Страница:
Доки старий челядник виводив довготелесого чорним ходом на задній двір, сотник із сином у повному мовчанні увійшли до світлиці. Тут Степан побачив, що його потаємні підозри справдилися повною мірою – в кімнаті був повний і зразковий порядок, ніде ні зайвої порошинки, ані павутинки. Схрещені шаблі як і раніше висіли по стінах, на полицях акуратно вишикувався розмаїтий посуд. Що ж це таке?! І доки батько перевіряв, чи щільно причинені двері, юнак нарешті дав волю обуренню:
– Тату, скажіть, що це все означає?! Чом ви не впустили у дім мого товариша, навіщо збрехали… – Степану було все-таки ніяково казати батькові подібні речі, тож продовжив він уже не так задиркувато: – Навіщо казали, буцімто у хаті не прибрано, коли тут…
– Бо є на те причина.
Сотник заклав руки за спину, пройшовся декілька разів туди-сюди, зупинився, крутонувся настільки рвучко, що, здавалось, мало не вгвинтився у надраєну до блиску підлогу, і повторив мов заклинання:
– На все у цім світі є причина, синку…
– Не розумію, батьку… – почав було Степан, та сотник перервав його несподівано різко:
– Навіщо ти приїхав додому?! Чом не лишився на літо в академії, як я наказав?!
– Ви-и-и?! Наказали?! – вирячив очі Степан.
– А що, хіба ти не отримав мого листа? – здивувався сотник.
– Ні-і-і…
– Вже місяць, як я відрядив до тебе посланця з листом і грішми.
– Ніякого посланця від вас, тату, не було.
– Ти не обманюєш мене?
– Як можна!..
– Присягнися!
– Що?!
– Присягнися, кажу!!! – У голосі сотника було щось таке незвичайне, що син злякався і проказав скоромовкою:
– Христом Богом присягаюсь…
– Та-а-ак.
Сотник знов пройшовся кімнатою і знов зупинився, сумно потупившись.
– Та-а-ак…
– Що відбувається, тату?
– А втім, він і про це знав, – обронив батько, немовби звертаючись до самого себе. Потім підвів очі на сина й мовив різко: – Ну, гаразд. З'явиться Петро… якщо тільки з'явиться, хай йому грець!.. Шкуру з нього спущу, гречаною половою наб'ю й на тин повішу! Нехай усі бачать, що таке мої накази і як їх треба виконувати!..
– Але ж, батьку!.. – Степан губився у здогадках.
– Стривай, синку, спочатку я про дещо спитаю. Скажи, хто цей хлопець?
– Я ж казав: Іван Богданович, теж в академії навчається – красній словесності.
– Богданович, Богданович… – сотник на мить замислився, потім продовжив: – 3 Лубен, кажеш?
– З Лубен.
– І давно ти знаєш цього Івана Богдановича?
– Ну, познайомились в академії.
– Давно?
– Ну, не пам'ятаю… – Степан знизав плечима. – А що?
– Так, нічого… А навіщо він тобі у подорожні нав'язався?
– Чому «нав'язався»?! Як вакансії наблизились, а від вас жодної звістки не було…
Сотник скрегонув зубами, але промовчав.
– Тоді я сам став шукати подорожнього, а Іван згодився йти зі мною. Мандрували попутниками, по хуторах псалми співали, нас за це годували…
– Зрозуміло, – відрубав сотник. – Але ж із Києва на Лубни шлях інший, чом же Іван пішов до твого дому, а не до свого?
Степан почухав потилицю.
– Та-а-а… Він насправді сирота, а в Лубнах мешкає його дядько.
– А-а-а, он воно що! – кивнув сотник. – Ото ж я й гадаю, звідкіля в Михайла Богдановича з Лубен син узявся.
– То ти Йванового дядька знаєш?
– Не надто близько… Але стикалися.
– І що?..
– Не надто він заможний порівняно з нами, Раковичами. Та й загалом, той ще скнара. А от батько його покійний…
І хоча Степан ні про що не питав, лише мовчки слухав, сотник різко мовив:
– Утім, мої міркування тебе не стосуються.
– Тоді що ж означають ваші слова, батьку?
Сотник знов кинув на сина якийсь незвичайний погляд:
– Зрештою, Іван не син Михайла Богдановича, а лише бідний небіж. Але ж я не очікував, що він колись таки з'явиться у моєму домі!.. Що ж, либонь, така наша доля.
Юнак хотів щось запитати, та батько не дав цього зробити.
– А тепер скажи-но мені, синку, от що: чи не хотів би ти зараз же, негайно повернутись до Києва і провести нинішні вакансії в академії?
– Що-о-о?! – відверто кажучи, після всіх непорозумінь сьогоднішнього ранку Степан приготувався до несподіванок. Але ж не до такого!..
– Не вдома – в академії. Я все беру на себе: і листа ректорові відпишу, і за твоє перебування там щедро заплачу. Тільки повернись до Києва, синку…
– Навіщо, батьку?! – щиро обурився Степан. – Чом женете мене з рідної домівки, немов приблудного пса?!
– Не жену, синку, що ти!..
– Тоді навіщо…
– Бо так спокійніше.
– Але кому?!
– Мені. І тобі теж.
– Та мені зовсім!..
– Не гарячкуй, синку. Тільки не гарячкуй.
– Як же…
– Ти не розумієш!!! – раптом скрикнув сотник, і цей крик душі подіяв на Степана, немов цебро колодязної води на мандрівника, котрий весь день брів пішки розпеченим від сонця степом. – Ти не розумієш, синку, – повторив сотник менш схвильовано, – проте це для твого ж блага. Якщо мій син… мій єдиний син уникне смертельної небезпеки, то й мені буде спокійніше. І тобі краще.
Батько підійшов до вікна, сів на невеличкий ослін і сумно мовив:
– Ти зовсім, зовсім не знаєш і не розумієш, що на нас насувається… Та й я теж, якщо чесно, не надто розумію, але…
Мовчанка.
– Але ж небезпеку відчуваю.
Раптом у Степановій голові немовби вдарив грім: він зрозумів, хто саме посіяв зерна смутку у батькову душу! Ах ти ж, клятий паскудник, дідько тебе забирай у самісіньке пекло…
Юнак подумав, що у такій делікатній справі варто діяти не наскоком, а поступово: якщо христопродавець насмілився так явно занепащувати козацьку душу (і не просто чиюсь чужу, а душу рідної людини!), то справа ця непроста. Але запальна юна натура негайно взяла гору, тож назвати його запитання делікатним при всьому бажанні було неможливо:
– Батьку, скажіть чесно: що Мошка робить у вашому домі?
– Мошка? – сотникові очі блиснули, немов у хижого вовка з лісових хащів. – Яке тобі діло до цього юдея?..
Зрозумівши, що повернув розмову не надто вдало, але не в змозі щось змінити, Степан продовжив у тому ж задиркуватому тоні:
– Це ви тому Івана надворі залишили, щоб він із Мошком у домі не зіткнувся, так?
– Ні, – відповів сотник твердо, дивлячись синові просто у вічі, – не тому. Просто чужа людина в домі…
– Раніше ви б так не повелися.
– То раніше, синку.
– Що ж сталося тепер?
– Багато чого. І ще більше станеться невдовзі.
Деякий час вони мовчали, схрестивши погляди. Потім сотник додав:
– А з Мошком у мене справи щодо грошей. Настане час, і ти про все дізнаєшся.
– Правда?
Якась іскорка спалахнула у глибині батькових очей, але навіть не помітивши (чи не помічаючи навмисно) нахабства сина, який насмілився не вірити батьковим словам, сотник повільно перехрестився і мовив:
– Істинна правда, синку.
«Антихрист не може осенити себе хресним знаменням, тож із батьковою душею все гаразд», – заспокоївся Степан. А вголос спитав:
– То що ж таке коїться, батьку? Чом ви так сторожко до гостей ставитесь?
– Не просто до гостей, а до незнайомих, незваних гостей, – уточнив сотник.
– Так ви ж дядька Йванового знаєте…
– Знаю.
– Тоді…
– Синку! – сотник підвівся з ослона, стрімко наблизився до Степана, схопив його за плечі та заговорив тихо, майже пошепки: – Синочку мій єдиний, запам'ятай мої слова. Добре запам'ятай…
У його голосі забриніли гарячкуваті нотки:
– Невдовзі, зовсім-зовсім скоро всю Гетьманщину охопить полум'я війни. Не рясні дощі, а кров, козацька кров литиметься скрізь і всюди, напуватиме родючу нашу землю й породжуватиме лихо, біль і сльози. А де спалахує битва, там обов'язково з'являються зграї воронів, що харчуються стервом і прагнуть поживитися за рахунок полеглих.
Зрозумій мене, синку: я не зможу спати спокійно, якщо тільки підозрюватиму, – тільки підозрюватиму, синку!.. – що поруч зі мною або з тобою живе отакий стерв'ятник, котрий вже зараз, ще не під час війни, а у мирну добу замислив зле проти мене або мого нащадка. Тож вибач, але я просто змушений ставитись підозріло до всіх без винятку. А найбільше – до нових несподіваних знайомих або незваних гостей, котрі раптом входять у наш дім. Мені зовсім не байдуже майбутнє твоє та всього нашого роду. Тож я й хочу… зрозумій – найщиріше за все у світі хочу, щоби твоє молоде життя не обірвалось у цій кривавій бойні, щоб рід мій не згас. А тому молю тебе, сину мій…
Грізний і потужний за інших обставин, голос сотника зробився благальним:
– Поїжджай звідси! Завтра ж відряджу челядників, і тебе відвезуть назад до Києва! Ну, будь ласка…
– Ви про що, батьку?! – Степан скинув з плечей татові руки, відсторонився і здивовано поглянув на нього. – Як може говорити подібні речі прилуцький сотник?! І чом я маю вислуховувати…
– Схаменися, синку! – батько знов наблизився упритул до Степана. – Схаменися і подумай. Добре помізкуй… Московити зчепилися зі шведами не на життя, а на смерть. Ні Саксонія, ні Данія, ані Польща не зацікавлені у цій війні так, як Московська імперія. Імператор Петро захопив Нотебург і Нієншанц, Дерпт, Нарву – невже ти вважаєш, що король Карл змириться із цими поразками?! Та нізащо у світі!!!
– Але ж Гетьманщина перебуває поза цією війною. І навіть якщо ви побоюєтесь, що нас зіштовхнуть з Підляшшям, то це даремно. Адже Московія й Річ Посполита є союзниками… – спробував заперечити Степан, та батько не сприйняв таких аргументів:
– А Гетьманщина, синку, буде старанно виконувати те, що продиктує їй імператор Московський! Зіткнення з Річчю Посполитою нам не загрожує, так. Проте виборюючи корону, Август Другий і Станіслав Лещинський втягнулись у міжусобицю – а це надто небезпечно, бо Лещинський є союзником Карла Шведського! От і виникає розклад, коли Гетьманщина зіштовхнеться з Підляшшям, і тоді Украйна, бідолашна наша Украйна, знищуватиме сама себе!
– Це лише ваші припущення, батьку, – переконано заперечив Степан. – Припущення, здогадки. А ви одразу ж повірили самі собі, тоді як гетьман…
Та при згадці про нього сотник загарчав, мов дикий звір, стиснув кулаки й процідив крізь зуби:
– Гетьман! Гетьман! Мудрий наш гетьман Ян Мазепа – ось зараз найбільша наша небезпека, синку!
– Та що ви таке кажете, тату?! – Степан навіть обурення не приховував, бо надто поважав правителя Украйни, котрий осипав їхню академію всіма можливими благами. І завдяки якому, до речі, тут мали змогу навчатися навіть небагаті козацькі діти та сироти – як от, наприклад, нинішній його подорожній Іван Богданович.
– Знаю, що кажу, сину мій єдиний. Повір мені – знаю!
– Та скільки добра гетьман робить землі нашій багатостраждальній, скільки блага…
– Блага щедро розсипає, та й себе при цьому не забуває, аякже! От скажи, синку: навіщо Мазепі потрібно було свого часу плести інтриги проти гетьмана Самойловича?! Та тільки щоб самому всістись на його місце! А навіщо було потім лизати чоботи цареві Петру?..
– Не кажіть так, тату!
– Навіщо Мазепа підписав Коломацькі статті?! Навіщо, синку?! – і позаяк Степан забарився з підходящою відповіддю, сотник відповів сам: – Так от, Мазепа зробив це заради прав своїх та старшини найвищого рангу, а не заради Украйни! Ні, звісно, гетьман наш досвідчений, мудрий і хитрий, і недооцінювати його аж ніяк не можна. Але й бути у захваті від нього…
Сотник лише плечима знизав і припечатав коротко:
– Вибач, синку.
– Але ж тепер…
– Так, тепер ясновельможний гетьман нібито навмисно розлючує Петра проявами самостійності, котрі стають дедалі більш неприхованими. Тепер навіть подейкують, нібито він загалом зійшовся з Карлом і їздить на зустрічі з ним частіше, ніж до новітньої імперської столиці – Санкт-Петербурга!
– Але ж… – ще раз спробував заперечити Степан.
– Синку, зрозумій вірно: якщо Гетьманщина повстане проти влади Московії – хто піде слідом за ясновельможним гетьманом, що кидається на всі боки, немов загнаний у пастку старий лис?! Одні не вірять Мазепі тому, що він готовий ось-ось зрадити Петра, – а вони бачать своє майбутнє лише під пильною й надійною опікою Московії. Інші ж не вірять у щирість союзу, що тільки-но намітився між Мазепою та Карлом, вважаючи ясновельможного нашого гетьмана не гетьманом зовсім, а таким собі засланим козачком, котрий ладен буде кинути шведського короля напризволяще у найвідповідальнішу мить. По-своєму праві й перші, і другі. Хто ж тоді лишиться зі світлішим Яном Мазепою? Скажи мені, синку: хто?!
– Не підписавши Коломацькі статті, Мазепа не став би гетьманом. А не вболіваючи за руські землі, не міг би називатися гетьманом Украйни! – спробував заперечити Степан. – Він просто змушений був піти на це.
– Я не про те кажу, що змушений був робити гетьман, а чого робити не мусив нізащо, – трохи стомлено відповів сотник. – Я питаю, хто повірить старому лису після біганини від імператора Петра до короля Карла й назад?.. Чекаю на твоє розумне слово, синку.
У глибокому замисленні Степан наморщив чоло, почухав потилицю.
– З гетьманом залишаться ті, хто присягне на вірність особисто йому й Украйні-матінці, – мовив нарешті.
Невідомо, на яку відповідь розраховував сотник, проте слова сина стали для нього явною несподіванкою. І не встиг він оговтатись від здивування, як Степанове лице засяяло від щастя, і юнак палко мовив:
– Тату, слухайте! Не далі як позавчора почув я, нібито ясновельможний гетьман набирає до себе на службу нових сердюків. Благаю вас, тату: благословіть свого сина на цю доблесну службу! Я не знаю, на чий бік пристане зрештою Мазепа. Але знаю єдине – він справжній русин, тож ніколи не зрадить інтересів землі руської! І в майбутній битві – якщо ви свято впевнені у її невідворотності, – я хочу бути поряд з ним і тільки з ним.
– Синку!.. – голос сотника бринів від обурення.
– Тату, зачекайте! Ви знаєте, що робити, – але я знаю теж. Інакше б не просив вас про благословення. Ну, будь ласка, тату – ви ж це влаштуєте! Знаю, у вас є знайомі серед наближених до гетьмана персон. Вам же потрібно лиш одне-єдине словечко за єдиного свого сина замовити, і я стану гетьманським сердюком! Обіцяю уславити наш рід, додавши свою лепту до діянь предків…
– Синку, стривай! – тепер сотник уже не обурювався, а благав. І знов-таки, вкотре вже за сьогодні, Степан замовк, вражений незвичайною поведінкою суворого батька.
– Що таке, тату? Що вас непокоїть?
– Але ж тобі ще рік лишилося спудеювати в академії…
– Байдуже! Нині не час для навчання – час для боротьби за святу землю Руську! І хто виявиться обабіч цієї боротьби…
– Ти занадто гарячкуєш, синку, – мовив сотник, але вже не настільки так впевнено, як перед цим обстоював власні думки. – Я можу тільки повторити: недооцінювати гетьмана не можна, але надмірно захоплюватись ним!.. Тим паче – йти за ним і разом з ним!..
– Я не гарячкую, тату. Я довго думав над цим.
– Ну і скільки ж ти це обмізковував?
– Та з позавчора, тільки-но почув про набір сердюків.
– Що ж, коли так…
Здавалося, сотник одразу постарішав, зсутулився, обличчя його миттю змарніло, вкрилося зморшками, немов висушені ягоди горобини. Зовсім по-старечому шаркаючи ногами, він повернувся на свій ослін і вже звідти спитав:
– А приятель твій новий, оцей Іван Богданович – він хіба ж не причетний до твого безумства?
– Ви називаєте безумством моє прагнення прислужитися Украйні?!
– Не Украйні, синку, а гетьману. Це все-таки не одне й те саме.
– Але ж гетьман править Украйною…
– Не всією Украйною, а лише Гетьманщиною. А є ще Підляшшя.
– Мазепа починав саме звідти. Гадаю, що Підляшшя теж підніметься, і тоді руські землі нарешті поєднаються, – не здавався Степан. Він очікував, що батько заперечуватиме й надалі, тож готувався до диспуту за всіма правилами. Проте сталося те, чого юнак аж ніяк не очікував: сотник несподівано припинив опір.
– Ну, коли так, синку… – мовив він, не встаючи з ослона, – якщо ти вже все твердо вирішив сам для себе, нехай так і станеться. Гетьман справді набирає на службу молодих хлопців – на війні зайві шаблі не завадять. Підеш ти до гетьмана в сердюки, підеш…
– Чесно?!
– Моє слово непорушне, ти ж знаєш.
– Тату!.. – сповнений щирої радості, Степан кинувся перед ним на коліна.
– Ні-ні, не думай, що я благословлю єдиного свого сина на подібну авантюру, – доволі прохолодно мовив сотник, намагаючись не дивитися юнакові у вічі, – я просто не стану заперечувати. Бо він про це теж казав…
– Хто – «він»? – одразу перепитав Степан, оскільки в його душі знов відродились попередні підозри.
– Ну, це вже моє діло, хто казав, – якось туманно й дуже холодно мовив сотник, – і ти, сину мій єдиний, надія моя й опора, облиш, будь ласка, цей допит. Я все-таки твій батько, не забувайся.
Їхні погляди знов схрестилися, й обидва відчули, як між ними утворюється стіна відчуження. Зовсім тоненька, але все-таки стіна…
– А позаяк я першим тебе спитав, тож відповідай мені як син батькові. Як старшому відповідай… – голос сотника знов набув утраченої твердості: – Це часом не Івана Богдановича ідея – піти до гетьмана у сердюки?
І хоча Степан трохи образився на батька, та все ж відповів:
– Ні, це тільки мій задум, і більше нічий.
– Точно?
– Так. Навіть більше скажу: здається мені, Іван би з більшою охотою подався не в сердюки, а на Січ козакувати. Та й справді, що йому у гетьманському почті робити?! Він не такого знатного роду, як ми, – от нехай і рідниться у бою зі всякою голотою…
Немовби схлипнув хтось на дворі під вікном, і в тому схлипуванні відчувались і біль образи, й розчарування. Сотник миттю кинувся до віконця, прочинив його навстіж і висунувся у двір. Та дарма: нікого там не було.
– Нумо, синку, ходімо знов на двір. Провідаємо, хто з челяді там є… а заразом і на товариша твого подивимось.
Сотник витримав коротеньку паузу й додав, якось недобре скривившись:
– Я от розберуся, хто це у моєму домі наважується підслуховувати попід вікнами панської світлиці.
– Тату, а ви певні… – почав було Степан, та сотник обірвав його єдиним суворим словом:
– Певен!
Утім, нічого цікавого у дворі вони не побачили. Лиш всюди носилися, мов навіжені, заклопотані челядники, зайняті приготуванням святкового обіду. Іван же спокійно дрімав на лаві попід яблунею, підклавши під голову драну шапку. Поруч із ним на траві стояли кухоль і порожня глиняна миска.
– Не знаєш, чи давно він там лежить? – спитав сотник одного зі служників, що ніс із льоху до хати полумисок квашених огірків.
– Та Бог його зна! Мабуть, що давненько… Як випив та закусив, так і спати завалився, здається… Я можу йти, або пан сотник чогось іще від мене хоче?
– Йди собі.
– Дякую.
Так і стояли батько та син Раковичі на ґанку, майже однаковими жестами смикаючи вуса й пильно придивляючись до безтурботної фігури спудея, котрий дрімав собі спокійнесенько в тіньочку під яблунею. І поступово переймаючись батьковим занепокоєнням, Степан і собі гадав: а чи добре він зробив, обравши Івана собі за попутника?..
Глава 2
– Тату, скажіть, що це все означає?! Чом ви не впустили у дім мого товариша, навіщо збрехали… – Степану було все-таки ніяково казати батькові подібні речі, тож продовжив він уже не так задиркувато: – Навіщо казали, буцімто у хаті не прибрано, коли тут…
– Бо є на те причина.
Сотник заклав руки за спину, пройшовся декілька разів туди-сюди, зупинився, крутонувся настільки рвучко, що, здавалось, мало не вгвинтився у надраєну до блиску підлогу, і повторив мов заклинання:
– На все у цім світі є причина, синку…
– Не розумію, батьку… – почав було Степан, та сотник перервав його несподівано різко:
– Навіщо ти приїхав додому?! Чом не лишився на літо в академії, як я наказав?!
– Ви-и-и?! Наказали?! – вирячив очі Степан.
– А що, хіба ти не отримав мого листа? – здивувався сотник.
– Ні-і-і…
– Вже місяць, як я відрядив до тебе посланця з листом і грішми.
– Ніякого посланця від вас, тату, не було.
– Ти не обманюєш мене?
– Як можна!..
– Присягнися!
– Що?!
– Присягнися, кажу!!! – У голосі сотника було щось таке незвичайне, що син злякався і проказав скоромовкою:
– Христом Богом присягаюсь…
– Та-а-ак.
Сотник знов пройшовся кімнатою і знов зупинився, сумно потупившись.
– Та-а-ак…
– Що відбувається, тату?
– А втім, він і про це знав, – обронив батько, немовби звертаючись до самого себе. Потім підвів очі на сина й мовив різко: – Ну, гаразд. З'явиться Петро… якщо тільки з'явиться, хай йому грець!.. Шкуру з нього спущу, гречаною половою наб'ю й на тин повішу! Нехай усі бачать, що таке мої накази і як їх треба виконувати!..
– Але ж, батьку!.. – Степан губився у здогадках.
– Стривай, синку, спочатку я про дещо спитаю. Скажи, хто цей хлопець?
– Я ж казав: Іван Богданович, теж в академії навчається – красній словесності.
– Богданович, Богданович… – сотник на мить замислився, потім продовжив: – 3 Лубен, кажеш?
– З Лубен.
– І давно ти знаєш цього Івана Богдановича?
– Ну, познайомились в академії.
– Давно?
– Ну, не пам'ятаю… – Степан знизав плечима. – А що?
– Так, нічого… А навіщо він тобі у подорожні нав'язався?
– Чому «нав'язався»?! Як вакансії наблизились, а від вас жодної звістки не було…
Сотник скрегонув зубами, але промовчав.
– Тоді я сам став шукати подорожнього, а Іван згодився йти зі мною. Мандрували попутниками, по хуторах псалми співали, нас за це годували…
– Зрозуміло, – відрубав сотник. – Але ж із Києва на Лубни шлях інший, чом же Іван пішов до твого дому, а не до свого?
Степан почухав потилицю.
– Та-а-а… Він насправді сирота, а в Лубнах мешкає його дядько.
– А-а-а, он воно що! – кивнув сотник. – Ото ж я й гадаю, звідкіля в Михайла Богдановича з Лубен син узявся.
– То ти Йванового дядька знаєш?
– Не надто близько… Але стикалися.
– І що?..
– Не надто він заможний порівняно з нами, Раковичами. Та й загалом, той ще скнара. А от батько його покійний…
І хоча Степан ні про що не питав, лише мовчки слухав, сотник різко мовив:
– Утім, мої міркування тебе не стосуються.
– Тоді що ж означають ваші слова, батьку?
Сотник знов кинув на сина якийсь незвичайний погляд:
– Зрештою, Іван не син Михайла Богдановича, а лише бідний небіж. Але ж я не очікував, що він колись таки з'явиться у моєму домі!.. Що ж, либонь, така наша доля.
Юнак хотів щось запитати, та батько не дав цього зробити.
– А тепер скажи-но мені, синку, от що: чи не хотів би ти зараз же, негайно повернутись до Києва і провести нинішні вакансії в академії?
– Що-о-о?! – відверто кажучи, після всіх непорозумінь сьогоднішнього ранку Степан приготувався до несподіванок. Але ж не до такого!..
– Не вдома – в академії. Я все беру на себе: і листа ректорові відпишу, і за твоє перебування там щедро заплачу. Тільки повернись до Києва, синку…
– Навіщо, батьку?! – щиро обурився Степан. – Чом женете мене з рідної домівки, немов приблудного пса?!
– Не жену, синку, що ти!..
– Тоді навіщо…
– Бо так спокійніше.
– Але кому?!
– Мені. І тобі теж.
– Та мені зовсім!..
– Не гарячкуй, синку. Тільки не гарячкуй.
– Як же…
– Ти не розумієш!!! – раптом скрикнув сотник, і цей крик душі подіяв на Степана, немов цебро колодязної води на мандрівника, котрий весь день брів пішки розпеченим від сонця степом. – Ти не розумієш, синку, – повторив сотник менш схвильовано, – проте це для твого ж блага. Якщо мій син… мій єдиний син уникне смертельної небезпеки, то й мені буде спокійніше. І тобі краще.
Батько підійшов до вікна, сів на невеличкий ослін і сумно мовив:
– Ти зовсім, зовсім не знаєш і не розумієш, що на нас насувається… Та й я теж, якщо чесно, не надто розумію, але…
Мовчанка.
– Але ж небезпеку відчуваю.
Раптом у Степановій голові немовби вдарив грім: він зрозумів, хто саме посіяв зерна смутку у батькову душу! Ах ти ж, клятий паскудник, дідько тебе забирай у самісіньке пекло…
Юнак подумав, що у такій делікатній справі варто діяти не наскоком, а поступово: якщо христопродавець насмілився так явно занепащувати козацьку душу (і не просто чиюсь чужу, а душу рідної людини!), то справа ця непроста. Але запальна юна натура негайно взяла гору, тож назвати його запитання делікатним при всьому бажанні було неможливо:
– Батьку, скажіть чесно: що Мошка робить у вашому домі?
– Мошка? – сотникові очі блиснули, немов у хижого вовка з лісових хащів. – Яке тобі діло до цього юдея?..
Зрозумівши, що повернув розмову не надто вдало, але не в змозі щось змінити, Степан продовжив у тому ж задиркуватому тоні:
– Це ви тому Івана надворі залишили, щоб він із Мошком у домі не зіткнувся, так?
– Ні, – відповів сотник твердо, дивлячись синові просто у вічі, – не тому. Просто чужа людина в домі…
– Раніше ви б так не повелися.
– То раніше, синку.
– Що ж сталося тепер?
– Багато чого. І ще більше станеться невдовзі.
Деякий час вони мовчали, схрестивши погляди. Потім сотник додав:
– А з Мошком у мене справи щодо грошей. Настане час, і ти про все дізнаєшся.
– Правда?
Якась іскорка спалахнула у глибині батькових очей, але навіть не помітивши (чи не помічаючи навмисно) нахабства сина, який насмілився не вірити батьковим словам, сотник повільно перехрестився і мовив:
– Істинна правда, синку.
«Антихрист не може осенити себе хресним знаменням, тож із батьковою душею все гаразд», – заспокоївся Степан. А вголос спитав:
– То що ж таке коїться, батьку? Чом ви так сторожко до гостей ставитесь?
– Не просто до гостей, а до незнайомих, незваних гостей, – уточнив сотник.
– Так ви ж дядька Йванового знаєте…
– Знаю.
– Тоді…
– Синку! – сотник підвівся з ослона, стрімко наблизився до Степана, схопив його за плечі та заговорив тихо, майже пошепки: – Синочку мій єдиний, запам'ятай мої слова. Добре запам'ятай…
У його голосі забриніли гарячкуваті нотки:
– Невдовзі, зовсім-зовсім скоро всю Гетьманщину охопить полум'я війни. Не рясні дощі, а кров, козацька кров литиметься скрізь і всюди, напуватиме родючу нашу землю й породжуватиме лихо, біль і сльози. А де спалахує битва, там обов'язково з'являються зграї воронів, що харчуються стервом і прагнуть поживитися за рахунок полеглих.
Зрозумій мене, синку: я не зможу спати спокійно, якщо тільки підозрюватиму, – тільки підозрюватиму, синку!.. – що поруч зі мною або з тобою живе отакий стерв'ятник, котрий вже зараз, ще не під час війни, а у мирну добу замислив зле проти мене або мого нащадка. Тож вибач, але я просто змушений ставитись підозріло до всіх без винятку. А найбільше – до нових несподіваних знайомих або незваних гостей, котрі раптом входять у наш дім. Мені зовсім не байдуже майбутнє твоє та всього нашого роду. Тож я й хочу… зрозумій – найщиріше за все у світі хочу, щоби твоє молоде життя не обірвалось у цій кривавій бойні, щоб рід мій не згас. А тому молю тебе, сину мій…
Грізний і потужний за інших обставин, голос сотника зробився благальним:
– Поїжджай звідси! Завтра ж відряджу челядників, і тебе відвезуть назад до Києва! Ну, будь ласка…
– Ви про що, батьку?! – Степан скинув з плечей татові руки, відсторонився і здивовано поглянув на нього. – Як може говорити подібні речі прилуцький сотник?! І чом я маю вислуховувати…
– Схаменися, синку! – батько знов наблизився упритул до Степана. – Схаменися і подумай. Добре помізкуй… Московити зчепилися зі шведами не на життя, а на смерть. Ні Саксонія, ні Данія, ані Польща не зацікавлені у цій війні так, як Московська імперія. Імператор Петро захопив Нотебург і Нієншанц, Дерпт, Нарву – невже ти вважаєш, що король Карл змириться із цими поразками?! Та нізащо у світі!!!
– Але ж Гетьманщина перебуває поза цією війною. І навіть якщо ви побоюєтесь, що нас зіштовхнуть з Підляшшям, то це даремно. Адже Московія й Річ Посполита є союзниками… – спробував заперечити Степан, та батько не сприйняв таких аргументів:
– А Гетьманщина, синку, буде старанно виконувати те, що продиктує їй імператор Московський! Зіткнення з Річчю Посполитою нам не загрожує, так. Проте виборюючи корону, Август Другий і Станіслав Лещинський втягнулись у міжусобицю – а це надто небезпечно, бо Лещинський є союзником Карла Шведського! От і виникає розклад, коли Гетьманщина зіштовхнеться з Підляшшям, і тоді Украйна, бідолашна наша Украйна, знищуватиме сама себе!
– Це лише ваші припущення, батьку, – переконано заперечив Степан. – Припущення, здогадки. А ви одразу ж повірили самі собі, тоді як гетьман…
Та при згадці про нього сотник загарчав, мов дикий звір, стиснув кулаки й процідив крізь зуби:
– Гетьман! Гетьман! Мудрий наш гетьман Ян Мазепа – ось зараз найбільша наша небезпека, синку!
– Та що ви таке кажете, тату?! – Степан навіть обурення не приховував, бо надто поважав правителя Украйни, котрий осипав їхню академію всіма можливими благами. І завдяки якому, до речі, тут мали змогу навчатися навіть небагаті козацькі діти та сироти – як от, наприклад, нинішній його подорожній Іван Богданович.
– Знаю, що кажу, сину мій єдиний. Повір мені – знаю!
– Та скільки добра гетьман робить землі нашій багатостраждальній, скільки блага…
– Блага щедро розсипає, та й себе при цьому не забуває, аякже! От скажи, синку: навіщо Мазепі потрібно було свого часу плести інтриги проти гетьмана Самойловича?! Та тільки щоб самому всістись на його місце! А навіщо було потім лизати чоботи цареві Петру?..
– Не кажіть так, тату!
– Навіщо Мазепа підписав Коломацькі статті?! Навіщо, синку?! – і позаяк Степан забарився з підходящою відповіддю, сотник відповів сам: – Так от, Мазепа зробив це заради прав своїх та старшини найвищого рангу, а не заради Украйни! Ні, звісно, гетьман наш досвідчений, мудрий і хитрий, і недооцінювати його аж ніяк не можна. Але й бути у захваті від нього…
Сотник лише плечима знизав і припечатав коротко:
– Вибач, синку.
– Але ж тепер…
– Так, тепер ясновельможний гетьман нібито навмисно розлючує Петра проявами самостійності, котрі стають дедалі більш неприхованими. Тепер навіть подейкують, нібито він загалом зійшовся з Карлом і їздить на зустрічі з ним частіше, ніж до новітньої імперської столиці – Санкт-Петербурга!
– Але ж… – ще раз спробував заперечити Степан.
– Синку, зрозумій вірно: якщо Гетьманщина повстане проти влади Московії – хто піде слідом за ясновельможним гетьманом, що кидається на всі боки, немов загнаний у пастку старий лис?! Одні не вірять Мазепі тому, що він готовий ось-ось зрадити Петра, – а вони бачать своє майбутнє лише під пильною й надійною опікою Московії. Інші ж не вірять у щирість союзу, що тільки-но намітився між Мазепою та Карлом, вважаючи ясновельможного нашого гетьмана не гетьманом зовсім, а таким собі засланим козачком, котрий ладен буде кинути шведського короля напризволяще у найвідповідальнішу мить. По-своєму праві й перші, і другі. Хто ж тоді лишиться зі світлішим Яном Мазепою? Скажи мені, синку: хто?!
– Не підписавши Коломацькі статті, Мазепа не став би гетьманом. А не вболіваючи за руські землі, не міг би називатися гетьманом Украйни! – спробував заперечити Степан. – Він просто змушений був піти на це.
– Я не про те кажу, що змушений був робити гетьман, а чого робити не мусив нізащо, – трохи стомлено відповів сотник. – Я питаю, хто повірить старому лису після біганини від імператора Петра до короля Карла й назад?.. Чекаю на твоє розумне слово, синку.
У глибокому замисленні Степан наморщив чоло, почухав потилицю.
– З гетьманом залишаться ті, хто присягне на вірність особисто йому й Украйні-матінці, – мовив нарешті.
Невідомо, на яку відповідь розраховував сотник, проте слова сина стали для нього явною несподіванкою. І не встиг він оговтатись від здивування, як Степанове лице засяяло від щастя, і юнак палко мовив:
– Тату, слухайте! Не далі як позавчора почув я, нібито ясновельможний гетьман набирає до себе на службу нових сердюків. Благаю вас, тату: благословіть свого сина на цю доблесну службу! Я не знаю, на чий бік пристане зрештою Мазепа. Але знаю єдине – він справжній русин, тож ніколи не зрадить інтересів землі руської! І в майбутній битві – якщо ви свято впевнені у її невідворотності, – я хочу бути поряд з ним і тільки з ним.
– Синку!.. – голос сотника бринів від обурення.
– Тату, зачекайте! Ви знаєте, що робити, – але я знаю теж. Інакше б не просив вас про благословення. Ну, будь ласка, тату – ви ж це влаштуєте! Знаю, у вас є знайомі серед наближених до гетьмана персон. Вам же потрібно лиш одне-єдине словечко за єдиного свого сина замовити, і я стану гетьманським сердюком! Обіцяю уславити наш рід, додавши свою лепту до діянь предків…
– Синку, стривай! – тепер сотник уже не обурювався, а благав. І знов-таки, вкотре вже за сьогодні, Степан замовк, вражений незвичайною поведінкою суворого батька.
– Що таке, тату? Що вас непокоїть?
– Але ж тобі ще рік лишилося спудеювати в академії…
– Байдуже! Нині не час для навчання – час для боротьби за святу землю Руську! І хто виявиться обабіч цієї боротьби…
– Ти занадто гарячкуєш, синку, – мовив сотник, але вже не настільки так впевнено, як перед цим обстоював власні думки. – Я можу тільки повторити: недооцінювати гетьмана не можна, але надмірно захоплюватись ним!.. Тим паче – йти за ним і разом з ним!..
– Я не гарячкую, тату. Я довго думав над цим.
– Ну і скільки ж ти це обмізковував?
– Та з позавчора, тільки-но почув про набір сердюків.
– Що ж, коли так…
Здавалося, сотник одразу постарішав, зсутулився, обличчя його миттю змарніло, вкрилося зморшками, немов висушені ягоди горобини. Зовсім по-старечому шаркаючи ногами, він повернувся на свій ослін і вже звідти спитав:
– А приятель твій новий, оцей Іван Богданович – він хіба ж не причетний до твого безумства?
– Ви називаєте безумством моє прагнення прислужитися Украйні?!
– Не Украйні, синку, а гетьману. Це все-таки не одне й те саме.
– Але ж гетьман править Украйною…
– Не всією Украйною, а лише Гетьманщиною. А є ще Підляшшя.
– Мазепа починав саме звідти. Гадаю, що Підляшшя теж підніметься, і тоді руські землі нарешті поєднаються, – не здавався Степан. Він очікував, що батько заперечуватиме й надалі, тож готувався до диспуту за всіма правилами. Проте сталося те, чого юнак аж ніяк не очікував: сотник несподівано припинив опір.
– Ну, коли так, синку… – мовив він, не встаючи з ослона, – якщо ти вже все твердо вирішив сам для себе, нехай так і станеться. Гетьман справді набирає на службу молодих хлопців – на війні зайві шаблі не завадять. Підеш ти до гетьмана в сердюки, підеш…
– Чесно?!
– Моє слово непорушне, ти ж знаєш.
– Тату!.. – сповнений щирої радості, Степан кинувся перед ним на коліна.
– Ні-ні, не думай, що я благословлю єдиного свого сина на подібну авантюру, – доволі прохолодно мовив сотник, намагаючись не дивитися юнакові у вічі, – я просто не стану заперечувати. Бо він про це теж казав…
– Хто – «він»? – одразу перепитав Степан, оскільки в його душі знов відродились попередні підозри.
– Ну, це вже моє діло, хто казав, – якось туманно й дуже холодно мовив сотник, – і ти, сину мій єдиний, надія моя й опора, облиш, будь ласка, цей допит. Я все-таки твій батько, не забувайся.
Їхні погляди знов схрестилися, й обидва відчули, як між ними утворюється стіна відчуження. Зовсім тоненька, але все-таки стіна…
– А позаяк я першим тебе спитав, тож відповідай мені як син батькові. Як старшому відповідай… – голос сотника знов набув утраченої твердості: – Це часом не Івана Богдановича ідея – піти до гетьмана у сердюки?
І хоча Степан трохи образився на батька, та все ж відповів:
– Ні, це тільки мій задум, і більше нічий.
– Точно?
– Так. Навіть більше скажу: здається мені, Іван би з більшою охотою подався не в сердюки, а на Січ козакувати. Та й справді, що йому у гетьманському почті робити?! Він не такого знатного роду, як ми, – от нехай і рідниться у бою зі всякою голотою…
Немовби схлипнув хтось на дворі під вікном, і в тому схлипуванні відчувались і біль образи, й розчарування. Сотник миттю кинувся до віконця, прочинив його навстіж і висунувся у двір. Та дарма: нікого там не було.
– Нумо, синку, ходімо знов на двір. Провідаємо, хто з челяді там є… а заразом і на товариша твого подивимось.
Сотник витримав коротеньку паузу й додав, якось недобре скривившись:
– Я от розберуся, хто це у моєму домі наважується підслуховувати попід вікнами панської світлиці.
– Тату, а ви певні… – почав було Степан, та сотник обірвав його єдиним суворим словом:
– Певен!
Утім, нічого цікавого у дворі вони не побачили. Лиш всюди носилися, мов навіжені, заклопотані челядники, зайняті приготуванням святкового обіду. Іван же спокійно дрімав на лаві попід яблунею, підклавши під голову драну шапку. Поруч із ним на траві стояли кухоль і порожня глиняна миска.
– Не знаєш, чи давно він там лежить? – спитав сотник одного зі служників, що ніс із льоху до хати полумисок квашених огірків.
– Та Бог його зна! Мабуть, що давненько… Як випив та закусив, так і спати завалився, здається… Я можу йти, або пан сотник чогось іще від мене хоче?
– Йди собі.
– Дякую.
Так і стояли батько та син Раковичі на ґанку, майже однаковими жестами смикаючи вуса й пильно придивляючись до безтурботної фігури спудея, котрий дрімав собі спокійнесенько в тіньочку під яблунею. І поступово переймаючись батьковим занепокоєнням, Степан і собі гадав: а чи добре він зробив, обравши Івана собі за попутника?..
Глава 2
Ой ти, дівчино!..
– Але ж Ваша милосте! Не можна порівнювати досвід такої людини, як Ваша милість… а тим паче, людини… м-м-м…
Пауль аж зніяковів, не наважуючись подивитися у вічі Великому Магістрові. Звісно, кажуть про принца всяке… але щоб таке було правдою!..
Ні, це надто вже неймовірно.
– Чом же ж ти замовк, хробачок?
Утім, у голосі Великого Магістра не відчувалось ніякого здивування, лише весела насмішкуватість, що межувала з відвертим блюзнірством.
– Бо не наважуюсь навіть помислити про речі, котрі можуть образити Вашу милість.
– Ти певен?
– Так!
– Певен, що не можеш навіть подумати про те, що давно вже крутиться у твоїй голові? – І принц весело всміхнувся.
Пауль одразу засмутився, почав нервово соватись на своєму стільці. Але мовчав, уперто набурмосившись.
– Ну-ну, давай, кажи вже, не томися, – підбадьорив учня Великий Магістр.
– Та таке вже кажуть…
Але нарешті набравшись хоробрості, Пауль мовив:
– Подейкують, нібито Ваша милість живуть не просто довго, а загалом…
Знов важка, тужлива пауза під пильним поглядом графа.
– Ну?!
Ще один глибокий вдих – і ось вона, страшна істина:
– А загалом… вічно!
Пауль замовк, кидаючи короткі перелякані погляди на Великого Магістра й гадаючи, чи дуже той образився. Проте принца, здається, аніскільки не скривдило таке неймовірне припущення. Він лише спитав учня якомога лагідніше, проте не зводячи з нього пильного погляду:
– Оце й усе, що про мене пліткують?
– Ні, Ваша милосте, звісно, що ні… – Пауль знов засмутився. Цього разу причина зніяковіння полягала в тому, що цілковито логічне продовження вже висловленої думки належало не безликому поголоску, а йому самому.
– Що ж іще незвичайного ти чув про мене, маленький мій хробачок?
Під пильним поглядом Великого Магістра бідолашний юнак зблід, зіщулився, але все ніяк не міг вирішити, чи варто зізнаватися графу щодо справжнього авторства наступної здогадки, чи списати її знов-таки на чутки безіменного авторства.
– Не бійся, хробачок, не бійся.
– Боюся, Ваша милосте…
– Нумо, сміливіше!
– Не можу.
– Можеш. Кажи. Отже?..
– А ви пообіцяєте дещо, Ваша милосте?
– Що саме? – мовив принц тоном всезнаючого провидця.
Пауль проковтнув невидимий клубок, що застряг у горлянці:
– Одну просту річ…
– Щоб я не прогнівався на тебе?
– Так…
Пауль потупився, бо, здається, Великий Магістр читав у його душі з легкістю та впевненістю досвідченої ворожки, котра вдивляється в розкладені перед нею карти.
– І щоб я не покарав тебе за твої слова?
– Так, Ваша милосте.
– Гаразд. Але…
Пауль підвів погляд. В очах принца скакали крихітні іскорки веселого торжества. Юнак знов проковтнув клубок: що там іще замислив граф?..
– За однієї умови.
– Якої?
– Що ти скажеш мені всю правду, якою б несподіваною вона не була та якою тяжкою не здавалась би тобі.
– І тоді?..
– Тоді я пробачу тобі будь-що. Навіть найбезглуздішу дурню.
– Ви серйозно, Ваша милосте?
– Абсолютно серйозно.
– І можете заприсягтися в цьому?
– Можу, – очі Великого Магістра на мить сяйнули холодною сталлю, – якщо для тебе, маленький мій хробачок, слово Великого Магістра саме по собі нічого не варте без додаткової присяги.
Пауль засмутився, потім промимрив:
– Ні, чому ж не варте…
– Тому, що ти, маленький жалюгідний хробачок, насмілюєшся вимагати додаткову клятву на підтвердження моїх слів.
– Ні, Ваша милосте.
– Що «ні»?
– Нічого я не вимагаю. З мене вистачить і простого слова Вашої милості.
– Точно?
– Так.
– Тоді кажи. І негайно.
Пуль вагався ще мить, потім випалив:
– Кажуть, що Ваша милість безсмертні тому, що… Коротше, що Ваша світлість є Вічним Жидом.
І враз замовк.
– Тобто я – той самий апостол Юда, який продав Христа за три десятки срібних шекелів, а згодом намагався удавитись від сорому?
– Так, Ваша милосте.
– Що саме я купив у проїжджого цигана за оті тридцять шекелів три цвяхи, якими пробили Ісусові руки й ноги?
– Так, Ваша милосте.
– І що цей мій гріх в очах Господніх настільки тяжкий, що земля не приймає моє тіло, а небо – душу?
– Так, Ваша милосте. Вибачте…
– Більше того, гріх мій такий тяжкий, що навіть усе пекло не вмістить його? Тож я і змушений довіку вештатись від краю до краю землі, мучаючись вічним життям? Така моя нескінченна кара?
Пауль приголомшено мовчав.
– А чи всю правду сказав ти мені, хробачок?..
Відчувши в голосі графа суворі нотки, Пауль знов поглянув на нього. Та краще б він не робив цього: очі Великого Магістра готові були спопелити недостойного учня! Довелось терміново втупитись у кінчики своїх нечищених чобіт.
– Пам'ятай, хробачок: я не покараю тебе лише в тому разі, якщо ти скажеш мені правду, одну лише правду й нічого окрім правди.
«Ми ж не в суді», – ледь не ляпнув Пауль з переляку, проте спробував опанувати себе й, затремтівши всім тілом, зізнався:
– Ні, о Ваша милосте…
– То що ж ти насмілився приховати від мене?
І Пауль відчайдушно видихнув:
– Я не сказав Вашій милості, що це не чутки, не плітки… а що я сам дійшов такого висновку – от!
Кров ударила юнакові в голову. Він подумав навіть, що зараз же збожеволіє або ж його хватить грець. Та нічого подібного не сталося. Навпаки, у кімнаті пролунали якісь незрозумілі звуки. І коли Пауль насмілився підвести очі на графа, то із здивуванням побачив, що той… ледь чутно сміється.
– Ви не гніваєтесь, Ваша милосте?
– Ні, нікчемний мій хробачок, анітрохи.
– О Ваша милосте!..
– Дурниці, дурниці… До того ж, я обіцяв. А давши обіцянку, її слід дотримуватись. Тому якби я навіть образився на тебе бодай на отаку крапельку…
Принц показав двома пальцями усю мізерність гіпотетичної образи, як раптом знов посерйознішав і продовжив:
Пауль аж зніяковів, не наважуючись подивитися у вічі Великому Магістрові. Звісно, кажуть про принца всяке… але щоб таке було правдою!..
Ні, це надто вже неймовірно.
– Чом же ж ти замовк, хробачок?
Утім, у голосі Великого Магістра не відчувалось ніякого здивування, лише весела насмішкуватість, що межувала з відвертим блюзнірством.
– Бо не наважуюсь навіть помислити про речі, котрі можуть образити Вашу милість.
– Ти певен?
– Так!
– Певен, що не можеш навіть подумати про те, що давно вже крутиться у твоїй голові? – І принц весело всміхнувся.
Пауль одразу засмутився, почав нервово соватись на своєму стільці. Але мовчав, уперто набурмосившись.
– Ну-ну, давай, кажи вже, не томися, – підбадьорив учня Великий Магістр.
– Та таке вже кажуть…
Але нарешті набравшись хоробрості, Пауль мовив:
– Подейкують, нібито Ваша милість живуть не просто довго, а загалом…
Знов важка, тужлива пауза під пильним поглядом графа.
– Ну?!
Ще один глибокий вдих – і ось вона, страшна істина:
– А загалом… вічно!
Пауль замовк, кидаючи короткі перелякані погляди на Великого Магістра й гадаючи, чи дуже той образився. Проте принца, здається, аніскільки не скривдило таке неймовірне припущення. Він лише спитав учня якомога лагідніше, проте не зводячи з нього пильного погляду:
– Оце й усе, що про мене пліткують?
– Ні, Ваша милосте, звісно, що ні… – Пауль знов засмутився. Цього разу причина зніяковіння полягала в тому, що цілковито логічне продовження вже висловленої думки належало не безликому поголоску, а йому самому.
– Що ж іще незвичайного ти чув про мене, маленький мій хробачок?
Під пильним поглядом Великого Магістра бідолашний юнак зблід, зіщулився, але все ніяк не міг вирішити, чи варто зізнаватися графу щодо справжнього авторства наступної здогадки, чи списати її знов-таки на чутки безіменного авторства.
– Не бійся, хробачок, не бійся.
– Боюся, Ваша милосте…
– Нумо, сміливіше!
– Не можу.
– Можеш. Кажи. Отже?..
– А ви пообіцяєте дещо, Ваша милосте?
– Що саме? – мовив принц тоном всезнаючого провидця.
Пауль проковтнув невидимий клубок, що застряг у горлянці:
– Одну просту річ…
– Щоб я не прогнівався на тебе?
– Так…
Пауль потупився, бо, здається, Великий Магістр читав у його душі з легкістю та впевненістю досвідченої ворожки, котра вдивляється в розкладені перед нею карти.
– І щоб я не покарав тебе за твої слова?
– Так, Ваша милосте.
– Гаразд. Але…
Пауль підвів погляд. В очах принца скакали крихітні іскорки веселого торжества. Юнак знов проковтнув клубок: що там іще замислив граф?..
– За однієї умови.
– Якої?
– Що ти скажеш мені всю правду, якою б несподіваною вона не була та якою тяжкою не здавалась би тобі.
– І тоді?..
– Тоді я пробачу тобі будь-що. Навіть найбезглуздішу дурню.
– Ви серйозно, Ваша милосте?
– Абсолютно серйозно.
– І можете заприсягтися в цьому?
– Можу, – очі Великого Магістра на мить сяйнули холодною сталлю, – якщо для тебе, маленький мій хробачок, слово Великого Магістра саме по собі нічого не варте без додаткової присяги.
Пауль засмутився, потім промимрив:
– Ні, чому ж не варте…
– Тому, що ти, маленький жалюгідний хробачок, насмілюєшся вимагати додаткову клятву на підтвердження моїх слів.
– Ні, Ваша милосте.
– Що «ні»?
– Нічого я не вимагаю. З мене вистачить і простого слова Вашої милості.
– Точно?
– Так.
– Тоді кажи. І негайно.
Пуль вагався ще мить, потім випалив:
– Кажуть, що Ваша милість безсмертні тому, що… Коротше, що Ваша світлість є Вічним Жидом.
І враз замовк.
– Тобто я – той самий апостол Юда, який продав Христа за три десятки срібних шекелів, а згодом намагався удавитись від сорому?
– Так, Ваша милосте.
– Що саме я купив у проїжджого цигана за оті тридцять шекелів три цвяхи, якими пробили Ісусові руки й ноги?
– Так, Ваша милосте.
– І що цей мій гріх в очах Господніх настільки тяжкий, що земля не приймає моє тіло, а небо – душу?
– Так, Ваша милосте. Вибачте…
– Більше того, гріх мій такий тяжкий, що навіть усе пекло не вмістить його? Тож я і змушений довіку вештатись від краю до краю землі, мучаючись вічним життям? Така моя нескінченна кара?
Пауль приголомшено мовчав.
– А чи всю правду сказав ти мені, хробачок?..
Відчувши в голосі графа суворі нотки, Пауль знов поглянув на нього. Та краще б він не робив цього: очі Великого Магістра готові були спопелити недостойного учня! Довелось терміново втупитись у кінчики своїх нечищених чобіт.
– Пам'ятай, хробачок: я не покараю тебе лише в тому разі, якщо ти скажеш мені правду, одну лише правду й нічого окрім правди.
«Ми ж не в суді», – ледь не ляпнув Пауль з переляку, проте спробував опанувати себе й, затремтівши всім тілом, зізнався:
– Ні, о Ваша милосте…
– То що ж ти насмілився приховати від мене?
І Пауль відчайдушно видихнув:
– Я не сказав Вашій милості, що це не чутки, не плітки… а що я сам дійшов такого висновку – от!
Кров ударила юнакові в голову. Він подумав навіть, що зараз же збожеволіє або ж його хватить грець. Та нічого подібного не сталося. Навпаки, у кімнаті пролунали якісь незрозумілі звуки. І коли Пауль насмілився підвести очі на графа, то із здивуванням побачив, що той… ледь чутно сміється.
– Ви не гніваєтесь, Ваша милосте?
– Ні, нікчемний мій хробачок, анітрохи.
– О Ваша милосте!..
– Дурниці, дурниці… До того ж, я обіцяв. А давши обіцянку, її слід дотримуватись. Тому якби я навіть образився на тебе бодай на отаку крапельку…
Принц показав двома пальцями усю мізерність гіпотетичної образи, як раптом знов посерйознішав і продовжив: