Страница:
i су©но поводив очима по хвилi рудих, аж червоних комишiв.
Соломiя тепер могла залишати Остапа на день самого. Вона радилась iз
ним: чи не пiти ©й разом iз циганками по селах, може, хто найме на
поденне. А то стрiнуться де сво© люди, напутять, поможуть, не те що чужi.
- Що ж, iди,- згодився Остап,- може, й менi що напита ш, як очуняю...
Друго© днини, як тiльки циганки вирушили на жебри, Соломiя пiшла услiд
за ©х гарбою. Тi помiтили ©© i здивувались.
- Кай жа?[8] - крикнула Марiуца, обертаючись.
Соломiя махнула тiльки рукою, показуючи, що вона пiде туди, куди й
вони. Циганки погергали трохи та й -заспоко©лись.
Соломiя йшла повз плавнi. Збоку, удень, вони видавались не страшними i
навiть гарними: цупкi й високi очеретини блищали на сонцi, як золотi; куня
стелилась за вiтром та привiтно шумiла, як лан стигло© високо© пшеницi.
Хоч погода була сонячна й суха, та дув холодний осiннiй вiтер i таки добре
продував крiзь лиху Соломi©ну одежу. "Зима ось-ось потисне,- думала вона,-
а нi я, нi Остап не ма мо чим загорнутись - треба заробляти..."
Соломi© пощастило. Циганки, певно, домiркувалися, чого вона пiшла за
ними, бо в першому ж таки селi вони одвели ©© до заможного болгарина, який
найняв Соломiю перемивати вовну. З того дня Соломiя приносила з собою
трохи грошей та купувала Остаповi кращу страву.
Однак старий Гiца розiбрав, де раки зимують. Помiтивши, що Соломiя
приносить грошi, вiн якось приступив до не©, простяг руку, закрутив грiзно
баньками i крикнув:
- Давай грошi! Чи я дурно тебе годуватиму?.. Соломiя не розумiла мови,
та догадалась, чого вiн хоче.
Однак Гiца для бiльшо© ясностi вийняв iз кишенi монету, поклав ©© на
долоню i, тикаючи в не© чорним пальцем друго© руки, уперто й сердито
провадив сво :
- Пара! Пара!..[9]
Соломiя оддала йому, що мала.
Надалi так було з кожним ©© заробiтком: вiн щезав у глибокiй Гiцинiй
кишенi.
З кожним днем життя в циганськiй хатцi робилось тяжчим та тяжчим.
Раз сталася така пригода. Остаповi зсунулась пов'язка з рани, i вiн
нiяк не мiг дати собi ради з нею, йому нiяк не вдавалося зав'язати ©©.
Марiуца на той час була в хатi. Вона помiтила се i помогла Остаповi
зав'язати хустку. Саме в той мент, як Марiуца схилилась над Остапом, Раду
ввiйшов до хати. Циган зразу збiлiв, а його борода й волосся з чорних
стали синiми.
- Абрде!
Вiн гримнув на жiнку злим, здушеним, хриплим голосом. Руки самохiть
стиснулись у кулаки.
Марiуца, не хапаючись, зав'язала хустку i стала перед Раду проста,
висока, витягнена, як струна, iз спокiйним, але грiзним обличчям, ©© очi,
не змигаючи, дивились в його очi, немов говорили: "Зачепи". З хвилину вони
стояли так одно проти одного, як стату©. Раду ожив перший: вiн пiдняв руку
i важко спустив на ©© плече. Потiм рука розтулилась i шарпнула за коси.
Марiуца зiгнулась, наче вклонилась Раду, та зараз пiдскочила i всiма
десятьма пазурами повела по його блiдому виду. Вiн рикнув iз болю й притяг
©© до себе, обняв. Вона забилась й закрутилась в його обiймах, як в'юн, а
ii синiй плащ тримався на одному плечi, як перебите крило. Бiйка
розпалювала ©х. Вони налiтали одно на одного, бились грудьми, як роз'юшенi
пiвнi, кусались i дряпались, як коти, ричали зi злостi i теребили одно
одного так завзято, що волосся в них на©жилось i стирчало, як вата з ©х
дiрявих лахманiв. Врештi вони розскочились iз чудово-блискучими очима, зi
схвильованими грудьми, з дихаючими вогнем нiздрями на блiдих гордих
обличчях...
Остап тремтiв iз досади, що не ма сил побити цигана.
"Я б тобi утер маку,- думав вiн,- коли б москаль не виточив iз мене
кровi".
Кровi то© витекло чимало, бо здоров'я повергало до Остапа поволi, сили
прибували ю^краплинi, а бiлi уста довго не хотiли рожевiти.
До того, вiн був у неволi. Море комишу звiдусюди котилось на нього
рудими хвилями й не пускало, мов свого бранця.
Лишаючись по цiлих днях на самотi, Остап пробував сво© тремтячi ноги,
як мала пташина крила, i нудився, i сумував, що не почував у собi ще сили
покинути скоро циганську оселю. Придивляючись до життя то© оселi, Остап
помiчав багато незвичайного, тривожного навiть. Гiца з Раду по цiлих днях
спали, а на нiч кудись щезали. Часто серед ночi, перериваючи спокiйний сон
хатинки, розлягався раптовий грюкiт у вiконце, i хату сповняла цiла банда
якогось непевного люду, що пив, кричав, блискав жадними очима i сварився,
як вовча гiчка. Раз якось Остаповi не спалося. Вiн вiдхилив надвiрнi
дверi, щоб дихнути свiжим повiтрям, i побачив, як Раду пригнав чи©сь конi,
спутав ©х i вiдвiв у комишi. - "Еге,подумав Остап,- дак ось воно щоi.."
I чим бiльш Остап придивлявся, тим бiльш помiчав i все бiльше
запевнявся, що попав у злодiйське гнiздо.
Плавнi були добрим мiсцем до схованки краденого, а старий i молодий
цигани жили з ними душа в душу та смiливо звiрялись ©м iз усiх та мниць
небезпечного ремества.
- Треба тiкати звiдси I - говорив Остап Соломi©, оповiдаючи ©й сво©
спостереження.- А то ще вскочиш вище халяви. Раду на мене пеклом дише за
свою - цур ©йi - носату циганку та голомшить молодицю нi за що нi про що.
Однак Раду не завжди сварився з жiнкою.
Траплялись такi днi, коли вся сiм'я, мов змовившись, лишалась удома,
спочивала. Всi разом обiдали, пили вино i були веселi. Коли часом вибух
гнiву або лиховiсний полиск пiдсиненого бiлка каламутив спокiй, то лиш на
хвилину. Зараз пiсля того знов розлягався смiх, i радiсть була такою ж
дикою, як i сварка.
По обiдi Гiца знiмав зi стiни свою скрипку. Вся сiм'я знала вже, чого
мав сподiватися, i розташовувалась пiд хатою. Стара циганка накладала
червону люльку свiжим тютюном i вигiдно мостилася на призьбi. Гiца насував
на чоло подертий бриль, ставав у позицiю коло дверей i починав. Спочатку
Марiуца тiльки свiтила на Раду бiлками, а вiн злегка пiдморгував ©й
гарячим оком та чорним вусом, але коли скрипка починала пiдсипати жару i
лоскотати танцюристi жили, молодиця не витримувала, зривалася з призьби,
як чорний птах, i кидалась у танець так прудко, що синiй плащ ©© надувався
i лопотiв на вiтрi. Раду був напоготовi. Всi рухи його, важкуватi
звичайно, ставали у танцi легкими й повабними, ноги ледве торкались землi,
руки гнулись, як гумовi, вся фiгура його нагадувала тонку й гнучку лозину.
Спочатку танцювали повiльно, плавко, мов хитались вiд вiтру. Та ось Гiца
зiгнувся i налiг на скрипку. Вiн пiдняв одну ноту i все викочував i
викочував ©© нагору, все вище й вище, аж мло©ло, аж дух захоплювало в
грудях. Врештi нота зiрвалась iз високостi i покотилась униз. Спочатку
вона котилась одна, пiдскакуючи й розганяючись, та ось ненароком зачепили
другу, третю. Бренькнули тi ноти i покотились разом униз, як камiнцi з
гори, все швидше i швидше, все бiльш розганяючись, усе бiльше захоплюючи
нот, зростаючи в лавину згукiв, у грiзний музикальний водоспад, в якому
чулась дика енергiя руху.
Той водоспад цiлком захопив танцюючих, стрепенув усi ©х жилки. Вони усе
прискорювали темп, вабили одно одного руками й очима, припливали й
вiдпливали, солодко омлiвали, зручним рухом ухилялись iз обiймiв i знов
гойдались у танцi, як чорнi лебедi на хвилях. Навiть у тi моменти, коли
вони, здавалось, стояли, кожен мускул ©х чорного тiла тремтiв пiд одежею,
груди важко здiймалися, бiлi зуби блищали крiзь розхиленi уста, i з грудей
вилiтав короткий рик жаги.
Стара циганка, ледве помiтна з-за диму вiд люльки, плескала з призьби в
долонi, а з другого боку стояла бiла коза i придивлялась, не змигаючи, до
хазя©в, немов зачарована мелодi ю циганського танцю.
Остап теж вилазив iз хати подивитись на танцi.
"Чорт зна, як гуляють, немов п'янi", - думав вiн та згадував музики у
сво©м селi, що наймав колись Соломi©.
* * *
Несподiвано трапилась пригода, що сколошкала усе циганське кодло. Якось
перед свiтом Раду унiс у хату побитого, скривавленого Гiцу. Старий циган
стиха постогнував i лишив за собою, вiд порога до лави, криваву стежку.
Жiнки сполохались. Стара кляла i сiкалась до Раду, а той, похмурий i
стурбований, пояснив ©й щось пошепки, немов боявся, щоб стороннi люди не
почули того. Стара циганка збила бучу, розворушила всiх. Соломiя мусила
затопити в печi, Марiуца з матiр'ю обдивлялись побитого, а Раду поспiшивсь
укинути в вогонь скривавлену Г©цину одежу та зiстругати з долiвки слiди
кровi. Вiн був неспокiйний, усе то виходив, то входив у хату, кудись щезав
i знов з'являвся, щоб та мно порадитись iз жiнками. Жiнки не по©хали на
жебри. Облiзла шкапина блукала цiлий день коло дому, пiдставляла сухi
ребра вiтровi та скубла останню, пожовклу й посохлу травицю. Стара
циганка, видимо, журилась, кричала, плакала i не вiдходила вiд Гiци.
Марiуца була спокiйна, але задумана. Гiца мовчки лежав у кутку, але часом
скликав усiх, i тодi над ним нависали три чорнi голови - i велись та мнi
поради. Щось мусило статися незвичайне. Що саме, Остап не знав, хоч
догадувався.
Пригода з Гiцою тубрувала i його, i Соломiю, i вони наважились покинути
небезпечне мiсце, невважаючи на те, що Остаповi трудно було пускатись
пiшки в дорогу. Завтра Соломiя мала попрохати свого болгарина притулити
поки що Остапа i, коли вiн згодиться, зараз же вибратись iз плавнiв.
Та сталось iнакше. На другий день, коло полудня, набiгли на циганську
хатину турецькi жовнiри, зробили трус, познаходили в плавнях якесь манаття
i пов'язали всiх, хто був у хатi, навiть слабого Гiцу. Надаремне Остап
запевняв, що вiн чужий тут, надаремне оповiдав, як вiн опинився у плавнях,
його не слухали, як не слухали лементу жiнок, прокльонiв Раду.
Вони поклали Гiцу на вiзок, запряженiй облiзлого шкапиною, пiдперли
дверi кiлком i, аллахкаючи та лаючись, пiгнали бранцiв по дорозi в Галац.
Серед плавнiв коло хатки лишилась на хазяйствi лише коза i жалiбно
мекала, коли осiннiй вiтер куйовдив ©© бiлу шерсть...
V_
Соломi© сьогоднi щастило. В болгарина не робили, бо було якесь мiсцеве
свято, i вона пiшла в горницi до хазя©на прохати за Остапа. Болгарин був
задля свята трохи напiдпитку, веселий. Вiн охоче дозволив Остаповi
ночувати вкупi з його челядниками i навiть дав Соломi© наперед трохи
грошей. Соломiя рiшила покористуватись вiльним днем та грошима i забiгти в
Галац - купити Остаповi теплу одежинку, ©й було якось особливо весело i
легко сьогоднi на душi, так здорово дихалось морозни©я повiтрям, усе
погане, що було в життi, вiдсувалось назад, блiдло. Зростала певнiсть, що
все скiнчиться добре,- i вона зазна ще щасливого життя. Соломiя не
помiтила, як опинилась на базарi. Очi в не© розбiгались помiж довгими
рядами яток i' рундукiв iз купами рiзно© одежi, з горами бiлих та рудих
"качул"[10], що лежали на рундуках, немов на них спочивала отара, з цiлими
стосами козлових черевикiв, легких i запашних на весь базар. Вона не
знала, куди перше поткнутися, i довго, може, стояла б, коли б хтось не
смикнув ©© ззаду за рукав.
- Соломi ! - обiзвався рiвночасно козячий голос.- Чи це ви, чи ваша
тiнь?.. Хе-хе-хе...
Соломiя озирнулась: перед нею стояв Котигорошок.
- Iване© А ви звiдки тут узялися? - скрикнула вона, зрадiвши йому, як
рiдному.
- А що? Ви думали - пропав?.. Де ж Остап?
- Остап... та ходiм краще звiдси, сядемо де, я вже потiм куплю що
треба...- I Соломiя вивела з юрми зрадiлого такою ласкою Iвана.
- Хе-хе-хе! Гора з горою не зiйдуться, а ми...- смiявся вiн, ледве
постигаючи короткими ногами за Соломi ю, i його сите тiло гойдалось вiд
смiху.
Iван за цей час погладшав, вилюднiв наче i виглядав не наймитом, а
скорiш хазя©ном. Коротку суконну чуга©нку вiн широко пiдперезав зеленим
поясом, широченнi шаровари пустив поверх халяв, вiд чого став iще
коротшим, а цапину борiдку запустив, i вона поважно лежала на його грудях,
мов у статечно© грошовито© людини. Вони примостились на сходах пiд
крамницею.
- Оце але! - дивувався Iван.- Наче менi сон снигься, що вас бачу...
Розкажiть хоч, яким чудом ви тут опинилися?
Соломiя почала оповiдати, та Iван раз у раз перебивав ©©.
- Хе-хе! Я гукаю: "Остапе! Соломi !" - аж коли гляну, а навкруги
вода... тiльки буль-буль пiд веслами, буль-буль... а берег так i пропав у
темрявi...
...Ох, лишко! - охкав Iван, наче баба.- Пiд саме серце влучив, бач...
Iван витрiщив на Соломiю очi i- крутив, здивований, цапиною борiдкою.
...Аякже, аякже, таже обсмалили б, як кабана.. пропала б душа
християнська нi за понюшку табаки... хе-хе!..
...Ви дума те - точнiсiнько так i менi було: ото пристали ми до
берега...
...Оце але! Ну й бiсова циганка!.. вiн ©© лупцюс, а вона йому очi з
лоба дере, так якIван перебивав Соломi©не оповiдання та все поривався
розповiсти про сво© пригоди. Врештi вiн таки дiп'яв свого.
- Вилiзли ми з човнiв, стали на турецьку землю, а менi й свiт не милий,
iй-богу!.. Де! Чоловiк думав при
Пкупi з гарними людьми, а тут... тiльки клунок ваш у ^руках... Йдемо на
другий день у конак[11] записуватись, ц менi все ви на думцi з Остапом,
мало не плачу з жалю... Записали нас - кажуть, вiльнi... Ну, живий живе ,
й гада - хе-хе-хе!.. Однi з нашо© валки подались на Тульчу, на Iсакчу, до
родичiв, а я бачу, що й тут нашi люди, та й лишивсь. Може, думаю, яку
звiстку про вас почую - ©й-богу!.. Та чекайте ж бо, не перебивайте... От
вийшов я на базар - став коло наших... оглядаю тих, що наймають...
Проходять турки - гал-галгал! Як жиди нашi... Чорнi греки так i шпають,
так i шпають... Пiдiйшов до мене один чоловiк, румунами ©х тут звуть...
"Йди, каже, до мене за "аргата"... Аргат - це по-©хньому, а по-нашому -
наймит... А я й не знав, про що вiн... Чого хочеш, питаю? А вiн - аргат,
аргат... Насилу розтолкували люди... Чому нi? - кажу, та й пiшов за ним.
Людяний чоловiк, спасибi йому, харчi добрi... Оце як молодиця його почне
на.мене гримати, то вiн i пiддобрю ться, щоб я не покинув: "Бун[12]
аргат,- каже,- бун", ще й по плечу плеще... Та що вiн собi мислить, що я
довiку буду молотити йому на гарманi!.. Аякже, сподiвайся, хе-хе-хе!.. От
Савка - пам'ята те Савку - такий високий, сухий?.. Е, якi ж бо ви, отой
Савка... що... що такий сухий, високий, верстою дражнили... та вiн кличе
пiд Тульчу... Йди, каже, туди, там землi не мiрянi, бери займай, скiльки
сили тво ©, рубай лiс, став хату, хазя©ном будеш... Зна те що, Соломi ...
ой, зна те що: рушаймо усi туди-©й-богу!.. I Остап iз нами... От буде
добре! Ходiм зараз до вас, порадимося ще з Остапом... однак сьогоднi
свято... Ну, це але! Ну, це так!.. I не гадав, i не снив навiть... Правду
кажуть: гора з горою... хе-хе-хе!..
Iван крутив головою; вiд щасливо© гадки ситий вид його i круглi очi
блищали, мов помазанi маслом. Вiн, не вгаваючи, жебонiв сво©м козячим
голоском, хвалив, сподiвався, божився i прохав.
Соломiя й сама думала про тi сторони, куди закликав Iван. Роблячи у
болгарина, вона чула про селитьби втiкачiв i тiльки ждала, щоб Остап трохи
очуняв. Тепер, разом iз Iваном i з отим Савкою - який це Савка? - охiтнiше
буде вирушати у новi мiсця.
- Ну, добре. Ви вже тiльки заждiть, поки я зроблю покупки...
- I я з вами пiду... я вже буду триматися вас, як слiпий плота, а то
знов загублю де... хе-хе-хе...
Незабаром Соломiя з Iваном простували повз плавнi до цигансько© оселi.
Iван був радiсний, веселий, дробцював короткими ногами i все говорив та й
говорив, мов горохом сипав.
Насамперед вони побачили бiлу козу. Вона терлась об стовбур сухо© верби
i жалiбно мекала. Наближаючись до хати, Соломiя почувала невиразну
тривогу. Чого, через вiщо - вона не знала, хоч та тривога отру©ла ©й кров.
Соломiя, не слухаючи вже Iваново© бесiди, побiгла до дверей. Дверi були
пiдпертi кiлком iзнадвору. Що сталося? Нащо зачинили Остапа? Вона шарпнула
кiлок i вбiгла до хати. Там був нелад: перекинутi ослони лежали догори
ногами, лахмани валялись долi, в хатi було чорно i пусто. Нiкого. Де ж усi
подiлися? Куди подiвся Остап? Може, вона помилилась i попала не в ту хату?
Соломiя вискочила надвiр. Нi, та сама хата, он i розколина на стiнi, i тi
ж верби, i коза... Може, Остап вийшов iз хати та пiдпер дверi?
Соломiя гукнула Остапа.
Нiхто не обiзвався. Та чого ж у хатi такий нелад, все перекинуто,
лежить жужмом?.. Де ж слабий Гiца? Вiн не мiг рушитися, як вона виходила з
дому, вiн ледве дихав. Що ж сталося?
Соломiя оббiгла навкруги хату, заглянула в повiтку - коня й воза нема.
Вона побiгла до других хат, заглянула в повибиванi вiкна - нiкого й
нiчого. Ноги в не© тремтiли. Все тiло тремтiло. Тривога душила груди i
горло. Де Остап?
- Оце але! - дивувався Iван, бiгав за Соломi ю, чудно витрiщав на не©
очi та докучав усякими дурними радами.
- Куди його подiли? - питала сама в себе молодиця, дивлячись на Iвана i
не бачачи його. Вона нiчого не могла зрозумiти: думки й гадки скакали у
не© в головi i розкочувались, як намисто.
- Га© Хто ж його зна !.. Ходiм у конак,- радив Iван,- так i так,
розкажемо, був чоловiк та пропав. Побачите, вони вже знайдуть його...
Соломiя ладна була за що-небудь учепитися, аби напасти на Остаповi
слiди. Та й нiчого iншого не лишалося, як послухати Iваново© ради. Для
певностi вона що раз обдивилась кожен закамарок у хатi, гукнула кiлька
разiв Остапа у плавнях. Iван допомагав ©й сво©м пискливим голоском. Усе
було надаремно. Тодi вони чимдуж поспiшили назад у Галац, бо вже почало
смеркати.
Нiч стояла надворi, коли вони добились до конаку. Тут ©м довелось
чекати, бо старший пiшов до мечету i довго не вертався, а турецькi жовнiри
не розумiли ©х. Врештi ©х покликано. Товстий, добродушний турок iз
горбатим носом та з чорними блискучими вусами на свiжому виду спокiйно
вислухав ©х через драгомана. Вiн перекинувся кiлькома словами з другим
турком i знов через драгомана спокiйно вiв рiч:
- Нема чого шукати далеко, вiн тут, у нас, у доброму сховку. Попалась
пташка... Давно вже наставляли сiльце на горобцiв, та ось пiймалися...
Цiле гнiздо накрили. Чужу душу послали у рай, а самi опинились у пеклi.
Скажи нам, молодице, коли твiй чоловiк дiстав кульку мiж ребра? Адже не
тодi, як Гiца, мабуть, при другiй оказi©, бо рана го©ться вже... Од
москаля, кажеш, на перевозi... я так i знав, що вiн рус, втiкач... От ми й
вiдiшлемо його назад, у нас i сво©х шибеникiв доволi, хай там погладять
його по спинi... I не прохай, i не благай, нiчого не поможу... Ну, чого
сто©ш? Айда!..
- А ти що за один? - помiтив турок Iвана.- Теж, видно, з циганського
табору?
- Я... я нiчого... я так... Оце вигадали - я тут служу, у градинаря,
Тодоракi прозива ться - хiба не зна те?.. Оце але!..
Соломiя аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Вона з
обуренням вiдкидала тi обвинувачення, розповiдала всю свою iсторiю,
благала, мало не плакала. Турок не схотiв слухати, обернувся i забалакав
iз iншим. Драгоман замахав на не© руками i мало не випхав за дверi.
Вона вийшла з конаку.
Що було робити, де шукати рятунку?
Вони мовчки йшли темною вулицею незнайомого города. Перед ними висiв
туман, а в йому виразно виднiлись лиш жовтi, мокрi гiллячки дерев, осяянi
вiкнами з верхнiх поверхiв кам'яниць. Прохожi стрiчались рiдко, зате пiд
ворiтьми, по лавках, сидiли рядами, як горобцi на плотi, веселi й гомiнкi
румуни. Все це було таке чуже, таке байдуже до Соломi©ного горя, ще
байдужiше, як плавнi. I чого вони з Остапом забились сюди? Нащо вони
стiльки терпiли, стiльки набiдувалися на Бессарабi©, мало не пожили смертi
у плавнях? Чи не краще було б зiгнити у панськiй неволi серед сво©х людей?
- Не журiться,- потiшав ©© Iван,- таже там, у конацi, розсудять... Не
©ла душа часнику, не буде й смердiти... Побачите, що його пустять... А ми
завтра порадимось iз людьми... Я пiду до хазя©на свого, вiн тутешнiй, зна
порядки... Не журiться, жура не поможе... Гей, смутку мiй, де б менi вас
переночувати?.. Чи не зна Савка?.. Пiдемо до Савки, в нього добряча
хазяйка...
По довгiй блуканинi брудними й темними вулицями вони добились врештi до
Савки. Його не було вдома, та хазяйка Савчина пустила Соломiю на нiч.
- Забiжу до вас завтра, так iз полудня... може, випрошусь у хазя©на...-
попрощався з нею Котигорошок.
Соломiя цiлу нiч проплакала i вранцi не пiшла на роботу. Вона
нетерпляче чекала Iвана.
I справдi, Iван з'явився як обiцяв, iз полудня.
- Ну, що? - накинулась на нього Соломiя.
- Бакшиш треба дати... Ви не зна те, що то бакшиш? Куку в руку...
хабар... як не дамо, вiдвезуть раба божого у Ренi, до москалiв... А тi не
погладять по головцi, ой нi... Розказував Савка,- ви ж пам'ята те Савку? -
що як його вiдвезли звiдси за Дунай, то там йому москалi так списали спину
канчуками, що й досi синi басамани знати... та ще обголили половину
голови, випекли на лобi тавро - ви не бачили, бо вiн чуприною закрива ,- i
вiдiслали до пана... Вже скiльки по тюрмах поволочили, то вiн i лiк тому
загубив, а що пан награвся з ним, то, каже, й згадувати не хочеться. Та що
- втiк знов сюди, у Тульчу, каже, пiду... завзятий хлопець... хе-хе!..
Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти? Де? Кажiть!
Аж дур голови береться...
Невважаючи на всi розказанi Iваном страхи, Соломi© трохи розвиднiлось.
Коли тiльки рiч у грошах,- вона заставить себе, а роздобуде ©х. Вона вiд
рота вiдриватиме кожен шматок, кожен шеляг складатиме на викуп. Може, й
Iван запоможе.
- Ось вам усе, що склав, хай 1 мо докупи...- наче вгадав ©© думку
Iван, розвиваючи з хустинки купку срiбла. Вiн засоромився i клiпав очима.-
Та ще там у вашому клунку щось ... може, продасте шу плаття... [13]
Соломiя взяла грошi. В © клунковi були коралi та деяка одежина. Вона
те все позбувала - ©й помогла Савчина хазяйка,- та грошей було мало. Однак
Соломiя на другий день уранцi побiгла у конак. Там ©© не допустили до
старшого, драгомана вона не бачила, а жовнiри скалили до не© зуби i
зачiпали.
Соломiя горiла вiд сорому i злостi.
- 1-i, бусурмени... так би й порiзала вас, так би й поскручувала
голови, як галченятам... Взяли безвинного - та ще й знущаються...- мало не
плакала Соломiя i показувала сво©ми дужими руками, як би вона поскручувала
жовнiрам голови.
Проте не було iншого способу, як ходити в конак, де можна було побачити
драгомана, а на нього Соломiя покладала надiю. Драгоман, однак, небагато
обiцяв.
- Не пустять твого чоловiка, i не сподiвайся. Утiк до нас - сиди тихо,
а робиш шкоду - айда назад... Не клопочись дурно, й не побачиш його
тепер...
- Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловiк погиба .- Соломiя ткнула
драгомановi грошi.
Драгоман узяв, полiчив i покрутив головою:
- Мало...
- Бiльш нема... Отут усе, що роздобула...
- Ну, добре... приходь за три днi... нi, краще за тиждень... може, що
скажу...
Соломiя щодня блукала коло конаку - лиха, роздратована, мов голодна
вовчиця. Вона не знала, чого вона туди ходить, але щось несвiдомо тягло ©©
у той бiк. Вона ходила до втоми i мерзла. Мокрий снiг, легко падаючи, як
цвiт вишнi вiд вiтру, лягав на землю i засипав Соломiю, але вона не
звертала на те уваги. Соломiя була певна, що не дозволить перевезти Остапа
за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певнiсть у
тому зростала в нiй з кожним днем. Вона ладна пiти на видиму смерть, коли
цього треба. Солрмiя вiрила, що станеться якась незвичайна подiя, якась
невiдома сила прийде у потребi на помiч, i та вiра була у не© такою
мiцною, що Соломiя кинула роботу, не хотiла заробляти та складати грошi,
як поклала спочатку. Навiщо? I без того обiйдеться. Аби дочекатися, що
скаже драгоман.
Спокiйною, грiзно-спокiйною прийшла вона в конак у визначений
драгоманом день.
Вiн вийшов до не© байдужий.
- Нiчого не буде... Вiдвезуть... А що я дурно не хочу тво©х грошей, то
скажу тобi, що повезуть його позавтра вранцi... Як тiльки свiне, приходь
на берег - побачиш чоловiка... От!..
Така ж спокiйна, нiчого не вiдповiвши навiть, немов вона давно
погодилась iз цим, покинула Соломiя конак.
"Вiдвезуть... вiдвезуть... вiдвезуть..." - стукало щось молотком в ©©
головi за кожним кроком, коли вона поспiшалася до Iвана. Вона забрала
Iвана з гармана i вiдвела набiк.
- Вiдвезуть...- промовила вона, дивлячись на нього сухими очима.
- Що вiдвезуть?
- Остапа.
- Ну? Коли?
- Позавтра... Ми його вiдiб' мо...
- Хто - ми?
- Ви i я.
- Оце але! Оце сказали! Як же ми його вiдiб' мо? Таже його турки
везтимуть, гей! - налякався Котигорошок.
Що турки!.. Вона ма цiлий план. Дуже простий план. Вiн дiстане собi i
©й рушницi - кожен румун ©х ма в хатi,- вони вийдуть на берег уранцi,
вiдв'яжуть чужий човен i випливуть на рiчку. Там вони чекатимуть, аж
везтимуть Остапа, i нападуть на туркiв. Остап допоможе, коли побачить
©х... Що, вiн бо©ться? Вiн не хоче визволити товариша, що разом iз ним
вiдбув далеку дорогу, разом ©в i пив?.. Вона так i знала, що у сього
пухиря з здором тiльки й стало смiливостi, щоб утекти вiд жiнки... Ось
коли вона знайшла йому цiну, зрозумiла його пiдлещування. Обiйдеться без
нього, вона сама потрапить загинути, рятуючи Остапа... Та на прощання вона
нагада йому його жiнку i отут при людях, на сором йому, вiдлупцю його,
як жиди Гамана...
- А що ж бо ви... а якi ж бо ви... нехай бог сохранить...- оборонявся
наляканий Iван вiд наступаючо© на нього Соломi©.- Та я з вами хоч у
пекло... Що менi страшно вмирати, чи що!.. Коли кажете позавтра, про мене,
й позавтра... я готовий, аби ви...- Iван був червоний" клiпав очима i
боязко поглядав на Соломiю.
Соломiя вiдiйшла, опам'яталася. Вони помирились i вже тихо, без сварки,
умовились, як i що. Потому розiйшлись.
На другий день, тiльки почало розвиднюватись, Соломiя була вже на
березi. Повна ущерть рiчка лежала перед нею помiж вкритими снiгом
берегами, як чорна i тиха безодня. Туман уже пiднявся - i небо стало
сiрим. В тихому й теплому повiтрi чорнiли прибережнi верби i лягали
чорними тiнями на чорному дзеркалi рiчки; набубнявiлi мокрi гiллячки верб
злегка курились, немов дихали на холодi.
Соломiя дивилась на город. Вона чекала Iвана. Невже вiн не прийде?
Народу ще було мало. Лиш де-не-де перебирались через грязьку вулицю
зiгнутi пiшоходи. Та ось показалась коротка i сиiа фiгура. Iван нiс на
плечах весла i скидався на рибалку, що спокiйно почина робочу днину. Iван
скинув весла у перший скраю човен, витяг iз-за пазухи старий турецький
пiстоль i подав Соломi©. Оце все, що вiн мiг роздобути.
- Набитий? - поспитала Соломiя, сiдаючи в човен.
- Набитий,- стиха обiзвався Iван, вiдпихаючись вiд берега. Вiн був
неговiркий i поважний, наче жалоба зимового кра виду змiнила йому настрiй.
Вони вiдпливли на середину рiчки. Прудка течiя зносила ©х униз, i видко
Соломiя тепер могла залишати Остапа на день самого. Вона радилась iз
ним: чи не пiти ©й разом iз циганками по селах, може, хто найме на
поденне. А то стрiнуться де сво© люди, напутять, поможуть, не те що чужi.
- Що ж, iди,- згодився Остап,- може, й менi що напита ш, як очуняю...
Друго© днини, як тiльки циганки вирушили на жебри, Соломiя пiшла услiд
за ©х гарбою. Тi помiтили ©© i здивувались.
- Кай жа?[8] - крикнула Марiуца, обертаючись.
Соломiя махнула тiльки рукою, показуючи, що вона пiде туди, куди й
вони. Циганки погергали трохи та й -заспоко©лись.
Соломiя йшла повз плавнi. Збоку, удень, вони видавались не страшними i
навiть гарними: цупкi й високi очеретини блищали на сонцi, як золотi; куня
стелилась за вiтром та привiтно шумiла, як лан стигло© високо© пшеницi.
Хоч погода була сонячна й суха, та дув холодний осiннiй вiтер i таки добре
продував крiзь лиху Соломi©ну одежу. "Зима ось-ось потисне,- думала вона,-
а нi я, нi Остап не ма мо чим загорнутись - треба заробляти..."
Соломi© пощастило. Циганки, певно, домiркувалися, чого вона пiшла за
ними, бо в першому ж таки селi вони одвели ©© до заможного болгарина, який
найняв Соломiю перемивати вовну. З того дня Соломiя приносила з собою
трохи грошей та купувала Остаповi кращу страву.
Однак старий Гiца розiбрав, де раки зимують. Помiтивши, що Соломiя
приносить грошi, вiн якось приступив до не©, простяг руку, закрутив грiзно
баньками i крикнув:
- Давай грошi! Чи я дурно тебе годуватиму?.. Соломiя не розумiла мови,
та догадалась, чого вiн хоче.
Однак Гiца для бiльшо© ясностi вийняв iз кишенi монету, поклав ©© на
долоню i, тикаючи в не© чорним пальцем друго© руки, уперто й сердито
провадив сво :
- Пара! Пара!..[9]
Соломiя оддала йому, що мала.
Надалi так було з кожним ©© заробiтком: вiн щезав у глибокiй Гiцинiй
кишенi.
З кожним днем життя в циганськiй хатцi робилось тяжчим та тяжчим.
Раз сталася така пригода. Остаповi зсунулась пов'язка з рани, i вiн
нiяк не мiг дати собi ради з нею, йому нiяк не вдавалося зав'язати ©©.
Марiуца на той час була в хатi. Вона помiтила се i помогла Остаповi
зав'язати хустку. Саме в той мент, як Марiуца схилилась над Остапом, Раду
ввiйшов до хати. Циган зразу збiлiв, а його борода й волосся з чорних
стали синiми.
- Абрде!
Вiн гримнув на жiнку злим, здушеним, хриплим голосом. Руки самохiть
стиснулись у кулаки.
Марiуца, не хапаючись, зав'язала хустку i стала перед Раду проста,
висока, витягнена, як струна, iз спокiйним, але грiзним обличчям, ©© очi,
не змигаючи, дивились в його очi, немов говорили: "Зачепи". З хвилину вони
стояли так одно проти одного, як стату©. Раду ожив перший: вiн пiдняв руку
i важко спустив на ©© плече. Потiм рука розтулилась i шарпнула за коси.
Марiуца зiгнулась, наче вклонилась Раду, та зараз пiдскочила i всiма
десятьма пазурами повела по його блiдому виду. Вiн рикнув iз болю й притяг
©© до себе, обняв. Вона забилась й закрутилась в його обiймах, як в'юн, а
ii синiй плащ тримався на одному плечi, як перебите крило. Бiйка
розпалювала ©х. Вони налiтали одно на одного, бились грудьми, як роз'юшенi
пiвнi, кусались i дряпались, як коти, ричали зi злостi i теребили одно
одного так завзято, що волосся в них на©жилось i стирчало, як вата з ©х
дiрявих лахманiв. Врештi вони розскочились iз чудово-блискучими очима, зi
схвильованими грудьми, з дихаючими вогнем нiздрями на блiдих гордих
обличчях...
Остап тремтiв iз досади, що не ма сил побити цигана.
"Я б тобi утер маку,- думав вiн,- коли б москаль не виточив iз мене
кровi".
Кровi то© витекло чимало, бо здоров'я повергало до Остапа поволi, сили
прибували ю^краплинi, а бiлi уста довго не хотiли рожевiти.
До того, вiн був у неволi. Море комишу звiдусюди котилось на нього
рудими хвилями й не пускало, мов свого бранця.
Лишаючись по цiлих днях на самотi, Остап пробував сво© тремтячi ноги,
як мала пташина крила, i нудився, i сумував, що не почував у собi ще сили
покинути скоро циганську оселю. Придивляючись до життя то© оселi, Остап
помiчав багато незвичайного, тривожного навiть. Гiца з Раду по цiлих днях
спали, а на нiч кудись щезали. Часто серед ночi, перериваючи спокiйний сон
хатинки, розлягався раптовий грюкiт у вiконце, i хату сповняла цiла банда
якогось непевного люду, що пив, кричав, блискав жадними очима i сварився,
як вовча гiчка. Раз якось Остаповi не спалося. Вiн вiдхилив надвiрнi
дверi, щоб дихнути свiжим повiтрям, i побачив, як Раду пригнав чи©сь конi,
спутав ©х i вiдвiв у комишi. - "Еге,подумав Остап,- дак ось воно щоi.."
I чим бiльш Остап придивлявся, тим бiльш помiчав i все бiльше
запевнявся, що попав у злодiйське гнiздо.
Плавнi були добрим мiсцем до схованки краденого, а старий i молодий
цигани жили з ними душа в душу та смiливо звiрялись ©м iз усiх та мниць
небезпечного ремества.
- Треба тiкати звiдси I - говорив Остап Соломi©, оповiдаючи ©й сво©
спостереження.- А то ще вскочиш вище халяви. Раду на мене пеклом дише за
свою - цур ©йi - носату циганку та голомшить молодицю нi за що нi про що.
Однак Раду не завжди сварився з жiнкою.
Траплялись такi днi, коли вся сiм'я, мов змовившись, лишалась удома,
спочивала. Всi разом обiдали, пили вино i були веселi. Коли часом вибух
гнiву або лиховiсний полиск пiдсиненого бiлка каламутив спокiй, то лиш на
хвилину. Зараз пiсля того знов розлягався смiх, i радiсть була такою ж
дикою, як i сварка.
По обiдi Гiца знiмав зi стiни свою скрипку. Вся сiм'я знала вже, чого
мав сподiватися, i розташовувалась пiд хатою. Стара циганка накладала
червону люльку свiжим тютюном i вигiдно мостилася на призьбi. Гiца насував
на чоло подертий бриль, ставав у позицiю коло дверей i починав. Спочатку
Марiуца тiльки свiтила на Раду бiлками, а вiн злегка пiдморгував ©й
гарячим оком та чорним вусом, але коли скрипка починала пiдсипати жару i
лоскотати танцюристi жили, молодиця не витримувала, зривалася з призьби,
як чорний птах, i кидалась у танець так прудко, що синiй плащ ©© надувався
i лопотiв на вiтрi. Раду був напоготовi. Всi рухи його, важкуватi
звичайно, ставали у танцi легкими й повабними, ноги ледве торкались землi,
руки гнулись, як гумовi, вся фiгура його нагадувала тонку й гнучку лозину.
Спочатку танцювали повiльно, плавко, мов хитались вiд вiтру. Та ось Гiца
зiгнувся i налiг на скрипку. Вiн пiдняв одну ноту i все викочував i
викочував ©© нагору, все вище й вище, аж мло©ло, аж дух захоплювало в
грудях. Врештi нота зiрвалась iз високостi i покотилась униз. Спочатку
вона котилась одна, пiдскакуючи й розганяючись, та ось ненароком зачепили
другу, третю. Бренькнули тi ноти i покотились разом униз, як камiнцi з
гори, все швидше i швидше, все бiльш розганяючись, усе бiльше захоплюючи
нот, зростаючи в лавину згукiв, у грiзний музикальний водоспад, в якому
чулась дика енергiя руху.
Той водоспад цiлком захопив танцюючих, стрепенув усi ©х жилки. Вони усе
прискорювали темп, вабили одно одного руками й очима, припливали й
вiдпливали, солодко омлiвали, зручним рухом ухилялись iз обiймiв i знов
гойдались у танцi, як чорнi лебедi на хвилях. Навiть у тi моменти, коли
вони, здавалось, стояли, кожен мускул ©х чорного тiла тремтiв пiд одежею,
груди важко здiймалися, бiлi зуби блищали крiзь розхиленi уста, i з грудей
вилiтав короткий рик жаги.
Стара циганка, ледве помiтна з-за диму вiд люльки, плескала з призьби в
долонi, а з другого боку стояла бiла коза i придивлялась, не змигаючи, до
хазя©в, немов зачарована мелодi ю циганського танцю.
Остап теж вилазив iз хати подивитись на танцi.
"Чорт зна, як гуляють, немов п'янi", - думав вiн та згадував музики у
сво©м селi, що наймав колись Соломi©.
* * *
Несподiвано трапилась пригода, що сколошкала усе циганське кодло. Якось
перед свiтом Раду унiс у хату побитого, скривавленого Гiцу. Старий циган
стиха постогнував i лишив за собою, вiд порога до лави, криваву стежку.
Жiнки сполохались. Стара кляла i сiкалась до Раду, а той, похмурий i
стурбований, пояснив ©й щось пошепки, немов боявся, щоб стороннi люди не
почули того. Стара циганка збила бучу, розворушила всiх. Соломiя мусила
затопити в печi, Марiуца з матiр'ю обдивлялись побитого, а Раду поспiшивсь
укинути в вогонь скривавлену Г©цину одежу та зiстругати з долiвки слiди
кровi. Вiн був неспокiйний, усе то виходив, то входив у хату, кудись щезав
i знов з'являвся, щоб та мно порадитись iз жiнками. Жiнки не по©хали на
жебри. Облiзла шкапина блукала цiлий день коло дому, пiдставляла сухi
ребра вiтровi та скубла останню, пожовклу й посохлу травицю. Стара
циганка, видимо, журилась, кричала, плакала i не вiдходила вiд Гiци.
Марiуца була спокiйна, але задумана. Гiца мовчки лежав у кутку, але часом
скликав усiх, i тодi над ним нависали три чорнi голови - i велись та мнi
поради. Щось мусило статися незвичайне. Що саме, Остап не знав, хоч
догадувався.
Пригода з Гiцою тубрувала i його, i Соломiю, i вони наважились покинути
небезпечне мiсце, невважаючи на те, що Остаповi трудно було пускатись
пiшки в дорогу. Завтра Соломiя мала попрохати свого болгарина притулити
поки що Остапа i, коли вiн згодиться, зараз же вибратись iз плавнiв.
Та сталось iнакше. На другий день, коло полудня, набiгли на циганську
хатину турецькi жовнiри, зробили трус, познаходили в плавнях якесь манаття
i пов'язали всiх, хто був у хатi, навiть слабого Гiцу. Надаремне Остап
запевняв, що вiн чужий тут, надаремне оповiдав, як вiн опинився у плавнях,
його не слухали, як не слухали лементу жiнок, прокльонiв Раду.
Вони поклали Гiцу на вiзок, запряженiй облiзлого шкапиною, пiдперли
дверi кiлком i, аллахкаючи та лаючись, пiгнали бранцiв по дорозi в Галац.
Серед плавнiв коло хатки лишилась на хазяйствi лише коза i жалiбно
мекала, коли осiннiй вiтер куйовдив ©© бiлу шерсть...
V_
Соломi© сьогоднi щастило. В болгарина не робили, бо було якесь мiсцеве
свято, i вона пiшла в горницi до хазя©на прохати за Остапа. Болгарин був
задля свята трохи напiдпитку, веселий. Вiн охоче дозволив Остаповi
ночувати вкупi з його челядниками i навiть дав Соломi© наперед трохи
грошей. Соломiя рiшила покористуватись вiльним днем та грошима i забiгти в
Галац - купити Остаповi теплу одежинку, ©й було якось особливо весело i
легко сьогоднi на душi, так здорово дихалось морозни©я повiтрям, усе
погане, що було в життi, вiдсувалось назад, блiдло. Зростала певнiсть, що
все скiнчиться добре,- i вона зазна ще щасливого життя. Соломiя не
помiтила, як опинилась на базарi. Очi в не© розбiгались помiж довгими
рядами яток i' рундукiв iз купами рiзно© одежi, з горами бiлих та рудих
"качул"[10], що лежали на рундуках, немов на них спочивала отара, з цiлими
стосами козлових черевикiв, легких i запашних на весь базар. Вона не
знала, куди перше поткнутися, i довго, може, стояла б, коли б хтось не
смикнув ©© ззаду за рукав.
- Соломi ! - обiзвався рiвночасно козячий голос.- Чи це ви, чи ваша
тiнь?.. Хе-хе-хе...
Соломiя озирнулась: перед нею стояв Котигорошок.
- Iване© А ви звiдки тут узялися? - скрикнула вона, зрадiвши йому, як
рiдному.
- А що? Ви думали - пропав?.. Де ж Остап?
- Остап... та ходiм краще звiдси, сядемо де, я вже потiм куплю що
треба...- I Соломiя вивела з юрми зрадiлого такою ласкою Iвана.
- Хе-хе-хе! Гора з горою не зiйдуться, а ми...- смiявся вiн, ледве
постигаючи короткими ногами за Соломi ю, i його сите тiло гойдалось вiд
смiху.
Iван за цей час погладшав, вилюднiв наче i виглядав не наймитом, а
скорiш хазя©ном. Коротку суконну чуга©нку вiн широко пiдперезав зеленим
поясом, широченнi шаровари пустив поверх халяв, вiд чого став iще
коротшим, а цапину борiдку запустив, i вона поважно лежала на його грудях,
мов у статечно© грошовито© людини. Вони примостились на сходах пiд
крамницею.
- Оце але! - дивувався Iван.- Наче менi сон снигься, що вас бачу...
Розкажiть хоч, яким чудом ви тут опинилися?
Соломiя почала оповiдати, та Iван раз у раз перебивав ©©.
- Хе-хе! Я гукаю: "Остапе! Соломi !" - аж коли гляну, а навкруги
вода... тiльки буль-буль пiд веслами, буль-буль... а берег так i пропав у
темрявi...
...Ох, лишко! - охкав Iван, наче баба.- Пiд саме серце влучив, бач...
Iван витрiщив на Соломiю очi i- крутив, здивований, цапиною борiдкою.
...Аякже, аякже, таже обсмалили б, як кабана.. пропала б душа
християнська нi за понюшку табаки... хе-хе!..
...Ви дума те - точнiсiнько так i менi було: ото пристали ми до
берега...
...Оце але! Ну й бiсова циганка!.. вiн ©© лупцюс, а вона йому очi з
лоба дере, так якIван перебивав Соломi©не оповiдання та все поривався
розповiсти про сво© пригоди. Врештi вiн таки дiп'яв свого.
- Вилiзли ми з човнiв, стали на турецьку землю, а менi й свiт не милий,
iй-богу!.. Де! Чоловiк думав при
Пкупi з гарними людьми, а тут... тiльки клунок ваш у ^руках... Йдемо на
другий день у конак[11] записуватись, ц менi все ви на думцi з Остапом,
мало не плачу з жалю... Записали нас - кажуть, вiльнi... Ну, живий живе ,
й гада - хе-хе-хе!.. Однi з нашо© валки подались на Тульчу, на Iсакчу, до
родичiв, а я бачу, що й тут нашi люди, та й лишивсь. Може, думаю, яку
звiстку про вас почую - ©й-богу!.. Та чекайте ж бо, не перебивайте... От
вийшов я на базар - став коло наших... оглядаю тих, що наймають...
Проходять турки - гал-галгал! Як жиди нашi... Чорнi греки так i шпають,
так i шпають... Пiдiйшов до мене один чоловiк, румунами ©х тут звуть...
"Йди, каже, до мене за "аргата"... Аргат - це по-©хньому, а по-нашому -
наймит... А я й не знав, про що вiн... Чого хочеш, питаю? А вiн - аргат,
аргат... Насилу розтолкували люди... Чому нi? - кажу, та й пiшов за ним.
Людяний чоловiк, спасибi йому, харчi добрi... Оце як молодиця його почне
на.мене гримати, то вiн i пiддобрю ться, щоб я не покинув: "Бун[12]
аргат,- каже,- бун", ще й по плечу плеще... Та що вiн собi мислить, що я
довiку буду молотити йому на гарманi!.. Аякже, сподiвайся, хе-хе-хе!.. От
Савка - пам'ята те Савку - такий високий, сухий?.. Е, якi ж бо ви, отой
Савка... що... що такий сухий, високий, верстою дражнили... та вiн кличе
пiд Тульчу... Йди, каже, туди, там землi не мiрянi, бери займай, скiльки
сили тво ©, рубай лiс, став хату, хазя©ном будеш... Зна те що, Соломi ...
ой, зна те що: рушаймо усi туди-©й-богу!.. I Остап iз нами... От буде
добре! Ходiм зараз до вас, порадимося ще з Остапом... однак сьогоднi
свято... Ну, це але! Ну, це так!.. I не гадав, i не снив навiть... Правду
кажуть: гора з горою... хе-хе-хе!..
Iван крутив головою; вiд щасливо© гадки ситий вид його i круглi очi
блищали, мов помазанi маслом. Вiн, не вгаваючи, жебонiв сво©м козячим
голоском, хвалив, сподiвався, божився i прохав.
Соломiя й сама думала про тi сторони, куди закликав Iван. Роблячи у
болгарина, вона чула про селитьби втiкачiв i тiльки ждала, щоб Остап трохи
очуняв. Тепер, разом iз Iваном i з отим Савкою - який це Савка? - охiтнiше
буде вирушати у новi мiсця.
- Ну, добре. Ви вже тiльки заждiть, поки я зроблю покупки...
- I я з вами пiду... я вже буду триматися вас, як слiпий плота, а то
знов загублю де... хе-хе-хе...
Незабаром Соломiя з Iваном простували повз плавнi до цигансько© оселi.
Iван був радiсний, веселий, дробцював короткими ногами i все говорив та й
говорив, мов горохом сипав.
Насамперед вони побачили бiлу козу. Вона терлась об стовбур сухо© верби
i жалiбно мекала. Наближаючись до хати, Соломiя почувала невиразну
тривогу. Чого, через вiщо - вона не знала, хоч та тривога отру©ла ©й кров.
Соломiя, не слухаючи вже Iваново© бесiди, побiгла до дверей. Дверi були
пiдпертi кiлком iзнадвору. Що сталося? Нащо зачинили Остапа? Вона шарпнула
кiлок i вбiгла до хати. Там був нелад: перекинутi ослони лежали догори
ногами, лахмани валялись долi, в хатi було чорно i пусто. Нiкого. Де ж усi
подiлися? Куди подiвся Остап? Може, вона помилилась i попала не в ту хату?
Соломiя вискочила надвiр. Нi, та сама хата, он i розколина на стiнi, i тi
ж верби, i коза... Може, Остап вийшов iз хати та пiдпер дверi?
Соломiя гукнула Остапа.
Нiхто не обiзвався. Та чого ж у хатi такий нелад, все перекинуто,
лежить жужмом?.. Де ж слабий Гiца? Вiн не мiг рушитися, як вона виходила з
дому, вiн ледве дихав. Що ж сталося?
Соломiя оббiгла навкруги хату, заглянула в повiтку - коня й воза нема.
Вона побiгла до других хат, заглянула в повибиванi вiкна - нiкого й
нiчого. Ноги в не© тремтiли. Все тiло тремтiло. Тривога душила груди i
горло. Де Остап?
- Оце але! - дивувався Iван, бiгав за Соломi ю, чудно витрiщав на не©
очi та докучав усякими дурними радами.
- Куди його подiли? - питала сама в себе молодиця, дивлячись на Iвана i
не бачачи його. Вона нiчого не могла зрозумiти: думки й гадки скакали у
не© в головi i розкочувались, як намисто.
- Га© Хто ж його зна !.. Ходiм у конак,- радив Iван,- так i так,
розкажемо, був чоловiк та пропав. Побачите, вони вже знайдуть його...
Соломiя ладна була за що-небудь учепитися, аби напасти на Остаповi
слiди. Та й нiчого iншого не лишалося, як послухати Iваново© ради. Для
певностi вона що раз обдивилась кожен закамарок у хатi, гукнула кiлька
разiв Остапа у плавнях. Iван допомагав ©й сво©м пискливим голоском. Усе
було надаремно. Тодi вони чимдуж поспiшили назад у Галац, бо вже почало
смеркати.
Нiч стояла надворi, коли вони добились до конаку. Тут ©м довелось
чекати, бо старший пiшов до мечету i довго не вертався, а турецькi жовнiри
не розумiли ©х. Врештi ©х покликано. Товстий, добродушний турок iз
горбатим носом та з чорними блискучими вусами на свiжому виду спокiйно
вислухав ©х через драгомана. Вiн перекинувся кiлькома словами з другим
турком i знов через драгомана спокiйно вiв рiч:
- Нема чого шукати далеко, вiн тут, у нас, у доброму сховку. Попалась
пташка... Давно вже наставляли сiльце на горобцiв, та ось пiймалися...
Цiле гнiздо накрили. Чужу душу послали у рай, а самi опинились у пеклi.
Скажи нам, молодице, коли твiй чоловiк дiстав кульку мiж ребра? Адже не
тодi, як Гiца, мабуть, при другiй оказi©, бо рана го©ться вже... Од
москаля, кажеш, на перевозi... я так i знав, що вiн рус, втiкач... От ми й
вiдiшлемо його назад, у нас i сво©х шибеникiв доволi, хай там погладять
його по спинi... I не прохай, i не благай, нiчого не поможу... Ну, чого
сто©ш? Айда!..
- А ти що за один? - помiтив турок Iвана.- Теж, видно, з циганського
табору?
- Я... я нiчого... я так... Оце вигадали - я тут служу, у градинаря,
Тодоракi прозива ться - хiба не зна те?.. Оце але!..
Соломiя аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Вона з
обуренням вiдкидала тi обвинувачення, розповiдала всю свою iсторiю,
благала, мало не плакала. Турок не схотiв слухати, обернувся i забалакав
iз iншим. Драгоман замахав на не© руками i мало не випхав за дверi.
Вона вийшла з конаку.
Що було робити, де шукати рятунку?
Вони мовчки йшли темною вулицею незнайомого города. Перед ними висiв
туман, а в йому виразно виднiлись лиш жовтi, мокрi гiллячки дерев, осяянi
вiкнами з верхнiх поверхiв кам'яниць. Прохожi стрiчались рiдко, зате пiд
ворiтьми, по лавках, сидiли рядами, як горобцi на плотi, веселi й гомiнкi
румуни. Все це було таке чуже, таке байдуже до Соломi©ного горя, ще
байдужiше, як плавнi. I чого вони з Остапом забились сюди? Нащо вони
стiльки терпiли, стiльки набiдувалися на Бессарабi©, мало не пожили смертi
у плавнях? Чи не краще було б зiгнити у панськiй неволi серед сво©х людей?
- Не журiться,- потiшав ©© Iван,- таже там, у конацi, розсудять... Не
©ла душа часнику, не буде й смердiти... Побачите, що його пустять... А ми
завтра порадимось iз людьми... Я пiду до хазя©на свого, вiн тутешнiй, зна
порядки... Не журiться, жура не поможе... Гей, смутку мiй, де б менi вас
переночувати?.. Чи не зна Савка?.. Пiдемо до Савки, в нього добряча
хазяйка...
По довгiй блуканинi брудними й темними вулицями вони добились врештi до
Савки. Його не було вдома, та хазяйка Савчина пустила Соломiю на нiч.
- Забiжу до вас завтра, так iз полудня... може, випрошусь у хазя©на...-
попрощався з нею Котигорошок.
Соломiя цiлу нiч проплакала i вранцi не пiшла на роботу. Вона
нетерпляче чекала Iвана.
I справдi, Iван з'явився як обiцяв, iз полудня.
- Ну, що? - накинулась на нього Соломiя.
- Бакшиш треба дати... Ви не зна те, що то бакшиш? Куку в руку...
хабар... як не дамо, вiдвезуть раба божого у Ренi, до москалiв... А тi не
погладять по головцi, ой нi... Розказував Савка,- ви ж пам'ята те Савку? -
що як його вiдвезли звiдси за Дунай, то там йому москалi так списали спину
канчуками, що й досi синi басамани знати... та ще обголили половину
голови, випекли на лобi тавро - ви не бачили, бо вiн чуприною закрива ,- i
вiдiслали до пана... Вже скiльки по тюрмах поволочили, то вiн i лiк тому
загубив, а що пан награвся з ним, то, каже, й згадувати не хочеться. Та що
- втiк знов сюди, у Тульчу, каже, пiду... завзятий хлопець... хе-хе!..
Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти? Де? Кажiть!
Аж дур голови береться...
Невважаючи на всi розказанi Iваном страхи, Соломi© трохи розвиднiлось.
Коли тiльки рiч у грошах,- вона заставить себе, а роздобуде ©х. Вона вiд
рота вiдриватиме кожен шматок, кожен шеляг складатиме на викуп. Може, й
Iван запоможе.
- Ось вам усе, що склав, хай 1 мо докупи...- наче вгадав ©© думку
Iван, розвиваючи з хустинки купку срiбла. Вiн засоромився i клiпав очима.-
Та ще там у вашому клунку щось ... може, продасте шу плаття... [13]
Соломiя взяла грошi. В © клунковi були коралi та деяка одежина. Вона
те все позбувала - ©й помогла Савчина хазяйка,- та грошей було мало. Однак
Соломiя на другий день уранцi побiгла у конак. Там ©© не допустили до
старшого, драгомана вона не бачила, а жовнiри скалили до не© зуби i
зачiпали.
Соломiя горiла вiд сорому i злостi.
- 1-i, бусурмени... так би й порiзала вас, так би й поскручувала
голови, як галченятам... Взяли безвинного - та ще й знущаються...- мало не
плакала Соломiя i показувала сво©ми дужими руками, як би вона поскручувала
жовнiрам голови.
Проте не було iншого способу, як ходити в конак, де можна було побачити
драгомана, а на нього Соломiя покладала надiю. Драгоман, однак, небагато
обiцяв.
- Не пустять твого чоловiка, i не сподiвайся. Утiк до нас - сиди тихо,
а робиш шкоду - айда назад... Не клопочись дурно, й не побачиш його
тепер...
- Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловiк погиба .- Соломiя ткнула
драгомановi грошi.
Драгоман узяв, полiчив i покрутив головою:
- Мало...
- Бiльш нема... Отут усе, що роздобула...
- Ну, добре... приходь за три днi... нi, краще за тиждень... може, що
скажу...
Соломiя щодня блукала коло конаку - лиха, роздратована, мов голодна
вовчиця. Вона не знала, чого вона туди ходить, але щось несвiдомо тягло ©©
у той бiк. Вона ходила до втоми i мерзла. Мокрий снiг, легко падаючи, як
цвiт вишнi вiд вiтру, лягав на землю i засипав Соломiю, але вона не
звертала на те уваги. Соломiя була певна, що не дозволить перевезти Остапа
за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певнiсть у
тому зростала в нiй з кожним днем. Вона ладна пiти на видиму смерть, коли
цього треба. Солрмiя вiрила, що станеться якась незвичайна подiя, якась
невiдома сила прийде у потребi на помiч, i та вiра була у не© такою
мiцною, що Соломiя кинула роботу, не хотiла заробляти та складати грошi,
як поклала спочатку. Навiщо? I без того обiйдеться. Аби дочекатися, що
скаже драгоман.
Спокiйною, грiзно-спокiйною прийшла вона в конак у визначений
драгоманом день.
Вiн вийшов до не© байдужий.
- Нiчого не буде... Вiдвезуть... А що я дурно не хочу тво©х грошей, то
скажу тобi, що повезуть його позавтра вранцi... Як тiльки свiне, приходь
на берег - побачиш чоловiка... От!..
Така ж спокiйна, нiчого не вiдповiвши навiть, немов вона давно
погодилась iз цим, покинула Соломiя конак.
"Вiдвезуть... вiдвезуть... вiдвезуть..." - стукало щось молотком в ©©
головi за кожним кроком, коли вона поспiшалася до Iвана. Вона забрала
Iвана з гармана i вiдвела набiк.
- Вiдвезуть...- промовила вона, дивлячись на нього сухими очима.
- Що вiдвезуть?
- Остапа.
- Ну? Коли?
- Позавтра... Ми його вiдiб' мо...
- Хто - ми?
- Ви i я.
- Оце але! Оце сказали! Як же ми його вiдiб' мо? Таже його турки
везтимуть, гей! - налякався Котигорошок.
Що турки!.. Вона ма цiлий план. Дуже простий план. Вiн дiстане собi i
©й рушницi - кожен румун ©х ма в хатi,- вони вийдуть на берег уранцi,
вiдв'яжуть чужий човен i випливуть на рiчку. Там вони чекатимуть, аж
везтимуть Остапа, i нападуть на туркiв. Остап допоможе, коли побачить
©х... Що, вiн бо©ться? Вiн не хоче визволити товариша, що разом iз ним
вiдбув далеку дорогу, разом ©в i пив?.. Вона так i знала, що у сього
пухиря з здором тiльки й стало смiливостi, щоб утекти вiд жiнки... Ось
коли вона знайшла йому цiну, зрозумiла його пiдлещування. Обiйдеться без
нього, вона сама потрапить загинути, рятуючи Остапа... Та на прощання вона
нагада йому його жiнку i отут при людях, на сором йому, вiдлупцю його,
як жиди Гамана...
- А що ж бо ви... а якi ж бо ви... нехай бог сохранить...- оборонявся
наляканий Iван вiд наступаючо© на нього Соломi©.- Та я з вами хоч у
пекло... Що менi страшно вмирати, чи що!.. Коли кажете позавтра, про мене,
й позавтра... я готовий, аби ви...- Iван був червоний" клiпав очима i
боязко поглядав на Соломiю.
Соломiя вiдiйшла, опам'яталася. Вони помирились i вже тихо, без сварки,
умовились, як i що. Потому розiйшлись.
На другий день, тiльки почало розвиднюватись, Соломiя була вже на
березi. Повна ущерть рiчка лежала перед нею помiж вкритими снiгом
берегами, як чорна i тиха безодня. Туман уже пiднявся - i небо стало
сiрим. В тихому й теплому повiтрi чорнiли прибережнi верби i лягали
чорними тiнями на чорному дзеркалi рiчки; набубнявiлi мокрi гiллячки верб
злегка курились, немов дихали на холодi.
Соломiя дивилась на город. Вона чекала Iвана. Невже вiн не прийде?
Народу ще було мало. Лиш де-не-де перебирались через грязьку вулицю
зiгнутi пiшоходи. Та ось показалась коротка i сиiа фiгура. Iван нiс на
плечах весла i скидався на рибалку, що спокiйно почина робочу днину. Iван
скинув весла у перший скраю човен, витяг iз-за пазухи старий турецький
пiстоль i подав Соломi©. Оце все, що вiн мiг роздобути.
- Набитий? - поспитала Соломiя, сiдаючи в човен.
- Набитий,- стиха обiзвався Iван, вiдпихаючись вiд берега. Вiн був
неговiркий i поважний, наче жалоба зимового кра виду змiнила йому настрiй.
Вони вiдпливли на середину рiчки. Прудка течiя зносила ©х униз, i видко