Страница:
Костецкий Анатолий
Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!' (на украинском языке)
Анатолiй КОСТЕЦЬКИЙ
СУПЕРКЛЕЙ ХРИСТОФОРА ТЮЛЬКIНА,
або
"ВАС ВИКРИТО -- ЗДАВАЙТЕСЬ!"
Фантастично-пригодницька повiсть-жарт
Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.
ЗМIСТ
Роздiл перший ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО САРАЯ
Роздiл другий ВИНАХIДНИК ХРИСТОФОР ТЮЛЬКIН
Роздiл третiй СЛАВНОЗВIСНА КЛЮЧКА
Роздiл четвертий "РЯТУЙТЕ, ГРАБУЮТЬ!"
Роздiл п'ятий СХОВАНКУ ВИКРИТО...
Роздiл шостий "ВАШ ПЛЕМIННИЧОК ЖЕНЯ..."
Роздiл сьомий "ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ПТАШОК?"
Роздiл восьмий ДОКАЗIВ НЕМА...
Роздiл дев'ятий "СЬОГОДНI УРОКIВ НЕ БУДЕ!"
Роздiл десятий НЕСПОДIВАНЕ ЗНАЙОМСТВО
Роздiл одинадцятий ПЕЧЕРА ЗЛОДIЇВ
Роздiл дванадцятий ДИВАКУВАТИЙ СЛЮСАР-САНТЕХНIК
Роздiл тринадцятий БЕГЕМОТ У ПАСТЦI
Роздiл чотирнадцятий "ВАША ВЗЯЛА! ЗДАЮСЯ..."
Роздiл п'ятнадцятий МАЙБУТНЬОМУ НАЗУСТРIЧ ______________________________________________________________________
Роздiл перший
ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО САРАЯ
Почалося з того, що в будиночку Лукерiї Лукiвни та Сидора Силовича почали зникати речi. I коли б то зникали коштовностi, -- примiром, порцеляновий чайний сервiз, набiр срiбних ложечок для кави чи вазочки для варення з кольорового чеського скла, -- варто було б калатати на сполох. Але зникали зовсiм не коштовностi, а звичайнi буденнi речi.
Першою зникла пляшечка з клеєм "Марс", яким можна склеювати шкiру, дерево, скло та порцеляну. Лукерiя Лукiвна саме збиралася пiдклеїти шкiряну облямiвку на домашнiх капцях Сидора Силовича, свого чоловiка, бо вiн завжди загинав задники й обривав облямiвку. Отож Лукерiя Лукiвна вiдчинила шухляду з написом "Побутова хiмiя", де мав стояти клей, -- i не знайшла його на мiсцi.
Спершу вона подумала, що сама десь запроторила пляшечку -- та й забула. Таке з нею iнколи траплялося: то покладе кудись окуляри й шукає цiлий день, то закине десь газети i не може потiм знайти, а то й насипле солi в баночку з написом "Цукор" -- i вся родина кривиться вiд солоного чаю.
Щоб якось позбутися оцiєї своєї вади, Лукерiя Лукiвна понаклеювала на всi баночки, коробки та шухляди етикетки з написами "Iнструменти", "Ложки, виделки, ножi" тощо -- i плуталася вже менше, хоч подеколи пам'ять зраджувала їй.
Тож не дивно, що при такiй вдачi Лукерiя Лукiвна спершу не звернула уваги на пропажу клею,
"Мабуть, клей увесь вийшов, -- подумала вона, -- а я про це й забула". Вона вирiшила завтра купити нову пляшечку "Марсу", а зараз, поки до роботи ще лишався час, -- бо Лукерiя Лукiвна, як i її чоловiк, працювала в другу змiну, -- почистити соляною кислотою ванну. Та, на превеликий подив, кислоти на мiсцi теж не було!
Це вiдкриття вже насторожило її -- i Лукерiя Лукiвна заходилась перевiряти всi свої баночки, коробочки й шухляди.
Все i всюди було на мiсцях: у коробцi з написом "Iнструменти" лежали незайманi терпуги, молотки, викрути, свердла та багато iншого приладдя; з шухлядки "Ложки, виделки, ножi" теж нiчого не пропало; навiть у бляшанцi з етикеткою "Шурупи" нiхто нiчого не торкав.
Та коли Лукерiя Лукiвна почала обстежувати шухляду "Побутова хiмiя", то, крiм пляшечки клею i соляної кислоти, вона не знайшла ще двох пачок синтетичного прального порошку, пляшки ацетону, бляшанки з силiкатним клеєм, коробочки зi спиртовими таблетками й тюбика з пастою для полiрування меблiв.
Лукерiя Лукiвна не вiдала, що й дiяти!
Чоловiка вона вирiшила не турбувати -- вiн вiдсипався пiсля другої змiни. "Та й чи варто казати йому? -- засумнiвалася Лукерiя Лукiвна. -- Напевне, я просто забула, куди все це подiвала. Мабуть, у мене знову погiршилася пам'ять". I вона вирiшила перед роботою зазирнути до лiкаря, до якого вже колись зверталася.
Лiкар дуже уважно вислухав скарги й заходився обстежувати вiдвiдувачку. Вiн довго вдивлявся в її очi, вiдтягуючи то верхнє, то нижнє вiко, стукав гумовим молоточком Лукерiї Лукiвнi то по правому, то по лiвому колiну, й вiд того в неї так смiшно дригалися ноги, що вона ледь стримувалась, аби не розреготатися. Пiсля цього лiкар кiлька хвилин водив перед самiсiньким носом Лукерiї Лукiвни вказiвним пальцем.
Скiнчивши нарештi обстеження, вiн трохи походив кабiнетом, раз по раз зиркаючи то на стелю, то на пiдлогу, то за вiкно, а тодi сказав:
-- Я нiчого у вас не знайшов. Ви -- цiлком здорова жiнка. А забудькуватiсть притаманна в тiй чи iншiй мiрi всiм, навiть менi. Я порадив би вам завести спецiальний зошит i надалi записувати в нього, що й куди ви кладете чи ставите. Це, гадаю, допоможе вам зосередитись i тренуватиме вашу пам'ять.
Висновок i порада лiкаря заспокоїли Лукерiю Лукiвну, й вона весело поспiшила на роботу. А наступного дня придбала зошит, розлiнiювала його на двi колонки й пiдписала: над лiвою -- "ЩО", над правою -"ДЕ".
Тепер Лукерiя Лукiвна щоразу, розставляючи речi, занотовувала, примiром, таке: "Що" -- "Сiль", "Де" -- "Баночка з етикеткою "Сiль". Або: "Що" -- "Викрутка для швейної машинки", "Де" -- "Коробка з етикеткою "Iнструменти".
I це допомагало. Принаймнi нiхто бiльше не куштував солоного чаю чи солодкого борщу.
Цiлий тиждень Лукерiя Лукiвна аж сяяла -- як у неї все добре виходить! На радощах вона поновила навiть свої запаси побутової хiмiї, старанно при цьому занотувавши, що й куди поставила, i в перший же вихiдний пiдклеїла капцi Сидора Силовича.
Та ось настав понедiлок. Лукерiя Лукiвна вирiшила влаштувати пральний день. Зранку вона замочила бiлизну i, поки та вiдкисала, приготувала обiд, подивилась по телевiзору повтор чергової серiї телефiльму "Слiдство ведуть знавцi" i прополола на городi картоплю. Тепер можна було братися й за бiлизну.
Вона розкрила шухляду з написом "Побутова хiмiя" -- i прикипiла до мiсця! Шухляда була майже порожня!..
Лукерiя Лукiвна побiгла за рятiвним зошитом, хоча чудово пам'ятала, що саме має бути в шухлядi: адже лише позавчора вона поновила свої запаси.
Не вистачало багатьох речей: прального порошку, мастики для паркету, чотирьох пачок побутової соди, аерозолю з емальовою фарбою i -- знову ж таки! -- пляшечки з клеєм "Марс"!
На цей раз Лукерiя Лукiвна не стала мовчати. Вона зазирнула в кiмнату, де Сидiр Силович, лежачи на диванi, читав газету, й вигукнула:
-- Сидоре, бiда!
Той неохоче вiдклав газету, поволi пiдвiвся з дивана, всунув ноги в капцi, як завжди прим'явши задники, солодко потягся й нарештi спитав:
-- Де бiда, яка бiда?
-- Там, на кухнi! -- злякано озирнулася Лукерiя Лукiвна й повiдала чоловiковi про дивну пропажу.
-- Тю, -- махнув рукою Сидiр Силович, коли дружина скiнчила, -ото вигадала! Сама, напевне, кудись усе запроторила, а тепер панiкуєш.
-- Я не панiкую, -- образилась дружина. -- Ось поглянь сам! -- I простягнула чоловiковi зошит.
Сидiр Силович уважно перевiрив записи i тiльки головою похитав.
-- Слухай! -- зиркнув вiн раптом на похнюплену дружину. -- А давай зробимо так: знов купимо все й поставимо в шухляду. Тiльки в коробцi з пральним порошком проколупаємо невеличку дiрочку. I коли воно поцупить порошок, вiн буде сипатись через отвiр, i ми побачимо, куди його занесено!
-- Чудово! -- вигукнула Лукерiя Лукiвна i на радощах, що в неї такий мудрий чоловiк, дзвiнко цмокнула його в колючу щоку.
Так вони й зробили перед тим, як пiти на роботу.
А наступного ранку Сидiр Силович, тiльки-но прокинувся й вийшов на кухню, щоб поставити чайник, -- так i закляк iз розкритим вiд позiху ротом: вiд шафи з "Побутовою хiмiєю" бiгла тоненька смужка бiлого прального порошку i зникала за порогом!
Сидiр Силович, тамуючи подих, поманив пальцем дружину, й вони навшпиньки подалися по слiду.
Бiла смужечка вивела їх у садок, повiлася трохи помiж деревами й сховалася пiд дверима старого сараї, що стояв у глибинi саду, за будинком.
Цим сараєм вони не користувалися вже рокiв чотири -- вiд останнього ремонту в хатi. Тодi в сарай позносили всякий домашнiй непотрiб, котрого виявляється завжди багато в час ремонту, i замкнули сарай на важезний замок. Сидiр Силович, якщо бути вiдвертим, навiть не пам'ятав, куди подiв вiд нього ключ.
I от зараз вони з дружиною стояли перед дверима сараю та спантеличено переводили погляди з тоненької цiвки порошку на важкий iржавий замок.
Постоявши так кiлька довгих хвилин i почухавши досхочу потилицю, Сидiр Силович нарештi вiдважно ступив уперед, узявся за дверну ручку -- i вiдскочив вiд несподiванки! Замок тихенько клацнув i впав на траву, а дверi з ледь чутним рипом розчинилися, вiдкриваючи таємничу напiвтемряву...
Роздiл другий
ВИНАХIДНИК ХРИСТОФОР ТЮЛЬКIН
У цей час учень третього "А" класу Христофор Тюлькiн сидiв на уроках i гiрко розмiрковував, що ж йому сьогоднi робити.
Рiч у тiм, що його ось уже мiсяць переслiдував здоровило-восьмикласник на прiзвисько Бевзь. Вiн мешкав на тiй же вулицi, що й Христофор, i вважався грозою всього кварталу.
Бевзь таки справдi був здоровилом, особливо в порiвняннi з худеньким, тендiтним i капловухим Христофором, окуляри якого весь час сповзали з його малесенького, наче кнопочка, носа. Бевзь був не по лiтах високий, вищий на двi голови за Тюлькiна, мав довжелезнi, наче в мавпи, руки, на яких буграми проступали м'язи. Та й взагалi, його зовнiшнiй вигляд справляв гнiтюче враження на всiх навколишнiх хлопцiв.
Христофор Тюлькiн якось порiвняв Бевзя з неандертальцем. I хоч Бевзь i гадки не мав, що це за один, вiн образився, -- тож Христофор мав чудову нагоду пересвiдчитись на власному досвiдi, наскiльки важкi у Бевзя кулаки.
Добре, коли б оцим i скiнчилося. Та Бевзь був не з тих, хто легко вибачає образи. Вiдтодi для Христофора, як i для багатьох iнших хлопцiв їхнього кварталу, вiн запровадив данину: щомiсяця, у перший понедiлок, Тюлькiн мусив приносити Бевзю карбованця.
Таким вовкулакою Бевзь зробився лише рiк тому, а чому -- не мiг нiхто пояснити. Досi вiн був цiлком нормальним хлопцем: любив, як i всi, поганяти м'яча, поборюкатися пiд час перерви, ну, залiзти до когось у сад... Але ж усе це були, так би мовити, невиннi пустощi. Та рiк тому Бевзя наче пiдмiнили. Якщо колись вiн мiг навiть заступитися за малюка, то тепер лише загрожував меншим вiд себе, вимагаючи пiд рiзними приводами грошi, грошi й грошi! Хлопцi здогадувалися, що тут не обiйшлося без впливу Бевзевих приятелiв, старших за нього. Але довести цього нiхто не мiг.
Одного разу Христофор Тюлькiн спробував був не сплатити данини: вiн давно мрiяв про кишеньковий лiхтарик, i, щоб купити такий, йому не вистачало саме карбованця. Два днi Тюлькiн непомiтно прошивався додому, та на третiй таки наскочив на Бевзя.
-- Привiт, Тюля! -- вигулькнув той iз-за рогу. -- А я за тобою стра-а-шенно скучив! -- I Бевзь загрозливо вищирився.
Христофор зовсiм не образився на "Тюлю". По-перше, спробуй образитись на Бевзя! А по-друге, вiн до такого звертання давно звик: так його величали майже всi приятелi й однокласники. Христофоровi навiть подобалося, що його кличуть не на iм'я, а на прiзвисько, бо вiн хронiчно ненавидiв своє власне, рiдне, особисте iм'я вiдтодi, як навчився розмовляти. Такого iменi вiн нi в кого й нiде не чув, хiба що у Христофора Колумба. Саме на його честь батьки i назвали сина, за що вiн трохи ображався на них i досi.
Може, вiн i пишався б своїм iменем, коли б не прiзвище. Погодьтеся: ну хiба це сполучення -- Христофор Тюлькiн. Курям на смiх!
Саме через цю халепу Христофор iще з першого класу вирiшив стати у майбутньому всесвiтньовiдомим ученим, щоб люди, почувши його iм'я та прiзвище, шанобливо казали: "О, це -- голова!", а не хапалися за животи вiд смiху. Тож вiдколи вiн навчився читати, з книгою вже не розлучався. Читав Тюлькiн здебiльшого наукову лiтературу i хоча мало що iз прочитаного розумiв, анiтрохи не журився. Вiн десь вичитав, що треба накопичувати знання, а коли їх набереться достатня кiлькiсть, вони самi вишикуються у струнку систему, i людина зробить генiальне вiдкриття чи побудує новiтню наукову теорiю.
Тюлькiн не тiльки читав, а й займався найрiзноманiтнiшими дослiдами. Чого вiн тiльки не робив!
А втiм, зараз iще не час про це розповiдати...
Отож, зустрiвши Бевзя, Христофор зовсiм не образився за "Тюлю", а, стримуючи дрижаки, вiдказав:
-- Я те... я того... трохи прихворiв!
-- Радий бачити тебе живим i здоровим! -- реготнув Бевзь. -- А то я був подумав, що мiй карбованець -- тю-тю! А ти, бачиш, -- живий! Ну, давай, -- простягнув вiн до Христофора долоню.
-- Бевзю, -- благально глянув на здоровила Христофор, -- а може, почекаєш? Я лiхтарика хочу купити.
-- Що-о-о?! -- не своїм голосом ревонув Бевзь. -- Ти як мене назвав? -- Вiн ухопив хлопчика за барки й почав трусити, примовляючи: -- Запам'ятай раз i назавжди: мов iм'я -- Семен, або скорочено -- Сем. I коли я хоч раз iще почую iнше -- начувайся? -- Потiм вiн вiдпустив наляканого до смертi Христофора й додав: -- Я сьогоднi добрий, живи! Та й карбованцi губити жаль: вiдправлю тебе на той свiт, i вони гайнуть за тобою. Ну, давай!
Тюлькiн, страшенно радий, що так дешево вiдбувся, мовчки тицьнув Бевзевi карбованця i припустив додому, картаючи себе за промах. Адже вiн чудово знав: Бевзем Семена можуть називати лише його дружки, для iнших вiн -- Сем...
Усе це пригадалося Христофоровi на останньому уроцi, й вiн млiв зо страху перед майбутнiм: саме сьогоднi мав платити, а в нього, як на грiх, не було й копiйчини.
-- Тю ля, ти що -- заснув? -- зазирнув у дверi класу його сусiда й найкращий друг Васько з третього "Б", веселий вiдчайдух i вправний спортсмен. -- Ану, додому!
Христофор навiть не ворухнувся.
-- Ну й сплюх! -- пiдiйшов Васько й ляснув Тюлькiна по плечу. -Диви, на уроцi заснув!
-- Та не сплю я, не сплю! -- скипiв Христофор. -- Одчепись вiд мене!
-- Чого кричиш, як навiжений! Краще поясни, що сталося?
Христофор заспокоївся -- i про все розповiв друговi.
-- Ну й дiла, -- похитав головою Васько. -- У мене теж нi копiйки. Ну, нiчого, ходiм -- якось, може, обiйдеться.
Та тiльки-но друзi завернули на свою вулицю, як наскочили на Бевзя. Той тримав руки в кишенях i щось весело насвистував. Запримiтивши хлопцiв, Бевзь ступив Христофоровi назустрiч i вигукнув:
-- Наре-е-штi! Вже хвилин двадцять жду, а менi ж нiколи -- друзi чекають. Ну, давай!
-- Я сьогоднi без грошей... -- ледь пробелькотiв Тюлькiн.
-- Знову, хлопчику, жартуєш? -- посунув на бiдолаху Бевзь. -- Чи забув про мої рученята?
-- Я вiддам, -- не на жарт злякався Христофор, -- слово честi, завтра ж вiддам!
-- Ну, гляди менi! -- Бевзь повiв перед Христофоровим носом своїм кулачиськом. -- Щоб завтра вiддав i з процентами -- руб двадцять! А це -- за моральну травму, компенсацiя. -- Вiн зiрвав iз сорочки Тюлькiна олiмпiйський значок i, сплюнувши крiзь зуби, посунув на спортивний майданчик за школою, де його вже чекали дружки.
-- Ходiм до мене, -- запропонував засмученому Тюлькiну Васько. -В шахи пограємо, кiно подивимось.
Христофор мовчки кивнув, i друзi рушили до Васька.
Тюлькiн частенько пiсля урокiв завертав до нього. Вони разом учили уроки, обговорювали мiжнароднi подiї, грали в шахи, дивилися телевiзор i, звичайно, мрiяли. Одне слово, спiльних справ у них завжди вистачало.
-- Ти не переживай, -- утiшав друга Васько. -- Якось минеться, не сьогоднi, так завтра. Не може ж отак бути все життя. До речi, чого ти останнiм часом не заходиш до мене?
-- Справи рiзнi, -- вiдмахнувся Христофор.
-- Щось ти вiд мене приховуєш, -- образився Васько. -- Звичайно, як не хочеш, не кажи. Але ж я бачу: щось у тебе негаразд.
-- Нiчого особливого, -- вiдмахнувся Христофор. -- Просто я одну штукенцiю вигадав. Але треба ще перевiрити, поки рано говорити. -- Тут вiн мрiйливо звiв очi догори й додав: -- А коли вийде, що задумав, -на весь свiт прогримить iм'я Христофора Тюлькiна!
-- Ну що ж, -- усмiхнувся Васько, дивлячись на прояснiле обличчя друга, -- твори, вигадуй, винаходь. Я вже якось потерплю.
Хлопцi зiграли партiю, погодившись на нiчию, i Христофор помчав додому. А Васько ще довго думав про друга.
Вiн чудово знав Христофорову вдачу. Той майже весь вiльний час тiльки й робив, що вигадував то лiтаючого пiдводного човна, то самомиючу пасту для посуду. Вiн був записаний чи не в десяток рiзних гурткiв, та оскiльки часу у Христофора завжди було обмаль, вiн насправдi нiкуди не ходив. I коли чесно, то з вигадок Тюлькiна досi путнього нiчого не вийшло: надто вже Тюля розкидався. Коли в нього щось вiдразу не виходило, вiн кидав роботу й починав нову. Через це майже всi однокласники дещо скептично ставилися до його винахiдницьких здiбностей: справжнiй винахiдник, на їхню думку, мусить, окрiм таланту, мати ще й неабияку силу волi.
Лише Васько вiрив у майбутнє Христофора, бо знав: талант -- це вiд природи, а от силу волi можна в собi виховати. I вiн був переконаний: рано чи пiзно Христофор неодмiнно винайде щось дуже й дуже видатне, щось таке, чим здивує весь учений свiт!
Роздiл третiй
СЛАВНОЗВIСНА КЛЮЧКА
Вдома Христофор дiстав iз своєї потаємної схованки пiд схiдцями, що вели в будинок, загальний зошит iз написом "Науковi iдеї, вiдкриття, спостереження та результати експериментiв". У ньому вiн занотовував усi свої iдеї, над якими мрiяв попрацювати найближчим часом. Тут були схеми мiжпланетних телефонiв, креслення дивовижних механiзмiв та машин, вирiзки iз газет, де йшлося про тi чи iншi таємницi, ще не розкритi наукою. Туди ж Христофор записував думки та афоризми видатних учених, котрi виловлював з книжок та журналiв.
Тюлькiн зайшов у хату, поволi перегорнув зошит до останньої сторiнки, провiв по нiй лагiдно рукою, а тодi вгорi, вiдступивши кiлька рядкiв, записав червоним олiвцем:
USK-XT
Пiсля цього вiн покахикав солiдно в кулачок i задумливо втупився поглядом у стелю.
Сьогоднi Христофор Тюлькiн, на його думку, зробив генiальне вiдкриття i смiливо стукав у дверi всесвiтньої, гучної i такої солодкої та щемкої слави, -- аж подих забивало! Все, до чого вiн торкався досi своїми талановитими руками, зараз у порiвняннi з його останнiм винаходом здавалося нiкчемними забавками дошкiльнят.
Христофор Тюлькiн -- прислухайтесь лишень, як звучить тепер це iм'я! -- винайшов USK-XT, або, коли розшифрувати цей запис, -"Унiверсальний суперклей Христофора Тюлькiна"!
Для назви клею Христофор вирiшив узяти латинськi лiтери, бо з наукових журналiв та книг знав, що саме так ученi всього свiту називають i закодовують свої вiдкриття та винаходи. Своє ж iм'я та прiзвище вiн закодував нашими лiтерами з двох мiркувань: по-перше, щоб усi в свiтi знали -- II8К винайшов не хтось там за кордоном, а саме вiн, Христофор Тюлькiн, радянський школяр; по-друге, коли вже по щиростi, вiн не знав точно, як записати латинськими знаками лiтеру "X", та й не вiдчував у цьому гострої потреби -- адже вона й так була схожа на латинський "Iкс", а "Т", як вiдомо, i латиною пишеться так само.
Винайти USK Христофоровi спало на думку випадково. Справа в тому, що наприкiнцi лютого в нього зламалася ключка, за допомогою якої вiн намiрявся врештi-решт подолати свою байдужiсть до спорту. Точнiше, не сама зламалася, а її зламали, й не хто iнший, як Бевзь.
Ключка в Тюлькiна була незвичайна, навiть, можна сказати, дорогоцiнна, її привiз Христофоровi з Києва рiдний дядько, а йому подарував цю ключку нападаючий славнозвiсної хокейної дружини київського "Сокола"!
Всi хлопцi просто марили цим скарбом. Вони ладнi були вiддати що завгодно, аби хоч кiлька хвилин потримати в руках цю чарiвну ключку -легеньку, наче пiр'їнка, але мiцну, мов сталь.
I Христофор нiколи не вiдмовляв хлопцям. Усiм, хто хотiв, вiн давав її по черзi пiд час хокейних баталiй на спортмайданчику школи. I той щасливець, що тримав її в руках, неодмiнно закидав у ворота суперникiв одну, а то й двi шайби. Знаючи таку властивiсть ключки, Христофор пильно стежив, щоб хлопцi однiєї команди не грали нею бiльше, нiж хлопцi другої, бо тодi шанси команд були б нерiвноцiнними!
I от якось на черговiй зустрiчi двох давнiх суперникiв -- команд сьомого "А" та восьмого "Б" -- ключка потрапила до рук Бевзя. Той грати зовсiм не вмiв, але прихворiв захисник восьмикласникiв, замiнити нiким було, -- от i виставили Бевзя, покладаючи надiї на його зрiст та вагу.
Тюлькiн, який за годинником пильно стежив, щоб гравцi не затримували ключку, вiдрахував належнi двi хвилини й гукнув Семеновi, щоб вiддав її суперникам. Але Бевзь лиш зневажливо вiдмахнувся -мовляв, вiдчепись, Тюля -- i ключки не вiддав: вiн страшенно сердився, що навiть за допомогою такого чарiвного знаряддя не змiг, хоч як силкувався, закинути сьомакам жодної шайби!
Гра, зрозумiло, вiдразу припинилася, хлопцi з'юрмилися навколо Сема й почали вимагати ключку. Той спершу опирався, та коли побачив, що навiть однокласникам його поведiнка не подобається, раптом оскаженiв, розмахнувся щосили -- i вдарив ключкою об бортик...
Всi -- i гравцi обох команд, i глядачi -- тiльки зойкнули, а ключка переламалася навпiл i випала з рук Бевзя.
Вiн спочатку й сам трохи злякався, та потiм злiсно вилаявся, чвиркнув на лiд, заклав руки до кишень -- i подався геть з майданчика. Отетерiлi хлопцi навiть нiчого не сказали йому -- так вразила їх загибель славнозвiсної ключки...
Того дня Христофор до глибокої ночi не лягав спати. Вiн i так, i так стуляв докупи половинки ключки -- й лише безсило зiтхав: здавалося, полагодити ключку неможливо! Можна, звичайно, дощечкою збити половинки або скрiпити їх металевим стержнем. Та хiба ж це буде та ключка, що ранiше! Нi, вона стане вже зовсiм-зовсiм iнша: важка, неоковирна, кострубата, -- одне слово, не ключка, а милиця!
Христофор уже хотiв був десь закинути уламки, аби вони не завдавали йому горя, та Васько порадив спробувати склеїти ключку столярним клеєм, i Христофорова надiя знов ожила.
Майже всю весну й лiто витратив Тюлькiн на дослiди. Вiн перепробував усi марки клеїв: столярних, синтетичних, натуральних та багатьох iнших. Дарма! Жоден клей так i не змiг зростити половинки, хоч майже всi етикетки, особливо етикетки синтетичних клеїв, розхвалювали їхню надiйнiсть.
I тут у Христофора вперше в життi прокинулась упертiсть i завзятiсть: вiн дав собi слово будь-що знайти клей, який таки склеїть славнозвiсну, горезвiсну ключку!
Це, трохи гарячкове, але й сповнене непохитної рiшучостi, слово i стало першим кроком Тюлькiна на осяйнiй дорозi до створення USK-XT.
Христофор обладнав собi невеличку лабораторiю й заходився експериментувати. Працювати доводилось потай, бо матерi й батьковi вже давно набридло його, як вони казали, байдикування.
Одного чудового дня чергова сумiш, яких безлiч виготовив Христофор, так швидко й мiцно з'єднала половинки ключки, що хлопець був спершу не повiрив у несподiваний i такий жаданий успiх.
Спочатку обережно, а потiм iз кожним разом усе дужче й дужче, вiн смикав половинки, вигинав ключку, стукав нею об землю, гатив по стовбурах дерев -- дарма: ключка не ламалася!
Не вiрячи щастю, Христофор удався до крайнощiв. Хоч як побоювався, але поклав ключку на двi цеглини i -- стрибнув на неї!.. На цей раз експеримент, на жаль, удався: ключка знов розлетiлася на двi половинки.
Та коли Тюлькiн обстежив мiсце зламу, вiн аж зойкнув: виявляється, ключка зламалася не там, де була склеєна, а зовсiм в iншому мiсцi. Попереднього ж мiсця зламу Христофор навiть не знайшов: клей наче зростив половинки! Тодi винахiдник кинувся до столу, вдруге намастив чудодiйним клеєм половинки i притис одну до одної. За якусь мить ключка у нього просто на очах зрослася!
Тепер Тюлькiн хапав усе, що трапляло пiд руку, -- i клеїв, клеїв, клеїв. Врештi вiн приклеїв старе велосипедне колесо до цеглини, бляшанку -- до колеса, а до бляшанки -- зiгнуту iржаву трубу. Роз'єднати цей витвiр вiн не спромiгся навiть ломом: всi предмети, здавалося, зрослися навiчно!
Так було винайдено чудо-клей нашого столiття -- USK-XT! Цей факт Христофор Тюлькiн занотував у своєму науковому щоденнику.
Трохи перепочивши й перечитавши записи, Христофор почав обмiрковувати, яка користь буде з його генiального винаходу.
На його думку, можливостi клею були безмежнi. Ним, як сподiвався Тюлькiн, можна буде склеювати труби, мости, лiтаки, пароплави. Не треба нiчого зварювати! А це, як пiдрахував Христофор, зекономить державi велику кiлькiсть металу. Можна буде склеювати й будинки -замiсть цементного розчину, особливо в мiсцях, де бувають землетруси. Адже клей такий мiцний, що йому нiчогiсiнько не страшно!
Христофорова фантазiя сягала i в космiчнi далi. Вiн уявляв, як склеюватимуть його клеєм космiчнi орбiтальнi станцiї, такi величезнi, що на них вистачить мiсця для всього їхнього класу. Та що там -класу! Школи, району, мiста!
А крiм того ще можна було б!.. Ух!.. Що лишень можна було б iще!.. У Христофора перед очима, як кiнокадри, змiнювали одна одну численнi вигоди, якi давало застосування суперклею!..
Та що там казати!
Ти й сам, мiй любий читачу, трохи подумавши й помрiявши, зможеш вигадати ще не один десяток справ, де знадобився б Христофорiв винахiд, i написати особисто Тюлькiну про свої iдеї.
Вiд таких думок Христофоровi аж у головi наморочилось!
От у їхнє невеличке мiстечко злiтаються найвидатнiшi вченi сучасностi: академiки, професори, доценти, всякi лауреати! Вони у захватi вiд клею i щиро дякують Христофоровi за неперевершений винахiд! А потiм... Потiм президент власноручно вручає йому орден i запрошує до Академiї наук!..
Ех, ну й ну!..
Тюлькiн аж прицмокнув язиком i поставi? в крапку. Того дня вiн вирiшив експериментами уже не займатися, а лягти спати. А завтра... Завтра вiн про все розповiсть Васьковi -- i той допоможе йому провести останнiй експеримент перед тим, як порадувати свiт своїм винаходом.
Роздiл четвертий
"РЯТУЙТЕ, ГРАБУЮТЬ!"
Цього дня Сидiр Силович на роботу не пiшов. Вiн заздалегiдь домовився з начальством, узяв вiдгул -- i тепер сидiв у садку та грiвся на вересневому сонечку, обмiрковуючи -- прийде сьогоднi у сарай злодiй чи нi? Йому страшенно кортiло будь-що розкрити таємницю, хто взяв хоч i недорогi, але ж такi потрiбнi у будь-якому хазяйствi речi. Та й чого вони опинилися у покинутому сараї, теж варто було з'ясувати.
СУПЕРКЛЕЙ ХРИСТОФОРА ТЮЛЬКIНА,
або
"ВАС ВИКРИТО -- ЗДАВАЙТЕСЬ!"
Фантастично-пригодницька повiсть-жарт
Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.
ЗМIСТ
Роздiл перший ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО САРАЯ
Роздiл другий ВИНАХIДНИК ХРИСТОФОР ТЮЛЬКIН
Роздiл третiй СЛАВНОЗВIСНА КЛЮЧКА
Роздiл четвертий "РЯТУЙТЕ, ГРАБУЮТЬ!"
Роздiл п'ятий СХОВАНКУ ВИКРИТО...
Роздiл шостий "ВАШ ПЛЕМIННИЧОК ЖЕНЯ..."
Роздiл сьомий "ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ПТАШОК?"
Роздiл восьмий ДОКАЗIВ НЕМА...
Роздiл дев'ятий "СЬОГОДНI УРОКIВ НЕ БУДЕ!"
Роздiл десятий НЕСПОДIВАНЕ ЗНАЙОМСТВО
Роздiл одинадцятий ПЕЧЕРА ЗЛОДIЇВ
Роздiл дванадцятий ДИВАКУВАТИЙ СЛЮСАР-САНТЕХНIК
Роздiл тринадцятий БЕГЕМОТ У ПАСТЦI
Роздiл чотирнадцятий "ВАША ВЗЯЛА! ЗДАЮСЯ..."
Роздiл п'ятнадцятий МАЙБУТНЬОМУ НАЗУСТРIЧ ______________________________________________________________________
Роздiл перший
ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО САРАЯ
Почалося з того, що в будиночку Лукерiї Лукiвни та Сидора Силовича почали зникати речi. I коли б то зникали коштовностi, -- примiром, порцеляновий чайний сервiз, набiр срiбних ложечок для кави чи вазочки для варення з кольорового чеського скла, -- варто було б калатати на сполох. Але зникали зовсiм не коштовностi, а звичайнi буденнi речi.
Першою зникла пляшечка з клеєм "Марс", яким можна склеювати шкiру, дерево, скло та порцеляну. Лукерiя Лукiвна саме збиралася пiдклеїти шкiряну облямiвку на домашнiх капцях Сидора Силовича, свого чоловiка, бо вiн завжди загинав задники й обривав облямiвку. Отож Лукерiя Лукiвна вiдчинила шухляду з написом "Побутова хiмiя", де мав стояти клей, -- i не знайшла його на мiсцi.
Спершу вона подумала, що сама десь запроторила пляшечку -- та й забула. Таке з нею iнколи траплялося: то покладе кудись окуляри й шукає цiлий день, то закине десь газети i не може потiм знайти, а то й насипле солi в баночку з написом "Цукор" -- i вся родина кривиться вiд солоного чаю.
Щоб якось позбутися оцiєї своєї вади, Лукерiя Лукiвна понаклеювала на всi баночки, коробки та шухляди етикетки з написами "Iнструменти", "Ложки, виделки, ножi" тощо -- i плуталася вже менше, хоч подеколи пам'ять зраджувала їй.
Тож не дивно, що при такiй вдачi Лукерiя Лукiвна спершу не звернула уваги на пропажу клею,
"Мабуть, клей увесь вийшов, -- подумала вона, -- а я про це й забула". Вона вирiшила завтра купити нову пляшечку "Марсу", а зараз, поки до роботи ще лишався час, -- бо Лукерiя Лукiвна, як i її чоловiк, працювала в другу змiну, -- почистити соляною кислотою ванну. Та, на превеликий подив, кислоти на мiсцi теж не було!
Це вiдкриття вже насторожило її -- i Лукерiя Лукiвна заходилась перевiряти всi свої баночки, коробочки й шухляди.
Все i всюди було на мiсцях: у коробцi з написом "Iнструменти" лежали незайманi терпуги, молотки, викрути, свердла та багато iншого приладдя; з шухлядки "Ложки, виделки, ножi" теж нiчого не пропало; навiть у бляшанцi з етикеткою "Шурупи" нiхто нiчого не торкав.
Та коли Лукерiя Лукiвна почала обстежувати шухляду "Побутова хiмiя", то, крiм пляшечки клею i соляної кислоти, вона не знайшла ще двох пачок синтетичного прального порошку, пляшки ацетону, бляшанки з силiкатним клеєм, коробочки зi спиртовими таблетками й тюбика з пастою для полiрування меблiв.
Лукерiя Лукiвна не вiдала, що й дiяти!
Чоловiка вона вирiшила не турбувати -- вiн вiдсипався пiсля другої змiни. "Та й чи варто казати йому? -- засумнiвалася Лукерiя Лукiвна. -- Напевне, я просто забула, куди все це подiвала. Мабуть, у мене знову погiршилася пам'ять". I вона вирiшила перед роботою зазирнути до лiкаря, до якого вже колись зверталася.
Лiкар дуже уважно вислухав скарги й заходився обстежувати вiдвiдувачку. Вiн довго вдивлявся в її очi, вiдтягуючи то верхнє, то нижнє вiко, стукав гумовим молоточком Лукерiї Лукiвнi то по правому, то по лiвому колiну, й вiд того в неї так смiшно дригалися ноги, що вона ледь стримувалась, аби не розреготатися. Пiсля цього лiкар кiлька хвилин водив перед самiсiньким носом Лукерiї Лукiвни вказiвним пальцем.
Скiнчивши нарештi обстеження, вiн трохи походив кабiнетом, раз по раз зиркаючи то на стелю, то на пiдлогу, то за вiкно, а тодi сказав:
-- Я нiчого у вас не знайшов. Ви -- цiлком здорова жiнка. А забудькуватiсть притаманна в тiй чи iншiй мiрi всiм, навiть менi. Я порадив би вам завести спецiальний зошит i надалi записувати в нього, що й куди ви кладете чи ставите. Це, гадаю, допоможе вам зосередитись i тренуватиме вашу пам'ять.
Висновок i порада лiкаря заспокоїли Лукерiю Лукiвну, й вона весело поспiшила на роботу. А наступного дня придбала зошит, розлiнiювала його на двi колонки й пiдписала: над лiвою -- "ЩО", над правою -"ДЕ".
Тепер Лукерiя Лукiвна щоразу, розставляючи речi, занотовувала, примiром, таке: "Що" -- "Сiль", "Де" -- "Баночка з етикеткою "Сiль". Або: "Що" -- "Викрутка для швейної машинки", "Де" -- "Коробка з етикеткою "Iнструменти".
I це допомагало. Принаймнi нiхто бiльше не куштував солоного чаю чи солодкого борщу.
Цiлий тиждень Лукерiя Лукiвна аж сяяла -- як у неї все добре виходить! На радощах вона поновила навiть свої запаси побутової хiмiї, старанно при цьому занотувавши, що й куди поставила, i в перший же вихiдний пiдклеїла капцi Сидора Силовича.
Та ось настав понедiлок. Лукерiя Лукiвна вирiшила влаштувати пральний день. Зранку вона замочила бiлизну i, поки та вiдкисала, приготувала обiд, подивилась по телевiзору повтор чергової серiї телефiльму "Слiдство ведуть знавцi" i прополола на городi картоплю. Тепер можна було братися й за бiлизну.
Вона розкрила шухляду з написом "Побутова хiмiя" -- i прикипiла до мiсця! Шухляда була майже порожня!..
Лукерiя Лукiвна побiгла за рятiвним зошитом, хоча чудово пам'ятала, що саме має бути в шухлядi: адже лише позавчора вона поновила свої запаси.
Не вистачало багатьох речей: прального порошку, мастики для паркету, чотирьох пачок побутової соди, аерозолю з емальовою фарбою i -- знову ж таки! -- пляшечки з клеєм "Марс"!
На цей раз Лукерiя Лукiвна не стала мовчати. Вона зазирнула в кiмнату, де Сидiр Силович, лежачи на диванi, читав газету, й вигукнула:
-- Сидоре, бiда!
Той неохоче вiдклав газету, поволi пiдвiвся з дивана, всунув ноги в капцi, як завжди прим'явши задники, солодко потягся й нарештi спитав:
-- Де бiда, яка бiда?
-- Там, на кухнi! -- злякано озирнулася Лукерiя Лукiвна й повiдала чоловiковi про дивну пропажу.
-- Тю, -- махнув рукою Сидiр Силович, коли дружина скiнчила, -ото вигадала! Сама, напевне, кудись усе запроторила, а тепер панiкуєш.
-- Я не панiкую, -- образилась дружина. -- Ось поглянь сам! -- I простягнула чоловiковi зошит.
Сидiр Силович уважно перевiрив записи i тiльки головою похитав.
-- Слухай! -- зиркнув вiн раптом на похнюплену дружину. -- А давай зробимо так: знов купимо все й поставимо в шухляду. Тiльки в коробцi з пральним порошком проколупаємо невеличку дiрочку. I коли воно поцупить порошок, вiн буде сипатись через отвiр, i ми побачимо, куди його занесено!
-- Чудово! -- вигукнула Лукерiя Лукiвна i на радощах, що в неї такий мудрий чоловiк, дзвiнко цмокнула його в колючу щоку.
Так вони й зробили перед тим, як пiти на роботу.
А наступного ранку Сидiр Силович, тiльки-но прокинувся й вийшов на кухню, щоб поставити чайник, -- так i закляк iз розкритим вiд позiху ротом: вiд шафи з "Побутовою хiмiєю" бiгла тоненька смужка бiлого прального порошку i зникала за порогом!
Сидiр Силович, тамуючи подих, поманив пальцем дружину, й вони навшпиньки подалися по слiду.
Бiла смужечка вивела їх у садок, повiлася трохи помiж деревами й сховалася пiд дверима старого сараї, що стояв у глибинi саду, за будинком.
Цим сараєм вони не користувалися вже рокiв чотири -- вiд останнього ремонту в хатi. Тодi в сарай позносили всякий домашнiй непотрiб, котрого виявляється завжди багато в час ремонту, i замкнули сарай на важезний замок. Сидiр Силович, якщо бути вiдвертим, навiть не пам'ятав, куди подiв вiд нього ключ.
I от зараз вони з дружиною стояли перед дверима сараю та спантеличено переводили погляди з тоненької цiвки порошку на важкий iржавий замок.
Постоявши так кiлька довгих хвилин i почухавши досхочу потилицю, Сидiр Силович нарештi вiдважно ступив уперед, узявся за дверну ручку -- i вiдскочив вiд несподiванки! Замок тихенько клацнув i впав на траву, а дверi з ледь чутним рипом розчинилися, вiдкриваючи таємничу напiвтемряву...
Роздiл другий
ВИНАХIДНИК ХРИСТОФОР ТЮЛЬКIН
У цей час учень третього "А" класу Христофор Тюлькiн сидiв на уроках i гiрко розмiрковував, що ж йому сьогоднi робити.
Рiч у тiм, що його ось уже мiсяць переслiдував здоровило-восьмикласник на прiзвисько Бевзь. Вiн мешкав на тiй же вулицi, що й Христофор, i вважався грозою всього кварталу.
Бевзь таки справдi був здоровилом, особливо в порiвняннi з худеньким, тендiтним i капловухим Христофором, окуляри якого весь час сповзали з його малесенького, наче кнопочка, носа. Бевзь був не по лiтах високий, вищий на двi голови за Тюлькiна, мав довжелезнi, наче в мавпи, руки, на яких буграми проступали м'язи. Та й взагалi, його зовнiшнiй вигляд справляв гнiтюче враження на всiх навколишнiх хлопцiв.
Христофор Тюлькiн якось порiвняв Бевзя з неандертальцем. I хоч Бевзь i гадки не мав, що це за один, вiн образився, -- тож Христофор мав чудову нагоду пересвiдчитись на власному досвiдi, наскiльки важкi у Бевзя кулаки.
Добре, коли б оцим i скiнчилося. Та Бевзь був не з тих, хто легко вибачає образи. Вiдтодi для Христофора, як i для багатьох iнших хлопцiв їхнього кварталу, вiн запровадив данину: щомiсяця, у перший понедiлок, Тюлькiн мусив приносити Бевзю карбованця.
Таким вовкулакою Бевзь зробився лише рiк тому, а чому -- не мiг нiхто пояснити. Досi вiн був цiлком нормальним хлопцем: любив, як i всi, поганяти м'яча, поборюкатися пiд час перерви, ну, залiзти до когось у сад... Але ж усе це були, так би мовити, невиннi пустощi. Та рiк тому Бевзя наче пiдмiнили. Якщо колись вiн мiг навiть заступитися за малюка, то тепер лише загрожував меншим вiд себе, вимагаючи пiд рiзними приводами грошi, грошi й грошi! Хлопцi здогадувалися, що тут не обiйшлося без впливу Бевзевих приятелiв, старших за нього. Але довести цього нiхто не мiг.
Одного разу Христофор Тюлькiн спробував був не сплатити данини: вiн давно мрiяв про кишеньковий лiхтарик, i, щоб купити такий, йому не вистачало саме карбованця. Два днi Тюлькiн непомiтно прошивався додому, та на третiй таки наскочив на Бевзя.
-- Привiт, Тюля! -- вигулькнув той iз-за рогу. -- А я за тобою стра-а-шенно скучив! -- I Бевзь загрозливо вищирився.
Христофор зовсiм не образився на "Тюлю". По-перше, спробуй образитись на Бевзя! А по-друге, вiн до такого звертання давно звик: так його величали майже всi приятелi й однокласники. Христофоровi навiть подобалося, що його кличуть не на iм'я, а на прiзвисько, бо вiн хронiчно ненавидiв своє власне, рiдне, особисте iм'я вiдтодi, як навчився розмовляти. Такого iменi вiн нi в кого й нiде не чув, хiба що у Христофора Колумба. Саме на його честь батьки i назвали сина, за що вiн трохи ображався на них i досi.
Може, вiн i пишався б своїм iменем, коли б не прiзвище. Погодьтеся: ну хiба це сполучення -- Христофор Тюлькiн. Курям на смiх!
Саме через цю халепу Христофор iще з першого класу вирiшив стати у майбутньому всесвiтньовiдомим ученим, щоб люди, почувши його iм'я та прiзвище, шанобливо казали: "О, це -- голова!", а не хапалися за животи вiд смiху. Тож вiдколи вiн навчився читати, з книгою вже не розлучався. Читав Тюлькiн здебiльшого наукову лiтературу i хоча мало що iз прочитаного розумiв, анiтрохи не журився. Вiн десь вичитав, що треба накопичувати знання, а коли їх набереться достатня кiлькiсть, вони самi вишикуються у струнку систему, i людина зробить генiальне вiдкриття чи побудує новiтню наукову теорiю.
Тюлькiн не тiльки читав, а й займався найрiзноманiтнiшими дослiдами. Чого вiн тiльки не робив!
А втiм, зараз iще не час про це розповiдати...
Отож, зустрiвши Бевзя, Христофор зовсiм не образився за "Тюлю", а, стримуючи дрижаки, вiдказав:
-- Я те... я того... трохи прихворiв!
-- Радий бачити тебе живим i здоровим! -- реготнув Бевзь. -- А то я був подумав, що мiй карбованець -- тю-тю! А ти, бачиш, -- живий! Ну, давай, -- простягнув вiн до Христофора долоню.
-- Бевзю, -- благально глянув на здоровила Христофор, -- а може, почекаєш? Я лiхтарика хочу купити.
-- Що-о-о?! -- не своїм голосом ревонув Бевзь. -- Ти як мене назвав? -- Вiн ухопив хлопчика за барки й почав трусити, примовляючи: -- Запам'ятай раз i назавжди: мов iм'я -- Семен, або скорочено -- Сем. I коли я хоч раз iще почую iнше -- начувайся? -- Потiм вiн вiдпустив наляканого до смертi Христофора й додав: -- Я сьогоднi добрий, живи! Та й карбованцi губити жаль: вiдправлю тебе на той свiт, i вони гайнуть за тобою. Ну, давай!
Тюлькiн, страшенно радий, що так дешево вiдбувся, мовчки тицьнув Бевзевi карбованця i припустив додому, картаючи себе за промах. Адже вiн чудово знав: Бевзем Семена можуть називати лише його дружки, для iнших вiн -- Сем...
Усе це пригадалося Христофоровi на останньому уроцi, й вiн млiв зо страху перед майбутнiм: саме сьогоднi мав платити, а в нього, як на грiх, не було й копiйчини.
-- Тю ля, ти що -- заснув? -- зазирнув у дверi класу його сусiда й найкращий друг Васько з третього "Б", веселий вiдчайдух i вправний спортсмен. -- Ану, додому!
Христофор навiть не ворухнувся.
-- Ну й сплюх! -- пiдiйшов Васько й ляснув Тюлькiна по плечу. -Диви, на уроцi заснув!
-- Та не сплю я, не сплю! -- скипiв Христофор. -- Одчепись вiд мене!
-- Чого кричиш, як навiжений! Краще поясни, що сталося?
Христофор заспокоївся -- i про все розповiв друговi.
-- Ну й дiла, -- похитав головою Васько. -- У мене теж нi копiйки. Ну, нiчого, ходiм -- якось, може, обiйдеться.
Та тiльки-но друзi завернули на свою вулицю, як наскочили на Бевзя. Той тримав руки в кишенях i щось весело насвистував. Запримiтивши хлопцiв, Бевзь ступив Христофоровi назустрiч i вигукнув:
-- Наре-е-штi! Вже хвилин двадцять жду, а менi ж нiколи -- друзi чекають. Ну, давай!
-- Я сьогоднi без грошей... -- ледь пробелькотiв Тюлькiн.
-- Знову, хлопчику, жартуєш? -- посунув на бiдолаху Бевзь. -- Чи забув про мої рученята?
-- Я вiддам, -- не на жарт злякався Христофор, -- слово честi, завтра ж вiддам!
-- Ну, гляди менi! -- Бевзь повiв перед Христофоровим носом своїм кулачиськом. -- Щоб завтра вiддав i з процентами -- руб двадцять! А це -- за моральну травму, компенсацiя. -- Вiн зiрвав iз сорочки Тюлькiна олiмпiйський значок i, сплюнувши крiзь зуби, посунув на спортивний майданчик за школою, де його вже чекали дружки.
-- Ходiм до мене, -- запропонував засмученому Тюлькiну Васько. -В шахи пограємо, кiно подивимось.
Христофор мовчки кивнув, i друзi рушили до Васька.
Тюлькiн частенько пiсля урокiв завертав до нього. Вони разом учили уроки, обговорювали мiжнароднi подiї, грали в шахи, дивилися телевiзор i, звичайно, мрiяли. Одне слово, спiльних справ у них завжди вистачало.
-- Ти не переживай, -- утiшав друга Васько. -- Якось минеться, не сьогоднi, так завтра. Не може ж отак бути все життя. До речi, чого ти останнiм часом не заходиш до мене?
-- Справи рiзнi, -- вiдмахнувся Христофор.
-- Щось ти вiд мене приховуєш, -- образився Васько. -- Звичайно, як не хочеш, не кажи. Але ж я бачу: щось у тебе негаразд.
-- Нiчого особливого, -- вiдмахнувся Христофор. -- Просто я одну штукенцiю вигадав. Але треба ще перевiрити, поки рано говорити. -- Тут вiн мрiйливо звiв очi догори й додав: -- А коли вийде, що задумав, -на весь свiт прогримить iм'я Христофора Тюлькiна!
-- Ну що ж, -- усмiхнувся Васько, дивлячись на прояснiле обличчя друга, -- твори, вигадуй, винаходь. Я вже якось потерплю.
Хлопцi зiграли партiю, погодившись на нiчию, i Христофор помчав додому. А Васько ще довго думав про друга.
Вiн чудово знав Христофорову вдачу. Той майже весь вiльний час тiльки й робив, що вигадував то лiтаючого пiдводного човна, то самомиючу пасту для посуду. Вiн був записаний чи не в десяток рiзних гурткiв, та оскiльки часу у Христофора завжди було обмаль, вiн насправдi нiкуди не ходив. I коли чесно, то з вигадок Тюлькiна досi путнього нiчого не вийшло: надто вже Тюля розкидався. Коли в нього щось вiдразу не виходило, вiн кидав роботу й починав нову. Через це майже всi однокласники дещо скептично ставилися до його винахiдницьких здiбностей: справжнiй винахiдник, на їхню думку, мусить, окрiм таланту, мати ще й неабияку силу волi.
Лише Васько вiрив у майбутнє Христофора, бо знав: талант -- це вiд природи, а от силу волi можна в собi виховати. I вiн був переконаний: рано чи пiзно Христофор неодмiнно винайде щось дуже й дуже видатне, щось таке, чим здивує весь учений свiт!
Роздiл третiй
СЛАВНОЗВIСНА КЛЮЧКА
Вдома Христофор дiстав iз своєї потаємної схованки пiд схiдцями, що вели в будинок, загальний зошит iз написом "Науковi iдеї, вiдкриття, спостереження та результати експериментiв". У ньому вiн занотовував усi свої iдеї, над якими мрiяв попрацювати найближчим часом. Тут були схеми мiжпланетних телефонiв, креслення дивовижних механiзмiв та машин, вирiзки iз газет, де йшлося про тi чи iншi таємницi, ще не розкритi наукою. Туди ж Христофор записував думки та афоризми видатних учених, котрi виловлював з книжок та журналiв.
Тюлькiн зайшов у хату, поволi перегорнув зошит до останньої сторiнки, провiв по нiй лагiдно рукою, а тодi вгорi, вiдступивши кiлька рядкiв, записав червоним олiвцем:
USK-XT
Пiсля цього вiн покахикав солiдно в кулачок i задумливо втупився поглядом у стелю.
Сьогоднi Христофор Тюлькiн, на його думку, зробив генiальне вiдкриття i смiливо стукав у дверi всесвiтньої, гучної i такої солодкої та щемкої слави, -- аж подих забивало! Все, до чого вiн торкався досi своїми талановитими руками, зараз у порiвняннi з його останнiм винаходом здавалося нiкчемними забавками дошкiльнят.
Христофор Тюлькiн -- прислухайтесь лишень, як звучить тепер це iм'я! -- винайшов USK-XT, або, коли розшифрувати цей запис, -"Унiверсальний суперклей Христофора Тюлькiна"!
Для назви клею Христофор вирiшив узяти латинськi лiтери, бо з наукових журналiв та книг знав, що саме так ученi всього свiту називають i закодовують свої вiдкриття та винаходи. Своє ж iм'я та прiзвище вiн закодував нашими лiтерами з двох мiркувань: по-перше, щоб усi в свiтi знали -- II8К винайшов не хтось там за кордоном, а саме вiн, Христофор Тюлькiн, радянський школяр; по-друге, коли вже по щиростi, вiн не знав точно, як записати латинськими знаками лiтеру "X", та й не вiдчував у цьому гострої потреби -- адже вона й так була схожа на латинський "Iкс", а "Т", як вiдомо, i латиною пишеться так само.
Винайти USK Христофоровi спало на думку випадково. Справа в тому, що наприкiнцi лютого в нього зламалася ключка, за допомогою якої вiн намiрявся врештi-решт подолати свою байдужiсть до спорту. Точнiше, не сама зламалася, а її зламали, й не хто iнший, як Бевзь.
Ключка в Тюлькiна була незвичайна, навiть, можна сказати, дорогоцiнна, її привiз Христофоровi з Києва рiдний дядько, а йому подарував цю ключку нападаючий славнозвiсної хокейної дружини київського "Сокола"!
Всi хлопцi просто марили цим скарбом. Вони ладнi були вiддати що завгодно, аби хоч кiлька хвилин потримати в руках цю чарiвну ключку -легеньку, наче пiр'їнка, але мiцну, мов сталь.
I Христофор нiколи не вiдмовляв хлопцям. Усiм, хто хотiв, вiн давав її по черзi пiд час хокейних баталiй на спортмайданчику школи. I той щасливець, що тримав її в руках, неодмiнно закидав у ворота суперникiв одну, а то й двi шайби. Знаючи таку властивiсть ключки, Христофор пильно стежив, щоб хлопцi однiєї команди не грали нею бiльше, нiж хлопцi другої, бо тодi шанси команд були б нерiвноцiнними!
I от якось на черговiй зустрiчi двох давнiх суперникiв -- команд сьомого "А" та восьмого "Б" -- ключка потрапила до рук Бевзя. Той грати зовсiм не вмiв, але прихворiв захисник восьмикласникiв, замiнити нiким було, -- от i виставили Бевзя, покладаючи надiї на його зрiст та вагу.
Тюлькiн, який за годинником пильно стежив, щоб гравцi не затримували ключку, вiдрахував належнi двi хвилини й гукнув Семеновi, щоб вiддав її суперникам. Але Бевзь лиш зневажливо вiдмахнувся -мовляв, вiдчепись, Тюля -- i ключки не вiддав: вiн страшенно сердився, що навiть за допомогою такого чарiвного знаряддя не змiг, хоч як силкувався, закинути сьомакам жодної шайби!
Гра, зрозумiло, вiдразу припинилася, хлопцi з'юрмилися навколо Сема й почали вимагати ключку. Той спершу опирався, та коли побачив, що навiть однокласникам його поведiнка не подобається, раптом оскаженiв, розмахнувся щосили -- i вдарив ключкою об бортик...
Всi -- i гравцi обох команд, i глядачi -- тiльки зойкнули, а ключка переламалася навпiл i випала з рук Бевзя.
Вiн спочатку й сам трохи злякався, та потiм злiсно вилаявся, чвиркнув на лiд, заклав руки до кишень -- i подався геть з майданчика. Отетерiлi хлопцi навiть нiчого не сказали йому -- так вразила їх загибель славнозвiсної ключки...
Того дня Христофор до глибокої ночi не лягав спати. Вiн i так, i так стуляв докупи половинки ключки -- й лише безсило зiтхав: здавалося, полагодити ключку неможливо! Можна, звичайно, дощечкою збити половинки або скрiпити їх металевим стержнем. Та хiба ж це буде та ключка, що ранiше! Нi, вона стане вже зовсiм-зовсiм iнша: важка, неоковирна, кострубата, -- одне слово, не ключка, а милиця!
Христофор уже хотiв був десь закинути уламки, аби вони не завдавали йому горя, та Васько порадив спробувати склеїти ключку столярним клеєм, i Христофорова надiя знов ожила.
Майже всю весну й лiто витратив Тюлькiн на дослiди. Вiн перепробував усi марки клеїв: столярних, синтетичних, натуральних та багатьох iнших. Дарма! Жоден клей так i не змiг зростити половинки, хоч майже всi етикетки, особливо етикетки синтетичних клеїв, розхвалювали їхню надiйнiсть.
I тут у Христофора вперше в життi прокинулась упертiсть i завзятiсть: вiн дав собi слово будь-що знайти клей, який таки склеїть славнозвiсну, горезвiсну ключку!
Це, трохи гарячкове, але й сповнене непохитної рiшучостi, слово i стало першим кроком Тюлькiна на осяйнiй дорозi до створення USK-XT.
Христофор обладнав собi невеличку лабораторiю й заходився експериментувати. Працювати доводилось потай, бо матерi й батьковi вже давно набридло його, як вони казали, байдикування.
Одного чудового дня чергова сумiш, яких безлiч виготовив Христофор, так швидко й мiцно з'єднала половинки ключки, що хлопець був спершу не повiрив у несподiваний i такий жаданий успiх.
Спочатку обережно, а потiм iз кожним разом усе дужче й дужче, вiн смикав половинки, вигинав ключку, стукав нею об землю, гатив по стовбурах дерев -- дарма: ключка не ламалася!
Не вiрячи щастю, Христофор удався до крайнощiв. Хоч як побоювався, але поклав ключку на двi цеглини i -- стрибнув на неї!.. На цей раз експеримент, на жаль, удався: ключка знов розлетiлася на двi половинки.
Та коли Тюлькiн обстежив мiсце зламу, вiн аж зойкнув: виявляється, ключка зламалася не там, де була склеєна, а зовсiм в iншому мiсцi. Попереднього ж мiсця зламу Христофор навiть не знайшов: клей наче зростив половинки! Тодi винахiдник кинувся до столу, вдруге намастив чудодiйним клеєм половинки i притис одну до одної. За якусь мить ключка у нього просто на очах зрослася!
Тепер Тюлькiн хапав усе, що трапляло пiд руку, -- i клеїв, клеїв, клеїв. Врештi вiн приклеїв старе велосипедне колесо до цеглини, бляшанку -- до колеса, а до бляшанки -- зiгнуту iржаву трубу. Роз'єднати цей витвiр вiн не спромiгся навiть ломом: всi предмети, здавалося, зрослися навiчно!
Так було винайдено чудо-клей нашого столiття -- USK-XT! Цей факт Христофор Тюлькiн занотував у своєму науковому щоденнику.
Трохи перепочивши й перечитавши записи, Христофор почав обмiрковувати, яка користь буде з його генiального винаходу.
На його думку, можливостi клею були безмежнi. Ним, як сподiвався Тюлькiн, можна буде склеювати труби, мости, лiтаки, пароплави. Не треба нiчого зварювати! А це, як пiдрахував Христофор, зекономить державi велику кiлькiсть металу. Можна буде склеювати й будинки -замiсть цементного розчину, особливо в мiсцях, де бувають землетруси. Адже клей такий мiцний, що йому нiчогiсiнько не страшно!
Христофорова фантазiя сягала i в космiчнi далi. Вiн уявляв, як склеюватимуть його клеєм космiчнi орбiтальнi станцiї, такi величезнi, що на них вистачить мiсця для всього їхнього класу. Та що там -класу! Школи, району, мiста!
А крiм того ще можна було б!.. Ух!.. Що лишень можна було б iще!.. У Христофора перед очима, як кiнокадри, змiнювали одна одну численнi вигоди, якi давало застосування суперклею!..
Та що там казати!
Ти й сам, мiй любий читачу, трохи подумавши й помрiявши, зможеш вигадати ще не один десяток справ, де знадобився б Христофорiв винахiд, i написати особисто Тюлькiну про свої iдеї.
Вiд таких думок Христофоровi аж у головi наморочилось!
От у їхнє невеличке мiстечко злiтаються найвидатнiшi вченi сучасностi: академiки, професори, доценти, всякi лауреати! Вони у захватi вiд клею i щиро дякують Христофоровi за неперевершений винахiд! А потiм... Потiм президент власноручно вручає йому орден i запрошує до Академiї наук!..
Ех, ну й ну!..
Тюлькiн аж прицмокнув язиком i поставi? в крапку. Того дня вiн вирiшив експериментами уже не займатися, а лягти спати. А завтра... Завтра вiн про все розповiсть Васьковi -- i той допоможе йому провести останнiй експеримент перед тим, як порадувати свiт своїм винаходом.
Роздiл четвертий
"РЯТУЙТЕ, ГРАБУЮТЬ!"
Цього дня Сидiр Силович на роботу не пiшов. Вiн заздалегiдь домовився з начальством, узяв вiдгул -- i тепер сидiв у садку та грiвся на вересневому сонечку, обмiрковуючи -- прийде сьогоднi у сарай злодiй чи нi? Йому страшенно кортiло будь-що розкрити таємницю, хто взяв хоч i недорогi, але ж такi потрiбнi у будь-якому хазяйствi речi. Та й чого вони опинилися у покинутому сараї, теж варто було з'ясувати.