------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Сiтi життя i смертi
Рiд приходить, i рiд проходить,
А земля пребуває вовiки.
Iз Екклезiаста


Cонце уже високо ходило над землею. Скресли рiки, i крижини безладно
громадились i шурхотiли у течiї повноводдя. Чорнi хвилi пружно вигойдували
на бурунистих гребенях посеред трiскотливих крижин широкi київськi подiї.
Князь Оскольд поспiшав додому.
Поспiшав iз Полоччини i Смоленщини, де вiднинi став твердо й непохитно.
Там же залишив прах свого отця - велеможного полянського князя Тура, якого
ромеї й хозари прозвали Диром. Вiднинi попiл, що лишився по його спаленню,
порiднив полян i кривичiв навiки. Полоцький князь Iзяслав збiг зi своєї
землi, опинившись у Новгородi. Не захотiв поклонитися Оскольду.
Та тiльки зле вчинив полоцький князь. Мовив: своїх богiв - Стрибога й
Мокошу - боронитиму мечем, скiльки свiту в очах. А побiг пiд захист чужих
богiв - Велеса i Хорса. I виходить, що тi боги мають також постати проти
полянських кумирiв. Не по правдi се. Володарiв багато, i кожен має своїх
богiв. Вони ворогують мiж собою i спричиняються до того, що родичi мiж
собою б'ються, намагаючись вивищитись один над одним.
Оскольд пригадував слова матерi своєї. I священика Местивоя пригадував.
Мудро йому радили, коли мовили: зроби одного бога в своїй землi - i тодi
станеш єдиним керманичем в нiй! Єдиний бог - це щит, що єднатиме й
охоронятиме твiй люд. Вiн тобi буде мечем, яким ти вразиш кожного, хто
возстає супроти твоєї правди! Справедливiсть цих повчань бачить нинi i
сам. I рiшучiсть виповнює його. Ось прийде у Київ, роздивиться, розмислить
як слiд i тодi... На Київ! Там на нього чекають великi дiяння. Чекає на
нього Ярка. Сина йому покаже - нащадка Києвичiв. Iм'я немовлятi
приберуть... Це має бути достойне iм'я. Ох, як важко вгадати оте
найщасливiше, найдостойнiше ймення, щоб i в своїй землi i в чужих краях
воно звучало дзвiнко й гордо. Адже пiд руку київського державця має
перейти земля Поднiпров'я, що вiднинi поєдналась iз великими просторами
iнших племен слов'янських.
Оскольд сидiв у подiї пiд вiтрилом i мрiяв, погойдуючись на пружних
хвилях Десни. Довкола млiла у сонячному весняному маревi земля сiверян.
Мирне й спокiйне плем'я густо розкинуло свої оселища по берегах рiки, яка
нижче стольного града Новгорода-Сiверського розливалась широко, як море. В
iнший час зупинився б тут. А зараз поспiшав до Києва.
Пахло в повiтрi торiшнiм листом i терпкими бруньками. Ось-ось вони
вибухнуть нiжно-оксамитовою зеленню й потягнуться до сонця. Весна!
Буруниться за кормою подiй важка хвиля, над головою дзвенить небесна
сонячна безодня, у грудях i в скронях шумує кров... Цього разу вiн
вiдчував прихiд весни якось гострiше; бо любив життя болючiше, бачив
бiльше, робив усе натхненнiше... Нарештi i для нього прийшла справжня
весна. Тепер сприймає її усiма своїми дозрiлими вiдчуттями. Мабуть, тому,
що в юнi роки не був таким щасливим, як нинi, то й не помiчав усiх приваб
земної краси...
Перша подiя, за якою iшов вiтрильник з Оскольдом, враз чомусь завернула
до берега. Спрямувала на пiщану смугу. Угледiв: кiлька спiшених верхiвцiв
бiгли до рiчки з усiх нiг, несамовито розмахували шапками, щось кричали до
них. Оскольдiв кормчий i собi завернув до берега.
Що стряслося? Передчуття лиха скувало на мить усе тiло, але вже другої
митi серце його важко погнало гарячу кров. З нетерпiнням узявся за весло.
Швидше б добратись до берега. Ще не причалили подiї, як почув тривожнi
голоси:
- Княже, Київ орда обступила!
- Звiдки? Яка?..
- Не вiдаєм. Однi мовлять, нiби хозари. Iншi - нiби угри з
печенiжипами. Хто зна. А прийшли вiд хозарського степу. Кияни мiцно стоять
на валах. Твоєї пiдмоги ждуть.
Посланцi перебивали один одного. Були зчорнiлi, забрьоханi, лише очi
гостро виблискували вiд збентеженостi.
- Що за орда? Так рано! Звiдки ж взялися? - кидали до київських послiв
веслярi.
Знову той Степ. Над усiма ордами там володарює Хозарiя. Хозарський меч
завжди зненацька б'є у спину полянам. Мабуть, в Iтилi вже довiдались за
Луп-киню...
- А Ярка де? Як син?
- У Києвi. Чекають на тебе, княже! - привiтно усмiхнувся старший
посланець. Оскольдовi видалося, що десь уже нiби бачив його.
- Хто ж будеш? Чийого роду?
- А нiчийого! Сам по собi! - знову синьооке усмiхнувся киянин, насунув
на голову потерту лисячу шапку, почалапав до свого коня.
Оскольд насупився - зухвалець надто нечемний. Не шанує належно його,
можного володаря слов'янської землi. Та чекайте ж ви, ницi худiї люди, вiн
ще змусить вас низько кланятись йому! А зараз не час виставляти свою
гординю. Та й не рiвня йому сей жебрак в обшмульганiй шапчинi, щоби вiн,
князь землi полянської, а тепер ще й волостель землi полоцької та
смоленської допитувався у нього роду! Хай iде геть!.. В Оскольда iнший
клопiт - як врятувати Київ од бiди...
Свiтанок тiльки починав жеврiти, коли Оскольдовi вої з великою тихiстю
пiдступили до київських валiв. За ними стояли не спутанi, готовi до бiгу,
конi. Але ординцiв вiдразу не побачили. Не було видно поблизу й табунiв
худоби, з якою завжди ходить орда. Отже, не кочовий народ прибув до Києва,
а налетiли розбiйники-татi, якi заздалегiдь знають, що доведеться тiкати,
тому приходять цалегку.
Дружина Оскольдова кинулась на ворожий стан зненацька, розiтнувши
посвистами мечiв сiрий свiтанок. Назустрiч їй пiдхопилась ворожа рать, що
опочивала за валами на купах шкур чи на сiдлах. I зав'язалась зла сiча.
Спочатку тихо, зосереджено, лише важке хекання та вигейкування рубачiв
будило ранкову тишину. А далi зойки, прокляття, гучне брязкання мечiв,
трiщання списiв i ратищ i стукiт щитiв. Таки ж це була ординська рать. У
шкiряних одяганках, хутрами назовнi, а зверху - кольчуги iз товстої шкiри
чи броньовi сорочки, шкiрянi гостроверхi шоломи.
Коли дружинники Оскольдовi врубались клином у лави ординцiв, що
притиснулись до валiв, перед очима князя майнуло тонконосе смагляве
обличчя з високим чолом над, широким розкриллям чорних брiв. Майнуло на
мить i сховалось пiд шоломом. Не впiзнав би нiколи князь Оскольд
чорнобородого тархана Iєхуду в цьому ратницькому одяганнi, коли б не ота
витончена рука, якою вiн хапливо насунув на лице шолом.
- Диви, старий знайомець! - кинув хтось iз київських дружинникiв. -
Iєхуда за даниною прийшов!
- Ану-но переймiть його!
Оскольд рвучко сiпнув коня за оброть, здибив i кинувся туди, де його
воїни обступали цього чорного степового крука. Але на Оскольда чатувала
пiдступна небезпека - кiлька ординських верхiвцiв оточили його з усiх
бокiв i нацiлили в груди списи. З-пiд шкiряних шоломiв його пильнували
колючi очi степовикiв. Якi знайомi були їхнi погляди, блиск очей i
лютiсть! Хто вони? Барджиль? Бохан? Чи це йому тiльки здалося?
Роздумувати й згадувати не було коли. Оскольд знову - уже в котрий раз!
- опинився в сiтях смертi. Щiльним кiльцем обступали його хозарськi
комонники - хочуть взяти князя живого... Та не бути сьому!
Оскольд розмахував мечем, не чуючи анi болю в плечi вiд ворожого удару,
анi гарячого струменя кровi на скронi...
Не вiдразу й побачив, як iз протилежного боку, з-пiд круч Днiпра,
виповзла, немовби з-пiд землi, нова дужа рать пiшцiв i пiшла приступом на
ординцiв. Попереду неї врубувався у щiльнi ряди степовикiв невисокий дужак
в обшмуглянiй лисячiй шапцi, а поряд iз ним завзято орудував мечем
червонолиций рудоволосий кремезняк, на шоломi якого трiпотiв червоний
ялiвець.
Витер обличчя рукавом, роззирнувся i мало не укляк з подиву - до нього
бiг розчервонiлий, мов розпечене коло сонця, Нiскипя у шоломi з червоним
ялiвцем i отой посол, що перейняв його на Деснi за Новгородом-Сiверським.
Хто ж вiн? I звiдки знову взявся отут?
I враз здогадався: та се ж вiн i привiв сюди деревлянську рать! Ну й
звитяжець же! Але ж i зухвалий муж - не сказав йому свого iменi.
- Встигли! Встигли! - радiв усiм своїм безбровим червоним обличчям
Нiскиня, стоячи перед Оскольдом. - Коби не сей киянин, не встигли б! -
очима вказав на доблесного воя у лисячiй шапцi. Той був без шолома, нiби
прийшов не на рать, а на гостину.
Киянин бiлозубо осмiхнувся, зняв з голови шапку. З-пiд неї висипався на
плечi снiп бiлого, як льон, волосся. I тодi Оскольд його упiзнав:
- Пастух! Се ти колись рятував Київ вiд деревлян?
- Я, - просто одказав пастух.
-_ Але ж ти тодi так несподiвано щез... Iменi свого не сказав.
- А навiщо? - щиро здивувався звитяжець.
- Нагороду маєш дiстати. Честь Києва врятував.
-Нагородою менi i єсть честь Києва, - мовив пастух, натягнув свою
кумедну шапку й посмiхнувся. - А тебе, князю, бачу, добре пошарпали!
Тодi й iншi зауважили, що сорочка в Оскольда на спинi була розiрвана,
крiзь вiчка кольчуги сочилась кров. Обличчя й руки - в багнюцi. Кiнь його
увесь замилений рожевою пiною, нiздрi широко роздувались, у вирлах ще не
усiвся жах.
- Пошарпали, - вiдповiв князь, - та байдуже. А тобi, чоловiче, щира
вдячнiсть. Молодець єси!
- Коби не вiн, - устряв у розмову Нiскиня, - не встигли б тобi на
помiч, Оскольде. Тягнув за поли люто. Каже: бiжiмо боржiй, бо поб'ють
Оскольдову дружину! Ну, ми на подiї - i гайда!
Нiскиня лащився, як пес. Авжеж, зять його Оскольд пригорнув пiд свою
руку он якi землi багатi! З таким сусiдом краще дiлити поганий мир, анiж
вести добру вiйну. Та й iнше важить: Ярка подарувала Києвичам нащадка, а
йому онука. Це справжнє щастя, бо Нiскиня вельми чадолюбивий, але має
тiльки дочок. Нинi ж у нього є онук - буде нащадком не тiльки полянської,
але i деревлянської землi.
- Дякую боговi нашому i тобi, Нiскине, за помiч. - Оскольд почав
розминати затерпле плече.
- Так се правда, що ти хрестився? - здивувався Нiскиня. - А боги твого
роду як?
- Як бачиш, також допомагають! - усмiхнувся в темний вус полянський
князь. - А де ж це пастух? - спохопився вiн. Усi роззирнулися, але того
синьоокого пастуха в старiй лисячiй шапцi нiде не було. Допоки князi
обмацували один одного поглядами, обмiнювалися словами, той пастух уже
йшов до своїх кошар i стаєнь. У нього ж свої клопоти.
Далебi, нинi весна, а вовки о цiй порi голоднi, заберуться в кошару -
геть перепсують отару! Який одвiт дасть тодi князевi, власне не йому
самому, а клятому тiуну, котрий у три ока пантрує за порядком у княжому
дворi. Треба, либонь, поспiшати...
Iшов собi чоловiк до своєї роботи. Хе, нагороду, каже, дiстав би вiн,
простий смерд київський, за честь стольного града! А що йому та княжа
нагорода? Має собi нагороду найвищу - бо робив справно, по честi. На чуже
оком не накидав, на чужiй бiдi рук не грiв. Та й на шию свою нiкому не
давав сiсти. Волю свою берiг. Як i свободу своєї землi, свого Києва. Отеє
i є йому найбiльша нагорода - чисте сумлiння i висока честь...
А Нiскиня тим часом уже оповiдав Оскольдовi про священика Местивоя.
Приблудився до Iскоростеня. Намовляв i його, деревлянського князя, визнати
єдиного владику на небi i єдиного владику на землi поднiпровськiй -
Оскольда. Але ж... Як буде тодi з деревлянським Дажбогом? Розгнiвити
покровителя своєї землi вiн не наважується...
Оскольд лише посмiхався примруженими очима. Хитрив лукавий Нiскиня,
ховався за свого бога-покровителя. Насправдi ж вiн не хоче визнати
полянського князя першим владцею у землi слов'янськiй. Дажбог мовчав би
так само, як i Перун!.. Усi боги нишком пiдкорилися б єдиному богу. Але
волостелi не жадають того - i здiймають самi свої мечi проти єдиновладдя
Києва!..
Так гадав Оскольд. Бо ще не знав, що слов'янськi боги не мовчали. Очi
Перунового iдола на київськiй горi вже не раз наливались кров'ю, коли
старий волхв згадував ромейського бога у парi з iм'ям князя Оскольда!..
Та зараз колишнi затятi вороги йшли поряд. Нинi вони були союзниками по
борнi i по духу. Забули свої недавнi кривди. Що старе згадувати, коли їх
нинi єднає спiльна перемога?
Може, вперше в життi старий Нiскиня тепер iнакше подивився на
київського володаря. Десь у душi гордився родичанням iз ним. I, певне, вiд
того переймався тривогою. Збагнув, що сидiти на київському столi не так
просто. Тут устигай тiльки вiдбиватись вiд посягань то з одного, то з
другого, то навiть з третього боку!
Он i тепер. Де тi хозари? Де їхнi орди? А дивись - добiгли до Києва,
занесли над ним свiй меч. Лютий хозарський меч! Йому, Нiскинi, того й не
присниться! Аж ось коли вiдчув важкiсть золотого київського стола. Може,
через те, нарештi, це збагнув, що почав важити його життям i славою свого
переємця-онука, який он зараз кричить на всi княжi палати! Либонь, його,
дiда свого - князя деревлянського, вiтає! I отця свого рiдного -
вiдважного Оскольда! Що ж, Нiскиня згоден визнати над собою старшинство
Турового сина. Бо вiн, видно з усього, iде дорогою правди. Скiльки кривд,
напастей переборов за свої лiта! I став вiд того не слабшим, а могутнiшим,
нездоланнiшим. Воiстину, як мовлять мудрi: дорога правди - то життя i
велич!
Тож, певно, боги судили для Нiскинi одне з двох: або стати пiд
Оскольдову руку самому, або ждати, доки той своїм мечем сам його не
поставить. Нiскипя надто багато лiт уже прожив на землi, щоб не набути
якоїсь мудростi. Звичайно ж, вiн стане пiд руку Оскольдову сам. Час для
того зараз найзручнiший!
Хай буде так. Проте вiдверто цього не скаже Оскольдовi, аби не
возгордився. Не сказав: "Злякався Нiскиня, бо його чекав доля Iзяслава
Полоцького". I то була б правда: Iзяславу нинi не заздрить деревлянський
князь. Та й не хотiв би на старостi лiт тягтися за пiдмогою в чужу землю.
Коли б вiн наважився сказати правду, то признався б, як не богам, то собi,
що подобрiшав до свого ненависного зятя найбiльше саме через це. Пiсля
розгрому Iзяслава вiдчув, що втратив спiльника. Тож мусить тепер ховатися
за свою надмiрну любов до онука i Ярки, хоча й не знав, вiд котрої ж iз
багатьох його жон була в нього ця Ярка!
Але хвала богам! Йому не треба було нi перед ким Сповiдуватись -нi
перед кумирами, нi перед собою.
У роздумах Нiскиня перейшов разом iз Оскольдом сiни, гридницю.
Зупинилися на порозi княжої опочивальнi, де лунав голос дитини. Але як
тiльки мужi постали на порозi виталища, дитя мовби завмерло. Ярина, що
була в ошатному навершнику й убрусi, кинулась на груди Оскольдовi, навiть
не завваживши свого отця, деревлянського князя. До нього, либонь, не
припадала так жодна наложниця, не кажучи вже про жон... I Нiскиня вперше в
життi низько вклонився жiнцi - своїй дочцi. Ярка аж несамовитiла на
радощах i навiть не вiдразу збагнула той жертовний поклон отця. Лише потiм
здогадалась, що тим пошанiвком сей князь, мабуть, пробачався перед нею за
минуле i благав її за майбутнє...
Коли хвиля щасливого забуття змайнула, Ярка вiдiрвалась вiд
Оскольдового плеча i заплакала. I тодi Оскольд довiдався про жорстоку
кривду, яку Перун вчинив над його сином.
Це була справдi найчорнiїпа кривда, яку може зазнати княжий
син-спадкоємець. Такого ще не було у землi полянськiй, щоб покровитель її
- Перун - не взяв князiвського спадкоємця пiд свiй меч!
Оскольд i Нiскиня вiд подиву й страху остовпiли...
Ярка знала обичай пращурiв: чим ранiше Перун вiзьме дитину пiд захист,
тим безпечнiшою буде її доля. Тодi обходитимуть дитя хворостi, не зурочить
своїм поглядом лихе око, вiдьомське чаклування чи потайна змова лиходiїв.
Тодi сягне свого зрiлого вiку й перейме вiд отця свого кермо землi.
На Перунову гору прийшла Ярка, як i належало княгинi, з челяддю й
няньками, сюди привели й молодого бичка для треби. Але її нiхто не
зустрiв. Волхв Славута зневажив молоду княгиню! Не з'явився вiн i тодi,
коли челядини стали голосно гукати його. Зник, нiби полинув у холоднi
небеса. Усi вiрили, що цей вiщун знав мову богiв i визначав долi людей. Не
зустрiв, певно, тому, що сумну будучину угледiв або її, золотоглавої
Яркiї, або нового нащадка київського столу. Iнакше б уже припадав до їхнiх
стiп...
Челядь залишила бичка бiля требища й тихо, з широко розкритими очима,
пошурхотiла снiговими стежками униз, подалi вiд Перунової гори... Подалi
вiд них, нещасних, обiйдених Долею... Тiкали, нiби вiд чуми. Небачене
трапилося: волхв не дав свого благословення нащадковi Києвичiв! Може, сей
спадкоємець немилий Небу? Може, Ярка винна в тому? У здогадах губилися
люди.
Але хто любить обiйдених Долею? То лиш до обранцiв її всi хиляться й
лiпляться, один поперед одного пестяться. Вiд невдах же - тiкають подалi.
Утекли всi й вiд них. А чутки невидимими потiчками розтiкалися,
розповзалися од княжого двору по всьому граду. То, мовляв, Оскольдовi мста
жорстока вiд старих богiв! Кара йому уготована повсюди, i впаде вона на
весь рiд його. Це за той храм у пущi! За тих святителiв, що прикликав iз
Болгарiї! За зречення старих богiв, а найпаче - за зневагу до громовержця
- бога Перуна. Мовили, блимає кумир його на горi кривавим оком. Гнiв
нуртує в ньому великий! I волхву звелiв не брати пiд свiй покров
княжати...
Плакала Ярка, ховалася по темних закутках терема. Їй ввижалися клубки
чорних тiней, що котилися за нею, чи то домовик з баранячими рогами й
довгою бородою, чи то перелесник, що стрибав поперед неї й мiцно зачиняв
дверi, аби вона не могла вийти iз виталища. Вночi, серед тривожного сну,
на неї падали хижi шулiки й гачкуватими дзьобами цiлили їй в очi i серце.
То раптом хтось нiби простягував до її немовляти кiстлявi руки - i тодi
вона схоплювалась на ноги й кидалась до колиски...
А тут прикотилась орда...
Оскольд був приголомшений. Бо, справдi, одна бiда йде, за собою другу
веде. Що ж робити?
- Не журися, сину... - тихо обiзвалася Славина. Голос матерi! Вiн
завжди рятував у бiдi... А вiн - забув i привiтатися з нею!
О, сини людськiї, скiльки мук i любовi ви приносите своїм матерям, якi
мовчки зносять вiд вас цю образливу неувагу. Бо хiба вони коли забували
про те, що синiв треба зiгрiти любов'ю своєю!.. Як ця ваша байдужiсть
вiддається в них печаллю i сивиною!..
- Може б, вiднести дитя до церкви? Хай би отець Местивой охрестив його.
- Не дам! - Ярка заступила собою синову колиску. I тут розправив плечi
Нiскиня. Його зморщене, нiби спечене, безброве обличчя розпливлося в
усмiшцi. Звернувся до Ярки:
- Деревлянський бог дасть йому своє благосне слово, дочко. Захистить
вiд кривди.
- Вiн спадкоємець київської держави! Його мав визнати Перун, -
насупився Оскольд, гостро блимнув просинню очей з-пiд темних брiв.
Оскольд аж тепер збагнув: мститься йому старий свiт, що набрав сили за
спиною старого Тура, пручався, шкiрив зуби, готувався нанести йому
смертельний удар.
Ладен був у цю ж мить зiрватися й бiгти до волхва, вiдсiкти йому
висохлу голову, що ледве ще трималась на тонкiй зморщенiй шиї. О старий
волхве, пощо освячував своїм iменем, своєю впертiстю минувшину, у якої вже
не буде нiколи майбуття.
- Кличте сюди Славуту! - Оскольд схопився за меч.
- Не будь поспiшливим у гнiвi, сину. Славута, гадаю, те не сам
придумав. Твої бояри у нього збираються i радяться.
Вiд тихого голосу Славини його рука ковзнула вниз по черенi меча.
- Хто з них?
- Усi велеможцi київськi. Бережися їх, сину... Ярка з подиву розкрила
рота - виходить, що в Києвi люта змова боярська?! А вона гадала, що бог
розгнiвався!.. Її приспокоїла Славина.
- Заспокойся, дочко, пiду в Новгород, покличу дружину в помiч. Оскольд
i звалить змовникiв.
- I я дружиною своєю пiдтримаю, - прогудiв Нiскиня.
Iншими шальцями - iншими! - важив тепер, дерев-лянський князь вагу
золотого київського стола!..
- Да буде! - опустив очi Оскольд.
А в пам'ятi спливали призабутi вже iмена бояр: рiдкобородий вилицюватий
Микульчич... Низькорослий, рукатий, схожий на рака, Радим, син вигнаного
Туром боярина Добрити Олiй... Оскольд нiколи їх не кликав до себе на раду.
Сам усе вирiшував, як i Тур. У похiд також їх не брав. На нових людей
опирався, а старi, сподвижники Туровi, тепер коїли пiдступи...
Оскольд у задумi ходив по виталищу. Се вiн, старезний волхв, змусив
Перуна зрадити йому, князевi полянському. Вiдчув, що князь хилиться до
iншого бога i що настав кiнець його владарюванню. Гадина тихцем виплодила
зраду на Княжiй горi й освiтила її iменем Перуна. Тепер його
сповiдальники, київськi бояри, можуть з'єднатися iз полоцьким Iзяславом, з
кривичанськими богами - Стрибогом i Мокошею. До них може прилучитися ще й
дреговицький Сiмаргл. Чи ж витримає цей натиск його новий бог? Чи не
зламається двосiчний полянський меч у битвi з тупими головами сусiднiх
владик?
Оскольд так затиснув рукiв'я меча, що аж пальцi побiлiли. Вiн знав, що
нiхто iз сусiднiх слов'янських племен i їхнiх богiв не жадав звеличення
Києва. Один лише Нiскиня... Та й не вiдомо ще, наскiльки соуззя iз ним
певне. Усi хотiли жити на своїх українах тихо її сито, упиватися медами i
славослiв'ям, плодити довкола себе ску-доумних холопiв, оскоплених духом.
В їх оточеннi кожен володар здається собi величнiшим... О, соуззя тупиць
мiцне i надiйне! Але вiн, Оскольд, не вiдступить вiд замисленого.
Немає нi для кого на свiтi спочину - нi для комахи, нi для худобини,
найпаче ж - для людини. А надто, коли вона вмiє бачити далеко, вiдчувати
глибоко, мислити - широко. Усе життя її минає тодi у борiннях мислi й
духу, в сумнiвах i ваганнях, у дiяннях. Бо людина невимiрна у своїх
прагненнях. Якщо людина розважлива, добра серцем, тодi вона довкола себе
сiє добро й любов. Якщо ж зла й заздрiсна, тупа й захланна - довкола
спустошуються душi людськi, змовкає мудрiсть, торжествує холопство. I
життя тодi обминає стезю Правди.
Рюрика у Новгородi прозвали Злим.
Вiдтодi, як вiн перебрався сюди iз далекої Ладоги й замкнувся у новому
своєму теремi, довкола нього залягла зловiсна мовчанка. Новгородськi вiча
перестали збиратися. Волхв не приносив Велесу жертв на требищi -
новгородцi забули дорогу до дiдинця. Та хоча Рюрик сидiв у своїй гридницi
тихо, одначе зiрко стежив iз вузьких вiконець за градом, за його волостями
- п'ятинами i погостами. Насилав туди час вiд часу своїх
здирцiв-дружинникiв.
Та одного разу до нього прибився iз Плескова Ольг. Зайшов до гридницi у
бузкових сутiнях зимового вечора. Зайшов сам, без слуг i гридей. Скинув
свого вовчого кожуха, вдарив шапкою об стiл...
Довго важився плесковський посадник на цю бесiду, довго гамував у собi
гординю. Вiдтодi, як вiн був усунутий вiд новгородського кормила варягами,
з його лиця зникла приязна усмiшка, в очах затаїлась настороженiсть,
бiльше не злiтали з язика гострi ущипливi слiвця.
Затятий Рюрик своєю владнiстю i жорстокiстю змусив його втекти з
Новгорода. Вiн мав сильну дружину, сам роздавав землi рiзним
пiдлабузникам, вiдданим йому людям, брав потяги й правежi, не питаючи на
те згоди нi в нього, Ольга, нового посадника новгородського -
Гостромислового переємця, нi у вiча.
Ольг сидiв тепер у Плесковi, придивлявся спокiйнiше до Рюрика. А
придивившись, збагнув: у Рюрика погорди було бiльше, анiж розуму.
Свавiльно кермував у чужiй землi, пiдтоптував пiд ноги її поколи, зневажав
її волостелiв. Ольг зрозумiв, що у такий спосiб пiхто не здатен утриматись
при владi довго!
I вийшло по-його: Рюрика возненавидiли. Новгородська чернь бунтувала й
чекала нагоди, щоб пiдняти свої мечi на чужакiв. Новгородськi золотi пояси
й собi гуртувалися i ладнi були пристати до чернi, аби позбутися варягiв.
Рюрик, як зацькований старий вовчисько, замкнувся у своєму теремi й
чекав свого кiнця.
Отож Ольг i прибiг до нього. Тер долонями нiс i щоки, але руки для
привiтання Рюрику не простягував. Заговорив, дивлячись йому спокiйно в
очi... Якщо Рюрик не обiпреться на старiйшин i смислених мужiв
новгородських, не бути йому владцею у Новгородi великому! Чи знає про се
Рюрик-сокiл?
Рюрик мовчав. Неклiпно дивився на Ольга, напружував думку, чому це
колишнiй новгородський керманич не здiймає на нього меч, не шле на його
голову проклять, а нiби опiкується його бiдою? Що у цього лукав-пя на
мислi? Яку потаємну сiть хоче накинути на нього? Чому йому забаглося
допомогти? Сидiв би у своєму Плесковi i гриз би свою кiстку! Так нi...
Дивина... Хоче сiсти знову в Новгородi? Сяде! Як тiльки новгородцi
випхнуть його, Рюрика.
Не здогадувався старий Рюрик, що довгi й тяжкi ночi провiв Ольг перед
тим, як ось так з'явитися на його очi i наважитись таке сказати. Не одну
думу передумав. Збагнув Ольг: не сяде вiн бiльше у Новгородi на посадi,
градяпи не забули йому нi Вiсни, нi її дочки Прекраси, що сиротиною росла
при ньому як вiчний докiр його лукавству, нi Ростромислової слави, про яку
тут не всi забули. Знали тiльки Рюрика. Але Рюрик пiде. Час його
кiнчається. Та хтось iнший - лукавiший, пiдступнiший, верткiший i меткiший
- вихопиться на посадництво. Де тодi опиниться Ольг? I що здумає утнути
вольниця новгородська?
Цi перестрахи й надали йому вiдваги для такої розмови. Не хотiв чекати
безрадiсної будучини для себе. То правда, що Рюрик витiснив Ольга iз
Новгорода, але тепер вiн же його тут i утвердить! Ольг єдиний, хто нинi
зможе приборкати Новгород i врятувати Рюрика! Старий Рюрик сам собi
обламав крила, на яких тримався. I якщо у нього є хоч крапля глузду, має
зробити по слову Ольга...
I ось вiн гнiвно дивиться в переполошенi очi Рюрика. Пронизливi,
жовтавi, нiби перепаленi вогнем давно тамованої лютi... Раптом у них
сяйнув вiдблиск якогось здогаду. Широкi нiздрi короткого носа ворухнулись,
нiби у звiра, що вчув неподалiк здобич.
В очiкуваннi якихось страшних вiстей вiд Ольга, Рюрик комусь махнув
рукою. Тiльки тодi гiсть помiтив, що в хороминi була королевична Єфанда.
її тонка пересушена постать повiльно зникла за дверима. Рюриковi очi то
жовтаво зблискували, то гасли у прижмурi.
- Не те робиш, Рюрику-соколе! Не те! - кинув йому в лице Ольг. - Всюди
новгородський люд пiднiмається на стань... супроти твоїх здирцiв...