Ибсен Генрик. Ляльковий дім (збірник)

   Йоган. У мене в руках два твоїх листи. Я знайшов їх у своєму чемодані серед інших паперів. Сьогодні вранці я їх перечитав; вони досить ясні.
   Бернік. І ти їх покажеш?
   Йоган. Якщо буде в цьому потреба.
   Бернік. І за два місяці ти знов будеш тут?
   Йоган. Сподіваюсь. Вітер попутний, за три тижні я буду в Нью-Йорку… якщо «Індіанка» не загине.
   Бернік (здригнувшись). Загине? Навіщо їй гинути?
   Йоган. І я тієї ж думки.
   Бернік (ледве чутно). Загине?…
   Йоган. Ну, Берніку, тепер я тебе попередив; постарайся за цей час уладнати справу. Прощавай! Можеш передати Бетті уклін від мене, хоч вона і прийняла мене не як сестра. А з Мартою я хочу попрощатись. Хай вона скаже Діні… Хай дасть мені слово… (Виходить наліво.)
   Бернік (про себе). «Індіанка»?… (Раптом швидко до Лони.) Лоно! Не допускай цього!
   Лона. Ти сам бачиш, Карстене, він мене більше не слухає. (Виходить наліво слідом за Йоганом.)
   Бернік (дуже схвильований). Загине?…
   Суднобудівник Еуне входить з правого боку.
   Еуне. Вибачте, пане консул… Я не завадив?
   Бернік (швидко обертаючись). Вам чого?
   Еуне. Дозвольте мені одне запитання.
   Бернік. Гаразд, тільки швидше. Яке?
   Еуне. Мені хотілося б спитати: так-таки мене й звільнять безповоротно… якщо «Індіанка» завтра не відпливе?
   Бернік. Ще чого? Вона ж готова до відплиття?
   Еуне. Та воно так. Ну, а коли все-таки… мене напевне звільнять?
   Бернік. Для чого ці марні запитання?
   Еуне. Мені це дуже треба знати, пане консул. Дайте мені відповідь просто в вічі: мене тоді звільнять?
   Бернік. Я коли-небудь ламаю своє слово?
   Еуне. То виходить, завтра у мене відняли б моє становище в сім'ї і в колі близьких людей?… Я втратив би свій вплив на робітників… втратив би всіляку можливість бути корисним для тих, хто займає незначне і низьке становище в суспільстві?
   Бернік. Щодо цього, Еуне, розмова між нами скінчена.
   Еуне. Ну, то нехай «Індіанка» вирушає.
   Коротка пауза.
   Бернік. Слухайте, я не можу сам за всім простежити і за все відповідати. Чи можете ви поручитися мені, що ремонт проведено бездоганно?
   Еуне (ухильно). Ви мені дали короткий строк, пане консул…
   Бернік. Але ремонт все-таки зроблено ґрунтовний?
   Еуне. Що ж, пора літня, погода сприятлива.
   Пауза.
   Бернік. Ви ще маєте щось мені сказати?
   Еуне. Ні, більше нічого, пане консул.
   Бернік. Отже, «Індіанка» вирушає.
   Еуне. Завтра?
   Бернік. Так.
   Еуне. Добре. (Уклоняється і виходить направо.)
   Бернік стоїть якусь мить в нерішучості; потім швидко простує до дверей, ніби наміряючись повернути Еуне, але спиняється, тримаючись за ручку; в той же час двері розчиняються ззовні і входить управитель Крап.
   Крап. Ага! Він був у вас? Признався?
   Бернік. Ви що-небудь виявили?
   Крап. Та що тут виявляти? Ви, мабуть, по очах його помітили, що в нього сумління не чисте?
   Бернік. Пусте! Цього ніколи не можна помітити. Я питаю: ви що-небудь виявили?
   Крап. Я не зміг туди попасти. Пізно було, судно вже виводили з доку. Але саме ця поспішність ясно доводить…
   Бернік. Нічого не доводить. Значить, огляд був?
   Крап. Звичайно, але…
   Бернік. Ось бачите! І, звичайно, ніяких недоглядів не знайдено?
   Крап. Ви ж знаєте, пане консул, як проводиться огляд, особливо на верф'ях з такою репутацією, як у нашої.
   Бернік. Однаково. Виходить, мине відповідаємо.
   Крап. Невже ви, пане консул, не помітили по обличчю Еуне, що…
   Бернік. Кажу вам, Еуне мене цілком заспокоїв.
   Крап. А я вам кажу, я глибоко переконаний в тому, що…
   Бернік. Що все це означає, пане Крап? Я ж бачу, це в вас говорить стара неприязнь до Еуне. Та коли ви хочете звести з ним рахунки, то пошукайте іншого приводу. Ви знаєте, яке важливе значення має для мене, чи, вірніше, для компанії, щоб «Індіанка» могла відплисти завтра.
   Крап. Добре, добре, слухаю. Та чи почуємо ми ще коли-небудь про це судно…
   Вігелан входить з правого боку.
   Вігелан. Моє вшанування, пане консул. Маєте вільну хвилину?
   Бернік. До ваших послуг, пане Вігелан.
   Вігелан. Я хотів тільки дізнатись: ви не змінили наміру відправити завтра «Пальму»?
   Бернік. Ні, це остаточно.
   Вігелан. Але зараз у мене був капітан і сказав, що вивішено штормові сигнали.
   Крап. Барометр сильно падає зранку.
   Бернік. Справді? Передбачається шторм?
   Вігелан. У всякому разі, свіжий вітер, хоч і не супротивний, – навпаки.
   Бернік. Гм… Що ж ви на це скажете?
   Вігелан. Скажу те, що казав і капітанові: «Пальма» в руці Божій. І крім того, перед нею поки що тільки перехід через Північне море. А фрахти зараз в Англії досить високі, отже…
   Бернік. Справді, коли відкласти, то це, у всякому разі, принесе нам збитки.
   Вігелан. Та й судно таке солідне, до того ж застраховане на повну суму. Куди ризикованіїпа справа з «Індіанкою»…
   Бернік. В якому розумінні?
   Вігелан. Вона теж вирушає завтра?
   Бернік. Авжеж. Судновласники дуже напосідали і, крім того…
   Вігелан. Ну, коли ризикує вийти в море така стара посудина, та ще з таким екіпажем, то нам було б зовсім сором.
   Бернік. Так, так. Усі судові папери, мабуть, з вами?
   Вігелан. Тут, тут.
   Бернік. Гаразд. У такому разі пройдіть до кабінету разом з паном Крапом.
   Крап. Прошу вас. Зараз все буде готове.
   Вігелан. Дякую… У всьому ж іншому покладемось на волю провидіння, пане консул.
   Вігелан і Крап виходять до кабінету ліворуч. З саду входить Рерлун.
   Рерлун. А! Як це я застаю вас удома в таку годину, пане консул?
   Бернік (задумливо). Як бачите.
   Р ер лун. Я зайшов, власне, до вашої дружини. Гадаю, що вона тепер особливо потребує слова розради.
   Бернік. Дуже можливо. Та й мені теж хотілося з вами поговорити.
   Pepлун. З радістю, пане консул. Але що це з вами? Ви такий блідий, засмучений…
   Бернік. Справді? Так, та й як же інакше. Стільки зараз у мене справ, клопоту й турбот! І моє власне велике підприємство, і ця справа з залізницею… Слухайте, пане ад'юнкт, я хочу поставити вам одне запитання.
   Рерлун. Як ваша ласка, пане консул.
   Бернік. Мені спало на думку… Приміром, затівається яке-небудь велике підприємство, яке має створити добробут тисяч людей… І треба принести в жертву одного…
   Рерлун. Як це?
   Бернік. Припустімо, хтось задумав улаштувати велику фабрику і знає напевне, з досвіду, що рано чи пізно при експлуатації цієї фабрики справа не обійдеться без людських жертв.
   Рерлун. Справді, це більш ніж імовірно.
   Бернік. Або хтось інший заводить рудники. Він бере на роботу і батьків сімей, і життєрадісну молодь. І можна ж з певністю сказати, що не всі вони уціліють, працюючи там?
   Рерлун. На жаль, це, мабуть, так і є.
   Бернік. Ну от. Така людина, отже, наперед знає, що її підприємство вимагатиме з часом людських жертв. Але це підприємство має на меті громадську користь. Кожна принесена жертва, безсумнівно, окупиться добробутом сотень людей.
   Рерлун. А, це ви про залізницю? Тут теж попереду чимало небезпечної праці… виймання ґрунту, вибухи і таке інше.
   Бернік. Так, так, про залізницю… Звичайно, з проведенням залізниці тут заведуться фабрики, відкриються рудники. Та чи не вважаєте ви все-таки…
   Рерлун. Любий пане консул, ви надто вже совісні. По-моєму, якщо ви покладетесь на волю провидіння…
   Бернік. Так, так, звичайно, провидіння…
   Рерлун…то вам нічого буде собі закинути. Будуйте собі з Богом свою залізницю.
   Бернік. А коли взяти особливий випадок. Припустімо, треба провести вибух у небезпечному місці; від цього вибуху залежить все будівництво. І, припустімо, інженер знає, що робітник, який підірве міну, заплатить за це життям… А підірвати її все-таки треба, значить, інженер мусить послати робітника…
   Рерлун. Гм…
   Бернік. Знаю, що ви хочете сказати! Хай інженер сам візьме запалений гніт і йде підірвати міну, – це буде подвиг! Але ж так не робиться. Значить, він пожертвує робітником.
   Рерлун. Ні один з наших інженерів цього не зробить.
   Бернік. Але у великих країнах жоден інженер не замислився б над цим.
   Рерлун. У великих країнах – мабуть. Суспільство в цих країнах до того зіпсуте й безсовісне…
   Бернік. Ну, воно робить і чимало добра.
   Рерлун. Від кого я це чую? Ви завжди…
   Бернік. У великих країнах людина має більший простір, більші можливості попрацювати для суспільного добра. Там не бояться жертв заради величної справи. А тут тебе по руках і по ногах обплутують всілякі забобони, різні дріб'язкові міркування…
   Рерлун. Хіба людське життя… дріб'язкове міркування?
   Бернік. Авжеж, коли це одиничне людське життя заважає добробуту тисяч.
   Рерлун. Але ж ви берете зовсім неможливий випадок, пане консул! Я вас сьогодні рішуче не розумію. І ви ще посилаєтесь на великі країни. О, там! Яка там ціна людського життя! Там ризикують живими людьми, як капіталами. У нас, сподіваюсь, прийнятий інший, більш моральний погляд на речі. Візьміть ви шановних наших судновласників. Назвіть мені хоч одного, який з мерзенної користі пожертвував би бодай одним людським життям. І пригадайте потім цих шахраїв з великих країн, які, не вагаючись, з користі пускають в море справжні плавучі гроби.
   Бернік. Я не кажу про непридатні судна!
   Рерлун. А я кажу про них, пане консул.
   Бернік. Але навіщо ж? Це до справи не стосується… Ох, оці боягузливі дріб'язкові міркування! Що, якби одному з наших генералів довелось послати свій загін в огонь і покласти його весь на місці, – він би потім жодної ночі не заснув спокійно! Не так в інших місцях. Послухали б ви, що він розповідає…
   Рерлун. Він? Хто? Американець?
   Бернік. Еге ж. Послухали б ви, як у них в Америці…
   Рерлун. Він тут? Чом ви мені не сказали? Я зараз…
   Бернік. Дарма. Нічого ви з ним не зробите.
   Рерлун. Побачимо! Та ось і він.
   Йоган входить з лівого боку.
   Йоган (звертаючись крізь відчинені двері в сусідню кімнату). Ну гаразд, Діно. Хай так. Та вам від мене все ж не утекти. Я знову повернусь, і тоді ми дійдемо згоди.
   Рерлун. Дозвольте спитати, на що ви натякаєте цими словами? Чого ви хочете?
   Йоган. Хочу, щоб дівчина, перед якою ви мене вчора обмовили, вийшла заміж за мене.
   Рерлун. Заміж? За вас? І ви смієте?…
   Йоган. Я хочу одружитися з нею.
   Рерлун. Ну, так знайте ж! (Підходить до напіврозчинених дверей.) Фру Бернік, прошу вас, будьте свідком… І ви теж, фрекен Марта. Нехай і Діна прийде. (Побачивши Лону.) А, і ви тут?
   Лона (появляючись на дверях). І мені прийти?
   Рерлун. Будь ласка; чим більше, тим краще.
   Бернік. Що ви хочете зробити?
   З лівого боку входять Лона, Марта, Діна і Гільмар.
   Бетті. Пане ад'юнкт, при всьому моєму бажанні я не змогла перешкодити йому…
   Рерлун. Так я це зроблю, добродійко… Діно, ваші вчинки нерозсудливі, але я не дуже вас звинувачую. Надто довгий час ви лишалися без належної моральної підпори. Це я винний, що не запропонував її вам раніше.
   Діна. Не треба! Не кажіть про це тепер.
   Бетті. Що таке?
   Рерлун. Саме тепер я й повинен заговорити, Діно, хоч ваша поведінка вчора й сьогодні дуже ускладнила моє завдання. Але заради вашого порятунку я ні на що не подивлюся. Пригадайте слово, яке я вам дав, пригадайте також, що ви обіцяли мені, коли я скажу, що настав час… Тепер я не смію більше відкладати, а тому… (Звертаючись до Погана.) Ця дівчина, яку ви переслідуєте, моя наречена!
   Бетті. Що ви кажете?
   Бернік. Діно!
   Йоган. Вона? Ваша?…
   Mарта. Ні, ні, Діно!
   Лона. Це брехня!
   Йоган. Діно, він правду говорить?
   Діна (після невеличкої паузи). Так.
   Рерлун. Сподіваюсь, це покладе край усім підступам спокусника. Хай дізнається все наше товариство про цей крок, вчинений мною для блага Діни. Маю тверду надію, що його не перетлумачать на зле. А тепер, добродійко, я гадаю, нам краще забрати її звідси і постаратись повернути мир її збентеженій душі.
   Бетті. Так, ходімте. О Діно, яке це щастя для тебе!
   Виходить наліво з Діною. Рерлун іде слідом.
   Mарта. Прощай, Йогане! (Виходить.)
   Гільмар (на дверях тераси). Гм… я б сказав!
   Лона (провівши Діну поглядом). Не вішай носа, хлопче! Я зостанусь тут і буду стежити за пастором. (Виходить направо.)
   Бернік. Йогане! Тепер не поїдеш на «Індіанці».
   Йоган. Саме тепер поїду!
   Бернік. То, значить, не повернешся?
   Йоган. Повернусь.
   Бернік. Після всього цього? Навіщо?
   Йоган. Щоб помститися вам усім, щоб знищити, кого тільки зможу! (Виходить направо.)
   Вігелан і управитель Крап виходять з кабінету Вершка.
   Вігелан. Тепер усі папери в порядку, пане консул.
   Бернік. Добре, добре…
   Крап (стиха). Остаточно вирішено, що «Індіанка» завтра вирушає?
   Бернік. Остаточно. (Іде до кабінету.)
   Вігелан і Крап виходять направо. Гільмар прямує за ними, але в цю мить Улаф обережно вистромляє голову з дверей ліворуч.
   Улаф. Дядечку! Дядечку Гільмаре!
   Гільмар. Ух, це ти? Нащо зійшов униз? Ти ж під арештом!
   Улаф (входячи в кімнату). Тсс!.. Дядечку Гільмаре, знаєш новину?
   Гільмар. Так, знаю, тебе сьогодні відлупцювали!
   Улаф (сердито дивлячись на кабінет батька). Більше йому не доведеться мене бити. А ти знаєш, що дядько Йоган завтра їде з американцями?
   Гільмар. А тобі яке діло? Йди-но швидше до себе нагору.
   Улаф. Можливо, і мені, дядечку, пощастить коли-небудь пополювати на буйволів.
   Гільмар. Дурниці! Такий боягуз, як ти…
   Улаф. Зажди! Завтра про щось дізнаєшся!..
   Гільмар. Дурень! (Виходить через сад.)
   Улаф, побачивши Крапа, що входить з правого боку, тікає назад у кімнату і зачиняє за собою двері. Крап підходить до кабінету Берніка і прочиняє двері.
   Крап. Вибачте, що я знову прийшов, пане консул. Насувається шторм. (Мовчить з хвилину, чекаючи відповіді.) «Індіанка» все-таки піде?
   Після невеличкої паузи з кабінету чути голос Берніка: «"Індіанка" все-таки піде». Крап, причинивши двері, виходить праворуч.

Дія четверта

   Там же. Робочий стіл прибрано. Надвечірня пора; погода бурхлива; все більше сутеніє. Слуга запалює люстру. Служниці приносять квіти в горщиках, лампи, свічки і розставляють усе це на столах і тумбах уздовж стін. Руммель, у фраку, в рукавичках і білому галстуку, стоїть посеред зали і дає розпорядження.
   Руммель (до слуги). Запалюйте свічки через одну, Якобе. Не треба надто святкового вигляду. Усе має бути ніби ненароком… І стільки квітів!.. Ну та нічого, нехай стоять. Немов і завжди так.
   Бернік виходить зі свого кабінету.
   Бернік (спиняючись на дверях). Що це означає?
   Руммель. Ах, ти дома? (До слуг.) Ідіть поки що.
   Слуги виходять наліво.
   Бернік (входячи в залу). Руммель, та що це все означає?
   Руммель. Це означає, що настала найурочистіша хвилина твого життя. Місто влаштовує сьогодні ввечері процесію на честь свого першого громадянина.
   Бернік. Що ти кажеш!
   Руммель. Процесію з прапорами і з музикою. Хотіли ще і з факелами, та не наважились через вітер. А ілюмінацію все ж влаштуємо. Що, непогано буде, коли появиться в газетах?
   Бернік. Слухай, Руммель, я цього не хочу.
   Руммель. Тепер уже пізно, за півгодини вони будуть тут.
   Бернік. Чом ти раніш мене не попередив?
   Руммель. Саме тому, що боявся заперечень з твого боку. Я тільки домовився з твоєю дружиною, вона мені дозволила трошки оздобити залу, а сама подбає про те, чим почастувати гостей.
   Бернік (прислухаючись). Що це? Вони вже йдуть? Мені здається, ніби я чую спів.
   Руммель (на дверях тераси). Спів? А, це американці. «Індіанка» вирушає.
   Бернік. Вирушає?… Так… Ні… Я справді сьогодні не можу, Руммель. Я нездужаю.
   Руммель. Тай справді, у тебе препоганий вигляд. Та підтягнися, чорт забирай! Візьми себе в руки. Ми з Санстадом і Вігеланом надаємо цій маніфестації величезного значення і доклали всіх зусиль, щоб її підготувати. Треба вщент розбити наших противників таким виявом цілковитого громадського співчуття. Чутки все ширяться. Не можна далі мовчати про скуповування земель. Тобі доведеться сьогодні ж під звуки промов і пісень, під дзвін келихів… словом, серед усього цього урочистого святкового піднесення оголосити до загального відома, чим ти ризикнув для блага суспільства. У нас можна багато чого досягти в такі хвилини урочистого святкового піднесення, як я щойно висловився. Але спершу треба таке піднесення викликати, інакше нічого не вийде.
   Бернік. Так, так…
   Руммель. Особливо коли справа така делікатна і дражлива. Але, слава Богу, в тебе така репутація, Берніку, що вивезе тебе. От ще треба нам з тобою договоритись відносно промов. Студент Теннесен присвятив тобі вірші. Починаються дуже гарно: «Прапор ідеї високо тримай!» Рерлуну доручено виголосити вітальне слово, і тобі, звичайно, доведеться відповісти.
   Бернік. Я не можу сьогодні, Руммель. Чи не візьмеш ти це на себе?
   Руммель. Яб з охотою, але це неможливо. Ти ж розумієш, слово буде звернене безпосередньо до тебе, – втім, нас теж буде згадано побіжно. Я вже говорив про це з Вігеланом і Санстадом, і на нашу думку, тобі слід би відповісти тостом за процвітання суспільства. Потім Санстад скаже кілька слів про єднання між різними верствами суспільства. Вігелан, очевидно, висловить побажання, щоб нова справа не похитнула міцних моральних основ нашого суспільства, а я збираюся стисло згадати про скромну діяльність наших жінок, яка теж має своє значення для суспільства. Та ти не слухаєш?
   Бернік. Ні, ні, слухаю. Але скажи, море і справді так розбурхалося?
   Руммель. А, ти турбуєшся про «Пальму»? Що ж, судно добре застраховане.
   Бернік. Так, застраховане, але…
   Руммель. І цілком справне, а це ж найголовніше.
   Бернік. Гм… Так, звичайно… Якщо з судном і станеться лихо, то це не означає, що люди теж повинні загинути. Трапляється, корабель загине, і вантаж… ну й чемодани всілякі, документи…
   Руммель. Та чорт їх забирай, чемодани й документи! Кому вони потрібні!
   Бернік. Як це? Так, так, звичайно, я хотів тільки сказати… Цить!.. Знов співають…
   Руммель. Це на «Пальмі».
   Вігелан входить з правого боку.
   Вігелан. Ось тепер виводять і «Пальму». Вечір добрий, пане консул.
   Бернік. І ви, досвідчений моряк, все-таки рішуче додержуєтесь тієї думки, що…
   Вігелан. Я рішуче додержуюсь тієї думки, що все в руці Божій, пане консул. Крім того, я тільки-но з корабля… роздав там кілька брошурок, які, сподіваюсь, принесуть з собою благословення.
   Санстад і управитель Крап входять з правого боку.
   Сан стад (ще на дверях). Так, коли вже тут щасливо минеться, то… А, вечір добрий, вечір добрий!..
   Бернік. Щось сталося, пане Крап?
   Крап. Я нічого не кажу, пане консул.
   Санстад. Весь екіпаж «Індіанки» п'яний-преп'яний. Щоб я не був чесною людиною, коли ця худоба себе не занапастить.
   Лона входить з правого боку.
   Лона (до Берніка). Ну от, тепер можу тобі передати привіт від нього.
   Бернік. Уже сів на корабель?
   Лона. У всякому разі, скоро сяде. Ми з ним розсталися коло готелю.
   Бернік. Стоїть на своєму?
   Лона. Як скеля.
   Руммель (біля вікна). Щоб їх чорти розірвали, ці новомодні вигадки. Ніяк не можу спустити завіси.
   Лона. Спустити? Я гадала, навпаки…
   Руммель. Спершу треба спустити, добродійко. Вам же відомо, що має відбутися?
   Лона. Звичайно. Дайте я допоможу. (Береться за шнурки). Я готова спустити завісу для мого зятя, хоч воліла б підняти її.
   Руммель. Можете, можете, добродійко… згодом. Коли радісний натовп затопить своїми хвилями весь сад, хай завіса підніметься і люди побачать перед собою приємно вражену й щасливу сім'ю. Дім громадянина повинен бути як скляна шафа.
   Бернік немов хоче щось сказати, але обертається і виходить до кабінету.
   Так, тепер, панове, остання нарада. І ви з нами, пане Крап. Ви нам подасте деякі фактичні відомості.
   Усі чоловіки виходять до кабінету Берніка. Лона тим часом встигла опустити всі завіси на вікнах і переходить до скляних дверей, коли згори на терасу раптом зіскакує Улаф з пледом через плече і вузликом у руці.
   Лона. Господи, як ти злякав мене, хлопче.
   Улаф (ховаючи вузлика). Цить, тітонько!
   Лона. Ти що, з вікна вистрибнув? Куди це ти?
   Улаф. Цить, мовчи! Я хочу до дядька Йогана… тільки на пристань, розумієш? Попрощатися з ним… На добраніч, тітонько! (Тікає через сад.)
   Лона. Почекай! Улафе! Улафе!
   Йоган в дорожньому одязі, з сумкою через плече, обережно входить з лівого боку.
   Йоган. Лоно!
   Лона (швидко обертаючись). Що? Ти повернувся? Йоган. Залишається ще кілька хвилин. Я хочу ще раз побачитися з нею. Не можна нам так розлучитись.
   Марта і Діна входять з лівого боку, обидві в пальтах, а у Діни, крім того, в руках саквояж.
   Діна. За ним! За ним!
   Марта. Так, так, за ним, Діно!
   Діна. Але ж він тут!
   Йоган. Діно!
   Діна. Візьміть мене з собою!
   Йоган. Як?…
   Лона. Ти зважилась?
   Діна. Так, візьміть мене з собою. Той, інший, написав мені, повідомив, що сьогодні об'явить усім.
   Йоган. Діно, ви його не любите?
   Діна. Ніколи я не любила цього чоловіка. Я кинусь у фіорд, якщо стану його нареченою. О, як він мене вчора принизив своїми пихатими промовами! Як дав відчути свою поблажливість і мою нікчемність! Ні!.. Не треба мені більше поблажливості. Геть звідси! Можна мені з вами?
   Йоган. Так, так… тисячу раз так!
   Д і н а. Я недовго вас обтяжуватиму. Тільки б добратись туди… Та ще коли трохи допоможете мені влаштуватись на самому початку…
   Йоган. Ура! Не бійтеся! Все уладнається, Діно.
   Лона (вказуючи на двері кабінету). Цить, тихше, тихше!
   Йоган. Діно!.. Я вас на руках понесу!
   Д і н а. Ні, цього я вам не дозволю. Я хочу сама прокласти собі шлях. І там мені це вдасться. Тільки б вирватися звідси! Ах, ці дами!.. Ви не знаєте!.. Вони теж написали мені сьогодні… Умовляли мене цінити щастя, яке мені випало, пояснювали, яку великодушність він виявив. Обіцяли завжди пильнувати мене, щоб я була гідна цього всього. Мене жах бере, як подумаю про всю цю благонравність!
   Йоган. Скажіть мені, Діно, ви тільки через це й хочете їхати? А я для вас нічого не означаю?
   Діна. Ні, Йогане, ви для мене найдорожчий на світі.
   Йоган. О Діно!
   Діна. Усі кажуть, що я повинна вас ненавидіти і зневажати, що це мій обов'язок, але я не розумію, чому це я повинна, і ніколи не зрозумію.
   Лона. І не треба, дитино моя!
   Mарта. І не треба. А треба вийти за нього заміж.
   Йоган. Так, так!
   Лона. Що? Ну, дай я розцілую тебе, Марто! Цього я від тебе не сподівалась.
   Марта. Ще б пак! Я й сама цього не сподівалась. Але колись же мусив статися в мені цей перелом. О, як нас калічать усі оці забобони і звичаї! Повстань проти них, Діно! Виходь за нього заміж. Хай станеться хоч що-небудь наперекір усім цим правилам і звичаям!
   Йоган. Що ви скажете, Діно?
   Діна. Так, я хочу бути вашою дружиною.
   Йоган. Діно!
   Діна. Але спочатку я хочу попрацювати, добитись чого-небудь, бути чимось сама по собі, ось як ви. Я не хочу бути якоюсь річчю, яку беруть.
   Лона. Правильно, так і повинно бути!
   Йоган. Добре, я буду чекати і сподіватись…
   Лона. І дочекаєшся свого, хлопче! А тепер час на корабель!
   Йоган. Так, на корабель! Ах, Лоно, сестро дорога, ще одне слово… (Відводить її в глиб сцени і жваво про щось розмовляє з нею.)
   Марта. Діно, щаслива… дай поглянути на тебе, поцілувати тебе ще раз… востаннє!
   Діна. Ні, не востаннє. Тітонько, мила, люба, ми ще побачимось.
   Марта. Ніколи! Обіцяй мені, Діно, ніколи більше сюди не повертатися. (Хапає її заруки і дивиться на неї.) Тебе чекає щастя, дорога моя… там, за морем. О, як часто в години шкільних занять тягло мене туди!.. Як там має бути добре! Там і обрії ширші, і небо вище, ніж у нас тут, і дихати вільніше!
   Діна. Ах, тітонько! Коли-небудь і ти до нас приїдеш.
   Mарта. Я? Ніколи, ніколи! Тут у мене є своє маленьке життєве покликання. І тепер, сподіваюсь, мені пощастить здійснити те, для чого я створена.
   Діна. Я просто не можу собі уявити, як це ми з тобою розлучимось.
   Марта. О Діно, людина може багато з чим розлучитись. (Цілує її.) Тільки не дай тобі Боже цього зазнати, люба дитино! Обіцяй мені зробити його щасливим.
   Діна. Нічого не обіцяю. Я ненавиджу обіцянки. Що буде – те й буде.
   Марта. Вірно, так і повинно бути. Лишайся тільки такою, яка ти є, – правдивою і вірною самій собі!
   Діна. Так, тітонько!
   Лона (ховає в кишеню якісь папери, передані їй Йоганом). Гаразд, гаразд, голубе мій! А тепер – у дорогу!
   Йоган. Так, час не жде. Прощай, Лоно! Спасибі за всю твою любов. Прощай, Марто. І тобі спасибі за вірну дружбу.
   Марта. Прощай, Йогане! Прощай, Діно! Хай вам Бог посилає щастя у всьому!
   Марта і Лона проводжають до тераси Йогана з Діною, які потім швидко виходять через сад. Лона зачиняє за ними двері і спускає завісу.
   Лона. Тепер ми обидві самотні, Марто. Ти втратила її, а я – його.
   Марта. Ти… його?
   Лона. Наполовину я втратила його ще там. Хлопець тільки про те і мріяв, щоб зовсім стати на власні ноги. Тому я й вигадала, ніби в мене туга за батьківщиною.
   Mарта. Он як! Тепер я розумію, навіщо ти приїхала. Але він знов тебе покличе, Лоно.
   Лона. Стару зведену сестру? Нащо вона йому здалася тепер? Яких тільки зв'язків не розривають чоловіки, прагнучи щастя!
   Mарта. Часом так буває.
   Лона. Тримаймося разом, Марто!
   Mарта. Хіба ж я можу чимсь бути для тебе?