Iванченко Р.. Сiтi життя i смертi

коли вона ще стояла знетямлена на подвiр'ї, до неї пiдбiгли новгородцi й
запитали:
- Куди подався Ольг? Не бачила? Вона дивилась на них тупо й не
розумiла, про що питають її.
- Ну, отой, з сивим пасмом волосся! Той лютий Ольг, Рюрикiв
поспiшитель!..
Вона показала тодi рукою в той бiк, де крутився важкою хмарою чорний
дим i де зник верхiвець зi своїми людьми. Вiдтодi вона вже знала, хто
такий Ольг.
Але чому вiн стоїть зi своєю раттю на Почайнi? Мовили ж: Рюрик-вовк
помер у Новгородi. Намiсть нього возсiв Ольг-воевода iз малолiтнiм
княжичем... Чи йому мало Новгорода?
Наддала ходи. Затим побiгла. Спiшила до обiйстя свого брата Гордослава.
Уже була певна: у Київ прийшла бiда.
Збентежена вскочила до свiтлицi.
- Бiда! - чаїцею упала на лавку.
Сiм'я Гордослава саме вечеряла. Мовчки сидiли всi за великим столом.
Тiльки було чутно стукiт дерев'яних ложок об дно полумиска.
Вiд слiв Славини усi завмерли. Через хвилю Гордослав пiдхопився на
ноги. Невисокий, але мiцний муж Гордослав сей, онук Соловiя. Плечi
розтинали стару полотняну сорочку, яка пропахла рибою i ряскою.
Пильно вдивлявся в обличчя знетямленої Славини, напруживши слух. Вона ж
ледь прошепотiла змертвiлими устами:
- На Почайнi стоїть Ольг новгородський iз раттю... Рюрикiв поспiшитель!
- Леле! - зойкнув хтось за столом. - Се ж вiн за Оскольдовою душею
прийшов...
- Тихо, - обернувся Гордослав до родини. - Звiрко, де князь?
З-за столу пiдвiвся здоровань, який мало чим нагадував колишнього
княжого отрока. Хiба що русявим чубом та ластовинням на носi й на щоках.
Тепер це вже був княжий воїн, який прийшов навiдати рiдню.
- На ловах князь... Побiжу, либонь, до нього...
- Нi. Сiдай на коня i лети до Iскоростеня. Клич Нiскиню iз дружиною
деревлянською. А я тут зберу пiшцiв градських. Доки князь повернеться,
матиме добру рать.
Славина думала про Ольга. Пощо новгородський посадник простяг руку до
Києва?
Нiхто й не помiтив, коли вона вислизнула з дому. Нiби й не було її тут.
Тiльки бентега i страх перед невiдомiстю нуртували пiд стрiхою
Гордославової хати. Скоро вони виплеснулись на вулицю, заповнили всю
оболонську слободу... Передчуття бiди зацiпило людям уста.
До князя Оскольда примчав гонець з якоюсь тривожною вiстю. Невiдомi
купчини великою дружиною стали на Почайнi i вже стоять три днi. Навiщось
очiкують його, князя Оскольда. Мовлять, жадають з ним бесiдувати. А йдуть
буцiмто до Царгорода, найматися до царя. А може, воювати царя. То, либонь,
хочуть умовити Оскольда пристати до них. Адже саме Оскольд прибив свiй щит
на воротах Царгорода! Про сiє вiдомо в усiх землях окольних.
Так мiркував i так говорив гонець, якого послала до печорських пущ
княгиня Ярка. Сама ж покликала отця Местивоя. Розпитувала про землi, якi
вiн обiйшов у лiта своєї молодостi. Була вона до всього цiкавою i
заповзятою. Усе на свiтi їй хотiлось знати доконечно, про все мати свiй
суд.
Побачивши, що Перунiв вiщун не визнав її, княгиня прихилилася до
ромейського бога. Як i Оскольд, ходила тепер тiльки до християнського
храму. На Перуна не хотiла зважати. Хотiла забути кривду й образу, що
глибоко засiли в її серцi. I челядь свою прилучала до нового бога.
Хрестилась уже й Оскольдова дружина.
У цей тривожний час нiхто не згадав про Перуна. Тiльки Славина
стрепенулась серцем: Перун - покровитель Києва, через те мусить захистити
його!
Пiзно увечерi прибилась до Перунової гори. Гадала розбудити полянського
кумира i його волхва своєю молитвою. Скаже вiщуну, щоб усiх пiдняв на
стань. Хто ж iнший здатен захистити сей люд, як не його покровитель, як не
волхви? Адже вони мають берегти i народ свiй, i його волю, i локони...
Хранитель мудростi богiв i слова, звичаїв i поконiв народу тому й
шанується людьми, що здатен вдихнути в них силу вистояти в найлютiшiй
борнi проти чужої сили, що викрадає в них вiдразу чи по краплинi набутки
невтомної працi чи духовнi скарби... Хранителi слова i обичая тим рятують
свiй народ. Так думала Славина. Тому й спiшила до вiщого дуба на Перунову
гору.
Ще здаля помiтила, що на ту гору пливуть, нiби прослизають, якiсь
незбагненнi тiнi. Вона спинилась. Зашумiло щось у головi. Перед очима
попливли кола. Насторожилась, зачаїлась - i нiби розтанула в нiчнiй
темрявi. Нечутно пробралась кущами до требища й занiмiла. Навколо
пригаслого вогнища стояли й сидiли люди. Тихий гомiн. Неголоснi вигуки.
Хто там? Калатає серце... Заважає слухати...
Але вона впокорює його шал. Дослухається. Та бодай i не чула б! Якими
пiдлими й жорстокими бувають людськi слова! Як можуть зненацька вбити живу
душу, її вiру й довiру! Знайомий голос вiщуна Славути деренчав ясно, хоч i
неголосно:
- А слово наше Ольговi буде таке: хай не жде! Хай заманює до себе
Оскольда. А ми звiдси помiч дамо. Що скажете, боярове?
- Згода, Славуто. Ми послали гiнцiв у печенiзький стан. Завтра й орда
вже десь прикотить вiд Трипiлля.
- Се добре, коли вона й перехопить Оскольдову дружину.
- Гадаю, не встигнуть iще завтра.
- А ти, Славуто, помолись за се Перуновi...
- Помолюсь, Микульчичу. Але й сам берись до дiла. Вiзьми свою челядь i
гридей двiрських вiзьми та й пособи Оскольдову дружину затримати в пущi.
Нехай Оскольд сам-один iде на розмову з Ольгом.
- Згода! Але хочу знати, як буде далi?
Запала мовчанка, яку порушив невiдомий їй голос:
- Справдi, що далi? Ольг зi своїми варягами забере стiл Києвичiв i
дасть волю своїм варягам, а не нам. Нi, браття, щось не виходить нам на
добро. Хай би вже Києвичi тут сидiли!..
Славина не знала цього голосу. Не всiх тут називали но iменi, i вона
збагнула: тут зачаїлась люта зрада боярська. Зiбралася купка мстивих
ненажер-бояр i вирiшує долю її сина, її роду, усiх полян. Не на вiчi, а
потай. Того вони й сховались вiд людей. До якого ж бога слати їй свої
благання?
Знову мовчанка залягла бiля требища. Несмiливо спалахувало згасаюче
вогнище, ворушились крислатi крони дерев. Глухе покашлювання в кулак,
чиєсь невдоволене сопiння.
Славина уже зiбралася повертатися додому, як обiзвався скрипучий голос
вiщуна:
- Ми вiдчинимо ворота Києва - нам i благостi вiд новгородського
воєводи! Оскольд же оскверняє вiру пращурiв, хоче впустити в душi полян
ромейського бога. За сiє святотатьство Перун прокляв Оскольда i весь його
рiд!
Нiколи таким несамовиттям не повнився вiщунiв голос, як в цю прокляту
мить. Славина звела свiй погляд на iемнi обриси Перунового iдола. У
спалахах вогнища iскрились його бурштиновi очi. Здалося, що на головi
хитнулася й тихо задзвенiла важка срiбна шапка. Чи вiд подиву, чи вiд
жалю. Славина занiмiла. Де ж справедливiсть твоя, Перуне-покровителю? Чому
зраджуєш народ свiй?.. Чому освячуєш iменем своїм отих змовникiв i вбивць?
I цього Змiя Горинича, вiщуна трухлявого, пощо тримаєш на цiй землi?
- А як бути з нащадком Оскольдовим?.. - чує чийсь хриплуватий голос.
- Його забере Пек!.. - продеренчав волхв.
- Мудро... пошвидше б треба!.. - загомонiли змовники. - Та потрiбно
було б i вiд Ольга слово взяти...
- Сяде на стiл, тодi й вiзьмем слово. А не згодиться - звернемося до
печенiжинiв, соузникiв наших! - рипуче пробасив боярин Микульчич.
Он як... Вони хочуть вбити сина Оскольдового... i його самого... А на
Княжiй горi нiчого про те не знають! Боги нашi! Чи ви поснули в цю
зрадливу мить? Чи заодно iз цими змовниками - зрадили народ свiй?.. Де ви?
А ти, Iсусе, сину чоловiчеський, чуєш її, боже всеблагий! Озовися хоч
ти!..
Зсунулася з глинища, стрiмголов скотилась по прямовиссях, кинулась
бiгти додому. Швидше б, швидше до Княжої гори! Рятувати княжа, Ярку,
Оскольда... Рятувати Київ...
Славина щосили гатила у кованi ворота княжого двору. Стражники не
вiдчиняли. Невдоволено бурчали, перевертаючись на своїх ложах у привратнiй
вежицi.
- Ходять тут усякi божевiльнi!
Вона ж благала, немов знавiснiла:
- Вони його вб'ють!.. Пустiть же! Вони усiх переб'ють!..
Та чим бiльше молила-просила, тим упертiшою ставала сторожа. Бо слуги
залюбки проявляють запопадливiсть перед своїми хазяями, якщо їх i не
просять, а перед простолюдинами, якщо тi й просять, вони з насолодою
показують свою непiдступнiсть. Тож ворота перед нею зачинились ще мiцнiше,
вже й не здригалися вiд її ударiв. Вона ж стукала, доки не упала
знепритомнiла на прохолодну землю... Чорна нiч виповнила її душу...
Очуняла в якiйсь коморi. Плiснява, сирiсть, задуха тиснули на груди.
Крiзь шпарини у дверях сочився день. Довкола стояла нiма тиша. I
невiдомiсть.
Почала все пригадувати. Вiщий лик Перуна... Гомiн бояр-змовникiв...
Деренчливий голос волхва... Усi вони повставали проти Оскольда. Як же це
трапилось? Думки шматували єство. Пробувала дивитися на Оскольда не як на
сина, а як на державця. Був, мабуть, занадто добрий до своїх недругiв,
прощав їхнє лукавство, не хотiв помiчати їхньої пiдлоти; примирливо
ставився навiть до ворога. Був добрий i довiрливий навiть тодi, коли треба
було бути твердим i жорстоким. Так, рiшучостi не вистачало йому! Бо де, в
якiй землi утверджувалась державна мiць тiльки любов'ю i добротою? Скрiзь
вона поставала силою меча!..
Се вона, Славина, в усьому винна! Не гартувала серця сина свого, не
поїла його лютiстю й безпощаднiстю! Не вчила владолюбству i жорстокостi.
Боже єдиний i ви, боги роду її! Вона винна - її i карайте! Навiщо ж ваша
мста i ваш гнiв падають на дiтей? На її рiд?..
Кинулась до дверей своєї комiрчини, але вони були мiцно запертi. Стала
гукати - нiхто не озивався.
Прислухалася - нiби якийсь глухий вiддалений стогiн долинув до неї, мов
iз пiдземелля. Потiм виразно почула, як протупотiли копитами конi. Далеке
iржання. Дзенькiт залiза. Гуки бою. Серце матерi забилось в тривозi, у
вiдчаї, у несамовиттi... I обiрвалось. Серце Славини...
А її син Оскольд цього яскравого весняного ранку з двома гридями поволi
спускався до узвозу. Вся його дружина лишилась у пущi, за Печерами.
Боярина Микульчича люди, що приєдналися до них на ловах, повели ловцiв па
невiдомi озера, густо заселенi перелiтним птаством. Оскольд же поспiшав до
гостей, якi терпляче так очiкували на нього кiлька днiв.
Смiялося бездонне весняне небо. Пiд копитами коней м'яко вгиналась
мурава, що поросла обiч крутої стежини, яка в'юнилась iз високої кручi до
берега Почайни. Попереду їхав боярин Микульчич. Увесь час обертався до
Оскольда й оповiдав:
- Вони iдуть нiби на Царгород. Мовляв, град їхнiй веле погорiв. Злидота
i голод не виводяться. А з походу гадають привезти добра. Мовлять, ваш
князь хоробрий єсть. Ходив до Царського града i свiй щит прибив на його
воротах. Хай бере нас пiд своє чоло! Певне дiло, княже! У Царгородi,
мовлять, нинi не чекають нападу. Ну, може б, i того!.. - не вгавав
Микульчич i пiтнiв од тої балачки.
Оскольд прикидав собi в умi: якщо Бравлин-воєвода таку вiсть подав, -
справа вартiсна. Але в нього й тут чимало клопотiв. Знову вiдпали
полочани. Новгородський посадник Ольг захопив Смоленськ i замiряється,
певно, на все Поднiпров'я. I цi набридливi купчини... Чому їм забаглося
вивести його з Києва? Може, за намовою Ольга! Київ своїми горами замикає
шлях по Днiпру iз грекiв у варяги - i iз варягiв у греки. Хто володiє
Києвом, той володiє i золотим ручаєм...
Оскольд мружив у задумi очi, та спостерiг, як над гладiнню Днiпра i
Почайни миготливо вихрились зграї чайок.
Ось i берег. Скiльки ж тих вiтрильникiв тутi Як зграї птахiв на
перелiттi - i води не видно.
Назустрiч iїому йдуть двоє мужiв. Один з них тримав за руку хлоп'я. За
ними на вiдстанi несмiливо ступає висока, тонка у станi жiнка. В дивному
чорному вбраннi. Це, певно, тi самi купчини новгородськi.
Перед ним спиняється дебелий осанистий муж. Невеличка темна борода
випнута вперед, погляд глибоких темних очей нагострений. Бiле пасмо
волосся у темному до чорноти чубi.
- Це ти Оскольд? - питає й допитливо дивиться в очi.
- Я князь Оскольд. Приймаю тебе як гостя, коли з _добром прийшов на мою
землю, - посмiхнувся Оскольд. - Кличу в терем на застiлля.
- Мене? На застiлля? - чомусь недобре глипнув очима гiсть. - Ти щось
наплутав, Оскольде. Тут господар не ти, а ось вiн! - пiдняв руку хлоп'яти,
який мiцно вчепився в його долоню. - Се князь Iгор. Син Рюрика. А се, -
показав очима на жiнку в чорному, що спинилась осторонь, - його мати.
Єфанда. Вiтець Iгоря був покликаний у Новгород вiчем i став князем усiх
слов'янських земель. I київських.
- У Києвi одвiку свої князi! - вiдповiв Оскольд. - Київ собi князя не
кликав.
- Але хiба ти князь? Ти - простолюдин! Байстрюк! Вiд челядницi
народжений! Тобi челядником i бути. А ось вiн - вiд королiвни урманської
кров має. Йому й королювати!
- Нехай i королює у своїй землi! - Оскольд мимовiльно поклав руку на
опоясся. I в цю мить побачив, що меча на ньому не було... Отак поспiшав за
боярином Микульчичем! На чолi виступив холодний пiт.
- Нi, вiн сяде тут, у Києвi. Тут середина слов'янських земель. Тут i
володарювати нам! А ти iди геть звiдси! - Ольг оглянувся на Почайну.
Звiдти вже бiгли закутi в броню ратники. Вони тут же обступили Оскольда,
наставили на нього списи, якi повiльно наближались до його тiла, до очей,
до серця...
Оскольд рвонувся вперед i... застиг на мiсцi. Зграя бiлокрилих чайок
раптом вiдчаєно зойкнула над Почайною, упала в хвилi Днiпра. А сонце i
далi слiпило очi. Оскольд ковтнув якесь слово i вп'явся очима в небо;
мабуть, сподiвався побачити, куди полетiла його довiрлива щедра душа...
Хто ж вiдкриє для неї ворота у нове потойбiчне життя - боги його пращурiв,
що жили у Вираю, чи його новий господин, який жив на iконах невеличкого
християнського храму...
Ще тодi, коли споруджував його, не здогадувався, що вiн стане одвiчною
могилою i одвiчним пам'ятником йому i iiого державi...
- Ось бачиш, Iгоре, Оскольд уже й уступив тобi дорогу, - сказав Ольг. -
Ходiмо, час сiдати на стiл Києвичiв.
Ольг обернувся до своїх воїнiв, що висипали iз подiй.
- Воєвода! - звернувся до нього Микульчич, що весь цей час стовбичив
обiч, навiть не ворухнувши рукою у помiч Оскольду.
- Я тобi не воєвода, - насупився Ольг. - Я вiднинi тут князь. Хiба не
бачиш, Рюрикович ще не смислений? За нього я тут керуватиму!
- К-к-няже... - пробелькотiв Микульчич. - Не забудь, що се я, боярин
Микульчич, допомiг тобi нинi ось так... взяти Київ тихцем...
- Зрадник... - процiдив крiзь зуби Ольг. I тої ж митi чиясь гостра
стрiла вп'ялася бояриновi в груди. Кiнь пiд ним шарпонувся i помчав у
лозняки...
Боярин Микульчич не знав, що зрадники завжди помирають услiд за тими,
кого вони зрадили...
Ольг уже пiднiмався на Княжу гору. Його воїни наввипередки бiгли чим
скорiше до княжих комор, до онбарiв, до медуш...
Назустрiч їм мирно ступали сiрi круторогi воли, уярмленi в повози. То
поспiшала до узвозу якась купецька валка... Добрий торг обiцяє знаменитий
почайнiвський узвiз! Багато добр пливе до Києва з усiх кiнцiв Слов'янщини
- по Деснi, Iрпенi, Росi, Ворсклi, Сейму... Пслi... По всiх дорогах землi
полянської...
За цiєю валкою троє коней тягли повiз iз великими скринями. Його
наздогнав вершник, схилився до вiзника. То був Звiрко.
- Швидше! Обганяй купчин! Там уже печенiги на Нiскиню наскочили! -
сказав тихо.
З гори линули гуки сiчi. Верхiвець пришпорив коня, цвьохнув батожищем
над трiйкою, i повiз з несамовитим; гуркотом покотився з гори до
прибережних лiз.
Нiхто не помiтив, куди повернули конi. Не бачив, як на тому повозi
звелася жiнка з дитиною на руках. Не чув нi плачу маляти, нi тихого
материнського голосу, що йогб приспокоював.
Глянув Звiрко в голубу безодню неба, i йому видалося, що сонце
пригасло, а небо враз потьмарилось. Мабуть, тому, що тiльки воно знало
справжню цiну, якою заплатять люди за цей кривавий день зради.
Першим запримiтив щось недобре Дажбог. Пiсля того, як рано-вранцi
Денниця-Зоря причепурила йому золотi кучерi, що промiнилися довкола
круглого виду, вiн поволi плив у чистiй прозорiнi неба. Теплою посмiшкою
щедро обдаровував землю, її рiки, ниви, пагорби, лiси. Ось i Київ,
стольний град землi полянської, а вiднедавна ще й iнших слов'ян-родичiв,
яких Оскольд пiдбив пiд свiй черлений щит - полочан, смольнян, та й гордих
деревлян з їхнiм хитруном Нiскинею.
Щоправда, Нiскиня оце недавно розгнiвав Дажбога - так уже уподобав
свого ще зовсiм малого онука, що забув i про кривду рiдного племенi.
Замiсть того, щоб самому возсiсти на золотому київському столi й
вiдновити прадавнiй покон деревлян, якi ще не забули, що вони колись
володiли київськими горами, цей Нiскиня узяв ряд i мир iз київським
князем, сподiваючись, що його онучок стане колись володарем i в Києвi i в
Iскоростенi. Так, гадає, вiн спокiйно вiдродить свою владу деревлян у
полян i в iнших їм пiдвладних племенах.
Але хитрий Нiскиня, здається, тут себе перехитрив, бо не подумав, що
коли його онук вiзьме державне кермо у Києвi, то вiн державитиме iменем
полянського племенi, а не iменем деревлян! Дуже гнiвився Дажбог через таку
недоумкуватiсть Нiскинi, адже тодi покровитель полян - Перун - вивищиться
над ним, Дажбогом. А це вже болить йому, деревлянському кумиру.
Та, розмiркувавши, Дажбог вирiшив зачекати: нехай поки що Нiскиня
бавиться своєю мудрiстю, не буде його тягти до требища. А з часом все ж
провчить. О, боги небеснi мають у своїх закамарках стiльки рiзних покар i
випробувань, що роду людському довiку не збагнути i не перетерпiти всiх!
Треба лишень зачекати. Дати час, допоки люди так погрузнуть у грiхах
своїх, що змушенi будуть волати до небес денно i нощно.
I ось має Дажбог. Допоки вiн винiжувався на пуховиках у Денницi-Зорi,
допоки спливав час, у Києвi-градi, на Почайнi, стали вiтрильники i змiястi
подiї варязькi. Стали та й стоять уже кiлька днiв. Але - дивина! - зникло
торгове многолюддя, щезли лавицi й ларi купчин. Пустельним став
Почайнiвський увiз.
Дажбог зирнув на берег один раз, потiм удруге - людей таки не було, хоч
година вже не рання. Повiв зором у iнший бiк, поглянув на iншi землi
слов'янських племен. Згадав принагiдне про свого двiйника - холоднолипього
Хорса. Хоч i найрiднiшi вони брати, близнюки, а якi рiзнi! Гордий,
загонистий Хоре, похмурий i суворий, зовнi мало чим нагадував трохи
лукавого, завжди усмiхненого й балакучого Дажбога...
Коли ж знову Дажбогове око ревниво зиркнуло на Київ i на Почайну - дрiж
пройшов по тiлу. Там уже було повно людей. З подiй i вiтрильникiв, що
стояли при березi, випурхували зграї воїв. Вони бiгли до Княжої гори,
пiдминаючи пiд себе поодиноких перехожих - мисливцiв, рибалок,
торгiвцiв... А на пустельному торговищi лежав незрушно князь Оскольд.
Розкинув руки, синiми очима нiби здивовано вдивлявся в небесну вись, де
пливли й пливли бiлi лебединi стаї... пливли нестримно й неспинимо, як
життя...
Ось тої митi володар ясного свiтла i тепла Дажбог враз посiрiв. Вiд
несподiванки! Вiд переляку за людську жорстокiсть! Наступної митi вiн
кинув оком на Княжу гору, куди бiгли вiд Почайiiи гурти воїнiв. Попереду
них стрiмко карбував крок Ольг. Сорочка на ньому змокрiла, темне волосся з
бiлим пасмом над чолом розтрiпалося; вiн засапався, але квапливостi не
стишував. За ним ледве встигала висока жiнка у чорнiй тунiцi з сином,
якого тягла за руку. Дажбог вiдразу впiзнав Рюрикову вдовицю i його
нащадка Iгоря. Либонь, поспiшають до княжого терема!
А назустрiч їм виступає київське боярство з волхвом Славутою на чолi.
Вiщун Перунового требища високо здiйняв кiстлявi руки, вiтав нового владцю
на Княжiй горi...
Там же кипiло побоїсько. З усього плеча вимахував мечем князь Нiскиня,
а за ним i його деревляни. Поряд билися кияни, серед яких i дужак-пастух,
що колись поборов деревлянського богатиря i добре-таки налякав
деревлянську дружину. Тепер вони б'ються разом - деревляни i кияни.
Захищають пiдступи до княжого терема вiд находникiв. А тi все бiжать та й
бiжать туди, обганяючи Ольга i королевичну.
Ось на пiдмогу Нiскинi й пастуху примчали оболонськi рибарi з
Гордославом. Але - диво! - вони тiльки вскочили в терем, вхопили Ярку з
дитиною, всадили їх у скриню i винесли у двiр, поставили на запряжений
трiйкою коней повiз i крутим Боричевим узвозом стали спускатись до Подолу.
Задумався, стривожився Дажбог. Що дiється! Що коїться довкола!
Перемiшалось усе! Не розiбрати нiчогої колишнi недруги нинi спiльно
б'ються проти нових ворогiв, давнi вороги захищають своїх запеклих
супротивникiв i рятують їхнiх нащадкiв...
Але вiн, Дажбог, не буде втручатися у земнi справи полян. Тим паче, що
там владарює Перун. Хiба що передасть батьковi Роду - нехай знає, якi
безчинства тут кояться!
Дажбог послав верховому владцi своєму розпечену стрiлу. Вона м'яко
ударила старого в груди, розбудила його вiд дрiмоти. Сивий бiлогривий
дiдисько злiз зi своєї печi-оболоки, протер очi i що ж угледiв?!.
Криваве побоїще точилося на Княжiй горi у Києвi. З останнiх сил б'ються
деревлянський Нiскиня i княжий пастух з великою дружиною варязькою, яку
привiв Ольг-новгородець. Б'ються з нею оболонськi рибарi й кричники,
пастухи й гончарi. Варягам допомагає дружина київських бояр. Перунiв же
вiщун, пiднявши вгору костур, освячує цю битву iменем свого покровителя...
Ллється невинна людська кров на київських кручах i потiчками струменить до
Днiпра... А де ж Перун?
- Де Перун? - басовито гримнув Рiд, та так люто, що аж хитнулися всi
хмари.
- Де Перун? Перуна сюди!.. - котилося сполохано по небеснiй безоднi,
шумiло, свистiло вiтром пiд крилами всюдисущого Стрибога. На той бентежний
поклик заворушились усi небожителi.
Примчав на бiлому конi аж iз Аркони Свiтовид-Триглав; за ним приповз,
спираючись на ковiньку, дядько Велес; прикотився Дажбог-Ярило; нарештi
вибралась iз своїх пущ i болiт тiтка Мокоша, товстенька бiлокоса молодичка
з небесно-голубими очима. Вона нiяково прикриває руками груди, сорочка па
яких аж трiскається вiд повноти сил i жiночих розкошiв. А на неї
безсоромно балушить очi отой хтивець, чорнобородий залицяльник з
острiшкуватими волохатими бровами Чорнобог. Сказано ж: де гарна молодичка,
там i чорт! Примчав на чорнiй колiсницi, бо щось кепське учув у грiзному
оклику верховного правителя свiту. Та, побачивши Мокошу, про все забув,
прикипiв своїми вузькими чорними очицями до свiжих Мокошиних уст, аж слина
потекла iз роззявленого рота. Тьху ти, напаснику! Згинь! Немовби мало йому
своїх мавок, русалок, вiдьом, чаклунок, вiдунок усяких! Липне до чистої
душi!..
Тож люто блимає на Чорнобога своїми зеленаво-болотними очищами
вузьколиций Сiмаргл, володар дреговицьких пущ i єдм. Обрiс сiрою вовною,
як той вовчище, i зуби шкiрить злобливо па свого суперника. Недарма не
любив отаких збiговиськ! З Мокошею вони сидять у своїх володiннях, у лiсах
та болотах, i добре розумiють одне одного. Нiхто не балушить на неї
безсоромно очей i не гнiвить Сiмаргла отак, як оцей знахабнiлий всюдисущий
Чорнобог. Уп'явся б у його вузькi безволосi груди, коли б не така оце
пригода з тим Перуном.
На поклик батечка Рода примчав, звiсна рiч, i Стрибог, Велесiв син,
який своїми вiтрами уже встиг пригнати Ладу, Лелю, Живу та багатьох iнших
великих i малих володарiв небесних i земних сил. Нарештi, на своєму колесi
прикотився i їхнiй праотець Сварог-Мiсяць. Блимнув одним оком, ворухнув
срiбним усом i... поринув у дрiмоту.
Перуна ж не було. Мов крiзь землю провалився. Вiче богiв починало
потроху розпалюватись розмовами й перемовами, судили й осуджували. Де таке
видано? Де таке чувано? Покинути свiй удiл i свiй народ без нагляду! От i
вийшло, що Хорс-гордець, злонавмисник, який любить зненацька ударити в
спину, з копiєм пiшов на кревня-кiв - новгородських бояр та їхнiх варягiв
пiдняв супроти брата свого Перуна.
- Чому гадаєте, що то вина Хорса? Може, то варязькi боги Один i Тор
пiдбили новгородцiв...
- Е-е... Не те кажете, добродiї! Не те. Вся вина лежить на дядьковi
Велесу, що не навчив гордого синовця свого шанувати старших. Не навчив!
- Та навiщо говорите про пошанiвок? Коли он сам Перунiв волхв на
київськiй горi вiтав Вольга з варягами! I київськi бояри з ними! Я сам
бачив! - справедливо обурювався Дажбог-Ярило.
- Зрада волхва Перунового... Зрада боярська...
- Яка скорбота! О, доню Желя i посестро Карна! Пощо згубили Оскольда,
мужа достойного? - голосила Лада, обливаючись дрiбними сльозами. Вона
стiльки сил затратила, аби вселити в його душу велику любов до Ярки тiєї
деревлянської! Бо вiрила ця добра богиня, що лише така любов може навiчно
встановити мир i добро мiж полянами i деревлянами. Так усе iшло гаразд -
навiть обережний хитрун Нiскиня забув свiй гнiв на Оскольда i про давнi
права й зазiхання деревлянського племенi на київськi гори. - О, доню Желя!
Пощо не спитала матерi Любовi, як слiд чинити? Пощо послала слiпооку Карну
на голову звитяжного й разом з тим дитинно-довiрливого чоловiка?
- Але! - раптом перервав голосiння Лади гострозорий Стрибог. - Хто
послав у степ за печенiгами? Дивiться, дивiться! На київськi землi суне
печенiзька орда! Не iнакше, як хтось накликав її!
Усi завмерли, вдивляючись iз пiднебесся у чорнi стовпи куряви, якi
важкими хмарами стояли над шляхами степу. Хмари тi посувались до Києва.
Попереду гарцювало кiлька верхiвцiв. Дажбог-Ярило аж пересмикнувся й знову
зсiрiв, упiзнавши в них своїх давнiх знайомцiв. Авжеж, цо вони, бояри
Оскольдовi - тихi та улесливi, Олiй з Березанi, отець його Добрита (аж
коли виповз!), Бодець i ще хтось... Ведуть орду печенiзьку вiд хозарських
володiнь. Ого-го, тепер не вiдбитися нi деревлянам, нi киянам! Треба всiх
рятувати!
- Я па хвильку, добродiї, вiдлучусь... На хвильку! - захитався
Дажбог-Ярило, на хмаринi поплив по обрiю. Десь над ордою зупинився,
вихопив iз чуприни своєї палючi стрiли-променi й сипонув на землю.
Закипiли струмки i рiки. Зiв'яли враз трави. Орда завмерла - мучила
спрага...
А тим часом над Києвом спустились сутiнки. Нiскиня й оболонцi,
притиснутi варягами до урвищ, в'язали сорочки у довгу вервечку й
спускались по нiй iз круч до Днiпра. Тихо сiдали в човни, тихо били
веслами по хвилi й пiрнали в густi очерети...