"ВАША ВЗЯЛА! ЗДАЮСЯ..."
Нiхто, нiколи й нiзащо в свiтi, напевне, не змiг би здогадатися, що за третьою вiд входу лавою, де мала вiдбутися зустрiч суперагента з Рубильником, у гiллi розлогої верби замаскувався... лейтенант Євдокименко!
Так, так! I в цьому нема нiчого дивного. Адже Яким Якович iз раннього дитинства почав готувати себе до майбутньої роботи i зрештою так досконало оволодiв усiма її хитрощами, що йому нiчого не варто було замаскуватись навiть на голому мiсцi.
I от зараз життя змусило лейтенанта Євдокименка продемонструвати свої здiбностi в усiй своїй красi.
Задум Якима Яковича був простим i водночас мудрим. Суперагент та Рубильник мали зустрiтися на лавi пiд лейтенантом -- про це йому сповiстив електронний горобець! -- отже Якиму Яковичу лишалось тiльки дочекатися їхньої появи i, коли Рубильник передасть у руки Z-003 клей, взяти його на гарячому.
Лейтенант Євдокименко спокiйнiсiнько чекав, . грiвся на лагiдному вересневому сонечку й уважно позирав на вхiд до скверу.
Аж ось на алеї з'явився Z-003! На цей раз, як вiдзначив лейтенант, вiн знову змiнився i був уже не сантехнiком i не академiком, а звичайним заслуженим пенсiонером, що прийшов посидiти в скверi й подихати п'янким осiннiм повiтрям. Суперагент, човгаючи ногами, прочапав до лави й, важко кахикнувши, сiв. Потiм розгорнув газету, в якiй заздалегiдь проколупав двi дiрки для очей, i, в даючи, нiби читає, почав пильно роздивлятися навкруги.
Рiвно о шостiй з-за дерев у кiнцi алеї вигулькнула постать Рубильника. Вiн весь час озирався, i такий був у нього зляканий вигляд, що вiн помiтив агента лише тодi, коли той пiдвiвся йому назустрiч i промовив:
-- Молодий чоловiче, вечiр добрий! Посидьте з дiдусем, якщо не поспiшаєте.
Рубильник злякано блимнув на агента, не впiзнав його й кинув:
-- Одчепися, дiду! Теж менi, знайшов компанiю!
Та коли Z-003 пiдморгнув йому -- мовляв, усе гаразд! -- Рубильник упiзнав колишнього сантехнiка й гигикнув:
-- Ну, ти даєш, батя!
Вони потиснули один одному руки й сiли на лаву.
"Ну от, -- подумав спокiйно лейтенант, -- ще кiлька хвилин -- i справу закiнчено!"
-- Товар принесли, молодий чоловiче? -- приступив до дiла агент.
-- А чого б я приходив! На тебе помилуватися? -- вишкiрився Рубильник.
Вiн видобув з кишенi невеличку плескату пляшечку вiд потрiйного одеколону з густою зеленкуватою рiдиною.
Очi агента хижо зблиснули, й вiн потягся рукою за дорогоцiнною пляшечкою, але Рубильник спритно сховав клей у кишеню:
-- Ша, батя! Без рук! Спершу -- гульдени.
-- О, пробачте, -- трохи знiтився агент, -- ось вони, ось! -- I заходився витягати з кишень пiджака тугi пачки.
-- Скiльки тут? -- вiд такого видовища Рубильник аж очi витрiщив i у вухах йому разом iз шелестом грошей залунав лагiдний шепiт морських хвиль, гомiн пiвденних пальм i ревисько ресторанного оркестру.
-- Вистачить, -- вiдказав недбало Z-003, -- як i домовлялися: крапля -- сто карбованцiв. Давайте зважимо товар, а тодi вже й розрахуємось.
Агент видобув iз кишенi мимохiдь поцупленi у мiськiй аптецi лiкарськi терези.
-- Нема дурних! -- вiдсунувся Рубильник. -- Бачили ми таких: ти йому клей, а вiн тобi -- дулю, i тю-тю!
-- I не соромно вам! -- удав агент, що образився. -- Та невже я, чоловiк похилого вiку, можу обманювати? Та коли б я й хотiв утекти, ви, молодий i здоровий, легко наздогнали б мене.
-- Хо! -- пихато посмiхнувся Рубильник. -- Од мене, батю, не втечеш! Але грошики -- наперед.
Агент зрозумiв, що зважити клей не вдасться, i спересердя махнув рукою:
-- Що з вами робити! Тримайте!
Вiн почав вiдраховувати грошi, а Рубильник розсовував їх по кишенях i голосно шморгав носом вiд задоволення. Зрештою грошi з рук агента перекочували в кишенi злодiя, й той весело сказав:
-- От i ляля! Тримай, батю, свiй смердючий клей! -- I простягнув агентовi заповiтну пляшечку, в якiй важко бовталось майбутнє Z-003.
"От i все!" -- подумав суперагент i всмiхнувся.
"От i все!" -- подумав лейтенант Євдокименко, дiстаючи з-пiд пахви пiстолет.
I саме в ту мить, коли рука агента стиснула пляшечку, а рука лейтенанта -- пiстолет, до скверу влетiли Христофор, Васько та Семен.
Вони вiдразу ж побачили Рубильника й Z-003 й на все горло заволали:
-- Держiть їх, ловiть! Це злодiї!..
Лейтенант Євдокименко блискавично вискочив зi схованки i на всю потужнiсть своїх могутнiх легень -- а вiн був майстром спорту з плавання! -- вигукнув:
-- Руки вгору! Вас викрито!
Та недарма Z-003 був суперагентом вищого класу. Вiн теж блискавично оцiнив ситуацiю, швидким рухом сунув пляшечку з клеєм у праву бокову кишеню й щосили турнув отетерiлого Рубильника на Якима Яковича. Злодiй незграбно змахнув ручиськами, поточився i, щоб не впасти, вхопився за руку лейтенанта.
Тої ж митi вiн вiдлетiв метрiв на десять, важко гупнувся на асфальтову дорiжку, встиг на льоту зойкнути: "Ой мамо!" -- i знепритомнiв. Але цiєї митi, поки лейтенант провiв прийом самбо, цiлком вистачило агенту, щоб вiдскочити метрiв на три вбiк i щодуху кинутися навтьоки.
Лейтенант невдоволено хекнув i рвонув навздогiн.
Вони бiгли порожнiми вулицями мiста, -- всi мешканцi в цей час сидiли перед своїми телевiзорами, бо показували останню серiю багатосерiйного детективу "Слiдство ведуть знавцi", -- i їхнi кроки лунко вiдбивались у прозорому осiнньому небi, лякаючи зграйки горобцiв.
Вiдстань мiж лейтенантом Євдокименком та суперагентом поступово, але невблаганно скорочувалась -- адже Яким Якович був чемпiоном столицi з бiгу на дальнi дистанцiї! Вiн уже чув важке сопiння агента й на ходу подумки пiдсмiювався: "Давай, голубе, давай! Ще трiшечки -i твоя кар'єра скiнчиться. Я тебе, знесиленого, вiзьму голiруч!"
Небезпеку вiдчув i Z-003. Вiн нiяк не мiг перейти на друге дихання. У грудях йому кололо, вiн жадiбно хапав ротом повiтря, силкуючись збiльшити швидкiсть, але ноги майже не слухались його. I тут Z-003 прийняв рiшення...
Лейтенант устиг помiтити, що агент на якусь мить пригальмував, повернувся до нього обличчям i ледь помiтно змахнув рукою.
"Ага, -- подумав Яким Якович, -- уже здаєшся!" Але тої ж митi суперагент знову рвучко помчав далi, а лейтенант раптом наче за щось перечепився i сторчголов полетiв на асфальт.
Коли б вiн не був чемпiоном району з боротьби самбо, то, мабуть, здорово забився б. Але Яким Якович вправно зiбрався в повiтрi й пружно приземлився на ноги.
"Дивно! -- подумав лейтенант, вiдчувши досить сильний удар у п'яти. -- Невже втрачено форму?" -- I глянув на ноги.
Подиву його не було меж: вiн стояв у самих шкарпетках! Лейтенант озирнувся й побачив, що його туфлi стоять посеред вулицi з розiрваними шнурками.
"Ну й ну!" -- похитав головою Яким Якович. Вiн хотiв був пiдняти туфлi й далi переслiдувати агента, але не змiг, незважаючи на свою богатирську силу, навiть зрушити їх з мiсця. I тут вiн зрозумiв: це ж агент хлюпнув йому пiд ноги клеєм, i його туфлi -- назавжди! -приклеїлись до тротуару, а сам вiн вилетiв iз них!
Цей пiдступний хiд противника нагадав лейтенантовi, що вiн має справу iз суперагентом вищого розряду, тож надалi Яким Якович вирiшив бути обережнiшим i босонiж припустив за агентом, котрий уже повертав за рiг у якусь вуличку.
Яким Якович увiмкнув вiдразу другу швидкiсть i -- з розгону проскочив вуличку. Довелося гальмувати й розвертатись. Та коли вiн прочитав назву вулички, куди повернув агент, то лише посмiхнувся: ця вуличка упиралася в п'ятиметровий цегляний мур!..
Лейтенант перейшов на крок. Вiн поволеньки чвалав собi вуличкою i насвистував щось веселеньке.
Та знову ранувато вiн заспокоївся!
Z-003, який чималу частину свого шпигунського життя провiв у джунглях, умiв лазити навiть по дзеркальнiй поверхнi -- що йому якийсь там цегляний мур!
Яким Якович з тривогою побачив, що агент спритно подряпався вгору. Ось вiн уже на серединi! Ось -- вище!.. Ось закинув руку й ногу на гребiнь муру й навалився на нього грудьми!.. Ще мить -- i вiн зникне...
Лейтенант вихопив пiстолет i, гукнувши: "Стiй, стрiляю!" -бабахнув у повiтря.
Суперагент, почувши пострiл, злякано притиснувся грудьми до муру й завмер. Це дало виграш у кiлька дорогоцiнних секунд, за якi лейтенант Євдокименко встиг добiгти до муру й ухопитися за ледь помiтний виступ, щоб дертися вгору. Та тiльки-но вiн зробив перший рух, як почув стогiн.
Вiн звiв очi й побачив, що Z-003 чомусь нерухомо лежить на гребенi у тiй же самiй позi й стогне. Лейтенант спершу здивувався, а тодi подумав, що агент уже зовсiм знесилiв, переможно посмiхнувся й наказав:
-- Опiр даремний! Злазьте!
У вiдповiдь суперагент лиш нервово сiпнувся, а слiдом долинув його здушений голос:
-- Ваша взяла, здаюся! Але злiзти не можу...
Роздiл п'ятнадцятий
МАЙБУТНЬОМУ НАЗУСТРIЧ
Того вечора Христофор Тюлькiн довго не мiг заснути. I нiчого дивного в цьому не було: адже день видався напрочуд багатим на незвичайнi подiї.
Батьки ще не повернулися з роботи, телепередачi скiнчилися, тож Христофор просто лежав собi в лiжку й дивився у стелю, де, наче кiнокадри, знову й знову проходили перед його очима подiї останнiх годин...
Мабуть, найвеселiше було, коли агента знiмали з муру. Виявилось, що це не так уже й просто. Як ви пам'ятаєте, пiсля пострiлу лейтенанта Євдокименка агент втиснувся в мур i раптом закляк. Питаєте чому? А тому, що вiн ненароком роздушив пляшечку з клеєм, яка лежала в правiй боковiй кишенi пiджака, -- i зрозумiло, вiдразу приклеївся до муру!
Це досить швидко збагнув Яким Якович i заходився шукати способи, як спустити агента додолу.
Спершу вiн зателефонував у пожежну частину, коротко пояснив суть справи й попрохав допомоги. Невдовзi у вуличку з гучними сиренами в'їхали двi пожежнi машини з найкращою в областi пожежною командою, котра ось уже протягом п'яти рокiв посiдала на всяких конкурсах першi мiсця.
Поки машини розверталися та пiд'їжджали до муру, де знешкоджений агент злякано лупав очицями, пожежники повистрибували з кабiн, розмотали шланги, пiдключили їх до кранiв i заходилися швидко розсувати драбини та виймати багри.
Побачивши цi приготування, суперагент так затiпався, заверещав, що вороняча колонiя, котра мешкала у парку за стiною, злякано знялася в повiтря, прикривши, на мить чорною хмарою сонце, -- i зникла за лiсом. Та агент даремно перелякався. Пiхто не збирався здирати його баграми. Пожежники почали дружно гупати ними у мур пiд самим животом агента, щоб вивiльнити його iз цегляної пастки.
Мур i живiт агента лунко вiдгукувались на кожен удар -- та жодна цеглина не випала з кладки й навiть не трiснула.
Пожежники спробували вилущити агента з його одягу, але тут на нього навалилась iнша халепа. Горобцi, що голосно цвiрiнькали навколо, раптом запримiтили соняхи на трусах суперагента й гайнули до них.
Вони один за одним, наче маленькi бомбардувальники, пiдлiтали до Z-003 i з розгону дзьобали в те мiсце, яке прикривали труси. Хiба ж знали горобчики, що то були несправжнi соняхи? I якщо дзьобики звичайних горобцiв були не такi вже й дошкульнi, то сталевий дзьоб свого колишнього напарника-зв'язкiвця агент упiзнав вiдразу...
Рiч у тiм, що серед мiстечкових горобцiв був i електронний, якого лейтенант Євдокименко за покликом свого доброго серця та за дозволом полковника Семенова звiльнив вiд пристроїв i випустив на волю.
Електронний горобець вирiшив оселитися зi своїми природними колегами й почати нове життя.
Лейтенант побачив, що загрожує агентовi, вiд зловiсних намiрiв якого нiчого вже не лишилося, пожалiв бiдолаху, спритно видряпався на мур i прикрив його своєю нейлоновою курточкою.
Z-003 вдячно глянув куточком ока на Якима Яковича -- i скупа сльоза скотилася по його обличчю. Та плакав агент не лише вiд вдячностi, а й вiд того, що за муром побачив двоповерховий особняк, який пiзнав за описами дiдуся, а на ньому -- о, примхи долi! -табличку: "Мiська хорова капела жовтенят". Iз вiкон особняка лунала духова музика. Це грав оркестр, iнструменти для якого було придбано за скарб агентового дiда: жовтенята знайшли його й здали державi...
Так безповоротно розтанули всi мрiї Z-003...
Тим часом командири обох команд пожежникiв вiдiйшли вбiк i почали тихо радитись мiж собою.
-- Ми безсилi, -- розвели вони руками, -- треба викликати бульдозер.
Довелося Якиму Яковичу знову дзвонити й чекати. Хвилин за п'ятнадцять почувся вiддалений гуркiт, стiни навколишнiх будинкiв затрусилися, вiкна задзеленчали -- i на вулицi з'явилися два найпотужнiшi бульдозери, якi тiльки знайшлися в мiстечку. Вони, не спиняючись, з ходу атакували мур, де лежав агент, -- але дарма! Мур стояв непорушне, як i сто рокiв тому. А от бульдозерам не пощастило: один погнув нiж, а в другого вiд натуги заглух двигун.
-- Нi, -- похитали головами бульдозеристи, -- тут дiла не буде! -I, прив'язавши заглухлого бульдозера на буксир до першого, iз гуркотом посунули назад.
Суперагент уже став поступово втрачати всякi надiї визволитись i вирiшив готуватися до безславної загибелi пiд горобиними дзьобами, як раптом до Якима Яковича пiдiйшов уже знайомий вам першокласник, той, що лазив у школу крiзь прочинену кватирку.
-- А нащо ви ото робите? -- поцiкавився вiн,
-- Iди, хлопчику, не заважай, -- легенько вiдсторонив його лейтенант. -- Не до тебе зараз, менi отого дядю зняти треба! -- I вiн показав на агента.
-- Отого? -- перепитав малий, зиркнувши вгору. -- Та це ж дуже просто!
-- Як?! -- аж пiдскочив лейтенант.
-- Звичайним лобзиком, -- зневажливо кинув малий, -- узяти лобзика й випиляти його!
-- Генiй! -- зрадiв лейтенант Євдокименко, пiдхопив першака на руки й тричi пiдкинув угору. -- Тримай! -- Вiн дав йому величезну шоколадну цукерку, яку про всяк випадок завжди мав при собi, i побiг до телефонної будки.
Зрозумiло, вiн не став просити лобзика. Вiн лише скористався iдеєю малого -- випиляти агента. Лейтенант подзвонив у музей науки й технiки мiстечка й попросив позичити лазер.
Цього разу вiн домiгся успiху. Через пiвгодини агент, випиляний з муру лазерним променем, уже сидiв на землi та обтрушувався вiд цегляного пилу. Звестися на ноги вiн не мiг, бо спереду у нього зостався чималий шмат цегли, який побоялися вiдрiзати, аби не завдати шкоди агентовi. Отже, тепер вiн мiг пересуватися лише на чотирьох.
-- Що ви зi мною зробите? -- перше, що спитав Z-003, коли трохи стих регiт цiкавих спостерiгачiв.
-- Завтра ж вiдправимо додому, -- вiдказав лейтенант, бо знав: тепер суперагент шкоди не зробить.
-- Тiльки не це, благаю вас! -- аж заволав агент, як тiльки уявив, що йому буде тепер вiд шефа.
Яким Якович усмiхнувся й кинув:
-- Ну, коли вам так не хочеться вертатись, ми подумаємо. А зараз -- за мною, на вокзал!
I лейтенант Євдокименко широко закрокував тротуаром, а слiдом за ним -- агент, та так спритно, наче все життя до цього не ходив, а повзав по землi...
Далi Христофор, батьки якого все ще не повернулися, пригадав, як вони утрьох iз Васьком та Семеном намучились, тягнучи непритомного Рубильника до вiддiлення мiлiцiї.
-- Це що за опудало? -- здивувався начальник райвiддiлу, коли хлопцi затягли злодiя в приймальню й поклали на пiдлогу, важко вiдсапуючись.
-- Один iз тих, хто обiкрав магазин! -- виступив наперед Семен i розповiв начальниковi все, що знав.
В самому кiнцi розповiдi Рубильник нарештi розклепив повiки, побачив над собою постать у мiлiцейськiй формi й вигукнув:
-- Прошу врахувати: я прийшов здаватися добровiльно!
-- Я бачив! -- посмiхнувся начальник i сiв складати протокол.
Рубильник швидко назвав свого спiльника, а хлопцi пояснили, де його шукати.
-- Ну й богатирi! -- похвалив їх начальник, i вони всi разом поїхали на мiлiцейськiй машинi по Бегемота.
З ним теж довелося повозитися. Хлопцi й начальник райвiддiлу навiть учотирьох не змогли вiдсунути стовбур. Довелося тросом прив'язувати його до машини й тягнути. I тiльки-но стовбур вiдсунувся, вiдкриваючи вхiд У печеру, як звiдти, просто в обiйми начальниковi, випав Бегемот. Вiдчувши сталевi обiйми влади, Бегемот заплющив очi й перед його уявою пронеслася довга-довга дорога, але вже не на пiвдень, до моря та пальм, а зовсiм у протилежному напрямку...
Христофор зiтхнув i повернувся на другий бiк.
А в цей час Яким Якович телефонував з вокзалу полковниковi Семенову -- доповiдав про завершення справи.
-- Доповiдає лейтенант Євдокименко! -- вiдрапортував вiн у трубку, коли та вiдповiла голосом полковника.
-- Не знаю такого! -- несподiвано мовила трубка.
-- Як це?! -- отетерiв лейтенант.
-- А отак! Я знаю старшого лейтенанта Євдокименка, а лейтенанта, вибачайте, -- нi!
Яким Якович не зразу збагнув, що Вiкентiй Вiкторович у такий спосiб поздоровляв його з пiдвищенням у званнi за вдало проведену операцiю, -- i вуха його почервонiли вiд задоволення.
-- Пробачте, -- отямився вiн нарештi, -- доповiдає старший лейтенант Євдокименко!
-- Ну от, iнша рiч! -- весело мовила трубка й додала: -- Мiж iншим, Якиме Яковичу, дозвольте питаннячко: як ви ставитесь до сiрникових етикеток?
Почувши традицiйне несподiване питання Вiкентiя Вiкторовича, старший лейтенант Євдокименко вiдразу зрозумiв, що його вже чекає нова, ще бiльш цiкава й небезпечна операцiя, i щасливо вигукнув у трубку:
-- Сiрниковi етикетки? Та я все життя мрiяв про них!
-- От i чудово, -- зрадiла трубка. -- Приїздiть швидше, вони вже чекають на вас...
За п'ятнадцять хвилин вiд перону мiстечка вiдiйшов столичний експрес, у якому назустрiч своєму майбутньому помчали старший лейтенант Євдокименко та суперагент, тепер уже -- колишнiй...
I тiльки-но червонi вогнi останнього вагона зникли за поворотом, як дверi в кiмнату Христофора прочинилися й на порозi з'явилися батьки, якi вже все-все знали.
-- Не спиш? -- вибачливо зiтхнув тато.
-- Не спиться, -- i собi зiтхнув Христофор, бо все таки йому дуже й дуже жаль було втраченого, мабуть, назавжди, суперклею, а з ним -i мрiй про всесвiтню славу.
-- Ти не сердься на нас, -- присiла мама до нього на лiжко. -- Ми з татом вирiшили подарувати тобi сарай пiд лабораторiю.
-- Я допоможу обладнати її як слiд, -- пообiцяв тато.
-- Правда?! -- пiдскочив на лiжку Христофор.
-- Правда, синку, правда! -- нiжно вклала його на подушку мама. -Тепер вигадуй, винаходь, що душi заманеться! -- Вона поцiлувала сина в макiвку, й батьки вийшли.
А Христофор ще довго лежав без сну i посмiхався в темрявi своїм думкам. Вiн знав: у нього ще все попереду, i вiн неодмiнно винайде знову щось дуже й дуже потрiбне людству!
Нарештi Христофор стулив повiки i тихо поплив у радiсному снi назустрiч майбутньому.
Нiхто, нiколи й нiзащо в свiтi, напевне, не змiг би здогадатися, що за третьою вiд входу лавою, де мала вiдбутися зустрiч суперагента з Рубильником, у гiллi розлогої верби замаскувався... лейтенант Євдокименко!
Так, так! I в цьому нема нiчого дивного. Адже Яким Якович iз раннього дитинства почав готувати себе до майбутньої роботи i зрештою так досконало оволодiв усiма її хитрощами, що йому нiчого не варто було замаскуватись навiть на голому мiсцi.
I от зараз життя змусило лейтенанта Євдокименка продемонструвати свої здiбностi в усiй своїй красi.
Задум Якима Яковича був простим i водночас мудрим. Суперагент та Рубильник мали зустрiтися на лавi пiд лейтенантом -- про це йому сповiстив електронний горобець! -- отже Якиму Яковичу лишалось тiльки дочекатися їхньої появи i, коли Рубильник передасть у руки Z-003 клей, взяти його на гарячому.
Лейтенант Євдокименко спокiйнiсiнько чекав, . грiвся на лагiдному вересневому сонечку й уважно позирав на вхiд до скверу.
Аж ось на алеї з'явився Z-003! На цей раз, як вiдзначив лейтенант, вiн знову змiнився i був уже не сантехнiком i не академiком, а звичайним заслуженим пенсiонером, що прийшов посидiти в скверi й подихати п'янким осiннiм повiтрям. Суперагент, човгаючи ногами, прочапав до лави й, важко кахикнувши, сiв. Потiм розгорнув газету, в якiй заздалегiдь проколупав двi дiрки для очей, i, в даючи, нiби читає, почав пильно роздивлятися навкруги.
Рiвно о шостiй з-за дерев у кiнцi алеї вигулькнула постать Рубильника. Вiн весь час озирався, i такий був у нього зляканий вигляд, що вiн помiтив агента лише тодi, коли той пiдвiвся йому назустрiч i промовив:
-- Молодий чоловiче, вечiр добрий! Посидьте з дiдусем, якщо не поспiшаєте.
Рубильник злякано блимнув на агента, не впiзнав його й кинув:
-- Одчепися, дiду! Теж менi, знайшов компанiю!
Та коли Z-003 пiдморгнув йому -- мовляв, усе гаразд! -- Рубильник упiзнав колишнього сантехнiка й гигикнув:
-- Ну, ти даєш, батя!
Вони потиснули один одному руки й сiли на лаву.
"Ну от, -- подумав спокiйно лейтенант, -- ще кiлька хвилин -- i справу закiнчено!"
-- Товар принесли, молодий чоловiче? -- приступив до дiла агент.
-- А чого б я приходив! На тебе помилуватися? -- вишкiрився Рубильник.
Вiн видобув з кишенi невеличку плескату пляшечку вiд потрiйного одеколону з густою зеленкуватою рiдиною.
Очi агента хижо зблиснули, й вiн потягся рукою за дорогоцiнною пляшечкою, але Рубильник спритно сховав клей у кишеню:
-- Ша, батя! Без рук! Спершу -- гульдени.
-- О, пробачте, -- трохи знiтився агент, -- ось вони, ось! -- I заходився витягати з кишень пiджака тугi пачки.
-- Скiльки тут? -- вiд такого видовища Рубильник аж очi витрiщив i у вухах йому разом iз шелестом грошей залунав лагiдний шепiт морських хвиль, гомiн пiвденних пальм i ревисько ресторанного оркестру.
-- Вистачить, -- вiдказав недбало Z-003, -- як i домовлялися: крапля -- сто карбованцiв. Давайте зважимо товар, а тодi вже й розрахуємось.
Агент видобув iз кишенi мимохiдь поцупленi у мiськiй аптецi лiкарськi терези.
-- Нема дурних! -- вiдсунувся Рубильник. -- Бачили ми таких: ти йому клей, а вiн тобi -- дулю, i тю-тю!
-- I не соромно вам! -- удав агент, що образився. -- Та невже я, чоловiк похилого вiку, можу обманювати? Та коли б я й хотiв утекти, ви, молодий i здоровий, легко наздогнали б мене.
-- Хо! -- пихато посмiхнувся Рубильник. -- Од мене, батю, не втечеш! Але грошики -- наперед.
Агент зрозумiв, що зважити клей не вдасться, i спересердя махнув рукою:
-- Що з вами робити! Тримайте!
Вiн почав вiдраховувати грошi, а Рубильник розсовував їх по кишенях i голосно шморгав носом вiд задоволення. Зрештою грошi з рук агента перекочували в кишенi злодiя, й той весело сказав:
-- От i ляля! Тримай, батю, свiй смердючий клей! -- I простягнув агентовi заповiтну пляшечку, в якiй важко бовталось майбутнє Z-003.
"От i все!" -- подумав суперагент i всмiхнувся.
"От i все!" -- подумав лейтенант Євдокименко, дiстаючи з-пiд пахви пiстолет.
I саме в ту мить, коли рука агента стиснула пляшечку, а рука лейтенанта -- пiстолет, до скверу влетiли Христофор, Васько та Семен.
Вони вiдразу ж побачили Рубильника й Z-003 й на все горло заволали:
-- Держiть їх, ловiть! Це злодiї!..
Лейтенант Євдокименко блискавично вискочив зi схованки i на всю потужнiсть своїх могутнiх легень -- а вiн був майстром спорту з плавання! -- вигукнув:
-- Руки вгору! Вас викрито!
Та недарма Z-003 був суперагентом вищого класу. Вiн теж блискавично оцiнив ситуацiю, швидким рухом сунув пляшечку з клеєм у праву бокову кишеню й щосили турнув отетерiлого Рубильника на Якима Яковича. Злодiй незграбно змахнув ручиськами, поточився i, щоб не впасти, вхопився за руку лейтенанта.
Тої ж митi вiн вiдлетiв метрiв на десять, важко гупнувся на асфальтову дорiжку, встиг на льоту зойкнути: "Ой мамо!" -- i знепритомнiв. Але цiєї митi, поки лейтенант провiв прийом самбо, цiлком вистачило агенту, щоб вiдскочити метрiв на три вбiк i щодуху кинутися навтьоки.
Лейтенант невдоволено хекнув i рвонув навздогiн.
Вони бiгли порожнiми вулицями мiста, -- всi мешканцi в цей час сидiли перед своїми телевiзорами, бо показували останню серiю багатосерiйного детективу "Слiдство ведуть знавцi", -- i їхнi кроки лунко вiдбивались у прозорому осiнньому небi, лякаючи зграйки горобцiв.
Вiдстань мiж лейтенантом Євдокименком та суперагентом поступово, але невблаганно скорочувалась -- адже Яким Якович був чемпiоном столицi з бiгу на дальнi дистанцiї! Вiн уже чув важке сопiння агента й на ходу подумки пiдсмiювався: "Давай, голубе, давай! Ще трiшечки -i твоя кар'єра скiнчиться. Я тебе, знесиленого, вiзьму голiруч!"
Небезпеку вiдчув i Z-003. Вiн нiяк не мiг перейти на друге дихання. У грудях йому кололо, вiн жадiбно хапав ротом повiтря, силкуючись збiльшити швидкiсть, але ноги майже не слухались його. I тут Z-003 прийняв рiшення...
Лейтенант устиг помiтити, що агент на якусь мить пригальмував, повернувся до нього обличчям i ледь помiтно змахнув рукою.
"Ага, -- подумав Яким Якович, -- уже здаєшся!" Але тої ж митi суперагент знову рвучко помчав далi, а лейтенант раптом наче за щось перечепився i сторчголов полетiв на асфальт.
Коли б вiн не був чемпiоном району з боротьби самбо, то, мабуть, здорово забився б. Але Яким Якович вправно зiбрався в повiтрi й пружно приземлився на ноги.
"Дивно! -- подумав лейтенант, вiдчувши досить сильний удар у п'яти. -- Невже втрачено форму?" -- I глянув на ноги.
Подиву його не було меж: вiн стояв у самих шкарпетках! Лейтенант озирнувся й побачив, що його туфлi стоять посеред вулицi з розiрваними шнурками.
"Ну й ну!" -- похитав головою Яким Якович. Вiн хотiв був пiдняти туфлi й далi переслiдувати агента, але не змiг, незважаючи на свою богатирську силу, навiть зрушити їх з мiсця. I тут вiн зрозумiв: це ж агент хлюпнув йому пiд ноги клеєм, i його туфлi -- назавжди! -приклеїлись до тротуару, а сам вiн вилетiв iз них!
Цей пiдступний хiд противника нагадав лейтенантовi, що вiн має справу iз суперагентом вищого розряду, тож надалi Яким Якович вирiшив бути обережнiшим i босонiж припустив за агентом, котрий уже повертав за рiг у якусь вуличку.
Яким Якович увiмкнув вiдразу другу швидкiсть i -- з розгону проскочив вуличку. Довелося гальмувати й розвертатись. Та коли вiн прочитав назву вулички, куди повернув агент, то лише посмiхнувся: ця вуличка упиралася в п'ятиметровий цегляний мур!..
Лейтенант перейшов на крок. Вiн поволеньки чвалав собi вуличкою i насвистував щось веселеньке.
Та знову ранувато вiн заспокоївся!
Z-003, який чималу частину свого шпигунського життя провiв у джунглях, умiв лазити навiть по дзеркальнiй поверхнi -- що йому якийсь там цегляний мур!
Яким Якович з тривогою побачив, що агент спритно подряпався вгору. Ось вiн уже на серединi! Ось -- вище!.. Ось закинув руку й ногу на гребiнь муру й навалився на нього грудьми!.. Ще мить -- i вiн зникне...
Лейтенант вихопив пiстолет i, гукнувши: "Стiй, стрiляю!" -бабахнув у повiтря.
Суперагент, почувши пострiл, злякано притиснувся грудьми до муру й завмер. Це дало виграш у кiлька дорогоцiнних секунд, за якi лейтенант Євдокименко встиг добiгти до муру й ухопитися за ледь помiтний виступ, щоб дертися вгору. Та тiльки-но вiн зробив перший рух, як почув стогiн.
Вiн звiв очi й побачив, що Z-003 чомусь нерухомо лежить на гребенi у тiй же самiй позi й стогне. Лейтенант спершу здивувався, а тодi подумав, що агент уже зовсiм знесилiв, переможно посмiхнувся й наказав:
-- Опiр даремний! Злазьте!
У вiдповiдь суперагент лиш нервово сiпнувся, а слiдом долинув його здушений голос:
-- Ваша взяла, здаюся! Але злiзти не можу...
Роздiл п'ятнадцятий
МАЙБУТНЬОМУ НАЗУСТРIЧ
Того вечора Христофор Тюлькiн довго не мiг заснути. I нiчого дивного в цьому не було: адже день видався напрочуд багатим на незвичайнi подiї.
Батьки ще не повернулися з роботи, телепередачi скiнчилися, тож Христофор просто лежав собi в лiжку й дивився у стелю, де, наче кiнокадри, знову й знову проходили перед його очима подiї останнiх годин...
Мабуть, найвеселiше було, коли агента знiмали з муру. Виявилось, що це не так уже й просто. Як ви пам'ятаєте, пiсля пострiлу лейтенанта Євдокименка агент втиснувся в мур i раптом закляк. Питаєте чому? А тому, що вiн ненароком роздушив пляшечку з клеєм, яка лежала в правiй боковiй кишенi пiджака, -- i зрозумiло, вiдразу приклеївся до муру!
Це досить швидко збагнув Яким Якович i заходився шукати способи, як спустити агента додолу.
Спершу вiн зателефонував у пожежну частину, коротко пояснив суть справи й попрохав допомоги. Невдовзi у вуличку з гучними сиренами в'їхали двi пожежнi машини з найкращою в областi пожежною командою, котра ось уже протягом п'яти рокiв посiдала на всяких конкурсах першi мiсця.
Поки машини розверталися та пiд'їжджали до муру, де знешкоджений агент злякано лупав очицями, пожежники повистрибували з кабiн, розмотали шланги, пiдключили їх до кранiв i заходилися швидко розсувати драбини та виймати багри.
Побачивши цi приготування, суперагент так затiпався, заверещав, що вороняча колонiя, котра мешкала у парку за стiною, злякано знялася в повiтря, прикривши, на мить чорною хмарою сонце, -- i зникла за лiсом. Та агент даремно перелякався. Пiхто не збирався здирати його баграми. Пожежники почали дружно гупати ними у мур пiд самим животом агента, щоб вивiльнити його iз цегляної пастки.
Мур i живiт агента лунко вiдгукувались на кожен удар -- та жодна цеглина не випала з кладки й навiть не трiснула.
Пожежники спробували вилущити агента з його одягу, але тут на нього навалилась iнша халепа. Горобцi, що голосно цвiрiнькали навколо, раптом запримiтили соняхи на трусах суперагента й гайнули до них.
Вони один за одним, наче маленькi бомбардувальники, пiдлiтали до Z-003 i з розгону дзьобали в те мiсце, яке прикривали труси. Хiба ж знали горобчики, що то були несправжнi соняхи? I якщо дзьобики звичайних горобцiв були не такi вже й дошкульнi, то сталевий дзьоб свого колишнього напарника-зв'язкiвця агент упiзнав вiдразу...
Рiч у тiм, що серед мiстечкових горобцiв був i електронний, якого лейтенант Євдокименко за покликом свого доброго серця та за дозволом полковника Семенова звiльнив вiд пристроїв i випустив на волю.
Електронний горобець вирiшив оселитися зi своїми природними колегами й почати нове життя.
Лейтенант побачив, що загрожує агентовi, вiд зловiсних намiрiв якого нiчого вже не лишилося, пожалiв бiдолаху, спритно видряпався на мур i прикрив його своєю нейлоновою курточкою.
Z-003 вдячно глянув куточком ока на Якима Яковича -- i скупа сльоза скотилася по його обличчю. Та плакав агент не лише вiд вдячностi, а й вiд того, що за муром побачив двоповерховий особняк, який пiзнав за описами дiдуся, а на ньому -- о, примхи долi! -табличку: "Мiська хорова капела жовтенят". Iз вiкон особняка лунала духова музика. Це грав оркестр, iнструменти для якого було придбано за скарб агентового дiда: жовтенята знайшли його й здали державi...
Так безповоротно розтанули всi мрiї Z-003...
Тим часом командири обох команд пожежникiв вiдiйшли вбiк i почали тихо радитись мiж собою.
-- Ми безсилi, -- розвели вони руками, -- треба викликати бульдозер.
Довелося Якиму Яковичу знову дзвонити й чекати. Хвилин за п'ятнадцять почувся вiддалений гуркiт, стiни навколишнiх будинкiв затрусилися, вiкна задзеленчали -- i на вулицi з'явилися два найпотужнiшi бульдозери, якi тiльки знайшлися в мiстечку. Вони, не спиняючись, з ходу атакували мур, де лежав агент, -- але дарма! Мур стояв непорушне, як i сто рокiв тому. А от бульдозерам не пощастило: один погнув нiж, а в другого вiд натуги заглух двигун.
-- Нi, -- похитали головами бульдозеристи, -- тут дiла не буде! -I, прив'язавши заглухлого бульдозера на буксир до першого, iз гуркотом посунули назад.
Суперагент уже став поступово втрачати всякi надiї визволитись i вирiшив готуватися до безславної загибелi пiд горобиними дзьобами, як раптом до Якима Яковича пiдiйшов уже знайомий вам першокласник, той, що лазив у школу крiзь прочинену кватирку.
-- А нащо ви ото робите? -- поцiкавився вiн,
-- Iди, хлопчику, не заважай, -- легенько вiдсторонив його лейтенант. -- Не до тебе зараз, менi отого дядю зняти треба! -- I вiн показав на агента.
-- Отого? -- перепитав малий, зиркнувши вгору. -- Та це ж дуже просто!
-- Як?! -- аж пiдскочив лейтенант.
-- Звичайним лобзиком, -- зневажливо кинув малий, -- узяти лобзика й випиляти його!
-- Генiй! -- зрадiв лейтенант Євдокименко, пiдхопив першака на руки й тричi пiдкинув угору. -- Тримай! -- Вiн дав йому величезну шоколадну цукерку, яку про всяк випадок завжди мав при собi, i побiг до телефонної будки.
Зрозумiло, вiн не став просити лобзика. Вiн лише скористався iдеєю малого -- випиляти агента. Лейтенант подзвонив у музей науки й технiки мiстечка й попросив позичити лазер.
Цього разу вiн домiгся успiху. Через пiвгодини агент, випиляний з муру лазерним променем, уже сидiв на землi та обтрушувався вiд цегляного пилу. Звестися на ноги вiн не мiг, бо спереду у нього зостався чималий шмат цегли, який побоялися вiдрiзати, аби не завдати шкоди агентовi. Отже, тепер вiн мiг пересуватися лише на чотирьох.
-- Що ви зi мною зробите? -- перше, що спитав Z-003, коли трохи стих регiт цiкавих спостерiгачiв.
-- Завтра ж вiдправимо додому, -- вiдказав лейтенант, бо знав: тепер суперагент шкоди не зробить.
-- Тiльки не це, благаю вас! -- аж заволав агент, як тiльки уявив, що йому буде тепер вiд шефа.
Яким Якович усмiхнувся й кинув:
-- Ну, коли вам так не хочеться вертатись, ми подумаємо. А зараз -- за мною, на вокзал!
I лейтенант Євдокименко широко закрокував тротуаром, а слiдом за ним -- агент, та так спритно, наче все життя до цього не ходив, а повзав по землi...
Далi Христофор, батьки якого все ще не повернулися, пригадав, як вони утрьох iз Васьком та Семеном намучились, тягнучи непритомного Рубильника до вiддiлення мiлiцiї.
-- Це що за опудало? -- здивувався начальник райвiддiлу, коли хлопцi затягли злодiя в приймальню й поклали на пiдлогу, важко вiдсапуючись.
-- Один iз тих, хто обiкрав магазин! -- виступив наперед Семен i розповiв начальниковi все, що знав.
В самому кiнцi розповiдi Рубильник нарештi розклепив повiки, побачив над собою постать у мiлiцейськiй формi й вигукнув:
-- Прошу врахувати: я прийшов здаватися добровiльно!
-- Я бачив! -- посмiхнувся начальник i сiв складати протокол.
Рубильник швидко назвав свого спiльника, а хлопцi пояснили, де його шукати.
-- Ну й богатирi! -- похвалив їх начальник, i вони всi разом поїхали на мiлiцейськiй машинi по Бегемота.
З ним теж довелося повозитися. Хлопцi й начальник райвiддiлу навiть учотирьох не змогли вiдсунути стовбур. Довелося тросом прив'язувати його до машини й тягнути. I тiльки-но стовбур вiдсунувся, вiдкриваючи вхiд У печеру, як звiдти, просто в обiйми начальниковi, випав Бегемот. Вiдчувши сталевi обiйми влади, Бегемот заплющив очi й перед його уявою пронеслася довга-довга дорога, але вже не на пiвдень, до моря та пальм, а зовсiм у протилежному напрямку...
Христофор зiтхнув i повернувся на другий бiк.
А в цей час Яким Якович телефонував з вокзалу полковниковi Семенову -- доповiдав про завершення справи.
-- Доповiдає лейтенант Євдокименко! -- вiдрапортував вiн у трубку, коли та вiдповiла голосом полковника.
-- Не знаю такого! -- несподiвано мовила трубка.
-- Як це?! -- отетерiв лейтенант.
-- А отак! Я знаю старшого лейтенанта Євдокименка, а лейтенанта, вибачайте, -- нi!
Яким Якович не зразу збагнув, що Вiкентiй Вiкторович у такий спосiб поздоровляв його з пiдвищенням у званнi за вдало проведену операцiю, -- i вуха його почервонiли вiд задоволення.
-- Пробачте, -- отямився вiн нарештi, -- доповiдає старший лейтенант Євдокименко!
-- Ну от, iнша рiч! -- весело мовила трубка й додала: -- Мiж iншим, Якиме Яковичу, дозвольте питаннячко: як ви ставитесь до сiрникових етикеток?
Почувши традицiйне несподiване питання Вiкентiя Вiкторовича, старший лейтенант Євдокименко вiдразу зрозумiв, що його вже чекає нова, ще бiльш цiкава й небезпечна операцiя, i щасливо вигукнув у трубку:
-- Сiрниковi етикетки? Та я все життя мрiяв про них!
-- От i чудово, -- зрадiла трубка. -- Приїздiть швидше, вони вже чекають на вас...
За п'ятнадцять хвилин вiд перону мiстечка вiдiйшов столичний експрес, у якому назустрiч своєму майбутньому помчали старший лейтенант Євдокименко та суперагент, тепер уже -- колишнiй...
I тiльки-но червонi вогнi останнього вагона зникли за поворотом, як дверi в кiмнату Христофора прочинилися й на порозi з'явилися батьки, якi вже все-все знали.
-- Не спиш? -- вибачливо зiтхнув тато.
-- Не спиться, -- i собi зiтхнув Христофор, бо все таки йому дуже й дуже жаль було втраченого, мабуть, назавжди, суперклею, а з ним -i мрiй про всесвiтню славу.
-- Ти не сердься на нас, -- присiла мама до нього на лiжко. -- Ми з татом вирiшили подарувати тобi сарай пiд лабораторiю.
-- Я допоможу обладнати її як слiд, -- пообiцяв тато.
-- Правда?! -- пiдскочив на лiжку Христофор.
-- Правда, синку, правда! -- нiжно вклала його на подушку мама. -Тепер вигадуй, винаходь, що душi заманеться! -- Вона поцiлувала сина в макiвку, й батьки вийшли.
А Христофор ще довго лежав без сну i посмiхався в темрявi своїм думкам. Вiн знав: у нього ще все попереду, i вiн неодмiнно винайде знову щось дуже й дуже потрiбне людству!
Нарештi Христофор стулив повiки i тихо поплив у радiсному снi назустрiч майбутньому.