- I кров текла? - скрику Михайлик.
- Текла,каже дiд.
- Я б ©х усiх повбивав, тих татар та туркiв проклятих! - погукне
хлопець, стискаючи кулаки. Олеся нiчого не скаже, тiльки все обличчя ©й
зблiдне. А дiд далi:
- Покалiчено тодi мене добре. А вже що годували погано бусурмани:
цвiлими сухарями та смердючою водою!. За таким життям уся сила пропала, бо
мене ще й порубано трохи, як у бран брато. Ну, то як визволили мене козаки
- не здатний я вже був козакувати. Вернувсь я додому. Тут я ваших батькiв
зазнав: i твого, Олесю, i твого, Михайлику. Ви були сусiди. Тiльки
Михайлик був ще тодi дуже малий - рокiв зо два йому було. А тобi, Олесю,
вже рокiв iз сiм було, i ти бiгала вже швиденько. Жили ви гарно. Коли це
набiгла татарва... Що тут казати? Одбивались ми завзято, та нiчого не
вдiяли. Село татари спалили, багато людей повбивали, багато у бран
забрали. А дехто повтiкав. Отi втiкачi вернулись сюди потiм та й знов тут
побудувались. Мене вдарено чимсь важким по головi. Я й упав. Але я не вмер
i вночi очутивсь. Дивлюсь: мiсяць свiтить, видко. Тихо скрiзь. Коли гляну
круг себе, аж я на пожаринi, а круг мене все люди лежать... Як
розвиднилось, пiшов я помiж трупами та й знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав
i плакав бiля мертво© матерi. Тут i батько твiй був з розрубаною головою.
- Проклятi! Ой, проклятi! - скрику Михайлик.
- I твiй тут батько й мати були, Олесю, мертвi... А тебе вже я згодом
знайшов у лiсi. Ти забiгла якось туди... От i все...
Змовкне дiд. Олеся сидить, не ворухнеться. В не© обличчя блiде, в очах
пала якийсь огонь. Дiд гляне на не© та й похита головою:
- Гай-гай! - каже.- Засмутив я тебе, мою ясочку. Але що ж робити! Без
лиха не проживеш. Не журiться, дiточки,- вашi батьки полягли доброю
смертю, рiдний край боронячи. Кожен чоловiк повинен боронити вiд усякого
ворога рiдний край, не жалiючи свого життя.
- Еге, не жалiючи свого життя!..- промовить дiвчина тихо та й
замислиться ще дужче i довго замислена ходить.
Ото одного разу була недiля. Олеся з Михайликом лагодились iти в лiс по
ягоди, а дiд казав:
- Глядiть, дiточки, далi вiд багновицi, а то лихо буде.
У лiсi було величезне болото-багновище. Iнодi, не знаючи, набреде на
його людина та й утопне. Дiд i боявся, щоб з дiтьми чого не було. Олеся
каже:
- Не бiйтесь, дiдусю, хiба ми не зна мо?
А Михайлик-стрибунець i собi тоненьким голоском:
- Авжеж, зна мо!
Побрали дiти глечики та й пiшли. Дiд довго дививсь ©м услiд.
Iдуть, а Михайлик i каже:
- Олесю-сестричко! Ходiм аж на той бiк лiсу. Лiс не можна було перейти,
бо ж болото там було. А обходити далеко - верстов шiсть. Олеся каже:
- Але ж це далеко.
- Дарма,каже Михайлик,- так ягiд там багато. Ходiм, голубонько!
- То й добре! - каже Олеся.
I вони пiшли. Не увiйшли у лiс, а подались узлiссям. З одного боку був
височезний, старий, темний лiс. А з другого боку простягався степ.
Дiвчина й хлопець iшли швидко. Вже верстов п'ять одiйшли вiд дому. Коли
це Михайлик скрикнув:
- Глянь, Олесю, що то таке?
Олеся глянула. Серед степу ©хали люди. Усi були верхи. То були не нашi
люди. Гостроверхi шапки маячiли здалека. Таких шапок нашi не носять. Олеся
багато чула дечого вiд дiда. Вона пiзнала цих людей - це були татари.
Татари! Вони при©хали на Вкра©ну палити села, убивати або в неволю
забирати людей. Ось-ось вони побачать ©х i заберуть. Олеся вхопила
Михайлика за руку i мовчки потягла в кущi.
- Що то? Що то? - питавсь Михайлик.
- Цить! Татари!
Михайлик так i занiмiв. Страх обняв його такий, що вiн i слова не мiг
вимовити. Олеся з-за кущiв бачила, як татари ©хали просто на лiс, як
поводили сюди й туди головами. Це вони шукають, де село. Ще трохи
пошукають та й знайдуть його. Що тодi буде?
Село запалять, людей повбивають. I дiдуся вб'ють!.. Боже мiй!.. Треба
бiгти, треба сказати!..
Але ж татари ©дуть кiньми: вони до©дуть швидше, нiж вона добiжить. Якби
вони тут загаялись! Та як же те зробити, як це ©й зробити?
Бiдне серденько в Олесi мучилось. А татари пiд'©здили все ближче та
ближче. Уже видко ©хнi обличчя. I вiдразу Олеся надумала... Вона вхопила
Михайлика за плече:
- Братику, бiжи лiсом додому, скажи дiдусевi, що ©дуть татари. Чу ш?..
I вона потрусила хлопця за плече. Вiн немов прокинувся з того i глянув
на дiвчину.
- Бiжи, а то дiдуся вб'ють.
- А ти ж? - спитався хлопець.
Олеся штовхнула його, щоб бiг, кажучи:
- Я знаю сама, що зроблю,- не бiйсь! Нiколи говорити - бiжи! Та все
понад кра м, щоб од багновицi далi!..
Хлопець не думав довго. Вiн кинувсь у лiс i побiг з усi © сили.
Олеся зосталася сама. Вона постояла ще кiлька хвилин. Обличчя було
блiде. Але вона не боялась. Вона вийшла з-за куща i пiшла попiд лiсом
зовсiм не в той бiк, де було ©© село.
Iшла так, мов не бачила татар. Але татари ©© побачили. Вони кинулись до
не©. Олеся скрикнула й побiгла щосили далi. Та бiгла вона недовго. За
хвилину татари наздогнали ©©, щось закричали, загукали, ©х було чоловiк
тридцять. Вони зупинились i почали промiж себе джеркотiти. А далi один
високий пiдiйшов до дiвчини. Вiн загомонiв по-нашому, але так погано, що
Олеся ледве розiбрала, що вiн каже:
- Хороша дiвчина! Хороша дiвчина! Ми тобi нiчого не зробимо, пустимо на
волю, тiльки ти нам скажи, де тут сть село?
Олеся каже:
- За лiсом. Оцей лiс перейти - то й село по той бiк.
А татарин ©й:
- То ти нас проведи цим лiсом, а то ми дороги не зна мо.
Олеся каже:
- Проведу.
А татарин знову:
- Та не одури й не тiкай, а то бачиш оце!
I вiн вийняв з пiхов криву гостру шаблюку та й лиснув нею перед очима у
дiвчини.
- Бачиш оце? Голову зрубаю!
- Бачу! - каже Олеся.
Олесi накинули на шию аркан. Високий татарин узяв той аркан у руки,
пустив дiвчину поперед свого коня й сказав:
- Веди!
Олеся повела.
Але вона йшла зовсiм не в той бiк, куди Михайлик побiг. Вона ще трохи
обiйшла лiс, тодi знайшла стежку, що бiгла зо степу, i пiшла нею. Татари
©хали слiдком за дiвчиною. Дедалi лiс усе густiшав. Олеся вела ворогiв
просто в середину лiсу, де було болото.
Вона вела й думала: "Чи добiг же Михайлик додому? Чи сказав же
дiдусевi? Ох, хоч би менi довше поводити ©х, поки вiн добiжить!"
I вона йшла тихо, iнодi звертала убiк, тодi знов назад вертала'сь.
Татари сердились, а високий кричав:
- Чого ти плута ш? Веди гарно, а то ось! - I вiн показував рукою на
шаблюку. Дiвчина казала:
- Ось зараз вийдемо з лiсу,- там i село. I вела далi. Лiс зробився
страшенно густий. Але ж Олеся добре його знала. Вона так часто ходила сюди
по гриби, по ягоди. Вона знала, де болото. Невеличка смужка твердо© землi
вганялась у драговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було
видко. Навкруг було темно i пуща така, що тiльки той, хто добре знав лiс,
мiг вiдцiля вийти, не загрузши в болотi. Високий татарин скрикнув:
- Чого ж ти стала? Веди!
Дiвчина повернулася до ворогiв. На блiдому обличчi палали темнi очi.
Вона глянула ворогам у вiчi i тихо промовила:
- Я далi не пiду.
Татарин пiд'©хав аж до не©, показав ©й нагая й вилаяв.
Дiвчина осмiхнулася:
- Я не поведу вас далi, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в
цей лiс, i ви не вийдете вiдцiль.
Тi© ж митi нiж блиснув у татарськiй руцi i вдарив дiвчину в груди. Як
билина пiдрiзана, впала вона додолу.
© головонька схилилась i чиста душа покинула тiло. Татарин плюнув на
не©, i всi вороги повернули назад.
А Михайлик тим часом добiг додому. Вiн казав, що татар хто й зна
скiльки. Люди покидали все i повтiкали у лiс. Дiд Данило думав, що вiн там
i Олесю знайде.
День просидiли люди у лiсi. Далi ©м не стало харчу. Другого дня треба
було вертатися. Послали двох парубкiв подивитися, що в селi. Парубки
вернулися i сказали, що в селi все цiле. Люди зрозумiли, що татари ©х
обминули, i почали вертатись додому.
Але ж Олесi там не було. Дiд Данило попрохав кiлька чоловiк, i всi,
узбро©вшись, гуртом пiшли шукати ©© в лiсi. Михайлик привiв ©х до того
мiсця, де вiн покинув Олесю.
Тут знайшли татарськi слiди. По тих слiдах пройшли у лiсову пущу. Довго
йшли, аж поки побачили татарських коней, що позагрузали в болотi. Татар не
було. Мабуть, вони позлазили з коней та й потопли у багнюцi.
Дiд Данило йшов попереду. Вiн перший побачив Олесю. Вона лежала мертва.
На ши© в не© був татарський аркан.
Тодi зрозумiв дiд Данило i всi люди, що вона сво ю смертю обрятувала
рiдне село.
Зробили мари з гiлок i понесли дороге тiло додому.
* * *
Другого дня ховали Олесю. Подруги-дiвчата несли труну. В ©й лежала
Олеся, убрана, як молода княгиня. На головi у не© був вiнок. Навкруги
спiвали пташки, вгорi сяло сонце. А вона лежала тиха, спокiйна. Навiть
здавалось, що на обличчi в не© сяла якась радiсть.
Еге, ©й можна було радiти.
Ридаючи, провели ©© до холодно© ями; ридаючи, засипали землею. Не сам.
дiд Данило плакав, плакали всi: i старi й малi, i чоловiки й жiнки, i
подруги-дiвчата.
Але як кинули на могилку останню лопату землi, дiд Данило пiдвiв
голову. Вiн уже бiльш не плакав. Обличчя йому було поважне. Вiн простяг
руки над могилкою i сказав:
- Кожен повинен боронити свiй рiдний край, не жалiючи життя! Дай, боже,
всякому тако© смертi!
1890.
БЕЗ ХЛIБА
I
Край села стояла хата поганенька, а в ©й жив селянин iз жiнкою та з
дитиною - хлопчик був. невеличкий, недавнечко народився. Вже третiй рiк
був, як вони побралися, - з чужого села вiн ©© взяв,- а все нiяк не могли
збитися на хазяйство. У ©х тiльки й було худоби, що теличка,- купили ©©
торiшню весну,- та й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж
годувати нiчим було б. Як усе недороди, то й самим ©сти нiчого - не то що
теличцi. Поплакала Горпина за теличкою, так хiба з того доможеться?
На весну зовсiм у селянина не стало хлiба. Тижнiв зо три позичками
жили, а тепер уже його зна , як i жити - нiхто й позичати не став, усякий
каже:
- Що я тобi позичатиму? У мене в самого, може, дiти голоднi сидять, а
тобi давай, давай, а назад i не сподiвайся. Ти вже он у всього села
напозичавсь. Тут сам за мiшок хлiба, може, хтойзна-що вiддав би!
Раяла жiнка Петровi до пана пiти, найнятися. Пiшов на сусiднiй хутiр -
не взяли: i так багато, кажуть, наймитiв. До другого пана пiшов, так той
глянув, що в Петра одежа - лата на латi, подумав, що гольтiпака,
пройдисвiт якийсь,- не схотiв i говорити.
- Геть! - каже,- багато вас тут ходить таких!.
Зовсiм не знав Петро, що й робити. У кого коняка була, так хоч возити
панськi дрова з лiсу наймалися, а йому й того не можна.
Одного ранку встала Горпина вдосвiта. Дитина ще спала. Молодиця почала
тихесенько бiля печi поратися, а Петра послала дров урубати. Пора ться, а
сама дума :
- Якби цей тиждень так-сяк перебутися, а там, може, помiг би господь,
то по©хала б до батька в Сироватку: може б вони хоч з мiшечок дали. Лихо
без коня: то сiла б, по©хала, та й годi; а тепер, поки-то випроха ш у кума
того коня!
Вiдчинилися дверi. Петро внiс дрова, додолу кида .
- Та не грюкай-бо так, дитину збудиш! - каже Горпина.
Розтопила молодиця в печi, постановила горщики. Тодi пiдiйшла до дiжки
з борошном, глянула:
- Петре, а Петре!
- Га?
- А що ми оце робитимем?
- Як?
- Борошна тiльки на раз, та й то хлiбини на двi. Помовчав Петро, далi
каже:
- Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю...
- Хiба ще пiти попрохати?..
- Та до кого ж iти, коли у всiх напозичалися так, що нiхто вже не да ?
Горпина й сама це добре знала. Замовкли обо . Прокинулась дитина в
колисцi, молодиця взяла ©© на руки, почала годувати. Воно вхопилося
голодне, та й кинуло: молока нема. Тiльки ще дужче заплакало. Каже
Горпина:
- Хоч би вже самi, та оцi © дитини не було, а то тiльки дивишся, як
воно мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема.
Петровi самому дитячий плач мов ножем серце краяв. Так хiба жалем
поможеш?
- Зна ш що, Петре? Пiди попрохай старосту - може, вiн з гамазе©в
дасть?..
Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце кра . Устав
Петро, каже:
- А пiду! Не здихати ж iз голоду!
Узяв шапку, ще постояв, подумав, а далi й пiшов мовчки. Вiн знав, що
староста не може сам дати, а все ж пiшов, щоб хоч не чути, як дитина
плакатиме.
- А може й дасть? - дума ,- хто його зна ?.. Треба попрохати добре.
Шкода, що на чвертку ратушним нема.
Прийшов Петро в ратушу, увiйшов, перехрестився:
"Здоровi, з середою!" сказав i став бiля порогу. Староста в кутку за
столом сидiв, а писар з шафи папери виймав, по столу розкладаючи. Бiльше
нiкого в ратушi нема, тiльки Петро та ©х дво . Намiря ться все Петро
сказати, та нiяк не зможе. Дума : "А як скаже - нi, не дам?" I як подума
про це, подума, що тодi в його дома i жiнка, й дитина голоднi сидiтимуть,
так дух йому перехопить, i не вимовить вiн нiчого, тiльки сто©ть бiля
порогу та шапку драну в руках мне. Бачивши староста, що йому чогось треба,
а нiчого не каже вiн, став сам питатися:
- А чого тобi, Петре?
Пiдiйшов Петро ближче, вклонився.
- До вашо© милостi,- каже.
- Ну?
- Не положiть гнiва, прийшов оце до вас... От уже третiй день, мало що
й ©вши, сидимо... Сьогоднi й крихти в ротi не було i борошна нема...
- Ну, то що?
- Не положiть гнiва... Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить, як
у самого, може, нема?.. Так я оце... чи не дозволили б з гамазе©в хоч
мiшечок дати?..
Глянув на його староста та й засмiявся.
- Ге, хлопче? Цього ми не можемо сво ю волею зробити, на це дозвiл од
начальства треба.
- От управи земсько©, розумi ш? - каже писар.
- Та воно так,- каже Петро.- Та чи не можна б як-небудь там, хоч
трiшки?..
- Та й чудний же ти який, чоловiче! Ти ж чу ш, що нi, нiяк не можна.
Петро постояв, помовчав, та й каже:
- Та може воно так, i без управи?.. Хоч небагато...
- Та тобi ж кажуть, чи нi? Позакладало тобi? - визвiрився писар.
А Петро все сто©ть, не йде. Вiн i сам не розумiв, чого ще вiн ждав.
Тiльки як же його йти без нiчого? Дома ж i картоплю вже затого по©дять!..
Хiба ще раз спитатися?
- Та я вiддав би скоро, ось тiльки б заробив, так i вiддав би...
Писар зовсiм розсердився:
- Та кажуть же тобi, що нi! Що тобi, сто разiв казати? Хоч ти йому
коляку на головi теши, а вiн усе - дай та дай! Ну, люди!..
Пiшов Петро з ратушi.
II
Забавила Горпина дитину, положила,- сама з останнього борошна спекла
двi перепiчки, борщу та картоплi зварила. Пора ться, а сама дума :
- Сьогоднi так-сяк перебудемося, та й завтра... Як дадуть Петровi, то,
може, й до батька не треба буде ©хати. Нi, хоч i дадуть, а все ж на сiвбу
нема ,- ©хати не минеться.
Повиймала молодиця перепiчки, хату вимела та й сiла прясти. У само©
прядива не було цього року - сiяти не мали де, так чуже брала вiд повiсма.
Усе за тиждень яких днi сорокiвки заробить, а то й копу.
- Копу заробiшi за тиждень, а на карбованця з'©си,- дума Горпина,
нитку викручуючи. Коли чу , рипнули сiнешнi дверi.
- Мабуть, Петро,- дума молодиця, - чи несе ж хоч що-небудь?..
Справдi Петро. Увiйшов мовчки, сiв на лавi, нiчого й не каже. Позирнула
Горпина на його i вiдразу вгадала, що дурно вiн ходив.
- Петре,каже,- нiчого не дали?
- Кажуть, що без панiв земських не можна...- понуро вiдказав Петро.
Мовчать обок. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина
схилилась на прядку i не пряде вже. Глянув на не© Петро,- така вона
змучена, зовсiм змарнiла. Так жалко йому стало ©©. Пiдiйшов до не©, обняв,
та й каже:
- Годi, голубко моя, годi! Не журись...
Пiдняла очi Горпина, а в очах сльози.
- Ми то перетерпимо,- каже,- а дитина як? Яково ©й терпiти?
Та й заплакала Горпина тихо... Згодом озвалася знову:
- Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.
То розважити жiнку хотiв Петро, а тепер чу , як у самого на серцi все
важче та важче ста . А як сказала вона, що терпiти треба, то й не
вдержався:
- Та доки ж його терпiти? - аж скрикнув. -Уже ж i так, зда ться, дня не
мина , щоб не терпiли!
- Та вже ж, мабуть, так бог дав! - знову каже Горпина.
Петро насупився.
- Та хiба ж ми вже такi грiшнi, хiба ж нема вже й грiшнiших од нас, що
таке лихо ми терпимо?
Нiчого не сказала Горпина, замовк i Петро похмурений. Мовчить, а думи
снуються в головi:
- Хiба ж то правда? За вiщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав,
а як сам, то хiба не бере вiдтiля ж? Торiк же вкрав четверть ячменю...
Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай i дитина нехай умира !
Та й обняла Петра злiсть; така злiсть у його в серцi заворушилася
вiдразу на старосту, що й не сказати.
- Вiн у достатках,- Петро дума ,- та ще й краде, а я голодний, то що
менi робити?
И хтойзна-що зробив би вiн старостi, так запалилося. Схопився похмурий
з мiсця, пiшов з хати. По двору блука , а думка не кида:
- Не вмирати ж iз голоду! Мо ж добро, не чи там, бо й я ж туди
зсипав, а тепер, як менi ©сти нiчого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас
не прохатиму! Я й сам без вас вiзьму!
I скiльки вiн не думав, то все одно в головi сто©ть: "вiзьму!"
- Не чуже ж я вiзьму, а сво . Коли не дають самi, треба криткома брати.
I так вiн потроху до тi © думки звик, що зовсiм не лякавсь ©©. Спершу
йому здавалось аж страшно, як вiн про це думав, а тепер i дарма,- звик. I
як звик, i не став цього зовсiм боятись, тодi наважився зробити так, як
надумав.
- Пiду, дiрку в гамазе© продовбаю та й наточу! - дума Петро.
Тiльки як про це Горпинi сказати? Вiн знав добре, що вона зроду того не
схоче, знав, що хоч як ©© вмовляй, а на це не пiдмовиш. А що ж його бiльше
робити? Вiн бачив округи себе лихо, а не мiг тому лиховi запобiгти. Бачив,
що й люди не хотiли йому помочi дати. Он староста краде, а йому так не
дав! Усюди неправда!.. I тепер йому не здавалося грiхом украсти. А
все-таки боявся казати про це Горпинi, бо почувався, що й вiн не по правдi
робить.
А Горпина стала помiчати, що з Петром робиться недобре щось. Все
похмурий та смутний ходить. Почне вона питатися, нiчого не каже, або: "Та
так... Щось голова болить". Iнодi ж гляне понуро так на не© та й одмовить:
"А з чого ж його веселому бути?"
Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобiгти лиховi не знала
чим, тiльки журилася ще дужче.
А тим часом хлiба вже не було, картоплю всю по©ли, затого вже зовсiм
нiчого ©сти буде. До батька не довелось Горпинi по©хати - коня нiхто не
дав, а пiшки хiба ж легко сорок верстов до Сироватки пройти, та ще й з
дитиною. А покинути дома ©© не можна: i так ледве жива тi ю краплею
молока, а як покинути, тодi й зовсiм хтойзна-що буде.
Бачить усе те Петро i знову сам собi каже: "Вiзьму! Не здихати ж, як
собацi! Хай Горпина що хоче каже".
Одного разу лежить вiн уночi з жiнкою на полу, не спиться йому, бо
думки не дають. Та й дума вiн:
"А що, як Горпинi зараз скажу?"
Але не сказав, тiльки ще дужче почав з одного боку на другий
перевертатися.
- Чого ти, Петре?
- Нiчого,каже.
Стала вже дрiмати Горпина, коли чу , кличе Петро:
- Горпино!
- Га?
- Зна ш що...
- Ну?
Став Петро, знову бо©ться казати.
- Та я нiчого... Я хотiв спитати, чи у нас вода в хатi? Пити хочу.
- Та в дiжцi ж...
Устав Петро, наче воду пiшов пити, а в самого думка: "Сказати? Та вже ж
од не© не схова шся - чи тепер, чи тодi, а казати доведеться".
Прийшов, знову лiг бiля жiнки, вкрився.
- Горпино, що ж далi робитимем?
Нiчого не каже молодиця: вона вже всi думки передумала, та нiчого не
вигадала. Тодi Петро почав, заникуючись:
- А я... я... Зна ш, що я думаю?
- Що?
Та й знову Петро зупинивсь, далi вiдразу заговорив швидко, неначе
поспiша ться:
- Не здихати ж iз голоду!.. м нiчого - он i староста: сам грошi
громадськi краде, а нам хлiба шматка не да . Хiба ж нема й нашого там?
Хай! Панькатися з ©ми, чи що? Хiба вони розумiють? Узяти та наточити з
гамазе©!..
- Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш? Аж розсердився Петро:
- А що ж, iз голоду,- каже,- вмирати?
- Грiх, Петре! На те божа воля!.. Бог так дав... А чужого не руш!
- Грiх! А з голоду вмирати - як? Хiба я сво ю волею йду?
- Дак Що, Петре,- перетерпiти треба... Не ходи!..
Страшно вiдразу стало Горпинi. Пригорнула вона чоловiка.
- Петре, годi! Бог поможе... Пiдеш сам до батька, вони дадуть... А те
покинь, зовсiм покинь! Грiх!
То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина вмовляти, знову
пiднялась у його на людей злiсть, так i клекоче у грудях.
- Пiду, говорить, - не кажи менi нiчого,- пiду!
III
День поминув, нiч насунула. Дiждався Петро пiвночi, одягся, узяв з
собою три мiшки й свердел та й пiшов до гамазе©в.
Нiч була темна. Петро перейшов свiй город, вийшов на вигiн. На душi в
його якось спокiйно було. Вiн уже раз наважився зробити це дiло i бiльше
не думав про те, яке воно. "Пiду та й украду",- думав вiн, i йому не
здавалося, що вiн погано робить, бо вiн просто забув про це, неначебто про
це й думати не було чого. Спокiйно та смiливо йшов, нiчого не лякаючись.
Ось вигiн кiнча ться, щось зачорнiло здалека. "Гамазе©",-подумав
Петро.-"У сторожа гамазинника вже не свiтиться,- будуть повнi три мiшки".
Легкою ходою пiшов далi. Уже недалеко! Тiльки, що це? Голосно, дзвiнко
вiдгукнувсь у повiтрi крик. Мабуть, сич. Знову кричить, "нявка" - нi, це
сова. I вiдразу страшно Петровi стало. Щось перехопило дух, серце
застукало в грудях. Вiн зупинився, став прислухатись. За спиною аж морозом
сипнуло.
- Пiймають, пiймають! Злодiй!..
I знов одразу, наче снiгом обсипало. То смiливий був i спокiйний, а
тепер усе те зникло. Вiн увесь тремтiв.
- Йти, чи не йти? - думав вiн. - А як пiймають?
Вiн знову почав прислухатися. Але навкруги всюди було так тихо, що вiн
мiг чути, як у його в грудях колотилося серце.
- Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хлiба!.. Нi вже - пiду!
I вiн тихо-тихо почав прокрадатися до гамазе©в; пiдiйшов до ©х, ще раз
озирнувсь округи. В темрявi нiчого не видко. Тодi полiз пiд будiвлю.
Щороку зсипавши зерно у засiки, знав, з якого вони боку. Обережно пiдлiз
вiн до того мiсця, лiг на спину. Тодi наставив свердло, почав вертiти.
Сухе дерево трохи затрiщало. Петро зупинивсь, прислухаючись. Далi знов
почав робити. Свердло глибше та глибше влазило в дерево - незабаром i
дiрка буде. Петро з усi © сили натиснув на свердло, лежачи на спинi.
- Агов! Семене! Е, стонадцять кiп!..
Петро здригнувсь. Хто це? Сторож? Серце колихнулось у грудях, а далi
немов застигло - Петро слухав. Холодний пiт виступив у його на лобi. Вiн
так i закам'янiв, пiднявши руки вгору до свердла. Знову чути:
- Семене! Семене!.. А, щоб тобi! Ну, я й сам, хiба менi що? Не вмiю
заспiвати?.. Стонадцять!.. Гей!..
Ой там за байраком
Танцювала риба з раком...
П'яну пiсню чути було бiля само© гамазе©. I як хтось iде, чути.
Та гей: танцювала риба з раком,
А цибуля...
- Тю на твого батька!.. Чого сюди? Нi, я сюди не хочу, додому пiду!
Гей, а цибуля з часником,
А дiвчина з козаком!
П'яний пiшов. Голос i хода затихли. Петро не ворушивсь. Вiн затримав
духа й ждав. Ось уже нiкого не чути. Вiн ще прислухавсь. Нi, нема нiкого.
Тодi останнiм натиском вiн довертiв дiрку. Налапав мiшок, пiдставив, витяг
свердло. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасницi, Петро понасипав усi
три мiшки. Гамазе© були низько при землi, то не можна було повнi
понасипати. Одначе, що тепер робити? Покинути дiрку незатулену - зерно
витече на землю, завтра побачать, знайдуть. Треба заткнути. I чого це вiн
не взяв затички?
Петро затулив дiрку однi ю рукою, а другою почав шукати трави на
затичку. Трава не росла пiд гамазеями. Згадав, що в його хустка. Знайшов
©©, так-сяк заткнув дiрку. Тодi витяг один клунок з-пiд гамазе©, став i
дума :
- Додому нести? Нi, то дуже довго буде. Попереношу на могилу, нехай там
перележать поки що.
Могила була за селом, на цьому ж вигонi, там, де колись границя йшла, а
тепер тiльки вал зостався високий. Поспiшаючись, однiс Петро один клунок.
Тi два клунки були меншi, вiн забрав ©х одразу. Усi три вiн заховав на
могилi в бур'янi. Хотiв був додому йти, та знову про дiрку згадав. Треба
взяти кращу затичку, а то хустка коли б не випала. Вiн тихо пройшов до
чийогось тину, виламав цурпалок i пiшов знову до гамазе©в. Пiдлiз уп'ять,
обережно витяг хустку й заткнув дiрку дерев'яною затичкою. Цурпалок саме
прийшовсь i мiцно стримiв у дiрцi. Петро спробував - добре. Мабуть, додолу
трохи зерна розсипалося. Вiн помацки позагортав його землею.
Вернувся додому, увiйшов у хату.
- Горпино!
Нiчого не чути. Мабуть, спить. Лiг вiн на пiл, не роззуваючись, тiльки
свиту скинув.
- Горпино, ти спиш?
- Ну?
- Я заховав на могилi...
- Про мене де хоч ховай, а я тобi у помочi не буду!
Замовк Петро.
IV
Нiкому й на думку не впало, щоб можна було вкрасти хлiб iз замкнено©
гамазе©. Та й крадiжка була невеличка, то не дуже й помiтна. Бачачи Петро,
що нiде нiчого про крадiжку не чути, перенiс жито додому. Та його стало не
надовго. Уп'ять хоч знову красти йди. Та тiльки тут трошки пособила доля.
У сусiднього пана Петро впрохавсь у найми. Став вiн жити в пана, тiльки
ночувати додому ходив. Дома злиднi зосталися злиднями, але й за те хвалити
бога, що хоч голоднi не сидiли. А про крадiжку й досi не чуть було нiчого.
Петро заспоко©вся.
Отже нi, не заспоко©вся... Вiн давно вже згубив свiй спокiй, давно його
не стало, аж iз тi © темно© ночi, як вiн пiд гамазеями був. I не крадiжка
стала його мучити, нi! Про не© вiн спершу й не думав. Тiльки ж Горпина мов
не та до його стала. Зникли тi розмови щирi та ласкавi,- тепер вона з
чоловiком iнодi й слова не промовить за день - сумна-сумна ходить. Далi й
у найми пiшов Петро, став тiльки ввечерi жiнку бачити - не пособилося. Все
мовчить. То щоночi Петро ходив, а то вже тiльки двiчi, тричi на тиждень,
бо зна , що дома не привiтають, не загомонять, що дома ще тяжче на серцi
буде. Вiн не докоряв жiнцi: його самого вже починала гризти згадка про те
дiло. Удень, серед невгавно© роботи, ще не так було тяжко - забувалося; а
в тi ночi, що вiн то в пана, то дома ночував, у тi похмурi ночi не було
йому спокою. Бо загинуло його щастя, може, навiки загинуло. А воно ж було
колись, те щастя, було навiть i тодi, як голод ©х мучив. А тепер усе
зникло. Тiльки груди пече, так пече... "Хоч би кара, та не така. Хоч би
налаяла мене, хоч би докоряла, а то мовчить, нiчого не каже, а як билина
сохне".
Це було в недiлю ввечерi. Петро сидiв дома бiля столу, а Горпина на
полу дитину колихала. Каганець потроху блимав, i при його свiтлi жiнка
здавалася ще бiльше змученою, нiж удень. Обличчя змарнiло, очi позападали,
i якась мука свiтилась у ©х у той час, як вона ©х пiднiмала вiд колиски.
Жаль стиснув серце Петровi. Устав вiн, пiдiйшов, сiв бiля не©.
- Горпино!
Вона мовчки пiдняла на його смутнi очi.
- Горпино! Доки ми будемо так мучитися?..
У його порвався голос; щось стиснуло, мов клiщами, горло. А вона все
мовчала. Ледве перемiг себе Петро, знову почав:
- Обо ми гинемо... Уся душа перемучилась... Скажи менi, що ти ма ш на
думцi, скажи, бо доки ж так жити?..
Вона знов глянула на його сво©ми позападалими очима i тихо спустила ©х
додолу. I Петровi здалося, що той погляд досяг йому аж у серце i як ножем
рiзонув його.
- А що я тобi скажу? - почала вона тихо.- Адже ти сам зна ш... Я казала
- не роби... Коли ж не сила моя... я любила тебе, а ти злодi м зробивсь.
- Нехай i так,- говорить Петро,- але ж ти зна ш, я не тим це зробив,
що... ти зна ш, що не можна було цього не зробити...
- Я знаю,тихо вiдмовила Горпина.- Усе те я. знаю... Але що ж я з собою
зроблю, коли я не можу, коли менi несила до того звикнути. Краще б я з
голоду вмерла, нiж це сталося!
Вона все нижче й нижче нахилялась до колиски.
- Яке тепер життя буде?.. Не життя, а мука... Чи ждала ж я того, чи
сподiвалася!
I вона тяжко заридала, припавши до колиски i б'ючись головою об ©©
бильця. Злякана дитина прокинулась i собi заплакала. А Горпина мов не чула
©©. Довго вона ховала свою муку, i ось тепер та мука сльозами вибухнула.
Тiльки ж не пособили тi сльози, не винесли лиха з душi.
V
Ще бiльший сум обняв Петра. За останнiй тиждень вiн перемучився так, що
й пiзнати його не можна було. Дума по думi минали в Петровiй головi, все
чорнi, непривiтнi думи. Раз, серед ночi, у його промайнуло в головi:
признатися? В острог замкнуть... Там з злодiями, з розбiйниками... А хiба
вiн сам не злодiй.? Ну й нехай у пута закують, поведуть... А син? А
Горпина? Що тодi з сином буде?
- Що! А тепер хiба краще? Тепер менi жiнка - не жiнка, наче й дитина -
не моя дитина... Гiрше не буде, та хоч Горпинi може полегша , як мене не
бачитиме.
I що бiльше вiн думав про це, то все дужче хотiлося йому все розказати,
крикнути: "Це я!.."
I в його обертом iшла голова. Вiн ходив зовсiм як несамовитий, i його
позападалi очi iнодi так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його.
I ось настав час, наважився вiн. Це було в недiлю. Строк у пана вiн уже
вибув i жив дома. Вiн устав рано i мовчки почав справлятися бiля
хазяйства.
- Хiба все сказати ©й? - думав вiн.- Нi, якось страшно. Нехай
довiда ться сама, як уже зроблено буде.
I вiн вештався на дворi, не'ввiходив у хату, бо йому тяжко було бачити
жiнку. Так-сяк перебувся до обiд. По обiдi одягсь, глянув на Горпину i
знову подумав: "Сказати?.." Вона мовчки поралась бiля печi i не дивилась
на його. Вiн одвернувсь, перехрестивсь i пiшов з хати.
Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила
його: ©й тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його, i тим-то
ще тяжче ©й на серцi було тодi, як вона пригадувала, що ©© чоловiк -
злодiй.
Петро тихо йшов до волостi. Його перестрiвали люди, а вiн i не бачив
©х,- так опанували його думки. А проте вiн був якось надзвичайно
спокiйний. Саме так, як тодi, коли вiн iшов красти, саме так i тепер
якийсь дивний спокiй обняв його.
Але ж як побачив коло волостi громаду, серце заколотилося йому в
грудях. Як вiн скаже перед громадою? Хiба пiдождати, поки розiйдуться, та
сказати самому старостi?
Тим часом вiн наближався до громади. Вiн i сам не пам'ятав, як
протовпився промiж людей аж до рундука. На рундуцi стояв писар, щось
читав. Петро став ждати. Писарiв голос вiдбивавсь у вухах, але ж слiв
зрозумiти вiн не мiг. Та вiн i не силкувався прислухатись до ©х. Голова
йому палала.
Що це? Громада загвалтувала - це писар дочитав.Уже час.
Вiн зняв шапку й почав:
- Люди добрi!..
Громада трохи вщухла.
- Петро щось каже, слухайте!
- Та чого там йому треба?
- Та слухайте вже, що чоловiк каже!
Петровi перехопило дух, вiн ледве дихав.
- Люди добрi! Простiть мене, бо я злодiй! Я вкрав з гамазе©...
I те промовивши, вiн упав до нiг громади.
* * *
Громада ледве зрозумiла, за вiщо Петро зве себе злодi м, бо нiкому й на
думку не впало, що з гамазе© вкрадено. Писар звелiв був арештувати Петра,
та громада не дала:
- Це наше добро, наш i суд,- гукали люди. Але громада нiчого не зробила
Петровi. Вiн набрав три повних мiшки хлiба й одвiз у гамазе©. I немов
удруге на свiт народився тодi. Громада не розумом, а якось серцем почула,
як Петро мiг дiйти до такого дiла, i нiхто бiльше не згадував про його.
Сам Петро потроху заспоко©вся. I Горпина знов стала його Горпиною, такою,
як i перше була... I стали вони знову жити, як жили...
1884.
- Текла,каже дiд.
- Я б ©х усiх повбивав, тих татар та туркiв проклятих! - погукне
хлопець, стискаючи кулаки. Олеся нiчого не скаже, тiльки все обличчя ©й
зблiдне. А дiд далi:
- Покалiчено тодi мене добре. А вже що годували погано бусурмани:
цвiлими сухарями та смердючою водою!. За таким життям уся сила пропала, бо
мене ще й порубано трохи, як у бран брато. Ну, то як визволили мене козаки
- не здатний я вже був козакувати. Вернувсь я додому. Тут я ваших батькiв
зазнав: i твого, Олесю, i твого, Михайлику. Ви були сусiди. Тiльки
Михайлик був ще тодi дуже малий - рокiв зо два йому було. А тобi, Олесю,
вже рокiв iз сiм було, i ти бiгала вже швиденько. Жили ви гарно. Коли це
набiгла татарва... Що тут казати? Одбивались ми завзято, та нiчого не
вдiяли. Село татари спалили, багато людей повбивали, багато у бран
забрали. А дехто повтiкав. Отi втiкачi вернулись сюди потiм та й знов тут
побудувались. Мене вдарено чимсь важким по головi. Я й упав. Але я не вмер
i вночi очутивсь. Дивлюсь: мiсяць свiтить, видко. Тихо скрiзь. Коли гляну
круг себе, аж я на пожаринi, а круг мене все люди лежать... Як
розвиднилось, пiшов я помiж трупами та й знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав
i плакав бiля мертво© матерi. Тут i батько твiй був з розрубаною головою.
- Проклятi! Ой, проклятi! - скрику Михайлик.
- I твiй тут батько й мати були, Олесю, мертвi... А тебе вже я згодом
знайшов у лiсi. Ти забiгла якось туди... От i все...
Змовкне дiд. Олеся сидить, не ворухнеться. В не© обличчя блiде, в очах
пала якийсь огонь. Дiд гляне на не© та й похита головою:
- Гай-гай! - каже.- Засмутив я тебе, мою ясочку. Але що ж робити! Без
лиха не проживеш. Не журiться, дiточки,- вашi батьки полягли доброю
смертю, рiдний край боронячи. Кожен чоловiк повинен боронити вiд усякого
ворога рiдний край, не жалiючи свого життя.
- Еге, не жалiючи свого життя!..- промовить дiвчина тихо та й
замислиться ще дужче i довго замислена ходить.
Ото одного разу була недiля. Олеся з Михайликом лагодились iти в лiс по
ягоди, а дiд казав:
- Глядiть, дiточки, далi вiд багновицi, а то лихо буде.
У лiсi було величезне болото-багновище. Iнодi, не знаючи, набреде на
його людина та й утопне. Дiд i боявся, щоб з дiтьми чого не було. Олеся
каже:
- Не бiйтесь, дiдусю, хiба ми не зна мо?
А Михайлик-стрибунець i собi тоненьким голоском:
- Авжеж, зна мо!
Побрали дiти глечики та й пiшли. Дiд довго дививсь ©м услiд.
Iдуть, а Михайлик i каже:
- Олесю-сестричко! Ходiм аж на той бiк лiсу. Лiс не можна було перейти,
бо ж болото там було. А обходити далеко - верстов шiсть. Олеся каже:
- Але ж це далеко.
- Дарма,каже Михайлик,- так ягiд там багато. Ходiм, голубонько!
- То й добре! - каже Олеся.
I вони пiшли. Не увiйшли у лiс, а подались узлiссям. З одного боку був
височезний, старий, темний лiс. А з другого боку простягався степ.
Дiвчина й хлопець iшли швидко. Вже верстов п'ять одiйшли вiд дому. Коли
це Михайлик скрикнув:
- Глянь, Олесю, що то таке?
Олеся глянула. Серед степу ©хали люди. Усi були верхи. То були не нашi
люди. Гостроверхi шапки маячiли здалека. Таких шапок нашi не носять. Олеся
багато чула дечого вiд дiда. Вона пiзнала цих людей - це були татари.
Татари! Вони при©хали на Вкра©ну палити села, убивати або в неволю
забирати людей. Ось-ось вони побачать ©х i заберуть. Олеся вхопила
Михайлика за руку i мовчки потягла в кущi.
- Що то? Що то? - питавсь Михайлик.
- Цить! Татари!
Михайлик так i занiмiв. Страх обняв його такий, що вiн i слова не мiг
вимовити. Олеся з-за кущiв бачила, як татари ©хали просто на лiс, як
поводили сюди й туди головами. Це вони шукають, де село. Ще трохи
пошукають та й знайдуть його. Що тодi буде?
Село запалять, людей повбивають. I дiдуся вб'ють!.. Боже мiй!.. Треба
бiгти, треба сказати!..
Але ж татари ©дуть кiньми: вони до©дуть швидше, нiж вона добiжить. Якби
вони тут загаялись! Та як же те зробити, як це ©й зробити?
Бiдне серденько в Олесi мучилось. А татари пiд'©здили все ближче та
ближче. Уже видко ©хнi обличчя. I вiдразу Олеся надумала... Вона вхопила
Михайлика за плече:
- Братику, бiжи лiсом додому, скажи дiдусевi, що ©дуть татари. Чу ш?..
I вона потрусила хлопця за плече. Вiн немов прокинувся з того i глянув
на дiвчину.
- Бiжи, а то дiдуся вб'ють.
- А ти ж? - спитався хлопець.
Олеся штовхнула його, щоб бiг, кажучи:
- Я знаю сама, що зроблю,- не бiйсь! Нiколи говорити - бiжи! Та все
понад кра м, щоб од багновицi далi!..
Хлопець не думав довго. Вiн кинувсь у лiс i побiг з усi © сили.
Олеся зосталася сама. Вона постояла ще кiлька хвилин. Обличчя було
блiде. Але вона не боялась. Вона вийшла з-за куща i пiшла попiд лiсом
зовсiм не в той бiк, де було ©© село.
Iшла так, мов не бачила татар. Але татари ©© побачили. Вони кинулись до
не©. Олеся скрикнула й побiгла щосили далi. Та бiгла вона недовго. За
хвилину татари наздогнали ©©, щось закричали, загукали, ©х було чоловiк
тридцять. Вони зупинились i почали промiж себе джеркотiти. А далi один
високий пiдiйшов до дiвчини. Вiн загомонiв по-нашому, але так погано, що
Олеся ледве розiбрала, що вiн каже:
- Хороша дiвчина! Хороша дiвчина! Ми тобi нiчого не зробимо, пустимо на
волю, тiльки ти нам скажи, де тут сть село?
Олеся каже:
- За лiсом. Оцей лiс перейти - то й село по той бiк.
А татарин ©й:
- То ти нас проведи цим лiсом, а то ми дороги не зна мо.
Олеся каже:
- Проведу.
А татарин знову:
- Та не одури й не тiкай, а то бачиш оце!
I вiн вийняв з пiхов криву гостру шаблюку та й лиснув нею перед очима у
дiвчини.
- Бачиш оце? Голову зрубаю!
- Бачу! - каже Олеся.
Олесi накинули на шию аркан. Високий татарин узяв той аркан у руки,
пустив дiвчину поперед свого коня й сказав:
- Веди!
Олеся повела.
Але вона йшла зовсiм не в той бiк, куди Михайлик побiг. Вона ще трохи
обiйшла лiс, тодi знайшла стежку, що бiгла зо степу, i пiшла нею. Татари
©хали слiдком за дiвчиною. Дедалi лiс усе густiшав. Олеся вела ворогiв
просто в середину лiсу, де було болото.
Вона вела й думала: "Чи добiг же Михайлик додому? Чи сказав же
дiдусевi? Ох, хоч би менi довше поводити ©х, поки вiн добiжить!"
I вона йшла тихо, iнодi звертала убiк, тодi знов назад вертала'сь.
Татари сердились, а високий кричав:
- Чого ти плута ш? Веди гарно, а то ось! - I вiн показував рукою на
шаблюку. Дiвчина казала:
- Ось зараз вийдемо з лiсу,- там i село. I вела далi. Лiс зробився
страшенно густий. Але ж Олеся добре його знала. Вона так часто ходила сюди
по гриби, по ягоди. Вона знала, де болото. Невеличка смужка твердо© землi
вганялась у драговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було
видко. Навкруг було темно i пуща така, що тiльки той, хто добре знав лiс,
мiг вiдцiля вийти, не загрузши в болотi. Високий татарин скрикнув:
- Чого ж ти стала? Веди!
Дiвчина повернулася до ворогiв. На блiдому обличчi палали темнi очi.
Вона глянула ворогам у вiчi i тихо промовила:
- Я далi не пiду.
Татарин пiд'©хав аж до не©, показав ©й нагая й вилаяв.
Дiвчина осмiхнулася:
- Я не поведу вас далi, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в
цей лiс, i ви не вийдете вiдцiль.
Тi© ж митi нiж блиснув у татарськiй руцi i вдарив дiвчину в груди. Як
билина пiдрiзана, впала вона додолу.
© головонька схилилась i чиста душа покинула тiло. Татарин плюнув на
не©, i всi вороги повернули назад.
А Михайлик тим часом добiг додому. Вiн казав, що татар хто й зна
скiльки. Люди покидали все i повтiкали у лiс. Дiд Данило думав, що вiн там
i Олесю знайде.
День просидiли люди у лiсi. Далi ©м не стало харчу. Другого дня треба
було вертатися. Послали двох парубкiв подивитися, що в селi. Парубки
вернулися i сказали, що в селi все цiле. Люди зрозумiли, що татари ©х
обминули, i почали вертатись додому.
Але ж Олесi там не було. Дiд Данило попрохав кiлька чоловiк, i всi,
узбро©вшись, гуртом пiшли шукати ©© в лiсi. Михайлик привiв ©х до того
мiсця, де вiн покинув Олесю.
Тут знайшли татарськi слiди. По тих слiдах пройшли у лiсову пущу. Довго
йшли, аж поки побачили татарських коней, що позагрузали в болотi. Татар не
було. Мабуть, вони позлазили з коней та й потопли у багнюцi.
Дiд Данило йшов попереду. Вiн перший побачив Олесю. Вона лежала мертва.
На ши© в не© був татарський аркан.
Тодi зрозумiв дiд Данило i всi люди, що вона сво ю смертю обрятувала
рiдне село.
Зробили мари з гiлок i понесли дороге тiло додому.
* * *
Другого дня ховали Олесю. Подруги-дiвчата несли труну. В ©й лежала
Олеся, убрана, як молода княгиня. На головi у не© був вiнок. Навкруги
спiвали пташки, вгорi сяло сонце. А вона лежала тиха, спокiйна. Навiть
здавалось, що на обличчi в не© сяла якась радiсть.
Еге, ©й можна було радiти.
Ридаючи, провели ©© до холодно© ями; ридаючи, засипали землею. Не сам.
дiд Данило плакав, плакали всi: i старi й малi, i чоловiки й жiнки, i
подруги-дiвчата.
Але як кинули на могилку останню лопату землi, дiд Данило пiдвiв
голову. Вiн уже бiльш не плакав. Обличчя йому було поважне. Вiн простяг
руки над могилкою i сказав:
- Кожен повинен боронити свiй рiдний край, не жалiючи життя! Дай, боже,
всякому тако© смертi!
1890.
БЕЗ ХЛIБА
I
Край села стояла хата поганенька, а в ©й жив селянин iз жiнкою та з
дитиною - хлопчик був. невеличкий, недавнечко народився. Вже третiй рiк
був, як вони побралися, - з чужого села вiн ©© взяв,- а все нiяк не могли
збитися на хазяйство. У ©х тiльки й було худоби, що теличка,- купили ©©
торiшню весну,- та й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж
годувати нiчим було б. Як усе недороди, то й самим ©сти нiчого - не то що
теличцi. Поплакала Горпина за теличкою, так хiба з того доможеться?
На весну зовсiм у селянина не стало хлiба. Тижнiв зо три позичками
жили, а тепер уже його зна , як i жити - нiхто й позичати не став, усякий
каже:
- Що я тобi позичатиму? У мене в самого, може, дiти голоднi сидять, а
тобi давай, давай, а назад i не сподiвайся. Ти вже он у всього села
напозичавсь. Тут сам за мiшок хлiба, може, хтойзна-що вiддав би!
Раяла жiнка Петровi до пана пiти, найнятися. Пiшов на сусiднiй хутiр -
не взяли: i так багато, кажуть, наймитiв. До другого пана пiшов, так той
глянув, що в Петра одежа - лата на латi, подумав, що гольтiпака,
пройдисвiт якийсь,- не схотiв i говорити.
- Геть! - каже,- багато вас тут ходить таких!.
Зовсiм не знав Петро, що й робити. У кого коняка була, так хоч возити
панськi дрова з лiсу наймалися, а йому й того не можна.
Одного ранку встала Горпина вдосвiта. Дитина ще спала. Молодиця почала
тихесенько бiля печi поратися, а Петра послала дров урубати. Пора ться, а
сама дума :
- Якби цей тиждень так-сяк перебутися, а там, може, помiг би господь,
то по©хала б до батька в Сироватку: може б вони хоч з мiшечок дали. Лихо
без коня: то сiла б, по©хала, та й годi; а тепер, поки-то випроха ш у кума
того коня!
Вiдчинилися дверi. Петро внiс дрова, додолу кида .
- Та не грюкай-бо так, дитину збудиш! - каже Горпина.
Розтопила молодиця в печi, постановила горщики. Тодi пiдiйшла до дiжки
з борошном, глянула:
- Петре, а Петре!
- Га?
- А що ми оце робитимем?
- Як?
- Борошна тiльки на раз, та й то хлiбини на двi. Помовчав Петро, далi
каже:
- Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю...
- Хiба ще пiти попрохати?..
- Та до кого ж iти, коли у всiх напозичалися так, що нiхто вже не да ?
Горпина й сама це добре знала. Замовкли обо . Прокинулась дитина в
колисцi, молодиця взяла ©© на руки, почала годувати. Воно вхопилося
голодне, та й кинуло: молока нема. Тiльки ще дужче заплакало. Каже
Горпина:
- Хоч би вже самi, та оцi © дитини не було, а то тiльки дивишся, як
воно мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема.
Петровi самому дитячий плач мов ножем серце краяв. Так хiба жалем
поможеш?
- Зна ш що, Петре? Пiди попрохай старосту - може, вiн з гамазе©в
дасть?..
Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце кра . Устав
Петро, каже:
- А пiду! Не здихати ж iз голоду!
Узяв шапку, ще постояв, подумав, а далi й пiшов мовчки. Вiн знав, що
староста не може сам дати, а все ж пiшов, щоб хоч не чути, як дитина
плакатиме.
- А може й дасть? - дума ,- хто його зна ?.. Треба попрохати добре.
Шкода, що на чвертку ратушним нема.
Прийшов Петро в ратушу, увiйшов, перехрестився:
"Здоровi, з середою!" сказав i став бiля порогу. Староста в кутку за
столом сидiв, а писар з шафи папери виймав, по столу розкладаючи. Бiльше
нiкого в ратушi нема, тiльки Петро та ©х дво . Намiря ться все Петро
сказати, та нiяк не зможе. Дума : "А як скаже - нi, не дам?" I як подума
про це, подума, що тодi в його дома i жiнка, й дитина голоднi сидiтимуть,
так дух йому перехопить, i не вимовить вiн нiчого, тiльки сто©ть бiля
порогу та шапку драну в руках мне. Бачивши староста, що йому чогось треба,
а нiчого не каже вiн, став сам питатися:
- А чого тобi, Петре?
Пiдiйшов Петро ближче, вклонився.
- До вашо© милостi,- каже.
- Ну?
- Не положiть гнiва, прийшов оце до вас... От уже третiй день, мало що
й ©вши, сидимо... Сьогоднi й крихти в ротi не було i борошна нема...
- Ну, то що?
- Не положiть гнiва... Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить, як
у самого, може, нема?.. Так я оце... чи не дозволили б з гамазе©в хоч
мiшечок дати?..
Глянув на його староста та й засмiявся.
- Ге, хлопче? Цього ми не можемо сво ю волею зробити, на це дозвiл од
начальства треба.
- От управи земсько©, розумi ш? - каже писар.
- Та воно так,- каже Петро.- Та чи не можна б як-небудь там, хоч
трiшки?..
- Та й чудний же ти який, чоловiче! Ти ж чу ш, що нi, нiяк не можна.
Петро постояв, помовчав, та й каже:
- Та може воно так, i без управи?.. Хоч небагато...
- Та тобi ж кажуть, чи нi? Позакладало тобi? - визвiрився писар.
А Петро все сто©ть, не йде. Вiн i сам не розумiв, чого ще вiн ждав.
Тiльки як же його йти без нiчого? Дома ж i картоплю вже затого по©дять!..
Хiба ще раз спитатися?
- Та я вiддав би скоро, ось тiльки б заробив, так i вiддав би...
Писар зовсiм розсердився:
- Та кажуть же тобi, що нi! Що тобi, сто разiв казати? Хоч ти йому
коляку на головi теши, а вiн усе - дай та дай! Ну, люди!..
Пiшов Петро з ратушi.
II
Забавила Горпина дитину, положила,- сама з останнього борошна спекла
двi перепiчки, борщу та картоплi зварила. Пора ться, а сама дума :
- Сьогоднi так-сяк перебудемося, та й завтра... Як дадуть Петровi, то,
може, й до батька не треба буде ©хати. Нi, хоч i дадуть, а все ж на сiвбу
нема ,- ©хати не минеться.
Повиймала молодиця перепiчки, хату вимела та й сiла прясти. У само©
прядива не було цього року - сiяти не мали де, так чуже брала вiд повiсма.
Усе за тиждень яких днi сорокiвки заробить, а то й копу.
- Копу заробiшi за тиждень, а на карбованця з'©си,- дума Горпина,
нитку викручуючи. Коли чу , рипнули сiнешнi дверi.
- Мабуть, Петро,- дума молодиця, - чи несе ж хоч що-небудь?..
Справдi Петро. Увiйшов мовчки, сiв на лавi, нiчого й не каже. Позирнула
Горпина на його i вiдразу вгадала, що дурно вiн ходив.
- Петре,каже,- нiчого не дали?
- Кажуть, що без панiв земських не можна...- понуро вiдказав Петро.
Мовчать обок. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина
схилилась на прядку i не пряде вже. Глянув на не© Петро,- така вона
змучена, зовсiм змарнiла. Так жалко йому стало ©©. Пiдiйшов до не©, обняв,
та й каже:
- Годi, голубко моя, годi! Не журись...
Пiдняла очi Горпина, а в очах сльози.
- Ми то перетерпимо,- каже,- а дитина як? Яково ©й терпiти?
Та й заплакала Горпина тихо... Згодом озвалася знову:
- Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.
То розважити жiнку хотiв Петро, а тепер чу , як у самого на серцi все
важче та важче ста . А як сказала вона, що терпiти треба, то й не
вдержався:
- Та доки ж його терпiти? - аж скрикнув. -Уже ж i так, зда ться, дня не
мина , щоб не терпiли!
- Та вже ж, мабуть, так бог дав! - знову каже Горпина.
Петро насупився.
- Та хiба ж ми вже такi грiшнi, хiба ж нема вже й грiшнiших од нас, що
таке лихо ми терпимо?
Нiчого не сказала Горпина, замовк i Петро похмурений. Мовчить, а думи
снуються в головi:
- Хiба ж то правда? За вiщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав,
а як сам, то хiба не бере вiдтiля ж? Торiк же вкрав четверть ячменю...
Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай i дитина нехай умира !
Та й обняла Петра злiсть; така злiсть у його в серцi заворушилася
вiдразу на старосту, що й не сказати.
- Вiн у достатках,- Петро дума ,- та ще й краде, а я голодний, то що
менi робити?
И хтойзна-що зробив би вiн старостi, так запалилося. Схопився похмурий
з мiсця, пiшов з хати. По двору блука , а думка не кида:
- Не вмирати ж iз голоду! Мо ж добро, не чи там, бо й я ж туди
зсипав, а тепер, як менi ©сти нiчого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас
не прохатиму! Я й сам без вас вiзьму!
I скiльки вiн не думав, то все одно в головi сто©ть: "вiзьму!"
- Не чуже ж я вiзьму, а сво . Коли не дають самi, треба криткома брати.
I так вiн потроху до тi © думки звик, що зовсiм не лякавсь ©©. Спершу
йому здавалось аж страшно, як вiн про це думав, а тепер i дарма,- звик. I
як звик, i не став цього зовсiм боятись, тодi наважився зробити так, як
надумав.
- Пiду, дiрку в гамазе© продовбаю та й наточу! - дума Петро.
Тiльки як про це Горпинi сказати? Вiн знав добре, що вона зроду того не
схоче, знав, що хоч як ©© вмовляй, а на це не пiдмовиш. А що ж його бiльше
робити? Вiн бачив округи себе лихо, а не мiг тому лиховi запобiгти. Бачив,
що й люди не хотiли йому помочi дати. Он староста краде, а йому так не
дав! Усюди неправда!.. I тепер йому не здавалося грiхом украсти. А
все-таки боявся казати про це Горпинi, бо почувався, що й вiн не по правдi
робить.
А Горпина стала помiчати, що з Петром робиться недобре щось. Все
похмурий та смутний ходить. Почне вона питатися, нiчого не каже, або: "Та
так... Щось голова болить". Iнодi ж гляне понуро так на не© та й одмовить:
"А з чого ж його веселому бути?"
Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобiгти лиховi не знала
чим, тiльки журилася ще дужче.
А тим часом хлiба вже не було, картоплю всю по©ли, затого вже зовсiм
нiчого ©сти буде. До батька не довелось Горпинi по©хати - коня нiхто не
дав, а пiшки хiба ж легко сорок верстов до Сироватки пройти, та ще й з
дитиною. А покинути дома ©© не можна: i так ледве жива тi ю краплею
молока, а як покинути, тодi й зовсiм хтойзна-що буде.
Бачить усе те Петро i знову сам собi каже: "Вiзьму! Не здихати ж, як
собацi! Хай Горпина що хоче каже".
Одного разу лежить вiн уночi з жiнкою на полу, не спиться йому, бо
думки не дають. Та й дума вiн:
"А що, як Горпинi зараз скажу?"
Але не сказав, тiльки ще дужче почав з одного боку на другий
перевертатися.
- Чого ти, Петре?
- Нiчого,каже.
Стала вже дрiмати Горпина, коли чу , кличе Петро:
- Горпино!
- Га?
- Зна ш що...
- Ну?
Став Петро, знову бо©ться казати.
- Та я нiчого... Я хотiв спитати, чи у нас вода в хатi? Пити хочу.
- Та в дiжцi ж...
Устав Петро, наче воду пiшов пити, а в самого думка: "Сказати? Та вже ж
од не© не схова шся - чи тепер, чи тодi, а казати доведеться".
Прийшов, знову лiг бiля жiнки, вкрився.
- Горпино, що ж далi робитимем?
Нiчого не каже молодиця: вона вже всi думки передумала, та нiчого не
вигадала. Тодi Петро почав, заникуючись:
- А я... я... Зна ш, що я думаю?
- Що?
Та й знову Петро зупинивсь, далi вiдразу заговорив швидко, неначе
поспiша ться:
- Не здихати ж iз голоду!.. м нiчого - он i староста: сам грошi
громадськi краде, а нам хлiба шматка не да . Хiба ж нема й нашого там?
Хай! Панькатися з ©ми, чи що? Хiба вони розумiють? Узяти та наточити з
гамазе©!..
- Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш? Аж розсердився Петро:
- А що ж, iз голоду,- каже,- вмирати?
- Грiх, Петре! На те божа воля!.. Бог так дав... А чужого не руш!
- Грiх! А з голоду вмирати - як? Хiба я сво ю волею йду?
- Дак Що, Петре,- перетерпiти треба... Не ходи!..
Страшно вiдразу стало Горпинi. Пригорнула вона чоловiка.
- Петре, годi! Бог поможе... Пiдеш сам до батька, вони дадуть... А те
покинь, зовсiм покинь! Грiх!
То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина вмовляти, знову
пiднялась у його на людей злiсть, так i клекоче у грудях.
- Пiду, говорить, - не кажи менi нiчого,- пiду!
III
День поминув, нiч насунула. Дiждався Петро пiвночi, одягся, узяв з
собою три мiшки й свердел та й пiшов до гамазе©в.
Нiч була темна. Петро перейшов свiй город, вийшов на вигiн. На душi в
його якось спокiйно було. Вiн уже раз наважився зробити це дiло i бiльше
не думав про те, яке воно. "Пiду та й украду",- думав вiн, i йому не
здавалося, що вiн погано робить, бо вiн просто забув про це, неначебто про
це й думати не було чого. Спокiйно та смiливо йшов, нiчого не лякаючись.
Ось вигiн кiнча ться, щось зачорнiло здалека. "Гамазе©",-подумав
Петро.-"У сторожа гамазинника вже не свiтиться,- будуть повнi три мiшки".
Легкою ходою пiшов далi. Уже недалеко! Тiльки, що це? Голосно, дзвiнко
вiдгукнувсь у повiтрi крик. Мабуть, сич. Знову кричить, "нявка" - нi, це
сова. I вiдразу страшно Петровi стало. Щось перехопило дух, серце
застукало в грудях. Вiн зупинився, став прислухатись. За спиною аж морозом
сипнуло.
- Пiймають, пiймають! Злодiй!..
I знов одразу, наче снiгом обсипало. То смiливий був i спокiйний, а
тепер усе те зникло. Вiн увесь тремтiв.
- Йти, чи не йти? - думав вiн. - А як пiймають?
Вiн знову почав прислухатися. Але навкруги всюди було так тихо, що вiн
мiг чути, як у його в грудях колотилося серце.
- Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хлiба!.. Нi вже - пiду!
I вiн тихо-тихо почав прокрадатися до гамазе©в; пiдiйшов до ©х, ще раз
озирнувсь округи. В темрявi нiчого не видко. Тодi полiз пiд будiвлю.
Щороку зсипавши зерно у засiки, знав, з якого вони боку. Обережно пiдлiз
вiн до того мiсця, лiг на спину. Тодi наставив свердло, почав вертiти.
Сухе дерево трохи затрiщало. Петро зупинивсь, прислухаючись. Далi знов
почав робити. Свердло глибше та глибше влазило в дерево - незабаром i
дiрка буде. Петро з усi © сили натиснув на свердло, лежачи на спинi.
- Агов! Семене! Е, стонадцять кiп!..
Петро здригнувсь. Хто це? Сторож? Серце колихнулось у грудях, а далi
немов застигло - Петро слухав. Холодний пiт виступив у його на лобi. Вiн
так i закам'янiв, пiднявши руки вгору до свердла. Знову чути:
- Семене! Семене!.. А, щоб тобi! Ну, я й сам, хiба менi що? Не вмiю
заспiвати?.. Стонадцять!.. Гей!..
Ой там за байраком
Танцювала риба з раком...
П'яну пiсню чути було бiля само© гамазе©. I як хтось iде, чути.
Та гей: танцювала риба з раком,
А цибуля...
- Тю на твого батька!.. Чого сюди? Нi, я сюди не хочу, додому пiду!
Гей, а цибуля з часником,
А дiвчина з козаком!
П'яний пiшов. Голос i хода затихли. Петро не ворушивсь. Вiн затримав
духа й ждав. Ось уже нiкого не чути. Вiн ще прислухавсь. Нi, нема нiкого.
Тодi останнiм натиском вiн довертiв дiрку. Налапав мiшок, пiдставив, витяг
свердло. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасницi, Петро понасипав усi
три мiшки. Гамазе© були низько при землi, то не можна було повнi
понасипати. Одначе, що тепер робити? Покинути дiрку незатулену - зерно
витече на землю, завтра побачать, знайдуть. Треба заткнути. I чого це вiн
не взяв затички?
Петро затулив дiрку однi ю рукою, а другою почав шукати трави на
затичку. Трава не росла пiд гамазеями. Згадав, що в його хустка. Знайшов
©©, так-сяк заткнув дiрку. Тодi витяг один клунок з-пiд гамазе©, став i
дума :
- Додому нести? Нi, то дуже довго буде. Попереношу на могилу, нехай там
перележать поки що.
Могила була за селом, на цьому ж вигонi, там, де колись границя йшла, а
тепер тiльки вал зостався високий. Поспiшаючись, однiс Петро один клунок.
Тi два клунки були меншi, вiн забрав ©х одразу. Усi три вiн заховав на
могилi в бур'янi. Хотiв був додому йти, та знову про дiрку згадав. Треба
взяти кращу затичку, а то хустка коли б не випала. Вiн тихо пройшов до
чийогось тину, виламав цурпалок i пiшов знову до гамазе©в. Пiдлiз уп'ять,
обережно витяг хустку й заткнув дiрку дерев'яною затичкою. Цурпалок саме
прийшовсь i мiцно стримiв у дiрцi. Петро спробував - добре. Мабуть, додолу
трохи зерна розсипалося. Вiн помацки позагортав його землею.
Вернувся додому, увiйшов у хату.
- Горпино!
Нiчого не чути. Мабуть, спить. Лiг вiн на пiл, не роззуваючись, тiльки
свиту скинув.
- Горпино, ти спиш?
- Ну?
- Я заховав на могилi...
- Про мене де хоч ховай, а я тобi у помочi не буду!
Замовк Петро.
IV
Нiкому й на думку не впало, щоб можна було вкрасти хлiб iз замкнено©
гамазе©. Та й крадiжка була невеличка, то не дуже й помiтна. Бачачи Петро,
що нiде нiчого про крадiжку не чути, перенiс жито додому. Та його стало не
надовго. Уп'ять хоч знову красти йди. Та тiльки тут трошки пособила доля.
У сусiднього пана Петро впрохавсь у найми. Став вiн жити в пана, тiльки
ночувати додому ходив. Дома злиднi зосталися злиднями, але й за те хвалити
бога, що хоч голоднi не сидiли. А про крадiжку й досi не чуть було нiчого.
Петро заспоко©вся.
Отже нi, не заспоко©вся... Вiн давно вже згубив свiй спокiй, давно його
не стало, аж iз тi © темно© ночi, як вiн пiд гамазеями був. I не крадiжка
стала його мучити, нi! Про не© вiн спершу й не думав. Тiльки ж Горпина мов
не та до його стала. Зникли тi розмови щирi та ласкавi,- тепер вона з
чоловiком iнодi й слова не промовить за день - сумна-сумна ходить. Далi й
у найми пiшов Петро, став тiльки ввечерi жiнку бачити - не пособилося. Все
мовчить. То щоночi Петро ходив, а то вже тiльки двiчi, тричi на тиждень,
бо зна , що дома не привiтають, не загомонять, що дома ще тяжче на серцi
буде. Вiн не докоряв жiнцi: його самого вже починала гризти згадка про те
дiло. Удень, серед невгавно© роботи, ще не так було тяжко - забувалося; а
в тi ночi, що вiн то в пана, то дома ночував, у тi похмурi ночi не було
йому спокою. Бо загинуло його щастя, може, навiки загинуло. А воно ж було
колись, те щастя, було навiть i тодi, як голод ©х мучив. А тепер усе
зникло. Тiльки груди пече, так пече... "Хоч би кара, та не така. Хоч би
налаяла мене, хоч би докоряла, а то мовчить, нiчого не каже, а як билина
сохне".
Це було в недiлю ввечерi. Петро сидiв дома бiля столу, а Горпина на
полу дитину колихала. Каганець потроху блимав, i при його свiтлi жiнка
здавалася ще бiльше змученою, нiж удень. Обличчя змарнiло, очi позападали,
i якась мука свiтилась у ©х у той час, як вона ©х пiднiмала вiд колиски.
Жаль стиснув серце Петровi. Устав вiн, пiдiйшов, сiв бiля не©.
- Горпино!
Вона мовчки пiдняла на його смутнi очi.
- Горпино! Доки ми будемо так мучитися?..
У його порвався голос; щось стиснуло, мов клiщами, горло. А вона все
мовчала. Ледве перемiг себе Петро, знову почав:
- Обо ми гинемо... Уся душа перемучилась... Скажи менi, що ти ма ш на
думцi, скажи, бо доки ж так жити?..
Вона знов глянула на його сво©ми позападалими очима i тихо спустила ©х
додолу. I Петровi здалося, що той погляд досяг йому аж у серце i як ножем
рiзонув його.
- А що я тобi скажу? - почала вона тихо.- Адже ти сам зна ш... Я казала
- не роби... Коли ж не сила моя... я любила тебе, а ти злодi м зробивсь.
- Нехай i так,- говорить Петро,- але ж ти зна ш, я не тим це зробив,
що... ти зна ш, що не можна було цього не зробити...
- Я знаю,тихо вiдмовила Горпина.- Усе те я. знаю... Але що ж я з собою
зроблю, коли я не можу, коли менi несила до того звикнути. Краще б я з
голоду вмерла, нiж це сталося!
Вона все нижче й нижче нахилялась до колиски.
- Яке тепер життя буде?.. Не життя, а мука... Чи ждала ж я того, чи
сподiвалася!
I вона тяжко заридала, припавши до колиски i б'ючись головою об ©©
бильця. Злякана дитина прокинулась i собi заплакала. А Горпина мов не чула
©©. Довго вона ховала свою муку, i ось тепер та мука сльозами вибухнула.
Тiльки ж не пособили тi сльози, не винесли лиха з душi.
V
Ще бiльший сум обняв Петра. За останнiй тиждень вiн перемучився так, що
й пiзнати його не можна було. Дума по думi минали в Петровiй головi, все
чорнi, непривiтнi думи. Раз, серед ночi, у його промайнуло в головi:
признатися? В острог замкнуть... Там з злодiями, з розбiйниками... А хiба
вiн сам не злодiй.? Ну й нехай у пута закують, поведуть... А син? А
Горпина? Що тодi з сином буде?
- Що! А тепер хiба краще? Тепер менi жiнка - не жiнка, наче й дитина -
не моя дитина... Гiрше не буде, та хоч Горпинi може полегша , як мене не
бачитиме.
I що бiльше вiн думав про це, то все дужче хотiлося йому все розказати,
крикнути: "Це я!.."
I в його обертом iшла голова. Вiн ходив зовсiм як несамовитий, i його
позападалi очi iнодi так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його.
I ось настав час, наважився вiн. Це було в недiлю. Строк у пана вiн уже
вибув i жив дома. Вiн устав рано i мовчки почав справлятися бiля
хазяйства.
- Хiба все сказати ©й? - думав вiн.- Нi, якось страшно. Нехай
довiда ться сама, як уже зроблено буде.
I вiн вештався на дворi, не'ввiходив у хату, бо йому тяжко було бачити
жiнку. Так-сяк перебувся до обiд. По обiдi одягсь, глянув на Горпину i
знову подумав: "Сказати?.." Вона мовчки поралась бiля печi i не дивилась
на його. Вiн одвернувсь, перехрестивсь i пiшов з хати.
Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила
його: ©й тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його, i тим-то
ще тяжче ©й на серцi було тодi, як вона пригадувала, що ©© чоловiк -
злодiй.
Петро тихо йшов до волостi. Його перестрiвали люди, а вiн i не бачив
©х,- так опанували його думки. А проте вiн був якось надзвичайно
спокiйний. Саме так, як тодi, коли вiн iшов красти, саме так i тепер
якийсь дивний спокiй обняв його.
Але ж як побачив коло волостi громаду, серце заколотилося йому в
грудях. Як вiн скаже перед громадою? Хiба пiдождати, поки розiйдуться, та
сказати самому старостi?
Тим часом вiн наближався до громади. Вiн i сам не пам'ятав, як
протовпився промiж людей аж до рундука. На рундуцi стояв писар, щось
читав. Петро став ждати. Писарiв голос вiдбивавсь у вухах, але ж слiв
зрозумiти вiн не мiг. Та вiн i не силкувався прислухатись до ©х. Голова
йому палала.
Що це? Громада загвалтувала - це писар дочитав.Уже час.
Вiн зняв шапку й почав:
- Люди добрi!..
Громада трохи вщухла.
- Петро щось каже, слухайте!
- Та чого там йому треба?
- Та слухайте вже, що чоловiк каже!
Петровi перехопило дух, вiн ледве дихав.
- Люди добрi! Простiть мене, бо я злодiй! Я вкрав з гамазе©...
I те промовивши, вiн упав до нiг громади.
* * *
Громада ледве зрозумiла, за вiщо Петро зве себе злодi м, бо нiкому й на
думку не впало, що з гамазе© вкрадено. Писар звелiв був арештувати Петра,
та громада не дала:
- Це наше добро, наш i суд,- гукали люди. Але громада нiчого не зробила
Петровi. Вiн набрав три повних мiшки хлiба й одвiз у гамазе©. I немов
удруге на свiт народився тодi. Громада не розумом, а якось серцем почула,
як Петро мiг дiйти до такого дiла, i нiхто бiльше не згадував про його.
Сам Петро потроху заспоко©вся. I Горпина знов стала його Горпиною, такою,
як i перше була... I стали вони знову жити, як жили...
1884.