Коцюбинський М. Дорогою цiною

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------




Дiялось се в тридцятих роках минулого столiття. Укра©нське поспiльство,
поборене у класовiй боротьбi, з ярмом панщизняно© неволi на ши©, тягло
свою долю з глухим ремством. То не вiл був у ярмi, звичайний господарський
вiл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на
шию дикому туровi, загнаному, знесиленому, але овiяному ще степовим
вiтром, iз не втраченим iще смаком волi, широких просторiв. Вiн йшов у
ярмi, скорившись силi, хоч часом iз гнiву очi йому наливались кров'ю, i
тодi вiн хвицав ногами i наставляв роги...
Вiльний дух народу ще тлiв пiд попелом неволi. Свiжi традицi© волi,
такi свiжi, що часом трудно було вiдрiзнити сьогоднi од вчора,
пiдтримували жеврiючу пiд попелом iскру. Старше поколiння, свiдок iншого
життя, показувало ще на долонях мозолi вiд шаблi, пiднято© в оборону
народних i людських прав. Пiсня волi, споетизовано©, може, в днi
лихолiття, чаруючим акордом лунала в серцях молодi, поривала ©© туди, де
ще не чуть кайданiв, скованих на людей людьми. На широкi бессарабськi
степи, вiльнi, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою
сотки й тисячi...
От хоч би там, за Дуна м, гей, там, за Дуна м!.. Недобитки сiчово©
ру©ни, хоробрiшi, завзятiшi, звили собi гнiздо в Туреччинi i возили звiдти
на Вкра©ну, мов контрабанду, палкi заклики у кiш на волю, до сiчового
братерства.
Ярами, коритами висхлих рiчок, лiсовими нетрями, прикриваючись нiчною
темрявою, ховаючись, мов од дикого звiра, тiкало од пана i панщини все, що
не заплiснiло в неволi, не втратило ще живо© душi, тiкало, щоб здобути
собi те, за що предки виймали шаблi з пiхов або ставали до бою з кiллями
та вилами...
А тим часом ворог не дрiмав.
Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господарський
iнвентар дiдича разом iз волами й кiньми, найбiльш боялись того
неспокiйного, вiльнолюбного духу народного,, бо його нiяк не можна було
при-пасувати до панських iнтересiв, погодити з незмiрними скарбами; якi
давала пановi оброблена хлопом укра©нська земля, вiковiчна боротьба двох
станiв - панського й мужичого, боротьба хронiчна, що часом приймала гострi
форми i бурею проносилась над нещасним кра м,- нiколи не кiнчалась, ба й
не могла скiнчитися, хоч пан перемiг. Ще недавно, вмившись в Уманi власною
кров'ю i накидавши в Коднi стiжок гайдамацьких голiв, пан смакував
перемогу, пильно обороняючи сво© права на живий робочий iнвентар - хлопа.
Хлоп протестував, хлоп тiкав на вiльнi землi, рятуючись, як мiг, од
панщини, лишаючи на рiднiй землi все дороге, все миле його серцю." Але й
там, далеко вiд рiдних осель, настигала його панська рука. На вiльних
землях зорганiзованi були на втiкачiв лови, справжнi облави, як на вовка
або ведмедя. По всiй Бессарабi© ганяли дозорцi, вистежуючи скрiзь по
ровах, стогах сiна, комишах болотяних рiчок збiджених, змордованих людей.
На пiвднi Бессарабi©, од бистрого Пруту, по лiвiм боцi Дунаю, аж ген до
моря стояло на чатах вiйсько i заслоняло волю, що там, за широким Дуна м,
за зеленими прибережними вербами, синiла десь у чужiй кра©нi...
Голову втiкача оцiнено. За кожного спiйманого прибережнi козаки
дiставали плату. Сотки, тисячi нещасних попадалися до рук козакам - i
мусили випити гiрку до краю. Лиха доля чекала втiкача: його оддавано в
некрути, засилано на Сибiр, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або
з оголеною напiвголовою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад
до пана, знов у неволю, на панщину..ЛI
Чого вiн мiг сподiватися вдома дiд пана? А проте, мов талi© води пiд
теплим подихом весни, рiчкою текло вкра©нське селянство туди, де хоч
дорогою цiною можна здобути бажану волю, а нi - то полягти кiстками на
вiчний спочинок...
- То ти, Остапе?
- Я, Соломi ...
- Що ж воно буде?
- А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму... Втечу... Пiду
за Дунай, може, ще там люди не пособачились... От бачиш - сакви... Бувай
здорова, Соломi ...
- Тiка ш... покида ш мене... I оте яiiишуся сама з тим осоружним
чоловiком... Нi, тiкай, тiкай, Остапе... Коли б ти знав, що робиться у
горницях: пан бiга по хатi, мов скажений. "Бунтар, кричить, гайдамака! Вiн
менi людей баламутить!.." Покликав осавулу: "Веди менi зараз Остапа
Мандрику..."
- Так...
- "З живого шкуру здеру, чисто оббiлую... Я ж йому пригадаю, гайдамацi,
Кодню..."
- Так...
- "В некрути, каже, оддам..." А паня бiла, бiла, трясця трясе ©©, а
вона руки заломила та: "Ромцю, каже, тiкаймо звiдси, бо тi хлопи заб'ють
нас, як мого дiдуся в Уманi..." Тiкай, Остапе, тiкай, серце... Спiймають -
катуватимуть нелюди, живого не пустять...
- Враг його бери... Не так менi страшно ляха, як злiсть бере на наших
людей: застромив вiл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех,
пiду, де воля, де iншi люди... Бувай здорова, Соломi ...
- Перелазь, хоч попроща мося.
Остап перекiiнуч^чедюз тин, за яким стояла Соломiя, сакви i сп'явся на
тин. На нiчному зоряному небi виткнулась ставна парубоча постать й зникла
по хвилi в густих бур'янах по той бiк тину.
- Ну, та й кропива ж тут, чисто попiкся. Де ти, Соломi ? Поночi й не
видко.
- Ось я...- i перед Остапом зачорнiла велика, як на доброго мужика,
постать.Ходiм до ставка, посидимо пiд вербами.^
Плутаючись у високих бур'янах, пролазячи попiд кущами, що тiсно
посплiтались у сiй занедбанiй частинi панського гаю, вони долiзли врештi
до води. Тут було парно. При повнiй тишi в повiтрi густий гай легко
затримав зiбране за день тепло, i тепер звiдти пашiло, як iз печi. По
скляному поверху ставка, в глибини якого визирало темне зоряне небо, тихо
плив бiлою хмарою туман i, мов намiткою, загортав блимаючi в та мнiй
глибинi зорi. Нiчна задуха насичена була сильними пахощами татарського
зiлля, куширу, зогрiто© води. Край човна, в невеличкому плесi, оточеному
осокою й лапатими лопухами, жаби лящали так завзято, що заглушали всякий
згук у далекiй околицi, Остап iз Соломi ю сiли пiд вербою, але ©м не
говорилось. Подi©, що несподiвано привели ©х до розлуки, ба й невiдома
будущина, яка кинула вже свою тiнь на душу, збiглись у цей мент докупи i
мов замулили глибину сердечну. Говорити мало - що скажеш кiлькома
словами?.. Говорити ширше - навiщо? Не полегша на серцi, не одмiниться
доля... Та й нiколи вже... пора рушати.
- Ти ж кудою подасися, Остапе?
- Та менi аби на чорний шлях, а там уже якось воно буде... там напутять
уже...
- Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто... Я тебе духом
перехоплю човном на той бiк, а там чагарником, полем - та й вийдеш на
шлях. Так безпечнiше буде.
Соломiя пiдiйшла до ставка, скочила в човен i почала шарити на днищi.
- Капосний дiд, однiс весло у катрягу... Ну, та дарма - обiйдемось.
Одним зручним скоком Соломiя опинилась на березi i з такою легкiстю
витягла з тину коляку, мовби то була застромлена дитиною ломачка.
Остап сiв у човен, i Соломiя одiпхнулась од берега. Човен плавко
загойдався на волi, а далi тихо й рiвно посунув по водi над зорями, що
тремтiли на днi блакитно© безоднi. Соломiя з тихим смутком дивилась на
Остапа й чула, як по ©© виду котилась сльоза за сльозою. Вони мовчали.
Було б зовсiм тихо, коли б не пекельний хор, в якому жаби, здавалось,
намагались перекричати одна одну.
Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими
пасмами бiлого туману.
Човен стукнувсь об берег. Остап пiдняв сво© сакви i поцiлувався з
Соломi ю.
- Бувай здорова... Гляди ж, не забувай мого дiдуся... Перекажи, хай
вони не журяться. Вже я якось дам собi раду...
- Добре, Остапе, перекажу... Ну хай тебе боронить i хова од лихого мати
божа... Прощавай!
Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечi сакви i незабаром
зник у чагарнику, а на човнi, як велетенська чавунна постать, iще довго
стояла Соломiя, спершись на кiл та вдивляючись у чагарник, де разом iз
Остапом зникало ©© щастя.
Остап йшов навпростець, минаючи вузькi, кривi стежки, протоптанi
товаром й пастухами. Йому був добре знайомий i сей чагарник iз обгризеними
худобою та виродливе покрученими корчами, й далека околиця, що
розпливалась невиразними контурами серед нiчно© темряви. Одiйшовши кiлька
гонiв, Остап зупинився й озирнувся. Невиразною чорною плямою лежало сонне
село у видолинку, i тiльки в корчмi ясно свiтилось одиноке вiконце й
приковувало до себе Остапiв погляд. Се одиноке свiтло серед сонного села
було немов останнiм "прощавай" рiдного закутка, ниткою, що в'язала його з
батькiвщиною, з усiм близьким.) Але за хвилину вiконце згасло, i Остап
почув, як разом iз зниклим свiтлом в його серцi щось урвалось i село геть
одсунулось од його. Остап непомiтно для себе зiтхнув i рушив далi.
Чи то пiд впливом прощання й Соломi©них слiз, чи внаслiдок реакцi© по
пережитих турботах, його обгорнув жаль. Чого саме було жаль, вiн не мiг би
сказати, та й не думав про те. Так, просто жаль стис за серце, пiдступив
до горЛа. Якась струнка сердечна бренькнула, зачеплена тим жалем, а з
чагарiв та з нив, таких рiдних i милих - вiн се почув зразу,- натовпом
знялись давнi згадки дитинства, неяснi, невиразнi, але вимагаючi частини
серця для землi, яку вiн покидав тепер навiки, може.
Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка - все се було йому
знайоме, промовляло до його. Тут, у товариствi однолiткiв-пастушкiв,
заводив вiн безконечнi грища. Тут вiн пас панську худобу. Панську! Тим-то
й ба, що панську. Та й хiба вiн сам за весь свiй двадцятилiтнiй вiк не був
лишень панською худобою? Хiба його батько, мати, Соломiя, навiть дiдусь
його, що ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi,хiба ж вони не стали
такою худобою?..i Коли б вони не були панським товаром, то не мiг би пан
розлучити його з Соломi ю та силою оддати ©i за свого хурмана, не мiг би
сивого дiдуся катувати на стайнi нагаями... не похвалявся б оббiлувати
Остапа за смiливе слово.
- Оббiлу ш...- злорадно осмiхнувся Остап до себе.- Шукай вiтра в
полi...
I йому ясно уявлялося, як лютуватиме пан, дiзнавшись завтра, що Остап
утiк.
Коли б хоч дiдусевi нiчого не сталося через його... Та що йому
станеться? Вiн уже старий, не сьогоднi-завтра покладуть у яму... На згадку
про дiда Остап почув щось тепле у грудях. Тi билицi-казки про Сiч,
козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких вiн слухав, зата©вши дух й
не зводячи розжеврiлого ока з уст дiдових, будили в дитячiй головi химернi
мрi©, вояцький запал. Не раз телята й вiвцi, спокiйно пощипуючи травицю в
чагарнику, були свiдками козацьких нападiв або умансько© рiзнi, виконано©
пiдпасачами пiд проводом Остановим. Воля, воля i воля! Се чарiвне слово,
споетизоване столiтнiм дiдом, розпалювало кров у хлопця, а дедалi, з
лiтами, пiд впливом витворених панщиною умов, прибирало бiльш конкретну
форму, глибше значення. Народ стогнав у неволi, але стогнав потай, не
протестуючи, I коли Остап, викоханий дiдом у давнiх традицiях, здiймав рiч
про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому,
але далi спочуття дiло не йшло. Знайшлись навiть такi, що вклали пановi в
уха бунтiвничi речi молодика - i от тепер Остап, скривджений i цькований,
мусив кинути рiдний край. Йому було лiт десять, як iз-за Дунаю, з Сiчi,
при©здили до них у село емiсари. Вiн ©х добре пам'ята . Лежачи на печi i
удаючи, що спить, вiн чув, як вони довго гомонiли з дiдом, оповiдали про
турецьку землю, про тамошнi порядки, казали, що пiд турком добре жити, й
закликали людей на вiльнi землi. Дiд лишився, бо хотiв умерти на сво©й
сторонi, а дядько Панас як пiшов, так i по сей день Остап iшов уже з
годину. Вiн не помiтив, як минув чагарник i вийшов у поле. Безкра© лани
зеленого збiжжя, що саме красувалось у той час, дрiмали серед тихо© ночi.
Було так тихо, що Остаповi кроки лунали в полi, мов гупання цiпа на току.
Але вiн тога не помiчав; якне помiчав велично© лiтньо© ночi, що
розлягалась по безкра©х просторах, таких свiжих, зелених, запашних. Вiд
прудко© ходи Остаповi зробилося душно. Вiн сiв на межi i роззувся.
При мний холод пройшов по його тiлу i принiс йому полегкiсть...
Тим часом темна блакить нiчного неба почала потроху блiднути. Зi сходу
дихнув вiтрець i овiяв Остапа. I враз Остаповi зробилось весело i легко.
Вiн почувся на волi. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди,
розлилась по всiх жилах, запрохалась на волю Остап зiрвався на рiвнi ноги
i не пiшов, а побiг далi. Йому хотiлось гукнути на всi легенi словами
пiснi або хоч крикнути, взяти отак щось у руки - велике, мiцне - i зламати
його. Але вiн здержавсь.
Вiя йшов тепер прудко, сильно вимахуючи цiпком, мов усю силу свою
молодечу вкладав i в ту ходу, i в рухи, а думки одна за одною, як на
крилах, летiли все наперед. Не так думки, як уява. Уявля ться йому Дунай,
широкий-широкий - ну, як Дунай широкий. За Дуна м - Сiч. Басують пiд
козацтвом конi, мов змi© тi, повигинали ши©... Козацтво - як мак... Жупан
червоний, вус чорний, довгий, при боцi шаблюка. Попереду... попереду -
Остап. Кiнь пiд ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайнi;
одiж iз щирого срiбла-злота, шабля довжезна. Вiн оповiда козакам, за вiщо
пан хотiв його оббiлувати, ява повелась тепер у них неволя в Уманщинi, що
треба пiти i визволити народ iз неволi, потiшити на старiсть дiдуся i
одняти Соломiю вiд ©© чоловiка, бо вона не хурмана пайового, а його,
Остапа, коха ... Козаки вклоняються йому, пускають iз копита конi,
кидаються у Дунай, перепливають його, а далi мчаться - Остап попереду -
через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломi ?..
Раптом - пурх! Щось важке, як куля, з писком вискочило з-пiд нiг
Остапових i черкнулось крилом об його груди... Остап так i одплигнув, мов
хвисьнутий зненацька батогом по жижках. Серце затрiпалось у грудях i
стало. По плечах полiзла вгору мурашня.
- Тьху! пек тобi, цур!..- одiтхнув вiн нарештi.- Як налякало!..- I
пiшов далi.
Але мрi© вже щезли, мов птах розвiяв ©х крилами. Остап знов побачив
себе серед поля, почувся втiкачем, недалеко вiд пана i всяко©
небезпечностi.
Свiтало. На блiдому небi ясно горiла зiрниця. Колосисте море синiло пiд
росою в тьмяному свiтлi. Од свiжого подиху ранку злегка тремтiли жита, з
рум'яного сходу линуло свiтло i м'якими хвилями розпливалось помiж небом i
землею. Над полем,, у високостi, спiвали вже жайворонки.
Остап вийшов на шлях i озирнувся. Оддалiки щось манячiло на шляху,
немов який подорожнiй, з клунками на плечах, плентався шляхом од села. На
шляху було небезпечно. Остап змiркував, що пан, дiзнавшись про його втiки,
мiг послати за ним навздогiн. Краще було звернути з дороги в який ярок чи
видолинок. Там навiть можна переспати спеку i смерком знов у путь. Але
тiльки Остап звернув iз дороги, як йому причулося, що щось немов гука .
Вiн озирнувся: прискорюючи ходу, подорожнiй махав на нього рукою, бажаючи,
очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тiкати.
Але зваживши, що поки вiн один на один,жахатися нiчого, Остап зупинився,
очiкуючи й вдивляючись у подорожнього. Тому, очевидячки, було пильно, бо,
не вдовольняючись прудкою ходою, вiн iнколи пускався бiгти, придержуючи
сво© клунки на плечах, i вже за чверть години Остап мiг розглядiти його
струнку постать.
Був то молодий, безвусий парубок, мiцно збудований, у високiй
сивiйiкучмi, короткiй чута©нцi i з довгим цiпком. Остаповi було чудно, що
парубок немов осмiхався, але коли той наблизився i привiтався до нього,
Остап iз несподiванки скрикнув:
- Соломi !.. Чи ти здурiла?
- Може, й здурiла...- смiялася Соломiя.
- Пек тобi, маро... Чисто парубок... Куди ти й по що?
- За Дунай, у Сiч iз тобою... Прийма ш товариша чи не прийма ш?
- Чи ти знавiснiла, молодице, чи тебе нинi жарт узявся?..
- Якi там жарти... Скоро ти пiшов, я як стала на човнi, так i задубiла.
Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далi прокинулась i чую, що все менi
противне, все гидке: i чоловiк, i панщина, й життя мо безщасне...
Пропадай воно все пропадом... Пiду i я свiт за очi... Вже ж за тобою хоч
серцевi легше буде... Та чимдужч додому, за торбину: вкинула що треба на
дорогу. Тiльки, думаю, пан ловитиме нас. Але й я не дурна. Дiдька з'©сть,
що спiйма ... Метнулась до комори - чоловiка нема дома, повiз паню в
гостi; зняла з жердки сорочку й штани... Тодi спiдницю з себе, штани на
ноги, накинула на плечi чуга©нку, а на голову шапку-i козак козаком...
Шукай тепер, пане, парубка з молодицею... нiхто не бачив, лиш двох
парубкiв стрiчали... Що ж менi з тим, що скинула, дiяти? Покинути боюся,
догадаються ще... Узяла сво пiд пахву, побiгла до ставка, прив'язала
камiнь - i шубовсть у воду... Вiчная пам'ять. А тодi селом, та на шлях, та
бiжу-бiжу, щоб догнати. Ху, як ухекалась... Що ж, прийма ш парубка у
товаришi чи нi?
- А що ж я робитиму з тобою у Сiчi, гей!.. Отсе сказав! Звiсно, вона не
пiде до Сiчi у братчики. Та й навiщо, коли навкруги Сiчi скрiзь слободи, а
в тих слободах живуть нашi люди з жiнками, з дiтьми. Турок да землю -
займай, скiльки твоя сила. Вона про се довiдне зна од людей. Вони
оселяться в слободi, вона хазяйнуватиме, а вiн iз Сiчi на©здитиме додому,
а то й зовсiм облишиться на господарствi... А iим часом у дорозi вона
хустя випере йому, догляне, голову зми . При сво©й небозi добре i в
дорозi... Хiба не зна приказки?.. Ну, хай же вiн не супиться, мов сич на
гiллi, й веселiше гляне на свою Соломiю, що задля нього вбралась у штани
та ладна мандрувати хоч на край свiту Остап осмiхнувся. Вiн, властиво,
радий був Соломi©, лише ота несподiванка збила його" з пантелику.
- А щоб же тебе муха вбрикнула, що ти вигадала!..- повеселiшав Остап.-
Та чого ми тут сто©мо? - схаменувся вiн ураз,- день як бик, i вже он
курить щось шляхом...
Справдi, сонце встало й оглядало свiт палаючим оком, а на степовому
горизонтi немов справдi завислi хмарка куряви.
Остап iз Соломi ю звернули з шляху на поле i незабаром знайшли те, чого
©м було треба. Тут, у коритi висхлого бурчака, облямованого по високих
берегах червоним польовим маком, було безпечнiше, ба навiть i деякi вигоди
трапились ©м: вони надибали степову криничку, джерело, що ледве сльозило й
виповняло природну 3'ападинку, оброслу травою, а далi течiйкою шилось по
закрутах рiвчака. Тут вони порiшили спочити. Спiльний снiданок i
можливiсть перекинутись щирим словом iз близькою людиною - дорешти
помирили Остапа з несподiваним випадком; його значно заспоко©ли Соломi©нi
доводи, i обидва товаришi, вже без зайвих турбот, натомленi нiчницями,
твердо поснули сном молодостi.
Сонце було низько, так у два чоловiки вiд землi, коли Остап прокинувся.
Вiн хотiв збудити Соломiю, але лиш глянув на не©, як схопився за боки вiд
шаленого реготу.
- Ха-ха-ха!.. От козак - разкозак!..- реготався Остап.Ха-ха-ха!..
Той регiт збудив Соломiю. Вона схопилась 1, протираючи очi, здивовано
зиркала на Остапа.
- Ти чого?..
- Продери, продери очi... Ха-ха-ха!..
- Бачу вже... Та чого ти?
- Ну, тепер ходiм.
Остап пiдвiв Соломiю й потяг ©© до кринички.
Стань на колiна i дивись у воду...
Соломiя нагнулась i зазирнула до кринички. Звiдти глянуло на не© свiже,
повне обличчя з карими очима, що так виразно бiлiло при картатому очiпку й
пасмах чорного волосся, що пiд час сну повисмикувалось iз-пiд очiпка.
- Тепер глянь на сво© ноги.
Соломiя глянула i враз залилася дзвiнким смiхом.
- Ха-ха-ха!..-оне вгавав Остап.- Голова молодицiiна, а ноги
парубо©чi...
Вони реготались, мов дiти: вона - тонко i дзвiнко, як молода дiвчина,
вiн - грубше, передчасним баском двадцятилiтнього парубка.
- Що ж воно буде? - спитав перегодом Остап.- Таж як хто пiдгледить твiй
очiпок, не мине нас халепа.
- А ось що буде! - рiшуче промовила Соломiя i з сими словами здерла з
голови очiпок. Чорнi буйнi коси впали ©й на плечi й вкрили ©х нижче
пояса.- На, рiж...
- Що ти кажеш? - жахнувся Остап.
- Рiж, кажу...
- I тобi не жаль, Соломi ?
- Анi крихти... Рiж! - уперто намагалась молодиця й сiла долi.
- Та в мене й ножиць чортма.
- Рiж ножем!..
Остап стояв, вагаючись, але бачачи молодицину упертiсть, вийняв нiж,
поточив його об камiнь i почав обтинати в кружок Соломiiне волосся.
Довгi пасма чорних кiс, мов мертвi гадюки, тихо зсувались по плечах
додолу i лягали на землi дивними покосами.
Однак Соломiя ^дурила себе, запевняючи, що ©й не жаль кiс. Як тiльки
нiж шурнув по волоссю i до нiг Соломi©них упало перше пасмо кiс, вона
почула якийсь бiль у грудях, щось стисло за серце, i на очi набiгли слози.
Робота була скiнчена. Остап одступивсь од Соломi©, щоб здалека краще
придивитись до сво © роботи, а Соломiя, мовчазна й замислена, сидiла долi
серед обтятого волосся i вдивлялась кудись у простiр.
Заходяче сонце червоним свiтлом осявало сю картину: його, стрункого й
мiцного, з чорними очима, орлячим носом i темним молодим вусом на
засмаленому обличчю, i ©©, що в образi бiлолицього чорнявого хлопця
дивилась у простiр засмученими карими очима.
- Ну, пора нам рушати... Гей ти, парубче, як тебе звати - Семеном чи
як?
- Про мене й Семене...- зiтхнула Соломiя i знялась iз мiсця.
II
Була темна осiння нiч. .Густа мряка чорним запиналом днала з небом
спалену сонцем полинину. У долинi, на виднокрузi, сiрiло щось широкою
смугою i розпливалось у пiтьмi.
То був Дунай.
Ще густiший морок виповняв глибокi чортори©, що збiгали в долину по
схилу прибережного узгiр'я. В однiй з таких яруг, глибоких та покручених
по всiх напрямках весняними водами, на самому днi ворушились люди. То були
втiкачi. Два днi i двi ночi сидiли вони тут у вогкостi й пiтьмi, ховаючись
вiд козачих пiкетiв, розкиданих по лiвому березi Дунаю. Якраз сьогоднi, з
опiвночi, мусили вони прокрастися у прибережнi комишi i там чекати
перевожчикiв iз-за Дунаю.
Було i там чоловiка з тридцять, iз дiтьми, з усяким хатнiм збiжжям, зi
слабими навiть, яких не можна було кинути у чужiй сторонi.
По днi яруги неслося глухе, придушене шемрання. Не то осiннi води
шумiли, збiгаючи у Дунай, не то вiтер бився в заломах провалля. Люди
говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечностi голос
оповiдав звичайну iсторiю втiкача... "I попавсь я до грека, i зазнав я
неволi ще гiршо©, як удома. Гнав мене на роботу i вдень i вночi, i годував
гiрш за собаку... Сорочка на менi чорна, заношена, нуяса мене напала,
©сть... I ходив я, як звiр той лiсовий, та не смiв i словом перечити
хазя©новi, бо вiн нахвалявся наслати на мене посiпак..."
- Ох-хо! - вирвалось iз чи©хось грудей i тихою скаргою загинуло в
темному проваллi.
Десь здалеку бринiла, як муха повеснi, притишена пiсня.
- Отче наш... да будеть воля твоя...- молився хтось iз притиском, iз
чуттям.
Хвора жiнка важко дихала i стиха постогнувала. Межи втiкачами були й
Остап iз Соломi ю. Зазнавши всяких пригод, вони врештi добились до Дунаю i
вкупi з iншими чекали перевозу.
- Ти ще не заснула, Соломi ? - стиха обiзвався Остап.
- Та мало що... Так сон налiг на мене, так налiгКоли б уже швидше
рушати звiдси...
- Ще рано, до пiвночi далеко... Ну й холод - чисто змерз!.. Iване! -
обернувся Остап у другий бiк.- Як дума ш, не завадив би нам оберемок
бадилля на вогнище? га?
- Падку мiй! Таж то аж наверх лiзти, гей! - жахнулось щось у темрявi
пискливим баб'ячим голосом i кiлька разiв вiдсапнуло, немов корова у
хлiву.
- I куди його посила ш? Адже вiн на сво©х коротких ногах не злiзе на
гору,- кинула Соломiя.
- Овва... овва... бозна-що вигадали... я й не на таке лазив...-
образився Iван. I з сими словами стало чутно, як вiн подряпавсь на стрiмку
стiну урвища, важко й часто вiдсапуючи.
- Бач, стара ться Котигорошок...-промовив хтось iз темряви,- аби
молодиця слово сказала - в пекло полiзе.
За кiлька хвилин оберемок бадилля прудко летiв у провалля, а за ним,
обвалюючи глину i запорошуючи усiм очi, скотився додолу трiумфуючий Iван.
- От i не вилiз... от i короткi ноги... ге! Якби не короткi ноги -
сидiв би один iз другим поночi... а тепер у нас вогонь буде... хе-хе-хе...
Кресало ?.. !.. А губка ?.. !.. Ну, викрешемо... ге!..- торохтiв вiн,
мов горохом сипав.
Iван метушився, бiгав без потреби з одного мiсця на друге, шелестiв
сухим бадиллям, iрощив його i складав на купу.
Врештi черкнулась криця о кремiнь... спалахнула на мент iскра, i стiни
урвища немов двигнулись.
Iван припав до землi i дув. Червону цятку, до яко© вiн мало не торкавсь
устами, розбирав гнiв: вона росла, червонiла, пирскала, мов сердитий кiт,
i врештi, не витримавши, схопилась полум'ям, бухнула сивим димом i залляла
свiтлом дно чорториi.
Нерiвне свiтло осявало коротку, грубу фiгуру з круглим ласкавим
обличчям, зарослим, мов куделею, пасмами полового волосся, блимало по
накиданих безладно клунках та по втiкачах, що сидiли й лежали купками по
землi. Крутi глинястi стiни урвища жовтiли, i лиш угорi, в глибоких
заломах, бився крилами сполоханий морок.
Остап та Соломiя присунулись до вогню. Раптом здалека, з берега рiчки,
почувся кiнський тупiт. Усi насторожились.
- Гаси вогонь! - обiзвався хтось пошепки й з тривогою.- Крий боже, ще
помiтять...
Остап знехотя почав затоптувати вогонь, хоч се йому i не вдавалося.
Жеврiюче бадилля розповзалось скрiзь, мов огнянi хробаки, сичало й
курилось.
Тим часом кiнський тупiт завмирав удалинi i врештi зовсiм затих.
У проваллi знов стало темно. Усi мовчали.
- Iване,- перервав хтось врештi тишу,- розкажи-но, як тебе жiнка била
та як ти од не© забiг аж сюди...
- Оте вигадав! Щоб жiнка та чоловiка била - та се ж беззакон,
безпардон!.. Зроду такого не було... хехе-хе...- непевно якось смiявся
Iван, немов хотiв пiдбадьорити себе.
Iван пристав до Остапа десь у дорозi. Вони були з одного повiту, навiть
села ©х були близько. Се ©х з' днало, i з того часу Iван не розлучався з
земляками. Весела i добродушна вдача Iванова не раз ставала ©м у пригодi
при довгiй i важкiй блуканинi по чужих краях. Iван охоче оповiдав про сво
життя домашн ; з оповiдання того можна було зрозумiти, що втiк вiн не так
од панщини, як вiд люто© жiнки, яка мала занадто великi кулаки для малого
на зрiст Iвана. От тою-то лютою жiнкою й дратували раз у раз Iвана, та вiн