було, як тiкали вiд них бiлi береги з чорними вербами.
Соломiя не вiдривала очей вiд берега. Там над водою купка людей
лагодилась сiдати в човен. Чи ©х тро , чи четверо? - мучило Соломiю
питання, i вона нiяк не могла порахувати. Вона бачила, як вони сiдали i як
човен загойдався на водi, вiддiляючись вiд берега. Обидва човни сунулись
по чорному дзеркалi i лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на
середину, певно, хотiв покористуватися силою течi©. Так вони плили далеко
один вiд одного, не наближаючись до себе. Швидко город зовсiм закрився за
прибережними вербами. Iван налiг тодi на весла, i його човен почав
наганяти переднiй. Вже можна було розiбрати, що там сидiло четверо - дво
на веслах, а дво - один проти одного. Соломiя впiзнала Остапа.
Треба його сповiстити.
- Оста-а-пе-е! - вигукнула вона на голос пiснi, i той музикальний вигук
покотився помiж бiлими берегами, долинув до людини на передньому човнi i
стрепенув нею.
- Оста-апе! - спiвала Соломiя.- Ми ©демо тебе визволяти!.. Iван б'
одного... я стрiляю другого, ти возьми собi третього...
Гарний сильний голос спiвав на водi, все наближаючись, все змiцнюючись,
i турки заслухались. Вони не помiтили навiть, що просто на них летить
човен i ось-ось стукнеться з ©хнiм.
Соломi©н човен повернув боком i був усього на аршин вiд турецького,
коли турки загалакали. Та було пiзно: човни черкнулися, загойдались, i
саме тодi, як турки з лайкою нагнулися, щоб вiдiпхнутись, Iван пiдняв
весло i з усi © сили спустив його на червоний фез '[14].
У той же мент мiж них блиснув пострiл i звилась хмарка диму.
- Алла! - скрикнули турки з несподiванки.
Одного душив Остап.
Той мент був таким блискавичним, що видався хвилшгого с^. Iван,
спустивши весло на голову турковi, пiдняв його знов i на хвилину закляк,
дивлячись на розгойданий, стрибаючий по водi човен iз переляканими людьми.
Соломiю крiзь серпанок диму опiк лютий погляд червоних очей, i ©й
здавалося, що вона стрiля безперестанку, хоч могла вистрiлити лише раз.
Раптом Iван почув, що його впекло щось у живiт. Вiн машинально спустив
весло на турка, але весло сковзнуло i випало йому з рук: червоний фез
турка якось витягся перед очима, немов вирiс, вiдтак щез;
Iван розкинув руки, похитнувся, в головi мигнула свiдомiсть, що йому
щось недобре.
- Ой боже ж мiй! - скрикнув вiн раптом i полетiв навзнаки в воду.
Хибкий човен нагнувсь пiд вагою його тiла i викинув Соломiю. Льодова вода
голками пройшлась по Соломi©ному тiлу, сон щез i свiдомiсть освiжила
мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломiя побачила, що
Остап б' ться в руках двох туркiв, а третiй - той самий, що був пiд
Iвановим веслом,- держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен трiпавсь
перед ©© очима на водi, як велика риба.
^м. Значить, нi вона, нi Iван нiкого не забили... Знаi . чить - усе
пропало... Але ©й не до того... Вона чу , що 4^"' могутня течiя бере ©© в
сво© обiйми, а чорна глибiнь тяг iiг^яе за ноги. Приходить смерть. Але
вона не дасться. Во^я на ма сильнi руки, а до берега недалеко. Вона чу
за
{ _ собою якiсь крики, Остапiв голос, та ©й не до них. Вона " мусить
поспiшатися, поки не змерзло тiло... Дикi, невгамовнi сили життя встають,
i пруться, i розпирають ^ груди, зростають у лютiсть... Усi сили добути...
всю теплу кров... усю волю... Ось ближче до берега... Ось берег видко... а
там так гарно, там сонце ся , там зелено, там небо син , там радiсть,
життя... Душа рветься до сонця, а тiло тягне до себе чорна безодня. Вона
окову його залiзом, обвiшу камiнням, обхоплю холодними руками... Все
тяжчим i тяжчим ста воно, все глибше i глибше пiрна у воду...
- Остапе!..- з розпукою кличе душа.
- Соломi - !..- доноситься до не© крик серця.
- Соломi !..- чу вона крiзь холодну хвилю, що б' ©й в очi, торка ться
чола, розплуту коси...
Жовте, каламутне свiтло потиху лине догори... згадки життя займаються,
як iскри, i гаснуть, попелiють, як iскри...
По чорнiй рiчцi помiж бiлими берегами прудко пливе човен, тане вдалинi
i оберта ться в цятку... за ним несе вода другий, порожнiй, хлюпа в його
бiлi боки i фарбу ©х у червоний колiр...
Тихо в повiтрi...
* * *
Чимало води утекло в Дуна© з того часу. На високiй бессарабськiй
половинi, де удень котиться брудна хвиля овечо© отари, а по ночах сумно
гуде вiтер, сто©ть одиноко високий пам'ятник, поставлений на згадку
розливу людсько© кровi. Там колись бились турецькi яничари з московським
вiйськом.
Тьмяно свiтяться вiкна у маленькiй хатинцi, де сторож варить собi убогу
вечерю. Весело, з трiском пала в печi сухий комиш i гуготить у коминi. В
печi щось булька . Сивий дiд грi свою бороду бiля вогню i слуха розмову
вiтру.
Що не кажiть, а вiн живий, той вiтер. Вiн летить iздалеку, понад тихими
селами i забира по дорозi, всичу в себе i тишу села, i клекiт мiста,
шемрання темного лiсу, дзюрчання вод i дзвiн стиглого колоса. Вiн несе в
собi весь гомiн землi, вiд тихо-то бринiння мушки до гуркоту грому, вiд
скритого зiтхання серця до крику смертельно© розпуки.
Треба тiльки умiти слухати. А дiд навчився. Довгi роки самiтного життя
серед розлогих просторiв, у цьому царствi вiтру, навчили його розумiти
та мну розмову. Ось i тепер приносить йому той вiрний товариш усякi
звiстки свiту i кида , мов цiнний дарунок, у комин хатинки.
Дiд пiднiма кудлатi брови i слуха . Його мутнi очi дивляться в
простiр, а усмiшка розсува зморшки.
- Чую, чую...- шепче вiн i виходить iз хати. Темрява i пустка
обгортають його. Вiн поверта ться у той бiк, де далеко, за селами й
ланами, пливе Дунай,- i шепче:
- Знов мене кличеш, Соломi ? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже...
А вiтер гуде, розвiва дiдовi бороду i приносить йому тихий, ледве
чутний, мов iз дна Дунаю, поклик:
- Оста-а-пе-е!..
- Отак вона мене часто кличе,- оповiда -дiд людям, що iнколи заходять
у сторожку.- Як тiльки вiтер загуде - так i кличе до себе... то в комин
гукне, то надворi покличе... а часом серед ночi збудить... А не приходить,
нi... Та й хвала богу, бо засмутилась би небiжка, коли б прочитала мо
життя, як воно списане на спинi...
I Остап охоче пiднiма сорочку i показу збасаманений синiй хребет, де
списана, як вiн каже, його житт пись.
- Оце ззаду пам'ятка вiд пана, а спереду, мiж ребрами, маю дарунок вiд
москаля... кругом латаний... з тим i до бога пiду... Дорого заплатив я за
волю, гiрку цiну дав... Половина мене лежить на днi Дунаю, а друга чека й
не дочека ться, коли злучиться з нею...
Листопад 1901 р.
[1] Раду, йди сюди! - Авт.
[2] Що кажеш? - Авт.
[3] Куди йдеш? - Авт.
[4] Гарний.Авт.
[5] Добре! - Авт.
[6] Чоловiк? Чоловiк? - Авт.
[7] Як звуть? - Авт.
[8] Куди йдеш? - Авт.
[9] Грошi! Грошi! - Ред.
[10] Овечо© вовни.- Ред.
[11] Полiцiину дiльницю.- Ред.
[12] Добрий.Ред.
[13] Одяг.-Ред.
[14] Головний убiр.- Ред.
Соломiя не вiдривала очей вiд берега. Там над водою купка людей
лагодилась сiдати в човен. Чи ©х тро , чи четверо? - мучило Соломiю
питання, i вона нiяк не могла порахувати. Вона бачила, як вони сiдали i як
човен загойдався на водi, вiддiляючись вiд берега. Обидва човни сунулись
по чорному дзеркалi i лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на
середину, певно, хотiв покористуватися силою течi©. Так вони плили далеко
один вiд одного, не наближаючись до себе. Швидко город зовсiм закрився за
прибережними вербами. Iван налiг тодi на весла, i його човен почав
наганяти переднiй. Вже можна було розiбрати, що там сидiло четверо - дво
на веслах, а дво - один проти одного. Соломiя впiзнала Остапа.
Треба його сповiстити.
- Оста-а-пе-е! - вигукнула вона на голос пiснi, i той музикальний вигук
покотився помiж бiлими берегами, долинув до людини на передньому човнi i
стрепенув нею.
- Оста-апе! - спiвала Соломiя.- Ми ©демо тебе визволяти!.. Iван б'
одного... я стрiляю другого, ти возьми собi третього...
Гарний сильний голос спiвав на водi, все наближаючись, все змiцнюючись,
i турки заслухались. Вони не помiтили навiть, що просто на них летить
човен i ось-ось стукнеться з ©хнiм.
Соломi©н човен повернув боком i був усього на аршин вiд турецького,
коли турки загалакали. Та було пiзно: човни черкнулися, загойдались, i
саме тодi, як турки з лайкою нагнулися, щоб вiдiпхнутись, Iван пiдняв
весло i з усi © сили спустив його на червоний фез '[14].
У той же мент мiж них блиснув пострiл i звилась хмарка диму.
- Алла! - скрикнули турки з несподiванки.
Одного душив Остап.
Той мент був таким блискавичним, що видався хвилшгого с^. Iван,
спустивши весло на голову турковi, пiдняв його знов i на хвилину закляк,
дивлячись на розгойданий, стрибаючий по водi човен iз переляканими людьми.
Соломiю крiзь серпанок диму опiк лютий погляд червоних очей, i ©й
здавалося, що вона стрiля безперестанку, хоч могла вистрiлити лише раз.
Раптом Iван почув, що його впекло щось у живiт. Вiн машинально спустив
весло на турка, але весло сковзнуло i випало йому з рук: червоний фез
турка якось витягся перед очима, немов вирiс, вiдтак щез;
Iван розкинув руки, похитнувся, в головi мигнула свiдомiсть, що йому
щось недобре.
- Ой боже ж мiй! - скрикнув вiн раптом i полетiв навзнаки в воду.
Хибкий човен нагнувсь пiд вагою його тiла i викинув Соломiю. Льодова вода
голками пройшлась по Соломi©ному тiлу, сон щез i свiдомiсть освiжила
мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломiя побачила, що
Остап б' ться в руках двох туркiв, а третiй - той самий, що був пiд
Iвановим веслом,- держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен трiпавсь
перед ©© очима на водi, як велика риба.
^м. Значить, нi вона, нi Iван нiкого не забили... Знаi . чить - усе
пропало... Але ©й не до того... Вона чу , що 4^"' могутня течiя бере ©© в
сво© обiйми, а чорна глибiнь тяг iiг^яе за ноги. Приходить смерть. Але
вона не дасться. Во^я на ма сильнi руки, а до берега недалеко. Вона чу
за
{ _ собою якiсь крики, Остапiв голос, та ©й не до них. Вона " мусить
поспiшатися, поки не змерзло тiло... Дикi, невгамовнi сили життя встають,
i пруться, i розпирають ^ груди, зростають у лютiсть... Усi сили добути...
всю теплу кров... усю волю... Ось ближче до берега... Ось берег видко... а
там так гарно, там сонце ся , там зелено, там небо син , там радiсть,
життя... Душа рветься до сонця, а тiло тягне до себе чорна безодня. Вона
окову його залiзом, обвiшу камiнням, обхоплю холодними руками... Все
тяжчим i тяжчим ста воно, все глибше i глибше пiрна у воду...
- Остапе!..- з розпукою кличе душа.
- Соломi - !..- доноситься до не© крик серця.
- Соломi !..- чу вона крiзь холодну хвилю, що б' ©й в очi, торка ться
чола, розплуту коси...
Жовте, каламутне свiтло потиху лине догори... згадки життя займаються,
як iскри, i гаснуть, попелiють, як iскри...
По чорнiй рiчцi помiж бiлими берегами прудко пливе човен, тане вдалинi
i оберта ться в цятку... за ним несе вода другий, порожнiй, хлюпа в його
бiлi боки i фарбу ©х у червоний колiр...
Тихо в повiтрi...
* * *
Чимало води утекло в Дуна© з того часу. На високiй бессарабськiй
половинi, де удень котиться брудна хвиля овечо© отари, а по ночах сумно
гуде вiтер, сто©ть одиноко високий пам'ятник, поставлений на згадку
розливу людсько© кровi. Там колись бились турецькi яничари з московським
вiйськом.
Тьмяно свiтяться вiкна у маленькiй хатинцi, де сторож варить собi убогу
вечерю. Весело, з трiском пала в печi сухий комиш i гуготить у коминi. В
печi щось булька . Сивий дiд грi свою бороду бiля вогню i слуха розмову
вiтру.
Що не кажiть, а вiн живий, той вiтер. Вiн летить iздалеку, понад тихими
селами i забира по дорозi, всичу в себе i тишу села, i клекiт мiста,
шемрання темного лiсу, дзюрчання вод i дзвiн стиглого колоса. Вiн несе в
собi весь гомiн землi, вiд тихо-то бринiння мушки до гуркоту грому, вiд
скритого зiтхання серця до крику смертельно© розпуки.
Треба тiльки умiти слухати. А дiд навчився. Довгi роки самiтного життя
серед розлогих просторiв, у цьому царствi вiтру, навчили його розумiти
та мну розмову. Ось i тепер приносить йому той вiрний товариш усякi
звiстки свiту i кида , мов цiнний дарунок, у комин хатинки.
Дiд пiднiма кудлатi брови i слуха . Його мутнi очi дивляться в
простiр, а усмiшка розсува зморшки.
- Чую, чую...- шепче вiн i виходить iз хати. Темрява i пустка
обгортають його. Вiн поверта ться у той бiк, де далеко, за селами й
ланами, пливе Дунай,- i шепче:
- Знов мене кличеш, Соломi ? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже...
А вiтер гуде, розвiва дiдовi бороду i приносить йому тихий, ледве
чутний, мов iз дна Дунаю, поклик:
- Оста-а-пе-е!..
- Отак вона мене часто кличе,- оповiда -дiд людям, що iнколи заходять
у сторожку.- Як тiльки вiтер загуде - так i кличе до себе... то в комин
гукне, то надворi покличе... а часом серед ночi збудить... А не приходить,
нi... Та й хвала богу, бо засмутилась би небiжка, коли б прочитала мо
життя, як воно списане на спинi...
I Остап охоче пiднiма сорочку i показу збасаманений синiй хребет, де
списана, як вiн каже, його житт пись.
- Оце ззаду пам'ятка вiд пана, а спереду, мiж ребрами, маю дарунок вiд
москаля... кругом латаний... з тим i до бога пiду... Дорого заплатив я за
волю, гiрку цiну дав... Половина мене лежить на днi Дунаю, а друга чека й
не дочека ться, коли злучиться з нею...
Листопад 1901 р.
[1] Раду, йди сюди! - Авт.
[2] Що кажеш? - Авт.
[3] Куди йдеш? - Авт.
[4] Гарний.Авт.
[5] Добре! - Авт.
[6] Чоловiк? Чоловiк? - Авт.
[7] Як звуть? - Авт.
[8] Куди йдеш? - Авт.
[9] Грошi! Грошi! - Ред.
[10] Овечо© вовни.- Ред.
[11] Полiцiину дiльницю.- Ред.
[12] Добрий.Ред.
[13] Одяг.-Ред.
[14] Головний убiр.- Ред.