Страница:
-- Горобець як горобець, -- здивувався лейтенант. -- На волю пташцi хочеться! -- I Яким Якович хотiв був просунути у клiтку палець, та полковник перехопив його руку:
-- Не варто, Якиме Яковичу! Це не зовсiм безпечно.
Лейтенант iз подивом глянув на начальника, а той усмiхнувся й мовив:
-- Добре вже, не буду вас бiльше iнтригувати. Сiдайте й уважно слухайте...
Виявляється, сьогоднi вранцi нашi радари на кордонi зафiксували дивнi сигнали: якийсь незрозумiлий i незнайомий об'єкт з надзвуковою швидкiстю наближався до нашого кордону з явною метою порушити його.
У повiтря негайно пiднялися по тривозi три лiтаки-перехоплювачi -i через сiм хвилин доставили на землю у спецiальному контейнерi порушника.
Можна лише уявити здивування начальника прикордонної застави, коли вiн, вiдкинувши кришку контейнера, побачив у ньому горобця! Начальник простягнув руку, примовляючи: "Через наш кордон навiть горобець непомiтно не пролетить!" -- i хотiв був узяти пташку, щоб випустити на волю, та раптом зойкнув i впав непритомний...
-- Сильний електрошок, -- встановив лiкар, оглянувши потерпiлого. -- Три днi постiльного режиму.
Пiсля цього заступник начальника застави був обережнiший. Вiн надiв гумовi рукавицi, пересадив небезпечного горобця в невелику клiтку, яку взяв у сина, -- i за годину ця клiтка вже стояла на пiдвiконнi в кабiнетi полковника Семенова.
Найкращi фахiвцi з електронiки й кiбернетики швидко встановили, що горобець насправдi є електронним роботом з програмовою поведiнкою. Замiсть нутрощiв йому було вмонтовано мiнiатюрну електронно-обчислювальну машину, яка наказувала, куди i з якою швидкiстю летiти, а також капсулу для шифровок.
Як ви вже здогадалися, це був горобець агента Z-003.
Щоб розшифрувати донесення агента, знадобилося зовсiм мало часу. Причому, окрiм самого тексту, фахiвцi вiдновили ще й усi подiї, котрi передували його написанню, -- люди полковника Семенова вмiли й це! Отож полковник тепер знав геть усю бiографiю суперагента.
-- Ну як, лейтенанте, -- спитав Вiкентiй Вiкторович, закiнчивши розповiдь, -- беретеся за цей горiшок?
-- Хоч зараз! -- виструнчився щасливий Євдокименко. Ще б пак! Адже вiн давно мрiяв зiйтись у двобої зi справжнiм суперагентом найвищого класу! I от -- така чудова нагода! Нарештi лейтенанта чекають справжнi небезпеки й випробування, а не дрiбнi операцiї по знешкодженню другорядних агентикiв, котрi здавалися вiдразу, тiльки-но бачили перед собою струнку постать Якима Яковича.
-- Тодi тримайте! -- простягнув йому полковник квиток на експрес. -- Далi все залежатиме вiд вас. Дiйте! -- I Вiкентiй Вiкторович на прощання мiцно потис руку лейтенанта.
-- Хвилинку! -- зупинив його полковник уже бiля дверей. -- Забув попередити: програму горобця ми, так би мовити, пiдправили: тепер вiн працюватиме на нас. Отже, стежте за ним -- i дiйте!
...Все це пригадалося Якиму Яковичу, коли вiн мився пiд душем. Бадьорий i свiжий пiсля купання, вiн одягнувся i пiшов на головпошту подзвонити Вiкентiю Вiкторовичу.
Пошту лейтенант розшукав вiдразу, бо знав мiстечко, як свої п'ять пальцiв: дорогою, в експресi, вивчив його план. Вiн зайшов у будку мiжмiського телефону-автомата й набрав номер полковника. У цю мить до примiщення пошти влетiв горобець i вдарився об скло будки, де стояв Євдокименко.
Дiвчата-телефонiстки роззявили вiд подиву роти, а Яким Якович, котрий уже встиг поговорити з полковником, хутко вискочив iз будки й пiдхопив горобця на долоню.
-- Це мiй вихованець, -- чарiвно посмiхнувся вiн до дiвчат. -- Я його колись порятував вiд котячих пазурiв, от вiн i полюбив мене.
-- Ах, яка добра i чуйна людина! -- щебетали дiвчата за спиною в лейтенанта, коли вiн iшов до виходу з горобцем у руцi. -- А який симпатичний!
Цей щебет Яким Якович сором'язливо пропустив повз вуха i вийшов на площу. Зайшовши за велику чавунну тумбу для афiш, вiн натис горобцевi на дзьоба. Пташине черевце розкрилось, i лейтенант видобув з нього солiдну пачку грошей, пакет жувальної гумки й папiрець. Грошi й гумку вiн засунув назад, а папiрець почав старанно вивчати. Це було послання шефа суперагентовi -- адже горобця, тiльки-но Яким Якович вирушив у дорогу, вiдразу ж випустили. Вiн злiтав до шефа, -- на кордонi його вже не затримували, -- i ось повертався назад. Але перш нiж летiти до агента, вiн завернув до лейтенанта.
-- Так, так! -- кивав лейтенант, читаючи записку, в якiй було ось що:
Любий мiй племiнничок Женя!
Якщо ти менi привезеш трошки вишневого вареннячка, я дам тобi цукерку.
Цiлую в носик.
Твоя тiтонька.
Шифром Яким Якович володiв не гiрше вiд самого суперагента, тож невдовзi йому вдалося прочитати:
Суперагент Z-003!
Якщо дiстанеш клей, чекай пiдвищення в посадi.
Дiй обережно.
Твiй шеф.
"Хо-хо! -- посмiхнувся подумки лейтенант. -- Так уже й дiстав! Зачекай трошки, i сам зловишся разом з клеєм!" Вiн скатав папiрець у кульку, засунув його в горобине черевце i пiдкинув пташину вгору.
Роздiл восьмий
ДОКАЗIВ НЕМА...
Христофор iз Васьком, шукаючи Бевзя, оббiгали все мiстечко, але той як у воду впав.
-- А ти певен, що клей i справдi небезпечний? -- засумнiвався Васько, коли хлопцi повернулися до нього додому, вирiшивши почекати, коли Бевзь i його дружочки зберуться на шкiльному майданчику.
-- Питаєш! -- хмикнув Христофор. -- Адже Бевзь зовсiм не вмiє ним користуватися! Вiн, якщо сам не постраждає, то комусь шкоди наробить. Варто розлити хоч крапелиночку -- i хтозна-що трапиться. Вiн не зовсiм висихає, якщо до нього не притулити якийсь iнший предмет.
-- Ну й що? -- Васьковi здавалося, що ця властивiсть клею не таїть нiякої небезпеки.
-- А те, що коли, примiром, на клей раптом наступить хоча б собака чи курка, то вiдразу прилипне -- i назавжди! Тодi хоч ногу вiдривай!
"Щось не дуже вiриться!" -- подумав Васько, та вголос нiчого не сказав.
Нарештi пробило три години. У цей час Бевзева компанiя збиралася на майданчику, i хлопцi поспiшили до школи.
Ще здалеку вони побачили, що прийшли вчасно. На гiмнастичнiй колодi, вкопанiй у землю, сидiли двоє здорованiв, недбало смоктали цигарки й про щось балакали. Бевзя поки що не було.
-- Давай заховаємося в кущах i почекаємо Бевзя, -- запропонував Христофор, i вони з Васьком тихцем пролiзли в чагарник, що рiс метрiв за п'ять вiд колоди, за спинами здорованiв.
-- Слухай! -- раптом прошепотiв Христофоровi на вухо Васько. -Вони, здається, про Бевзя балакають.
Хлопцi затамували подих, нашорошили вуха -- i недаремно, бо почули ось що.
-- I де це Бевзь валандається! -- невдоволено мовив один.
-- Його за смертю посилати! -- кинув другий.
-- А здорово ми його тодi пiддурили!
-- Еге ж, краще не вигадаєш!
-- Пам'ятаєш, як ми йому коробку з-пiд приймача пiдкинули? Го-го-го!
-- Ги-ги-ги! Авжеж, пам'ятаю!
-- А вона ж... Го-го-го!
-- Порожнiсiнька! Ги-ги-ги! Здоровила схопилися за животи, ледь не падаючи з колоди.
-- Це все я придумав, -- похвалився один.
-- А я деталi дiстав, -- додав другий.
-- Одне слово, ми -- розумнички! -- Вони обнялися i знову зареготали.
Iз подальших балачок Бевзевих дружкiв хлопчаки зрозумiли, чому Сем так змiнився. Виявляється, його знайомi зловили Бевзя в пастку.
Якось увечерi вони сидiли на майданчику. Коло них на колодi стояв транзисторний приймачцi наживка". Насправдi ж це був бракований корпус вiд приймача, набитий усякими радiодеталями, що давно вийшли з ладу. Задум у здорованiв був простий: хтось iз хлопчакiв попросить покрутити приймача, той розсиплеться -- адже корпус був поламаний! -- i вони здеруть з "винуватця" грошi за "попсовану" рiч.
I треба ж такому статися, що на цю "наживку" клюнув Сем!
-- Можна покрутити? -- нерiшуче запитав вiн, пiдходячи.
-- Та чого там, крути, пацан, не жалко! -- Вони переморгнулися.
Сем обережно торкнув приймача -- i злякано вiдскочив! Той пiсля першого ж дотику розвалився навпiл, i з нього посипались деталi.
-- Ага! -- загорлав один.
-- Ого! -- загорлав другий.
-- Зламав! -- загорлали обоє. -- Тепер плати четвертак, бо iнакше!.. -- I два кулаки промовисто замелькали перед Семовим носом.
-- Де ж я стiльку дiстану? -- жахнувся Сем.
-- У дружочкiв своїх! -- реготнув один.
-- У колег меншеньких, -- реготнув другий.
I хоч як Семовi не хотiлося обдирати малечу, iншого виходу вiн не бачив: мама категорично вiдмовила йому. Отак вiн поступово, наклавши на хлопчакiв уже вiдому вам данину, спершу iз Семена перетворився на Сема, а невдовзi став Бевзем.
Щоправда, в глибинi душi вiн дав собi слово: тiльки-но виплатить борг, вiдразу вiдмiнить данину. Та лишалося ще дванадцять карбованцiв...
-- Ну й ну! -- Васько та Христофор переглянулися. -- Треба йому розказати всю правду! -- вирiшили вони.
Аж тут з'явився i сам Бевзь.
Христофор i Васько вилiзли iз своєї схованки i пiдiйшли ближче до компанiї.
-- Семе! Можна тебе на хвилинку? -- тихо покликав Христофор.
-- Чого вам, шмаркачi? Грошики принесли? Давайте!
-- Нема в нас грошей, -- виступив наперед Васько. -- Ще не дiстали.
-- Чого ж тодi приперлися? -- пiдвiвся з колоди Бевзь. -- Шпигуєте за мною, хочете директоровi настукати? А от я вас! -- I вiн зробив крок до хлопцiв.
-- Нiкому ми стукати не збираємось, у нас до тебе особиста справа. Пiдiйди на двi хвилини, -- попросив Христофор.
-- Тобi ж краще буде! -- додав Васько.
-- Що-о-о?! -- ревонув Бевзь вiд такого зухвальства. -- Ви мене залякувати?! -- Вiн пiдсмикнув рукава на курточцi й посунув на хлопцiв, якi лише вiд самого Бевзевого вигляду так i заклякли на мiсцi.
А здорованi вiд реготу аж попадали на землю й задри?али ногами, гукаючи вслiд Бевзю:
-- Ой, Бевзику, надають же тобi малявки! Ех-хе!
-- Ой, дитинко, не ходи, вава буде! Ух-ху!
Кпини приятелiв ще бiльше розлютили Сема, й вiн вирiшив, що тiльки розквашенi носи й пiдбитi очi знахабнiлої дрiбноти зможуть повернути його авторитет.
От вiн наблизився до них упритул...
От уже розмахнувся -- i...
Раптом хтось ухопив його сталевими пальцями за пiдняту руку. Бевзь рвучко озирнувся -- i похолов: за спиною в нього стояв дiльничний мiлiцiонер, а бiля колоди на землю осiдала хмарка куряви, яку зняли його дружки.
-- Бiйку затiваєш? -- грiзно запитав дiльничний.
-- Та що ви, товаришу мiлiцiонер! -- перелякано заклiпав Бевзь. -Це я так... прийомчики показую. Правда ж? -- благальне глянув вiн на хлопчакiв.
Христофор через силу ковтнув густу слину, облизав неслухняним язиком пересохлi губи й ледь видобув iз себе:
-- Еге... прийомчики... Ми самi попросили...
Дiльничний, не дуже вiрячи, оглянув друзiв, знизав плечима, але руку Бевзеву випустив i покрокував собi далi у своїх важливих мiлiцейських справах.
-- Дякуйте долi, -- для авторитету грiзно просичав Сем, коли постать дiльничного сховалася за рогом. -- А то було б вам!
Насправдi ж вiд його лютi майже нiчого не лишилося: що не кажи, а хлоп'ята -- молотки, не виказали його!
-- Дарма ти наскакуєш на нас, -- вiдразу посмiливiшав Христофор. -- Ми тiльки хотiли тебе спитати: ти взяв наш клей?
-- Який клей? Нiякого клею я не брав, нiякої вашої канiстри не бачив! -- кинув Бевзь i викрив себе з головою: вiн сказав про канiстру, хоч хлопцi нi словом не прохопилися про неї.
Бевзь вiдразу зрозумiв свою помилку i, хоч було вже пiзно, вирiшив вiднiкуватись до кiнця. А щоб не дати хлопцям часу на роздуми, заторохтiв:
-- Що за клей? Мабуть, дорогий? Тато й мама а-та-та дадуть за нього?
-- Просто вiн дуже небезпечний! -- перебив його Христофор. -Клеїть геть усе, i -- мертво!
-- Бреши! -- гигикнув Бевзь.
-- Я не брешу, а знаю точно, -- образився Христофор за таку недовiру до його винахiдницького генiя. -- От приклеїшся до чогось -i привiт! Так i житимеш приклеєний!
-- Ти менi баки не забивай, -- гримнув Бевзь. -- Менi собак на шию не навiсиш! Нiчого я не брав -- i квит!
-- Брав! Брав! -- вигукнув Христофор мало не плачучи, бо тiльки зараз збагнув, що так само, як i Сем хвилину тому, сказав зайве, розпатякавши про фантастичнi властивостi клею.
-- Ну, це ще довести треба. А поки що бувайте! -- махнув Бевзь недбало рукою i подався геть.
Хлопцi теж пригнiчено посунули по домiвках, так i не розповiвши Семовi, як пiдступно пiдманули його дружочки.
А вдома на Христофора ще чекала довга й важка розмова, котру обiцяв йому тато, така довга й важка, що про неї i згадувати не хотiлося...
Крiм того, батько придбав новий замок, зачинив на нього сарай-лабораторiю, закинув ключа в рiчку, а для певностi ще й набив на дверi двi дошки навхрест.
-- Отак, щоб знав! -- сказав вiн синовi. -- Вчи краще уроки i не марнуй часу на всякi забавки.
Роздiл дев'ятий
"СЬОГОДНI УРОКIВ НЕ БУДЕ!"
Учорашнiй день був невдалим для всiх наших героїв.
Христофор, як ви знаєте, втратив лабораторiю i суперклей, чудо нашого вiку, та так i не змiг поки що повернути його.
Яким Якович поки що не здибав суперагента, щоб нарештi зiйтися з ним вiч-на-вiч у двобої.
Та й сам суперагент досi не виконав своєї обiцянки шефовi -- до вечора заволодiти винаходом Христофора Тюлькiна.
Одне слово, цей день став днем суцiльних невдач, а як вiдомо, здебiльшого невдачi потроюють сили справжнiх героїв -- i вони зрештою досягають мети. Поглянемо ж, що принесе їм день сьогоднiшнiй...
До початку урокiв лишалося пiвтори хвилини, коли Христофор кулею влетiв на шкiльне подвiр'я. Але потрапити сьогоднi у клас йому не судилося. I не тому, що вiн запiзнився: сьогоднi у клас не потрапив жоден учень, навiть тi, якi щодня приходять чи не за годину до дзвiнка. Та що там учнi! Навiть учителям на чолi з директором сьогоднi не судилося щедрою рукою роздавати п'ятiрки та одиницi, записувати в щоденники зауваження й виставляти бешкетникiв за дверi. I все через те, що...
А втiм, навiщо поспiшати? Розкажемо по порядку.
Отож за пiвтори хвилини до дзвiнка Христофор влетiв на шкiльне подвiр'я -- i потрапив у справжнiй людський вир.
Учнi всiх класiв, вiд першого "А" до десятого "В", величезним натовпом юрмилися перед школою, дружно галасуючи. Лемент стояв балiв на десять, а то й бiльше.
Помiж учнями, нiби торпеднi катери, сновигали вчителi, i там, де вони прорiзали учнiвський океан, на кiлька секунд, наче слiд за кормою, западала тиша. Та варто було вчителевi вiддалитися, як океан знову починав скажено ревти й лементувати.
-- Що сталося? -- спитав Христофор у якогось десятикласника, бо до своїх проштовхатися не змiг, а розiбрати хоч кiлька слiв у цьому ревищi не змiг би навiть i найдосконалiший космiчний прилад.
-- Свобода, пацан! -- весело гукнув десятикласник i насунув Христофоровi на носа кашкет. -- Урокiв не буде! Ур-ра! -- I, наче первак, пострибав на однiй нозi геть вiд школи.
Христофор поправив збитого кашкета i враз помiтив за кiлька метрiв вiд себе, у густiй юрбi, Васька. Їхнi погляди зустрiлися, Васько щось загукав. Та хiба тут почуєш! Христофор на митах показував друговi: давай сюди, вибирайся -- i Васько почав проштовхуватись до нього.
Це йому вдалося напрочуд легко -- вiн вилетiв з натовпу, наче корок з океанських глибин.
На його курточцi не вистачало двох ?удзикiв, берет з'їхав на потилицю, на одному черевику телiпався обiрваний шнурок. Але Васько сяяв, як мiдний п'ятак.
-- Живемо, Тюля! -- затанцював вiн навколо Христофора. -- Сьогоднi урокам -- привiт!
-- Зачекай, -- ухопив його за комiр Тюлькiн, -- заспокойся й поясни нарештi: що дiється?
-- Як? -- витрiщився на нього Васько. -- Ти досi нiчого не знаєш?! -- I, вимахуючи руками та збуджено ковтаючи повiтря, почав розповiдати.
Виявляється, трапилося ось що.
Першою, як i належало, до школи прийшла тьотя Клава, прибиральниця. Вона двiчi повернула ключ у замку вхiдних дверей i потягла за ручку. Дверi не вiдчинилися! Тьотя Клава ще кiлька разiв крутнула ключем i вже з усiєї сили шарпнула дверi. Наслiдкiв -нiяких! Тодi вона почала сiпати їх туди-сюди, штовхати ногами, кидатись на них з розгону плечем. Дверям до всiх отих силкувань було байдуже! Тодi вкрай знесилена тьотя Клава сiла на схiдцi й гiрко заплакала.
Тут i застав її директор -- вiн завжди приходив другим. Вислухавши пояснення прибиральницi, директор усмiхнувся й подумав: "Старенька вже, слабенька. Час i на пенсiю". Вiн узяв ключ i впевнено пiдiйшов до дверей...
Як ви, напевне, вже здогадалися, вiн зробив те ж саме, що й тьотя Клава, тобто -- анiчогiсiнько не зробив.
Такої ж самої невдачi зазнав i вчитель фiзкультури, колишнiй майстер спорту з важкої атлетики. Правда, його старання дали певнi наслiдки: вiн вiдiрвав дверну ручку, зiгнув ключа так, що вiн уже не виймався iз замка, i разом з чималим куском штукатурки й чотирма цеглинами вивалив табличку з назвою i номером школи.
Нiчим не змiг допомогти навiть сам Лев Маркевич, найкращий слюсар мiстечка, пiд рукою якого починали тремтiти найскладнiшi замки й запори i з покiрним дзенькотом розкривалися.
Тим часом двiр поступово заповнювали учнi та вчителi, i кожен намагався теж прикласти свої сили, аби вивести школу з несподiваної халепи.
-- Спокiйно! -- увесь час приказував директор, походжаючи перед дверима. -- Тiльки спокiйно, без панiки!
По його розгубленому обличчю було видно, що цi слова вiн повторює насамперед для себе: вiн таки справдi не знав, що ж його вдiяти!
Раптом пролунав писклявий голосочок:
-- А давайте я спробую!
З натовпу вийшов не по лiтах дрiбненький, але поважний першак.
-- Ти?! -- глянув здивовано директор.
-- Я, -- кивнув той. -- Ви мене трошки пiдсадiть, а я в кватирку залiзу. Оно бачите -- вiдкрита. Може, дверi хто iзсередини замкнув.
Директор, а за ним i всi вчителi зиркнули туди, куди показував першак, i таки справдi побачили вiдчинену кватирку. Iншим разом за таке порушення директор, мабуть, оголосив би тьотi Клавi догану, та сьогоднi...
Фiзрук однiєю рукою пiдняв хлопчака й просунув його у кватирку. Через хвилину з-за дверей пролунало:
-- Нiчого тут не замкнено, я повертаюся!
-- Вертайся, -- погодився директор i додав: -- Та вiдчини нам хоча б вiкно.
-- Не треба, я сам, -- гордо вiдхилив першак допомогу фiзрука, вправно зiстрибуючи на землю.
Тепер до школи можна було потрапити через вiкно. Але ж хiба мiг директор -- ви лишень уявiть цю картину! -- дозволити заходити у безмежний свiт знань через вiкно?! Та й як би виглядали вчителi, котрi перелазили б через пiдвiконня? Що сталося б з їхнiм педагогiчним авторитетом? I директор прийняв єдино правильне в такiй ситуацiї рiшення. Перекриваючи галас, вiн склав долонi рупором, зiбрав усi сили й гукнув:
-- Сьогоднi урокiв не буде! Всiм -- додому!
Стоголосе перекотисте "ура!" шквалом пронеслося над головами школярiв, ударило в шибки, аж тi задзвенiли, i за мить шкiльне подвiр'я спорожнiло.
На ньому зосталися самi вiдiрванi ?удзики, загубленi значки, обривки шнуркiв та першаки, що безпорадно збилися навколо своїх учительок i нiяк не могли зрозумiти: як може таке бути, щоб не було урокiв?!
Христофор i Васько вирiшили пiти гарненько обмiзкувати, як виманити у Бевзя суперклей, та обговорити дивовижну пригоду в школi. Але нiчого в них не вийшло.
На центральнiй площi, бiля головпошти, вони побачили натовп i, зрозумiло, подалися туди.
З розмов хлопцi дiзналися, що вночi хтось якимсь чином прикрiпив до асфальту мотоцикл, на якому з вокзалу доставляли пошту, -- i все мiстечко зосталося сьогоднi без газет. А мотоцикл зрушили з мiсця лише пiсля того, як з колiс позрiзали покришки.
Узнали хлопцi й про iншi дива.
Так само, як i в школi, не вiдчинялися дверi райвiддiлу мiлiцiї, тож уранцi черговим довелося вибиратися крiзь вiкно, на що пiшло чимало часу: адже вiкно було за?ратоване!
Чиясь невидима рука поз'єднувала мiж собою всi човни на рiчцi -i тепер десятеро дужих дядькiв ось уже другу годину розпилювали їх ножiвками...
Та що там казати! Чудес, котрi очiкували мешканцiв мiстечка сьогоднi вранцi, було вдосталь!
Сумнiвiв не залишалось: такого накоїти мiг лише Христофорiв суперклей, що потрапив до рук Бевзя та його компанiї. А що тут приклали руку i його дружки -- Христофор та Васько були переконанi. Хлопцi чули, що вночi хтось приклеїв сторожа продовольчого магазину та його рушницю до лавки, на якiй вiн куняв, а потiм поцупив ящик горiлки, мiшок цукру й коробку вершкового масла.
Ясно, що тут дiяли здоровила, бо навiть Бевзь, при всiй своїй силi, не виважив би на плечi мiшок цукру, та й не пiшов би вiн на такий злочин.
Все було зроблено так блискавично i вправно, що сторож, якому довелося вiсiм хвилин вилазити з кожуха та штанiв, нiчого не помiтив, коли в самих трусах забiг за магазин.
Але ж хiба могли хлопцi сказати комусь про свiй здогад? Де там! Та за це таке може бути, таке, що ой-ой! Тож друзi перезирнулися й гайнули щодуху подалi вiд натовпу шукати Бевзя.
На цей раз їм пощастило.
Неподалiк вiд головпошти прогулювався Бевзь власною персоною. Вiн весело мугикав собi пiд носа та уважно прислухався до розмов, котрi прудкий вересневий вiтерець доносив з площi аж сюди.
-- I пiсля цього ти скажеш, що не брав клей?! -- вiдважно пiдступив до нього Христофор.
-- Тю на вас! От уже причепилися: клей, клей! Який такий клей? -витрiщився з удаваним подивом Бевзь.
-- Не придурюйся, краще вiддай, -- пiдтримав друга Васько.
-- А то що буде?
-- Заявимо в мiлiцiю!
-- Хо-хо! По-перше, треба ще довести, що я брав ваш клей, а по-друге, якщо навiть я взяв його -- ну й що з того?
-- Вiдповiдатимеш за все! -- вигукнув Христофор.
-- Я? -- нахилився до нього Бевзь. -- Жартуєш, Тюлечко. Вiдповiдатимеш ти.
-- Чому? -- здивувався Тюлькiн.
-- А хто вигадав клей: я чи ти? Ти! От i вiдповiдай! -- I Бевзь, полишивши отетерiлих хлопчакiв посеред вулицi, покрокував на площу.
-- Стiй! -- Друзi кинулись йому навздогiн. -- Ми ще не все тобi сказали!
-- Ну, що вам iще! -- невдоволено повернувся до них Бевзь.
-- А те, -- почали друзi в один голос, -- що твої дружочки ошукали тебе!.. -- I розказали, перебиваючи один одного, iсторiю з приймачем, яку пiдслухали в кущах.
-- Вигадали, мабуть, -- не дуже впевнено заперечив Сем, коли хлопцi скiнчили.
-- А ти сам спитай у них i побачиш, -- запропонував Васько.
-- I запитаю, -- пообiцяв Бевзь, -- неодмiнно запитаю! -- Вiн крутнувся на каблуках i побiг на площу.
Роздiл десятий
НЕСПОДIВАНЕ ЗНАЙОМСТВО
Можна тiльки уявити, який розпач охопив друзiв, коли й цього разу їм не пощастило повернути клей! Вони ще довго стояли мовчки, потiм Христофор зiтхнув i мовив:
-- Ех, коли б не тато!
-- А що тато? -- глянув на нього Васько.
-- Так вiн же замкнув мою лабораторiю.
-- А до чого тут вона?
-- До того, що зараз у нас, мабуть, був би в руках порятунок.
-- Щось я не дуже розумiю, -- Васько пильно дивився на друга: чи той, бува, не збожеволiв вiд розпачу?
-- Не зиркай так, зi мною все гаразд, -- перехопив його погляд Тюлькiн. -- Просто зараз у нас був би антиклей, тобто суперрозклеювач, який мiг би розклеювати будь-який клей. Я ось-ось мав завершити роботу над ним. Зосталося кiлька невеличких дослiдiв.
-- Справдi, не пощастило, -- зiтхнув Васько. -- Ну, добре, ходiмо до скверу, подумаємо, що його далi робити.
Незважаючи на сонячну погоду, майже всi лавки у скверi були порожнi. Лиш деiнде сидiли з газетами та книгами кiлька пенсiонерiв та молодих жiнок з немовлятами на руках i в дитячих колясках.
Хлопцi вмостилися на лавi пiд розлогими вербами, гiлки яких звисали аж до землi, утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, i друзi вибрали її не випадково: зараз їм хотiлося побути на самотi, а сюди навряд чи хто мiг забрести.
Вони сидiли й мовчали.
Раптом чиясь рука розсунула вербовi батоги -- i перед хлопцями з'явилося обличчя чоловiка рокiв п'ятдесяти...
Спершу вигулькнула акуратна сива борiдка, за нею -- такi ж самi вусики, а там i невеличкий гострий нiс та темнi гострi очi, якi, запримiтивши хлопцiв, тої ж митi розгублено заклiпали.
-- Дуже вибачаюсь, -- проказала сива голова, -- я вас не потурбував?
-- Та чого там, -- не дуже ввiчливо махнув рукою Васько.
-- Дякую, -- зрадiла голова, i крiзь гiлки прошилася середня на зрiст чоловiча постать.
Перше, що кинулося хлопцям в очi, -- це одяг чоловiка. На ньому був гарний дорогий костюм iз сiрої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-пiд ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневi новенькi туфлi, визирали махровi шкарпетки, а на руцi в нього висiв розкiшний плащ на хутрянiй пiдстьожцi. Так модно й шикарно в їхньому мiстечку не вдягався нiхто.
"Мабуть, приїжджий", -- здогадався Христофор, i його враз охопило почуття гостинностi, притаманне всiм жителям невеличких райцентрiв.
-- Прошу, заходьте! -- пiдвiвся Христофор назустрiч.
-- Дякую, я вже зайшов, -- ?речно вклонився чоловiк.
-- Сiдайте, будь ласка, -- запросив Тюлькiн, наче був хазяїном лави, а вербовий намет -- його домiвкою.
Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сiв на лаву й лагiдним голосом поцiкавився:
-- Я вам часом не заважаю?
-- Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно радi, -- почервонiв Христофор, бо досi майже не чув, щоб дорослi так чемно зверталися до хлопцiв його вiку.
-- Тодi давайте, молодi люди, знайомитись, -- усмiхнувся сивобородий i простягнув хлопчакам по черзi руку, -- Євген Євгенович Бублик, науковий працiвник.
-- Василь, -- почервонiв Васько теж.
-- Христофор Тюлькiн, -- ледь не згорiв Тюля, бо довелося вголос вимовити оте ненависне iм'я та прiзвище, i щоб якось вiдвернути вiд них увагу незнайомця, додав: -- А ви, бачу, не з нашого мiста?
-- Вгадали, добродiю, я iз столицi.
-- А якою наукою ви займаєтесь? -- не втримався Христофор, котрий уперше в життi бачив на власнi очi справжнього науковця, та ще -- iз самої столицi!
-- О! -- мовив загадково чоловiк, -- Це велика таємниця! -- I обличчя його засяяло такою вдоволеною усмiшкою, що хлопцям страшенно закортiло розгадати цю таємницю.
Так, ви правильно здогадалися: це був нiякий не Євген Євгенович Бублик i зовсiм не iз столицi, а тим паче -- не науковець! Це був суперагент Z-003, i радiв вiн зараз тому, що натрапив на хлопцiв, якi йому саме й були потрiбнi!
-- Не варто, Якиме Яковичу! Це не зовсiм безпечно.
Лейтенант iз подивом глянув на начальника, а той усмiхнувся й мовив:
-- Добре вже, не буду вас бiльше iнтригувати. Сiдайте й уважно слухайте...
Виявляється, сьогоднi вранцi нашi радари на кордонi зафiксували дивнi сигнали: якийсь незрозумiлий i незнайомий об'єкт з надзвуковою швидкiстю наближався до нашого кордону з явною метою порушити його.
У повiтря негайно пiднялися по тривозi три лiтаки-перехоплювачi -i через сiм хвилин доставили на землю у спецiальному контейнерi порушника.
Можна лише уявити здивування начальника прикордонної застави, коли вiн, вiдкинувши кришку контейнера, побачив у ньому горобця! Начальник простягнув руку, примовляючи: "Через наш кордон навiть горобець непомiтно не пролетить!" -- i хотiв був узяти пташку, щоб випустити на волю, та раптом зойкнув i впав непритомний...
-- Сильний електрошок, -- встановив лiкар, оглянувши потерпiлого. -- Три днi постiльного режиму.
Пiсля цього заступник начальника застави був обережнiший. Вiн надiв гумовi рукавицi, пересадив небезпечного горобця в невелику клiтку, яку взяв у сина, -- i за годину ця клiтка вже стояла на пiдвiконнi в кабiнетi полковника Семенова.
Найкращi фахiвцi з електронiки й кiбернетики швидко встановили, що горобець насправдi є електронним роботом з програмовою поведiнкою. Замiсть нутрощiв йому було вмонтовано мiнiатюрну електронно-обчислювальну машину, яка наказувала, куди i з якою швидкiстю летiти, а також капсулу для шифровок.
Як ви вже здогадалися, це був горобець агента Z-003.
Щоб розшифрувати донесення агента, знадобилося зовсiм мало часу. Причому, окрiм самого тексту, фахiвцi вiдновили ще й усi подiї, котрi передували його написанню, -- люди полковника Семенова вмiли й це! Отож полковник тепер знав геть усю бiографiю суперагента.
-- Ну як, лейтенанте, -- спитав Вiкентiй Вiкторович, закiнчивши розповiдь, -- беретеся за цей горiшок?
-- Хоч зараз! -- виструнчився щасливий Євдокименко. Ще б пак! Адже вiн давно мрiяв зiйтись у двобої зi справжнiм суперагентом найвищого класу! I от -- така чудова нагода! Нарештi лейтенанта чекають справжнi небезпеки й випробування, а не дрiбнi операцiї по знешкодженню другорядних агентикiв, котрi здавалися вiдразу, тiльки-но бачили перед собою струнку постать Якима Яковича.
-- Тодi тримайте! -- простягнув йому полковник квиток на експрес. -- Далi все залежатиме вiд вас. Дiйте! -- I Вiкентiй Вiкторович на прощання мiцно потис руку лейтенанта.
-- Хвилинку! -- зупинив його полковник уже бiля дверей. -- Забув попередити: програму горобця ми, так би мовити, пiдправили: тепер вiн працюватиме на нас. Отже, стежте за ним -- i дiйте!
...Все це пригадалося Якиму Яковичу, коли вiн мився пiд душем. Бадьорий i свiжий пiсля купання, вiн одягнувся i пiшов на головпошту подзвонити Вiкентiю Вiкторовичу.
Пошту лейтенант розшукав вiдразу, бо знав мiстечко, як свої п'ять пальцiв: дорогою, в експресi, вивчив його план. Вiн зайшов у будку мiжмiського телефону-автомата й набрав номер полковника. У цю мить до примiщення пошти влетiв горобець i вдарився об скло будки, де стояв Євдокименко.
Дiвчата-телефонiстки роззявили вiд подиву роти, а Яким Якович, котрий уже встиг поговорити з полковником, хутко вискочив iз будки й пiдхопив горобця на долоню.
-- Це мiй вихованець, -- чарiвно посмiхнувся вiн до дiвчат. -- Я його колись порятував вiд котячих пазурiв, от вiн i полюбив мене.
-- Ах, яка добра i чуйна людина! -- щебетали дiвчата за спиною в лейтенанта, коли вiн iшов до виходу з горобцем у руцi. -- А який симпатичний!
Цей щебет Яким Якович сором'язливо пропустив повз вуха i вийшов на площу. Зайшовши за велику чавунну тумбу для афiш, вiн натис горобцевi на дзьоба. Пташине черевце розкрилось, i лейтенант видобув з нього солiдну пачку грошей, пакет жувальної гумки й папiрець. Грошi й гумку вiн засунув назад, а папiрець почав старанно вивчати. Це було послання шефа суперагентовi -- адже горобця, тiльки-но Яким Якович вирушив у дорогу, вiдразу ж випустили. Вiн злiтав до шефа, -- на кордонi його вже не затримували, -- i ось повертався назад. Але перш нiж летiти до агента, вiн завернув до лейтенанта.
-- Так, так! -- кивав лейтенант, читаючи записку, в якiй було ось що:
Любий мiй племiнничок Женя!
Якщо ти менi привезеш трошки вишневого вареннячка, я дам тобi цукерку.
Цiлую в носик.
Твоя тiтонька.
Шифром Яким Якович володiв не гiрше вiд самого суперагента, тож невдовзi йому вдалося прочитати:
Суперагент Z-003!
Якщо дiстанеш клей, чекай пiдвищення в посадi.
Дiй обережно.
Твiй шеф.
"Хо-хо! -- посмiхнувся подумки лейтенант. -- Так уже й дiстав! Зачекай трошки, i сам зловишся разом з клеєм!" Вiн скатав папiрець у кульку, засунув його в горобине черевце i пiдкинув пташину вгору.
Роздiл восьмий
ДОКАЗIВ НЕМА...
Христофор iз Васьком, шукаючи Бевзя, оббiгали все мiстечко, але той як у воду впав.
-- А ти певен, що клей i справдi небезпечний? -- засумнiвався Васько, коли хлопцi повернулися до нього додому, вирiшивши почекати, коли Бевзь i його дружочки зберуться на шкiльному майданчику.
-- Питаєш! -- хмикнув Христофор. -- Адже Бевзь зовсiм не вмiє ним користуватися! Вiн, якщо сам не постраждає, то комусь шкоди наробить. Варто розлити хоч крапелиночку -- i хтозна-що трапиться. Вiн не зовсiм висихає, якщо до нього не притулити якийсь iнший предмет.
-- Ну й що? -- Васьковi здавалося, що ця властивiсть клею не таїть нiякої небезпеки.
-- А те, що коли, примiром, на клей раптом наступить хоча б собака чи курка, то вiдразу прилипне -- i назавжди! Тодi хоч ногу вiдривай!
"Щось не дуже вiриться!" -- подумав Васько, та вголос нiчого не сказав.
Нарештi пробило три години. У цей час Бевзева компанiя збиралася на майданчику, i хлопцi поспiшили до школи.
Ще здалеку вони побачили, що прийшли вчасно. На гiмнастичнiй колодi, вкопанiй у землю, сидiли двоє здорованiв, недбало смоктали цигарки й про щось балакали. Бевзя поки що не було.
-- Давай заховаємося в кущах i почекаємо Бевзя, -- запропонував Христофор, i вони з Васьком тихцем пролiзли в чагарник, що рiс метрiв за п'ять вiд колоди, за спинами здорованiв.
-- Слухай! -- раптом прошепотiв Христофоровi на вухо Васько. -Вони, здається, про Бевзя балакають.
Хлопцi затамували подих, нашорошили вуха -- i недаремно, бо почули ось що.
-- I де це Бевзь валандається! -- невдоволено мовив один.
-- Його за смертю посилати! -- кинув другий.
-- А здорово ми його тодi пiддурили!
-- Еге ж, краще не вигадаєш!
-- Пам'ятаєш, як ми йому коробку з-пiд приймача пiдкинули? Го-го-го!
-- Ги-ги-ги! Авжеж, пам'ятаю!
-- А вона ж... Го-го-го!
-- Порожнiсiнька! Ги-ги-ги! Здоровила схопилися за животи, ледь не падаючи з колоди.
-- Це все я придумав, -- похвалився один.
-- А я деталi дiстав, -- додав другий.
-- Одне слово, ми -- розумнички! -- Вони обнялися i знову зареготали.
Iз подальших балачок Бевзевих дружкiв хлопчаки зрозумiли, чому Сем так змiнився. Виявляється, його знайомi зловили Бевзя в пастку.
Якось увечерi вони сидiли на майданчику. Коло них на колодi стояв транзисторний приймачцi наживка". Насправдi ж це був бракований корпус вiд приймача, набитий усякими радiодеталями, що давно вийшли з ладу. Задум у здорованiв був простий: хтось iз хлопчакiв попросить покрутити приймача, той розсиплеться -- адже корпус був поламаний! -- i вони здеруть з "винуватця" грошi за "попсовану" рiч.
I треба ж такому статися, що на цю "наживку" клюнув Сем!
-- Можна покрутити? -- нерiшуче запитав вiн, пiдходячи.
-- Та чого там, крути, пацан, не жалко! -- Вони переморгнулися.
Сем обережно торкнув приймача -- i злякано вiдскочив! Той пiсля першого ж дотику розвалився навпiл, i з нього посипались деталi.
-- Ага! -- загорлав один.
-- Ого! -- загорлав другий.
-- Зламав! -- загорлали обоє. -- Тепер плати четвертак, бо iнакше!.. -- I два кулаки промовисто замелькали перед Семовим носом.
-- Де ж я стiльку дiстану? -- жахнувся Сем.
-- У дружочкiв своїх! -- реготнув один.
-- У колег меншеньких, -- реготнув другий.
I хоч як Семовi не хотiлося обдирати малечу, iншого виходу вiн не бачив: мама категорично вiдмовила йому. Отак вiн поступово, наклавши на хлопчакiв уже вiдому вам данину, спершу iз Семена перетворився на Сема, а невдовзi став Бевзем.
Щоправда, в глибинi душi вiн дав собi слово: тiльки-но виплатить борг, вiдразу вiдмiнить данину. Та лишалося ще дванадцять карбованцiв...
-- Ну й ну! -- Васько та Христофор переглянулися. -- Треба йому розказати всю правду! -- вирiшили вони.
Аж тут з'явився i сам Бевзь.
Христофор i Васько вилiзли iз своєї схованки i пiдiйшли ближче до компанiї.
-- Семе! Можна тебе на хвилинку? -- тихо покликав Христофор.
-- Чого вам, шмаркачi? Грошики принесли? Давайте!
-- Нема в нас грошей, -- виступив наперед Васько. -- Ще не дiстали.
-- Чого ж тодi приперлися? -- пiдвiвся з колоди Бевзь. -- Шпигуєте за мною, хочете директоровi настукати? А от я вас! -- I вiн зробив крок до хлопцiв.
-- Нiкому ми стукати не збираємось, у нас до тебе особиста справа. Пiдiйди на двi хвилини, -- попросив Христофор.
-- Тобi ж краще буде! -- додав Васько.
-- Що-о-о?! -- ревонув Бевзь вiд такого зухвальства. -- Ви мене залякувати?! -- Вiн пiдсмикнув рукава на курточцi й посунув на хлопцiв, якi лише вiд самого Бевзевого вигляду так i заклякли на мiсцi.
А здорованi вiд реготу аж попадали на землю й задри?али ногами, гукаючи вслiд Бевзю:
-- Ой, Бевзику, надають же тобi малявки! Ех-хе!
-- Ой, дитинко, не ходи, вава буде! Ух-ху!
Кпини приятелiв ще бiльше розлютили Сема, й вiн вирiшив, що тiльки розквашенi носи й пiдбитi очi знахабнiлої дрiбноти зможуть повернути його авторитет.
От вiн наблизився до них упритул...
От уже розмахнувся -- i...
Раптом хтось ухопив його сталевими пальцями за пiдняту руку. Бевзь рвучко озирнувся -- i похолов: за спиною в нього стояв дiльничний мiлiцiонер, а бiля колоди на землю осiдала хмарка куряви, яку зняли його дружки.
-- Бiйку затiваєш? -- грiзно запитав дiльничний.
-- Та що ви, товаришу мiлiцiонер! -- перелякано заклiпав Бевзь. -Це я так... прийомчики показую. Правда ж? -- благальне глянув вiн на хлопчакiв.
Христофор через силу ковтнув густу слину, облизав неслухняним язиком пересохлi губи й ледь видобув iз себе:
-- Еге... прийомчики... Ми самi попросили...
Дiльничний, не дуже вiрячи, оглянув друзiв, знизав плечима, але руку Бевзеву випустив i покрокував собi далi у своїх важливих мiлiцейських справах.
-- Дякуйте долi, -- для авторитету грiзно просичав Сем, коли постать дiльничного сховалася за рогом. -- А то було б вам!
Насправдi ж вiд його лютi майже нiчого не лишилося: що не кажи, а хлоп'ята -- молотки, не виказали його!
-- Дарма ти наскакуєш на нас, -- вiдразу посмiливiшав Христофор. -- Ми тiльки хотiли тебе спитати: ти взяв наш клей?
-- Який клей? Нiякого клею я не брав, нiякої вашої канiстри не бачив! -- кинув Бевзь i викрив себе з головою: вiн сказав про канiстру, хоч хлопцi нi словом не прохопилися про неї.
Бевзь вiдразу зрозумiв свою помилку i, хоч було вже пiзно, вирiшив вiднiкуватись до кiнця. А щоб не дати хлопцям часу на роздуми, заторохтiв:
-- Що за клей? Мабуть, дорогий? Тато й мама а-та-та дадуть за нього?
-- Просто вiн дуже небезпечний! -- перебив його Христофор. -Клеїть геть усе, i -- мертво!
-- Бреши! -- гигикнув Бевзь.
-- Я не брешу, а знаю точно, -- образився Христофор за таку недовiру до його винахiдницького генiя. -- От приклеїшся до чогось -i привiт! Так i житимеш приклеєний!
-- Ти менi баки не забивай, -- гримнув Бевзь. -- Менi собак на шию не навiсиш! Нiчого я не брав -- i квит!
-- Брав! Брав! -- вигукнув Христофор мало не плачучи, бо тiльки зараз збагнув, що так само, як i Сем хвилину тому, сказав зайве, розпатякавши про фантастичнi властивостi клею.
-- Ну, це ще довести треба. А поки що бувайте! -- махнув Бевзь недбало рукою i подався геть.
Хлопцi теж пригнiчено посунули по домiвках, так i не розповiвши Семовi, як пiдступно пiдманули його дружочки.
А вдома на Христофора ще чекала довга й важка розмова, котру обiцяв йому тато, така довга й важка, що про неї i згадувати не хотiлося...
Крiм того, батько придбав новий замок, зачинив на нього сарай-лабораторiю, закинув ключа в рiчку, а для певностi ще й набив на дверi двi дошки навхрест.
-- Отак, щоб знав! -- сказав вiн синовi. -- Вчи краще уроки i не марнуй часу на всякi забавки.
Роздiл дев'ятий
"СЬОГОДНI УРОКIВ НЕ БУДЕ!"
Учорашнiй день був невдалим для всiх наших героїв.
Христофор, як ви знаєте, втратив лабораторiю i суперклей, чудо нашого вiку, та так i не змiг поки що повернути його.
Яким Якович поки що не здибав суперагента, щоб нарештi зiйтися з ним вiч-на-вiч у двобої.
Та й сам суперагент досi не виконав своєї обiцянки шефовi -- до вечора заволодiти винаходом Христофора Тюлькiна.
Одне слово, цей день став днем суцiльних невдач, а як вiдомо, здебiльшого невдачi потроюють сили справжнiх героїв -- i вони зрештою досягають мети. Поглянемо ж, що принесе їм день сьогоднiшнiй...
До початку урокiв лишалося пiвтори хвилини, коли Христофор кулею влетiв на шкiльне подвiр'я. Але потрапити сьогоднi у клас йому не судилося. I не тому, що вiн запiзнився: сьогоднi у клас не потрапив жоден учень, навiть тi, якi щодня приходять чи не за годину до дзвiнка. Та що там учнi! Навiть учителям на чолi з директором сьогоднi не судилося щедрою рукою роздавати п'ятiрки та одиницi, записувати в щоденники зауваження й виставляти бешкетникiв за дверi. I все через те, що...
А втiм, навiщо поспiшати? Розкажемо по порядку.
Отож за пiвтори хвилини до дзвiнка Христофор влетiв на шкiльне подвiр'я -- i потрапив у справжнiй людський вир.
Учнi всiх класiв, вiд першого "А" до десятого "В", величезним натовпом юрмилися перед школою, дружно галасуючи. Лемент стояв балiв на десять, а то й бiльше.
Помiж учнями, нiби торпеднi катери, сновигали вчителi, i там, де вони прорiзали учнiвський океан, на кiлька секунд, наче слiд за кормою, западала тиша. Та варто було вчителевi вiддалитися, як океан знову починав скажено ревти й лементувати.
-- Що сталося? -- спитав Христофор у якогось десятикласника, бо до своїх проштовхатися не змiг, а розiбрати хоч кiлька слiв у цьому ревищi не змiг би навiть i найдосконалiший космiчний прилад.
-- Свобода, пацан! -- весело гукнув десятикласник i насунув Христофоровi на носа кашкет. -- Урокiв не буде! Ур-ра! -- I, наче первак, пострибав на однiй нозi геть вiд школи.
Христофор поправив збитого кашкета i враз помiтив за кiлька метрiв вiд себе, у густiй юрбi, Васька. Їхнi погляди зустрiлися, Васько щось загукав. Та хiба тут почуєш! Христофор на митах показував друговi: давай сюди, вибирайся -- i Васько почав проштовхуватись до нього.
Це йому вдалося напрочуд легко -- вiн вилетiв з натовпу, наче корок з океанських глибин.
На його курточцi не вистачало двох ?удзикiв, берет з'їхав на потилицю, на одному черевику телiпався обiрваний шнурок. Але Васько сяяв, як мiдний п'ятак.
-- Живемо, Тюля! -- затанцював вiн навколо Христофора. -- Сьогоднi урокам -- привiт!
-- Зачекай, -- ухопив його за комiр Тюлькiн, -- заспокойся й поясни нарештi: що дiється?
-- Як? -- витрiщився на нього Васько. -- Ти досi нiчого не знаєш?! -- I, вимахуючи руками та збуджено ковтаючи повiтря, почав розповiдати.
Виявляється, трапилося ось що.
Першою, як i належало, до школи прийшла тьотя Клава, прибиральниця. Вона двiчi повернула ключ у замку вхiдних дверей i потягла за ручку. Дверi не вiдчинилися! Тьотя Клава ще кiлька разiв крутнула ключем i вже з усiєї сили шарпнула дверi. Наслiдкiв -нiяких! Тодi вона почала сiпати їх туди-сюди, штовхати ногами, кидатись на них з розгону плечем. Дверям до всiх отих силкувань було байдуже! Тодi вкрай знесилена тьотя Клава сiла на схiдцi й гiрко заплакала.
Тут i застав її директор -- вiн завжди приходив другим. Вислухавши пояснення прибиральницi, директор усмiхнувся й подумав: "Старенька вже, слабенька. Час i на пенсiю". Вiн узяв ключ i впевнено пiдiйшов до дверей...
Як ви, напевне, вже здогадалися, вiн зробив те ж саме, що й тьотя Клава, тобто -- анiчогiсiнько не зробив.
Такої ж самої невдачi зазнав i вчитель фiзкультури, колишнiй майстер спорту з важкої атлетики. Правда, його старання дали певнi наслiдки: вiн вiдiрвав дверну ручку, зiгнув ключа так, що вiн уже не виймався iз замка, i разом з чималим куском штукатурки й чотирма цеглинами вивалив табличку з назвою i номером школи.
Нiчим не змiг допомогти навiть сам Лев Маркевич, найкращий слюсар мiстечка, пiд рукою якого починали тремтiти найскладнiшi замки й запори i з покiрним дзенькотом розкривалися.
Тим часом двiр поступово заповнювали учнi та вчителi, i кожен намагався теж прикласти свої сили, аби вивести школу з несподiваної халепи.
-- Спокiйно! -- увесь час приказував директор, походжаючи перед дверима. -- Тiльки спокiйно, без панiки!
По його розгубленому обличчю було видно, що цi слова вiн повторює насамперед для себе: вiн таки справдi не знав, що ж його вдiяти!
Раптом пролунав писклявий голосочок:
-- А давайте я спробую!
З натовпу вийшов не по лiтах дрiбненький, але поважний першак.
-- Ти?! -- глянув здивовано директор.
-- Я, -- кивнув той. -- Ви мене трошки пiдсадiть, а я в кватирку залiзу. Оно бачите -- вiдкрита. Може, дверi хто iзсередини замкнув.
Директор, а за ним i всi вчителi зиркнули туди, куди показував першак, i таки справдi побачили вiдчинену кватирку. Iншим разом за таке порушення директор, мабуть, оголосив би тьотi Клавi догану, та сьогоднi...
Фiзрук однiєю рукою пiдняв хлопчака й просунув його у кватирку. Через хвилину з-за дверей пролунало:
-- Нiчого тут не замкнено, я повертаюся!
-- Вертайся, -- погодився директор i додав: -- Та вiдчини нам хоча б вiкно.
-- Не треба, я сам, -- гордо вiдхилив першак допомогу фiзрука, вправно зiстрибуючи на землю.
Тепер до школи можна було потрапити через вiкно. Але ж хiба мiг директор -- ви лишень уявiть цю картину! -- дозволити заходити у безмежний свiт знань через вiкно?! Та й як би виглядали вчителi, котрi перелазили б через пiдвiконня? Що сталося б з їхнiм педагогiчним авторитетом? I директор прийняв єдино правильне в такiй ситуацiї рiшення. Перекриваючи галас, вiн склав долонi рупором, зiбрав усi сили й гукнув:
-- Сьогоднi урокiв не буде! Всiм -- додому!
Стоголосе перекотисте "ура!" шквалом пронеслося над головами школярiв, ударило в шибки, аж тi задзвенiли, i за мить шкiльне подвiр'я спорожнiло.
На ньому зосталися самi вiдiрванi ?удзики, загубленi значки, обривки шнуркiв та першаки, що безпорадно збилися навколо своїх учительок i нiяк не могли зрозумiти: як може таке бути, щоб не було урокiв?!
Христофор i Васько вирiшили пiти гарненько обмiзкувати, як виманити у Бевзя суперклей, та обговорити дивовижну пригоду в школi. Але нiчого в них не вийшло.
На центральнiй площi, бiля головпошти, вони побачили натовп i, зрозумiло, подалися туди.
З розмов хлопцi дiзналися, що вночi хтось якимсь чином прикрiпив до асфальту мотоцикл, на якому з вокзалу доставляли пошту, -- i все мiстечко зосталося сьогоднi без газет. А мотоцикл зрушили з мiсця лише пiсля того, як з колiс позрiзали покришки.
Узнали хлопцi й про iншi дива.
Так само, як i в школi, не вiдчинялися дверi райвiддiлу мiлiцiї, тож уранцi черговим довелося вибиратися крiзь вiкно, на що пiшло чимало часу: адже вiкно було за?ратоване!
Чиясь невидима рука поз'єднувала мiж собою всi човни на рiчцi -i тепер десятеро дужих дядькiв ось уже другу годину розпилювали їх ножiвками...
Та що там казати! Чудес, котрi очiкували мешканцiв мiстечка сьогоднi вранцi, було вдосталь!
Сумнiвiв не залишалось: такого накоїти мiг лише Христофорiв суперклей, що потрапив до рук Бевзя та його компанiї. А що тут приклали руку i його дружки -- Христофор та Васько були переконанi. Хлопцi чули, що вночi хтось приклеїв сторожа продовольчого магазину та його рушницю до лавки, на якiй вiн куняв, а потiм поцупив ящик горiлки, мiшок цукру й коробку вершкового масла.
Ясно, що тут дiяли здоровила, бо навiть Бевзь, при всiй своїй силi, не виважив би на плечi мiшок цукру, та й не пiшов би вiн на такий злочин.
Все було зроблено так блискавично i вправно, що сторож, якому довелося вiсiм хвилин вилазити з кожуха та штанiв, нiчого не помiтив, коли в самих трусах забiг за магазин.
Але ж хiба могли хлопцi сказати комусь про свiй здогад? Де там! Та за це таке може бути, таке, що ой-ой! Тож друзi перезирнулися й гайнули щодуху подалi вiд натовпу шукати Бевзя.
На цей раз їм пощастило.
Неподалiк вiд головпошти прогулювався Бевзь власною персоною. Вiн весело мугикав собi пiд носа та уважно прислухався до розмов, котрi прудкий вересневий вiтерець доносив з площi аж сюди.
-- I пiсля цього ти скажеш, що не брав клей?! -- вiдважно пiдступив до нього Христофор.
-- Тю на вас! От уже причепилися: клей, клей! Який такий клей? -витрiщився з удаваним подивом Бевзь.
-- Не придурюйся, краще вiддай, -- пiдтримав друга Васько.
-- А то що буде?
-- Заявимо в мiлiцiю!
-- Хо-хо! По-перше, треба ще довести, що я брав ваш клей, а по-друге, якщо навiть я взяв його -- ну й що з того?
-- Вiдповiдатимеш за все! -- вигукнув Христофор.
-- Я? -- нахилився до нього Бевзь. -- Жартуєш, Тюлечко. Вiдповiдатимеш ти.
-- Чому? -- здивувався Тюлькiн.
-- А хто вигадав клей: я чи ти? Ти! От i вiдповiдай! -- I Бевзь, полишивши отетерiлих хлопчакiв посеред вулицi, покрокував на площу.
-- Стiй! -- Друзi кинулись йому навздогiн. -- Ми ще не все тобi сказали!
-- Ну, що вам iще! -- невдоволено повернувся до них Бевзь.
-- А те, -- почали друзi в один голос, -- що твої дружочки ошукали тебе!.. -- I розказали, перебиваючи один одного, iсторiю з приймачем, яку пiдслухали в кущах.
-- Вигадали, мабуть, -- не дуже впевнено заперечив Сем, коли хлопцi скiнчили.
-- А ти сам спитай у них i побачиш, -- запропонував Васько.
-- I запитаю, -- пообiцяв Бевзь, -- неодмiнно запитаю! -- Вiн крутнувся на каблуках i побiг на площу.
Роздiл десятий
НЕСПОДIВАНЕ ЗНАЙОМСТВО
Можна тiльки уявити, який розпач охопив друзiв, коли й цього разу їм не пощастило повернути клей! Вони ще довго стояли мовчки, потiм Христофор зiтхнув i мовив:
-- Ех, коли б не тато!
-- А що тато? -- глянув на нього Васько.
-- Так вiн же замкнув мою лабораторiю.
-- А до чого тут вона?
-- До того, що зараз у нас, мабуть, був би в руках порятунок.
-- Щось я не дуже розумiю, -- Васько пильно дивився на друга: чи той, бува, не збожеволiв вiд розпачу?
-- Не зиркай так, зi мною все гаразд, -- перехопив його погляд Тюлькiн. -- Просто зараз у нас був би антиклей, тобто суперрозклеювач, який мiг би розклеювати будь-який клей. Я ось-ось мав завершити роботу над ним. Зосталося кiлька невеличких дослiдiв.
-- Справдi, не пощастило, -- зiтхнув Васько. -- Ну, добре, ходiмо до скверу, подумаємо, що його далi робити.
Незважаючи на сонячну погоду, майже всi лавки у скверi були порожнi. Лиш деiнде сидiли з газетами та книгами кiлька пенсiонерiв та молодих жiнок з немовлятами на руках i в дитячих колясках.
Хлопцi вмостилися на лавi пiд розлогими вербами, гiлки яких звисали аж до землi, утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, i друзi вибрали її не випадково: зараз їм хотiлося побути на самотi, а сюди навряд чи хто мiг забрести.
Вони сидiли й мовчали.
Раптом чиясь рука розсунула вербовi батоги -- i перед хлопцями з'явилося обличчя чоловiка рокiв п'ятдесяти...
Спершу вигулькнула акуратна сива борiдка, за нею -- такi ж самi вусики, а там i невеличкий гострий нiс та темнi гострi очi, якi, запримiтивши хлопцiв, тої ж митi розгублено заклiпали.
-- Дуже вибачаюсь, -- проказала сива голова, -- я вас не потурбував?
-- Та чого там, -- не дуже ввiчливо махнув рукою Васько.
-- Дякую, -- зрадiла голова, i крiзь гiлки прошилася середня на зрiст чоловiча постать.
Перше, що кинулося хлопцям в очi, -- це одяг чоловiка. На ньому був гарний дорогий костюм iз сiрої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-пiд ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневi новенькi туфлi, визирали махровi шкарпетки, а на руцi в нього висiв розкiшний плащ на хутрянiй пiдстьожцi. Так модно й шикарно в їхньому мiстечку не вдягався нiхто.
"Мабуть, приїжджий", -- здогадався Христофор, i його враз охопило почуття гостинностi, притаманне всiм жителям невеличких райцентрiв.
-- Прошу, заходьте! -- пiдвiвся Христофор назустрiч.
-- Дякую, я вже зайшов, -- ?речно вклонився чоловiк.
-- Сiдайте, будь ласка, -- запросив Тюлькiн, наче був хазяїном лави, а вербовий намет -- його домiвкою.
Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сiв на лаву й лагiдним голосом поцiкавився:
-- Я вам часом не заважаю?
-- Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно радi, -- почервонiв Христофор, бо досi майже не чув, щоб дорослi так чемно зверталися до хлопцiв його вiку.
-- Тодi давайте, молодi люди, знайомитись, -- усмiхнувся сивобородий i простягнув хлопчакам по черзi руку, -- Євген Євгенович Бублик, науковий працiвник.
-- Василь, -- почервонiв Васько теж.
-- Христофор Тюлькiн, -- ледь не згорiв Тюля, бо довелося вголос вимовити оте ненависне iм'я та прiзвище, i щоб якось вiдвернути вiд них увагу незнайомця, додав: -- А ви, бачу, не з нашого мiста?
-- Вгадали, добродiю, я iз столицi.
-- А якою наукою ви займаєтесь? -- не втримався Христофор, котрий уперше в життi бачив на власнi очi справжнього науковця, та ще -- iз самої столицi!
-- О! -- мовив загадково чоловiк, -- Це велика таємниця! -- I обличчя його засяяло такою вдоволеною усмiшкою, що хлопцям страшенно закортiло розгадати цю таємницю.
Так, ви правильно здогадалися: це був нiякий не Євген Євгенович Бублик i зовсiм не iз столицi, а тим паче -- не науковець! Це був суперагент Z-003, i радiв вiн зараз тому, що натрапив на хлопцiв, якi йому саме й були потрiбнi!