Лона. Хто ж інший, як не ти? Обидві ми з тобою виховали чужих дітей і от – обидві осиротіли.
Марта. Так, осиротіли. Скажу тобі ще: я його любила над усе на світі.
Лона. Марто! (Схопивши її за руку.) Невже?
Марта. Все моє життя у цих словах. Я любила і чекала його. Щоліта я чекала, що він приїде. І от він приїхав – і не помітив мене.
Лона. Ти його любила? І сама дала йому щастя!
Марта. Як же я могла інакше, я ж його любила. Так, я його любила. Відколи він поїхав, жила тільки для нього. Ти спитаєш: які в мене були підстави сподіватись? О, я гадаю, що все ж були! Та коли він повернувся, все минуле ніби стерлося з його пам'яті, він не звернув на мене уваги.
Лона. Діна заслонила тебе, Марто.
Mарта. І добре, що так сталося. Коли він поїхав, ми з ним були однолітки; коли ж я його знов побачила, – жахлива мить! – я одразу зрозуміла, що тепер я старша від нього літ на десять. Він там ширяв вільним птахом в ясному сонячному безмежжі, з кожним подихом впиваючи молодість і здоров'я, а я сиділа тут і пряла, пряла…
Лона…Нитку його щастя, Марто.
Марта. Так, пряла золоту нитку. Кажу це без гіркоти. Правда ж, Лоно, ми були йому добрими сестрами?
Лона (міцно її обіймаючи). Марто!
Бернік виходить з кабінету.
Бернік (звертаючись до когось в кабінеті). Добре, робіть, як знаєте… Коли прийде час, я сам… (Причинивши двері.) А, ви тут? Слухай, Марто, треба тобі трохи причепуритись, та й Бетті скажи теж. Звичайно, не треба ніякого особливого параду. Хай буде тільки мило, вишукано, по-домашньому. І швиденько.
Лона. Не забудь ще про жвавий і щасливий вираз обличчя, Марто! І щоб очі дивилися весело.
Бернік. І Улаф нехай спуститься сюди. Треба, щоб він був коло мене.
Лона. Гм… Улаф…
Mарта. Добре, я скажу Бетті. (Виходить наліво.)
Лона. Отже, настав час твого тріумфу.
Бернік (схвильовано ходить вперед і назад). Так, настав.
Лона. Уявляю, якою щасливою й гордою людина почуває себе в такий час.
Бернік (спиняється і дивиться на неї). Гм!
Лона. Кажуть, усе місто буде ілюміноване.
Бернік. Так, щось таке вони надумали.
Лона. Усі спілки прийдуть зі своїми прапорами. Твоє ім'я палатиме вогненними буквами. А вночі у всі кінці полетять телеграми: «Оточений щасливою сім'єю, консул Бернік, одна з підпор суспільства, приймав від своїх співгромадян заслужені знаки поваги й почесті».
Бернік. Так, усе це буде. Почнуть кричати «ура», натовп буде захоплено викликати мене з цих дверей на терасу, і мені доведеться виходити, уклонятись і дякувати.
Лона. О, доведеться!
Бернік. А по-твоєму, я можу почуватися щасливим у цю мить?
Лона. Ні, не думаю, щоб ти міг почуватися цілком щасливим.
Бернік. Лоно, ти відчуваєш до мене презирство?
Лона. Ще ні.
Бернік. І ти не маєш, не маєш права на презирство до мене! Лона, ти не можеш зрозуміти, який я безмежно самотній серед цього суспільства з його вузькими поглядами, перекрученими поняттями! Рік у рік мені доводилося знижувати свої вимоги до гідної мети життя. Я ніби й багато зробив, а насправді що? Так, лише дещо, дрібниці. Та іншого, кращого тут і не стерплять. Якби я спробував хоч на крок випередити погляди і прагнення, які панують тут у суспільстві, – моїй владі кінець. Чи знаєш ти, що таке, власне, ми, так звані підпори суспільства? Ми – знаряддя його, і більше нічого.
Лона. Чому ти побачив це тільки тепер?
Бернік. Тому що я багато передумав останнім часом… відколи ти приїхала… і особливо сьогодні ввечері… О Лоно, чом не знав я тебе як слід… тоді… в давні часи?
Лона. Ну а якби знав?
Бернік. Ніколи б я тебе не відпустив! А коли б ти була зі мною, я не став би тим, що я є.
Лона. А ти не думаєш про те, чим могла б стати для тебе та, яку ти обрав замість мене?
Бернік. У всякому разі, я знаю, що вона ніколи не була для мене тим, чого я потребував.
Лона. Тому що ти ніколи не ділився з нею своїми інтересами, не налагодив між собою щирих, вільних взаємин, дозволяв їй страждати, звинувачувати себе у тій ганьбі, яку ти сам же й накликав на її рідних.
Бернік. Так, так. Усе це наслідки брехні й обману.
Лона. Чому ж ти не скинеш із себе всю цю брехню і обман?
Бернік. Тепер?… Тепер пізно, Лоно.
Лона. Скажи мені, Карстене, яке задоволення може тобі дати цей показний добробут і обман?
Бернік. Мені? Ніякого. Я приречений до загибелі, як і все це спотворене суспільство. Але слідом за нами йде інше покоління. Я працюю для сина, для нього підготовляю діло життя. Прийде ж час, коли істина скріпить усі суспільні відносини, і на її основі мій син побудує своє життя… щасливіше, ніж життя його батька.
Лона. А фундаментом усе ж залишиться брехня? Подумай, яку спадщину ти залишаєш синові.
Бернік (затамувавши вибух розпачу). Я залишаю йому ще в тисячу разів гіршу спадщину, ніж ти гадаєш. Але настане час, коли прокляття буде знято!.. І все ж… (Поривчасто.) Як могли ви все це кинути на мене? Але діло зроблено, відступати пізно. Вам не пощастить занапастити мене.
Гільмар, стурбований, з розкритою запискою в руці, швидко входить з правого боку.
Гільмар. Та це ж… Бетті, Бетті!
Бернік. Що там таке? Вже йдуть?
Гільмар. Ні, ні, але мені конче треба з ким-небудь поговорити… (Виходить наліво.)
Лона. Карстене, ти кажеш, що ми приїхали, щоб занапастити тебе? Ну, то слухай же, якого він гарту, оцей блудний син, що його ваше чеснотливе суспільство цурається, як чуми. Він більше знати вас не хоче, він поїхав…
Бернік. Але він хотів повернутись.
Лона. Йоган ніколи не повернеться. Він поїхав назавжди, і Діна з ним.
Бернік. Не повернеться? І Діна з ним?
Лона. Так, вона виходить за нього заміж. Вони дають ляпаса усьому вашому високоморальному суспільству, як я колись… Та годі!
Бернік. Поїхав… і вона… вона вирушила з ним… на «Індіанці»?
Лона. Ні, такий дорогоцінний вантаж він не наважився довірити цій зграї шибайголов. Йоган з Діною вирушили на «Пальмі».
Бернік. А!.. Значить… марно… (Похапливо підходить до кабінету, поривчасто відчиняє двері і гукає.) Крап! Спиніть «Індіанку»! Вона не повинна сьогодні виходити в море!
Крап (з кабінету). «Індіанка» уже в морі, пане консул.
Бернік (зачиняє двері і камеє ослаблим голосом). Пізно… і марно…
Лона. Що ти кажеш?
Бернік. Нічого, нічого. Облиш мене…
Лона. Гм… Слухай, Карстене, Йоган просив передати тобі, що він доручає мені піклування про своє добре ім'я, яким колись пожертвував заради тебе і яке ти вдруге відняв у нього в його відсутність. Йоган мовчатиме, але він дав мені повну свободу дій. Ось у мене в руках обидва твої листи.
Бернік. У тебе! І тепер… ти хочеш… саме сьогодні… Можливо навіть, коли урочиста процесія…
Лона. Я приїхала сюди не викривати тебе, а вплинути на твоє сумління, щоб ти признався сам. З цим не пощастило. Потопай же в своїй брехні! Дивись, я роздираю твої листи… Бери клапті, ось вони. Тепер немає більше доказів проти тебе, Карстене. Тепер ти в цілковитій безпеці. Бувай щасливий… коли можеш.
Бернік (глибоко зворушений). Лоно… чом ти не зробила цього раніше! Тепер пізно. Усе життя моє розбите. Я не людина більше.
Лона. Та що ж сталося?
Бернік. Не питай… Але жити я все ж повинен… і я хочу жити… заради Улафа. Він виправить… спокутує все…
Лона. Карстене?
Гільмар повертається бігцем.
Гільмар. Нікого немає, нікого, навіть Бетті!
Бернік. Та що з тобою?
Гільмар. Не смію тобі сказати.
Бернік. Що таке?! Ти мусиш сказати!
Гільмар. Ну гаразд. Улаф утік на «Індіанці».
Бернік (похитнувшись). Улаф… на «Індіанці». Ні, ні!
Лона. Мабуть, це так і є. Тепер я розумію… Я бачила, як він вискочив з вікна…
Бернік (на дверях кабінету кричить у повному розпачі). Крап, спиніть «Індіанку» за всяку ціну!
Марта. Так, осиротіли. Скажу тобі ще: я його любила над усе на світі.
Лона. Марто! (Схопивши її за руку.) Невже?
Марта. Все моє життя у цих словах. Я любила і чекала його. Щоліта я чекала, що він приїде. І от він приїхав – і не помітив мене.
Лона. Ти його любила? І сама дала йому щастя!
Марта. Як же я могла інакше, я ж його любила. Так, я його любила. Відколи він поїхав, жила тільки для нього. Ти спитаєш: які в мене були підстави сподіватись? О, я гадаю, що все ж були! Та коли він повернувся, все минуле ніби стерлося з його пам'яті, він не звернув на мене уваги.
Лона. Діна заслонила тебе, Марто.
Mарта. І добре, що так сталося. Коли він поїхав, ми з ним були однолітки; коли ж я його знов побачила, – жахлива мить! – я одразу зрозуміла, що тепер я старша від нього літ на десять. Він там ширяв вільним птахом в ясному сонячному безмежжі, з кожним подихом впиваючи молодість і здоров'я, а я сиділа тут і пряла, пряла…
Лона…Нитку його щастя, Марто.
Марта. Так, пряла золоту нитку. Кажу це без гіркоти. Правда ж, Лоно, ми були йому добрими сестрами?
Лона (міцно її обіймаючи). Марто!
Бернік виходить з кабінету.
Бернік (звертаючись до когось в кабінеті). Добре, робіть, як знаєте… Коли прийде час, я сам… (Причинивши двері.) А, ви тут? Слухай, Марто, треба тобі трохи причепуритись, та й Бетті скажи теж. Звичайно, не треба ніякого особливого параду. Хай буде тільки мило, вишукано, по-домашньому. І швиденько.
Лона. Не забудь ще про жвавий і щасливий вираз обличчя, Марто! І щоб очі дивилися весело.
Бернік. І Улаф нехай спуститься сюди. Треба, щоб він був коло мене.
Лона. Гм… Улаф…
Mарта. Добре, я скажу Бетті. (Виходить наліво.)
Лона. Отже, настав час твого тріумфу.
Бернік (схвильовано ходить вперед і назад). Так, настав.
Лона. Уявляю, якою щасливою й гордою людина почуває себе в такий час.
Бернік (спиняється і дивиться на неї). Гм!
Лона. Кажуть, усе місто буде ілюміноване.
Бернік. Так, щось таке вони надумали.
Лона. Усі спілки прийдуть зі своїми прапорами. Твоє ім'я палатиме вогненними буквами. А вночі у всі кінці полетять телеграми: «Оточений щасливою сім'єю, консул Бернік, одна з підпор суспільства, приймав від своїх співгромадян заслужені знаки поваги й почесті».
Бернік. Так, усе це буде. Почнуть кричати «ура», натовп буде захоплено викликати мене з цих дверей на терасу, і мені доведеться виходити, уклонятись і дякувати.
Лона. О, доведеться!
Бернік. А по-твоєму, я можу почуватися щасливим у цю мить?
Лона. Ні, не думаю, щоб ти міг почуватися цілком щасливим.
Бернік. Лоно, ти відчуваєш до мене презирство?
Лона. Ще ні.
Бернік. І ти не маєш, не маєш права на презирство до мене! Лона, ти не можеш зрозуміти, який я безмежно самотній серед цього суспільства з його вузькими поглядами, перекрученими поняттями! Рік у рік мені доводилося знижувати свої вимоги до гідної мети життя. Я ніби й багато зробив, а насправді що? Так, лише дещо, дрібниці. Та іншого, кращого тут і не стерплять. Якби я спробував хоч на крок випередити погляди і прагнення, які панують тут у суспільстві, – моїй владі кінець. Чи знаєш ти, що таке, власне, ми, так звані підпори суспільства? Ми – знаряддя його, і більше нічого.
Лона. Чому ти побачив це тільки тепер?
Бернік. Тому що я багато передумав останнім часом… відколи ти приїхала… і особливо сьогодні ввечері… О Лоно, чом не знав я тебе як слід… тоді… в давні часи?
Лона. Ну а якби знав?
Бернік. Ніколи б я тебе не відпустив! А коли б ти була зі мною, я не став би тим, що я є.
Лона. А ти не думаєш про те, чим могла б стати для тебе та, яку ти обрав замість мене?
Бернік. У всякому разі, я знаю, що вона ніколи не була для мене тим, чого я потребував.
Лона. Тому що ти ніколи не ділився з нею своїми інтересами, не налагодив між собою щирих, вільних взаємин, дозволяв їй страждати, звинувачувати себе у тій ганьбі, яку ти сам же й накликав на її рідних.
Бернік. Так, так. Усе це наслідки брехні й обману.
Лона. Чому ж ти не скинеш із себе всю цю брехню і обман?
Бернік. Тепер?… Тепер пізно, Лоно.
Лона. Скажи мені, Карстене, яке задоволення може тобі дати цей показний добробут і обман?
Бернік. Мені? Ніякого. Я приречений до загибелі, як і все це спотворене суспільство. Але слідом за нами йде інше покоління. Я працюю для сина, для нього підготовляю діло життя. Прийде ж час, коли істина скріпить усі суспільні відносини, і на її основі мій син побудує своє життя… щасливіше, ніж життя його батька.
Лона. А фундаментом усе ж залишиться брехня? Подумай, яку спадщину ти залишаєш синові.
Бернік (затамувавши вибух розпачу). Я залишаю йому ще в тисячу разів гіршу спадщину, ніж ти гадаєш. Але настане час, коли прокляття буде знято!.. І все ж… (Поривчасто.) Як могли ви все це кинути на мене? Але діло зроблено, відступати пізно. Вам не пощастить занапастити мене.
Гільмар, стурбований, з розкритою запискою в руці, швидко входить з правого боку.
Гільмар. Та це ж… Бетті, Бетті!
Бернік. Що там таке? Вже йдуть?
Гільмар. Ні, ні, але мені конче треба з ким-небудь поговорити… (Виходить наліво.)
Лона. Карстене, ти кажеш, що ми приїхали, щоб занапастити тебе? Ну, то слухай же, якого він гарту, оцей блудний син, що його ваше чеснотливе суспільство цурається, як чуми. Він більше знати вас не хоче, він поїхав…
Бернік. Але він хотів повернутись.
Лона. Йоган ніколи не повернеться. Він поїхав назавжди, і Діна з ним.
Бернік. Не повернеться? І Діна з ним?
Лона. Так, вона виходить за нього заміж. Вони дають ляпаса усьому вашому високоморальному суспільству, як я колись… Та годі!
Бернік. Поїхав… і вона… вона вирушила з ним… на «Індіанці»?
Лона. Ні, такий дорогоцінний вантаж він не наважився довірити цій зграї шибайголов. Йоган з Діною вирушили на «Пальмі».
Бернік. А!.. Значить… марно… (Похапливо підходить до кабінету, поривчасто відчиняє двері і гукає.) Крап! Спиніть «Індіанку»! Вона не повинна сьогодні виходити в море!
Крап (з кабінету). «Індіанка» уже в морі, пане консул.
Бернік (зачиняє двері і камеє ослаблим голосом). Пізно… і марно…
Лона. Що ти кажеш?
Бернік. Нічого, нічого. Облиш мене…
Лона. Гм… Слухай, Карстене, Йоган просив передати тобі, що він доручає мені піклування про своє добре ім'я, яким колись пожертвував заради тебе і яке ти вдруге відняв у нього в його відсутність. Йоган мовчатиме, але він дав мені повну свободу дій. Ось у мене в руках обидва твої листи.
Бернік. У тебе! І тепер… ти хочеш… саме сьогодні… Можливо навіть, коли урочиста процесія…
Лона. Я приїхала сюди не викривати тебе, а вплинути на твоє сумління, щоб ти признався сам. З цим не пощастило. Потопай же в своїй брехні! Дивись, я роздираю твої листи… Бери клапті, ось вони. Тепер немає більше доказів проти тебе, Карстене. Тепер ти в цілковитій безпеці. Бувай щасливий… коли можеш.
Бернік (глибоко зворушений). Лоно… чом ти не зробила цього раніше! Тепер пізно. Усе життя моє розбите. Я не людина більше.
Лона. Та що ж сталося?
Бернік. Не питай… Але жити я все ж повинен… і я хочу жити… заради Улафа. Він виправить… спокутує все…
Лона. Карстене?
Гільмар повертається бігцем.
Гільмар. Нікого немає, нікого, навіть Бетті!
Бернік. Та що з тобою?
Гільмар. Не смію тобі сказати.
Бернік. Що таке?! Ти мусиш сказати!
Гільмар. Ну гаразд. Улаф утік на «Індіанці».
Бернік (похитнувшись). Улаф… на «Індіанці». Ні, ні!
Лона. Мабуть, це так і є. Тепер я розумію… Я бачила, як він вискочив з вікна…
Бернік (на дверях кабінету кричить у повному розпачі). Крап, спиніть «Індіанку» за всяку ціну!
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента