Страница:
Медвiдь._ Пiсля того, як Сава кiш наш зруйнував, я
з купою малою скрiзь хазяйнував, поки той ирод Сава не
наскочив Грива._ Харциз!.. Зрадник!.. Падло! Унадився до ляшенькiв в
Польщу паном жити...
Медвiдь._ Та й ловить гайдамакiв по степах... та ще иродiв син, що
вигадав, скрiзь унiверсали розiслав i кличе гайдамакiв до себе, даруючи ©м
землi i вiльготи.
Грива._ Зна мо ми тi вiльготи! Ляхам, виходить, на користь щоб
працювали.
Медвiдь._ А так. Половина мого загону пiшла до нього та й показали
схованку нашу, а вiн наскочив i всiх половив. Зда ться, я один тiлько i
втiк.
Грива._ Нема гiрше, як свiй: зна всi фиглi; нiкуди не схова шся вiд
нього.
Медвiдь._ Вiн носом чу гайдамакiв.
Грива._ Ну, зна ш, ловить вовк, ловить, але ж i возка пiймають.
Медвiдь._ Ох, вiн, брат, характерник. Нiхто Сави не пiйма , хiба сам
Гнат.
Грива._ Мабуть, що так. От же визвався Кульбаба, пiшов, щоб стратить
Саву, i чутка пропала. Потiм знову Горицвiт пiшов, - i того нема. А мiсяць
тому послав Гнат Дороша Кравчину, - цей, кажуть, з чортами наклада, -
одначе щось i Кравчини нема довго.
Голос._ Нашi пiд'©здять. А далеко ще один чоловiк манячить. Темнi , не
бачу.
Медвiдь._ Поки дiзна мось, де Сава, гляди, щоб не дiзнавсь вiн, де ми.
Грива._ Нi, у пущу цю вiн не пiткнеться, хитрий лис; бiльш на засiдках
та зненацька, а тут прийдеться в ручки. Мiж цими скелями та в норах цих,
як свiт сто©ть, то, певно, ще нiхто не жив, а тiлько звiр водивсь i тут
ховався. Ми тут убили аж двох медведiв i одняли у них цю хату для Медведя.
Медвiдь._ Для мене б то.
Грива._ Еге!
Смiються.
Медвiдь._ Сава у нас одняв, а ви у медведiв?.. Безпечне мiсце; а жаль,
брат, старого коша у Чорнiм лiсi!
Грива._ I тепер ще така кипить у грудях злiсть, коли згадаю Саву, що
сам себе, зда ться б, удавив.
Медвiдь_. I як то сталось так, що Сава зруйнував у нiч одну такий
значний i сильний кiш?
Грива._ Зрада, як гадюка, пiдкрада ться i вкусить! Ви ото пiшли з
Гнатом на Немирiв, а я зостався наказним... Не ждали ми, не вiдали i не
гадали нiчого того, що сталось! Ми ж всi тодi думали, що Сава з тi ©
образи, що Гната кошовим настановили, подався з писарем сво©м у Сiч, - i
байдуже! Як повсякчас, так i тодi - скрiзь варта... а самi безпечно спали.
Тiлько диявол Сава тодi не спав. Порiзав всiх вартових, обмотав прядивом,
намоченим у смолу, навколо дерева, поклав пiд куренi смолянi© клубки i
запалив!.. Прокинулись... Кругом огонь, як пекло, лiс пала , а з чого воно
сталось - не зна мо, i кинулись рятувать скарби та утiкать... Багато тодi
наших Сава половив...
Голос_: "Нашi недалеко".
Медвiдь._ Бусурман! Поки вiн поравсь з вами тут, а там приятель його
Iван, що Найдою прозвали, засiвши в лiсi, ждав нас з великою гарматою.
Близько пiдступив та теж зненацька й шарахнув з гармат! Вiд несподiванки
ми вскочили в болото., Поки висiпались, вони нас обiгнули i стали збоку, -
мусили ми тiкать, та у дорозi знову наскочили на ирода Саву, що повертавсь
уже назад! Багато й там людей пропало, i розсiялися хто куди. От i досi не
зберуться знов докупи.
ЯВА II
Тi ж, Гнат_, з ним гайдамаки й козаки. Кiлька чоловiк несуть прямо у
печеру мiшки.
Гнат._ А, Медвiдь!
Всi._ Здоров, брате!
Гнат._ Як ся ма ш?
Медвiдь._ Ледве утiк оце з рук Сави.
Всi._ У-у, зрадник!
Гнат._ Стривайте, попадеться вiн i нам у руки... Паюйте все, товаришi,
помiж собою, а менi нiчого не треба; тютюн , оливо i порох , то з мене й
доволi!
1-й запорожець._ Та ще ж нема всiх.
Гнат._ А й справдi, бiльш половини тут товаришiв нема; я собi
замислився i не примiтив, де вiдстали.
1-й запорожець._ По дорозi корчма, то певно, що там застряли.
Гнат._ Ото вже негаразд, що купи не держаться, - ще попадуться, коли
погоня буде.
1-й запорожець._ Пiд самiссньким носом у немиров-ського пана в костьолi
похазя©новали, то треба ждать погонi вiд самого Сави. Тiлько ж там мiж
ними Молочай, Вернигора i Вовк, то не дадуть у кашу наплювать.
Грива._ Та так. А що там здобули?..
1-й запорожець._ Грошей до бiса i утвар всяка.
Голос._ Якийсь чоловiк спустився в балку... А десь далеко гупотить.
Пильнуйте, братцi, бо так потемнiло, що я не бачу.
Гнат. _Скоро мiсяць зiйде. (До Медведя.)_ Якiв так бачить, як нiхто.
Грива._ Такого вартового нема в свiтi.
Гнат (до Гриви)._ А вийди, брате, подивись, що там за чоловiк.
Грива вийшов.
1-й запорожець._ А що, пане отамане, нема вiстей про Кульбабу?
Гнат. _Нема, як в воду канули й Кульбаба, й Горицвiт! Коли не вернеться
й Кравчина, то сам тодi пiду я Саву добувать, щоб виконать присуд
громадський i смертi ирода предать! А як складу i я, як инчi, голову свою,
- iдiть другi його шукати, бо поки Сави смертiю не скара м, не буде нам
життя: вiн переловить нас усiх! Не менше Сави лиха робить Iван Найда, що
вiн прийняв його був до коша i разом з ним пристав до ляха, то i цього
пiймати i смертiю покарати треба!
ЯВА III
Тi ж._ Грива i Кравчина.
Кравчина. Здоровi, пани-браття! Як ся ма ш, Гнате?
Всi. _Кравчина!
Гнат. _Насилу ми тебе дiждались! Ну що? Якi принiс ти вiстi?
Кравчина. Дещо вивiдав, але дуже мало; Саву не бачив - трудно
приступить. Вiн женився на тiй дiвцi, що колись-то в Очеретнiй хтось з
наших захопив. Живе бiля Немирова в селi Степашках, що подарував йому
Потоцький, заселя сво© землi тими гайдамаками, котрi, пiймавшись, каються
i присягають жити тихо. Кульбаба i Горицвiт попались на замiрi вбити Саву.
Кульбаба покаявся i живе тепер в Степашк-ах, у тiм селi, де Сава; а
Горицвiта Сава повiсив, бо той покаятися не схотiв.
Голос._ Гей, батьку Гнате! Ляск чуть такий, нiби б'ються на шаблях. Але
не бачу я нiчого, бо мiсяць ще не вийшов з лiсу.
Гнат. _Певно, за нашими погоня! Тiкаючи сюди, вони покажуть шлях до
нашого коша... Ану, товаришi, станемо у щiлинi, через яку бiльш трьох не
пройде... Мушкети зарядженi?
1-й запорожець._ Наготовi.
ЯВА IV
Тi ж i Микита._
Микита._ Пани-браття!.. Погоня велика... Чалий Сава!..
Гнат._ Де?
Микита._ Отут вже близько, нашi б'ються, щоб не пустить сюди... Ох, дай
води!..
1-й запорожець. _Вода в печерi.
Микита пiшов у печеру.
Гнат._ Даремно куль з мушкетiв не пускать, палить тодi, коли пальнути
можна прямо в пику, щоб нi одна куля не пропала, а потiм рубай! Перший,
хто побачить Саву, гукай на мене: я хочу сам заглянуть зрадниковi в вiчi!
Микито! Де ж Микита?
1-й запорожець._ В печерi. (Полiз у печеру.)_ Микито!
Гнат._ Спитай, де саме вiн сво©х покинув.
1-й запорожець (з печери)._ Та вiн увесь в кровi. Доходить! (Вилазить з
печери.)_ Кров'ю зiйшов, умира.
Голос з дерева. У балцi б'ються. А на горi видко:
кiннi.
Гнат._ О, коли ще на горi i в балцi б'ються, то ми ©х не допустим сюди.
Зостаньсь, Медведю, ти один тут при скарбах; коли поляжем ми, ти засну ш
нову ватагу. Прощай, може, бiльше не побачимось. Ходiм, панове, яром, а
потiм вискочим на гору. Вони не сподiваються, бо думають, що там уся
ватага, i ми ©м раптом, зненацька, вдарим в спину! Ну, панове, або дома не
бути, або слави добути!
Всi._ Смерть усiм ворогам! (Вийшли.)_
ЯВА V
Медвiдь на кону, голос на деревi.
Медвiдь._ Якове! А що там тобi видко?
Голос._ Мiсяць виплив з-за дерев i гарно гору освiтив... Ой-ой-ой!
Багато кiнних вискочило з балки... Всю гору вкрили - такого ©х.
Медвiдь._ Виходить, нашi засiли в балцi, а там скелi-й болото - туди на
конях не пiд'©дуть.
Голос._ Позлазили з коней. (Пауза.)_ Пiшi вiддiлились вiд кiнних.
Медвiдь._ Ой, поможи ж боже нашим добратись до гори. Не видко наших ще?
Голос._ Не видко.
Медвiдь._ Ото як довго! А боже мiй!
Голос._ Пiшi кинулись бiгом у балку! I нашi вилiзли уже на гору.
Медвiдь_. Ага!
Голос._ Нашi щезли за деревами.
Медвiдь._ Перебiгають, прикриваючись... Ну, що?
Голос._ Нашi кинулись бiгом до коней. Близько вже... Блиснули шаблi.
Ай, що там робиться!.. Конi стають на диби... розбiгаються...
Медвiдь._ То колють коней шаблями в морди i пiд боки, щоб роз'ярить...
Голос._ Конi вже розбiглись врозтiч, а деякi на землi лежать i
б'ються...
Медвiдь._ Перерiзали вожатих i покалiчили, виходить, коней, щоб решта
ворогiв зосталась пiша...
Голос._ Нашi кинулись бiгом у балку... Нiчого не видко, тiлько
гуркотить!
Медвiдь._ О, тепер пiшi на пiших, вони цього не ждуть! От де пекло
буде! Певно, Якове, зостанемось ми вдвох з тобою, бо всi поляжуть.
Голос._ У балцi аж клекотить.
ЯВА VI
Тi ж i Молочай, ранений.
Медвiдь._ Молочай! А що там, як?
Молочай._ Я тебе одразу й не пiзнав... Дай води напитись... Умираю!..
Медвiдь (пода воду)._ Давай перев'яжу тобi я рани.
Молочай._ Де там ©х перев'язать! Весь покарбований i у дiрках, як
решето! Подумай, брате: тiлько що ви©хали ми за корчму, наскочила ©х цiла
сотня при гарматi, а нас лиш тридцять. Одначе вистрiлить з гармати ми ©м
нi разу не дали. Три рази на скаку ми коней повертали вкруть i кидались ©м
в бiк - прорiзували наскрiзь i знов тiкали. Вернигора, я i Вовк перед
вели, i в перший же наскок полiг Вернигора пiд шаблею Iвана Найди, того,
що з Савою утiк. Вiн, певно, старший тут, бо Саву я не бачив. Так
одбиваючись, добрались ми до лiсу, коней покидали i на болотi всi засiли.
Вони вернулися на гору, бо кiньми у болото не полiзеш. Отут сво©х покинув
я i ледве жив болото перелiз, i от таки добрався до коша, а нашi там
зостались, щоб не показати сюди шляху, i, певно, всi поляжуть, бо ©х
зосталось менш десятка!
Медвiдь._ На помiч ©м усi пiшли i там, у балцi, вже зчепились в ручки.
Молочай._ Не подолiють, бо ©х багато... Ох, чую, що сила мене кида.
ЯВА VII
Тi ж i дiд-знахар.
Знахар. _Що тут робиться? Либонь, весiлля десь криваве справляють?
Лежу в сво©й норi, i щось менi не спиться, а все зда ться, що в лiсi
клекотить i брязкотить. Так я й пiшов сюди.
Медвiдь._ Батава страшна йде. Ось обдивiться лиш Молочая.
Знахар (полапав Молочая за руки, за голову)._ Ти, сину, зараз помреш,
бо кров'ю стiк.
Молочай._ Одведи мене, мiй брате, у печеру. Прощай! Прощайте, дiду!
Знахар._ Поклонись там нашим всiм лицарям, що полягли за вiру
православну.
Молочай (до Медведя)._ Може, доведеться тобi, якщо жив будеш, побувать
у Медведiвцi. Спитай там про Марину Житню, то мати моя... Поклонись ©й i
вiддай цi грошi. (Да .) _Та розкажи старiй в утiху все те, що зна ш сам
про мене; а коли матерi не знайдеш, то на громадське дiло грошi поверни.
Веди мене мерщiй - я смерть вже чую.
Медвiдь _повiв його в печеру.
Голос._ Нашi повертаються, тiльки щось мало ©х.
Знахар._ Косить кирпата завзятих, а вони знову наростають... Коли цiй
рiзнi буде край?
Медвiдь (виходить з печери)._ Помер. Ще одного велетня не стало...
ЯВА VIII
Тi ж, Гнат, Шмигельський i решта.
Гнат._ А скiлько нас зосталось?
1-й запорожець._ Лиш п'ятнадцять, батьку, та й тi калiки всi.
Гнат._ Дорого ж ми заплатили! Сорок п'ять лягло!
Гайдамаки всi п'ють воду. Дiд роздивля ться, перев'язу , шепче, да
пить зiлля.
Дай i менi води, мов у пропасницi, увесь горю. (П' .)_ Сорок п'ять
таких лицарiв... Ох! Нема Вернигори, Молочая... Вовка. Медвiдь._ Молочай
дiйшов сюди i там з Микитою рядом помер.
3-й запорожець_. Вернигору оцей (показу на Шмигельського)_ проткнув!
Гнат_. О, цей багатьох поклав, вiн Вовковi у мене на очах голову
розвалив. Я думав - Сава i, кинувшись на нього, звалив на землю, але i тут
ми довго ще боролись, поки йому я рота не заткнув сво©м кисетом з тютюном!
Запорожець_. Це старший! Чого ти куня ш?
Гнат_. Дайте йому води. А я й не бачу, що тут наш лiкар нагодився.
Медв_iдь (да Шмигельському води)._ Напився?
Шмигельський (напившись)._ Спасибi.
Гнат_. Ну, дiду, перш усього до цього приступи, бо вiн вже вiша голову,
а менi б хотiлося з ним побалакать, а потiм повiсить його.
Знахар (огляда Шмигельського)._ Вiн увесь рана. Тiлько в однiм ось
мiсцi з право© руки найбiльш юшить, а то скрiзь зашкорубло.. (Шепче.)_
Ковтни. (Да склянку.)_ Три рази...
Шмигельський п' .
Гнат_. А тепер дай i менi доброго чого напитись, бо всього пече.
Знахар_. Стривай, давай руку. О, тут ще багато кровi. А не чу ш, нiде
тепленька не тече?
Гнат_. Не чую. Певно, рани невеликi й зашкорубли. Обдивимось завтра.
Знахар_. На, пий. Це зiлля тебе зараз пiдтрима i сон добрий дасть.
Гнат (п' )._ Ну, пане ляше, давай побалака м, бо скоро тобi стане легше
- я тебе повiсю.
Шмигельський_. Я не собака, щоб мене вiшать! Хiба нема iнших кар?
Посади на палю або шкуру здери з живого.
Гнат_._ Знайомий голос, i балачка чисто запорозька. Хто ти?
Шмигельський_. Iван Шмигельський, приятель твого найпершого друга й
побратима.
Гнат_. Сави??! Пiзнав! О, чом же ти не Сава! Я б тебе не вiшав, а на
цепу водив би за собою, а потiм вимотав би жили з тебе.
Шмигельський_. Мотай i з мене жили. Роби зо мною все, що з Савою б
робив, i заспокой свою ти наболiлу душу. Нi ти, нi я, нi Сава в тiм не
винуватi, що йшли ми рiзними шляхами... А якби Сави слухав ти, не так би
склалося, як зараз .
Гнат_. Найшовся б инчии Сава! Багато зрадникiв настало, що за панськi
ласощi й принади свiй кидають народ i вiру, до инчого люду пристають та й
ворогують там проти братiв сво©х далеко гiрше й бiльше, нiж сам ворог!..
Скажи менi: що Сава, як живе? Чи простим козаком, яким i був, чи паном
став, як усi пани?
Шмигельський_. Для всякого створiння назначено, де й i як йому слiд
жити!.. Риба живе у чистiй водi, птиця в повiтрi, звiр в норах, а чоловiк
повинен жити так, як йому зда ться краще! Сава живе, як Сава; Гнат живе,
як Гнат; Потоцький, як Потоцький.
Гнат. _В розкошах один, а тисячi без хлiба? На палю б вас усiх!
Шмигельський_. I тебе на палю треба посадить за те, що ти не зна ш,
чого хочеш!
Гнат. _Рiвностi!
Шмигельський_. Однакових листiв на деревi нема.
Гнат. _Будь собi хоч семи п'ядей у лобi, носи на плечах скелi, але на
мене й на мо руки не пiднiмай!
Шмигельський_. Одначе ти пiднiма ш руку на мо життя, а хто ж тобi на
це дав право?
Гнат_. Ти - зрадник! А поки душа моя живе у мо©м тiлi, нiхто не спинить
мо© руки. Вони не перестануть тих карати, що зрадили народовi свойому i
одсахнулися вiд нього за панськi ласощi й принади.
Шмигельський_. I ти зрадник! Зрадив ти законам Речi Посполито©! Ти
пролива ш кров i винуватих, i невинних;
ми ж виннi тiлько в тiм, що думали не так, як ти, а все ж таки служили
краю.
Гнат. _Панам!
Шмигельський_. Тобi зда ться так, а нам iнакше. За кривди панськi ти
хочеш помстою платить, шукаючи у тiм для ран народних лiкiв; а ми лiчить
хотiли тим народне лихо, щоб гайдамацтво знищить i дати спокiй Укра©нi!
Гнат. _Панам!!
Шмигельський_. Нас бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш,
сам!
Гнат (мовчить)._ Жаль твого розуму. Я б тебе не покарав, якби був певен
в тiм, що до мо©х думок пристанеш i Саву покарать менi поможеш!
Шмигельський_. Нi, Гнате! Як сонце й мiсяць нiколи не зiйдуться на
сво©й путi, так ми не зiйдемось думками.
Гнат. _Правда! Нас порiвня лиш домовина. Пани-браття. виведiть пана
Iвана за кiш i там прострельте йому лоба. Та викопайте яму для Микити,
Молочая й для пана Iвана; вiн варт того, щоб поховать його з сiчовиками
вкупi.
Шмигедьський. Спасибi, пане отамане, за честь! Ще ласки я прошу: звели,
щоб по менi стрiляли три або чотири - певнiща смерть, бо коли один добре
не влучить, прийдеться знову добивати, як собаку.
1-й запорожець._ Я в ухо тобi стрельну-i зразу смерть.
Шмигельський_. Ну, гаразд... Прощай, Гнате!.. Ходiм, пани-браття.
Пiшли.
ЯВА IX Тi ж, без Шмигельського.
Гнат. _Ти зна ш, дiду, що громада присудила предати смертi Саву.
Послали двох на це дiло: один, Кульбаба, зрадив; другий. Горицвiт, сам
смерть прийняв! Порай менi: кого тепер послати, щоб Саву смертi вiн
предав?
Знахар._ Сави нiхто не вiзьме, нiхто не стратить. Тiлько ти вiзьмеш,
тiлько ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув вiн вiд братньо©
руки за грiх великий свiй! Та ще вiзьми Кравчину - при ньому смерть до вас
не доторкнеться!
Гнат. _Коли призначено - то й станеться! Вiзьму Медведя i Кравчину та й
зараз же пiду.
Знахар._ Iще моя вам рада: покладiть у чоботи сво © ви землi, щоб нiхто
не знав вашо© пiдмови.
Вистрiл.
Гнат. _Пропав зрадник! Так пропаде i Сава без пуття, без слави, так
пропадуть всi зрадники свого народу!.. Готуйтеся, товаришi, пiдем в
дорогу... Лiсами, ярами я приведу вас в палац Сави i сам, сво ю власною
рукою його скараю!
Завiса.
ДIЯ П'ЯТА
Свiтлиця Сави, гарно убрана килимами. На стiнах зброя. Пiд стiнами
турецькi канапи; напередi стiл. Вглибинi колиска.
ЯВА I
Зося_ колише дитину; бiля не© сто©ть баба.
Зося_. Заснуло. Iдiть, бабусю, вiдпочиньте. Коли дитя прокинеться, я
вас покличу.
Баба. _А коли ж, серце, будемо хрестити, бо вже ж пора:
чотири недiлi минуло, як дитя родилось, а ще й досi в хрест не ввели.
3ося_. Завтра, бабусю... Ждемо пана Шмигельського. Вiн буде кумом!
Баба. _А який пiп, панi, буде хрестить: чи наш, чи унiятський, чи
ксьондз?
Зося_. Отець Iван.
Баба. _Оце добре. Дiти повиннi йти по батьковi... А де ж пан
Шмигельський? Його вже третiй день не бачу, а вiн же в нас щодня?
Зося_. Пан Iван позавчора погнався за гайдамаками, що, кажуть, десь
мiстечко i костьол геть обiбрали... А господи, коли б уже тих гайдамакiв
не стало! Ловить ©х Сава, ловить, а вони сть i сть. Та ще похваляються
на Саву... Менi таки боязко за нього, а особливо, як пана Iвана нема
дома.
Баба. _О моя кохана панi, хто осмiлиться до такого лицаря, як Сава,
доступити? Кругом нас милицiя, i вся у пана Сави пiд рукою.
Зося_. Ото-бо мене й ляка, бабусю, що Сава дуже смiливий, а через те в
дворi у нас, бува, частенько зовсiм нема козакiв. Та от хоч би й сьогодня
- всiх розiслав.
Баба. _А двiрня в нас хiба мала?
ЯВА II
Тi ж i Сава._ Баб а, уклонившись, виходить. Зося_ обнiма Саву, потiм
бере його за руку i веде до колиски, одводить частину полога. Сава
довгенько дивиться на дитину, а Зося, обнявши Саву за стан, сто©ть,
схиливши йому голову на плече. Сава по хвилi спуска полог, цiлу Зосю i
одходить вiд колиски.
Сава._ Мiцно спить, козарюга!.. Так що ж, Зосю, чи згодна ти, щоб
синовi дать iм'я Гнат?
Зося._ Нi, нi! Менi той Гнат страшний, i я не хочу, щоб сина нашого так
звали. Назвем його Савою. Це iм'я для мене миле, а коли тебе не буде дома,
я, розмовляючи до сина, буду всякий раз говорить: "Сава! Мiй милий, мiй
коханий", - i так менi здаватись буде, що я з тобою розмовляю.
Сава._ Ну, то нехай буде Сава! Може, малий Сава, як виросте, кращий
буде, нiж його батько!
Зося._ Кращим вiд тебе не буде!
Сава зiтха .
Чого ти, Саво, так зiтха ш тяжко?
Сава (то нервово, то запальчиво)._ Ох, Зосю, так мене ксьондзи й пани
неправдою сво ю до вiри нашо© грецько© й до люду ображають, що каюсь iнодi
за те, що до Потоцького пристав, i навiть... мучусь! Я кожний день все
бiльше й бiльш помилку свою бачу... Кругом вовки, що ©сти овець хотять, а
пасти ©х i стерегти - не мають навiть в думцi, i кривда через те, як
панувала скрiзь, так i пану , i не менi, я бачу, ©© на Укра©нi побороти!
Зося._ Що ж там сталась знову, Саво, що ти стривожив так себе?
Сава._ Був я у попа! I так наскаржився менi отець Iван на пробоща, що я
хотiв по©хать зараз у.Немирiв i власними руками розбити голову лукавому
ксьондзу.
Зося._ Та що ж таке зробив ксьондз-пробощ?
Чалий._ Що?! Вiн навпаки мо©м наказам дозволив унiятському поповi
Антонiю вигнать отця Iвана з церкви! Так я оце одняв в Антонiя ключi вiд
церкви, оддав отцю Iвану; Антонiя ж так настращав, що вiн утiк в Немирiв!
Зося._ То й заспокойся, коли поставив по-свойому.
Чалий._ Не можна, серденько!.. Я вже не раз ксьондзам i шляхтi говорив,
що, поки я живий, тут унi© не буде! А вони на те не вважають i,
змовившись, навмисне йдуть всi проти мене, знаючи, що я лиш в тiм утiху
маю, що можу заступатися за люд свiй i за вiру.
Зося_. А ти все-таки заступайся i борони.
Чалий._ Iнодi я навiть забуваю про те, що сотником у гетьмана служу, i
хочеться розправитися з ними по-гайдамацьки, бо то дине страх на них
наводить!
3ося_. Ти зробиш все по-свойому, бо пан ясновельможний тебе любить i
слуха!
Чалий_. Та воно нiби й так, а тiлько став я помiчать, що там, на днi, у
його панськiй душi, живе ненависть i до хлопа, й до його вiри, i часто вiн
почав кривитися на мене!.. А що ж би то було, коли б такого друга, як-от
Шмигельський, я не мав? Вiн один боротись проти кривди помага . О, як би
тут хороше жилося, коли б народ любила шляхта, як братiв!.. (Глянув у
вiкно.)_ Що це за люде? (У дверi.)_ Джуро!
Зося (пiдбiга до вiкна)._ Цiла юрба!
Входить Джура._
Джура._ Люде хотять бачить пана.
Чалий._ Звiдкiль вони?
Джура._ Не знаю. Мiж ними один Кульбаба з слободи пансько©, а то чужi.
Чалий, бере шапку, хоче йти.
Зося (бере у нього шапку)._ Любий мiй, будь обережний, не довiряй себе
так смiливо юрбi!
Чалий_. Бог з тобою! Чого ж я буду боятися? Мiж ними Кульбаба з нашо©
слободи. Певно, скарги мають, а може, оселитись хочуть тут, у слободах
мо©х.
3ося_. Ти ©х не зна ш, мiй коханий, а я боюся посполитих з того часу,
як, пам'ята ш, два гайдамаки, одягненi мов кметi, вмiшались у юрбу
посполитих i вбить тебе хотiли... Мiж ними ж був, зда ться, i Кульбаба...
Чалий._ Так же ж не вбили! Горицвiта повiсив я, а Кульбаба став першим
мiж хазя©нами у Степашках!
Зося_. Тво життя, коханий мiй, дорожче вiд мого, - храни його для сина
нашого.
Чалий._ Заспокойся, моя любко! Що з тобою?
Зося_. У тебе так багато ворогiв: i гайдамаки, i пани, й ксьондзи, а
хiба не можна пiдкупить кого... Не йди до них, прошу тебе, зваж на мою ти
просьбу. Поклич сюди Кульбабу одного i сам до бока шаблю причепи.
Ч_алий (в дверi)._ Джуро, скажи, щоб Кульбаба прийшов сюди, в
свiтлицю!.. Ну що ж, тепер ти спокiйнiща?
Зося_. Надiнь же шаблю.
Чалий._ Зосю! I не сором? Гайдамацька жiнка бо©ться посполитих.
3ося_. Бо я свого гайдамаку без мiри кохаю; а пiсля того, як дав нам
господь сина, я стала занадто полохлива, i все мене страшнi думки
гнiтять... Може, через те, що я ще хвора... Прошу тебе: поки я видужаю i
вернеться до мене прежнiй спокiй, постав ти варту у дворi, бо в нас
частенько, от як i сьогодня, нема нi одного озбро ного чоловiка.
Чалий_. З завтрiшнього дня цiлий десяток добрих козакiв буде сидiть у
нас в дворi i оберiгатиме дорогий для мене спокiй мо © любо© жони. Тiлько
не тривож себе даремно, будь спокiйна, моя голубко, бо тривогою сво ю i в
мою душу смуток налива ш, i невiдомий перше страх мене тривожить почина .
Зося_. Я вже не буду.
ЯВА III
Тi ж i Джура._
Чалий._ Ну?.. Чом же Кульбаба не йде?
Джура._ Гостi при©хали до вас, пани з Немирова. Так Кульбаба пита : чи
пiдождать, чи прийти завтра?
Зося_. Чи не Шмигельський? (Глянувши у вiкно.)_ Нi, Жезнiцький пан, а з
ним Яворський._
Чалий._ Чорт ©м рад! (До джури.)_ Скажи, щоб завтра Кульбаба прийшов з
людьми. А зараз вели накрить столи та принеси горiлки з льоху: нехай всi
люде вип'ють за здоров'я панi i мого сина.
Джура вийшов. ЯВА IV
Т i ж, без джури.
3ося_ (бiля вiкна)._ З ними мало не цiла хоругв надвiрних козакiв...
Чого б то?
Чалий_. То так бояться. Жезнiцькому ввижаються скрiзь гайдамаки. Вiн
хоробрий тiлько в замку, а за стiнами замку тремтить, як за ць. Я його
терпiть не можу! I чого це вони притислись?
Зося_. Це перший раз... Ти ж, Саво, не показуй виду, що гостi не в
пору.
ЯВА V
Тi ж, Яворський i Жезнiцький._
Яворський i Жезнiцький._ Пану полковнику чолом б' мо.
Чалий._ Прошу вас так не жартувать, панове! Я сотник тiлько, навiщо ж
велича те полковником мене?
Яворський._ Слухаю пана.
Жезнiцький (пода лист, Сава чита)._ Це не жарт, ми б жартувать так не
посмiли! Пан Сава справдi полковник! Полковника ж достав за те, що у
поход послiднiй розвалив град запорозький на рiчцi Буговi i розiгнав
вiдтiль ватагу запорожцiв-гайдамак, спаливши церкву ©х!.. Вiта мо ще раз
полковника!..
Зося_. Саво! Ти церкву спалив?
Чалий._ В запалi, моя голубко, в кривавiм бою не розiбрали, чи то
церква, чи просто будинок, - i спалили!.. Це грiх великий на мо©й душi...
Я каюсь i жалкую... але не вернеш!.. Багато дечого не вернеш! Ну, що про
це... Зате, як бачиш, тепер полковник я i справдi! Вибачайте, панове, що
зразу не повiрив.
Жезнiцький._ I не тiлько полковник, а вiднинi Сава Чалий благородний
шляхтич Речi Посполито©! А от i грамота вiд короля! (Кланя ться, за ним
Яворський.)_
Чалий (розвернувши грамоту, поцiлував)._ Спасибi вам, панове, за добрi
вiстi! Прошу сiдати.
Сiдають. Тепера, Зосю, не будуть родичi тебе цуратись.
Зося_. Байдуже. Шляхтичiв багато, а Сава один!
Жезнiцький._ Ясновельможний гетьман теж вiта полковника свого з
королiвською милостю i просить прибуть до нього завтра на обiд i разом з
тим принять ще подарунок. (Пода ще лист i кланя ться.)_
Яворський теж кланя ться.
Зося_. Що там ще?
Чалий (чита)._ Ясновельможний гетьман дару синовi нашому сто тисяч
злотих i просить... щоб я сина свого... хрестив у католицьку вiру!..
Зося_. Для чого ж то?
Сава_. Об цiм ми побалака м з тобою опiсля... Стiлько, панове, разом
наград, що я не знаю, що й сказать! Завтра при©ду сам в Немирiв i там
подякую ясновельможного гетьмана за його ласку до мене! Джуро, меду!
Жезнiцький._ Тепер пану полковнику i шляхтичу не випада стоять, як
перше, за хлопськi iнтереси, повинен вiн оберiгати iнтереси панськi.
Джура вносить мед.
Чалий (палива кубки)._ Холопський i панський iнтерес один: спокiй i
добробит! Але краще ми не будемо про це балакать, бо пан Жезнiцький
занадто розходиться зо мною у поглядах i вийде суперечка, а у такi
щасливi© хвилини я б не хотiв сваритися з гостями дорогими. Прошу, панове.
Яворський (бере кубок)._ Слухаю пана!
Жезнiцький._ За здоров'я прекрасно© панi полковниково© i ©© сина.
П'ють.
Чалий (знов налива )._ А пан Шмигельський ще не вертався?
Жезнiцький._ Нема ще й досi, i ясновельможний гетьман тривожиться.
Чалий._ Я й сам в тривозi немалiй, бо маю вiдомостi, що тут десь
недалеко Гнат Голий, i завтра я сам хочу йти шукать його ватагу... Прошу,
панове!
Яворський (бере кубок)._ Слухаю пана!
Жезнiцький_ (бере кубок)._ Пан Шмигельський заздрить пану полковнику i,
не пораявшись, пiшов сам у погоню, щоб самостiйно лаври взять.
Чалий (налива )._ Пан Шмигельський - лицар. Велику ма честь i славу
при всiх дворах панських i нiкому не завиду ! Панове, прошу! (Бере
кубок.)_
Яворський (бере кубок)._ Слухаю пана.
Жезнiцький._ Ну та й слухняний же пан Яворський, коли приходиться пить
мед!
Чалий_. Зосю! Почастуй нас, рибко!
3ося_ (налива )._ Прошу випить за здоров'я мого гайдамаки!
Жезнiцький._ Шляхтича!
Яворський (бере кубок)._ Слухаю панi!
Жезнiцький._ Прекрасну панi Зофiю пан Яворський слуха, а свою панi не
слуха!
Яворський._ Ба, слухаю! Присягаю! Ми так коха мось, що жить одно без
з купою малою скрiзь хазяйнував, поки той ирод Сава не
наскочив Грива._ Харциз!.. Зрадник!.. Падло! Унадився до ляшенькiв в
Польщу паном жити...
Медвiдь._ Та й ловить гайдамакiв по степах... та ще иродiв син, що
вигадав, скрiзь унiверсали розiслав i кличе гайдамакiв до себе, даруючи ©м
землi i вiльготи.
Грива._ Зна мо ми тi вiльготи! Ляхам, виходить, на користь щоб
працювали.
Медвiдь._ А так. Половина мого загону пiшла до нього та й показали
схованку нашу, а вiн наскочив i всiх половив. Зда ться, я один тiлько i
втiк.
Грива._ Нема гiрше, як свiй: зна всi фиглi; нiкуди не схова шся вiд
нього.
Медвiдь._ Вiн носом чу гайдамакiв.
Грива._ Ну, зна ш, ловить вовк, ловить, але ж i возка пiймають.
Медвiдь._ Ох, вiн, брат, характерник. Нiхто Сави не пiйма , хiба сам
Гнат.
Грива._ Мабуть, що так. От же визвався Кульбаба, пiшов, щоб стратить
Саву, i чутка пропала. Потiм знову Горицвiт пiшов, - i того нема. А мiсяць
тому послав Гнат Дороша Кравчину, - цей, кажуть, з чортами наклада, -
одначе щось i Кравчини нема довго.
Голос._ Нашi пiд'©здять. А далеко ще один чоловiк манячить. Темнi , не
бачу.
Медвiдь._ Поки дiзна мось, де Сава, гляди, щоб не дiзнавсь вiн, де ми.
Грива._ Нi, у пущу цю вiн не пiткнеться, хитрий лис; бiльш на засiдках
та зненацька, а тут прийдеться в ручки. Мiж цими скелями та в норах цих,
як свiт сто©ть, то, певно, ще нiхто не жив, а тiлько звiр водивсь i тут
ховався. Ми тут убили аж двох медведiв i одняли у них цю хату для Медведя.
Медвiдь._ Для мене б то.
Грива._ Еге!
Смiються.
Медвiдь._ Сава у нас одняв, а ви у медведiв?.. Безпечне мiсце; а жаль,
брат, старого коша у Чорнiм лiсi!
Грива._ I тепер ще така кипить у грудях злiсть, коли згадаю Саву, що
сам себе, зда ться б, удавив.
Медвiдь_. I як то сталось так, що Сава зруйнував у нiч одну такий
значний i сильний кiш?
Грива._ Зрада, як гадюка, пiдкрада ться i вкусить! Ви ото пiшли з
Гнатом на Немирiв, а я зостався наказним... Не ждали ми, не вiдали i не
гадали нiчого того, що сталось! Ми ж всi тодi думали, що Сава з тi ©
образи, що Гната кошовим настановили, подався з писарем сво©м у Сiч, - i
байдуже! Як повсякчас, так i тодi - скрiзь варта... а самi безпечно спали.
Тiлько диявол Сава тодi не спав. Порiзав всiх вартових, обмотав прядивом,
намоченим у смолу, навколо дерева, поклав пiд куренi смолянi© клубки i
запалив!.. Прокинулись... Кругом огонь, як пекло, лiс пала , а з чого воно
сталось - не зна мо, i кинулись рятувать скарби та утiкать... Багато тодi
наших Сава половив...
Голос_: "Нашi недалеко".
Медвiдь._ Бусурман! Поки вiн поравсь з вами тут, а там приятель його
Iван, що Найдою прозвали, засiвши в лiсi, ждав нас з великою гарматою.
Близько пiдступив та теж зненацька й шарахнув з гармат! Вiд несподiванки
ми вскочили в болото., Поки висiпались, вони нас обiгнули i стали збоку, -
мусили ми тiкать, та у дорозi знову наскочили на ирода Саву, що повертавсь
уже назад! Багато й там людей пропало, i розсiялися хто куди. От i досi не
зберуться знов докупи.
ЯВА II
Тi ж, Гнат_, з ним гайдамаки й козаки. Кiлька чоловiк несуть прямо у
печеру мiшки.
Гнат._ А, Медвiдь!
Всi._ Здоров, брате!
Гнат._ Як ся ма ш?
Медвiдь._ Ледве утiк оце з рук Сави.
Всi._ У-у, зрадник!
Гнат._ Стривайте, попадеться вiн i нам у руки... Паюйте все, товаришi,
помiж собою, а менi нiчого не треба; тютюн , оливо i порох , то з мене й
доволi!
1-й запорожець._ Та ще ж нема всiх.
Гнат._ А й справдi, бiльш половини тут товаришiв нема; я собi
замислився i не примiтив, де вiдстали.
1-й запорожець._ По дорозi корчма, то певно, що там застряли.
Гнат._ Ото вже негаразд, що купи не держаться, - ще попадуться, коли
погоня буде.
1-й запорожець._ Пiд самiссньким носом у немиров-ського пана в костьолi
похазя©новали, то треба ждать погонi вiд самого Сави. Тiлько ж там мiж
ними Молочай, Вернигора i Вовк, то не дадуть у кашу наплювать.
Грива._ Та так. А що там здобули?..
1-й запорожець._ Грошей до бiса i утвар всяка.
Голос._ Якийсь чоловiк спустився в балку... А десь далеко гупотить.
Пильнуйте, братцi, бо так потемнiло, що я не бачу.
Гнат. _Скоро мiсяць зiйде. (До Медведя.)_ Якiв так бачить, як нiхто.
Грива._ Такого вартового нема в свiтi.
Гнат (до Гриви)._ А вийди, брате, подивись, що там за чоловiк.
Грива вийшов.
1-й запорожець._ А що, пане отамане, нема вiстей про Кульбабу?
Гнат. _Нема, як в воду канули й Кульбаба, й Горицвiт! Коли не вернеться
й Кравчина, то сам тодi пiду я Саву добувать, щоб виконать присуд
громадський i смертi ирода предать! А як складу i я, як инчi, голову свою,
- iдiть другi його шукати, бо поки Сави смертiю не скара м, не буде нам
життя: вiн переловить нас усiх! Не менше Сави лиха робить Iван Найда, що
вiн прийняв його був до коша i разом з ним пристав до ляха, то i цього
пiймати i смертiю покарати треба!
ЯВА III
Тi ж._ Грива i Кравчина.
Кравчина. Здоровi, пани-браття! Як ся ма ш, Гнате?
Всi. _Кравчина!
Гнат. _Насилу ми тебе дiждались! Ну що? Якi принiс ти вiстi?
Кравчина. Дещо вивiдав, але дуже мало; Саву не бачив - трудно
приступить. Вiн женився на тiй дiвцi, що колись-то в Очеретнiй хтось з
наших захопив. Живе бiля Немирова в селi Степашках, що подарував йому
Потоцький, заселя сво© землi тими гайдамаками, котрi, пiймавшись, каються
i присягають жити тихо. Кульбаба i Горицвiт попались на замiрi вбити Саву.
Кульбаба покаявся i живе тепер в Степашк-ах, у тiм селi, де Сава; а
Горицвiта Сава повiсив, бо той покаятися не схотiв.
Голос._ Гей, батьку Гнате! Ляск чуть такий, нiби б'ються на шаблях. Але
не бачу я нiчого, бо мiсяць ще не вийшов з лiсу.
Гнат. _Певно, за нашими погоня! Тiкаючи сюди, вони покажуть шлях до
нашого коша... Ану, товаришi, станемо у щiлинi, через яку бiльш трьох не
пройде... Мушкети зарядженi?
1-й запорожець._ Наготовi.
ЯВА IV
Тi ж i Микита._
Микита._ Пани-браття!.. Погоня велика... Чалий Сава!..
Гнат._ Де?
Микита._ Отут вже близько, нашi б'ються, щоб не пустить сюди... Ох, дай
води!..
1-й запорожець. _Вода в печерi.
Микита пiшов у печеру.
Гнат._ Даремно куль з мушкетiв не пускать, палить тодi, коли пальнути
можна прямо в пику, щоб нi одна куля не пропала, а потiм рубай! Перший,
хто побачить Саву, гукай на мене: я хочу сам заглянуть зрадниковi в вiчi!
Микито! Де ж Микита?
1-й запорожець._ В печерi. (Полiз у печеру.)_ Микито!
Гнат._ Спитай, де саме вiн сво©х покинув.
1-й запорожець (з печери)._ Та вiн увесь в кровi. Доходить! (Вилазить з
печери.)_ Кров'ю зiйшов, умира.
Голос з дерева. У балцi б'ються. А на горi видко:
кiннi.
Гнат._ О, коли ще на горi i в балцi б'ються, то ми ©х не допустим сюди.
Зостаньсь, Медведю, ти один тут при скарбах; коли поляжем ми, ти засну ш
нову ватагу. Прощай, може, бiльше не побачимось. Ходiм, панове, яром, а
потiм вискочим на гору. Вони не сподiваються, бо думають, що там уся
ватага, i ми ©м раптом, зненацька, вдарим в спину! Ну, панове, або дома не
бути, або слави добути!
Всi._ Смерть усiм ворогам! (Вийшли.)_
ЯВА V
Медвiдь на кону, голос на деревi.
Медвiдь._ Якове! А що там тобi видко?
Голос._ Мiсяць виплив з-за дерев i гарно гору освiтив... Ой-ой-ой!
Багато кiнних вискочило з балки... Всю гору вкрили - такого ©х.
Медвiдь._ Виходить, нашi засiли в балцi, а там скелi-й болото - туди на
конях не пiд'©дуть.
Голос._ Позлазили з коней. (Пауза.)_ Пiшi вiддiлились вiд кiнних.
Медвiдь._ Ой, поможи ж боже нашим добратись до гори. Не видко наших ще?
Голос._ Не видко.
Медвiдь._ Ото як довго! А боже мiй!
Голос._ Пiшi кинулись бiгом у балку! I нашi вилiзли уже на гору.
Медвiдь_. Ага!
Голос._ Нашi щезли за деревами.
Медвiдь._ Перебiгають, прикриваючись... Ну, що?
Голос._ Нашi кинулись бiгом до коней. Близько вже... Блиснули шаблi.
Ай, що там робиться!.. Конi стають на диби... розбiгаються...
Медвiдь._ То колють коней шаблями в морди i пiд боки, щоб роз'ярить...
Голос._ Конi вже розбiглись врозтiч, а деякi на землi лежать i
б'ються...
Медвiдь._ Перерiзали вожатих i покалiчили, виходить, коней, щоб решта
ворогiв зосталась пiша...
Голос._ Нашi кинулись бiгом у балку... Нiчого не видко, тiлько
гуркотить!
Медвiдь._ О, тепер пiшi на пiших, вони цього не ждуть! От де пекло
буде! Певно, Якове, зостанемось ми вдвох з тобою, бо всi поляжуть.
Голос._ У балцi аж клекотить.
ЯВА VI
Тi ж i Молочай, ранений.
Медвiдь._ Молочай! А що там, як?
Молочай._ Я тебе одразу й не пiзнав... Дай води напитись... Умираю!..
Медвiдь (пода воду)._ Давай перев'яжу тобi я рани.
Молочай._ Де там ©х перев'язать! Весь покарбований i у дiрках, як
решето! Подумай, брате: тiлько що ви©хали ми за корчму, наскочила ©х цiла
сотня при гарматi, а нас лиш тридцять. Одначе вистрiлить з гармати ми ©м
нi разу не дали. Три рази на скаку ми коней повертали вкруть i кидались ©м
в бiк - прорiзували наскрiзь i знов тiкали. Вернигора, я i Вовк перед
вели, i в перший же наскок полiг Вернигора пiд шаблею Iвана Найди, того,
що з Савою утiк. Вiн, певно, старший тут, бо Саву я не бачив. Так
одбиваючись, добрались ми до лiсу, коней покидали i на болотi всi засiли.
Вони вернулися на гору, бо кiньми у болото не полiзеш. Отут сво©х покинув
я i ледве жив болото перелiз, i от таки добрався до коша, а нашi там
зостались, щоб не показати сюди шляху, i, певно, всi поляжуть, бо ©х
зосталось менш десятка!
Медвiдь._ На помiч ©м усi пiшли i там, у балцi, вже зчепились в ручки.
Молочай._ Не подолiють, бо ©х багато... Ох, чую, що сила мене кида.
ЯВА VII
Тi ж i дiд-знахар.
Знахар. _Що тут робиться? Либонь, весiлля десь криваве справляють?
Лежу в сво©й норi, i щось менi не спиться, а все зда ться, що в лiсi
клекотить i брязкотить. Так я й пiшов сюди.
Медвiдь._ Батава страшна йде. Ось обдивiться лиш Молочая.
Знахар (полапав Молочая за руки, за голову)._ Ти, сину, зараз помреш,
бо кров'ю стiк.
Молочай._ Одведи мене, мiй брате, у печеру. Прощай! Прощайте, дiду!
Знахар._ Поклонись там нашим всiм лицарям, що полягли за вiру
православну.
Молочай (до Медведя)._ Може, доведеться тобi, якщо жив будеш, побувать
у Медведiвцi. Спитай там про Марину Житню, то мати моя... Поклонись ©й i
вiддай цi грошi. (Да .) _Та розкажи старiй в утiху все те, що зна ш сам
про мене; а коли матерi не знайдеш, то на громадське дiло грошi поверни.
Веди мене мерщiй - я смерть вже чую.
Медвiдь _повiв його в печеру.
Голос._ Нашi повертаються, тiльки щось мало ©х.
Знахар._ Косить кирпата завзятих, а вони знову наростають... Коли цiй
рiзнi буде край?
Медвiдь (виходить з печери)._ Помер. Ще одного велетня не стало...
ЯВА VIII
Тi ж, Гнат, Шмигельський i решта.
Гнат._ А скiлько нас зосталось?
1-й запорожець._ Лиш п'ятнадцять, батьку, та й тi калiки всi.
Гнат._ Дорого ж ми заплатили! Сорок п'ять лягло!
Гайдамаки всi п'ють воду. Дiд роздивля ться, перев'язу , шепче, да
пить зiлля.
Дай i менi води, мов у пропасницi, увесь горю. (П' .)_ Сорок п'ять
таких лицарiв... Ох! Нема Вернигори, Молочая... Вовка. Медвiдь._ Молочай
дiйшов сюди i там з Микитою рядом помер.
3-й запорожець_. Вернигору оцей (показу на Шмигельського)_ проткнув!
Гнат_. О, цей багатьох поклав, вiн Вовковi у мене на очах голову
розвалив. Я думав - Сава i, кинувшись на нього, звалив на землю, але i тут
ми довго ще боролись, поки йому я рота не заткнув сво©м кисетом з тютюном!
Запорожець_. Це старший! Чого ти куня ш?
Гнат_. Дайте йому води. А я й не бачу, що тут наш лiкар нагодився.
Медв_iдь (да Шмигельському води)._ Напився?
Шмигельський (напившись)._ Спасибi.
Гнат_. Ну, дiду, перш усього до цього приступи, бо вiн вже вiша голову,
а менi б хотiлося з ним побалакать, а потiм повiсить його.
Знахар (огляда Шмигельського)._ Вiн увесь рана. Тiлько в однiм ось
мiсцi з право© руки найбiльш юшить, а то скрiзь зашкорубло.. (Шепче.)_
Ковтни. (Да склянку.)_ Три рази...
Шмигельський п' .
Гнат_. А тепер дай i менi доброго чого напитись, бо всього пече.
Знахар_. Стривай, давай руку. О, тут ще багато кровi. А не чу ш, нiде
тепленька не тече?
Гнат_. Не чую. Певно, рани невеликi й зашкорубли. Обдивимось завтра.
Знахар_. На, пий. Це зiлля тебе зараз пiдтрима i сон добрий дасть.
Гнат (п' )._ Ну, пане ляше, давай побалака м, бо скоро тобi стане легше
- я тебе повiсю.
Шмигельський_. Я не собака, щоб мене вiшать! Хiба нема iнших кар?
Посади на палю або шкуру здери з живого.
Гнат_._ Знайомий голос, i балачка чисто запорозька. Хто ти?
Шмигельський_. Iван Шмигельський, приятель твого найпершого друга й
побратима.
Гнат_. Сави??! Пiзнав! О, чом же ти не Сава! Я б тебе не вiшав, а на
цепу водив би за собою, а потiм вимотав би жили з тебе.
Шмигельський_. Мотай i з мене жили. Роби зо мною все, що з Савою б
робив, i заспокой свою ти наболiлу душу. Нi ти, нi я, нi Сава в тiм не
винуватi, що йшли ми рiзними шляхами... А якби Сави слухав ти, не так би
склалося, як зараз .
Гнат_. Найшовся б инчии Сава! Багато зрадникiв настало, що за панськi
ласощi й принади свiй кидають народ i вiру, до инчого люду пристають та й
ворогують там проти братiв сво©х далеко гiрше й бiльше, нiж сам ворог!..
Скажи менi: що Сава, як живе? Чи простим козаком, яким i був, чи паном
став, як усi пани?
Шмигельський_. Для всякого створiння назначено, де й i як йому слiд
жити!.. Риба живе у чистiй водi, птиця в повiтрi, звiр в норах, а чоловiк
повинен жити так, як йому зда ться краще! Сава живе, як Сава; Гнат живе,
як Гнат; Потоцький, як Потоцький.
Гнат. _В розкошах один, а тисячi без хлiба? На палю б вас усiх!
Шмигельський_. I тебе на палю треба посадить за те, що ти не зна ш,
чого хочеш!
Гнат. _Рiвностi!
Шмигельський_. Однакових листiв на деревi нема.
Гнат. _Будь собi хоч семи п'ядей у лобi, носи на плечах скелi, але на
мене й на мо руки не пiднiмай!
Шмигельський_. Одначе ти пiднiма ш руку на мо життя, а хто ж тобi на
це дав право?
Гнат_. Ти - зрадник! А поки душа моя живе у мо©м тiлi, нiхто не спинить
мо© руки. Вони не перестануть тих карати, що зрадили народовi свойому i
одсахнулися вiд нього за панськi ласощi й принади.
Шмигельський_. I ти зрадник! Зрадив ти законам Речi Посполито©! Ти
пролива ш кров i винуватих, i невинних;
ми ж виннi тiлько в тiм, що думали не так, як ти, а все ж таки служили
краю.
Гнат. _Панам!
Шмигельський_. Тобi зда ться так, а нам iнакше. За кривди панськi ти
хочеш помстою платить, шукаючи у тiм для ран народних лiкiв; а ми лiчить
хотiли тим народне лихо, щоб гайдамацтво знищить i дати спокiй Укра©нi!
Гнат. _Панам!!
Шмигельський_. Нас бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш,
сам!
Гнат (мовчить)._ Жаль твого розуму. Я б тебе не покарав, якби був певен
в тiм, що до мо©х думок пристанеш i Саву покарать менi поможеш!
Шмигельський_. Нi, Гнате! Як сонце й мiсяць нiколи не зiйдуться на
сво©й путi, так ми не зiйдемось думками.
Гнат. _Правда! Нас порiвня лиш домовина. Пани-браття. виведiть пана
Iвана за кiш i там прострельте йому лоба. Та викопайте яму для Микити,
Молочая й для пана Iвана; вiн варт того, щоб поховать його з сiчовиками
вкупi.
Шмигедьський. Спасибi, пане отамане, за честь! Ще ласки я прошу: звели,
щоб по менi стрiляли три або чотири - певнiща смерть, бо коли один добре
не влучить, прийдеться знову добивати, як собаку.
1-й запорожець._ Я в ухо тобi стрельну-i зразу смерть.
Шмигельський_. Ну, гаразд... Прощай, Гнате!.. Ходiм, пани-браття.
Пiшли.
ЯВА IX Тi ж, без Шмигельського.
Гнат. _Ти зна ш, дiду, що громада присудила предати смертi Саву.
Послали двох на це дiло: один, Кульбаба, зрадив; другий. Горицвiт, сам
смерть прийняв! Порай менi: кого тепер послати, щоб Саву смертi вiн
предав?
Знахар._ Сави нiхто не вiзьме, нiхто не стратить. Тiлько ти вiзьмеш,
тiлько ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув вiн вiд братньо©
руки за грiх великий свiй! Та ще вiзьми Кравчину - при ньому смерть до вас
не доторкнеться!
Гнат. _Коли призначено - то й станеться! Вiзьму Медведя i Кравчину та й
зараз же пiду.
Знахар._ Iще моя вам рада: покладiть у чоботи сво © ви землi, щоб нiхто
не знав вашо© пiдмови.
Вистрiл.
Гнат. _Пропав зрадник! Так пропаде i Сава без пуття, без слави, так
пропадуть всi зрадники свого народу!.. Готуйтеся, товаришi, пiдем в
дорогу... Лiсами, ярами я приведу вас в палац Сави i сам, сво ю власною
рукою його скараю!
Завiса.
ДIЯ П'ЯТА
Свiтлиця Сави, гарно убрана килимами. На стiнах зброя. Пiд стiнами
турецькi канапи; напередi стiл. Вглибинi колиска.
ЯВА I
Зося_ колише дитину; бiля не© сто©ть баба.
Зося_. Заснуло. Iдiть, бабусю, вiдпочиньте. Коли дитя прокинеться, я
вас покличу.
Баба. _А коли ж, серце, будемо хрестити, бо вже ж пора:
чотири недiлi минуло, як дитя родилось, а ще й досi в хрест не ввели.
3ося_. Завтра, бабусю... Ждемо пана Шмигельського. Вiн буде кумом!
Баба. _А який пiп, панi, буде хрестить: чи наш, чи унiятський, чи
ксьондз?
Зося_. Отець Iван.
Баба. _Оце добре. Дiти повиннi йти по батьковi... А де ж пан
Шмигельський? Його вже третiй день не бачу, а вiн же в нас щодня?
Зося_. Пан Iван позавчора погнався за гайдамаками, що, кажуть, десь
мiстечко i костьол геть обiбрали... А господи, коли б уже тих гайдамакiв
не стало! Ловить ©х Сава, ловить, а вони сть i сть. Та ще похваляються
на Саву... Менi таки боязко за нього, а особливо, як пана Iвана нема
дома.
Баба. _О моя кохана панi, хто осмiлиться до такого лицаря, як Сава,
доступити? Кругом нас милицiя, i вся у пана Сави пiд рукою.
Зося_. Ото-бо мене й ляка, бабусю, що Сава дуже смiливий, а через те в
дворi у нас, бува, частенько зовсiм нема козакiв. Та от хоч би й сьогодня
- всiх розiслав.
Баба. _А двiрня в нас хiба мала?
ЯВА II
Тi ж i Сава._ Баб а, уклонившись, виходить. Зося_ обнiма Саву, потiм
бере його за руку i веде до колиски, одводить частину полога. Сава
довгенько дивиться на дитину, а Зося, обнявши Саву за стан, сто©ть,
схиливши йому голову на плече. Сава по хвилi спуска полог, цiлу Зосю i
одходить вiд колиски.
Сава._ Мiцно спить, козарюга!.. Так що ж, Зосю, чи згодна ти, щоб
синовi дать iм'я Гнат?
Зося._ Нi, нi! Менi той Гнат страшний, i я не хочу, щоб сина нашого так
звали. Назвем його Савою. Це iм'я для мене миле, а коли тебе не буде дома,
я, розмовляючи до сина, буду всякий раз говорить: "Сава! Мiй милий, мiй
коханий", - i так менi здаватись буде, що я з тобою розмовляю.
Сава._ Ну, то нехай буде Сава! Може, малий Сава, як виросте, кращий
буде, нiж його батько!
Зося._ Кращим вiд тебе не буде!
Сава зiтха .
Чого ти, Саво, так зiтха ш тяжко?
Сава (то нервово, то запальчиво)._ Ох, Зосю, так мене ксьондзи й пани
неправдою сво ю до вiри нашо© грецько© й до люду ображають, що каюсь iнодi
за те, що до Потоцького пристав, i навiть... мучусь! Я кожний день все
бiльше й бiльш помилку свою бачу... Кругом вовки, що ©сти овець хотять, а
пасти ©х i стерегти - не мають навiть в думцi, i кривда через те, як
панувала скрiзь, так i пану , i не менi, я бачу, ©© на Укра©нi побороти!
Зося._ Що ж там сталась знову, Саво, що ти стривожив так себе?
Сава._ Був я у попа! I так наскаржився менi отець Iван на пробоща, що я
хотiв по©хать зараз у.Немирiв i власними руками розбити голову лукавому
ксьондзу.
Зося._ Та що ж таке зробив ксьондз-пробощ?
Чалий._ Що?! Вiн навпаки мо©м наказам дозволив унiятському поповi
Антонiю вигнать отця Iвана з церкви! Так я оце одняв в Антонiя ключi вiд
церкви, оддав отцю Iвану; Антонiя ж так настращав, що вiн утiк в Немирiв!
Зося._ То й заспокойся, коли поставив по-свойому.
Чалий._ Не можна, серденько!.. Я вже не раз ксьондзам i шляхтi говорив,
що, поки я живий, тут унi© не буде! А вони на те не вважають i,
змовившись, навмисне йдуть всi проти мене, знаючи, що я лиш в тiм утiху
маю, що можу заступатися за люд свiй i за вiру.
Зося_. А ти все-таки заступайся i борони.
Чалий._ Iнодi я навiть забуваю про те, що сотником у гетьмана служу, i
хочеться розправитися з ними по-гайдамацьки, бо то дине страх на них
наводить!
3ося_. Ти зробиш все по-свойому, бо пан ясновельможний тебе любить i
слуха!
Чалий_. Та воно нiби й так, а тiлько став я помiчать, що там, на днi, у
його панськiй душi, живе ненависть i до хлопа, й до його вiри, i часто вiн
почав кривитися на мене!.. А що ж би то було, коли б такого друга, як-от
Шмигельський, я не мав? Вiн один боротись проти кривди помага . О, як би
тут хороше жилося, коли б народ любила шляхта, як братiв!.. (Глянув у
вiкно.)_ Що це за люде? (У дверi.)_ Джуро!
Зося (пiдбiга до вiкна)._ Цiла юрба!
Входить Джура._
Джура._ Люде хотять бачить пана.
Чалий._ Звiдкiль вони?
Джура._ Не знаю. Мiж ними один Кульбаба з слободи пансько©, а то чужi.
Чалий, бере шапку, хоче йти.
Зося (бере у нього шапку)._ Любий мiй, будь обережний, не довiряй себе
так смiливо юрбi!
Чалий_. Бог з тобою! Чого ж я буду боятися? Мiж ними Кульбаба з нашо©
слободи. Певно, скарги мають, а може, оселитись хочуть тут, у слободах
мо©х.
3ося_. Ти ©х не зна ш, мiй коханий, а я боюся посполитих з того часу,
як, пам'ята ш, два гайдамаки, одягненi мов кметi, вмiшались у юрбу
посполитих i вбить тебе хотiли... Мiж ними ж був, зда ться, i Кульбаба...
Чалий._ Так же ж не вбили! Горицвiта повiсив я, а Кульбаба став першим
мiж хазя©нами у Степашках!
Зося_. Тво життя, коханий мiй, дорожче вiд мого, - храни його для сина
нашого.
Чалий._ Заспокойся, моя любко! Що з тобою?
Зося_. У тебе так багато ворогiв: i гайдамаки, i пани, й ксьондзи, а
хiба не можна пiдкупить кого... Не йди до них, прошу тебе, зваж на мою ти
просьбу. Поклич сюди Кульбабу одного i сам до бока шаблю причепи.
Ч_алий (в дверi)._ Джуро, скажи, щоб Кульбаба прийшов сюди, в
свiтлицю!.. Ну що ж, тепер ти спокiйнiща?
Зося_. Надiнь же шаблю.
Чалий._ Зосю! I не сором? Гайдамацька жiнка бо©ться посполитих.
3ося_. Бо я свого гайдамаку без мiри кохаю; а пiсля того, як дав нам
господь сина, я стала занадто полохлива, i все мене страшнi думки
гнiтять... Може, через те, що я ще хвора... Прошу тебе: поки я видужаю i
вернеться до мене прежнiй спокiй, постав ти варту у дворi, бо в нас
частенько, от як i сьогодня, нема нi одного озбро ного чоловiка.
Чалий_. З завтрiшнього дня цiлий десяток добрих козакiв буде сидiть у
нас в дворi i оберiгатиме дорогий для мене спокiй мо © любо© жони. Тiлько
не тривож себе даремно, будь спокiйна, моя голубко, бо тривогою сво ю i в
мою душу смуток налива ш, i невiдомий перше страх мене тривожить почина .
Зося_. Я вже не буду.
ЯВА III
Тi ж i Джура._
Чалий._ Ну?.. Чом же Кульбаба не йде?
Джура._ Гостi при©хали до вас, пани з Немирова. Так Кульбаба пита : чи
пiдождать, чи прийти завтра?
Зося_. Чи не Шмигельський? (Глянувши у вiкно.)_ Нi, Жезнiцький пан, а з
ним Яворський._
Чалий._ Чорт ©м рад! (До джури.)_ Скажи, щоб завтра Кульбаба прийшов з
людьми. А зараз вели накрить столи та принеси горiлки з льоху: нехай всi
люде вип'ють за здоров'я панi i мого сина.
Джура вийшов. ЯВА IV
Т i ж, без джури.
3ося_ (бiля вiкна)._ З ними мало не цiла хоругв надвiрних козакiв...
Чого б то?
Чалий_. То так бояться. Жезнiцькому ввижаються скрiзь гайдамаки. Вiн
хоробрий тiлько в замку, а за стiнами замку тремтить, як за ць. Я його
терпiть не можу! I чого це вони притислись?
Зося_. Це перший раз... Ти ж, Саво, не показуй виду, що гостi не в
пору.
ЯВА V
Тi ж, Яворський i Жезнiцький._
Яворський i Жезнiцький._ Пану полковнику чолом б' мо.
Чалий._ Прошу вас так не жартувать, панове! Я сотник тiлько, навiщо ж
велича те полковником мене?
Яворський._ Слухаю пана.
Жезнiцький (пода лист, Сава чита)._ Це не жарт, ми б жартувать так не
посмiли! Пан Сава справдi полковник! Полковника ж достав за те, що у
поход послiднiй розвалив град запорозький на рiчцi Буговi i розiгнав
вiдтiль ватагу запорожцiв-гайдамак, спаливши церкву ©х!.. Вiта мо ще раз
полковника!..
Зося_. Саво! Ти церкву спалив?
Чалий._ В запалi, моя голубко, в кривавiм бою не розiбрали, чи то
церква, чи просто будинок, - i спалили!.. Це грiх великий на мо©й душi...
Я каюсь i жалкую... але не вернеш!.. Багато дечого не вернеш! Ну, що про
це... Зате, як бачиш, тепер полковник я i справдi! Вибачайте, панове, що
зразу не повiрив.
Жезнiцький._ I не тiлько полковник, а вiднинi Сава Чалий благородний
шляхтич Речi Посполито©! А от i грамота вiд короля! (Кланя ться, за ним
Яворський.)_
Чалий (розвернувши грамоту, поцiлував)._ Спасибi вам, панове, за добрi
вiстi! Прошу сiдати.
Сiдають. Тепера, Зосю, не будуть родичi тебе цуратись.
Зося_. Байдуже. Шляхтичiв багато, а Сава один!
Жезнiцький._ Ясновельможний гетьман теж вiта полковника свого з
королiвською милостю i просить прибуть до нього завтра на обiд i разом з
тим принять ще подарунок. (Пода ще лист i кланя ться.)_
Яворський теж кланя ться.
Зося_. Що там ще?
Чалий (чита)._ Ясновельможний гетьман дару синовi нашому сто тисяч
злотих i просить... щоб я сина свого... хрестив у католицьку вiру!..
Зося_. Для чого ж то?
Сава_. Об цiм ми побалака м з тобою опiсля... Стiлько, панове, разом
наград, що я не знаю, що й сказать! Завтра при©ду сам в Немирiв i там
подякую ясновельможного гетьмана за його ласку до мене! Джуро, меду!
Жезнiцький._ Тепер пану полковнику i шляхтичу не випада стоять, як
перше, за хлопськi iнтереси, повинен вiн оберiгати iнтереси панськi.
Джура вносить мед.
Чалий (палива кубки)._ Холопський i панський iнтерес один: спокiй i
добробит! Але краще ми не будемо про це балакать, бо пан Жезнiцький
занадто розходиться зо мною у поглядах i вийде суперечка, а у такi
щасливi© хвилини я б не хотiв сваритися з гостями дорогими. Прошу, панове.
Яворський (бере кубок)._ Слухаю пана!
Жезнiцький._ За здоров'я прекрасно© панi полковниково© i ©© сина.
П'ють.
Чалий (знов налива )._ А пан Шмигельський ще не вертався?
Жезнiцький._ Нема ще й досi, i ясновельможний гетьман тривожиться.
Чалий._ Я й сам в тривозi немалiй, бо маю вiдомостi, що тут десь
недалеко Гнат Голий, i завтра я сам хочу йти шукать його ватагу... Прошу,
панове!
Яворський (бере кубок)._ Слухаю пана!
Жезнiцький_ (бере кубок)._ Пан Шмигельський заздрить пану полковнику i,
не пораявшись, пiшов сам у погоню, щоб самостiйно лаври взять.
Чалий (налива )._ Пан Шмигельський - лицар. Велику ма честь i славу
при всiх дворах панських i нiкому не завиду ! Панове, прошу! (Бере
кубок.)_
Яворський (бере кубок)._ Слухаю пана.
Жезнiцький._ Ну та й слухняний же пан Яворський, коли приходиться пить
мед!
Чалий_. Зосю! Почастуй нас, рибко!
3ося_ (налива )._ Прошу випить за здоров'я мого гайдамаки!
Жезнiцький._ Шляхтича!
Яворський (бере кубок)._ Слухаю панi!
Жезнiцький._ Прекрасну панi Зофiю пан Яворський слуха, а свою панi не
слуха!
Яворський._ Ба, слухаю! Присягаю! Ми так коха мось, що жить одно без