Страница:
-- Ой, ну скажiть, будь ласка! -- не втримався Васько. -- Ми нiкому-нiкому! Слово честi!
Незнайомець пустив у вуса найчарiвнiшу посмiшку, на яку тiльки був здатний:
-- Коли так -- скажу: я -- всесвiтньовiдомий академiк, а до вашого мiстечка приїхав трохи вiдпочити вiд столичної суєти та всесвiтньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, iнтерв'ю, радiо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу. -- I академiк стомлено зiтхнув.
Хлопцi просто зомлiли вiд нечуваного щастя: вони сидять поруч iз такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть -- можуть навiть торкнутися, навiть вiталися за руку.
Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькiна лiктем у бiк i прошепотiв:
-- Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Бiльше такої нагоди може й не трапитись у життi.
Христофор трохи повагався, тодi зважився, набрав повнi груди повiтря й одним духом виклав Бубликовi-агенту все-все про свiй суперклей.
Тепер настала черга академiка млiти вiд щастя: цей клей, як вiн i уявляв собi, був безцiнним скарбом для його майбутньої кар'єри, i можливостi клею видавалися йому таки справдi необмеженими! Тож тiльки-но Христофор скiнчив свою розповiдь, суперагент пiдскочив, ухопив хлопчака за плечi i, дивлячись йому просто в очi, суворим голосом запитав:
-- Все, що ти розповiв, -- правда?
-- Найправдивiша правда! -- вдарив себе в груди Тюлькiн.
Академiк вiдпустив його плечi й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумнiву: бути йому генералом!
Перевiвши подих i взявши себе в руки, агент сказав:
-- Христофор Тюлькiн! Мушу вам урочисто заявити вiд iменi Академiї наук: ви -- генiй! Обiцяю вам при свiдках, -- вiн тицьнув пальцем у Васька, -- що першим рекомендуватиму вас до обрання в академiки.
-- А школа? -- трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсiм сподобалася другорядна роль свiдка.
-- Що школа! Пхе, -- махнув рукою Бублик. -- Школа -- дурниця. Я сам лише три класи скiнчив.
Васька трохи здивувало, що всесвiтньовiдомий академiк має лише трикласну освiту, але чого не буває серед учених мужiв? Вони ж такi диваки, як розповiдав Христофор.
А Христофор просто шаленiв вiд радостi. В його уявi замиготiли захоплюючi картинки. Ось його в чорному лiмузинi з почесним ескортом везуть по столицi в Академiю! Ось поважнi сивi академiки влаштовують йому при зустрiчi овацiю, а сам президент Академiї чiпляє йому на груди орден! Ось вiн направо й налiво роздає автографи, iнтерв'ю, а за ним бiжать кiнорежисери i фiксують на кiноплiвку кожен його рух -- для нащадкiв! Ось вiн, славетний i величний, прибуває з вiзитом у рiдну школу...
-- Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! -- долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, i Тюлькiн повернувся до дiйсностi. -Христофоре, тепер ви мусите облишити вашi дотепнi витiвки з човнами та дверима й негайно принести менi клей: я власноручно вiдвезу його в столицю!
-- У мене його нема, -- схлипнув Христофор i вiдвернувся.
-- Як нема?! -- вдруге пiдскочив Бублик. -- Ти його весь витратив на свої безглуздi жарти?!
-- Як ви могли про нас таке подумати! -- образився за друга й за себе Васько. -- Це не нашi жарти, а Бевзя та його компанiї. Вони поцупили клей.
-- Але це не так страшно, -- додав Христофор, -- у мене є зошит, де я записав його рецепт.
-- Неси, -- перебив його не дуже ввiчливо академiк, -- неси негайно! Я почекаю тут.
Христофор стрiлою помчав додому. Та за кiлька хвилин вiн повернувся. Ноги його заплiталися, а руки були порожнi!
-- Де зошит? -- ревонув суперагент, мрiї котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. -- Де вiн?!
-- Нема... -- ледь вичавив iз себе Тюлькiн i, вже не стримуючись, гiрко заплакав.
-- Цить, дiвчисько! -- гарикнув на нього академiк. -- Нюнi потiм розпускатимеш, а зараз справу треба робити!
Приголомшенi несподiваним провалом, хлопцi навiть не звернули уваги, як змiнився тон розмови Бублика, а Христофор взагалi майже не чув його. Рiч у тiм, що зошит з його iдеями i записами загинув зовсiм безглуздо. Мама Тюлькiна, Лукерiя Лукiвна, вирiшила вже не вести свого зошита iз записами про вмiст шухлядочок, ящикiв та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, i це була нiяка не забудькуватiсть. Тому Лукерiя Лукiвна взяла та й спалила зошита, щоб i не згадувати про всi прикрощi, якi принесла їм ота iсторiя. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як двi краплi води, однаковiсiнькi -адже в мiстечку лише один магазин канцтоварiв! -- а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерiя Лукiвна не надiла.
Так безславно загинув для свiтової науки знаменитий зошит винахiдника Христофора Тюлькiна!..
Зрештою Христофор заспокоївся: нiчого, вiн ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише вiдiбрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналiз, а там, будьте певнi, розберуться в його складi! До Христофора поступово став повертатися святковий настрiй.
-- Так у кого, ти кажеш, клей? -- прискiпливо допитувався Бублик.
-- У Бевзя, -- вiдповiв Христофор i описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.
-- Вiн у мене потанцює! -- загрозливо сказав Бублик, пiдводячись, аж у хлопцiв мороз поза шкiрою пiшов. -- Ну, от що: ви йдiть додому, а я вже якось вiдшукаю вашого Бевзя, будьте спокiйнi.
-- Ми з вами! -- вигукнув Васько, та академiк вiдмахнувся:
-- Сидiть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечерi зустрiнемось на цьому самому мiсцi.
Роздiл одинадцятий
ПЕЧЕРА ЗЛОДIЇВ
Так уже дивно складається в життi: коли в тебе зовсiм нема часу, коли ти завалений уроками та домашнiми клопотами, тодi здається: якби хоч один вiльний день, веселився б з ранку й до ночi! Та коли раптом випадає такий день -- скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.
Так сталося i з нашими друзями. Вони з пiвгодини поганяли м'яча, покаталися на самокатi, зiграли партiю в шахи -- i вже не знали, що його робити.
-- Може, пообiдаємо? -- запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нiчого не їли.
-- Можна, -- погодився Христофор.
Лукерiя Лукiвна нiби знала, що до них завiтає гiсть, i налiпила цiлу гору вареникiв: здавалося, їх i за три днi не з'їси!
-- Тiльки пальчики оближете та ще попросите, -- посмiхнувся Сидiр Силович, коли Христофор висловив йому свiй подив з приводу великої кiлькостi вареникiв.
I вiн не помилився.
За якихось пiвгодини на столi лишилися самi порожнi тарiлки, а хлопцi, важко вiдхилившись на спинки стiльцiв, лише сопiли.
-- Ну от, -- порадiла їхньому апетиту Лукерiя Лукiвна, -- а ви боялись! -- Вона зиркнула на годинник i сплеснула руками: -- Сидоре, на роботу запiзнюємось! Поможи менi швиденько посуд помити, й бiжiмо!
-- Ми самi помиємо, -- сказав Васько, зрадiвши нагодi зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвiтньовiдомого мандрiвника.
-- Помиємо, помиємо, -- пiдтримав друга Христофор, бо зрадiв, що батьки вже йдуть i вони з Васьком лишаться самi. -- Iдiть уже, а то спiзнитесь.
Лукерiя Лукiвна вдячно посмiхнулася хлопчакам, поправила зачiску i, взявши чоловiка пiд руку, заспiшила на роботу...
-- А що тепер? -- поцiкавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарiлку.
-- Може, до печери зганяємо? -- запропонував Васько.
-- А встигнемо до вечора?
-- Встигнемо, гайда!..
Печера знаходилась у лiсi, що прилягав до мiстечка, в невеличкому ярку. Про неї нiхто, крiм Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годi було й думати продертися крiзь нього. Та хiба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай i колючий, справжнiх дослiдникiв!
Свого часу Христофор та Васько витратили чотири днi, а таки продерлися крiзь хащi. Вони прорiзали в чагарнику невеличкий лаз -ото тренування для майбутнього мандрiвника! -- по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дiстатися до ярка. I нагородою хлопцям за наполегливiсть стало вiдкриття справжньої печери.
Вхiд до неї зяяв на майже прямовисному схилi ярка метри за два вiд пiднiжжя. Просто перед печерою, вчепившись у глинистий бiк ярка, стояла старезна суха осика. От по її стовбуру й можна було видряпатись у печеру, бо ним вона наполовину прикривала отвiр-вхiд.
Коли хлопцi побачили отвiр i Васько спробував був залiзти в печеру, стовбур раптом голосно зарипiв, захитався й почав небезпечно хилитися! Васько встиг зiскочити, тож нiчого страшного не трапилось. Але надалi друзi дiяли вже обережнiше. Вони розшукали кiлька грубих гiлляк i пiдперли ними осику, корiння якої вже струхлявiло. Пiсля цього вони спершу обережно, а потiм дужче й дужче спробували розхитати стовбурище, та пiдпорки тримали його мiцно. Тепер можна було лiзти в печеру.
Вона виявилась не такою вже й просторою, та все ж у нiй легко могли розмiститися чоловiк чотири чи п'ять. Дно, стеля та глинистi зеленкуватi стiни були сухi, мiцнi, наче з каменю. Вiд входу видно було весь ярок вiд початку й до кiнця. Одне слово, про таку знахiдку можна було тiльки мрiяти!
Хлопцi вирiшили обладнати в печерi свiй штаб i тренувальну базу для Васька, майбутнього уславленого мандрiвника. Але вiдкриття сталося наприкiнцi лiтнiх канiкул, почалися заняття у школi, футбол, телевiзор, друзi та однокласники, -- i Христофор та Васько незчулися, як наблизився кiнець вересня. Тож нема нiчого дивного, що вони досить довго не бували в ярку.
I от зараз хлопцi стояли перед печерою, сподiваючись чудово провести час до тiєї пори, коли Євген Євгенович Бублик таки вiдбере клей у Бевзя.
-- На штурм! -- скомандував Васько i перший подерся по стовбуру вгору. За мить вiн уже зник в отворi, i тiльки-но Христофор обхопив стовбур руками, щоб лiзти слiдом, як iз печери почувся здивований зойк, i звiдти вистромилась голова його друга:
-- Швидше сюди! Тут таке, таке!..
Христофор, як тiльки мiг, швидко подерся за Васьком, ступив у темряву печери -- i прикипiв до мiсця: у їхнiй печерi, в найдальшому кутку попiд стiнкою, стояла коробка вершкового масла, на нiй ящик з горiлкою, а поруч -- мiшок цукру, -- все, що було вкрадено з магазину!
-- Так от де їхня схованка! -- вигукнув Христофор. -- Що ж нам робити?
-- Розшукати Євгена Євгеновича, -- запропонував Васько. -- Вiн порадить.
Друзi вибрались назовнi й помчали назад утричi швидше.
Вони вже майже добiгли до околицi, коли раптом дорогу їм заступив Бевзь!
-- Вiд вовчика тiкаєте? -- єхидно поцiкавився вiн. -- Чи зайчика злякались?
-- Пропусти, -- сiпнувся Христофор, -- нiколи нам.
-- Диви, який зайнятий! I куди ж ти, Тюлечко-кiлечко, так спiшиш? Вiршика назавтра вчити, аби двiйочку не вклеїли? -- не вiдступав з дороги Бевзь.
-- Вiршика не вiршика, а скоро тобi буде ого-го!
-- Що ти маєш на увазi? -- перелякався Сем.
-- А ми бачили, де ти зi своїми дружочками переховуєш украдене з магазину!
-- Ну, ти, -- обурився Сем, -- говори та не заговорюйся! Який iще там магазин?
Переляк i здивування Сема були такими щирими, що Христофор, хоч i поспiшав, докладно розповiв йому все.
-- От вам слово, хлопцi, щоб я на цьому мiсцi провалився, щоб мене пацюки загризли -- не знав я нiчого про магазин!-- присягнувся Сем. -Я думав: клей їм треба, щоб пожартувати!
-- Дожартувався! -- кинув Васько, а Христофор аж пiдскочив:
-- Ага! От ти й признався, що вкрав мiй суперклей.
-- Та признаюсь, признаюсь, -- махнув рукою Сем у повному розпачi. -- Та зараз треба швидше розшукати отих негiдникiв, треба негайно щось робити!
-- Ми знаємо що! -- гордо проказав Васько. -- Побiгли, Тюля!
-- I я з вами, -- напросився Сем.
Майже годину трiйця нишпорила по всьому мiстечку. Нарештi їм пощастило: в одному з провулкiв вони наштовхнулися на Євгена Євгеновича.
-- Що, молодi люди, не сидиться? -- посмiхнувся той. -- На жаль, нiчого втiшного поки що не можу вам сказати.
-- Скоро скажете, -- виступив наперед Христофор i гарячкове почав розповiдати Бубликовi про Бевзя, про вкраденi продукти й про те, що клей потрапив до рук Бевзевих дружочкiв -- Рубильника та Бегемота.
-- Якi вони на вигляд? -- грiзно спитав Бублик у Сема.
-- Клей у Рубильника, вiн верховода, -- поквапливо пояснив Сем. -Худющий такий, довготелесий, увесь час навколо очима нишпорить. Голос хрипкий, неприємний, а обличчя червоно-сизе й припухле: дуже пиво любить.
-- Досить, годi! -- обiрвав його академiк. -- Все зрозумiло. Чекайте мене на лавi й нiкуди не йдiть. Я все беру на себе, а вас повiдомлю, коли треба буде!
Роздiл дванадцятий
ДИВАКУВАТИЙ СЛЮСАР-САНТЕХНIК
Перш нiж вирушити на розшуки Рубильника, суперагент заскочив до готелю, щоб змiнити зовнiшнiсть. Про нього вже знали троє хлопцiв, а Z-003 поклав собi за правило: якщо тебе знають бiльше трьох осiб -мiняй зовнiшнiсть!
Замкнувшись у номерi, агент-академiк присiв над чемоданом i заходився переглядати свої речi.
-- Так, бабуся-пенсiонерка не пiдiйде, -- вiдклав вiн сиву перуку, спiдницю й стареньку кофтину. -- Солдат у вiдпустцi -- теж, -полетiла слiдом за кофтиною єфрейторська форма, -- А оце, здається, в самий раз! -- агент задоволено дiстав iз чемодана вузлик, на якому була бiрка з написом "Слюсар-сантехнiк".
Вiн розв'язав вузлик i розклав на лiжку заплямованi парусиновi штани, картуз iз поламаним козирком, пару нечищених черевикiв i подерту куфайку, з лiвої кишенi якої визирала голiвка пляшки.
-- Так, це те, що треба! -- задоволено посмiхнувся Z-003, уважно оглянувши все начиння. Вiн хутко вбрався, постояв трохи перед дзеркалом, надаючи обличчю виразу байдужостi до всього, що вiдбувається навколо, й пiшов до виходу.
На схiдцях вiн зiткнувся з русявим струнким юнаком. Той поглядом змiряв агента з нiг до голови й запитав:
-- Папашо, сiрничка не даси?
-- Некурящий, -- входячи в нову роль, недбало кинув суперагент-сантехнiк.
Юнак з досадою здвигнув плечима й пiшов схiдцями на другий поверх. Насправдi не сiрники були йому потрiбнi. Адже Яким Якович -- а це був саме вiн! -- нiколи в життi не викурив жодної сигарети. Просто вiн навмисне зупинив на мить агента, i от тепер у нього в кишенi вже була магнiтна стрiчка iз записом голосу Z-003, картка з аналiзом його кровi та вiдбитки пальцiв агента -- для картотеки.
А суперагент iшов вулицею i подумки радiв, що перша зустрiч нiякої пiдозри не викликала, отже вiн замаскувався надiйно!
Агент крокував собi хиткою ходою, -- так, на його думку, завжди ходять сантехнiки, -- й уважно зиркав туди й сюди правим оком. Рiч у тiм, що в це око було вмонтовано спецiальний пристрiй iз записом даних про зовнiшнiсть Рубильника. Цей пристрiй оглядав усiх перехожих, порiвнював їхню зовнiшнiсть зi своїми даними i, коли вони спiвпадуть, -- мав послати агентовi у вухо сигнал. От Z-003 i йшов собi спокiйненько, пильнуючи лiвим оком за дорогою, щоб раптом не втрапити пiд машину.
Z-003 уже був обiйшов усi центральнi вулицi, так i не почувши сигналу, коли раптом пригадав Бевзевi слова про те, що Рубильник дуже любить пиво, -- i подався на околицю, де, як вiн знав зi свого шпигунського довiдника, найчастiше трапляються пивнi точки.
Бiля кожної точки вiн зупинявся на кiлька секунд i по черзi наводив око-пристрiй на любителiв пива. Чимало з них нiби нагадували Рубильника: такi ж зсутуленi, з червоними припухлими обличчями. Та пристрiй мовчав -- i агент iшов далi. Щоб не викликати зайвої пiдозри, йому щоразу доводилося випивати кухоль пива, тож не дивно, що пiсля п'ятої точки вiн уже ледве пересувався i мiг бiльше не вихилятися навмисне: хода його й так зробилася хиткою.
Раптом, звiдки не вiзьмись, йому на плече сiв електронний горобець.
-- Прилетiла, пташечко! -- зрадiв той. -- Ну, показуй, що принесла. -- Вiн квапливо розкрив горобця й аж вискнув вiд радостi, побачивши грошi та жуйку.
-- Тепер вони в мене швидко все позабувають! -- промовив суперагент, розкладаючи пакетики з гумкою по кишенях. Жувальна гумка теж була одним iз його найулюбленiших засобiв шпигунства: по-перше, для пiдкупу, а по-друге, для лiквiдацiї свiдкiв. Агент знав, що багато хлопцiв люблять жувати гумку, а вiд постiйного жування дитячий розум тупiшає, мозок працює лiниво -- i дитина, зробившись дурником, забуває про все на свiтi, окрiм гумки, звичайно. Отак за допомогою гумки Z-003 намiрявся лiквiдувати наших хлопцiв.
Коли ж вiн прочитав листа вiд шефа, то тiльки зловтiшне посмiхнувся: "Ач, пiдвищення за клей обiцяє! Та я, викравши клей, генералом стану, хо-хо!" -- I, забувши про конспiрацiю, голосно розреготався.
У пiднесеному настрої Z-003 почвалав далi. I не встиг вiн наблизитись до чергової пивної бочки, як у вусi його пролунав сигнал. Агент стрепенувся й побачив просто перед собою Рубильника. Z-003 вiдразу зосередився, висмикнув зi штанiв давно непрану сорочку без ?удзикiв, поправив у кишенi пляшку, щоб її можна було помiтити ще здалеку, й пiдiйшов до молодика.
-- Ех, i гарно ж, мабуть, у такий вересневий деньок пивка попити! -- заговорив агент, сiдаючи на лаву поруч iз Рубильником.
Той важко повернув голову, втупився каламутними очима в непроханого гостя i прохрипiв:
-- Ти що, батя, знущаєшся? Ану, дуй звiдси!
-- Ну, ну, голубе, -- заспокiйливо поплескав його по плечу "батя", -- я ж по-доброму.
-- От i вiдвали по-доброму, -- скинув його руку Рубильник, -- а то тебе зараз у "швидкiй допомозi" повезуть!
-- Ви не так мене зрозумiли, -- улесливо мовив агент. -- Я просто хотiв запросити вас до компанiї, разом по кухлику випити!
Погляд Рубильника трохи прояснiв, вiн уже примирливiше, але все ще недовiрливо зиркнув на "батю" -- ач, сам п'яничка, а балакає, наче культурний! -- i про всяк випадок мовив:
-- Пиво -- це добре, але де гульденiв узяти?
-- Я пригощаю! -- пiдхопився агент i витяг iз кишенi пачку грошей. -- За цим дiло не стане, менi б тiльки з хорошою людиною побалакати.
"Пришелепкуватий якийсь, -- подумав Рубильник, -- та ще при таких грошах! Щось тут нечисто..." Але розбиратися в своїх млявих думках не став, а хутко посунув за "батею" до бочки. Пiсля другого кухля Рубильник повеселiшав i спитав:
-- А ти, батя, ким будеш? Багатенький Буратiно?
-- Слюсар я, сантехнiк, -- скромно опустив очi агент.
-- Ги-ги! -- реготнув Рубильник: так вiн йому й повiрив! Але вголос нiчого не сказав, бо вiдчув: тут можна погрiти руки.
-- Чого тут балакати, -- кивнув агент на чергу, -- ходiм, у ресторанi посидимо, поговоримо про життя.
"Здається, щось накльовується!" -- зрадiв Рубильник, i вони подались до ресторану "Затишок", найкращого в мiстечку...
Тепер Рубильник був у Z-003 в руках -- вiн заковтнув наживку! I, щоб не затягувати справи, агент уже пiсля другої чарки заговорив про клей.
Спочатку Рубильник вiдмовчувався, потiм вiднiкувався, та коли сантехнiк запропонував йому за кожну краплину клею по десять карбованцiв, подумав: "Ото щастя пiдвалило! За поганий смердючий клей -- така грошва! Все чисто, благородно, бери грошики й катай на пiвдень, до моря й пальм! Але якщо йому так уже потрiбен цей клей, дивись, не продешеви!"
-- Нема дурних! -- пiдвiвся, вдавши ображеного, Рубильник. -- За такий товар -- жалюгiднi копiйки...
-- Стривайте! -- злякано схопив його за рукав агент, -- Вашi умови?
Рубильник над усе боявся продешевити, тож тiльки незрозумiле поворушив пальцями в повiтрi.
-- Двадцять? -- пильно глянув йому в обличчя Z-003.
Рубильник заперечливо хитнув головою
-- Сорок! -- вiдразу перескочив через десятку сантехнiк.
"Тримайся, щасливчику, тримайся!" -- подумки стримував себе Рубильник, якому вже кортiло заплескати в долонi вiд радостi. Та коли агент назвав цифру "сто" -- нерви його не витримали! Вiн пiдскочив i, ковтнувши пожадливо слину, вигукнув:
-- Згода!
-- Тодi рiвно о шостiй я чекатиму вас у скверi, на третiй вiд входу лавi. Ви приносите клей, весь, до крапельки, а я грошi! -- I вони вдарили по руках, обоє вкрай задоволенi собою.
У цю мить з пiдвiконня за їхнiми спинами знявся горобець, який тихо сидiв пiд час усiєї розмови дiлкiв, i полетiв на розшуки лейтенанта Євдокименка...
Роздiл тринадцятий
БЕГЕМОТ У ПАСТЦI
Хiба можна собi уявити хлопця, котрий спокiйнiсiнько десь сидiв би, коли навкруги таке дiється? Тож не дивно, що Христофор, Васько та Бевзь -- пробачте! -- Семен досить скоро почали непокоїтись.
-- I скiльки можна чекати отого вашого Бублика? -- першим не витримав Семен. -- Сидиш отут, скнiєш, а там, може, свiт перевертається!
-- I не кажи! -- зiтхнув Христофор.
-- Нема чого тут стирчати. Давайте хоч до печери збiгаємо! -запропонував Васько.
-- Навiщо? -- здивувався Семен.
-- А туди зараз може навiдатися хтось iз твоєї компанiї.
-- По-перше, -- образився Семен, -- вони менi вже бiльше не компанiя! А по-друге, що їм там робити?
-- Та хоча б випити, адже там горiлка, -- пояснив досвiдчений Васько.
-- Щось у цьому є, -- пiдтримав друга Христофор, а Семен лише захоплено глянув на Васька: диви, який малий, а метикований.
Невдовзi хлопцi вже сидiли в густому чагарнику неподалiк вiд печери. Сидiти мовчки, без жодного руху було страшенно важко: то спина починала свербiти, то в носi лоскотало, аж сльози наверталися. Та хлопцi мужньо терпiли все, аби не викрити себе.
Так вони просидiли, напевне, з пiвгодини, i Христофор, терпець якому увiрвався, хотiв був уже запропонувати кинути це дiло, коли раптом з-за кущiв навпроти виткнулася голова.
-- Бегемот, -- прошепотiв Семен.
Голова покрутилася навсiбiч, поклiпала вицвiлими безбарвними очицями, i з-за кущiв видерся один з колишнiх Семенових дружкiв, пом'ятий i скуйовджений, з'їхав по схилу на дно ярка й подряпався по стовбуру осики до печери. I тiльки-но вiн зник в отворi, як Васько лiктем штурхонув Семена й гарячкове зашепотiв:
-- Вiн у пастцi! Треба лише вибити з-пiд стовбура пiдпорки -- i все!
Христофор та Семен вiдразу зрозумiли хитрий Васькiв план. Всi троє по-пластунськи вибралися зi своєї схованки й пiдповзли до стовбура. Семен ухопився за гiлляки своїми дужими руками, а Христофор та Васько навалилися на осику.
-- Раз, два, три! -- пошепки скомандував Васько, i Семен висмикнув пiдпорки.
Стовбур натужно зарипiв, повiльно хитнувся -- i враз гухнув на стiнку яру, щiльно закривши вхiд у печеру. Лиш невеличка хмарка куряви знялася.
-- Все! -- витер спiтнiле чоло Христофор, i хлопцi всмiхнулись один одному.
I наче у вiдповiдь йому iз печери почулися несамовитi зойки, щось важко загупало. Це замурований там Бегемот волав вiд переляку й з розгону кидався плечем на стовбур, який навiть не ворухнувся. Нараз Бегемот отямився й затих, прислухаючись: мабуть, почув голоси. Виглянувши у невеличку шпаринку, вiн побачив хлопцiв, а з ними -Сема.
-- Ану, пацани, кидайте жарти, а то!.. -- люто загукав вiн.
-- А ти спершу вийди! -- пiдморгнув хлопцям Васько.
-- У, придурку, дожартуєшся в мене! -- оскаженiв Бегемот. -- Та коли я вийду, тебе ж мама рiдна не впiзнає, жоден годинникар не збере по деталях! -- I вiн з потрiйною енергiєю знов навалився на стовбур. Дарма! Осика усiєю своєю багатолiтньою вагою намертво запечатала печеру.
Тодi Бегемот спробував пiдкопатися пiд стовбур, але тiльки обламав нiгтi. Це й зрозумiло: адже стiнки печери, як ви пам'ятаєте, були сухi й твердi, наче камiнь.
Нарештi злодiй збагнув, що без сторонньої допомоги йому нiяк не вибратись, i вирiшив змiнити тактику.
-- Ну, годi вже, пустунчики, -- лагiдно за лебедiв вiн. -- Я оцiнив ваш жарт. А ти, Бевзику, виявляється, розумничок! Таку штукенцiю утнув! От розповiм корешам -- ох i посмiються! Гаразд уже, випускайте мене, а то тут темно.
-- Так зразу, -- хмикнув Семен, -- розiгналися! Нiякий це не жарт!
-- Ти що варнякаєш?! -- злякався Бегемот.
-- А те, що чуєш, -- вiдказав Семен. -- Попосидь трошки, скоро за тобою приїдуть i вiдвезуть, куди слiд.
-- Так ти своїх продаєш?! -- знов загупав Бегемот у стовбур. -У-у! О-оо! А-аа!
-- Гупай, гупай, -- посмiхнувся Семен. -- Може, голову розгупаєш та не брехатимеш бiльше.
Бегемот покинув гупати i знов заговорив улесливо:
-- Та ти що, Бевзику, хiба я колись тобi брехав?
-- А приймач? -- крикнув той.
-- Ну, е-е... -- спершу розгубився Бегемот. -- То був лише жарт. Розумiю, не дуже вдалий, не те, що твiй iз стовбуром. Ну, можеш бiльше грошей не давати, згода?
Але вiдповiдi не було.
-- Ну, хочеш, я тобi й тi, що давав, поверну? -- пiддобрювався Бегемот. -- Навiть iще пiдкину, га?
-- Не треба йому ваших грошей! -- встряв у розмову Христофор. -Краще мiй клей вiддайте!
-- Ага, -- кивнув Семен, -- де клей сховав?
-- Який клей? -- Бегемот удав, що здивований.
-- А той, за допомогою котрого ви з Рубильником магазин пограбували! -- сердито вiдрiзав Семен.
-- Та я не грабував! -- заскиглив Бегемот. -- От слово даю, не грабував! Це мене Рубильник клятущий змусив. А сюди я прийшов, щоб усе забрати й вiднести в мiлiцiю! Ви менi своїми жартами не даєте почати нове, чесне життя! -- I вiн голосно зарюмсав.
-- А що, може, вiн правду каже? -- пожалiв злодiя Христофор. -Може, випустимо?
-- Та ти що?! -- обурився Семен. -- Вiн тобi таке потiм зробить, i радий не будеш!
-- Не зроблю, ой, хлопчики, дорогесенькi, не зроблю! -- ще голоснiше забiдкався Бегемот, вiдчувши, що хлопцi вагаються.
На цей раз i Семен трохи засумнiвався. Вiн почухав потилицю й мовив:
-- Гаразд, ти почекай трохи, ми з одним чоловiком порадимось.
-- З яким iще чоловiком? -- перелякався Бегемот.
-- Є в нас один, академiк знайомий. Вiн клеєм дуже цiкавиться.
-- Клеєм? -- перепитав Бегемот. -- Та що вони, подурiли на цьому клеї? То якийсь сантехнiк за нього золотi гори обiцяє, то академiк цiкавиться...
-- Сантехнiк?! -- аж пiдскочив Христофор. -- Який сантехнiк?!
-- А хто його зна, -- вiдказав Бегемот. -- Менi про нього Рубильник розповiв. Вони десь на вулицi познайомились, i той пообiцяв Рубильниковi по сотнi за кожну краплину клею, йолоп! Оце сьогоднi вони о шостiй зустрiчаються у скверi й торгуватимуть клей. То, може, випустите, га? -- спитав Бегемот знову, але хлопцi його вже не чули: вони щодуху мчали до мiстечка.
Роздiл чотирнадцятий
Незнайомець пустив у вуса найчарiвнiшу посмiшку, на яку тiльки був здатний:
-- Коли так -- скажу: я -- всесвiтньовiдомий академiк, а до вашого мiстечка приїхав трохи вiдпочити вiд столичної суєти та всесвiтньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, iнтерв'ю, радiо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу. -- I академiк стомлено зiтхнув.
Хлопцi просто зомлiли вiд нечуваного щастя: вони сидять поруч iз такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть -- можуть навiть торкнутися, навiть вiталися за руку.
Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькiна лiктем у бiк i прошепотiв:
-- Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Бiльше такої нагоди може й не трапитись у життi.
Христофор трохи повагався, тодi зважився, набрав повнi груди повiтря й одним духом виклав Бубликовi-агенту все-все про свiй суперклей.
Тепер настала черга академiка млiти вiд щастя: цей клей, як вiн i уявляв собi, був безцiнним скарбом для його майбутньої кар'єри, i можливостi клею видавалися йому таки справдi необмеженими! Тож тiльки-но Христофор скiнчив свою розповiдь, суперагент пiдскочив, ухопив хлопчака за плечi i, дивлячись йому просто в очi, суворим голосом запитав:
-- Все, що ти розповiв, -- правда?
-- Найправдивiша правда! -- вдарив себе в груди Тюлькiн.
Академiк вiдпустив його плечi й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумнiву: бути йому генералом!
Перевiвши подих i взявши себе в руки, агент сказав:
-- Христофор Тюлькiн! Мушу вам урочисто заявити вiд iменi Академiї наук: ви -- генiй! Обiцяю вам при свiдках, -- вiн тицьнув пальцем у Васька, -- що першим рекомендуватиму вас до обрання в академiки.
-- А школа? -- трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсiм сподобалася другорядна роль свiдка.
-- Що школа! Пхе, -- махнув рукою Бублик. -- Школа -- дурниця. Я сам лише три класи скiнчив.
Васька трохи здивувало, що всесвiтньовiдомий академiк має лише трикласну освiту, але чого не буває серед учених мужiв? Вони ж такi диваки, як розповiдав Христофор.
А Христофор просто шаленiв вiд радостi. В його уявi замиготiли захоплюючi картинки. Ось його в чорному лiмузинi з почесним ескортом везуть по столицi в Академiю! Ось поважнi сивi академiки влаштовують йому при зустрiчi овацiю, а сам президент Академiї чiпляє йому на груди орден! Ось вiн направо й налiво роздає автографи, iнтерв'ю, а за ним бiжать кiнорежисери i фiксують на кiноплiвку кожен його рух -- для нащадкiв! Ось вiн, славетний i величний, прибуває з вiзитом у рiдну школу...
-- Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! -- долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, i Тюлькiн повернувся до дiйсностi. -Христофоре, тепер ви мусите облишити вашi дотепнi витiвки з човнами та дверима й негайно принести менi клей: я власноручно вiдвезу його в столицю!
-- У мене його нема, -- схлипнув Христофор i вiдвернувся.
-- Як нема?! -- вдруге пiдскочив Бублик. -- Ти його весь витратив на свої безглуздi жарти?!
-- Як ви могли про нас таке подумати! -- образився за друга й за себе Васько. -- Це не нашi жарти, а Бевзя та його компанiї. Вони поцупили клей.
-- Але це не так страшно, -- додав Христофор, -- у мене є зошит, де я записав його рецепт.
-- Неси, -- перебив його не дуже ввiчливо академiк, -- неси негайно! Я почекаю тут.
Христофор стрiлою помчав додому. Та за кiлька хвилин вiн повернувся. Ноги його заплiталися, а руки були порожнi!
-- Де зошит? -- ревонув суперагент, мрiї котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. -- Де вiн?!
-- Нема... -- ледь вичавив iз себе Тюлькiн i, вже не стримуючись, гiрко заплакав.
-- Цить, дiвчисько! -- гарикнув на нього академiк. -- Нюнi потiм розпускатимеш, а зараз справу треба робити!
Приголомшенi несподiваним провалом, хлопцi навiть не звернули уваги, як змiнився тон розмови Бублика, а Христофор взагалi майже не чув його. Рiч у тiм, що зошит з його iдеями i записами загинув зовсiм безглуздо. Мама Тюлькiна, Лукерiя Лукiвна, вирiшила вже не вести свого зошита iз записами про вмiст шухлядочок, ящикiв та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, i це була нiяка не забудькуватiсть. Тому Лукерiя Лукiвна взяла та й спалила зошита, щоб i не згадувати про всi прикрощi, якi принесла їм ота iсторiя. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як двi краплi води, однаковiсiнькi -адже в мiстечку лише один магазин канцтоварiв! -- а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерiя Лукiвна не надiла.
Так безславно загинув для свiтової науки знаменитий зошит винахiдника Христофора Тюлькiна!..
Зрештою Христофор заспокоївся: нiчого, вiн ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише вiдiбрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналiз, а там, будьте певнi, розберуться в його складi! До Христофора поступово став повертатися святковий настрiй.
-- Так у кого, ти кажеш, клей? -- прискiпливо допитувався Бублик.
-- У Бевзя, -- вiдповiв Христофор i описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.
-- Вiн у мене потанцює! -- загрозливо сказав Бублик, пiдводячись, аж у хлопцiв мороз поза шкiрою пiшов. -- Ну, от що: ви йдiть додому, а я вже якось вiдшукаю вашого Бевзя, будьте спокiйнi.
-- Ми з вами! -- вигукнув Васько, та академiк вiдмахнувся:
-- Сидiть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечерi зустрiнемось на цьому самому мiсцi.
Роздiл одинадцятий
ПЕЧЕРА ЗЛОДIЇВ
Так уже дивно складається в життi: коли в тебе зовсiм нема часу, коли ти завалений уроками та домашнiми клопотами, тодi здається: якби хоч один вiльний день, веселився б з ранку й до ночi! Та коли раптом випадає такий день -- скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.
Так сталося i з нашими друзями. Вони з пiвгодини поганяли м'яча, покаталися на самокатi, зiграли партiю в шахи -- i вже не знали, що його робити.
-- Може, пообiдаємо? -- запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нiчого не їли.
-- Можна, -- погодився Христофор.
Лукерiя Лукiвна нiби знала, що до них завiтає гiсть, i налiпила цiлу гору вареникiв: здавалося, їх i за три днi не з'їси!
-- Тiльки пальчики оближете та ще попросите, -- посмiхнувся Сидiр Силович, коли Христофор висловив йому свiй подив з приводу великої кiлькостi вареникiв.
I вiн не помилився.
За якихось пiвгодини на столi лишилися самi порожнi тарiлки, а хлопцi, важко вiдхилившись на спинки стiльцiв, лише сопiли.
-- Ну от, -- порадiла їхньому апетиту Лукерiя Лукiвна, -- а ви боялись! -- Вона зиркнула на годинник i сплеснула руками: -- Сидоре, на роботу запiзнюємось! Поможи менi швиденько посуд помити, й бiжiмо!
-- Ми самi помиємо, -- сказав Васько, зрадiвши нагодi зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвiтньовiдомого мандрiвника.
-- Помиємо, помиємо, -- пiдтримав друга Христофор, бо зрадiв, що батьки вже йдуть i вони з Васьком лишаться самi. -- Iдiть уже, а то спiзнитесь.
Лукерiя Лукiвна вдячно посмiхнулася хлопчакам, поправила зачiску i, взявши чоловiка пiд руку, заспiшила на роботу...
-- А що тепер? -- поцiкавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарiлку.
-- Може, до печери зганяємо? -- запропонував Васько.
-- А встигнемо до вечора?
-- Встигнемо, гайда!..
Печера знаходилась у лiсi, що прилягав до мiстечка, в невеличкому ярку. Про неї нiхто, крiм Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годi було й думати продертися крiзь нього. Та хiба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай i колючий, справжнiх дослiдникiв!
Свого часу Христофор та Васько витратили чотири днi, а таки продерлися крiзь хащi. Вони прорiзали в чагарнику невеличкий лаз -ото тренування для майбутнього мандрiвника! -- по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дiстатися до ярка. I нагородою хлопцям за наполегливiсть стало вiдкриття справжньої печери.
Вхiд до неї зяяв на майже прямовисному схилi ярка метри за два вiд пiднiжжя. Просто перед печерою, вчепившись у глинистий бiк ярка, стояла старезна суха осика. От по її стовбуру й можна було видряпатись у печеру, бо ним вона наполовину прикривала отвiр-вхiд.
Коли хлопцi побачили отвiр i Васько спробував був залiзти в печеру, стовбур раптом голосно зарипiв, захитався й почав небезпечно хилитися! Васько встиг зiскочити, тож нiчого страшного не трапилось. Але надалi друзi дiяли вже обережнiше. Вони розшукали кiлька грубих гiлляк i пiдперли ними осику, корiння якої вже струхлявiло. Пiсля цього вони спершу обережно, а потiм дужче й дужче спробували розхитати стовбурище, та пiдпорки тримали його мiцно. Тепер можна було лiзти в печеру.
Вона виявилась не такою вже й просторою, та все ж у нiй легко могли розмiститися чоловiк чотири чи п'ять. Дно, стеля та глинистi зеленкуватi стiни були сухi, мiцнi, наче з каменю. Вiд входу видно було весь ярок вiд початку й до кiнця. Одне слово, про таку знахiдку можна було тiльки мрiяти!
Хлопцi вирiшили обладнати в печерi свiй штаб i тренувальну базу для Васька, майбутнього уславленого мандрiвника. Але вiдкриття сталося наприкiнцi лiтнiх канiкул, почалися заняття у школi, футбол, телевiзор, друзi та однокласники, -- i Христофор та Васько незчулися, як наблизився кiнець вересня. Тож нема нiчого дивного, що вони досить довго не бували в ярку.
I от зараз хлопцi стояли перед печерою, сподiваючись чудово провести час до тiєї пори, коли Євген Євгенович Бублик таки вiдбере клей у Бевзя.
-- На штурм! -- скомандував Васько i перший подерся по стовбуру вгору. За мить вiн уже зник в отворi, i тiльки-но Христофор обхопив стовбур руками, щоб лiзти слiдом, як iз печери почувся здивований зойк, i звiдти вистромилась голова його друга:
-- Швидше сюди! Тут таке, таке!..
Христофор, як тiльки мiг, швидко подерся за Васьком, ступив у темряву печери -- i прикипiв до мiсця: у їхнiй печерi, в найдальшому кутку попiд стiнкою, стояла коробка вершкового масла, на нiй ящик з горiлкою, а поруч -- мiшок цукру, -- все, що було вкрадено з магазину!
-- Так от де їхня схованка! -- вигукнув Христофор. -- Що ж нам робити?
-- Розшукати Євгена Євгеновича, -- запропонував Васько. -- Вiн порадить.
Друзi вибрались назовнi й помчали назад утричi швидше.
Вони вже майже добiгли до околицi, коли раптом дорогу їм заступив Бевзь!
-- Вiд вовчика тiкаєте? -- єхидно поцiкавився вiн. -- Чи зайчика злякались?
-- Пропусти, -- сiпнувся Христофор, -- нiколи нам.
-- Диви, який зайнятий! I куди ж ти, Тюлечко-кiлечко, так спiшиш? Вiршика назавтра вчити, аби двiйочку не вклеїли? -- не вiдступав з дороги Бевзь.
-- Вiршика не вiршика, а скоро тобi буде ого-го!
-- Що ти маєш на увазi? -- перелякався Сем.
-- А ми бачили, де ти зi своїми дружочками переховуєш украдене з магазину!
-- Ну, ти, -- обурився Сем, -- говори та не заговорюйся! Який iще там магазин?
Переляк i здивування Сема були такими щирими, що Христофор, хоч i поспiшав, докладно розповiв йому все.
-- От вам слово, хлопцi, щоб я на цьому мiсцi провалився, щоб мене пацюки загризли -- не знав я нiчого про магазин!-- присягнувся Сем. -Я думав: клей їм треба, щоб пожартувати!
-- Дожартувався! -- кинув Васько, а Христофор аж пiдскочив:
-- Ага! От ти й признався, що вкрав мiй суперклей.
-- Та признаюсь, признаюсь, -- махнув рукою Сем у повному розпачi. -- Та зараз треба швидше розшукати отих негiдникiв, треба негайно щось робити!
-- Ми знаємо що! -- гордо проказав Васько. -- Побiгли, Тюля!
-- I я з вами, -- напросився Сем.
Майже годину трiйця нишпорила по всьому мiстечку. Нарештi їм пощастило: в одному з провулкiв вони наштовхнулися на Євгена Євгеновича.
-- Що, молодi люди, не сидиться? -- посмiхнувся той. -- На жаль, нiчого втiшного поки що не можу вам сказати.
-- Скоро скажете, -- виступив наперед Христофор i гарячкове почав розповiдати Бубликовi про Бевзя, про вкраденi продукти й про те, що клей потрапив до рук Бевзевих дружочкiв -- Рубильника та Бегемота.
-- Якi вони на вигляд? -- грiзно спитав Бублик у Сема.
-- Клей у Рубильника, вiн верховода, -- поквапливо пояснив Сем. -Худющий такий, довготелесий, увесь час навколо очима нишпорить. Голос хрипкий, неприємний, а обличчя червоно-сизе й припухле: дуже пиво любить.
-- Досить, годi! -- обiрвав його академiк. -- Все зрозумiло. Чекайте мене на лавi й нiкуди не йдiть. Я все беру на себе, а вас повiдомлю, коли треба буде!
Роздiл дванадцятий
ДИВАКУВАТИЙ СЛЮСАР-САНТЕХНIК
Перш нiж вирушити на розшуки Рубильника, суперагент заскочив до готелю, щоб змiнити зовнiшнiсть. Про нього вже знали троє хлопцiв, а Z-003 поклав собi за правило: якщо тебе знають бiльше трьох осiб -мiняй зовнiшнiсть!
Замкнувшись у номерi, агент-академiк присiв над чемоданом i заходився переглядати свої речi.
-- Так, бабуся-пенсiонерка не пiдiйде, -- вiдклав вiн сиву перуку, спiдницю й стареньку кофтину. -- Солдат у вiдпустцi -- теж, -полетiла слiдом за кофтиною єфрейторська форма, -- А оце, здається, в самий раз! -- агент задоволено дiстав iз чемодана вузлик, на якому була бiрка з написом "Слюсар-сантехнiк".
Вiн розв'язав вузлик i розклав на лiжку заплямованi парусиновi штани, картуз iз поламаним козирком, пару нечищених черевикiв i подерту куфайку, з лiвої кишенi якої визирала голiвка пляшки.
-- Так, це те, що треба! -- задоволено посмiхнувся Z-003, уважно оглянувши все начиння. Вiн хутко вбрався, постояв трохи перед дзеркалом, надаючи обличчю виразу байдужостi до всього, що вiдбувається навколо, й пiшов до виходу.
На схiдцях вiн зiткнувся з русявим струнким юнаком. Той поглядом змiряв агента з нiг до голови й запитав:
-- Папашо, сiрничка не даси?
-- Некурящий, -- входячи в нову роль, недбало кинув суперагент-сантехнiк.
Юнак з досадою здвигнув плечима й пiшов схiдцями на другий поверх. Насправдi не сiрники були йому потрiбнi. Адже Яким Якович -- а це був саме вiн! -- нiколи в життi не викурив жодної сигарети. Просто вiн навмисне зупинив на мить агента, i от тепер у нього в кишенi вже була магнiтна стрiчка iз записом голосу Z-003, картка з аналiзом його кровi та вiдбитки пальцiв агента -- для картотеки.
А суперагент iшов вулицею i подумки радiв, що перша зустрiч нiякої пiдозри не викликала, отже вiн замаскувався надiйно!
Агент крокував собi хиткою ходою, -- так, на його думку, завжди ходять сантехнiки, -- й уважно зиркав туди й сюди правим оком. Рiч у тiм, що в це око було вмонтовано спецiальний пристрiй iз записом даних про зовнiшнiсть Рубильника. Цей пристрiй оглядав усiх перехожих, порiвнював їхню зовнiшнiсть зi своїми даними i, коли вони спiвпадуть, -- мав послати агентовi у вухо сигнал. От Z-003 i йшов собi спокiйненько, пильнуючи лiвим оком за дорогою, щоб раптом не втрапити пiд машину.
Z-003 уже був обiйшов усi центральнi вулицi, так i не почувши сигналу, коли раптом пригадав Бевзевi слова про те, що Рубильник дуже любить пиво, -- i подався на околицю, де, як вiн знав зi свого шпигунського довiдника, найчастiше трапляються пивнi точки.
Бiля кожної точки вiн зупинявся на кiлька секунд i по черзi наводив око-пристрiй на любителiв пива. Чимало з них нiби нагадували Рубильника: такi ж зсутуленi, з червоними припухлими обличчями. Та пристрiй мовчав -- i агент iшов далi. Щоб не викликати зайвої пiдозри, йому щоразу доводилося випивати кухоль пива, тож не дивно, що пiсля п'ятої точки вiн уже ледве пересувався i мiг бiльше не вихилятися навмисне: хода його й так зробилася хиткою.
Раптом, звiдки не вiзьмись, йому на плече сiв електронний горобець.
-- Прилетiла, пташечко! -- зрадiв той. -- Ну, показуй, що принесла. -- Вiн квапливо розкрив горобця й аж вискнув вiд радостi, побачивши грошi та жуйку.
-- Тепер вони в мене швидко все позабувають! -- промовив суперагент, розкладаючи пакетики з гумкою по кишенях. Жувальна гумка теж була одним iз його найулюбленiших засобiв шпигунства: по-перше, для пiдкупу, а по-друге, для лiквiдацiї свiдкiв. Агент знав, що багато хлопцiв люблять жувати гумку, а вiд постiйного жування дитячий розум тупiшає, мозок працює лiниво -- i дитина, зробившись дурником, забуває про все на свiтi, окрiм гумки, звичайно. Отак за допомогою гумки Z-003 намiрявся лiквiдувати наших хлопцiв.
Коли ж вiн прочитав листа вiд шефа, то тiльки зловтiшне посмiхнувся: "Ач, пiдвищення за клей обiцяє! Та я, викравши клей, генералом стану, хо-хо!" -- I, забувши про конспiрацiю, голосно розреготався.
У пiднесеному настрої Z-003 почвалав далi. I не встиг вiн наблизитись до чергової пивної бочки, як у вусi його пролунав сигнал. Агент стрепенувся й побачив просто перед собою Рубильника. Z-003 вiдразу зосередився, висмикнув зi штанiв давно непрану сорочку без ?удзикiв, поправив у кишенi пляшку, щоб її можна було помiтити ще здалеку, й пiдiйшов до молодика.
-- Ех, i гарно ж, мабуть, у такий вересневий деньок пивка попити! -- заговорив агент, сiдаючи на лаву поруч iз Рубильником.
Той важко повернув голову, втупився каламутними очима в непроханого гостя i прохрипiв:
-- Ти що, батя, знущаєшся? Ану, дуй звiдси!
-- Ну, ну, голубе, -- заспокiйливо поплескав його по плечу "батя", -- я ж по-доброму.
-- От i вiдвали по-доброму, -- скинув його руку Рубильник, -- а то тебе зараз у "швидкiй допомозi" повезуть!
-- Ви не так мене зрозумiли, -- улесливо мовив агент. -- Я просто хотiв запросити вас до компанiї, разом по кухлику випити!
Погляд Рубильника трохи прояснiв, вiн уже примирливiше, але все ще недовiрливо зиркнув на "батю" -- ач, сам п'яничка, а балакає, наче культурний! -- i про всяк випадок мовив:
-- Пиво -- це добре, але де гульденiв узяти?
-- Я пригощаю! -- пiдхопився агент i витяг iз кишенi пачку грошей. -- За цим дiло не стане, менi б тiльки з хорошою людиною побалакати.
"Пришелепкуватий якийсь, -- подумав Рубильник, -- та ще при таких грошах! Щось тут нечисто..." Але розбиратися в своїх млявих думках не став, а хутко посунув за "батею" до бочки. Пiсля другого кухля Рубильник повеселiшав i спитав:
-- А ти, батя, ким будеш? Багатенький Буратiно?
-- Слюсар я, сантехнiк, -- скромно опустив очi агент.
-- Ги-ги! -- реготнув Рубильник: так вiн йому й повiрив! Але вголос нiчого не сказав, бо вiдчув: тут можна погрiти руки.
-- Чого тут балакати, -- кивнув агент на чергу, -- ходiм, у ресторанi посидимо, поговоримо про життя.
"Здається, щось накльовується!" -- зрадiв Рубильник, i вони подались до ресторану "Затишок", найкращого в мiстечку...
Тепер Рубильник був у Z-003 в руках -- вiн заковтнув наживку! I, щоб не затягувати справи, агент уже пiсля другої чарки заговорив про клей.
Спочатку Рубильник вiдмовчувався, потiм вiднiкувався, та коли сантехнiк запропонував йому за кожну краплину клею по десять карбованцiв, подумав: "Ото щастя пiдвалило! За поганий смердючий клей -- така грошва! Все чисто, благородно, бери грошики й катай на пiвдень, до моря й пальм! Але якщо йому так уже потрiбен цей клей, дивись, не продешеви!"
-- Нема дурних! -- пiдвiвся, вдавши ображеного, Рубильник. -- За такий товар -- жалюгiднi копiйки...
-- Стривайте! -- злякано схопив його за рукав агент, -- Вашi умови?
Рубильник над усе боявся продешевити, тож тiльки незрозумiле поворушив пальцями в повiтрi.
-- Двадцять? -- пильно глянув йому в обличчя Z-003.
Рубильник заперечливо хитнув головою
-- Сорок! -- вiдразу перескочив через десятку сантехнiк.
"Тримайся, щасливчику, тримайся!" -- подумки стримував себе Рубильник, якому вже кортiло заплескати в долонi вiд радостi. Та коли агент назвав цифру "сто" -- нерви його не витримали! Вiн пiдскочив i, ковтнувши пожадливо слину, вигукнув:
-- Згода!
-- Тодi рiвно о шостiй я чекатиму вас у скверi, на третiй вiд входу лавi. Ви приносите клей, весь, до крапельки, а я грошi! -- I вони вдарили по руках, обоє вкрай задоволенi собою.
У цю мить з пiдвiконня за їхнiми спинами знявся горобець, який тихо сидiв пiд час усiєї розмови дiлкiв, i полетiв на розшуки лейтенанта Євдокименка...
Роздiл тринадцятий
БЕГЕМОТ У ПАСТЦI
Хiба можна собi уявити хлопця, котрий спокiйнiсiнько десь сидiв би, коли навкруги таке дiється? Тож не дивно, що Христофор, Васько та Бевзь -- пробачте! -- Семен досить скоро почали непокоїтись.
-- I скiльки можна чекати отого вашого Бублика? -- першим не витримав Семен. -- Сидиш отут, скнiєш, а там, може, свiт перевертається!
-- I не кажи! -- зiтхнув Христофор.
-- Нема чого тут стирчати. Давайте хоч до печери збiгаємо! -запропонував Васько.
-- Навiщо? -- здивувався Семен.
-- А туди зараз може навiдатися хтось iз твоєї компанiї.
-- По-перше, -- образився Семен, -- вони менi вже бiльше не компанiя! А по-друге, що їм там робити?
-- Та хоча б випити, адже там горiлка, -- пояснив досвiдчений Васько.
-- Щось у цьому є, -- пiдтримав друга Христофор, а Семен лише захоплено глянув на Васька: диви, який малий, а метикований.
Невдовзi хлопцi вже сидiли в густому чагарнику неподалiк вiд печери. Сидiти мовчки, без жодного руху було страшенно важко: то спина починала свербiти, то в носi лоскотало, аж сльози наверталися. Та хлопцi мужньо терпiли все, аби не викрити себе.
Так вони просидiли, напевне, з пiвгодини, i Христофор, терпець якому увiрвався, хотiв був уже запропонувати кинути це дiло, коли раптом з-за кущiв навпроти виткнулася голова.
-- Бегемот, -- прошепотiв Семен.
Голова покрутилася навсiбiч, поклiпала вицвiлими безбарвними очицями, i з-за кущiв видерся один з колишнiх Семенових дружкiв, пом'ятий i скуйовджений, з'їхав по схилу на дно ярка й подряпався по стовбуру осики до печери. I тiльки-но вiн зник в отворi, як Васько лiктем штурхонув Семена й гарячкове зашепотiв:
-- Вiн у пастцi! Треба лише вибити з-пiд стовбура пiдпорки -- i все!
Христофор та Семен вiдразу зрозумiли хитрий Васькiв план. Всi троє по-пластунськи вибралися зi своєї схованки й пiдповзли до стовбура. Семен ухопився за гiлляки своїми дужими руками, а Христофор та Васько навалилися на осику.
-- Раз, два, три! -- пошепки скомандував Васько, i Семен висмикнув пiдпорки.
Стовбур натужно зарипiв, повiльно хитнувся -- i враз гухнув на стiнку яру, щiльно закривши вхiд у печеру. Лиш невеличка хмарка куряви знялася.
-- Все! -- витер спiтнiле чоло Христофор, i хлопцi всмiхнулись один одному.
I наче у вiдповiдь йому iз печери почулися несамовитi зойки, щось важко загупало. Це замурований там Бегемот волав вiд переляку й з розгону кидався плечем на стовбур, який навiть не ворухнувся. Нараз Бегемот отямився й затих, прислухаючись: мабуть, почув голоси. Виглянувши у невеличку шпаринку, вiн побачив хлопцiв, а з ними -Сема.
-- Ану, пацани, кидайте жарти, а то!.. -- люто загукав вiн.
-- А ти спершу вийди! -- пiдморгнув хлопцям Васько.
-- У, придурку, дожартуєшся в мене! -- оскаженiв Бегемот. -- Та коли я вийду, тебе ж мама рiдна не впiзнає, жоден годинникар не збере по деталях! -- I вiн з потрiйною енергiєю знов навалився на стовбур. Дарма! Осика усiєю своєю багатолiтньою вагою намертво запечатала печеру.
Тодi Бегемот спробував пiдкопатися пiд стовбур, але тiльки обламав нiгтi. Це й зрозумiло: адже стiнки печери, як ви пам'ятаєте, були сухi й твердi, наче камiнь.
Нарештi злодiй збагнув, що без сторонньої допомоги йому нiяк не вибратись, i вирiшив змiнити тактику.
-- Ну, годi вже, пустунчики, -- лагiдно за лебедiв вiн. -- Я оцiнив ваш жарт. А ти, Бевзику, виявляється, розумничок! Таку штукенцiю утнув! От розповiм корешам -- ох i посмiються! Гаразд уже, випускайте мене, а то тут темно.
-- Так зразу, -- хмикнув Семен, -- розiгналися! Нiякий це не жарт!
-- Ти що варнякаєш?! -- злякався Бегемот.
-- А те, що чуєш, -- вiдказав Семен. -- Попосидь трошки, скоро за тобою приїдуть i вiдвезуть, куди слiд.
-- Так ти своїх продаєш?! -- знов загупав Бегемот у стовбур. -У-у! О-оо! А-аа!
-- Гупай, гупай, -- посмiхнувся Семен. -- Може, голову розгупаєш та не брехатимеш бiльше.
Бегемот покинув гупати i знов заговорив улесливо:
-- Та ти що, Бевзику, хiба я колись тобi брехав?
-- А приймач? -- крикнув той.
-- Ну, е-е... -- спершу розгубився Бегемот. -- То був лише жарт. Розумiю, не дуже вдалий, не те, що твiй iз стовбуром. Ну, можеш бiльше грошей не давати, згода?
Але вiдповiдi не було.
-- Ну, хочеш, я тобi й тi, що давав, поверну? -- пiддобрювався Бегемот. -- Навiть iще пiдкину, га?
-- Не треба йому ваших грошей! -- встряв у розмову Христофор. -Краще мiй клей вiддайте!
-- Ага, -- кивнув Семен, -- де клей сховав?
-- Який клей? -- Бегемот удав, що здивований.
-- А той, за допомогою котрого ви з Рубильником магазин пограбували! -- сердито вiдрiзав Семен.
-- Та я не грабував! -- заскиглив Бегемот. -- От слово даю, не грабував! Це мене Рубильник клятущий змусив. А сюди я прийшов, щоб усе забрати й вiднести в мiлiцiю! Ви менi своїми жартами не даєте почати нове, чесне життя! -- I вiн голосно зарюмсав.
-- А що, може, вiн правду каже? -- пожалiв злодiя Христофор. -Може, випустимо?
-- Та ти що?! -- обурився Семен. -- Вiн тобi таке потiм зробить, i радий не будеш!
-- Не зроблю, ой, хлопчики, дорогесенькi, не зроблю! -- ще голоснiше забiдкався Бегемот, вiдчувши, що хлопцi вагаються.
На цей раз i Семен трохи засумнiвався. Вiн почухав потилицю й мовив:
-- Гаразд, ти почекай трохи, ми з одним чоловiком порадимось.
-- З яким iще чоловiком? -- перелякався Бегемот.
-- Є в нас один, академiк знайомий. Вiн клеєм дуже цiкавиться.
-- Клеєм? -- перепитав Бегемот. -- Та що вони, подурiли на цьому клеї? То якийсь сантехнiк за нього золотi гори обiцяє, то академiк цiкавиться...
-- Сантехнiк?! -- аж пiдскочив Христофор. -- Який сантехнiк?!
-- А хто його зна, -- вiдказав Бегемот. -- Менi про нього Рубильник розповiв. Вони десь на вулицi познайомились, i той пообiцяв Рубильниковi по сотнi за кожну краплину клею, йолоп! Оце сьогоднi вони о шостiй зустрiчаються у скверi й торгуватимуть клей. То, може, випустите, га? -- спитав Бегемот знову, але хлопцi його вже не чули: вони щодуху мчали до мiстечка.
Роздiл чотирнадцятий