю бити, а вона вирвалась i втекла, i тут вони з
Оксаною заховалися... Вони одна одну так люблять... Обнявшись, оповiдають
одна однiй про сво горе й щастя... Старша й дужча Оксана пригорта до
себе маленьку Наталю, пригорта й цiлу ... Ох, як гарно, як любо! Коли це
вiдразу як гримне щось над ©ми... Озирнулися вони,- аж позад них батько
Наталин п'яний... Скрикнула Наталя як несамовита, схопилася й побiгла...
- Стривай! Куди ти? Чи вона здурiла? Кiлька рук ухопило ©©, держать.
Вона розплющу очi й бачить, що нема нi лiсу, нi Оксани, нi батька,- круг
не© дiвчата, держать ©© й говорять:
- Як iсхопиться сонна, як побiжить!.. Чого ти? Наталя спершу не зна ,
що ©й казати, тодi вiдмовля :
- Злякалася... щось загримiло...
- Загримiло? От дурна! Та то ж у дзвоника вдарено, щоб ми вставали.
Озирнулася Наталя й бачить, що круг не© дiвчата встають, убираються...
Ще вся тремтячи з переляку, вона й собi почала вбиратися, коли це знову
несподiвано вдарив дзвоник i примусив ©© здригнутися...
Тяжко-сумний був той день Наталi. Вона почувала всi ю сво ю душею, що
минулося ©© щастя, що не побачить вона села рiдного, лук квiтчастих, га©в
зелених; не обнiме ©©, не пригорне, не приголубить Оксанка... Сльози
бризнули з очей у Наталi, як вона згадала Оксанку... Як вона житиме тут
без не©? Тут i дiвчат багато, та всi вони не такi: всi чужi, нема рiдних,
нема подруги... Вона втекла вiд ©х, забилася в куточок i сидiла там
мовчки. Дiти знайшли ©©, силкувалися витягти звiдтiля, займали ©©, але
вона мало й озивалася. Деякi смiялися з не©, що вона така дика, деякi
жалiли ©©, але й тi, що жалiли, не були такi, як Оксанка, i Наталi вони
були чужi. Вона сидiла й мовчала. Дiти ©© кинули.
I пiшли днi за днями. Серед людей жила Наталя в самотинi. Жила? Нi,
вона не жила. Вона слухалася - дзвоника. Дзвоник будив ©© - вона вставала,
кликав снiдати - вона йшла, велiв учитися - вона вчилася, випускав з класу
пiсля лекцi© i знову наказував сiдати - вона слухалася. I так усе: сон,
©жа, гулянки, наука - все дзвоник велiв, промовляючи сво©м гострим, уховi
дошкульним голосом. Тепер у не© не було сво © волi - вiн усю забрав. А
вона не звикла до цього. Вона звикла, рано вставши, вибiгати на волю i
ввесь день робити, що хочеться: бiгати, смiятися, борюкатися, плюскатися в
чистих хвилях оточено© зеленими очеретами рiчки. Ото життя! А тут нема
життя, бо вiн _одняв волю.
й стало здаватися, що вiн живий i що навiть начальниця слуха ться його
й через те вона така завсiгди однакова... ©, Наталю, дзвоник зна i
вмисне так вигуку , бо хоче ©й дошкулити. Вона, звiсно, знала, що це не
так, але не могла збутися тi © думки. I вона зненавидiла його.
Вона зненавидiла його всi ю сво ю душею, всiм сво©м серцем, всiма
сво©ми думками. Темними ночами вона думала про те, як би його збутися.
Розбити? Але ж вiн мiцний i високо висить. Утекти вiд його? Не було куди.
Зненависть задавлена почала перемiнятися на од чай. Нiколи Наталя не
вирветься з тi © тюрми, не збудеться свого ворога. Хiба що надзвичайне
зробиться. Може, хата ця, тюрма ця, згорить? Може, проженуть ©© вiдцiля?
Може, батько схоче назад ©© забрати? Може... багато ще дечого думало бiдне
дiвчатко, але нiчого того не робилося, i вона знала, що нiчого й не
зробиться. Безнадiйнiсть страшна обняла Наталю...
А життя йшло все одним ладом. Вона ©ла, пила, спала, вставала не з
сво © волi, а з чужого наказу. Незрозумiла ©й шкiльна наука пригнiтила ©й
мозок, упевнила ©©, що вона, Наталя, дурна, нiчого не хоче сама розумiти й
повинна робити одно тiльки: питатися старших та ©х слухатися. Коли хочеш
ступнути, то спершу спитайся, а тодi вже ступни. Iншi дiвчата часто дурили
начальницю: робили крадькома, не питавшися. Вона так не могла: дуже вже
пригнiчена в не© голова була.
Може, ще занадто правдива була й занадто полохлива. I вона жила дивним
життям: життям без сво © волi, без надi©. З покiрним нерозумним виглядом
вона слухалася всього, що ©й велено, не робила нiчого, чого ©й не
наказувано. З подругами мало коли й гралася, але часто ховалася вiд усiх у
садку й сидiла в гущавинi сама нерухомо. Спершу вона ховалася таким робом,
щоб виплакатися, а тепер рiдко коли плакала, а тiльки сидiла й дивилася:
як листя зелене колива ться, як жучок лiзе. ©й подобалося це: ©й тодi було
спокiйно. Подругам i начальницi вона здавалася байдужою до всього, i
дiвчата вже продражнили ©© Сонною Середою - така вона була з погляду. Хоч
вона спала мало: вночi бiльше лежала тихо, нерухомо i згадувала, як листя
зелене коливалося, як жучок лiз... Iнодi сво село згадувала... В душi
маленькiй, дитячiй глибоко й далеко вiд людського ока ховався тяжкий
бiль... I нiколи не переставало болiти.
У дворi в ©х був глибокий-глибокий колодязь. Одного разу, як витягано з
його воду, Наталя перехилилася через цямриння й дивилася вниз.
Глибоко-глибоко блищала там вода. Як далеко!..
- Не перехиляйся, бо впадеш та й утопнеш,- сказали ©й дiвчата.
- То що? - спиталася Наталя.
- От дурна! То жити не будеш.
Вона знову хотiла сказати: то що? - та спинилася й не сказала.
Але другого дня, як нiкого поблизу не було, вона знову пiдiйшла до
колодязя й почала зазирати в його. ©© чогось тягло туди. Саме в цю мить
дзенькнув дзвоник, i вона аж уся затремтiла. Але дивна рiч: з того дня,
тiльки почу вона дзвоника, зараз ©й згаду ться колодязь, i
глибоко-глибоко блищить у йому вода. Що, як упаде вона в колодязь, то чи
довго падатиме, поки води досягне?
З того часу думка про колодйзь не покидала ©©. Ворог ©©, дзвоник,
шiстнадцять разiв на день нагадував ©й про його. Як вiн дзвонив, ©й
здавалося, що вiн так i вимовля : топись! топись! топись! Вiн зучив ©© до
цi © думки, i ця думка запанувала над нею цiлком.
От тiльки що перехилятися через цямрину Олександра Петрiвна гостро
заборонила...
Але ж ця думка так ©© пече...
Вона мало не зовсiм перестала спати за нею.
Запаморочена голова мало що стала розумiти до пуття. Вона не працювала,
в ©й цiлком запанувало тiльки двi речi: глибокий-глибокий колодязь i
заборона перехилятися в його...
Одного разу Наталя обiбрала такий час, що Олександра Петрiвна сама була
в сво©й хатi. Вона пiдiйшла до ©© дверей i постукала. Серце в не©
замирало...
- Хто там? - озвалася Олександра Петрiвна.
- Це я.
- Хто?
- Наталя.
- Чого тобi? Iди.
Вона ввiйшла i стала бiля порога. Олександра Петрiвна сидiла за столом
i щось писала, ©© худе, сухе обличчя виразно визначалося проти вiкна сво©м
профiлем. Як i завсiгди, воно було спокiйне, без усмiху.
Наталя стояла й дивилася на не©.
- Ну, дак чого ж тобi? - I начальниця повернула голову до Наталi i, з
пером у руцi, дожидалася, що та скаже.
- Олександре Петрiвно, дозвольте менi втопитися в дворi в колодязi! -
промовила несмiливо дiвчина.
- Що?!
- Дозвольте менi втопитися...
Олександра Петрiвна встала, пiдiйшла до не© ближче i глянула на не©.
- Ти хвора?
- Нi.
- Дак що ж ти кажеш?
- Я кажу... Я не хочу тут жити... Я хочу втопитися... Дозвольте менi...
- Не смiй цього й думати! - аж скрикнула начальниця (Наталя ще не чула,
щоб вона коли кричала).- Бач, що вигадала! Я тобi велю не думати про це
нiколи! Чу ш?
- Чую...
- Я тобi забороняю це. Розумi ш?
- Розумiю.
- Iди!
Дiвчина тихо повернулася й вийшла.
Слiдком за нею вийшла й начальниця - наказати сво©й помiчницi, щоб та
пильнувала нерозумну дiвчину.
Того ж дня колодязь накрито вiком i те вiко замкнено.
I того ж дня Наталя занедужала, i нездужала довго... хоч i
встала-таки...

У Чернiговi, 1897.



9 СIЧНЯ

Вони йшли повнi вiри й надi©.
Натрудженi тяжкою працею, зашкарублi робiтницькi руки несли емблеми
того, чому поклонялися ©х прадiди, дiди, батьки i перед чим хилились вони
самi.
Тi емблеми мали ©х захищати, мали говорити за них, казати, що йдуть
вони покiрнi й смиреннi; що йдуть знеможенi тяжкою працею, безрадiсним
життям, безправним поневiрянням пiд гнобительством дужих i злих, що йдуть
вони благати - благати слова того, яке зняло б вагу з ©х плiч намуляних, з
©х спин iзгорблених, яке внесло б свiт i радiсть у ©х темнi, сумнi хати.
Щоб хоч не вони, хоч дiти ©х могли вирости дужими й вiльними, щасливими
людьми.
Адже й тому, хто крутить колесо, хто б' молотом, хто копа землю,адже
й тому треба свiту, волi, щастя - так саме, як i тому, хто п' з золотого
кубка.
Так саме треба - без нiяко© рiзнацi©.
I вони йшли з дитячою вiрою, що й ©м капне хоч одна крапелина того
щастя.
Без збро© вони йшли.
Зброя ©х зустрiла.
Простреленi впали емблеми покiрностi, впали, щоб не пiднятися нiколи...
Нiколи не пiднятися нi в душах ©х, нi в душах дiтей ©х, нi внукiв.
Простреленi, впали вони самi,- полягли купами, як купами йшли: могучi
молодi робiтники, знеможенi працею дiди, матерi й сестри, маленькi дiти -
квiтки надi© кожного народу.
I густо-густо закрасили бiлий снiг червоною кров'ю...
А тi, що зосталися живi, зосталися на те, щоб нiколи не забути сього
дня.
Щоб робiтницькi груди нiколи не прострелювали тяжкi кулi.
Щоб жiнки не припадали, ридаючи, до трупiв батькiв, чоловiкiв, синiв.
Щоб живi - живi й веселi могли щебетати маленькi дiти - квiтки-надi©
кожного народу.
I щоб вони виростали дужими й вiльними, щасливими людьми.
I щоб се зробилось - твердо, мiцно, навiки.
Зробилося там, де червона кров закрасила бiлий снiг.

1906.



ОЛЕСЯ

Це було давно. Це було тодi, як нашу землю шарпали турки й татари, а
гетьмани укра©нськi ходили з козацтвом одбиватись од ворогiв.
Тодi на Волинi було невеличке село. Воно заховалося в улоговинi. Круг
його були лiси. В селi жили простi люди-хлiбороби. Якби не татари, то ©м
жити було б непогано. А то часто й густо набiгали татари. Вони грабували,
палили й руйнували села. Старих та малих убивали, а молодих брали в неволю
та й продавали рабами на тяжкi роботи туркам. Iнодi гнали татари з Укра©ни
тисячi безщасних людей.
I цьому селу довелося зазнати лиха, але поки ще тiльки один раз. Село
заховалося в лiсах, i знайти його було не легко.
Край села стояла невеличка хатка. Бiля не© пишався рясний садок. У
садку гули бджоли. Там була пасiка.
У хатцi жив старий дiд Данило. Колись вiн козакував, був у неволi
турецькiй, але визволився вiдтiля. Тепер жив дома, пасiчникував. Жiнка
його давно вмерла. Вiн прийняв до себе дво сирiт: дiвчину Олесю та
хлопца-стрибунця Михайлика. Олеся вже була величенька дiвчина, рокiв
шiстнадцяти.
Дiд був щасливий з дiтьми, а дiти були щасливi з ним. Дiти так любили,
як дiд розмовляв з ними. Вiн розказував ©м про турецьку та про татарську
неволю. Оце, було, сидить дiд у пасiцi, робить що-небудь, граблi чи ще що.
Михайлик-стрибунець i собi щось тут майстру , i дiвчина Олеся з шитвом
сидить. Сонце ся , пташки щебечуть, бджоли гудуть. То оце Михайлик:
- Розкажiть, дiдусю, про неволю турецьку.
А дiдусь:
- Та я вже розказував,- ти ж чув. Ще й не раз,- хiба тобi мало?
А Михайлик та Олеся:
- Ще, ще, дiдусю! Так гарно слухати!
I дiд почина оповiдати, а дiти слухають i очей не зведуть з його.
Олеся схилить чорняву головоньку на руку, а Михайлик-стрибунець уже не
стриба, а теж сидить, слуха. А дiд розповiда, як був вiн на турецькiй
каторзi:
- Три роки вибув я на каторзi турецькiй, прикований до мiсця. Так от за
поперек узято ланцюгом та й приковано. Сидiти можна, i встати можна, i
лягти, а пiти - нi. А каторга - це корабель такий. Там гребли ми веслами,
женучи судину. А за те нашi голi спини раз у раз доглядачi списували
нагаями та колю­чою червоною таволгою...
- А нащо ©х списували? - пита Михайлик.
- А щоб ми швидше гребли... Як здасться турковi, що помалу робимо, дак
ото й покропить нам голi спини.