Iванченко Р.. Сiтi життя i смертi

супроти тебе! Сей люд лиховiсний --дотопить вас у Волховi. Через те я
зараз тут...
- Що, ворохба починається у Плесковi?.. - запитав Рюрик.
- Десь та почнеться, - ухилився од прямої вiдповiдi Ольг. - Сiє буде! Я
не про те. Про будучину...
-_ Що будучина? Вона для всiх однакова. Для тебе i для мене... Кажи
прямо: лякаєш? Чи мстишся?
- Ти вартий моєї мсти! Вiдаєш про сiє. Але прийшов до тебе з добром! -
Ольг м'яко ступив вiд порога, де все ще стовбичив, до середини виталища.
Пiд його важким тiлом скрипнули дошки. I Рюрик раптом розкрив у подивi
очi: як змiнився Ольг! У його чорнявiй чупринi з'явилося пасмо бiлого
волосся. Певне, мудрiсть проорала в ньому свою борозну. Це вiдкриття трохи
заспокоїло сум'яття Рюрикове. Iнакший, iнакший був зараз знаний лукавець
Ольг. Але чому вiн прийшов сюди?
Допитливо вчепився поглядом в його похмуре обличчя. Ольг спинився перед
ним i, дивлячись прямо йому в зiницi, тихо сказав:
- Не сховаю вiд тебе правди, Рюрику. Ненавиджу тебе! Але - зараз мушу
дбати про тебе.
Рюрик стиснув видовженi тонкi вуста, аж щелепи гостро випнулися, шщра
па чолi зiбгалась до перенiсся. Намагався втямкувати, який пiдступ
уготовив йому сей обадпик. А Ольг говорив неймовiрне:
- Я хочу, аби ти змiцнився у цiй землi. Хочу, щоби ти i твiй рiд тут
кермував одвiчно!.. Аби твiй Iгор перейняв владарювання! Але, - Ольг
набрав у груди повiтря, - маєш знати: якщо хочеш бути великим князем, умiй
завоювати душi людей можних i смислених! А ти їх розiгнав! Вiрних слуг
своїх перетворив у запеклих ворогiв. Бiда гряде па твою голову.
- Мовиш правду, Ольже, - прорiк у вiдповiдь Рюрик. - Та через те, що
усi отi твої бояри, посадники, билi тягнуть до мене руки за мздою. Нiби я
i мої боги їхнi боржники. Ми не боржники! Ми - владцi! Нас кликано сюди по
закону. По закону й владарюємо.
Рюрик глипнув на Ольга i додав:
- Хочу обiпертися па нових людей. Дам їм багать-ства й посади, будуть
менi вiрнi.
- Новi? - пiдскочив Ольг. - Го-го-го, брате, даремнi твої сподiванки! У
нових порожнi животи ще й порожнiшi гамани! Доки їх наситиш, ворохба за
плечима стане. А велеможцi старi, що вже мають погости й волостi, поведуть
за собою всю землю супроти тебе. Опиратися треба на старих: вони поцiнують
се лiпше i дбатимуть, щоб утриматись разом iз тобою!..
Рюрик задумався. У словах Ольга чув якусь iстину,
Справдi-бо, сонмище його нових людей було ненаситне. I звiдки вони
наповзли - отi конюшi, стременнi, чашники, стольники, постельничi,
мечники, огнищани, вмцi, тiуни, биричi!.. Радо ходили на полюддя,
прибiгали на учти, якi вiн влаштовував у своєму теремi. Ольг мовить
правду: їх не легко наситити. Чатують нинi на нього по всiх закутках, яко
мисливцi на звiра, виловлюють з його уст похвалу, а з рук - подаяння!.. А
вiн захопився i не угледiв, як за його спиною нуртувала злоба можцiв. Вони
його сюди кликали, а вiн, бач, їхнiх сподiвань не виправдав. Мудрий вельми
сей Ольг!..
Тяжка тиша глухою стiною постала мiж ними. I нiхто з них навiть не
здогадувався, що в сю мить вирiшувалась доля не тiльки новгородських
слов'ян, а й полуденних слов'янських земель.
Рюрик давно вiдчував, що земля - i та, яку дiстав у дар i яку затим
пригорнув пiд свою руку мечем, - вислизала з його рук... Ольг знає, як
повернути все назад... Ольг допоможе йому!.. Се боги його роду послали
йому в цю хистку мить сього мужа!.. Обнадiєно дивився тепер на
плескiвського посадника. Чекав його поради, як дитина милостi... А Ольг не
вельми поспiшав, нiби виважував кожне слово. Нарештi сказав:
- Жени геть тихесеньких i пiдлесливих, що повзають бiля твоїх стiп.
Мовчунiв, якi не дорiкають тобi нiчим, навiть образи твої мовчки зносять.
О, як знущатимуться вони над тобою, коли ти впадеш... Але я не дам тобi
впасти. Я пiдношу свою руку на твiй захист... Але ти докiнчи розпочату
справу. Забери землi у братiв своїх. Пощо вони їм? Владарюй мiцно сам!
Вiддай їх синовi своєму, Iгорю.
Ольг викличне дивився в збентежене обличчя Рюрика, який гарячкове
зважував цi слова. Ольг обiцяє допомогу. Але чого домагається? Спiвучастi?
Та Рюрик ладен був подiлитися з ним усiм, тiльки б вистояти! Тiльки б
утриматись!
- Буде по твоєму слову... - тихо одказав Ольгу. Вiн таки мав якийсь
глузд. Указав рукою на ослiн, запропонував Ольгу сiсти. Так, Ольг - єдиний
його порадник. Єдиний щирий поспiшите'ль! Бути Ольгу завжди при ньому...
Надто тяжке безлiття зараз... Рюрик довiрить йому свiй меч.
...Вiдтодi Ольг перебрався знову до Новгорода i став першим надiйним
радцею старого Рюрика. Охоронцем його влади i честi. I невдовзi та влада i
та честь перейшли до нього. Скоро вже не Рюрик, а Ольг пильнував за
погостами й п'ятинами, прибрав до рук дружину Рюрикову й кермував землею:
правив суд, дiлив землi, зневажливо косував у бiк Рюрикових братiв, що
сидiли у пiвнiчних слов'янських землях. До них втiкали з Новгорода тi, хто
не витримував здирства варягiв.
Найбiльше люду бiгло на Бiлоозеро, де сидiв Сипєус. Чоловiк вiн був
тихий норовом, хоробрий серцем i не жадiбний до чужих надбанкiв.
Вдовольнявся малим, не зазiхав на велике багатство. Час гайнував на ловах,
не раз тонув у Шекснi, не одному туру скрутив роги у двобої, любив
застiлля i тихi бесiди бiля вогнищ десь у пущi чи при водi. Синєус був
добряком, не тiльки для мiсцевого люду - iз племенi весi, але й до рiзним
пришедькiв. Ото й бiгли сюди i новгородцi, i полочани. Особливо пiсля
того, коли київський князь Оскольд побив полоцького Iзяслава i посадив там
своїх людей.
Iзяслав попросив тодi пiдмоги у Рюрика i Ольга. Вони послали на Полоцьк
дружину Трувора, що сидiв у Iзборську. Полочани пiднялися проти Iзяслава i
Трувора, але цi владцi жорстоко їх придушили. Недовго торжествували
переможцi.
Одного разу Iзяслава знайшли мертвим на снiгу бiля його намету. Трувор
же став володарем не лише в Iзборську, але i в Полоцьку. Ой як же
свавiльно правив чужинець у полоцьких кривичiв! Вiн уже важив i на
Смоленськ, вiд якого йому вiдкривалась дорога на Київ...
Отодi занепокоївся у Новгородi Ольг. Довго радився з Рюриком. А через
кiлька днiв сам повiв Рюрикову дружину па Полоцьк. Загнав сього варяжина у
заплаву рiчки Полоть i потопив його разом зi всiєю дружиною у бездонних
лiсових болотах. На полочан же наклав тяжкi потяги. I знову побiгли па
Бiлоозеро натовпи людей. Синєус же з того багатiв, бо, де люди, там їхнi
невтомнi руки зводили градки й погости, вирощували ллiб i худобу. Синєус
тiльки мружив очi та крутив кiнчик свого чорного вуса.
I тодi Ольг послав до нього свого гiнця:
- Вiддай землю Бiлоозерську Рюриковому сину - Iгорю.
Синєус скликав вiче. Радились недовго. Один старезний дiд цюкнув
поперед себе ковiнькою, сказав:
- Якщо шулiка унадиться до курчат, йому треба утяти крила, iнакше усiх
понищить. - Потiм зиркнув на гiнця й додав: - На тому стоїть наша земля.
Передай се Рюрику...
З тим i повернувся гонець до Новгорода. А через мiсяць Рюрик покликав
до себе на гостину молодшого брата свого Синєуса укласти мир. Розважливий
володар Бiлоозер'я швидко склав рядпицю на мир, поїхав назад, але додому
не повернувся. Мовили, нiбито на ловах його заколов розлючений вепр!
Пiсля смертi Сиiiєуса старий Рюрик, нарештi, став єдиним волостелем
усiх новгородських п'ятин. I то все равдячуючи спритностi Ольга, першого
його радника. Ольг же вознiсся ще вище. Став дядьком-навчителем при синовi
Рюрика - при Iгорi. А в руках своїх тримав усю Новгородщину.
Великий град на Волховi зцiпив зуби. Рюрика називали тепер не соколом,
навiть не шулiкою, а вовком, вовчищем.
Та на нашiй землi не буває нiчого вiчного - нi лютих морозiв, нi
п'янких весен. I в Новгород пiсля зими прийшла буйна весна. Теплим вiялом
змела глибокi снiги, i пiдсохлi пагорби на узлiссях задивилися в небо
бузковими очима волохатої сон-трави i синiх пролiскiв. Заграв батечко
Волхов високими пiнистими хвилями. Вирвався з берегiв, зiрвав i понiс на
своїх бiлих гребенях мiст; залив дерев'янi мостили вулиць.
На Славепському кiпцi, на подолi, на торговищi доми опинились у водi.
Люди зi своїм збiжжям, з дiтьми i худобою сидiли на дахах. Мiж хатами
снували довбанки й човники, подiї й великi купецькi гари... Повiнь
затопила опбарп й комори - новгородцi лишилися без запасiв зерна, солоної
риби, грибiв, копченини... Декотрi перебиралися на далекий високий берег,
ставили куренi, розбивали намети, аби якось дочекатися спаду води. I
дочекалися. Скоро вже ходили калюжними вулицями, бруднi, зсiрiлi,
знеможенi голодом. Померкло на небi ясне сонце. Потьмарилась весняна
яснота. Настали холоднi днi. Сiрий морок, нiби якесь прокляття, оповив
землю. Услiд за голодом по домiвках пiшла сухоребра Морана з косою за
плечима. Вона торохтiла своїми старечими кiстками по бiдняцьких садибах i
косила дiтей. Матерi голосили, та скоро вiд невимовної туги й безнадiї
повмовкали.
Ролод i смерть вивiльняли людськi душi вiд страху. То тут, то там юрми
приречених нападали на погости чи на боярськi двори, забирали збiжжя,
худобу, пiдпалювали осiдки багачiв. Вiча уже не боялися нi варязької
дружини, нi Рюрика.
А в корiннях дерев i зела нуртувало життя, шумували в рiках паводковi
води.
У цi тривожнi днi несподiвано на подвiр'ї Вадима-лодiйщика об'явився
Лодимир. Пошарпаний, змучений, але живий. Разом iз своїм задругом, вiрним
Ситком, утiк з полону, з острова Рюгена. Прибився до Новгорода разом iз
купецькою ватагою. Купцi спинилися на торговищi, на Готському дворi, в
гостипому домi, а вiн i Ситко подалися по домiвках. Йшли i не впiзнавали
знiвеченого града. Не впiзнавали й людей, що ледве пересували ноги,
вибухали люттю.
Лодимир зайшов до горницi. У полонi вона видавалась йому найсвятiшим,
найчистiшим мiсцем на землi. А переступив порiг - i ледве не впав. На
лавицi горiлиць лежала його баба Дана. Склала на грудях руки, мiцно
стулила запалi зморщенi вуста. Начiльник туго стиснув бiлий убрус.
Дiвоцька вишита сорочка. Ноги прикритi веретою. А поряд, обхопивши руками
голову, сидiв отець його, Вадим.
Важко звiв на сина очi. Нi подиву в них, нi радостi. Очевидно, думки
його лiтали десь далеко в свiтах. Кажуть, що бiля покiйникiв найяснiше
постає минущiсть всього сущого, цiна дiянь, мирська суєта, намарнiсть
сподiвань i прагнень...
Вони так нiчого i не сказали один одному. Можливо, знали, що до iстини
найбiльше наближає людську душу не слово, а мовчанка...
Вадим низько вклонився матерi. Так само зробив i Лодимир. Пiдняли за
кiнцi ковдру, на якiй лежала небiжчиця, й понесли до левади. Там уже
палахкотiло високе вогнище. На гарячих, пахучих соснових димах мала
здiйнятись до Вираю i душа Людани... Повернувшись додому, сидiли один
проти одного i мовчали, доки Вадим не прорiк ледь чутно:
- Наша мати кличе до помсти...
Лодимир здивовано звiв на нього очi. Гадав, бабця померла своєю
смертю...
Тiун Дудиця... Вольжин i Рюрикiв посiпака, вiдняв у неї клунок з двома
пригорщами жита. Вимiняла на торгу за шовковий убрус... Вона не вiддавала
йому його клунка. Тодi Дудиця штурхнув її ногою. Упала i вже не встала...
Лодимир скочив на ноги. Почав швидко ходити по горницi... Тiуни.
Велеможцi. Варяги. Татi... Усi татi!.. Всi п'ють кров людську, яко воду!..
Неситьцi!.. Злодiї!.. Людожери!.. Допоки земля носитиме їх?.. Побiг до
Ситка.
А Вадим тим часом спроквола пiдiйшов до стiни, зняв своє опоясся з
мечем, пiдперезався. За пасок iще заткнув бартку. Вiдчув потребу нагадати
новгородцям про себе, про недавнього воєводу Вадима Хороброго!..
Став на порозi. Роззирнувся по горницi. Он колиска пiд сволоком, що
виколихала не лише його, але i сина. Здалося, що ледь гойднулась, нiби вiд
чийогось невидимого подиху, може, очiкувала нових нащадкiв славного
Величарового роду. Он бiля вiкон материнi обереги - рукатi коренi, гiлки,
а на коминi печi - дволикi й чотириликi iдоли дерев'янi... Вадим вклонився
хатi, що виростила його, усiм оберегам та кумирам. Неквапливо вийшов на
подвiр'я й попростував до торговища.
А там не вщухало чорне вiче. Чавкала пiд ногами багниста земля. Над
головами кружляло чорне вороння. Враз на березi спалахнули гари, подiї,
човни, що стояли суцiльною стiною аж до протилежного берега. Тепер вони
правили людям за мiст, але враз на них загуготiв лютий огонь. Дим то
слався над водою, то клубками здiймався угору. Полум'я загрожувало
перекинутись на огорожi, на дерев'янi мостики вулиць, на дахи домiв,
повалуш i теремiв по обидва береги Волхова.
У вечорових сутiнях шаленство заграви ставало ще грiзнiшим. Грiзнiшими
ставали i новгородцi.
- Пожере Перун ненаситьцiв наших, - кричали однi
- За мечi, браття! - кликали iншi. - Альбо живот, альбо смерть!
Новгородська воля вогненним клубком покотилась по боярських теремах.
Давно вже не було такої пожежi у славному Новiградi. Навколо дiдинця i
Рюрикового терема звужувалося огненне кiльце. Разом iз трiскотнявою
полум'я настирно i нестримно пiдбиралася до них i новгородська стань.
Людська помста за чорнi кривди накидала на це гнiздо кривдникiв свiй
вогненний зашморг.
Рюрик у розпачi i тривозi окидав поглядом палаюче кiльце. В його
зiницях спалахували вiдсвiти пожежi, i вiд того його очi здавалися
червоними. Вiн не оглядався, хоч знав, що за його спиною мовчки тремтiла
висока суха Єфанда, холодними руками тулячи до свого боку голову отрочати.
Думав про себе: ось i настав кiнець твоєї величi, Рюрику... Умiв
перемагати, умiв сiяти смерть - зумiй i померти достойно, яко воїн! Вiзьми
свiй меч i вийди назустрiч юрбi!.. Та нi! Хiба вiн мало подвигiв звершив у
своєму життi? Небо не дасть його в обиду! Адже ось тут, на землi
новгородськiй, вiн звершив найбiльший подвиг, зiбравши у своєму кулацi всi
землi й п'ятини Новгорода великого, пiсля того, як прихилив до себе, з
помiччю Ольга, усiх волостелiв краю...
I враз плин його думок завернувся в iнший бiк. Вважаєш, що привернув до
себе можцiв новгородських? А де ж вони зараз? Чому тебе не захищають, адже
ти їх стiльки лiт захищав од нових варягiв. I де твiй мудрий i зичливий
воєвода Ольг? Хiба не бачить, що Рюрик потрапив у бiду? Ще мить - i вогонь
перестрибне па дощанi дахи його онбарiв! I, мов блискавка, сяйнула чiтка i
незаперечна думка - Ольг зрадив! Усi вони, зичливцi твої, сидять нинi по
норах i очiкують, коли чернь град-ська и житнiї люди докопають його!.. I
Ольг також дивиться зi своєї шпарини, жде не дiждеться, коли упаде правило
з рук його!..
Пiт рясно скрапував зi скронь, очi ще виразнiше спалахували пломенем
хижої пожежi. Думкою, усiм єством благав Трпглава-Свiтовида, i Хорса, i
Велеса захистити його мечем своїм!..
У сiнях терема зачулись чиїсь поспiшливi кроки. Дверi так рiзко
гойднулись на петлях, що хряпнули об стiну й ледь не злетiли. В хоромину
увiрвався Ольг. Єфанда вiд несподiванки хитнулась i, нiби переломившись,
упала йому па груди. Та вiн рiшуче вiдштовхнув її, схопив Iгоря за руку й
потяг у сiни, кинувши на ходу до обох:
- Швидше... Бiжiте...
Єфапда схопилася тонкими пальцями за подiл довгої чорної тунiки й з
готовнiстю ступила за ним. Рюрик же навiть не ворухнувся.
- Ти що? - крикнув до нього Ольг.
- Буду тут. Умiв добре жити. Зумiю з честю померти. А ти ось... Бережи
їх... - кивнув на дверi, на порозi яких занiмiли Єфанда та Iгор.
Ольг вiдпустив руку хлопчини. Став на одне колiно:
- Обiцяю!.. Тiльки уваж i мою просьбу... Нехай твiй син, цей святий
отрок Iгор, да буде заручений з моєю дочкою. Прекрасою...
Рюрик ворухнув рудим щетинистим вусом. Ольг i тут шукає блага. Але ж
чому сам не жадає взяти керма до своїх рук?
- Бери новгородську землю собi. I кермуй сам.
- Не хочуi Iгоря твого захищатиму яке законного спадкоємця. Адже ти
прийшов до Новгорода на заклич вiча. Благослови його на шлюб iз Прекрасою.
- Благословляю! У повнi лiта свої хай вiзьме собi в жони дочку
Ольгову... - байдуже змахнув рукою Рюрик i вiдвернувся до освiтленого
пожежею вiкна. - Бережи його!
- Яко свої очi! - гукнув Ольг i потяг хлопчину за собою. Єфанда
невiдступне тупцяла за ними.
А полум'я вже облизувало раму вiкна, до якого прилип Рюрик. Ось
легенький грайливий пломiнець - зовсiм не страшний, а навiть лепський,
забавний! - пробiг по пiдвiконню й перескочив на дерев'яний зруб терема. А
за вiкном полум'я охопило повалушу - високу багатокутну вежу, також
поставлену iз зрубiв. За мить вона спалахнула, як величезна свiча! Рюрик
випростався, ухопився руками за верхнiй наличник i побачив на подвiр'ї...
Вадима Хороброго. Ось воно що! Ото вiн палить Новгород! Давнiй недруг
його... бач, живий? Звiдки ж тут об'явився? Прийшов дивитись на його
смерть?! I Рюрик з усiх сил так ударив по рамi, що вона вивалилась
назовнi. I сам вiн мало не випав з нею надвiр. Йому зовсiм не було
страшно. Вiн бачив свого ворога. А коли воїн бачить свого смертельного
ворога - страх полишає його. Рюрик же завжди був найперше воєм, варягом,
убивцею, грабiжником... Вiн звик убивати! Це - його ремесло...
Метнувся до стiни. Зiрвав меч. Поспiшливо, але твердою ходою вийшов на
ганок. Вiн так просто не здасться холопу. Вiн його знищить!
Сторожко, як мисливець, що вийшов на двобiй iз лютим й пiдступним
звiром, дослухався й донюхувався до вiддалених гукiв, гуготiння полум'я,
якогось гупання... Бачив, як снiп iскор розсипався над дахом його терема i
як вiн зайнявся полум'ям. Та з мiсця не рушив. Але нiхто не виходив на
двобiй iз ним. I вiн враз вiдчув, що смертельно втомився. Захотiв умерти.
Просто як стара людина, втомлена життям i постiйною боротьбою й страхом
втратити те, що вона надбала. Найвищим набутком йою була влада. Але вона
не принесла йому жаданої радостi, не зробила вiчним, навiть на жодну мить
не продовжила життя.
I найсильнiшi душi, прозрiваючи, впадають у безнадiю i жадають
заспокоєння в смертi...
Як не дивно, але Рюрик без страху чекав свого кiнця. Чекав, як рятунку
вiд житейського тягаря, нести який було несила. I дочекався. На подвiр'я
ступив Вадим
Хоробрий з невеличким гуртом людей. Вони роззирнулись довкола, побачили
на ганку Рюрика й повернули до нього. Вiн пiдняв над собою меч i беззвучно
реготав в обличчя цих простолюдинiв, якi оточували його з бокiв. Хтось
тицьнув мечем у груди. Вiн хитнувся й безпомiчно огледiвся. Це наддало
ворохобникам снаги. Вадим вихопив з-за паска бартку й замахнувся на
Рюрика, але той опустив меч, зiгнув шию, покiрно ждучи смертi. Вадим
вiдсмикнув руку назад, бо не мiг убивати навiть ворога, якщо той
беззахисний. Вiн месник, а не убивця! I мстить лише тим, хто занiс над
його головою кривдний меч. Рюрик же свiй меч опустив. Яка ж се помста? Це
вбивство...
Вадим обернувся до своїх людей, щоб їх стримати. Нехай цього здирцю
скарають боги!
Та в цю мить iз густого диму i мги вискочили зi своїми воями Ольг i
Дудиця. Пiдбiгли до Вадима Хороброго, вiдтiснили його вiд Рюрика, вирвали
топiрець i скрутили йому на спинi руки... Рюрик враз випростався, люто
розмахнувся мечем i пронизав ним груди Вадимовi...
Хтось несамовито зойкнув. Хтось поряд упав... I знову зойк i лютiсний
скрегiт мечiв... Падали люди, якi були з Вадимом, яких вiн щойно
стримав...
Усе враз перевернулось, змiшалось iз димом i вогнем, покотилось по
двору. А з даху терема падали на голови людям палаючi жердини й крокви.
Сипалися дощем iскри на землю, а по нiй качалися клубками люди, що
вчепились один в одного у смертельному двобої.
Коли прозорi бiрюзовi сутiнки оповили вулицi i вкрили Волхов, вiд
Славенського кiнця до рiки побiгла якась жiнка. За її спиною метелялось
волосся, що вибилось з-пiд убруса, який лопотiв кiнцями, нiби крилами, її
сорочка надувалась од вiтру. Здавалося, що вона не бiжить, а летить, мов
лебедиця, навстрiч своєму вiдчаю...
Вона добiгла до Волхова i впала... Рiка палала... Лодiї, човни, гари,
довбанки - усе взялося полум'ям i димом. Перейти на другий берег, туди, де
палахкотiв вогонь праведного людського гнiву, де лежали побитi новгородцi,
не було сили. Вона спинилась на мить... А потiм з розгону шугонула в
полум'я, яке весело розгулювало по рiчкових затоках... I зникла за димом i
млою...
Лiтописець скупо записав: "...уби Рюрик Вадима Хороброго i iних многих
iзби новгородцiв, совiтникiв його..." I ще додав: "Того ж лiта iзбiжаще од
Рюрика iз Новгорода в Київ много новгородських мужiв..."
У Новгородi воєвода Рюрикiв - Ольг - вогнем i мечем чинив розправу. Вiд
того все бiльше чорних людей тiкало пiд захист Києва...
Великий град землi слов'янської, Києве! Високо стоїть твоя правда, коли
звiдусюди тягнуться до тебе скривдженi й зневiренi! Коли у твоїй силi й
могутi вони шукають захисту для себе!..
Нi горе, нi радiсть, як i нiщо - не вiчнi. Незриме колесо часу
крутиться нестримно, i нема йому нi зупину, нi перепочинку. Хтось
пiдноситься сьогоднi, а завтра опиняється внизу; хтось падає, не втрачає
вiри, що може знову вознестись. Колесо часу вертиться, крутиться,
бiжить... В одних душах ослаблює доброчинностi, в iнших - додає вiдваги;
ще в iнших - додає вад чи убавляє їх; притупляє горе в серцi, побiльшує
мудростi, радiсть розсiває попелом примарних надiй, що зiйшли синiми
квiтами слiз...
Пiсля загибелi Вадима iншою стала Славина. Похилились її плечi,
обезсилiли руки. Очi дивились на свiт сiрою зажурою. Щонедiлi ходила до
Оскольдової церкви. Спочатку сидiла при горбику пiд березами, вiдпочивала
чи, може, бесiду вела зi старими богами.
Їй було про що поговорити з ними. Нiхто, окрiм них, не вiдав, навiть не
здогадувався, що пiд отим горбиком лежить Вадимова голова. Ота буйна
голова Вадима Хороброго, яку пiдступно вiдсiк на пожарищi свого терема
старий вовчисько Рюрик. Коли Вадим i його задруги-новгородцi були побитi i
вже лежали на землi, Рюрик почав вiдсiкати їм, мертвим, голови. Наколював
на списи i виставляв уздовж волховського берега, аби всi бачили, як люто
вiн розправився з ворохобниками...
Отодi вона пробралась потай до Волхова, забрала Вадимову голову в мiх i
з новгородськими мужами втекла до Києва. Тут i поховала...
Щонедiлi тепер навiдувалась на могилку. Сидiла мовчки, ворушила губами,
а очi дивились у безкраю далечiнь, нiби хотiли побачити те, що нiкому не
дано бачити.
Потiм Славина iшла до церквицi. У звичних сутiнях розглядала обриси
зiгнутих спин - молiльникiв; обережно ставала збоку, бiля амвона, щоб
послухати заспокiйливi мудрi речi отця Местивоя.
За останнi роки священик теж зiгнувся пiд тягарем лiт, i, хоч пригас
голос його, думка ще спалахувала яснiше; слова лились вiльнiше. Йшли вони
з глибини його душi чи, може, вiд бога йшли. Славина того не знала. Тiльки
їй подобалося, коли Местивой не читав по священому письму, а вголос
розмiрковував, нiби бесiдував сам iз собою. Утишував свої скорботи, а
разом з тим заспокоював i її роз'ятрене серце.
- Життя людське подiбне вiтру, чада мої, - глаголав проповiдник i
затуманеним зором вдивлявся у височiнь темного склепiння. - Усе в ньому -
мимолiтний звук. Усе гине на цiй землi в плинi часу. Любов, утiхи,
щастя... Никне краса жiночих облич... Дужi мужi стають нiкчемними
старцями. Тiльки той, хто йде iз життя молодим, лишається вiчно нетлiнним
у пам'ятi людськiй. Той не пiдвладний часовi. I житиме у пам'ятi людськiй,
бо не убоявся скласти голову у ратному бою! Вiчна хвала тому, хто гине в
молодi лiта за благостi люду свого...
Славина була впевнена, що цi слова вiн говорить для неї. Про Вадима
вони. Вiн живе в її пам'ятi саме таким, яким найбiльше запам'ятався, яким
був у степах - молодим i звитяжним. Здавалося їй, що таким вiн i загинув
вiд Рюрикового меча!..
Пiсля втiшання душi i серця йшла додому почаївським узвозом, через
кожум'япький, а згодом гончарний кiнець Подолу. Далi завернула на ледь
видимий протопт крiзь гущаки лiз i прибережнi заростi Почайни.
Вечорiло. Теплий весняний вiтер гойдав на своїх пружних крилах
черемховi трунки. Шаленiли у прохолодних затiнках гаїв солов'ї, лунали
їхнi срiбнi витьохки над тихими плесами озерець i заток. I здавалося, що
вони час вiд часу здригалися вiд солодощiв тих спiвiв, бралися ряботинням
хвильок i знову завмирали... Ба, навiть сонце спинило поважний плин -
шубовснуло в Почайну, дослухається до гукiв i шумiв весни.
Серце людське млiло й також завмирало вiд краси вiчної. I повнилося
буйством, жаданням життя, наливалось вiрою у свою неперейденiсть i
вiчнiсть. Гой ти, отче Местивою, даремнi твої слова про миттєвiсть
людського життя! Воно вiчне! Як i ця весна, i буяння, i солов'їний шал...
Славина вдихнула трунку весни й осмiхнулась: вiдчула, що слова Местивоя
уже втратили для неї вагу. Серед цiєї земної краси в'янули найсуворiшi
застереження i слова правди.
Стежина вивела до причалу. Вийшла на берег i спинилась у подивi: уся
гавань була заповнена вiтрильниками, великими й малими подiями, довбанками
й човнами. Якiсь прибульцi щойно пристали до берега. Пiдiйшла ближче, щоб
роздиврiтись. Хто се? Купцi чи знову якась дружинна ватага?
Двоє ратних людей, що стояли на кормi першої вiд неї лодiї, замахали до
неї сердито руками - мовляв, обходь стороною, сюди не ходи. "Чого б то?" -
подумала Славина i зупинилась.
- Чого стала? Iди своєю дорогою!.. - кричав до неї чорнобородий муж,
невдоволено блискаючи очима. Зняв з голови шолом, передав весляревi, що
сидiв на кормi. На чоло крилом упала чуприна з сивим пасмом посерединi.
Щось знайоме видалося їй у звучаннi мови. Щось знайоме було в їхнiх
голосах i в одяганках.
Славина завернула в гущаки. Напружувала нам'ять. Де вона бачила цього
мужа? Оте сиве пасмо, що спадало на чоло? I голос?.. Голос особливо
бентежив її пам'ять...
I враз спалахнуло видiння: палає терем новгородського волостеля Рюрика.
А на подвiр'ї лежать непорушнi тiла новгородцiв. З диму й гару виринають
кiннi мечники, а попереду - на конi кремезний вершник. На його чорнi брови
спадає чуб з пасмом сивого волосся. Вiн кричить комусь:
- Чого стовбичиш, Рюрику? Бiжи мерщiй-но звiдси! А ви заберiть їх усiх
i на палi! Уздовж Волхова усiх посадiть на палi! Щоб страхалися й iменi
Рюрикового! Дудице, не забудь за того ворохобника!
I ось вона знову чує цей голос. Обiзвався до неї вiн у Києвi, на
почайнiвському увозi. "Се ж Ольг!" Вона аж зомлiла вiд здогаду. Бо тодi,