Ибсен Генрик. Ляльковий дім (збірник)

   Бернік (кинувши погляд на вулицю). І Улаф з ними!
   Гільмар. Ще б пак! Як не нагадати людям, що вони належать до першої сім'ї в місті. Погляньте, погляньте, он усі гультяї повискакували з аптеки, дивляться на них, перешіптуються. Ні, це рішуче не для моїх нервів. І як може людина за таких обставин високо тримати прапор ідеї?…
   Бернік. Вони йдуть просто до нас. Слухай, Бетті, моє бажання – щоб ти була з ними якомога люб'язніша.
   Бетті. Ти дозволяєш, Карстене?
   Бернік. Так, так. І тебе теж прошу, Гільмаре. Сподіваюсь, вони тут не довго лишатимуться. І прошу, ми будемо в своєму колі, а тому жодних натяків; нам треба всіляко стерегтися, щоб якось не вразити їх.
   Бетті. О, який ти великодушний, Карстене!
   Бернік. Ну-ну, облишмо це!
   Бетті. Ні, дай подякувати тобі і пробач мені, що я так погарячилася… Ти мав повне право…
   Бернік. Годі, годі, кажу!
   Гільмар. Ух!
   Йоган Теннесен з Діною і слідом за ними Лона з Улафом входять у садок.
   Лона. Добридень, добридень, любі мої!
   Йоган. Скрізь побували, оглядали старі місця, Карстене.
   Бернік. Так, так, багато змін, еге ж?
   Лона. Скрізь позначається вікопомна корисна діяльність консула Берніка. Ми побували і в парку, який ти подарував місту.
   Бернік. А, і там?
   Лона. «Дар Карстена Берніка» – красується над входом. З усього видно, ти тут перша персона.
   Йоган. І судна в тебе чудові. Я зустрівся з капітаном «Пальми», своїм давнім шкільним товаришем…
   Лона. І ще ти спорудив новий будинок для школи. До речі, як я чула, місто завдячує тобі також газовим освітленням і водогоном.
   Бернік. Треба ж служити суспільству, в якому живеш.
   Лона. Так, це чудово, зятю; зате до чого ж відрадно бачити, як люди тебе цінують. Здається, я не з марнолюбних, та й то не могла втриматись і нагадала декому з наших співрозмовників, що ми рідня…
   Гільмар. Ух!
   Лона. Ти на це ухаєш?
   Гільмар. Ні, я сказав: гм!..
   Лона. Ну, та Бог з тобою, бідолахо. А ви, здається, зовсім самі сьогодні?
   Бетті. Так, сьогодні ми самі.
   Лона. Ми зустріли на площі декого з «високоморальних», вони, видко, страшенно кудись поспішали. Але ж нам ще не пощастило як слід поговорити. Вчора тут були ці три прокладачі нових шляхів, та ще цей пастор.
   Гільмар. Ад'юнкт.
   Лона. Я його зву пастором… Ну, що ви скажете про мою працю останніх п'ятнадцяти років? Хіба ж не молодець з нього вийшов? Хто б узнав у ньому тепер того навіженого, що втік з батьківщини?
   Гільмар. Гм!
   Йоган. Ну, Лоно, не вихваляйся надміру.
   Лона. Коли ж є чим похвалитись! Та що там! Більше ж я нічого, нічогісінько корисного не зробила. Ну, та тільки завдяки цьому я вже маю право почувати себе не зайвою на світі. Так, Йогане, коли згадаєш, як ми там з тобою починали з чотирма порожніми лапами…
   Гільмар. Руками!
   Лона. Я кажу – лапами; не дуже чистенькі вони тоді були…
   Гільмар. Ух!
   Лона. До того ж – порожні.
   Гільмар. Порожні? Одначе, скажу я!..
   Лона. Що скажеш?
   Гільмар. Скажу – ух! (Виходить на терасу.)
   Лона. Що це з ним?
   Бернік. Не звертай на нього уваги; він останнім часом став такий нервовий. Але, може, ти хочеш оглянути наш садок? Ти ще не була там, а в мене саме вільна година.
   Лона. Охоче! Повір мені, в думці я часто переносилася сюди, до вас у садок.
   Бетті. Там теж сталися великі зміни – ось зараз побачиш.
   Бернік, Бетті й Лона виходять у сад, де й гуляють під час дальших сцен.
   Улаф (на дверях тераси). Дядечку Гільмаре! Знаєш, що спитав у мене дядько Йоган? Чи не хочу я поїхати з ним в Америку!
   Гільмар. Та куди тобі, дурнику! Ти ж завжди за материну спідницю тримаєшся…
   Улаф. А більше не хочу. Побачиш, коли я виросту великий…
   Гільмар. Дурниці! У тебе нема серйозної потреби в чомусь такому – в гарті…
   Ідуть обоє в глиб саду.
   Йоган (Діні, яка спинилась у дверях праворуч, щоб скинути капелюшок і струснути порох з плаття). Як ви розчервонілися від прогулянки.
   Діна. Так, це була чарівна прогулянка. Такої чарівної прогулянки ще ніколи в мене не було.
   Йоган. Хіба вам не часто доводиться гуляти вранці?
   Діна. Доводиться, та тільки все з Улафом.
   Йоган. Зрозуміло. Але вас тепер, мабуть, теж більше тягне в садок, ніж лишатись тут.
   Діна. Ні, я краще тут лишуся.
   Йоган. І я теж. Значить, домовилися – щоранку гулятимем разом.
   Діна. Ні, пане Теннесен, не треба цього.
   Йоган. Чому? Ви ж обіцяли…
   Діна. Так, але добре обміркувавши… Вам не слід зі мною гуляти.
   Йоган. Чом же?
   Діна. Ви приїжджий, і вам це незрозуміло, але я скажу вам…
   Йоган. Що?
   Діна. Ні, я краще не скажу вам…
   Йоган. Навпаки. Мені ви можете все сказати.
   Діна. Ну, я скажу вам: я не така, як інші молоді дівчата. В мені… зі мною… не все гаразд. От вам і не слід…
   Йоган. Нічого не розумію. Ви ж не зробили нічого лихого?
   Діна. Не я, а… Ні, я нічого більше не казатиму про це. Ви й так дізнаєтесь від інших.
   Йоган. Гм!
   Діна. А мені самій хотілося б спитати вас про щось інше.
   Йоган. Про що ж?
   Діна. Кажуть, в Америці не важко пробити собі дорогу.
   Йоган. Ну, це не завжди легка справа. Спочатку часто буває скрутно і треба багато працювати.
   Д і н а. Та я б з радістю!
   Йоган. Ви?
   Діна. Я можу працювати, я дужа, здорова, і тітонька Марта багато зі мною займалася.
   Йоган. Так в чому ж справа? Їдьмо з нами.
   Діна. Ну, це ви так, жартуєте, ви й Улафу пропонували. І ще ось що мені хотілося б знати: чи там люди дуже… чи вони дуже моральні?
   Йоган. Моральні?
   Діна. Так, я хочу сказати, чи такі вони всі… пристойні й чеснотливі, як тут?
   Йоган. Ну, у всякому разі, вони не такі вже погані, як тут вважають. І вам нема чого боятись.
   Діна. Ви мене не зрозуміли. Мені б якраз хотілося, щоб вони були не такими вже пристойними й високоморальними!
   Йоган. Не були такими? Якими ж їм бути, по-вашому?
   Діна. Мені б хотілося, щоб вони були природними.
   Йоган. Мабуть, вони якраз такі.
   Діна. Тоді добре б мені туди попасти.
   Йоган. Чудово! От і їдьмо з нами!
   Діна. Ні, з вами я б не поїхала. Мені треба самій. О, там я пробилася б; я б стала такою людиною як слід!
   Бернік (у саду коло тераси). Зажди, зажди, Бетті! Я тобі принесу. Так легко застудитись! (Входить у залу і шукає шаль дружини.)
   Бетті (з саду). Ходи й ти з нами, Йогане! Ми збираємось у грот!
   Бернік. Ні, хай Йоган тут побуде. Ось, Діно, візьми цю шаль і йди з ними… Йоган зостанеться зі мною, люба Бетті. Треба ж мені почути про його тамтешнє життя.
   Бетті (з саду). Ну гаразд, але потім приходьте до нас; ти ж знаєш, де нас шукати.
   Бетті, Лона і Діна проходять через сад наліво.
   Бернік (якусь мить дивиться їм услід, потім причиняє другі двері з лівого боку, підходить до Погана і міцно тисне йому обидві руки). Тепер ми самі, Йогане! Дозволь же подякувати тобі.
   Йоган. Може, не варто.
   Бернік. Дім, своє сімейне вогнище і щастя, становище в суспільстві – усім я завдячую тобі.
   Йоган. Я дуже радий, дорогий Карстене, що з цієї безглуздої історії вийшло хоч що-небудь путнє.
   Бернік (знову потискуючи йому руку). Спасибі, спасибі! З десятка тисяч жодний не зробив би того, що ти тоді для мене зробив.
   Йоган. Чи варто про це говорити! Ми були обоє молоді й легко дивились на життя. Треба ж було кому-небудь узяти вину на себе…
   Бернік. Але кому ж найперше, як не самому винуватцеві?
   Йоган. Цить! На той час найлегше це було зробити невинному. Я був зовсім вільний, сирота, контора набридла мені до смерті, і я був радий-радісінький відкараскатись від неї. А в тебе ж була стара мати, до того ж ти допіру потай заручився з Бетті, а вона страшенно тебе любила. Що було б з нею, якби вона дізналася?…
   Бернік. Так, так, але ж…
   Йоган. І, нарешті, хіба не заради Бетті ти вирішив тоді покінчити цю інтрижку з мадам Дорф? Саме щоб зовсім порвати з нею, ти й прийшов туди того вечора.
   Бернік. Так, того злощасного вечора, коли цей п'яниця повернувся додому… Так, Йогане, я пішов тоді заради Бетті, але все-таки… І от ти великодушно звернув на себе усі підозріння і поїхав…
   Йоган. Не треба докорів сумління, дорогий Карстене. Ми ж тоді разом так вирішили. Треба було рятувати тебе, а ти був моїм другом. Я страшенно пишався твоєю дружбою. Ще б пак! Я животів тут, – дрібний провінціальний обиватель, а ти повернувся з-за кордону таким поважним, модним кавалером, – пожив і в Лондоні, і в Парижі. І ти зробив мені честь – дозволив бути твоїм приятелем, хоч я був молодший за тебе на чотири роки. Звичайно, ти тоді залицявся до Бетті, – тепер я це розумію, але тоді я страшенно пишався твоєю дружбою. І хто б не пишався? Хто з радістю не пожертвував би собою заради тебе? Тим більше що нічим особливо лихим це не загрожувало. Побалакали б у місті з місяць, та й забули б. А передо мною розкривалась можливість вирватися на волю, побачити білий світ.
   Бернік. Гм… Одверто кажучи, дорогий Йогане, тут усі ще не зовсім забули про цю історію.
   Йоган. Не забули? Ну і нехай. Мені від цього не буде ні тепло, ні холодно, коли я знов засяду в себе на фермі.
   Бернік. То ти, значить, збираєшся знов їхати?
   Йоган. Звичайно.
   Бернік. Сподіваюсь, однак, не так скоро?
   Йоган. Ні, якомога швидше. Я ж тільки заради Лони сюди приїхав.
   Бернік. Еге? Як це так?
   Йоган. Та бачиш, Лона тепер не така вже молода і останнім часом дуже нудьгує за батьківщиною. Хоч ні за що в цьому не призналася б. (Усміхаючись.) Як же можна було залишити без догляду мене, вітрогона, який уже в дев'ятнадцять років устиг так відзначитись…
   Бернік. Ну, і…
   Йоган. Так, Карстене, як мені не соромно, доводиться признатись тобі…
   Бернік. Сподіваюсь, ти не поділився з нею цією історією?
   Йоган. Те ж то й воно, що поділився. Знаю, що недобре зробив, та так уже вийшло. Ти й уявити собі не можеш, чим для мене була Лона. Ти її завжди не терпів, але для мене вона була просто рідною матір'ю. В перші роки, коли нам було скрутно, – як вона працювала! І потім, коли я довго хворів, нічого не міг заробляти і неспроможний був перешкодити їй, – вона пішла співати по кофейнях, виголошувала прилюдні промови, за які з неї кепкували, навіть написала якусь книгу, над якою потім сама і плакала і сміялась, – і все це, щоб виходити мене! Чи ж міг я після всього цього байдуже дивитись, як вона, що себе не шкодувала заради мене, всю цю зиму нудилася світом? Я не міг, Карстене. Ну й сказав їй: «їдь, Лоно, не бійся за мене, я не такий легковажний, як ти гадаєш». І от тоді вона про все й дізналася.
   Бернік. Що ж вона?
   Йоган. Вона справедливо розсудила, що, оскільки я насправді не почуваю за собою вини, то чом би й мені не чкурнути сюди погостювати? Але ти не турбуйся, Лона не проговориться, та й я іншим разом триматиму язик за зубами.
   Бернік. Так, так, сподіваюсь.
   Йоган. Ось моя рука! І не будемо більше говорити про цю давню історію. На щастя, крім цієї дурниці, за нами, сподіваюся, інших не числиться. Тепер я хочу якнайліпше скористатися з тих небагатьох днів, які я ще тут пробуду. Ти не можеш собі уявити, яку чудову прогулянку ми зробили сьогодні вранці. Хто б міг подумати, що з того дівчиська, яке бігало отут у театрі, виходило на сцену у вигляді різних амурчиків… Але що сталося з її батьками?
   Бернік. Та я, друже мій, нічого більше не знаю, крім того, що писав тобі незабаром після твого від'їзду. Сподіваюсь, ти одержав обидва мої листи?
   Йоган. Як же, як же, обидва. Цей п'яниця покинув її?
   Бернік. Так, і потім у п'яному вигляді сам убився на смерть.
   Йоган. Вона потім теж недовго прожила? Але ти, звичайно, нишком робив для неї, що міг?
   Бернік. Вона була горда, нікому ні про що ні словом не прохопилась і допомоги ніякої не хотіла приймати.
   Йоган. Але ти, у всякому разі, правильно зробив, що взяв до себе Діну.
   Бернік. Так, звісно. А втім, власне кажучи, це влаштувала Марта.
   Йоган. Ах, Марта? Так, Марта… А де вона сьогодні?
   Бернік. Вона?… Якщо вона не зайнята школою, то в неї, напевне, її хворі.
   Йоган. Значить, це Марта подбала про дівчину?
   Бернік. Так. У Марти завжди був нахил до педагогіки. Через це вона і вступила учителькою в міську школу. Вчинила величезну дурницю.
   Йоган. Так, вчора вона виглядала дуже змученою. Я теж боюся, що в неї не досить міцне здоров'я для цього.
   Бернік. Ну, щодо її здоров'я можна б не дуже турбуватись. Але для мене це надзвичайно неприємно. Виходить, ніби я, її брат, не бажаю утримувати сестру.
   Йоган. Утримувати? Я гадав, що в неї є власні гроші.
   Бернік. Ані копійки. Ти, мабуть, пам'ятаєш, як матері тоді було сутужно? Після того, як ти поїхав, вона ще деякий час вела свої справи з моєю допомогою, та для мене це, звичайно, не могло бути вигідним. Тоді я вступив компаньйоном до фірми, але й так діло не пішло. Тому я змушений був усе підприємство взяти на себе, і коли ми провели розрахунок, виявилось, що матусі майже нічого не припадає. Матуся невдовзі після того померла… Ну, і Марта, звичайно, теж залишилась ні при чому.
   Йоган. Бідна Марта!
   Бернік. Бідна? Це чому ж? Невже ти гадаєш, що я допускаю, щоб вона в чомусь терпіла нестаток? Ні, я смію вважати себе хорошим братом. Вона, розуміється, живе в нас, їсть з нами за одним столом, а заробітку їй цілком вистачає, щоб одягтися як слід. Вона жінка самотня, – чого ж їй ще треба?
   Йоган. Гм! У нас в Америці не так міркують.
   Бернік. Ще б пак! В Америці, наскрізь просякнутій агітацією. Але в наше маленьке містечко зараза, дякувати Богу, поки ще не пробралася; тут жінки задовольняються скромним становищем. Втім, Марта сама винна. Вона давним-давно могла б влаштуватися пристойно, якби схотіла.
   Йоган. Тобто могла б вийти заміж?
   Бернік. І навіть зробити прекрасну партію. їй траплялося кілька таких, як це не дивно: дівчина без ніяких коштів, не молоденька і при тому нічим не видатна…
   Йоган. Нічим не видатна?
   Бернік. Ну, я ж її не звинувачую в цьому. Я взагалі і не бажав би бачити її іншою. Ти сам розумієш, у такому великому домі, як наш, своя людина завжди придасться.
   Йоган. Так, але як це все для неї самої?…
   Бернік. Для неї як? Що ж, у неї є про кого і про що піклуватись. Тут і я, і Бетті, і Улаф. Не можна ж усе тільки про себе думати – особливо жінкам. Кожен з нас є членом суспільства, більшого або меншого за обсягом, яке він повинен підтримувати і якому повинен служити. Так принаймні я роблю.
   Управитель Крап входить з правого боку.
   Ось тобі зразу доказ. Ти гадаєш, я зайнятий тепер особистими справами? Аж ніяк. (Звертаючись до Крапа.) Ну?
   Крап (вказуючи на купу паперів, стиха). Усі купчі готові.
   Бернік. Чудово! Прекрасно! Ну, тепер тобі доведеться мені пробачити, зятю. (Напівголосно і багатозначно.) Ще раз спасибі, Йогане, і будь певен, що де й чим тільки я можу служити тобі… Ну, та ти мене розумієш!.. Ходімте, пане Крап.
   Бернік і Крап ідуть до кабінету.
   Йоган (деякий час дивиться йому вслід). Гм!.. (Хоче спуститися в сад, але спиняється, побачивши Марту, яка входить з правого боку, з корзиною в руках.) Ось і ти, Марто!
   Марта. Ах, це ти, Йогане?
   Йоган. А ти вже в похід так рано?
   Mарта. Так. Ти почекай трошки, зараз, мабуть, прийдуть інші. (Хоче йти наліво.)
   Йоган. Слухай, Марто, ти завжди така зайнята і поспішаєш?
   Марта. Я?
   Йоган. І вчора ти ніби уникала мене, – мені не пощастило і двох слів з тобою сказати, – і сьогодні…
   Марта. Так, але…
   Йоган. А колись ми з тобою були нерозлучні… росли разом, грались…
   Марта. Ах, Йогане, з тих часів багато води спливло…
   Йоган. Що ж, якихось п'ятнадцять років, не більше, не менше. По-твоєму, я так дуже змінився?
   Марта. Ти? О, так, і ти теж, хоча…
   Йоган. Що?
   Марта. Ні, так, нічого.
   Йоган. Ти, здається, не дуже зраділа, що я приїхав?
   Марта. Я так довго чекала, Йогане… надто довго.
   Йоган. Чекала? Щоб я приїхав?
   Марта. Так.
   Йоган. Навіщо ж мені, по-твоєму, треба було приїхати?
   Марта. Щоб спокутувати свою провину.
   Йоган. Мені?
   Марта. Хіба ти забув, що через тебе в ганьбі й злиднях померла жінка? Забув, що з твоєї провини були отруєні кращі роки життя дівчини-підлітка?
   Йоган. І це мені доводиться чути від тебе, Марто! Невже ж твій брат ніколи…
   Марта. Що?
   Йоган. Невже він ніколи… Так, так, я хотів сказати, невже в нього ніколи не знайшлося жодного слова на моє виправдання?
   Марта. Ах, Йогане, ти ж знаєш суворі правила Карстена.
   Йоган. Гм… звичайно, звичайно, я знаю суворі правила мого давнього друга Карстена. Але тут… Ну гаразд. Я тільки-но говорив з ним. Він, здається, помітно змінився.
   Mарта. Що це ти! Карстен завжди був чудовою людиною.
   Йоган. Я не про те… Ну гаразд, облишмо це… Гм… Тепер я розумію, як ти на мене дивилась. Ти чекала повернення блудного сина.
   Марта. Слухай, Йогане, я скажу, як я на тебе дивилась. (Вказуючи рукою в садок.) Бачиш, з ким грає Улаф? Це Діна. Пам'ятаєш той безладний лист, який ти написав мені перед від'їздом? Ти просив мене вірити в тебе. І я вірила, Йогане. Все те погане, про що тут потім ходили чутки, я приписувала помилці, легковажності, а не лихій волі…
   Йоган. Як це розуміти?
   Mарта. О, ти, напевне, розумієш мене. І ні слова більше про це. Поїхати звідси тобі треба було неодмінно, щоб почати нове життя. А я, твоя подруга з дитячих літ, замінила тебе тут. Я прийняла на себе обов'язки, про які ти забув або яких не міг виконати. Я кажу тобі це, щоб ти хоч у цьому не дорікав собі. Для ображеної дівчинки я стала матір'ю, виховала її, як зуміла…
   Йоган. І занапастила заради цього все своє життя!
   Mарта. Ні, не занапастила. Але ти повернувся пізно, Йогане.
   Йоган. Марто… якби я міг тобі відкрити… Ну, дозволь мені принаймні подякувати тобі за твою вірну дружбу.
   Mарта (сумно усміхаючись). Гм… Значить, ми з тобою тепер про все поговорили, Йогане. Цить… хтось іде. Прощавай, я не можу зараз… (Виходить наліво.)
   Із саду входить Лона і слідом за нею Бетті.
   Бетті (ще з саду). Ради Бога, Лоно, як же можна!
   Лона. Одчепись, мені треба поговорити з ним.
   Бетті. Це ж буде страшенний скандал!.. А, ти ще тут, Йогане!
   Лона. Ну, хлопче, гайда! Годі тобі киснути тут у кімнаті. Мерщій у садок, побалакай там з Діною.
   Йоган. Я саме й збирався.
   Бетті. Але…
   Лона. Слухай, Джоне, ти добре придивився до Діни?
   Йоган. Думаю, що придивився.
   Лона. Тобі й слід дивитись пильно, хлопчику. Це таки дещо для тебе.
   Бетті. Лоно!..
   Йоган. Для мене?
   Лона. Авжеж, я хочу сказати, – щоб подивитись. Ну іди ж.
   Йоган. Іду, іду, з приємністю. (Виходить до саду.)
   Бетті. Лоно, я просто остовпіла. Не може бути, щоб ти це серйозно.
   Лона. Слово честі. Та хіба ж це не свіжа, здорова й правдива натура? Саме дружина для Джона. Ось така йому й потрібна там. Це не те, що якась літня зведена сестра.
   Бетті. Але Діна! Діна Дорф. Подумай же!
   Лона. Я передусім думаю про щастя хлопчини, і якраз тут моє втручання потрібне; сам він у цьому не майстер. Ніколи не задивлявся ні на дівчат, ні на жінок.
   Бетті. Він? Йоган? Ну, мені здається, проте, що були сумні докази…
   Лона. А, к бісу цю дурну історію! Де Бернік? Мені треба поговорити з ним.
   Бетті. Ні, ні, Лоно!
   Лона. Неодмінно! Якщо вона подобається йому, а він їй… чим вони не пара? Бернік розумний, він зуміє як-небудь все уладнати.
   Бетті. Ти гадаєш, що отакі американські вільності потерплять у нас…
   Лона. Нісенітниці, Бетті!
   Бетті. Що людина з такими суворими правилами моралі, як Карстен…
   Лона. Невже ж таки справді такими суворими?
   Бетті. Що таке? Ти насмілюєшся…
   Лона. Я насмілююсь сказати, що Бернік щодо цих самих правил навряд чи дуже відрізняється від інших чоловіків.
   Бетті. Я бачу, в тобі все ще кипить стара зненависть до нього! Але навіщо ж ти повернулася сюди, коли й досі не могла забути, що… І я не розумію, як у тебе вистачило сміливості показатись йому на очі після тієї ганебної образи, якої ти завдала йому тоді.
   Лона. Правда твоя, Бетті, я тоді недобре вчинила, я забулась.
   Бетті. І як великодушно він тобі пробачив, він, ні в чому не повинний. Справді, не з його ж вини ти плекала якісь сподівання… Але відтоді ти й мене ненавидиш. (Плаче.) Ти завжди заздрила моєму щастю. І тепер ти приїхала, щоб усе на мене звалилося… щоб показати всьому місту, яку рідню я принесла Карстену в посаг! Так, тепер усе на мене впаде, і ти тільки цього й добиваєшся. Як це підло з твого боку! (В сльозах виходить наліво.)
   Лона (дивлячись їй услід). Бідолашна Бетті!
   Бернік виходить з кабінету.
   Бернік (ще на дверях). Добре, добре, пане Крап. Перешліть чотириста крон в їдальні для бідних. (Обернувшись.) Лоно! (Підходить до неї.) Ти сама? А Бетті не прийде?
   Лона. Ні. Покликати її?
   Бернік. Ні, ні, ні, не треба! Ти не повіриш, Лоно, з яким палким нетерпінням я прагнув поговорити з тобою одверто… вимолити в тебе прощення.
   Лона. Слухай, Карстене, облишмо сентименти, нам з тобою вони не до лиця.
   Бернік. Ти мусиш вислухати мене, Лоно. Я знаю, яким я був у твоїх очах, коли ти дізналася про історію з матір'ю Діни. Але, присягаюсь, це було лише хвилинне захоплення, а тебе я свого часу любив щиро й глибоко.
   Лона. А навіщо я, по-твоєму, сюди повернулася?
   Бернік. Які б не були твої наміри, благаю тебе, не починай нічого, дай мені спочатку виправдатись перед тобою. Це я зумію, Лоно… або, у всякому разі, зможу вибачитися…
   Лона. Тепер ти злякався… Ти кажеш, що свого часу любив мене. Так, ти часто запевняв мене в цьому в своїх листах і, можливо, був щирий… до певної міри, поки умови твого життя були ширші, вільніші, а це й тобі самому додавало сміливості дивитись на життя ширше й вільніше. Мабуть, у мене ти знаходив більше характеру, більше волі й самостійності, ніж у тутешніх обивателів. Крім того, наші взаємини зберігалися в цілковитій таємниці, про них знали тільки ти і я, і ніхто не міг тебе висміяти за твій поганий смак.
   Бернік. Лоно, як можна так думати!
   Лона. Але потім, коли ти повернувся, коли почув про всі ті насмшіки, які сипались на мене, коли дізнався, як люди глумились наді мною й моїми так званими дивацтвами…
   Бернік. Ти справді переступала тоді межі.
   Лона. Більше на зло усім цим міським ханжам у спідницях і штанях. А коли ти потім зустрівся з чарівною актрисою…
   Бернік. Все це було фатовство і більш нічого. Присягаюсь тобі, у всіх тих плітках не було й десятої частини правди.
   Лона. Хай так… Але потім повернулась Бетті, юна красуня, що полонила всі серця, і до того ж – спадкоємниця тітки, про мене ж стало відомо, що я від тітки нічого не одержу…
   Бернік. Ось ми і дійшли до суті, Лоно. Тепер я виповім тобі все, не криючись. Я зовсім не закохувався в Бетті, не нове кохання примусило мене порвати з тобою. Мені просто потрібні були гроші… до зарізу, і я змушений був закріпити їх за собою.
   Лона. І ти це кажеш мені просто в вічі?
   Бернік. Так. Вислухай мене, Лоно…
   Лона. А мені ти писав, що палаєш нездоланною любов'ю до Бетті, звертався до моєї великодушності, благав мене, заради Бетті, мовчати про все, що було між нами!..
   Бернік. Кажу тобі, я був змушений.
   Лона. Ну то клянусь Богом, я не шкодую, що тоді так забулась!
   Бернік. Дай мені пояснити тобі як слід, спокійно моє тодішнє становище. Матуся, як тобі відомо, сама очолювала тоді фірму, але вона була людиною зовсім не діловою. Мене терміново викликали з Парижа додому; часи були важкі… Загальна криза. Треба було налагоджувати справи фірми. Але що я застав? Я застав, – і це доводилось тримати в найсуворішій таємниці, – я застав фірму майже напередодні краху. Так, наша стара солідна фірма, що пережила вже три покоління, була напередодні краху. Що ж лишалось робити мені, синові, єдиному синові, як не шукати джерела нових коштів для врятування фірми?
   Лона. Отже, ти врятував фірму «Бернік», пожертвувавши жінкою?…
   Бернік. Ти добре знаєш, що Бетті мене кохала.
   Лона. А я?
   Бернік. Повір, Лоно, ти ніколи не була б зі мною щаслива.
   Лона. Так ти пожертвував мною, піклуючись про моє щастя?
   Бернік. Невже ти гадаєш, що я керувався тоді корисливими намірами! Якби я був зовсім самотній, зовсім вільний, я б міг сміливо на все махнути рукою і почати діло наново. Але ти не уявляєш, як нерозривно ділова людина – під тягарем величезної відповідальності – зростається з тим ділом, яке вона одержує у спадок. Чи знаєш ти, що від неї, від цієї людини, залежить добробут сотень, навіть тисяч сімей? Чи розумієш ти, що якби фірма «Бернік» збанкрутіла, це мало б надзвичайно сумні наслідки для цілого суспільства, близького і рідного нам?
   Лона. Усі ці п'ятнадцять років ти брешеш теж заради суспільства?
   Бернік. Брешу?
   Лона. Чи відомо Бетті, що передувало вашому шлюбу і що його викликало?
   Бернік. Невже я став би без будь-якої користі завдавати їй прикрості такими признаннями?
   Лона. Ти кажеш: без будь-якої користі. Так, так, ти ж ділова людина, чи ж тобі не знати, де і в чому користь!.. Але слухай, Карстене. Тепер моя черга виповісти все як слід і спокійно. Скажи мені, ти тепер цілком щасливий?
   Бернік. Тобто в сімейному житті?
   Лона. Звичайно.
   Бернік. Цілком, Лоно. Ти недарма принесла мені таку жертву. Смію сказати, моє щастя зростало з кожним роком. Бетті добра і поступлива. Як вона за ці п'ятнадцять років навчилася пристосовуватись до особливостей мого характеру…
   Лона. Гм!
   Бернік. Раніш у неї були трохи перебільшені уявлення про любов; вона не могла змиритися з думкою, що палка любов повинна потроху перейти в тиху дружбу…