Ибсен Генрик. Ляльковий дім (збірник)

   Рерлун. Яким чином?
   Бетті (на дверях тераси). Дорогий Карстене! У чому, власне, справа?
   Бернік. Ах, Бетті, любонько, тобі це нецікаво. (До трьох комерсантів, що ввійшли з ним.) Тепер ми повинні розіслати підписні листи: чим швидше, тим краще. Само собою, ми четверо підпишемось першими. Наше становище в суспільстві зобов'язує нас не шкодувати сил.
   Санстад. Розуміється, пане консул.
   Руммель. Слово дане, і справа мусить піти якнайкраще.
   Бернік. О, я ніскільки не турбуюсь про те, які будуть результати. Треба тільки, щоб кожний з нас обстоював цю справу в своєму колі. Коли ж їй буде забезпечене співчуття всіх верств суспільства, тоді, само собою, доведеться взяти участь і міському самоврядуванню.
   Бетті. Ні, справді ж бо, Карстене, дай і нам послухати. Іди сюди і розкажи…
   Бернік. О Бетті, люба, це рішуче не дамська справа.
   Гільмар. Значить, ти все-таки вирішив узятися за цю залізницю?
   Бернік. Розуміється.
   Рерлун. Але торік, пане консул…
   Бернік. То була інша річ. Тоді йшлося про приморську лінію…
   Вігелан. А вона зовсім зайва, пане ад'юнкт. Адже в нас є пароплави…
   Санстад. І, крім того, вона обійшлася б надто дорого…
   Руммель. І йшла б просто врозріз з насущними інтересами міста.
   Бернік. А найголовніше – не принесла б користі широким верствам населення. От чому я тоді й не погодився, і було прийнято проект внутрішньої лінії.
   Гільмар. Так, але ця лінія не зачепить сусідні міста.
   Бернік. Вона зачепить наше місто, любий Гільмаре, тому що ми проведемо до себе вітку.
   Гільмар. Ах, так! Значить, новий задум.
   Руммель. І задум чудовий – еге ж?
   Рерлун. Гм!..
   Вігелан. Не можна заперечувати, що саме провидіння ніби призначило цю місцевість для такої вітки.
   Рерлун. Ви це серйозно говорите, пане Вігелан?
   Бернік. Так, признаюся, я теж вбачаю ніби перст долі в тому, що я під час своєї весняної ділової поїздки випадково потрапив у долину, де мені раніше не доводилось бувати. І тут, наче блискавка, промайнула в мене думка: от де зручно провести до нас вітку. Я вирядив інженера на розвідку. І ось у мене вже всі попередні плани й кошториси, – все в порядку.
   Бетті (все ще стоячи з іншими дамами в дверях тераси). Але як же це, любий Карстене, ти все приховував від нас?
   Бернік. Дорога Бетті, вам би все-таки не зрозуміти справжню суть діла. А втім, я до сьогоднішнього дня нікому і словом про це не згадував. Але тепер настала рішуча хвилина; тепер час діяти відверто і енергійно. Нехай би мені навіть довелося ризикнути всім своїм майном, я все ж дійду до кінця.
   Руммель. І ми з тобою, Берніку. Можеш розраховувати на нас.
   Рерлун. Ви справді покладаєте такі великі надії на цю справу, панове?
   Бернік. Ще б пак! Яким могутнім важелем це стане для піднесення всього нашого суспільства! Подумайте тільки, які лісові угіддя стануть доступні, які багаті рудники відкриються для розробки! А гірські річки з незліченними водоспадами? Яке широке поле для фабричної діяльності!
   Рерлун. І вас не турбує, що жваві стосунки з зіпсованим зовнішнім світом…
   Бернік. Будьте спокійні, пане ад'юнкт. Наше роботяще містечко, хвалити Бога, утвердилося тепер на митних моральних підвалинах. Ми всі докладали зусиль до оздоровлення ґрунту, якщо можна так висловитись, і так будемо продовжувати, кожний у своїй сфері. Ви, пане ад'юнкт, продовжуйте вашу плідну діяльність у школі й сім'ї, ми, люди практичного життя, зміцнюватимемо суспільство, підносячи в міру можливості добробут широких верств населення, а наше жіноцтво, – прошу вас сюди, ближче, добродійки, вам слід це послухати, – наше жіноцтво, скажу я, наші дружини й дочки нехай продовжують невтомно служити справі добродійності і бути взагалі підтримкою і втіхою для своїх близьких, як моя дорога Бетті і Марта для мене з Улафом. (Оглядаючись.) А де ж Улаф?
   Бетті. Ах, зараз канікули, його й не втримаєш дома.
   Бернік. Ну, значить, знов утік на пристань! Побачиш, він не вгамується, поки не скоїться якесь лихо.
   Гільмар. Ото!.. Трохи погратися зі стихіями…
   Фру Руммель. Як це мило з вашого боку, пане Бернік, що ви такі віддані своїй сім'ї!
   Бернік. Так, адже сім'я – це ядро суспільства. Хороша сім'я, чесні, вірні друзі, маленьке, тісне коло, куди не можуть вторгнутись ніякі шкідливі елементи…
   Управитель Крап входить з правого боку з листами й газетами.
   Крап. Іноземна пошта, пане консул, і телеграма з Нью-Йорка.
   Бернік (взявши телеграму). А! Від судновласників «Індіанки».
   Руммель. Що, пошта прибула? Ну, я мушу відкланятися.
   Вігелан. І я теж.
   Сан стад. До побачення, пане консул.
   Бернік. До побачення, до побачення, панове. Не забудьте, сьогодні о п'ятій годині засідання.
   Руммель, Вігелан, Санстад. Так, так, гаразд, будемо. (Виходять праворуч.)
   Бернік (прочитавши телеграму). Ні, це зовсім по-американськи. Просто обурливо!
   Бетті. Господи, Карстене, що таке?
   Бернік. Ось, пане Крап, прочитайте.
   Крап (читає). «Якомога менший ремонт; спустити «Індіанку», як тільки буде на плаву; час сприятливий; в крайньому разі піде з вантажем»… Справді, що й казати!
   Бернік. Піде з вантажем! Ці панове чудово знають, що з таким вантажем судно піде на дно, як камінь, коли б щось трапилося.
   Рерлун. Ось вони – ці хвалені умови життя у «великому світі».
   Бернік. Ви маєте рацію – ані найменшої турботи про людське життя, коли справа зв'язана з баришами. (Крапу.) Можна спустити «Індіанку» днів через чотири-п'ять?
   Крап. Так, якщо пан Вігелан погодиться, щоб ми поки припинили роботи на «Пальмі».
   Бернік. Гм… не погодиться він. Ну, ви займіться, будь ласка, кореспонденцією… Заждіть, ви не бачили на пристані Улафа?
   Крап. Ні, пане консул. (Виходить до кабінету.)
   Бернік (знову кинувши погляд на телеграму). Ризикувати життям вісімнадцяти чоловік – для цих панів нічого не значить.
   Гільмар. Що ж, покликання моряка – боротися зі стихіями. Як це мусить лоскотати нерви, коли між тобою й пучиною тільки тонка дошка…
   Бернік. Чи знайдеться у нас хоч один судновласник, який пішов би на таке? Ні одного, ні одного!.. (Побачивши Улафа.) Ну, хвалити Бога, цілий…
   У садок вбігає з вулиці Улаф з вудкою в руці.
   Улаф (ще з саду). Дядю Гільмаре, я був унизу і бачив пароплав.
   Бернік. Ти знову був на пристані?
   Улаф. Ні, тільки на човні. Уяви, дядечку, висадився цілий цирк з кіньми й звірятами. І страх скільки пасажирів!
   Фру Руммель. Нарешті ми дочекались цирку!
   Рерлун. Ми?… Я принаймні…
   Фру Руммель. Ну, звичайно, не ми, а…
   Д і н а. Мені б дуже хотілося подивитись цирк.
   Улаф. І мені теж.
   Гільмар. Дурненький! Ну, що там дивитись? Усе – лише дресировка. Інша річ, коли научос мчить крізь пампаси на своєму вогненному мустангу. Ну, та в таких жалюгідних містечках…
   Улаф (термосить Марту за руку). Тьотю Марто, поглянь, поглянь – он де вони!
   Фру Голт. їй-богу, вони!
   Фру Люнгє. М-м, які противні!
   Велика кількість пасажирів і натовп городян проходять вулицею.
   Фру Руммель. Здається, страшенні блазні. Подивіться, фру Голт, на оцю, в сірому платті: тягне на спині саквояж!
   Фру Голт. Подумайте! Начепила його на ручку парасольки! Мабуть, мадам директорша.
   Фру Руммель. А ото либонь і сам директор… той, з бородою. Виглядає справжнім розбійником. Не дивись на нього, Гільдо!
   Фру Голт. Іти теж, Нетто!
   Улаф. Мамо, директор нам уклоняється!
   Бернік. Що таке?
   Бетті. Що ти кажеш, Улафе?
   Фру Руммель. їй-богу, і ця жінка вклоняється!
   Бернік. Це вже занадто!
   Mарта (мимоволі скрикує). А!..
   Бетті. Що з тобою, Марто?
   Mарта. Нічого, мені тільки здалося…
   Улаф (не тямлячи себе з радості). Дивіться, дивіться! Ось і всі інші з кіньми й звірятами, а онде й американці. Усі матроси з «Індіанки».
   Чути «Янкі Дудл» під акомпанемент кларнета й барабана.
   Гільмар (затикаючи вуха). Ух, ух, ух!
   Рерлун. Я так міркую, чи не ретируватись нам трохи, добродійки? Це нас не обходить. Займемось знову нашою роботою.
   Бетті. Чи не запнути завіси?
   Рерлун. Так, так; я й сам подумав.
   Дами сідають до столу. Рерлун зачиняє скляні двері на терасу і спускає завіси на цих дверях і на вікнах; у кімнаті стає напівтемно.
   Улаф (заглядаючи за завісу). Мамо, директорська мадам умивається біля фонтана.
   Бетті. Як? Просто на площі?
   Фру Руммель. Серед білого дня!
   Гільмар. Ну, якби я подорожував у пустелі і мені попалася водойма, я б теж не задумуючись… Ух, цей жахливий кларнет!
   Рерлун. Слід би поліції втрутитись.
   Бернік. Ну, до іноземців не можна бути надто суворими, ця публіка позбавлена вродженого почуття пристойності, яке тримає нас у належних межах. Нехай собі бешкетують. Що нам до того? Усі ці вільності, які суперечать добрим звичаям і традиціям, на щастя, чужі нашому суспільству, якщо можна так висловитись… Це ще що таке?!
   Стороння дама швидко входить у двері з правого боку.
   Всі дами (тривожно, пошепки). Наїзниця, директорська мадам…
   Бетті. Боже, що це означає?
   Mарта (скочивши з місця). Ах!
   Дама. Здрастуй, люба Бетті! Здрастуй, Марто! Здрастуй, зятю!
   Бетті (скрикує). Лона!
   Бернік (відсахнувшись). Слово честі!..
   Фру Голт. Боже милостивий!
   Фру Руммель. Не може бути!
   Гільмар. Ну!.. Ух!..
   Б етті. Лона… Та невже?
   Лона. Чи це я? Так, присягаюсь, це я. Можете мене обняти, не соромтесь.
   Гільмар. Ух! Ух!
   Б етті. І ти тепер приїхала сюди, як…
   Бернік. І збираєшся виступати прилюдно?
   Лона. Виступати? Як виступати?
   Бернік. Я гадав… у цирку…
   Лона. Ха-ха-ха! Та ти при розумі, зятю? Ти думаєш, я з трупи наїзників? Ні, я хоч і перепробувала всякої всячини, і по-всякому дуріла…
   Фру Руммель. Гм!
   Лона…але наїзницею не бувала.
   Бернік. Виходить, все-таки не…
   Бетті. Ох, слава Богу!
   Лона. Ні, ми приїхали самі по собі, як і інші добрі люди; правда, другим класом, але до цього нам не звикати.
   Бетті. Ти кажеш: м и?
   Бернік (зробивши крок до Лони). Хто це ми?
   Лона. Розуміється, я з хлопчиськом.
   Усі дами. З хлопчиськом?
   Гільмар. Як?!
   Рерлун. Ну, скажу я вам!
   Бетті. Що ти говориш, Лоно?
   Лона. Розуміється, я кажу про Джона, у мене ж немає іншого хлопчиська, опріч Джона, або Йогана, як ви його тут кликали.
   Бетті. Йоган!..
   Фру Руммель (тихо до фру Люнге). Безпутний брат!
   Бернік (повільно). Йоган з тобою?
   Лона. Так, звичайно; хіба я поїхала б без нього? Але у вас у всіх такі смутні обличчя, сидите в темряві, шиєте щось біле… Чи не помер хтось із рідних?
   Рерлун. Добродійко, перед вами гурток для врятування морально зіпсованих…
   Лона (стиха). Що ви кажете? Ці симпатичні, скромні дами?…
   Фру Руммель. Ну, це, скажу я вам!..
   Лона. А, розумію, розумію!.. Чорт забирай, та це ж фру Руммель! А ось і фру Голт! Так, ми з вами з тих часів не помолодшали… Але послухайте, друзі мої, нехай морально зіпсовані тепер трошки почекають, вони не стануть від цього гіршими. В таку радісну годину…
   Рерлун. Година повернення не завжди година радощів.
   Лона. О-о? Ви так тлумачите Біблію, пане пастор?
   Рерлун. Я не пастор.
   Лона. Ну, то, певно, будете ним. Але – фе-фе-фе! – якою гниллю тхне від цієї «моральної» білизни! Ніби від савана. Я, бачите, звикла до свіжого повітря прерій.
   Бернік (витираючи лоб). Так, справді, тут щось душно.
   Лона. Почекай, почекай; ось зараз виберемось із склепу. (Розсуваючи завіси.) Нехай мій хлопчисько покажеться при повному освітленні. Ось покажу я вам молодця – перший сорт!
   Гільмар. Ух!
   Лона (розчиняє двері й вікна). Дайте йому тільки спершу почиститися в готелі. На пароплаві замурзався, як свиня.
   Гільмар. Ух! Ух!
   Лона. «Ух!» Та це ж… (Звертаючись до інших і вказуючи пальцем на Гільмара.) Він усе ще тут швендяє та ухає?
   Гільмар. Я не швендяю, я лікуюсь…
   Рерлун. Гм, добродійко, я не думаю…
   Лона (побачивши Улафа). Це твій, Бетті? Дай-но лапу, хлопче! Чи ти боїшся своєї старої, бридкої тітки?
   Рерлун (беручи книгу під пахву). Я не думаю, добродійки, щоб у нас був сьогодні настрій продовжувати нашу роботу. Але ж завтра ми знову зберемось?
   Лона (в той час, як сторонні дами підводяться і прощаються). Гаразд, зберемось. Буду обов'язково.
   Рерлун. Ви?… Дозвольте запитати, добродійко, що ви збираєтесь робити в нашому гуртку?
   Лона. Провітрити його, пане пастор!

Дія друга

   Там же.
   Бетті сидить сама біля робочого столу і шиє. Трохи згодом з правого боку входить Бернік, у капелюсі і рукавичках, з палицею в руці.
   Бетті. Ти вже повернувся, Карстене?
   Бернік. Так; до мене зайде один…
   Бетті (зітхаючи). Так, мабуть, Йоган знов завітає.
   Бернік…зайде один добродій, кажу я. (Поклавши капелюх.) Куди ж це всі дами сьогодні поділися?
   Бетті. Фру Руммель з дочкою сьогодні зайняті.
   Бернік. Присилали сказати?
   Бетті. Так, у них сьогодні багато діла вдома.
   Бернік. Зрозуміло. Інші, ясна річ, теж не прийдуть?
   Бетті. Так, їм теж сьогодні нема коли.
   Бернік. Я це міг би сказати зарані. Де Улаф?
   Бетті. Я його відпустила пройтися з Діною.
   Бернік. Гм… З Діною, з цією вітрогонкою… Не встиг Йоган приїхати, як вона вже й прилипла до нього!
   Бетті. Але, друже мій, Діна ж нічогісінько не знає…
   Бернік. Ну, то Йогану принаймні слід би бути настільки тактовним, щоб не приділяти їй особливої уваги. Я помітив, якими очима Вігелан на це дивився.
   Бетті (впускаючи роботу на коліна). Карстене, ти можеш зрозуміти, навіщо вони повернулись?
   Бернік. Гм… У нього, бач, там якась ферма, і справи, очевидно, не блискучі. Лона вчора дала зрозуміти, що їм доводиться їздити другим класом.
   Бетті. На жаль, це, мабуть, так і є. Але як вона могла з ним приїхати? Вона?! Після тієї смертельної образи тобі…
   Бернік. Ах, не думай про ці давні історії.
   Бетті. Та хіба ж я можу зараз думати про щось інше? Адже він мені брат… Та й не про нього я турбуюсь… Але тобі скільки може бути неприємностей, Карстене. Я страшенно боюся, що…
   Бернік. Чого ти боїшся?
   Бетті. Хіба не можуть заарештувати його за ті гроші, які пропали у твоєї матусі?
   Бернік. Пусте! Хто може довести, що гроші пропали?
   Бетті. Ах, Боже мій, та про це ж, на жаль, усе місто знає, і ти сам казав…
   Бернік. Я нічого не казав. І місто нічогісінько не знає, все це були тільки плітки.
   Бетті. Який ти великодушний, Карстене!
   Бернік. Кажу тобі, викинь з голови оці спогади! Ти сама не знаєш, як мені прикро від того, що ти все це розкопуєш. (Походжає туди й сюди і раптом жбурляє палицю.) І принесло ж їх саме тепер, коли мені необхідна цілковита прихильність суспільства і преси… Тепер полетять всілякі кореспонденції до газет сусідніх міст… Добре я прийму несподіваних родичів чи погано – все зуміють перетлумачити. Почнуть порпатися в старому мотлоху, як оце ти зараз. У такому суспільстві, як наше… (Жбурляє рукавички на стіл.) І ні з ким поговорити, ні на кого спертися!
   Бетті. Ні на кого, Карстене?
   Бернік. Та на кого ж?… І треба ж їм було сісти мені на шию саме тепер! Немає сумніву, вони влаштують який-небудь скандал – особливо вона. Чиста біда мати таких родичів!
   Бетті. Я ж не винна, що…
   Бернік. В чому ти не винна? Що ти їм рідня? Свята істина.
   Бетті. І не кликала ж я їх додому…
   Бернік. Ну, знову все спочатку! Я їх не кликала, та я їх не виписувала, не тягла сюди силоміць! Напам'ять уже знаю всю ієреміаду.
   Бетті (плаче). Який ти… недобрий!
   Бернік. Оце прекрасно! Заплач іще, щоб задати більше роботи довгим язикам. Облиш ці дурниці, Бетті! Іди на терасу. Сюди можуть прийти. Ще побачать господиню з червоними очима. От було б чудово, якби по місту пішов поголос, що… Чуєш? Хтось іде коридором.
   У двері стукають.
   Увійдіть!
   Бетті виходить з роботою на терасу. Суднобудівник Еуне входить з правого боку.
   Еуне. Моє вшанування, пане консул.
   Бернік. Здрастуйте. Мабуть, догадалися, чому я послав за вами?
   Еуне. Управитель казав учора, що пан консул ніби незадоволені тим, що…
   Бернік. Я незадоволений усім станом справ на верфі, Еуне. Ремонт суден у вас не посувається. «Пальмі» вже давно слід би бути в дорозі. Вігелан щодня заходить і набридає мені. Важкий компаньйон!
   Еуне. «Пальма» може вийти в море післязавтра.
   Бернік. Нарешті! Ну, а те американське судно, яке стоїть тут цілих п'ять тижнів і…
   Еуне. «Індіанка»? Я так зрозумів, що передусім треба зробити все можливе на вашому власному судні.
   Бернік. Я не давав вам ніяких підстав для подібного припущення. Слід було зробити все можливе і на «Індіанці», а цього не зроблено.
   Еуне. Днище все прогнило, пане консул; чим більше латаємо, тим гірше.
   Бернік. Причина не в цьому. Управитель Крап відкрив мені всю правду. Ви не вмієте працювати з новими машинами, які я завів, або, вірніше, не хочете з ними працювати.
   Еуне. Пане консул, мені вже за п'ятдесят. Я змалечку звик до старого способу праці.
   Бернік. Він більше не підходить. Не подумайте, Еуне, що я турбуюсь про бариші; на щастя, я не маю в цьому потреби. Але в мене є обов'язок перед суспільством, в якому я живу, і перед фірмою, яку я очолюю. Якщо я не обстоюватиму прогрес, то його й не дочекатись тут.
   Еуне. Я теж за прогрес, пане консул.
   Бернік. Так, для вашого обмеженого кола, для робітничого класу. О, я знаю вашу агітацію. Ви виголошуєте промови, баламутите народ, а коли справа доходить до прогресу на практиці, – взяти хоча б нові машини, – ви тоді не хочете брати участі; ви боїтесь.
   Еуне. Так, я й справді побоююсь, пане консул, мені страшно за багатьох з тих, кого ці машини позбавляють шматка хліба. Ви, пане консул, часто говорите про свій обов'язок перед суспільством; але, мені здається, суспільство теж має свої обов'язки. Як сміють наука і капітал пускати в дію нові винаходи, поки суспільство не виховало покоління, яке може ними користуватись?
   Бернік. Ви надто багато читаєте і розумуєте, Еуне. Для вас це не підходить. Це вселяє в вас незадоволення своїм становищем.
   Еуне. Не те, пане консул; але я не можу байдуже дивитись, як звільняють одного за одним тямущих робітників і позбавляють їх хліба через ці машини.
   Бернік. Гм! Винайдення книгодрукування також позбавило хліба силу-силенну писців.
   Еуне. Чи ви б так само розцінювали цей винахід, пане консул, якби ви самі були тоді писцем?
   Бернік. Я вас покликав не для диспуту. Я послав за вами, щоб сказати вам: «Індіанка» має бути готова до виходу в море післязавтра.
   Еуне. Але, пане консул…
   Бернік. Післязавтра, чуєте! Одночасно з нашим власним судном і ні годиною пізніше. Я маю серйозні підстави поспішати. Ви читали сьогодні газету? Ну, то знаєте, що американці знов бешкетували. Цей розбещений набрід скоро все місто поставить догори ногами; жодна ніч не минає без бійки в трактирі або на вулиці, – про інші неподобства я вже й не згадую.
   Еуне. Люди погані, це правда.
   Бернік. А кого звинувачують у цих неподобствах? Мене! На мене все скидають. Ці газетні писаки досить прозоро натякають, що ми зайняті головним чином власним судном. Я поставив собі за мету впливати на співгромадян силою свого прикладу, і що ж? – я повинен терпіти подібні вихватки?… Ні, я цього не потерплю. Я не можу дозволити отак принижувати моє добре ім'я.
   Еуне. Ну, репутація пана консула така міцна, що витримає і це, і значно більше.
   Бернік. Не тепер! Саме тепер мені потрібна цілковита пошана, цілковите співчуття усіх співгромадян. Я затіяв велике діло, як ви, мабуть, чули, і якщо підступним людям пощастить хоч трішечки похитнути безумовне довір'я до мене суспільства, – це може завдати мені чимало клопоту. Через це я за всяку ціну хочу заткнути рота усім отим злісним газетним писакам і тому призначив вихід судна на післязавтра.
   Еуне. Чом би й не на сьогодні ввечері?
   Бернік. По-вашому, я вимагаю неможливого?
   Еуне. Так, з тією робочою силою, яку ми зараз маємо…
   Бернік. Гаразд, гаразд; тоді доведеться нам пошукати нових сил…
   Еуне. Невже ви хочете звільнити ще когось із старих робітників?
   Бернік. Ні, про це я не думаю.
   Еуне. Та це, мабуть, наробило б галасу і в місті, і в газетах.
   Бернік. Дуже можливо; ми і не підемо на це. Але якщо «Індіанка» не буде готова до відплиття післязавтра, я звільню… вас.
   Еуне (здригнувшись). Мене? (Сміється.) Ну, це ви жартуєте, пане консул.
   Бернік. Не дуже на це розраховуйте.
   Еуне. Вам могло спасти на думку звільнити мене? Мене, коли і батько мій і дід все своє життя проробили на верфі, як і я сам…
   Бернік. Хто ж мене змушує?…
   Еуне. Ви від мене вимагаєте неможливого, пане консул.
   Бернік. Для доброї волі немає нічого неможливого. Так чи ні? Дайте мені рішучу відповідь, або ви одержите розрахунок негайно.
   Еуне (зробивши крок до нього). Пане консул, чи ви добре зважили, що значить звільнити старого робітника? Ви скажете: хай собі знайде інше місце. Припустимо, він і може знайти, та хіба на цьому справа скінчиться? Побували б ви, пане консул, у домі звільненого робітника в той вечір, коли він повертається додому і ставить у куток свій ящик зі струментом…
   Бернік. Ви думаєте, мені легко вас звільнити? Хіба ж я не був завжди хорошим хазяїном?
   Еуне. Тим гірше, пане консул. Саме тому мої домашні і не стануть винуватити вас. Мені вони нічого не скажуть, не посміють. Але поглядатимуть на мене нищечком і будуть думати: мабуть, заслужив. От цього я не зможу витерпіти. Хоч я й проста людина, та звик бути першим серед своїх. Моя скромна сім'я… теж маленьке суспільство, пане консул. І я міг служити цьому суспільству підпорою тому, що моя дружина вірила в мене, і діти теж. А тепер усе повинно загинути.
   Бернік. Коли інакше не можна, то з двох зол треба вибирати менше і жертвувати інтересами окремих людей заради загальних інтересів. Іншої відповіді я не можу вам дати. Такий є порядок… Але ви уперті, Еуне! Ви не тому постаєте проти моєї волі, що не можете робити інакше, а тому, що не хочете виявити перевагу машин перед ручним способом праці.
   Еуне. А ви, пане консул, наполягаєте так на своєму, бо, звільнивши мене, ви принаймні доведете газетам, що справа була не в вас.
   Бернік. А якби й так? Ви ж розумієте, про що тепер ідеться? Чи сваритись мені з пресою, чи прихилити її на свій бік у ту мить, коли я розпочинаю значну справу для блага суспільства? Що ж? Хіба я можу зробити інакше? Питання зводиться до того, чи підтримати вас з вашою сім'єю, як ви кажете, чи задушити в зародку сотні інших сімей, які так ніколи і не виникнуть, ніколи не грітимуться біля своїх вогнищ, якщо мені не пощастить провести те діло, в ім'я якого я тепер дію. Тому я й даю вам можливість вибрати.
   Еуне. Коли так, то я не маю більше нічого сказати.
   Бернік. Гм… Поштивий мій Еуне, я щиро шкодую, що нам доведеться розлучитись.
   Еуне. Ми не розлучимось, пане консул.
   Бернік. Як це?
   Еуне. Ї в простої людини є свої завдання в житті.
   Бернік. Звичайно, звичайно. Отже, ви гадаєте, що можете обіцяти?…
   Еуне. «Індіанка» буде готова післязавтра. (Уклоняється і виходить вправо.)
   Бернік. Ага, вдалося все ж зламати його впертість! Я вважаю це доброю прикметою.
   Гільмар з сигарою в зубах входить з вулиці в садок.
   Гільмар (на терасі). Здрастуй, Бетті… Здрастуй, Берніку!
   Бетті. Здрастуй!
   Гільмар. Плакала, я бачу. Значить, тобі вже відомо?
   Бетті. Що відомо?
   Гільмар. Що скандал у повному розпалі. Ух!
   Бернік. Що це значить?
   Гільмар (входячи в кімнату). Та от ці двоє американців походжають по вулицях з Діною Дорф.
   Бетті теж переходить у кімнату.
   Бетті. Не може бути, Гільмаре…
   Гільмар. На жаль, це так. Лона дійшла навіть до такої нетактовності, що гукнула на мене, але я, звичайно, удав, ніби не чую.
   Бернік. І це, очевидно, не пройшло непоміченим?
   Гільмар. Ще б пак! Перехожі спинялись і дивилися нам услід. Чутка поширилася по місту, як огонь по степу, як пожежа в американських преріях. У кожному домі стояли біля вікон, очікуючи, коли вони пройдуть. З-за кожної занавіски стирчали голови… Ух! Ти вже вибач, Бетті, що мене сіпає… Адже це жахливо впливає на нерви. І коли так триватиме, доведеться мені подумати про тривалу поїздку.
   Бетті. Але ти міг поговорити з ним і напоумити його…
   Гільмар. На вулиці? Ні, красненько дякую. Та й взагалі, як сміє ця людина появлятись тут. Подивимось, чи не вгамують його трошки газети. Вибач, Бетті, але…
   Бернік. Ти кажеш, газети? Невже ти чув уже що-не-будь таке?
   Гільмар. Еге ж, не без того. Вийшовши від вас учора, я, заради своєї недуги, попрямував до клубу. І тільки-но я ввійшов, усі враз замовкли; значить, мова йшла про двох американців. Раптом входить цей нахаба редактор Гаммер і перед усіма, на весь голос вітає мене з поверненням кузена-багатія.
   Бернік. Багатія?
   Гільмар. Авжеж, він так і сказав. Я, певна річ, як і слід було, зміряв його поглядом і дав йому зрозуміти, що мені анічогісінько не відомо про багатство Йогана Теннесена. А він каже: «Он як? Дивно! В Америці звичайно щастить тим, кому є з чим почати, а ваш кузен, як відомо, поїхав туди не з порожніми руками».
   Бернік. Гм! Зроби ти мені ласку…
   Бетті (стурбовано). От бачиш, Карстене…
   Гільмар. Як би там не було, я через цього суб'єкта не спав цілу ніч. А він собі походжає тут по вулицях, ніби нічого й не сталося. І чом він там не загинув? Просто нестерпно, якими живучими виявляються деякі люди!
   Бетті. Господи, Гільмаре, що ти кажеш!
   Гільмар. Нічого особливого. Як бачите – не зламав собі шию на залізниці, не попався в лабети каліфорнійському ведмедю або чорноногим індійцям… навіть не оскальпований… Ух, ось вони!